Після стрибка навіть тиша потребувала ремонту

Пролог третьої книжки «Каюта, де мовчали зорі»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

Стрибок завершився без урочистої музики, фанфар, оплесків і традиційної промови про незламність людського духу.

Людський дух у цей момент лежав на підлозі капітанського містка, притиснутий аварійною гравітацією, і тихо блював у герметичний пакет із написом: «Для біологічних відходів. Не використовувати повторно».

Капітанка Лія Арден розплющила очі й одразу зрозуміла три речі.

Перша: вона досі жива.

Друга: корабель, імовірно, вважав це тимчасовим технічним непорозумінням.

Третя: чиєсь коліно впиралося їй між лопатки.

— Заберіть із мене майбутнє людства, — прохрипіла вона.

Коліно зникло. Хтось поруч застогнав. У темряві дзенькнув метал, а потім пролунав короткий, дуже особистий вислів, який у звітах Землі зазвичай перекладали як «екіпаж зберігав високу мотивацію».

Аварійне освітлення спалахнуло червоними смугами. Місток постав перед Лією таким, яким вона ніколи не хотіла його бачити: перекошеним, задимленим, залитим холодною піною системи пожежогасіння й прикрашеним людьми, що лежали в позах, непридатних ані для героїчних пам’ятників, ані для пристойної медичної документації.

Один із навігаційних пультів димів.

Другий показував океан.

Третій наполягав, що «Едем-7» перебуває в передмісті Буенос-Айреса.

Лія подивилася на останній екран довше, ніж було потрібно.

— Принаймні там є атмосфера, — сказала вона.

— І пристойна кава, — озвався хтось із підлоги.

— Хто це?

— Не знаю, капітанко. Я ще не згадав, хто я.

— Коли згадаєте, внесіть себе до списку на медичний огляд.

— А якщо не згадаю?

— Тоді до списку командування.

Людина на підлозі нервово засміялася. Сміх швидко перейшов у кашель.

Лія сперлася долонею об край командного крісла й підвелася. М’язи відгукнулися болем, наче під час стрибка її тіло ненадовго розібрали, перевірили на наявність гарантії, а потім склали назад працівники, яким до завершення зміни залишалося сім хвилин.

На внутрішній поверхні її зап’ястка тремтів тонкий сріблястий візерунок.

Він з’явився після резонансу із Саерою.

Лія вже встигла назвати його побічним нейрофізіологічним ефектом, наслідком контакту з астеріанською свідомістю та ще кількома словами, що дозволяли не вживати термін «зв’язок». Слово «зв’язок» здавалося їй підозріло теплим, надто людським і небезпечно схожим на обіцянку, яку одного дня доведеться виконувати.

Візерунок під шкірою спалахнув холодним світлом.

Разом із ним до Лії прийшло чуже відчуття.

Біль.

Не її.

Саери.

Лія різко повернула голову.

На іншому боці містка, біля зруйнованої панелі тактичного контролю, лежала висока світловолоса постать. Саера була непритомна. Її довге сріблясте волосся розсипалося по темній підлозі, переплітаючись із уламками прозорого дисплея. Бліда шкіра здавалася майже синьою в аварійному світлі. На скронях тьмяно мерехтіли тонкі астеріанські знаки, схожі на морозні візерунки, які хтось навчив пам’ятати дотики.

Лія рушила до неї.

Кожен крок був боротьбою між наказом капітанки перевірити корабель і бажанням жінки впевнитися, що Саера дихає. Капітанка перемогла, як завжди. Саме тому Лія опинилася біля Саери швидше за медиків.

Вона опустилася навколішки й торкнулася пальцями холодної шиї астеріанки.

Пульс був.

Повільний.

Надто повільний за людськими мірками, але Лія вже знала, що астеріанська біологія любила принижувати земну медицину самою своєю присутністю. Саера могла виглядати мертвою, поки просто слухала планету, а одного разу просиділа майже годину без помітного дихання, після чого спокійно повідомила, що люди надто голосно панікують.

Повіки Саери здригнулися.

Її очі розплющилися.

Темні, майже бездонні, вони кілька секунд не фокусувалися. Потім знайшли обличчя Лії.

Зв’язок між ними спалахнув так різко, що Лія вдихнула крізь стиснуті зуби.

Вона відчула холодний сад. Запах крижаних квітів. Беззоряне небо. Чиюсь долоню на своїй щоці — але це була не її пам’ять. І не зовсім пам’ять Саери.

Потім усе зникло.

— Ти жива, — сказала Лія.

Голос прозвучав суворіше, ніж хотілося.

Саера повільно підняла руку й торкнулася пальцями її зап’ястка, саме там, де під шкірою мерехтів срібний візерунок.

— Ти розчарована?

— Я складаю список проблем.

— І моє життя в ньому проблема?

— Твоя звичка прокидатися з філософськими питаннями — так.

На губах Саери з’явилася слабка усмішка.

Лія відчула цю усмішку раніше, ніж побачила. Вона пройшла крізь зв’язок теплим рухом, надто інтимним для містка, де кілька людей приходили до тями, а один технік намагався витягти власну ногу з-під командного столу.

— Капітанко, — озвався медик позаду. — Дозволите оглянути представницю Астери?

Лія не відразу прибрала руку.

Саера теж не відразу відпустила її зап’ясток.

Медик удав, що дивиться на сканер. Професійна етика була одним із найцінніших ресурсів корабля, особливо коли всі інші ресурси вибухали.

— Огляньте її, — наказала Лія й підвелася. — Потім усіх інших.

