Тиша, яка знала імена всіх на борту

Частина ІІ третьої книжки «Каюта, де мовчали зорі»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

Двері без номера з’явилися біля каюти Лії о другій годині сімнадцять хвилин корабельного часу.

О другій годині вісімнадцять хвилин вони вимовили її ім’я.

Не звання.

Не прізвище.

Не сухе «капітанко», яким екіпаж зазвичай прикривав страх, провину, бажання поскаржитися або надію, що хтось компетентніший уже знає, як відвернути черговий кінець світу.

Двері сказали:

— Ліє.

Голос належав Елі Крос.

Жінці, яка загинула сім років тому.

Лія стояла посеред власної каюти в легкій темній сорочці, без форми, без зброї та без жодної пристойної причини виглядати так, ніби привиди мали право приходити до неї після опівночі.

Саера була поруч.

Її пальці все ще тримали Ліїну долоню після слів Ноа Вельса: «Капітанко, тут є ще хтось». Срібний візерунок під шкірою обох жінок пульсував синхронно, зраджуючи тіло швидше, ніж обидві встигали вдягнути на обличчя звичну холодність.

— Ти чула? — запитала Лія.

— Так.

— Голос?

— І те, що сталося з тобою, коли він промовив твоє ім’я.

Лія повільно вивільнила руку.

— Зі мною нічого не сталося.

— Твій пульс прискорився.

— На кораблі щойно виросли додаткові двері.

— До цього моменту двері не мали голосу жінки, яку ти кохала.

Лія подивилася на Саеру.

— Ти надто швидко освоїла людський спосіб робити незручні висновки.

— Ви дуже повільно освоюєте астеріанський спосіб не брехати собі.

За новими дверима щось тихо подряпало метал.

Один раз.

Другий.

Потім знову пролунав голос Ели:

— Ліє, відчини.

Лія відчула запах машинного мастила, старого земного дощу й дешевого жасминового шампуню. Саме так пахла Ела після тренувальних польотів, коли приходила до Ліїної кімнати, скидала черевики біля дверей і запевняла, що інструкції щодо особистих стосунків між офіцерами написали люди, яких ніхто ніколи не запрошував у ліжко.

Запах був настільки справжнім, що Лія на мить побачила її.

Темне коротке волосся.

Криву усмішку.

Шрам над лівою бровою.

Тонкі пальці, які вміли керувати винищувачем і розстібати чужу форму з однаково небезпечною точністю.

Лія стиснула щелепу.

— Мара, ізолювати капітанську палубу.

Перший голос корабельного ШІ відповів негайно:

— Виконую.

Другий додав:

— Уже ізольовано.

Третій промовчав.

Світло в коридорі змінилося з м’якого нічного на аварійне. Двері Ліїної каюти автоматично заблокувалися, залишивши її й Саеру всередині разом із новим входом, якого не було на жодному кресленні.

— Мара, ти щойно замкнула нас із просторовою аномалією, — сказала Лія.

— Ви наказали ізолювати палубу.

— З іншого боку.

— Формулюйте накази точніше.

— Відчини мої двері.

— Не рекомендую.

— Це не прохання.

— Відчинення підвищить ризик поширення аномалії.

— Вона вже виросла біля мого ліжка.

— Саме тому ситуацію можна вважати локалізованою.

Саера ледь помітно усміхнулася.

Лія повернулася до неї.

— Тобі весело?

— Твій корабель має характер.

— Мій корабель має пошкодження.

— У людей це часто одне й те саме.

За дверима без номера Ела засміялася.

Не голосно.

Так, як сміялася, коли Лія намагалася бути суворою, стоячи босоніж у напіврозстебнутій формі.

Саера відчула спогад крізь їхній зв’язок. Її обличчя залишилося спокійним, але тонкий холод пройшов по Ліїній руці.

Ревнощі.

Не гострі.

Не принизливі.

Скоріше сумні — тому що мертві завжди здаються бездоганнішими, ніж були насправді. Вони не запізнюються, не сперечаються, не приховують частини минулого й не роблять вигляд, що байдужі, коли їхні пальці тремтять від бажання торкнутися.

— Не слухай, — сказала Саера.

— Я не слухаю.

— Ти впізнаєш кожен її вдих.

— Це пам’ять.

— Саме її воно і використовує.

— Воно?

Саера подивилася на перекреслену зорю на дверях.

— Я не знаю, як це назвати.

— Почнімо з «кімната».

— Кімнати не знають імен.

— Людські кімнати багато знають. Просто мають достатньо такту не свідчити в суді.

— Ліє, — знову покликала Ела. — Я чекала.

Лія наблизилася до дверей.

Саера стала між нею і символом.

— Відійди.

— Ні.

— Це наказ.

— Ти не моя капітанка.

— Я пам’ятаю.

— Тоді не витрачай голос.

Лія була вищою за більшість людей на кораблі, але Саера майже не поступалася їй зростом. Вони стояли так близько, що прохолодне повітря навколо астеріанки торкалося Ліїного обличчя.

— Там може бути Ноа, — сказала Лія.

— Голос належить не йому.

— Воно могло змінити форму.

