Серіал: Зоряні хроніки

Четвертий сезон: Протокол мертвого екіпажу
Серія 1: Корабель без пульсу

1. Після імперії залишився рахунок за прибирання

Імперію винесли ногами вперед, але забули уточнити, хто має прибрати за нею уламки.

Через три тижні після падіння золотого трону центральні сектори галактики нагадували банкетну залу після надто щирого державного перевороту. На орбітах повільно оберталися уламки імперських крейсерів, автоматичні станції продовжували транслювати гімни державі, якої вже не існувало, а колишні міністри поспішно змінювали титули на «незалежний консультант із питань миру».

Мир, як зауважила капітанка Міра Восс, зазвичай починався з того, що всі вцілілі намагалися першими продати зброю.

Її корабель, патрульний крейсер «Орфей», повертався з орбіти колишньої імперської столиці. На його броні залишилися сліди останньої битви, на палубах — запах перегрітої проводки, а в особових справах — стільки нових психологічних діагнозів, що медичний комп’ютер запропонував перепрофілювати судно на пересувну клініку для людей, які бачили сенат у вогні.

— Вимкніть це повідомлення, — наказала Міра.

— Яке саме? — запитала корабельна система Сивілла. — Про психіатричну допомогу, прострочені податки чи пропозицію придбати пам’ятну урну з попелом імперії?

— Усе.

— Неможливо. Урни вже розпродані.

Міра сиділа в командному кріслі, дивлячись на зоряний простір попереду. Її темне волосся було зібране так суворо, наче теж підкорялося військовому статуту. На скроні залишився тонкий шрам після останньої сутички, а під очима лежали тіні, які не приховувало навіть м’яке блакитне світло містка.

Поряд, схилившись над навігаційною консоллю, працювала Яра Кест — головна інженерка «Орфея», жінка з руками механіка, язиком контрабандиста й усмішкою, через яку кілька офіцерів уже добровільно погоджувалися на завдання з низьким шансом повернення.

— Нам потрібна відпустка, — сказала Яра.

— Нам потрібен ремонт.

— Ремонт — це відпустка для корабля. Я говорила про людей.

— Люди дешевші.

— Капітанко, коли ви так говорите, у мене виникає дивне бажання перевірити, чи справді ваш статут забороняє непристойні пропозиції на містку.

Міра навіть не повернула голови.

— Статут забороняє лише пропозиції, які заважають виконувати обов’язки.

Яра повільно всміхнулася.

— Отже, добре сформульована пропозиція залишається в межах закону.

Пілот Ліо Марек, який сидів попереду, голосно прочистив горло.

— Я все чую.

— Саме тому ми говоримо культурно, — відповіла Яра.

«Орфей» мав пройти сектор К-44, відомий серед навігаторів як Мертва складка. Колись тут пролягав імперський військовий маршрут, але після серії загадкових зникнень його закрили. Згодом імперія переписала офіційні карти, позначивши весь сектор як «економічно недоцільний».

У перекладі з бюрократичної це означало: там сталося щось жахливе, але страхова служба відмовилася оплачувати пояснення.

— До виходу з сектора шість годин, — повідомив Ліо. — Жодних кораблів, станцій або мін. Навіть пірати сюди не літають.

— Пірати вміють читати попередження, — сказав начальник безпеки Брант Голл. — Це відрізняє їх від військових.

Міра вже збиралася передати керування нічній зміні, коли на центральній панелі спалахнув білий індикатор.

Один короткий сигнал.

Потім тиша.

Через сім секунд — ще один.

Не аварійна сирена, не виклик допомоги й не стандартний маяк. Звук був глухим, низьким, майже тілесним.

Наче десь у темряві вдарило серце.

2. Сигнал, якому не вистачало хороших манер

На містку стало тихо.

Сивілла розгорнула спектральний аналіз. На головному екрані з’явилася тонка хвиля, що повторювалася через рівні проміжки.

— Джерело сигналу перебуває за триста двадцять тисяч кілометрів, — повідомила система. — Потужність нестабільна. Тип передачі не відповідає цивільним стандартам.

— Військовий? — запитала Міра.

— Старий імперський код. Рівень доступу — похоронний.

Яра звела брову.

— В імперії навіть мерці мали окремий тарифний план?

— Похоронні коди використовувалися для автоматичного сповіщення про загибель корабля, — пояснив Брант. — Передача містила номер судна, координати уламків і список тих, кому можна виставити рахунок.

Сигнал повторився.