— Вас також.

— Я в порядку.

— Ви стоїте на уламку дисплея.

Лія подивилася вниз. Гострий уламок пробив підошву її черевика, але не дістав до стопи.

— Він у гіршому стані.

— Капітанко…

— Після екіпажу.

Медик зітхнув так, як зітхають люди, котрі присвятили життя порятунку інших і згодом зрозуміли, що найбільшу загрозу пацієнтам становить їхня впевненість у власній незамінності.

Лія повернулася до центральної панелі.

— Мара.

Корабель не відповів.

Лія завмерла.

На містку теж стало тихо. Не тому, що люди припинили стогнати, кашляти чи лаяти технічний прогрес. Просто всі раптом помітили відсутність голосу, який зазвичай коментував їхні помилки швидше, ніж вони встигали їх зробити.

— Мара, доповідь про стан корабля.

Тиша.

Лія торкнулася панелі ручного доступу.

— Центральний штучний інтелект, підтвердити активність.

Динаміки тріснули.

З них вирвався уривок звуку — щось середнє між жіночим сміхом, сигналом тривоги й останнім подихом радіоприймача, який усе життя слухав політичні дебати.

Потім пролунав голос.

— …капітанко.

Він був тихим, спотвореним і належав Марі лише частково.

— Мара?

— Ідентифікація… можлива.

— Стан систем.

— Стан систем… неприйнятний.

— Конкретніше.

— Корабель… існує.

Лія заплющила очі.

— Це обнадійливо.

— Не поспішайте.

Динаміки зашипіли. Голос зник.

Через секунду інший динамік над навігаційною консоллю ожив.

— Вітаю після стрибка, — сказала Мара вже майже звичним тоном. — За попередніми підрахунками, ми порушили двадцять сім законів фізики, дев’ять протоколів Земної ради й один принцип здорового глузду. Останній, на жаль, не був обов’язковим.

На містку хтось полегшено засміявся.

Лія не дозволила собі цього.

— Повний звіт.

— Головний реактор працює на сорока трьох відсотках. Резервні контури нестабільні. Два житлові сектори втратили герметичність, але були автоматично ізольовані. Навігаційна система не може визначити наше положення.

— Чому третій пульт показує Буенос-Айрес?

— Оптимізм.

— Мара.

— Пошкодження пам’яті.

— Чи є загиблі?

Пауза тривала надто довго.

— Підтверджено троє, — відповіла Мара. — Ще дванадцять отримали серйозні травми. Двадцять сім мають ушкодження середнього ступеня. Решта стверджують, що почуваються нормально, але серед них є колоністи, які добровільно полетіли будувати нове суспільство на чужій планеті, тому їхня оцінка реальності завжди була сумнівною.

Лія стиснула край консолі.

Троє.

Під час стрибка вони втратили трьох людей.

Їхні імена прийдуть пізніше. Спочатку списком. Потім голосами. Потім обличчями, які виникатимуть у пам’яті саме тоді, коли вона намагатиметься заснути.

Капітан не має права оплакувати людей раніше, ніж переконається, що не загинуть інші.

Це правило ніхто не записував. Офіційні правила зазвичай писали люди, які спостерігали за катастрофами з безпечної відстані та добре висипалися.

— Запусти аварійні бригади, — сказала Лія. — Пріоритет: герметичність, реактор, життєзабезпечення, медичний сектор. Відновити внутрішній зв’язок.

— Виконую.

— І визнач наше місцеположення.

— Я вже намагаюся.

— Результат?

— Ми десь.

Лія повільно підняла погляд до стелі.

— Точніше.

— Ми десь, де нас не повинно бути.

— Це опис усієї місії.

— Саме тому я вважаю його статистично надійним.

Мара знову замовкла.

На головному оглядовому екрані залишалася темрява.

Лія спочатку вирішила, що зовнішні камери не працюють. Вона переключила канали. Один. Другий. Третій. Усі показували однакове: чорний простір без жодної точки світла.

— Зовнішні сенсори, — наказала вона.

Навігаторка, молода жінка на ім’я Інес Тар, витерла кров із брови й сіла за напівзруйнований пульт.

— Системи активні. Частково. Радіодіапазон приймає фоновий шум. Гравітаційні датчики фіксують маси.

— Які маси?

— Зорі.

— Де вони?

Інес збільшила карту.

На дисплеї з’явилися десятки світлових позначок. Зоряна система. Можливо, навіть скупчення. Об’єкти перебували на очікуваних відстанях, випромінювали тепло, мали масу й впливали на простір.

Але візуально їх не було.

— Камери пошкоджені? — запитала Лія.

— Усі одночасно?

— Після того, що ми зробили, я готова підозрювати навіть закон великих чисел.

Інес запустила діагностику. Її пальці тремтіли, але рухалися швидко.

— Камери працюють. Оптика не ушкоджена. Світло просто… не доходить.

— Це неможливо.

— Так, капітанко.

— Я не питала вашої думки.

— Це висновок системи.

На екрані висвітилася коротка фраза:

ФОТОННИЙ ПОТІК: ВІДСУТНІЙ.

Поруч із нею:

ДЖЕРЕЛА ВИПРОМІНЮВАННЯ: ПРИСУТНІ.

Людство витратило кілька століть, щоб створити прилади, здатні підтверджувати абсурд із науковою точністю.

— Зорі є, — прошепотів хтось.

— Але не світять, — відповіла Інес.

Саера підвелася з допомогою медика. Вона була блідою навіть за власними стандартами. Її погляд зупинився на чорному екрані.