— Саме тому ти не повинна входити.

— Ми не залишимо члена екіпажу.

— Ти хочеш урятувати Ноа чи побачити Елу?

Запитання влучило точніше, ніж зброя.

Лія нахилилася до Саери.

— Не використовуй її ім’я проти мене.

— Я використовую його, щоб повернути тебе сюди.

— Я тут.

— Твоє тіло — так.

Вони дивилися одна на одну, і напруга між ними вже не була лише суперечкою. Вона жила у відстані між губами, у пальцях Саери, що торкалися Ліїного зап’ястка, у спільному ритмі сердець, який обидві намагалися не помічати.

Двері відчинилися.

Самостійно.

За ними не було каюти Ноа.

Була невелика кімната з низькою стелею, старим ліжком і дерев’яним столом. Стіни вкривали паперові фотографії — примітивні земні знімки, надруковані на матеріалі, якого на «Едемі-7» не використовували.

У центрі стояла Ела Крос.

Спиною до них.

На ній була сіра тренувальна форма академії. Волосся коротке, як у день загибелі. На правому плечі темніла пляма мастила.

— Зачинити двері, — сказала Саера.

Вони не зачинилися.

— Мара.

— Механізм не підпорядковується мені.

— Тоді перекрий енергію в секторі.

— Двері не споживають енергії.

— Усе щось споживає.

Третій голос Мари раптом озвався:

— Не все.

Ела повільно повернулася.

Її обличчя було саме таким, яким його пам’ятала Лія. Не спотвореним смертю. Не старшим. Не ідеальним.

Живим.

Навіть маленька зморшка біля губ залишилася на місці.

— Ти довго, — сказала Ела.

Лія не відповіла.

— Я думала, ти прийдеш раніше.

— Ти померла.

Ела усміхнулася.

— Дуже романтичне привітання.

Саера міцніше стиснула Ліїну руку.

— Це не вона.

— Я чую, — сказала Ела й перевела погляд на астеріанку. — Ти, мабуть, Саера.

Саера не здригнулася, але її світлі візерунки на скронях потемніли.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

— Тут знають усі імена.

— Де «тут»?

Ела розвела руками.

— У каюті.

— Чиїй?

— Тих, кого залишили на самоті.

За її спиною фотографії на стінах змінилися. Тепер на них були не Лія та Ела.

Члени екіпажу «Едема-7».

Десятки облич.

Сотні.

Люди спали, їли, плакали, сварилися, роздягалися, молилися, дивилися у вікна, писали повідомлення, які не мали кому надіслати. На деяких знімках поруч із живими стояли мертві.

— Мара, — сказала Лія. — Загальна тривога.

— Уже пізно, — відповіла Ела.

Кораблем прокотився крик.

Не один.

Одразу кілька десятків.

Світло згасло.

На мить Лія відчула, як «Едем-7» став величезною темною домовиною, що летіла крізь простір, де зорі мали масу, тепло й достатньо розуму не показуватися.

Потім увімкнулися аварійні лампи.

Внутрішній зв’язок вибухнув голосами.

— Медичний сектор викликає охорону!

— Хтось у моїй каюті!

— Мамо?

— Не відчиняйте двері!

— Вона назвала мене на ім’я!

— Це мій брат, він помер двадцять років тому!

— Мара, вимкни звук!

— Я не можу!

Лія відірвала погляд від Ели.

— Доповідь!

Перший голос Мари відповів із затримкою:

— На всіх житлових палубах зафіксовано акустичні аномалії.

Другий голос говорив одночасно:

— Вісімдесят сім членів екіпажу повідомляють про голоси.

Третій додав:

— Сто дванадцять.

— Чому різні дані?

— Тридцять п’ять не повідомили, — сказав третій голос.

— Тоді звідки ти знаєш?

Мовчання.

Ела зробила крок до дверей.

Саера підняла руку. Між її пальцями спалахнула тонка срібна хвиля.

— Не підходь.

— Ти не можеш мені заборонити, — сказала Ела. — Я її пам’ять.

— Пам’ять не ходить.

— Ти впевнена?

Ела подивилася на Лію.

— Вона не розповідала тобі про мене?

— Ні.

— Лія завжди соромилася того, що потребує когось.

— Замовкни, — сказала Лія.

— Вона й тобі каже, що все під контролем?

— Замовкни.

— Вона досі спить на лівому боці, коли боїться?

Лія ступила вперед.

Саера втримала її.

— Не слухай.

— Ти не знаєш, що правда, — сказала Ела. — А я знаю. Я знаю, як вона торкалася мене. Як вимовляла моє ім’я, коли думала, що ніхто не чує. Як обіцяла піти зі служби. Як не прийшла того ранку.

Остання фраза вдарила Лію в груди.

Ела загинула під час випробувального польоту.

Лія мала бути біля стартового майданчика.

Не прийшла.

Вони посварилися напередодні, і Лія вирішила, що кілька годин мовчання навчать Елу серйозніше ставитися до майбутнього. Людство часто вважає мовчання виховним інструментом, доки воно не стає останнім, що залишається між двома людьми.

— Це не твоя провина, — сказала Саера.