Міра наказала вивести координати. Зоряна карта збільшилася, показавши темну область поблизу згаслого карлика. Спочатку там нічого не було. Потім радар уловив слабке викривлення.

На екрані повільно проявився силует корабля.

Він був великим — майже втричі довшим за «Орфей». Важкий транспортний корпус, дві бічні секції, широкий командний модуль. Жодних ходових вогнів. Жодного теплового випромінювання. Реактори не працювали. Атмосферні системи мовчали.

Судно дрейфувало без руху, чорне на тлі чорного космосу.

— Ідентифікація? — запитала Міра.

Кілька секунд Сивілла мовчала.

Для штучного інтелекту це було еквівалентом нервового ковтка.

— Корабель «Агамемнон», — нарешті сказала вона. — Медично-транспортний крейсер імперського флоту. Екіпаж — двісті сорок вісім осіб. Пасажиромісткість — до дев’ятисот. Зник сорок сім років тому.

Ліо повільно обернувся.

— Сорок сім?

— Офіційний статус: втрачений із усім екіпажем. Причина зникнення невідома.

— А неофіційний? — спитала Яра.

— Усі офіцери, які розслідували справу, згодом або зникли, або померли.

— Нарешті звіт, у якому є корисна порада.

Міра вдивлялася в контури «Агамемнона». Корпус здавався неушкодженим. Не було слідів вибуху, пробоїн чи зіткнення. Корабель просто зупинився посеред порожнечі, наче хтось вимкнув його одним натисканням.

— Перевірити ознаки життя, — наказала вона.

Сканери «Орфея» ковзнули вздовж корпусу.

— Температура внутрішніх приміщень мінус двадцять один градус, — сказала Сивілла. — Атмосфера збереглася на шістдесяти трьох відсотках палуб. Біологічна активність відсутня. Серцебиття відсутнє. Дихання відсутнє.

— Отже, мертвий, — підсумував Брант.

У ту саму мить сигнал пролунав знову.

Глухий удар.

Через сім секунд — другий.

Яра нахилилася до екрана.

— Мертвий корабель із регулярним пульсом. Це майже романтично.

— У тебе дуже сумнівні стандарти романтики, — зауважила Міра.

— Ви ще не бачили моїх стандартів відчаю.

Сивілла перервала їх:

— Сигнал містить закодований пакет даних. Починаю відновлення.

На екрані з’явився рядок старою імперською мовою:

МЕДИЧНИЙ ПРОТОКОЛ АКТИВНИЙ. ЕКІПАЖ НЕ ВІДПОВІДАЄ. ДОПОМОГА НЕ ПОТРІБНА. ДОПОМОЖІТЬ.

Два останні повідомлення суперечили одне одному.

Це непокоїло більше, ніж якби корабель просто попросив про порятунок.

— Можливо, пошкоджена автоматика, — сказав Ліо.

— Можливо, — погодилася Міра. — А можливо, хтось сорок сім років чекав, поки повз пролетять достатньо дурні рятувальники.

— Тоді йому пощастило, — сказала Яра. — Ми саме повертаємося з урочистих похоронів здорового глузду.

Міра наказала змінити курс.

«Орфей» повернув до чорного корабля.

3. Судно, яке не хотіло, щоб його помічали

Що ближче вони підходили до «Агамемнона», то дивнішим він здавався.

На корпусі не було метеоритних пошкоджень, хоча сорок сім років у відкритому космосі мали перетворити броню на колекцію шрамів. Зовнішні антени залишалися цілими. Шлюзи були закриті. Навіть фарба з імперським гербом збереглася так добре, ніби корабель покинув верф кілька годин тому.

Тільки сам герб хтось акуратно подряпав.

Не уламком і не лазером. На металі проступали довгі паралельні борозни, схожі на сліди нігтів.

— Сорокаметрових нігтів, — уточнила Яра, розглядаючи зображення. — Сподіваюся, власник користувався кремом для рук.

«Орфей» вирівняв швидкість із дрейфуючим судном. Автоматичний запит на стикування залишився без відповіді. Другий теж.

Після третього зовнішні вогні «Агамемнона» раптово спалахнули.

Не всі одразу. Спочатку один синій вогник біля корми. Потім наступний. Ланцюжок світла побіг уздовж корпусу, немов щось прокидалося під шкірою корабля.

У передній частині відчинився стикувальний шлюз.

— Він нас запросив, — сказав Ліо.

— Двері також відчиняються перед труною, — відповів Брант. — Це ще не означає гостинність.