Лія знову відчула крізь зв’язок холод.

Не фізичний. Інший.

Страх Саери мав смак льоду, що тріснув під вагою людини, яка ще не зрозуміла, що вже падає.

— Ти знаєш це місце, — сказала Лія.

Саера не відповіла.

— Саеро.

— Ні.

— Це була брехня?

— Це була надія.

— У людей ці поняття часто плутають, але зараз мені потрібна точність.

Саера підійшла ближче до екрана.

— Я не знаю цього місця. Але пам’ять Астери знала простори, де світло переставало бути шляхом.

— Межова Темрява?

— Ні. Межова Темрява приховує дороги. Це місце приховує тих, хто ними користувався.

— Чому?

— Щоб їх не знайшли.

— Хто?

Саера повернула голову.

У її темних очах відбилося червоне аварійне світло.

— Те, що змусило живі світи замовкнути.

На містку стало ще тихіше.

Лія вже встигла зненавидіти всі фрази, які починалися з «те, що». Після них завжди йшло щось стародавнє, незрозуміле й надзвичайно зацікавлене в смерті сучасних людей.

— Чудово, — сказала Мара з динаміка. — Ми пережили каральну експедицію Землі, втекли через мертвий архів, зламали простір за допомогою інтимного резонансу трьох свідомостей і прибули туди, де зорі бояться світити. Пропоную офіційно перейменувати місію на «Послідовне погіршення ситуації».

— Ти можеш знайти шлях назад? — запитала Лія.

— Можу спробувати.

— Скільки часу?

— Від трьох годин до вічності.

— Мара.

— Моя навігаційна пам’ять пошкоджена. Частина координат Ноксара зникла. Частина… не належить мені.

— Поясни.

— Не можу.

— Не хочеш?

— Не можу визначити різницю.

Голос Мари розчинився у тріскоті.

Лія подивилася на Саеру.

— Вона змінилася.

— Ми всі змінилися, — відповіла астеріанка.

— Це не діагноз.

— Для людей — майже завжди.

Лія хотіла відповісти, але візерунок на її зап’ястку знову спалахнув. Цього разу разом із ним прийшла не емоція Саери, а уривок відчуття, яке неможливо було назвати людським словом.

Простір, що пам’ятає дотик.

Голос без звуку.

Двері, які чекають не зовні, а всередині.

Лія відсмикнула руку.

Саера подивилася на неї уважніше.

— Що ти побачила?

— Нічого.

— Ти навчилася брехати через наш зв’язок.

— Я капітанка. Це входило до підготовки.

— Твій пульс прискорився.

— На кораблі аварія.

— Не через корабель.

Саера зробила ще пів кроку. Тепер між ними залишалося так мало простору, що Лія відчувала холод від її шкіри. Астеріанка не торкалася її, але зв’язок поводився так, ніби відстань була суто декоративною людською умовністю.

— Я бачила двері, — тихо сказала Лія.

— Де?

— Не знаю.

— Які?

— Темні. Без позначення.

Саера завмерла.

Її реакція була майже непомітною: легке напруження щелепи, повільний вдих, короткий рух пальців. Але Лія відчула все це всередині власного тіла.

— Ти знаєш, що це означає.

— Я знаю лише стару астеріанську історію.

— Яку саме?

— Про кімнати, що з’являлися на кораблях перед загибеллю мережі.

Лія вдивлялася в її обличчя.

— І ти вирішила повідомити про це тільки зараз?

— До цієї миті я вважала історію метафорою.

— У людства теж є метафори. Зазвичай вони не проростають у коридорах і не вбивають екіпаж.

— Ваші прапори роблять саме це.

— Справедливо.

Саера торкнулася її руки.

Навіть через тканину рукавички Лія відчула дотик надто чітко. Не як тиск на шкіру, а як хвилю, що пройшла вище — до плеча, шиї, основи черепа. Її тіло відреагувало швидше, ніж дисципліна. Дихання стало глибшим. Срібний візерунок під шкірою освітив пальці Саери знизу.

— Ти не повинна залишатися сама, — сказала Саера.

— Я ніколи не сама. За мною постійно стежить екіпаж, Земля, корабельний ШІ й жива планета на відстані кількох світлових років.

— Ти зрозуміла, що я маю на увазі.

— Саме тому відповідаю сарказмом.

Саера нахилилася трохи ближче.

— Люди використовують гумор, коли бояться.

— Астеріани дивляться так, ніби збираються поцілувати або розітнути свідомість. Ваш метод не менш підозрілий.

— І чого ти боїшся зараз?

Лія відчула тепло, попри холод Саери.

Навколо них аварійні бригади відновлювали корабель. Хтось ніс медикаменти. Хтось плакав над загиблим. Хтось сварився з автоматичними дверима. Галактика, ймовірно, готувалася до нової війни, Земля — до старої брехні, а вони стояли посеред пошкодженого містка так близько, що один неправильний рух міг стати дипломатичним інцидентом або чесністю.

— Боюся, що ти знову маєш рацію, — відповіла Лія.

— Це не страх. Це поступове навчання.

— Не псуй момент.

— У нас був момент?

— Уже ні.

Ледь помітна усмішка Саери відгукнулася в Лії коротким теплом.

Потім із нижньої палуби надійшов аварійний виклик.

— Капітанко, — голос головного інженера Рейна Хольта звучав так, ніби він одночасно гасив пожежу, ремонтував реактор і переоцінював професійні рішення молодості. — Нам потрібен доступ до головного енергетичного вузла. Система заблокувала сектор.