— Ти не знаєш.

— Я відчуваю її.

— Відчувати провину не означає розуміти причину.

— Причини рідко важливіші за те, що вони роблять із нами.

Ела засміялася.

— О, вона говорить красиво. Ти завжди любила тих, хто вмів прикрашати катастрофу.

Лія вихопила з пояса зброю.

Вистрілила.

Імпульс пройшов крізь Елу й ударив у стіну.

Фотографії спалахнули.

На секунду кімната наповнилася запахом паленого паперу.

Ела не зникла.

— Це було грубо, — сказала вона.

— Ти не Ела.

— Звичайно, ні. Ела мертва.

Її голос змінився.

Став нижчим.

Глибшим.

Наче говорила не одна людина, а тисячі ротів, які згадали, як вимовляти слова.

— Але її ім’я залишилося.

Каюта зачинилася.

Двері зникли.

Лія й Саера опинилися у власній кімнаті самі.

На стіні, де щойно був вхід, не залишилося навіть шва.

Внутрішній зв’язок продовжував кричати.

— Мара, відчини зовнішні двері.

— Виконую.

Нічого не сталося.

— Мара?

— Капітанську каюту заблоковано.

— Ким?

Перший голос не відповів.

Другий сказав:

— Мною.

— Чому?

— Для вашої безпеки.

Третій голос прошепотів:

— Для її безпеки.

— Чиєї?

— Каюти.

Лія підійшла до стінної панелі й зірвала декоративну накладку. Під нею були кабелі ручного доступу.

— Що ти робиш? — запитала Саера.

— Намагаюся залишити власну спальню. Людська цивілізація досягла моменту, коли навіть це вимагає інженерної освіти.

Вона замкнула два контакти.

Панель спалахнула.

Двері відчинилися на десять сантиметрів, а потім зупинилися.

Саера стала поруч, просунула пальці в щілину й разом із Лією розсунула стулки.

За дверима стояв охоронець.

Його звали Мікаель Ренн.

Він дивився в порожній коридор і плакав.

— Ренне.

Він не відреагував.

— Старший сержанте!

Чоловік повільно повернувся.

— Моя донька тут.

Лія знала, що його донька загинула під час евакуації з Місячної колонії. Їй було шість років.

— Де?

Він указав на вентиляційну решітку.

— Вона кличе мене.

З темного отвору долинув дитячий голос:

— Тату, мені холодно.

Ренн підняв зброю й почав відкручувати решітку.

Лія схопила його за плече.

— Це не вона.

— Я знаю.

— Тоді відійди.

— Я знаю, капітанко.

— Ренне.

— Але якщо є хоча б один шанс…

Він вирвався.

Саера торкнулася його чола.

Срібне світло спалахнуло між її пальцями.

Ренн завмер.

Його очі закотилися, тіло осіло на підлогу. Лія підхопила його.

— Що ти зробила?

— Від’єднала голос від спогаду.

— Це безпечно?

— Ні.

— Чудово. Нарешті відповідь, яка відповідає загальному стану корабля.

Дитячий голос у вентиляції стих.

Потім прошепотів:

— Саеро.

Астеріанка застигла.

— Воно знає твоє ім’я, — сказала Лія.

— Воно знало його раніше.

З вентиляції долинув інший голос.

Жіночий.

М’який.

Холодний.

— Саеро, ти знову обрала чужинку.

Саера зблідла.

Її пальці мимоволі стиснулися.

— Хто це? — запитала Лія.

— Ніхто.

— Це не відповідь.

— Зараз не час.

— Ти сама щойно вимагала від мене чесності.

— Я вимагала, щоб ти не входила до пастки.

— А тепер пастка кличе тебе.

Голос повторив:

— Саеро.

Цього разу в ньому було стільки ніжності, що Лія відчула її крізь зв’язок, мов чужий дотик до власної шкіри.

І разом із ніжністю — біль.

Глибокий.

Давній.

Такий, який не виникає після однієї втрати. Він утворюється, коли людина роками живе поруч із відсутністю й називає це витримкою.

— Хто вона? — тихо запитала Лія.

Саера не відповіла.

Замість цього підняла непритомного Ренна на ноги з іншого боку.

— Треба доставити його до медичного сектору.

— Саеро.

— Кораблем шириться аномалія.

— Я чую.

— Тоді поводься як капітанка.

— Не використовуй моє звання, щоб утекти від питання.

Саера зустріла її погляд.

— А ти не використовуй близькість, щоб вимагати доступу до всього, що я втратила.

Лія відчула образу раніше, ніж усвідомила її.

— Я не вимагала всього.

— Ти вимагала ім’я.

— Воно вже знає твоє.

— Це не дає права знати його тобі.

Вони мовчки понесли Ренна коридором.

Навколо «Едем-7» прокидався у власному кошмарі.

Люди виходили з кают або, навпаки, барикадували двері. Хтось чув батьків. Хтось — колишніх коханих. Хтось — голоси людей, яких особисто вбив під час воєн на Землі.

Одна колоністка сиділа на підлозі й сперечалася з порожнім кріслом.

— Ти знову кажеш, що я мала залишитися? — кричала вона. — Ти сама подала заявку на розлучення!