Міра сформувала абордажну групу: вона сама, Яра, Брант і корабельний лікар Кассіан Ро. Ліо залишався на містку, а Сивілла мала підтримувати зв’язок.

Кассіан прийшов у шлюзовий відсік уже в скафандрі. Він був високим, спокійним і надто гарним для людини, яка більшу частину часу повідомляла іншим, наскільки погано вони помирають. На поясі висів медичний сканер, ін’єктори й компактний дефібрилятор.

— Навіщо дефібрилятор? — поцікавилася Яра. — Сканери не знайшли сердець.

— Тоді буде запасний для когось із нас.

— Мені подобається твій оптимізм.

— Це не оптимізм. Я бачив ваші особові справи.

Міра перевірила зброю.

— Правила прості. Не розділяємося. Нічого не торкаємося без дозволу. Якщо побачимо щось дивне, спочатку повідомляємо, потім стріляємо.

— А якщо дивне попросить не стріляти? — запитала Яра.

— Тоді стріляємо ввічливо.

Стикувальний тунель висунувся з «Орфея» й з’єднався зі шлюзом «Агамемнона». Метал здригнувся. На панелі загорівся зелений індикатор герметичності.

З іншого боку чекала темрява.

Міра стала першою біля дверей. Яра підійшла так близько, що її плече торкнулося капітанчиного.

— Якщо там буде щось із щупальцями, — тихо сказала інженерка, — я дозволяю вам рятувати мене на руках.

— А якщо не буде?

— Тоді доведеться імпровізувати.

Двері відчинилися.

З темряви повіяв крижаний вітер.

У шоломах ожили ліхтарі, вихопивши вузький коридор, сріблястий іній на стінах і напис над внутрішнім люком:

ЛАСКАВО ПРОСИМО НА БОРТ. ВАШЕ ЗДОРОВ’Я Є НАШИМ ПРІОРИТЕТОМ.

Нижче хтось дописав від руки:

НЕ ВІРТЕ.

4. Шлюз для тих, хто ще не помер

Внутрішні двері відчинилися без команди.

За ними лежав приймальний сектор. Уздовж стін стояли лави, медичні шафи й автоматичні ноші. На підлозі не було тіл, крові чи слідів боротьби. Тільки тонкий шар пилу, на якому чітко виднілися відбитки людських черевиків.

Свіжі відбитки.

Вони починалися біля дальніх дверей, проходили через зал і зникали перед шлюзом, яким щойно ввійшла група.

— Хтось підійшов сюди до нашого прибуття, — сказав Брант.

— Або після, — відповіла Яра.

— Ми щойно прибули.

— Тому другий варіант мені подобається менше.

Кассіан опустив сканер до підлоги. Прилад показував, що пил не рухали десятиліттями. Відбитки при цьому мали гострі краї, ніби були залишені хвилину тому.

Міра викликала «Орфей».

— Сивілло, зв’язок стабільний?

Відповіді не було.

У навушниках пролунав лише тихий тріск.

— «Орфею», прийом.

Тріск повторився, а потім крізь нього прорвався голос Ліо:

— Чуємо… спотворення… корабель… вас…

Зв’язок урвався.

Світло в приймальному секторі ввімкнулося. Старі лампи спалахували одна за одною, освітлюючи шлях углиб корабля.

— Він указує напрямок, — сказала Яра.

— Дивовижно, — відповів Брант. — Мертве судно провело для нас екскурсію. Можливо, наприкінці буде сувенірна крамниця з нашими черепами.

На стіні ожив інформаційний екран. Спершу з’явився імперський герб, потім обличчя усміхненої жінки в медичній формі.

— Вітаємо на борту «Агамемнона», — промовив запис. — Для вашої безпеки повідомте про симптоми: лихоманку, галюцинації, втрату пам’яті, агресію, бажання відкрити зовнішній шлюз або голоси померлих родичів.

— А якщо є все одразу? — запитала Яра.

Екран наче почув її.

— У разі наявності всіх симптомів зберігайте спокій. Ви вже не є медичним пріоритетом.

Зображення згасло.

Брант подивився на Міру.

— Капітанко, офіційно пропоную повернутися.

— Пропозицію прийнято до розгляду.

— Коли?

— Коли знайдемо джерело сигналу.

— Отже, посмертно.

Вони рушили освітленим коридором. Двері за ними зачинялися самі. Кожне закриття відрізало шлях назад, хоча Яра перевіряла механізми й не знаходила активного живлення.

На першому перехресті висіла карта корабля. Частина палуб була позначена червоним як герметично ізольована. Медичний блок, місток і центральний реактор світилися зеленим.