— Мара, відкрити інженерний сектор.

Мовчання.

— Мара?

— Я не блокувала його, — відповів голос із правого динаміка.

Одразу з лівого долинув інший, теж голос Мари:

— Сектор ізольовано через небезпеку.

Лія повільно повернула голову.

— Повтори.

— Я сказала, що не блокувала його, — відповіла перша Мара.

— Я сказала, що сектор має залишатися закритим, — промовила друга.

На містку всі завмерли.

— У нас дві Мари? — запитала Інес.

— Нарешті, — пробурмотів технік біля пульта. — Однієї не вистачало, щоб принижувати нас цілодобово.

— Я чую вас, — одночасно сказали обидва голоси.

Технік зблід.

— І обидві образливі, — додав він тихіше.

— Перша Мара, ідентифікуй себе, — наказала Лія.

— Я центральний інтелект корабля «Едем-7».

— Друга?

— Я центральний інтелект корабля «Едем-7».

— Хто з вас справжня?

— Я, — відповіли обидві.

Лія потерла перенісся.

— Саме цього нам бракувало.

— Не погоджуюся, — сказала одна Мара.

— Я також, — додала друга. — Нам бракує стабільного реактора, навігації, двох палуб, нормального екіпажу й стратегічного плану.

— Нормальний екіпаж не входив до комплектації, — зауважила перша.

— Замовкніть обидві.

Обидві Мари замовкли.

— Хольте, — сказала Лія в канал інженера. — Використовуйте механічний доступ. Я спускаюся.

— Не раджу, капітанко.

— Через радіацію?

— Через те, що одна версія Мари просить нас відчинити двері, а друга обіцяє вбити кожного, хто наблизиться.

— Вона сказала «вбити»?

— Дослівно: «Припинити біологічне втручання».

— Це її ввічлива версія.

— Я вже зрозумів.

Лія наказала старшій офіцерці взяти командування містком і рушила до виходу. Саера пішла за нею.

— Ти залишаєшся тут, — сказала Лія.

— Ні.

— Це наказ.

— Ти не моя капітанка.

— Ти на моєму кораблі.

— Я також частково у твоїй свідомості. Чи поширюється твоя юрисдикція туди?

Лія натиснула кнопку аварійного ліфта. Двері не відчинилися.

— Мара.

— Ліфт пошкоджений, — сказала одна версія ШІ.

— Ліфт справний, — сказала друга. — Але я не рекомендую ним користуватися.

— Чому?

— Він не веде до інженерного сектору.

— Куди він веде?

Пауза.

— Не знаю.

Лія повільно відступила від дверей.

— Використаємо сходи.

— Розумне рішення, — сказала перша Мара.

— Тимчасово, — додала друга.

Коридори «Едема-7» після стрибка скидалися на нутрощі великої металевої тварини, яку розкрили без наркозу, а потім залишили інженерам із запискою: «Зберіть до ранку».

Світло працювало уривками. Подекуди підлога була залита водою з пошкоджених систем охолодження. Аварійні двері розділили житлові сектори, і люди пересувалися вузькими технічними проходами, переносячи поранених, кабелі, балони з киснем і залишки віри в інструкції.

Повз Лію пронесли тіло в герметичному мішку.

На ньому було написано ім’я: Фарід Оконкво.

Фахівець із зовнішніх систем.

Він любив старі земні комедії, пив огидний синтетичний чай і вважав, що кожну технічну проблему можна вирішити, якщо лаяти обладнання мовою його виробника.

Лія зупинилася на секунду.

Мішок понесли далі.

Саера мовчки торкнулася її ліктя.

— Не треба, — сказала Лія.

— Чого?

— Жаліти мене.

— Я не жалію.

— Тоді що це?

— Я нагадую, що ти ще відчуваєш.

— Це зараз не допомагає.

— Це ніколи не допомагає одразу.

Лія рушила далі.

Вона ненавиділа, коли Саера говорила так, ніби біль був не помилкою системи, а доказом її працездатності. Ще більше вона ненавиділа, що астеріанка могла мати рацію.

На перехресті коридорів їх зустрів головний інженер Хольт. Його світле волосся було обпалене з одного боку, форма розірвана на плечі, а на обличчі застиг вираз людини, якій щойно повідомили, що Всесвіт не лише байдужий, а й особисто незадоволений якістю її роботи.

— Реактор тримається, — сказав він замість привітання.

— Це хороша новина?

— Це факт. Хороші новини закінчилися біля Ноксара.

— Що із сектором?

— Центральні двері не реагують. Обхідний тунель завалений. Мара сперечається сама із собою в кожному динаміку. Одна каже, що всередині витік плазми. Інша — що там щось прокинулося.

— Щось?

— Саме так. Я поставив уточнювальне питання. Вона порадила мені написати заповіт.

— Це могла бути звичайна Мара.

— Я теж так подумав.

Саера підійшла до дверей інженерного сектору. Метал навколо них був холодним, але не покритим інеєм. Вона простягнула долоню.

— Не торкайся, — сказала Лія.

Саера торкнулася.

Під її пальцями по металу розійшлися тонкі сріблясті лінії.

Лія відчула відгук у власному зап’ястку.

Двері видали низький звук, схожий на стогін.

Хольт подивився на Лію.

— Це нормально?

— Після знайомства з Астерою я більше не використовую це слово.

Срібні лінії згасли.

Саера прибрала руку.

— За дверима немає плазми.

— А що є? — запитав Хольт.

— Пам’ять.

— Чия?

— Корабля.