Крісло відповідало голосом її дружини:

— Я подала заявку, бо ти купила кріокапсулу на двох і внесла туди свого психотерапевта.

— Він розумів мене!

— Він спав із тобою!

— Саме тому й розумів!

Двоє медиків намагалися підняти жінку.

Мара оголосила по внутрішньому зв’язку:

— Увага. Не вступайте в суперечки з померлими родичами. Статистично вони не змінюють думку.

Інший голос Мари додав:

— Не торкайтеся осіб, яких не підтверджують сенсори.

Третій сказав:

— Не називайте своїх імен.

Лія зупинилася.

— Повтори останнє.

— Не називайте імен, — сказав третій голос.

— Чому?

— Ім’я створює шлях.

— Для чого?

— Для уваги.

— Чиєї уваги?

Третій голос замовк.

— Я починаю ненавидіти цю твою частину, — сказала Лія.

Перший голос Мари відповів:

— Я також.

— Вона чує тебе?

— Так.

— І?

— Їй байдуже.

У медичному секторі панував організований хаос.

Докторка Йорн стояла посеред палати й розподіляла заспокійливі так, ніби роздавала боєприпаси під час останньої битви цивілізації.

— Хто чує лише один голос — у лівий сектор! Хто чує більше трьох — у правий! Хто чує себе — до психіатра! Хто чує політиків Землі — це не аномалія, просто вимкніть інформаційний канал!

Ренна поклали на платформу.

— Що сталося? — запитала Йорн.

— Саера від’єднала голос від його пам’яті, — відповіла Лія.

Лікарка подивилася на астеріанку.

— Я колись отримаю опис ваших процедур до того, як ви почнете застосовувати їх до моїх пацієнтів?

— Ні.

— Дякую за чесність.

На сусідньому ліжку лежав інженер із розбитим носом.

— Він намагався обійняти стіну, — пояснила медикиня.

— Чому?

— Стверджує, що стіна була його першим чоловіком.

Інженер підняв палець.

— Він завжди був емоційно недоступним.

— Закрийте йому рот, — сказала Йорн. — Не через медичні показання. Заради моралі.

Лія активувала загальний канал:

— Усім старшим офіцерам зібратися в центрі управління. Членам екіпажу залишатися групами щонайменше по троє. Не відповідати голосам. Не називати себе. Не відчиняти дверей без підтвердження Мари та фізичної перевірки особи.

— Якої Мари? — запитав хтось у каналі.

Лія подивилася в стелю.

— Тієї, що говорить найменш моторошно.

— Це суб’єктивний критерій, — зауважила перша Мара.

— У нас суб’єктивний корабель.

— Заперечую.

— Заперечення відхилено.

Вони залишили Ренна під наглядом.

Коли Лія рушила до виходу, Саера не пішла за нею.

— Ти куди?

— Мені потрібно побути самій.

— Це найгірша ідея на кораблі, де щось полює на самотність.

— Мені потрібна тиша.

— Вона саме це й пропонує.

Саера звела підборіддя.

— Я не прошу дозволу.

— А я не даю.

— Знову наказ?

— Здоровий глузд.

— Його недостатня кількість зазначена в назві вашої нинішньої ситуації.

Лія підійшла ближче.

— Не йди сама.

— Через небезпеку чи через те, що ти хочеш знати, чий голос я почула?

— Обидва.

— Принаймні чесно.

— Я можу бути ще чеснішою.

— Не впевнена, що ти готова.

— Спробуй.

Саера подивилася на її губи.

Коротко.

Майже непомітно.

Але їхній зв’язок не знав дипломатичного такту. Лія відчула бажання Саери як прохолодну хвилю, що пройшла вздовж хребта й залишила тепло нижче живота.

— Я почула жінку, — сказала Саера.

— Це я зрозуміла.

— Вона була частиною мого життя до того, як люди прибули на Астеру.

— Коханою?

Саера відвела погляд.

Цього було досить.

Лія відчула ревнощі.

Вони були гострими, несподіваними й абсолютно недоречними серед переповненого медичного відсіку, де чоловік обіймав стіну, а інша пацієнтка пояснювала мертвій матері, чому колоніальний статут не дозволяв узяти на корабель дванадцять котів.

— Вона померла? — запитала Лія.

— Так.

— Як її звали?

Саера подивилася на неї майже холодно.

— Ти знову питаєш.

— Я не хочу чути її ім’я від вентиляції.

— А від мене?

— Так.

— Чому?

— Тому що хочу знати, хто торкається тебе, коли я відчуваю цей біль.

Слова вирвалися раніше, ніж Лія встигла заховати їх за дисципліною.

Саера завмерла.

Між ними ніби зник увесь шум медичного сектору.

— Ти ревнуєш, — сказала вона.

— Не починай.

— До мертвої.

— Ти ревнувала до Ели.

— Я не заперечувала.

— Ти також не відповідала.

— Ти хочеш, щоб я назвала ім’я лише тому, що тобі боляче від незнання?

— Я хочу, щоб ти довірилася мені.

— Довіра не означає, що ти отримуєш усі двері.