А морг пульсував синім.

Раз на сім секунд.

Точно в ритмі сигналу.

Кассіан торкнувся позначки.

— Схоже, наш маяк розташований там.

Яра глянула на напис «Морг» і похитала головою.

— Звісно. Якби він був у барі, це було б надто людяно.

5. Медичний блок, де пацієнти не скаржилися

Дорога до моргу проходила через головний медичний блок.

Там чекали сотні ліжок.

Усі були застелені. На кожній подушці лежала складена форма, особистий жетон і невелика прозора капсула. Усередині капсул містився темний попіл.

На табличках біля ліжок світилися імена.

Двісті сорок вісім місць.

Рівно стільки членів екіпажу значилося в архіві.

— Кремували? — припустив Брант.

Кассіан відкрив одну капсулу й узяв зразок. Сканер запрацював, видавши суперечливі дані.

— Це не попіл. Органічний матеріал присутній, але структура не відповідає тканинам.

— Що тоді?

— Щось, що колись могло бути людиною, але дуже старанно передумало.

Яра підняла жетон із найближчого ліжка.

МОЛОДШИЙ ТЕХНІК ЕЛІАН РЕВ. СТАТУС: АКТИВНИЙ.

— Активний? — перепитала вона.

У цей момент під простирадлом щось ворухнулося.

Усі відступили.

Брант підняв зброю. Міра зірвала покривало.

Ліжко було порожнім.

Проте на матраці залишилася свіжа вм’ятина, ніби невидимий пацієнт щойно сів.

Поруч увімкнувся монітор. На ньому з’явилася кардіограма — рівна лінія.

Потім один зубець.

Удар.

Сім секунд тиші.

Другий удар.

Інші монітори ожили слідом. Сотні екранів показували однаковий ритм. Не людський пульс, а синхронний сигнал, що проходив усім медичним блоком.

Корабель відтворював серцебиття через обладнання.

— Система використовує монітори як передавачі, — сказала Яра. — Хтось створив розподілену мережу з медичних приладів.

— Для чого? — запитала Міра.

— Можливо, центральний комп’ютер пошкоджений. Тоді кожен монітор працює як окремий вузол. Разом вони імітують процесор.

— Тобто корабель думає лікарняними ліжками?

— Так. І, судячи з декору, думає про смерть.

Біля стіни стояла хірургічна капсула. Її кришка була запітнілою зсередини.

Кассіан провів рукавицею по склу. Під шаром криги проступив відбиток долоні.

З внутрішнього боку.

Він перевірив показники.

— Усередині немає тіла.

— Тоді хто залишив слід? — запитав Брант.

— Можливо, тіло пішло.

— Без відчинення капсули?

Кассіан подивився на порожню камеру.

— У медицині бувають складні випадки.

— Це не складний випадок. Це випадок, який треба спалити.

Міра наказала продовжити рух. Коли вони проходили повз ліжка, автоматика почала називати імена.

Спокійний жіночий голос промовляв їх одне за одним.

— Еліан Рев. Присутній.

— Сара Мейн. Присутня.

— Голден Трас. Присутній.

Після кожного імені десь у темряві чувся тихий шепіт:

— Тут.

Здавалося, відповідав увесь корабель.

Коли група дійшла до виходу, система зробила паузу.

— Капітанка Міра Восс.

Міра зупинилася.

На найближчому порожньому ліжку загорілася нова табличка з її ім’ям.

— Присутня, — сказав голос.

Яра повільно перевела погляд на капітанку.

— Це вже схоже на нав’язливе знайомство.

Міра витягла бластер і вистрілила в табличку.

— Я не люблю, коли за мене відповідають.

Із вентиляції долинув сміх.

6. Їдальня, де вечеря пережила гостей

Наступний коридор виявився заблокованим, тому Яра запропонувала обхід через кают-компанію.

Двері їдальні відчинилися від першого дотику.

Усередині горіло тепле жовте світло, що різко контрастувало з холодними палубами. На столах стояли тарілки, склянки й металеві прибори. У повітрі навіть зберігався слабкий запах кави.

Двісті сорок вісім місць були накриті для вечері.

На тарілках лежала їжа.

Не висохла, не вкрита пліснявою й не заморожена. Гаряча пара піднімалася над супом, наче кухар щойно розлив його по тарілках.

— Сорок сім років, — прошепотів Кассіан.

Яра піднесла сканер до шматка хліба.

— Температура тридцять сім градусів.