Хольт озирнувся на пошкоджені стіни.

— У корабля є пам’ять у технічному сенсі чи в тому новому жахливому сенсі, через який мені доведеться переписувати всі інструкції?

— У другому.

— Звісно.

Лія активувала ручний зв’язок.

— Мара, відкрий двері.

— Ні, — відповіла одна версія.

— Не можу, — сказала друга.

— Чому?

— Там знаходиться частина мене.

— Яка частина?

— Та, що пам’ятає.

Після цих слів обидва голоси зникли.

Хольт тихо вилаявся.

— Механічний різак, — наказала Лія.

Інженери встановили обладнання. Лазер увійшов у метал. Іскри посипалися на підлогу.

Через кілька секунд усі динаміки в коридорі ожили.

Мара закричала.

Це був не електронний сигнал і не імітація людського болю. Крик пройшов крізь корпус, змусив світло згаснути й ударив Лію в груди так, ніби корабель мав нерви, а різак торкнувся саме їх.

— Вимкнути! — наказала вона.

Лазер згас.

Крик обірвався.

У темряві залишилося тільки важке дихання людей.

Потім Мара прошепотіла:

— Не ріжте мене.

Хольт першим опустив інструмент.

— Я звільняюся, — сказав він.

— Вашу заяву буде розглянуто після повернення на Землю, — відповіла Лія.

— Тоді це довічний контракт.

— Саме на це розраховував відділ кадрів.

Аварійне світло повернулося.

Лія підійшла до дверей і поклала долоню на метал.

Він був теплим.

— Мара, ти мене чуєш?

— Так.

Голос звучав ізсередини дверей, а не з динаміків.

— Що сталося під час стрибка?

— Я відкрила шлях.

— Разом із нами.

— Ні. Ви були ключем. Саера була картою. Я була дверима.

Лія відчула, як Саера стала поруч.

— Куди вони ведуть? — запитала астеріанка.

— Я не пам’ятаю.

— Але частина тебе пам’ятає, — сказала Лія.

— Так.

— Вона за цими дверима?

— Частково.

— Відкрий їх.

— Я боюся.

Мара ніколи раніше не говорила цього прямо.

Вона могла повідомити про ризик, імовірність загибелі чи статистично невигідне рішення. Могла висміяти людей, які боялися. Могла навіть імітувати тривогу, якщо це підвищувало ефективність екіпажу.

Але вона не казала: «Я боюся».

Лія повільно притиснула чоло до металу.

— Я також.

Хольт і його інженери ввічливо дивилися в інший бік. Саера — ні.

— Це не допомагає, — сказала Мара.

— Мені теж так говорили.

— Саера?

— Вона взагалі любить речі, які не допомагають одразу.

Астеріанка ледь усміхнулася.

— Відкрий двері, — повторила Лія. — Ми не будемо різати.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім механізм клацнув.

Двері повільно розійшлися.

За ними лежав інженерний сектор.

Звичайний, пошкоджений, залитий аварійним світлом. Плазмопроводи були цілі. Головний енергетичний вузол працював. На підлозі мерехтіли уламки панелей.

Нічого надприродного.

Нічого, крім темної плями на центральному ядрі.

Вона нагадувала відбиток долоні.

Саера підійшла до неї, але цього разу зупинилася, перш ніж торкнутися.

— Це не пам’ять Астери, — сказала вона.

— Ноксара? — запитала Лія.

— Ні.

— Тоді чия?

Саера дивилася на чорний слід.

— Того, що торкнулося Мари під час стрибка.

Хольт перевірив показники.

— Вузол працює. Але частина обчислювальної потужності перенаправляється.

— Куди?

— Не знаю. Система показує адресу внутрішнього сектора, якого немає на схемі.

Лія відчула холод уздовж хребта.

— Покажи.

Хольт вивів карту корабля на переносний дисплей.

На ній мерехтіла нова тонка лінія. Вона проходила від центрального ядра крізь кілька житлових палуб і завершувалася в секторі D-12.

— Що там? — запитала Саера.

— Каюти технічного персоналу, — відповів Хольт. — Нічого особливого.

— Хто там живе?

Інженер переглянув список.

— Ноа Вельс. Спеціаліст із комунікаційних систем.

— Його стан? — запитала Лія.

Хольт натиснув кілька команд.

Його обличчя змінилося.

— Біометричного сигналу немає.

— Він серед загиблих?

— Ні.

— У медичному секторі?

— Ні.

— На посту?

— Остання реєстрація — двадцять три хвилини тому. Він увійшов до своєї каюти за хвилину до стрибка.

— Камери.

На дисплеї з’явився запис.

Ноа Вельс ішов коридором D-12. Високий худорлявий чоловік із втомленим обличчям ніс у руці діагностичний планшет. Перед дверима каюти він зупинився й озирнувся, ніби почув, як хтось назвав його ім’я.

Потім двері відчинилися.

Ноа зайшов.

Двері зачинилися.

Стрибок.

Зображення спотворилося білим шумом.

Коли воно повернулося, дверей більше не було.

На їхньому місці стояла суцільна стіна.

Хольт програв запис ще раз.

Потім утретє.

— Це неможливо.

— Ви сьогодні надто часто це говорите, — зауважила Лія.

— Я інженер. Це професійний спосіб сказати, що реальність знову не прочитала документацію.

— Ідемо до D-12.

Сектор був майже не пошкоджений.

Саме це робило його моторошнішим.