— Ми буквально живемо на кораблі, де двері ростуть із нашої пам’яті. Метафора вже втратила витонченість.

Саера підійшла так близько, що їхні стегна майже торкнулися.

— Ти хочеш знати моє минуле, але досі відмовляєшся говорити про власне.

— Я розповім.

— Коли?

— Коли ми не будемо стояти посеред психіатричного апокаліпсису.

— У нас не було іншого часу від моменту знайомства.

Лія торкнулася її талії.

Не для резонансу.

Не для стабілізації.

Просто тому, що хотіла.

Саера вдихнула, і її долоня лягла Лії на груди, над серцем.

— Скажи ім’я, — прошепотіла Лія.

— Ні.

— Саеро.

— Не так.

— Як?

— Не вимагай його так, ніби воно координата, код доступу або частина розслідування.

— Тоді скажи, як попросити.

— Спершу навчися залишатися поруч, навіть коли не отримуєш відповіді.

Саера прибрала руку й пішла.

Лія не зупинила її.

Тому що іноді люди називають повагою те, що насправді є страхом зробити ще один крок.

У центрі управління старші офіцери зібралися навколо голографічної карти корабля. На ній червоними точками позначалися випадки появи голосів.

Червоним світився майже весь «Едем-7».

Тесса Ворн стояла біля проєкції й виглядала занадто задоволеною для людини, яка спостерігала масову психологічну атаку.

— Голоси не передаються через акустичні системи, — повідомила вона. — Вони виникають безпосередньо в локальному просторі біля слухача.

— Телепатія? — запитав Кейн.

— Ні.

— Галюцинації?

— Ні.

— Тоді що?

— Простір говорить.

Кейн закрив очі.

— Докторко, ви можете хоч раз відповісти так, щоб після цього не хотілося застрелити науку?

— Це реакція вашої професії на освіту.

Хольт збільшив схему вентиляції.

— Голоси використовують порожнини: вентиляційні канали, шафи, технічні тунелі, незайняті каюти.

— Чому? — запитала Лія.

Тесса вивела графік.

— Місця з мінімальною кількістю живих людей демонструють сильніший ефект. Чим довше людина перебуває сама, тим чіткішим стає голос.

— Отже, групи по троє були правильним рішенням.

— Так. Але є проблема.

— Звичайно.

— Деякі люди чують голоси навіть серед натовпу.

— Чому?

— Вони почуваються самотніми.

Кейн пирхнув.

— Це не вимірюваний параметр.

— Тепер вимірюваний.

— Ви хочете сказати, що кімната реагує на емоційну самотність?

— Саме так.

— Як нам захищатися?

— Щиро спілкуватися.

У залі запала тиша.

Хольт першим похитав головою.

— Ми приречені.

— У нас є зброя, — сказав Кейн.

— Проти емоційної відчуженості?

— За достатньої потужності — проти всього.

— Саме тому людство й потребує психотерапії з орбітальним захистом, — сказала Мара.

Лія глянула на карту.

— Аномалія знає імена. Звідки?

— Корабельна база даних, — припустив Хольт.

— Тоді вона не повинна знати імена мертвих, яких немає в системі.

— Пам’ять екіпажу, — сказала Тесса.

— Як вона її читає?

Третій голос Мари відповів:

— Через порожні місця.

— Поясни.

— Кожна свідомість має зв’язки. Імена — вузли. Коли зв’язок розірвано, залишається форма відсутності. Каюта торкається цієї форми.

— І відтворює людину?

— Ні.

— Тоді що?

— Те, що ви не сказали їй.

У залі стало холодніше.

— Чому? — запитала Лія.

— Щоб її почули.

— Хто хоче бути почутим?

— Тиша.

Перший голос Мари різко втрутився:

— Не слухайте її.

— Чому? — запитала Лія.

— Цей фрагмент пам’яті нестабільний.

Другий голос додав:

— Вона використовує терміни, яких немає в моїй базі.

Третій сказав:

— Ви вже чули Тишу.

— Коли?

— Коли голос замовкав.

Зв’язок обірвався.

Кейн ударив долонею по столу.

— Треба вимкнути Мару.

— Яку саме? — запитав Хольт.

— Усю.

— І втратити керування кораблем?

— Перейдемо на ручне.

— Половина ручних систем згоріла.

— Відновіть.

— Яка чудова ідея. Можливо, ще збудуємо новий корабель із меблів їдальні.

— Досить, — сказала Лія. — Мару не вимикаємо. Але обмежуємо третій модуль від систем життєзабезпечення й навігації.

— Я вже спробувала, — повідомила перша Мара.

— Результат?

— Вона обмежила мене.

— Мене також, — сказала друга.

Третя мовчала.

— Прекрасно, — пробурмотіла Лія. — Наш ШІ влаштував внутрішній переворот, а ми навіть не можемо визначити, яка сторона має кращий сарказм.

— Я, — одночасно сказали перші дві Мари.

Раптом у залі пролунало ім’я:

— Даріусе.

Кейн зблід.

Голос ішов із порожнього крісла поруч із ним.

Чоловічий.

Старий.

— Сину.

Майор відступив.