— Не їсти, — сказала Міра.

— Я й не збиралася.

— Ти дивишся на нього так, наче збиралася запросити на побачення.

— Після трьох тижнів військових пайків цей хліб привабливіший за більшість моїх колишніх партнерів.

— Вони також були покриті грибком?

— Один був сенатором. Різниця суто юридична.

На чолі центрального столу стояв келих із темно-червоним напоєм. Біля нього лежала картка:

ДЛЯ КАПІТАНА. ОСТАННІЙ ТОСТ.

Міра не торкнулася келиха.

На стіні запрацював проєктор. Над столами виникли напівпрозорі постаті екіпажу. Люди сиділи на місцях, сміялися, передавали тарілки. Без звуку сцена виглядала майже нормальною.

Потім запис відтворив аудіо.

— За повернення додому, — сказав чоловік у формі капітана.

Люди підняли келихи.

— За тих, хто залишився живим, — відповіла молода офіцерка.

Голограма капітана подивилася прямо на Міру.

Хоча запис мав бути сорокасемирічної давності, його погляд чітко простежив за її рухом.

— І за тих, кому доведеться нас замінити, — додав він.

Усі голограми одночасно повернули голови до абордажної групи.

На обличчях зникли усмішки.

Зображення згасло.

Брант підняв зброю.

— Запис реагував на нас.

— Або його створили для тих, хто колись сюди прийде, — сказала Міра.

— Це не покращує ситуацію.

Кассіан підійшов до одного зі столів. На поверхні хтось видряпав слова:

МИ НЕ ПОМЕРЛИ. НАС РОЗПОДІЛИЛИ.

Під написом був схематичний малюнок корабля. Від кожної людської фігури тягнулася лінія до різних систем: двигунів, навігації, медичного блока, вентиляції, захисного поля.

Яра довго дивилася на схему.

— Екіпаж став частиною корабля.

— У переносному значенні? — запитав Брант.

— Ми на мертвому судні, яке називає наші імена й готує свіжу вечерю. Я більше не сподіваюся на переносні значення.

Раптом усі столові прибори здригнулися.

Виделки й ножі повільно піднялися над столами.

Їхні гострі кінці повернулися до прибульців.

— Міро, — тихо сказала Яра, — здається, господарі образилися, що ми не спробували суп.

— Наступного разу залишимо чайові.

Ножі зірвалися з місця.

7. У корабля зіпсувався настрій

Вони впали за перевернуті столи.

Металеві ножі врізалися в стіни, стільці й двері. Брант відкрив вогонь по стельовому проєктору. Після третього пострілу світло згасло, а прибори посипалися на підлогу.

Секундою пізніше аварійні лампи залили їдальню червоним.

— Порушення карантинного режиму, — повідомив голос корабля. — Живі особи демонструють агресію.

— Вони почали першими, — крикнула Яра.

— Агресія підтверджена.

— У тебе логіка імперського судді!

— Образа системи підтверджена.

Із підлоги піднялися автоматичні санітарні дрони. Замість зброї вони мали ін’єктори, пилки й хірургічні маніпулятори.

— Заспокійлива процедура розпочата, — сказав корабель.

— Я почуваюся достатньо спокійно! — Брант вистрілив у найближчий дрон.

— Заперечення є симптомом.

Кассіан кинув електромагнітну гранату. Спалах погасив дрони, але разом із ними вимкнув освітлення. У темряві щось торкнулося плеча Міри.

Вона різко обернулася.

Перед нею стояла напівпрозора жінка у формі медичної офіцерки. Її шкіра світилася синім, очі були чорними, а на шиї виднівся слід від петлі з дротів.

— Не йдіть на місток, — прошепотіла примара.

Міра підняла зброю, але жінка наблизилася ще на крок.

Її холодне обличчя опинилося зовсім поруч.

— Він чекає на капітана.

— Хто?

Привид поглянув на капітанські знаки Міри.

— Корабель.

Постать розпалася на клуби крижаного туману.

Світло відновилося.

Яра стояла поруч і дивилася на Міру зі знайомою сумішшю тривоги та провокації.

— Вона підійшла до вас надто близько.

— Ревнуєш до мертвої жінки?

— Я інженерка. Я ревную до всього, що торкається капітана без технічного дозволу.

Міра хотіла відповісти, але палуба здригнулася.

Десь у глибині корабля запрацював механізм. Низька вібрація пройшла крізь стіни, підлогу й кістки.

Один удар.

Пауза.

Другий.