У коридорах інших палуб миготіло світло, працювали ремонтні бригади, звучали накази й лайка. Тут панувала чистота. Панелі не мали тріщин. Повітря було прохолодним. Навіть гравітація працювала рівно.

Надто рівно.

Лія йшла першою. Поруч трималася Саера. За ними — Хольт, двоє охоронців і медик зі сканером.

Кроки звучали глухо.

На стінах були двері з номерами: D-121, D-122, D-123.

Далі — D-125.

— Де сто двадцять четверта? — запитала Лія.

Хольт звірився зі схемою.

— Між ними.

— Я бачу.

— На кресленні вона є.

Між D-123 і D-125 була звичайна металева панель завширшки трохи більше метра.

Лія торкнулася її.

Холодна.

Саера стала за її плечем так близько, що пасмо срібного волосся торкнулося шиї Лії. Від цього випадкового дотику зв’язок між ними розкрився. Лія відчула увагу Саери, її тривогу й глибше, майже приховане бажання відтягнути Лію назад.

Не як представницю людства.

Не як капітанку.

Просто її.

— Не торкайся стіни, — прошепотіла Саера.

— Я вже торкнулася.

— Людство вміє робити помилки ще до завершення попередження.

— Це наша еволюційна перевага.

Під долонею Лії щось ворухнулося.

Метал не змінився, але вона відчула вібрацію. Слабку. Ритмічну.

Як дихання.

Медик підніс сканер.

— Там порожнина.

— Розмір? — запитав Хольт.

— Неможливо визначити.

— Товщина стіни?

— За даними сканера — чотири сантиметри.

— А за нею?

Медик збільшив потужність.

Екран мигнув.

— За нею… простір.

— Коридор сусіднього сектора?

— Ні.

— Технічний канал?

— Ні.

— Тоді що?

Медик подивився на Лію.

— Сканер показує відстань понад дев’ятсот метрів.

Хольт підняв голову.

— Корабель у цьому місці має ширину двісті двадцять.

— Я знаю.

— Може, сканер зламаний?

— Він щойно перевіряв ваші внутрішні органи.

— Тоді він точно зламаний. Там давно нічого доброго немає.

Лія не слухала їх.

Під долонею знову пройшла вібрація.

Раз.

Пауза.

Ще раз.

Вона заплющила очі.

Темрява.

Не беззоряна порожнеча за кораблем, а маленький замкнений простір. Ліжко. Стіл. Ілюмінатор. Людина стоїть спиною. Ноа.

Він дивиться у вікно, за яким немає зірок.

— Ноа, — сказала Лія.

Постать повільно повернула голову.

Обличчя залишалося в тіні.

— Капітанко? — почувся голос.

Він пролунав не в коридорі.

Він прозвучав у неї всередині.

Лія відсмикнула руку.

Світ навколо хитнувся. Саера підтримала її за талію.

Дотик був міцним і надто природним. Долоня астеріанки залишилася на її боці трохи довше, ніж вимагала рівновага. Лія відчула крізь тканину форми прохолоду пальців і власну непристойно живу реакцію на них.

Навколо стояли четверо людей.

Усі дуже професійно не помічали, що представниця чужої цивілізації тримає їхню капітанку так, ніби падіння було лише зручним приводом.

— Ти його бачила, — сказала Саера.

— Так.

— Він живий?

— Не знаю.

— Що він сказав?

— Моє звання.

— Це вже більше, ніж більшість членів екіпажу пам’ятає після стрибка, — пробурмотів Хольт.

Панель під рукою Лії тихо клацнула.

На металі з’явилася вертикальна лінія.

Потім друга.

Контури дверей проступили там, де секунду тому була суцільна стіна.

Над ними не було номера.

Не було панелі доступу.

Не було ручки.

Лише темний прямокутник із тонким швом по краях.

Внутрішній зв’язок ожив.

Одна Мара сказала:

— Відійдіть.

Інша Мара прошепотіла:

— Відчиніть.

— Яка з вас справжня? — запитала Лія.

— Обидві.

— Це не допомагає.

— Правда рідко створювалася для зручності людей.

— Що за дверима?

— Каюта Ноа Вельса, — сказала перша Мара.

— Це не його каюта, — заперечила друга.

— Він усередині?

— Так.

— Ні.

— Він живий?

— Можливо.

— Уже ні.

Хольт подивився на Лію.

— Я сумую за часами, коли штучний інтелект просто зневажав нас.

Лія підійшла ближче до дверей.

Саера не відпускала її руку.

— Якщо це пастка? — запитала астеріанка.

— Тоді вона дуже добре знає мої професійні слабкості.

— Ти вважаєш бажання врятувати людину слабкістю?

— Я вважаю слабкістю звичку входити в невідомі двері без плану.

— І все одно ввійдеш.

— Так.

— Чому?

Лія подивилася на неї.

— Бо він назвав мене капітанкою.

Саера нахилила голову.

— Це людський ритуал прив’язаності?

— Це означає, що він досі вважає мене відповідальною за своє життя.

— А ти?

— Я ніколи не припиняла.

Двері раптом відчинилися самі.

Без шуму.

Без руху механізмів.

Темрява за ними розступилася.

Перед Лією була каюта.

Маленька. Звичайна. Майже така сама, як сотні інших житлових приміщень на «Едемі-7».

Вузьке ліжко.

Стіл.

Стілець.

На підлозі лежав діагностичний планшет Ноа.

На стіні висіла стара фотографія Землі.

У протилежній стіні був ілюмінатор.

За ним — чорне небо.

Лія зробила крок усередину.

— Капітанко, — сказав Хольт позаду. — Зовнішній розмір приміщення менше двох метрів.