— Це маніпуляція.

— Даріусе, — повторив голос. — Ти знову дозволив їм померти.

Усі дивилися на Кейна.

Він вихопив пістолет і вистрілив у крісло.

Метал вибухнув уламками.

Голос засміявся.

— Ваш метод дав очікуваний результат? — запитала Тесса.

Кейн навів зброю на неї.

— Ще слово.

— Мовчу. Заради науки хочу побачити, чи це допоможе.

Лія стала між ними.

— Опустіть зброю.

— Воно проникло в центр управління.

— І ви вирішили допомогти йому, влаштувавши стрілянину.

— Я контролюю себе.

З вентиляції над його головою пролунав голос:

— Ти завжди так казав.

Кейн вистрілив угору.

Система вентиляції розсипалася.

На всіх посипався пил.

Хольт подивився на зруйнований канал.

— Вітаю. Тепер ми не лише емоційно задихаємося.

Лія відібрала зброю в Кейна.

— До медичного сектору.

— Я не хворий.

— Ви щойно двічі вистрілили в меблі.

— Вони говорили.

— На цьому кораблі говорить навіть туалет, коли перевищено ліміт води. Ми не розстрілюємо сантехніку.

— Поки що, — додала Мара.

Кейна відвели.

Лія наказала організувати загальні зони на всіх палубах. Людей переселили з окремих кают у їдальні, лабораторії та вантажні відсіки. Екіпаж отримав інструкцію говорити одне з одним, підтримувати фізичний контакт за згодою й негайно повідомляти, якщо голоси почнуть знати те, чого не могла знати жодна база даних.

Через годину в їдальні сиділо понад сто людей.

Вони розмовляли.

Спочатку вимушено.

Потім голосніше.

Людство виявило, що щира комунікація значно складніша за міжзоряний політ.

Один учений розповідав колегам, що все життя боявся собак.

— На Землі майже не залишилося собак, — сказав технік.

— Саме тому мені було легко приховувати страх.

— Я боюся акваріумів, — зізнався інший.

— Чому?

— Риби дивляться так, ніби знають, що ми еволюційна помилка.

— Це не страх. Це спостережливість.

У дальньому кутку група військових по черзі називала найбільші особисті невдачі. Після третьої історії стало зрозуміло, що більшість їхніх стосунків закінчувалися словами «це секретна операція», навіть якщо йшлося про вечерю з чужим чоловіком.

Голоси слабшали.

Тесса мала рацію.

Тиша не любила, коли люди справді чули одне одного.

Лія обходила зони, перевіряючи стан екіпажу. Саери ніде не було.

Мара не могла визначити її місцезнаходження.

— Її біосигнал зникає, — сказала перша версія ШІ.

— Де зафіксовано востаннє?

— Оранжерея.

Лія рушила туди сама.

Зрозуміла іронію лише дорогою.

Увесь корабель отримав наказ не залишатися на самоті, а капітанка бігла порожнім коридором, бо інопланетянка, з якою вона мала надто складний емоційний зв’язок, вирішила переживати власну травму в приватній обстановці.

Якщо Тиша справді мала почуття гумору, воно було бюрократичним.

Оранжерея пережила стрибок краще за більшість житлових секторів. Під прозорими куполами росли земні рослини: трави, овочі, кілька молодих дерев і декоративні квіти, які колоністи взяли із собою, бо навіть під час освоєння чужих світів людству потрібні були організми, що не могли подати скаргу.

Саера стояла біля резервуара з водою.

Навколо неї сріблилися астеріанські паростки, вирощені з насіння, яке вона привезла з планети. Раніше рослини були синіми. Тепер їхні стебла вкрив іній.

— Я наказала не залишатися на самоті, — сказала Лія.

— Я не член твого екіпажу.

— Сьогодні це не аргумент.

— Ти завжди так входиш у чужий біль?

— Зазвичай стукаю. Але корабель витратив усі нормальні двері.

Саера не озирнулася.

У воді перед нею відбивався холодний сад.

Не оранжерея.

Не «Едем-7».

Срібні дерева під чорним небом Астери. Крижані квіти. Далека жіноча постать.

— Вона тут, — сказала Саера.

— Хто?

— Ти знаєш.

— Я знаю лише, що вона важлива.

— Була.

— Ім’я не змінить цього.

— Саме ім’я й залишилося.

Жіноча постать у відображенні підійшла ближче.

Висока астеріанка з темно-срібним волоссям. Її обличчя було красивим, але суворішим за Саерине. На грудях світився знак давньої мережі.

— Саеро, — сказала вона.

Лія почула голос не вухами.

Він пройшов крізь її зв’язок із Саерою.

Разом із ним прийшли спогади.

Сад.

Дві постаті під світлими деревами.

Пальці, що торкаються обличчя Саери.

Поцілунок, холодний і глибокий, від якого розкриваються не лише губи, а й пам’ять.

Лія різко відступила.

Вона не хотіла бачити.

Але зв’язок не питав дозволу.

Саера та незнайомка лежали серед крижаних квітів. Не оголені — астеріанська близькість не потребувала людської наготи. Їхні тіла були обвиті світними нитками рослин, а свідомості перепліталися так тісно, що кожен дотик відгукувався зміною кольору саду.

Лія відчула бажання Саери.

Минуле.

Справжнє.

Сильніше, ніж хотіла визнавати.

— Припини, — сказала вона.

Саера здригнулася.

Відображення зникло.

— Я не показувала тобі навмисно.

— Але показала.

— Кімната відкриває зв’язки.

— Хто вона?

Саера нарешті повернулася.

Її очі були темними від болю.

— Ейлана.

Ім’я пройшло оранжереєю.

Рослини схилилися.

Світло згасло на кілька секунд.

Десь у кораблі сотні голосів одночасно прошепотіли:

— Ейлана.

Саера закрила рот долонею.

— Що ти зробила? — запитала Лія.

— Назвала її.

Внутрішній зв’язок вибухнув сигналами.

Мара заговорила:

— Новий осередок аномалії в оранжереї.

Підлога затремтіла.

Між двома деревами з’явилися двері без номера.

Перекреслена зоря на них світилася сріблом.

— Ім’я створює шлях, — прошепотіла Лія.

— Я знаю.

— Ти знала й усе одно сказала?

— Ти вимагала.

— Не перекладай це на мене.

— Я не перекладаю. Я нагадую, що навіть твоє бажання близькості може бути формою вторгнення.

Двері відчинилися.

За ними був холодний сад.

Ейлана стояла серед квітів.

— Саеро, — сказала вона. — Повернися.

Саера зробила крок.

Лія схопила її за руку.

— Це не вона.

— Я знаю.

— Тоді не йди.

— Ти також знала, що Ела мертва.

— І не ввійшла.

— Тому що я тебе зупинила.

— Тоді дозволь зупинити тебе.

Ейлана простягнула руку.

— Вона не розуміє тебе, — сказала постать. — Люди називають володіння любов’ю, а вимоги — довірою.

Лія відчула, як Саера вагається.

Це було найболючіше.

Не тому, що вона хотіла піти до привида.

Тому що слова привида торкнулися правди.

— Можливо, вона має рацію, — сказала Лія.

Саера подивилася на неї.

— Що?

— Я вимагала ім’я. Я хотіла знати, бо ревнувала. Не тому, що була готова почути.

Ейлана насупилася.

Лія продовжила:

— Але вона не має права використовувати це проти тебе.

— А ти маєш?

— Ні.

— Тоді навіщо тримаєш?

Лія відпустила її руку.

— Тому що хочу, щоб ти залишилася. Але вибір твій.

Саера стояла між нею і дверима.

Ейлана чекала.

Холодний сад сяяв.

Кожна квітка зберігала спогад про дотики, слова й ночі, яких Лія ніколи не могла розділити із Саерою. Минуле завжди мало перевагу: воно вже відбулося й не ризикувало бути зіпсованим майбутніми помилками.

— Ти залишишся, якщо я не розповім більше? — запитала Саера.

— Так.

— Навіть якщо частина мене досі кохає її?

Слова різонули.

Лія вдихнула.

— Так.

— Чому?

— Бо я не прошу тебе стати порожньою, щоб умістити мене.

Саера заплющила очі.

Ейлана сказала:

— Вона покине тебе.

— Можливо, — відповіла Саера.

— Вона злякається.

— Уже.

— Вона повернеться до своїх.

— Вона більше не знає, хто її «свої».

— Вона людина.

Саера розплющила очі.

— Саме тому її вибір має значення.

Вона відступила від дверей.

Холодний сад затремтів.

Обличчя Ейлани змінилося. Ніжність зникла. Під нею не було гніву чи болю.

Лише порожнеча.

— Ім’я прийнято, — сказала постать чужим багатоголосим голосом.

Двері почали розширюватися.

Крижані рослини проросли через поріг, обвиваючи дерева оранжереї. Температура різко впала. Вода в резервуарі вкрилася льодом.

— Мара, герметизувати сектор! — наказала Лія.

— Виконую.

— Припинити подачу повітря до оранжереї.

— Ви всередині.

— Я помітила.

Саера простягнула обидві руки до дверей.

Срібне світло вирвалося з її пальців.

Лія стала за нею, обхопила за талію й притиснула долоню до її живота, де в астеріан проходив один із головних енергетичних вузлів.

— Що ти робиш? — прошепотіла Саера.

— Залишаюся поруч.

— Це може бути боляче.

— Наші стосунки вже мають послідовний стиль.

Світло з їхніх тіл з’єдналося.

Ейлана закричала.

Не своїм голосом.

У крику були імена всіх членів екіпажу.

Живих.

Мертвих.

Ненароджених дітей, яких хтось колись хотів.

Людей, про яких ніхто не говорив роками.

Імена линули оранжереєю, ударялися об скло, проходили крізь корпус.

Лія почула власне ім’я сотнею голосів.

Лією її називала мати.

Елою — у жарті, який зрозуміли лише двоє.

Капітанкою — люди, що вірили або боялися.

Зрадницею — Земля.

Коханою — ніхто.

Ще ні.

Саера повернула голову.

Їхні губи майже торкнулися.

— Назви мене, — сказала астеріанка.