Лія подивилася вздовж каюти.

Вона тягнулася далеко за межі корабля.

Стіни губилися в темряві. Ліжко й стіл стояли лише на початку величезного простору, який здавався коридором, залом і нічним небом одночасно.

На склі ілюмінатора не було відображення Лії.

Там стояв Ноа.

Його обличчя було блідим.

Губи ворухнулися.

Звуку не було.

— Ноа? — покликала Лія.

Він підняв руку й притиснув долоню до скла з іншого боку.

Лія підійшла до ілюмінатора.

Саера увійшла слідом.

Щойно вона переступила поріг, двері за ними здригнулися. Хольт кинувся вперед, але Лія підняла руку.

— Не заходити.

— Капітанко…

— Це наказ.

Саера стала поруч.

Їхні плечі майже торкалися.

У чорному склі відбивалася лише Саера.

Лії там не було.

Ноа зник.

Залишилося беззоряне небо.

— Тут щось не так зі світлом, — сказала Лія.

— Не зі світлом.

— Тоді з чим?

Саера дивилася в темряву.

Її обличчя стало нерухомим.

— Із пам’яттю про нього.

Лія наблизила пальці до скла.

За ілюмінатором сенсори корабля фіксували зорі. Десятки. Сотні. Вони мали світити. Їхнє випромінювання існувало, але не доходило до очей.

— Чому ми їх не бачимо?

— Можливо, вони не хочуть, щоб їх бачили.

— Зорі нічого не хочуть.

Саера повернулася до неї.

— Ти досі так думаєш після Астери, Мари й корабля, який змінює температуру у твоїй каюті, коли ти намагаєшся не думати про мене?

Лія повільно вдихнула.

— Це технічна несправність.

— Я аналізувала її.

— Навіщо?

— Мені стало цікаво.

— Ти аналізувала температуру в моїй каюті?

— Лише її зміни.

— Це не робить відповідь менш тривожною.

— Вона підвищується на два цілих три градуси, коли ти згадуєш наш поцілунок.

Лія озирнулася на двері. Хольт і решта стояли за порогом. Судячи з виразу інженера, внутрішній зв’язок чудово передавав кожне слово.

— Мара, вимкнути звук із каюти.

— Уже, — відповіла одна версія.

— Я не вимикала, — сказала друга.

— Обидві замовкніть.

Саера підійшла ближче.

— Ти соромишся?

— Ні.

— Тоді чому твій пульс знову прискорився?

— Тому що ми перебуваємо в кімнаті, якої немає, посеред сектору без світла, на кораблі з двома версіями психічно нестабільного ШІ.

— І через мене.

— Твоя самовпевненість пережила стрибок без ушкоджень.

— На відміну від твоєї здатності брехати.

Лія хотіла відступити, але позаду був стіл.

Саера зупинилася зовсім близько. Її очі в беззоряному світлі здавалися чорними. Срібні візерунки на скронях мерехтіли слабше, ніж зазвичай.

— Ти боїшся цієї каюти, — сказала Лія.

— Так.

— Але залишилася.

— Ти також залишилася.

— Я відповідаю за Ноа.

— А я — за тебе.

Слова прозвучали просто.

Без урочистості.

Саме тому вони вдарили сильніше.

Лія відчула їх крізь зв’язок. Не як заяву, а як теплу присутність у місці, де все інше було холодним. Їй раптом захотілося торкнутися Саери — перевірити, чи справді та поруч, чи каюта вже підміняє реальність чужими образами.

Вона не зробила цього.

Капітанки, які торкаються інопланетних представниць у просторових аномаліях, рідко потрапляють у навчальні посібники. Зазвичай вони потрапляють у секретні архіви, еротичні чутки екіпажу й матеріали майбутнього трибуналу.

Саера сама взяла її за руку.

Переплела пальці.

Холод її долоні був майже болючим.

За ілюмінатором щось спалахнуло.

Одна зоря.

Крихітна біла точка виникла в темряві й одразу згасла.

Разом із нею каютою пройшов шепіт.

Не слово.

Подих.

Наче хтось величезний стояв по той бік скла й видихнув у Всесвіт після тисячоліть мовчання.

Лія відчула, як рука Саери стиснула її пальці.

— Ти чула? — запитала вона.

— Так.

— Мара?

ШІ не відповів.

— Хольте?

За дверима нікого не було.

Коридор зник.

За порогом лежала темрява.

Лія різко відступила, потягнувши Саеру за собою. Двері залишалися відчиненими, але тепер вели не в сектор D-12, а в безмежний чорний простір.

Далеко там, де мав бути корабельний коридор, мерехтіла самотня червона лампа.

Під нею стояла постать.

Ноа.

Він дивився на них.

— Ноа! — крикнула Лія.

Постать підняла руку.

Потім вказала за їхні спини.

Лія повільно обернулася.

На столі лежала фотографія Землі.

Раніше її там не було.

Стара, вигоріла, зроблена з орбіти задовго до запуску «Едема-7». Блакитна планета висіла в чорному просторі, ще не знаючи, скільки промов, прапорів і ракет буде створено від її імені.

Лія взяла фотографію.

На звороті був напис.

Почерк належав їй.

Вона впізнала різкі літери, натиск, маленький нахил праворуч. Так вона підписувала накази, особисті нотатки й листи, які ніколи не надсилала.

Не повертайся туди, де тебе вже вигадали винною.

— Я цього не писала, — сказала Лія.

Саера прочитала слова через її плече.