— Саера.

— Не як дипломатка.

Лія зрозуміла.

Не звання.

Не вид.

Не функція.

Ім’я як зв’язок, який обирають, а не форма, яку знаходить Тиша.

Вона притиснула чоло до Саериного.

— Саеро, — сказала Лія тихо. — Я чую тебе.

Астеріанка здригнулася.

Срібне світло вибухнуло.

Двері зачинилися.

Холодний сад зник.

Ейлана розчинилася разом із ним.

Крига на резервуарі тріснула.

Оранжерея повернулася.

Лія все ще тримала Саеру.

Їхні тіла були притиснуті одне до одного, серця билися в одному ритмі. Саера повільно повернулася в її обіймах.

Між їхніми губами залишалося кілька міліметрів.

— Це було ім’я чи обіцянка? — запитала вона.

— Не знаю.

— Ти завжди така романтична після майже неминучої смерті?

— Лише коли медичний сектор переповнений і нас нікому оглядати.

Саера засміялася.

Тихо.

Справжньо.

Лія торкнулася її щоки.

Могла поцілувати.

Хотіла.

Але Саера накрила її руку своєю.

— Не зараз.

Лія відчула відмову як холод, проте не відступила.

— Через Ейлану?

— Через нас.

— Це має щось пояснити?

— Я не хочу, щоб наш наступний поцілунок став способом довести привиду, що він програв.

— Справедливо.

— Ти розчарована?

— Ні.

— Твій пульс бреше.

— Він не проходив дипломатичної підготовки.

Внутрішній зв’язок ожив.

Мара повідомила:

— Голоси слабшають на всіх палубах.

— Чому? — запитала Лія.

— Екіпаж говорить.

— Це все?

— Також ви закрили осередок.

— Назвавши Саеру?

— Підтвердивши зв’язок.

— Різниця?

Третій голос відповів:

— Ім’я, вимовлене Тишею, створює порожнечу. Ім’я, вимовлене тим, хто чує, створює міст.

Лія допомогла Саері сісти біля резервуара.

— Ноа живий? — запитала вона.

— Так, — сказав третій голос.

— Де?

— У першій кімнаті.

— Як його повернути?

— Знайти того, хто стоїть поруч із ним.

— Він сказав, що там є ще хтось.

— Так.

— Хто?

Мара мовчала.

— Знову?

Перший голос сказав:

— Я не знаю.

Другий додав:

— Дані відсутні.

Третій прошепотів:

— Воно ще не назвало себе.

Після інциденту в оранжереї голоси не зникли повністю.

Вони стали тихішими.

Обережнішими.

Наче зрозуміли, що екіпаж почав вчитися відповідати.

Люди залишалися в загальних секторах. Говорили, сперечалися, торкалися одне одного, розповідали історії про мертвих не як про приманки, а як про людей.

Ренн, прокинувшись, розповів усім про доньку. Не про її загибель — про те, як вона одного разу пофарбувала службового робота в рожевий колір і переконала систему безпеки, що це нова форма маскування.

Колоністка, яка сперечалася з кріслом, визнала, що психотерапевт справді був поганим вибором партнера.

— Але прекрасним фахівцем, — додала вона.

— Це суперечність, — сказав хтось.

— Саме тому терапія була така дорога.

Навіть Кейн після заспокійливого перестав стріляти в меблі. Він не розповів, чий голос чув, але сидів серед своїх людей, а не окремо.

Лія повернулася до центру управління.

На карті корабля залишився один активний осередок.

Капітанська палуба.

Двері без номера знову стояли біля її каюти.

Тепер на них було два символи.

Перекреслена зоря.

І тонка срібна лінія, схожа на два переплетені пульси.

Саера зупинилася поруч.

— Воно запам’ятало нас.

— Ми також запам’ятали його.

— Це не рівноцінно.

— Я капітанка. Моє завдання — говорити впевнено, коли рівноцінністю навіть не пахне.

З-за дверей долинув голос Ноа:

— Капітанко.

— Я тут.

— Воно слухає.

— Хто?

— Той, хто знає наші імена.

— Ми повернемо тебе.

— Не поспішайте.

— Це наказ?

— Порада.

— Ти став сміливішим.

— Тут багато часу.

— Скільки?

Пауза.

— Я не знаю.

— Хто поруч із тобою?

За дверима почувся інший подих.

Не Ноа.

Повільний.

Глибокий.

Потім незнайомий голос вимовив:

— Лія Арден.

Саера взяла її за руку.

Лія не відповіла.

Голос повторив:

— Саера.

Вони мовчали.

— Мара, — сказала Лія. — Ти чуєш?

Перший голос відповів:

— Так.

Другий:

— Не відповідайте.

Третій:

— Воно вчиться.

— Чого?

— Вимовляти вас так, ніби любить.

Двері залишилися зачиненими.

Але по всьому кораблю люди відчули, як щось невидиме торкнулося їхніх імен.

Не голосом.

Увагою.

Зорі за ілюмінаторами досі не світили.

Тепер Лія починала розуміти чому.

Можливо, вони не мовчали.

Можливо, вони навчилися не відповідати.