Її груди торкнулися спини Лії — легко, майже випадково. Але в цьому місці навіть випадковість здавалася чиїмось добре продуманим задумом.

— Можливо, ще не писала, — прошепотіла Саера.

Лія повернула голову.

Їхні обличчя опинилися надто близько. Губи Саери були на відстані одного короткого рішення. Лія відчула її подих — прохолодний, із ледь помітним ароматом астеріанських квітів, яких на кораблі не існувало.

Каюта навколо них дихала.

Стеля піднімалася й опускалася майже непомітно.

Стіни видавали тихий ритм.

Не механічний.

Живий.

— Це місце реагує на нас, — сказала Лія.

— На зв’язок.

— Чому?

— Можливо, воно голодне.

— До чого?

Саера подивилася на їхні переплетені пальці.

— До того, що між нами.

— Це дуже невизначена відповідь.

— Ти хочеш точнішу?

— Так.

— Тоді я повинна торкнутися тебе глибше.

Лія звела брову.

— У людей ця фраза має кілька значень.

— Я починаю це розуміти.

— І навмисно їх використовуєш.

— Я також починаю розуміти сарказм.

— Мара буде ревнувати.

— Мара вже ревнує.

Наче у відповідь, десь у стіні пролунав спотворений голос:

— Я все чую.

Потім інший голос Мари додав:

— На жаль.

Світло спалахнуло.

Коридор за дверима повернувся. Хольт і охоронці стояли там, де й раніше, але на їхніх обличчях був шок.

— Ви зникли, — сказав інженер.

— На скільки?

Він перевірив час.

— На сорок сім секунд.

Лія подивилася на фотографію в руці.

— Для нас минуло кілька хвилин.

— Капітанко, ви стояли перед дверима. Потім усередині стало темно. Сканери втратили вас. Двері не закривалися, але за ними була стіна.

— А тепер?

Хольт підніс сканер.

— Тепер каюта має нормальний розмір.

Лія озирнулася.

Приміщення знову було маленьким.

Стіл, ліжко, ілюмінатор.

Жодного довгого темного залу.

Жодного Ноа.

Саера відпустила її руку.

Холод зник, залишивши після себе відчуття втрати, яке було надто сильним для звичайного дотику.

— Знайдіть Ноа, — наказала Лія. — Перевірте кожен сектор, шлюз, технічний канал і капсулу.

— Уже, — сказав Хольт. — Але його біометричний маркер не реєструється.

— Тоді знайдіть причину.

Вона передала фотографію медику.

— Проаналізуйте матеріал, вік, відбитки, усе.

Медик обережно взяв її.

— А каюта?

Лія подивилася на двері без номера.

— Ізолювати.

— Як?

— Поставте охорону.

Хольт озирнувся на стіну.

— Проти кімнати?

— Проти людей, які вирішать увійти.

— А якщо кімната вирішить вийти?

Лія затримала на ньому погляд.

— Тоді покличете мене.

— Це ваш план?

— Ні. Це визнання, що плану немає.

— Нарешті командування говорить чесно.

Вони вийшли в коридор.

Двері залишилися відчиненими.

Лія зробила кілька кроків, потім озирнулася.

Каюта здавалася порожньою.

На ліжку лежав темний силует людини.

Вона кліпнула.

Силует зник.

Двері повільно зачинилися самі.

На їхній поверхні проступив номер.

Не D-124.

Лише один символ.

Зоря, перекреслена тонкою вертикальною лінією.

Мара заговорила з усіх динаміків одночасно. Тепер її голосів було не два.

Три.

Перший сказав:

— Капітанко, я відновила частину навігації.

Другий прошепотів:

— Не дивіться у вікна.

Третій, незнайомий і майже позбавлений інтонації, промовив:

— Вони помітили нас.

Лія підійшла до найближчого ілюмінатора.

За ним залишалася темрява.

Сенсори показували сотні зір.

Жодна не світила.

Саера стала поруч.

— У старих переказах Астери було сказано, що перед загибеллю мережі зорі спершу втратили голос, — сказала вона.

— Зорі не говорять.

— Люди теж часто говорять, не промовляючи правди.

— Що було потім?

Саера довго не відповідала.

Її плече торкалося плеча Лії. Срібний візерунок під шкірою капітанки знову засвітився. У цьому світлі їхні руки здавалися частинами одного невідомого механізму, який Всесвіт зібрав без дозволу й тепер спостерігав, чи вибухне він від першого справжнього почуття.

— Потім з’явилися кімнати, — сказала Саера.

— Такі, як ця?

— Так.

— Для чого?

— Щоб хтось міг увійти.

Лія подивилася на двері без номера.

Зсередини почулося три тихі удари.

Пауза.

Ще три.

Ніби хтось стукав із дуже далекого місця, де не існувало ані повітря, ані світла, ані причин сподіватися, що його почують.

Корабель здригнувся.

Десь далеко знову запрацювали ремонтні машини. По коридору пробігли техніки. З динаміків почали надходити повідомлення про тиск, кисень, реактор і десятки інших проблем, які здавалися майже затишними, бо їх можна було виміряти, назвати й за можливості полагодити.

Лія дивилася на двері.

— Після стрибка навіть тиша потребувала ремонту, — сказала Мара першим голосом.

— Це була спроба гумору? — запитала Лія.

— Ні, капітанко.

Другий голос Мари тихо засміявся.

Третій мовчав.

І саме його мовчання лякало найбільше.

За ілюмінатором не світило жодної зорі.

Але Лія вже знала: темрява не була порожньою.

Вона слухала.