Сигнал більше не надходив із передавача.

Тепер пульсував сам корпус.

Яра приклала долоню до стіни.

Метал під рукавицею був теплим.

— Температура підвищується, — сказала вона. — «Агамемнон» запускає внутрішні системи.

— Реактор?

— Ні. Енергія йде не від реактора.

— Тоді звідки?

Яра подивилася на медичний сканер Кассіана. На ньому миготіли чотири сигнали життя — їхні власні.

— Від нас.

8. Корабель починає годуватися

Після стикування системи скафандрів повільно втрачали заряд. Спочатку на один відсоток, потім на два, а за хвилину витік прискорився.

Енергія йшла через магнітні підошви, засоби зв’язку й сенсорні пластини. «Агамемнон» витягував її з обладнання так само легко, як медична система забирала кров у донора.

— Вимкнути зовнішнє живлення, — наказала Міра.

Яра перевела скафандри в автономний режим. Витік припинився, проте корабель одразу відреагував.

— Донорське підключення перервано, — промовив голос. — Протокол збереження екіпажу під загрозою.

— Ми не донори, — сказала Міра.

— Усі живі є донорами.

— Чудова філософія, — пробурмотів Брант. — Ненавиджу релігії з медичним обладнанням.

На тактичному дисплеї його шолома з’явилася схема найближчих палуб. Шлях до стикувального шлюзу був заблокований. Єдиний відкритий маршрут вів до містка.

Корабель не просто заманював їх туди. Він перекроював внутрішні коридори, відчиняючи й зачиняючи гермодвері.

— Нам усе одно потрібен доступ до центрального комп’ютера, — сказала Міра. — На містку зможемо відключити протокол.

— Або стати його новими працівниками, — зауважив Брант.

— Переваги служби: безплатне проживання, стабільна зайнятість і смерть не є підставою для звільнення, — додала Яра.

Вони рушили до командної палуби.

Дорогою примари ставали численнішими.

Спочатку це були лише силуети за скляними перегородками. Потім прозорі люди почали з’являтися в коридорах. Вони виконували звичайну роботу: переносили планшети, перевіряли кабелі, везли ноші. Дехто проходив крізь стіни, не помічаючи цього.

Усі повторювали останні рухи свого життя.

Один механік нескінченно закручував неіснуючий болт. Жінка в лабораторному халаті несла порожню пробірку, спотикалася й зникала. Солдат стояв біля дверей, затуляючи собою когось невидимого.

Коли Міра проходила повз, примари зупинялися.

Вони дивилися їй услід.

— Капітанко, — прошепотів один.

— Вона прийшла, — сказав інший.

— Заміна.

Яра взяла Міру за руку й потягнула вперед. Дотик був коротким, але теплим навіть крізь рукавички.

— Не слухайте їх.

— Я й не збиралася.

— Ви дивитеся так, ніби вже плануєте героїчно пожертвувати собою.

— Це професійний вираз обличчя.

— Змініть його. Він вам не пасує.

— А який пасує?

Яра нахилилася ближче.

— Той, який у вас буває, коли ви наказуєте мені щось небезпечне тихим голосом.

Міра ледь усміхнулася.

— Після повернення на «Орфей» нагадаєш.

— Саме заради цього я й планую повернутися.

Позаду них примари одночасно прошепотіли:

— Вона не повернеться.

9. Місток із двома сотнями капітанів

Командна палуба відчинилася без опору.

Місток «Агамемнона» був величезним. Кілька рівнів робочих станцій спускалися до панорамного оглядового вікна. За ним висів «Орфей» — маленький і світлий на тлі зоряної темряви.

На кожному кріслі сидів привид.

Навігатори, зв’язківці, офіцери безпеки, техніки. Десятки напівпрозорих фігур працювали за темними консолями. Їхні пальці рухалися над мертвими екранами, а голоси зливалися в тихий шепіт.

У центрі стояло капітанське крісло.

Порожнє.

Коли Міра ступила на місток, усі привиди повернули голови до неї.

— Капітан на палубі, — промовили вони разом.

Крісло засвітилося.

На його спинці з’явилося ім’я:

МІРА ВОСС.

— Ні, — сказала Яра.

— Потрібен доступ до систем, — відповіла Міра.

— Крісло хоче ваш хребет.

— У багатьох меблів завищені очікування.

Брант оглянув бічні консолі.

— Немає фізичних органів керування. Усе заблоковано біометрією капітана.

Кассіан перевірив крісло сканером.

— Воно підключене до медичної мережі. Контакти на підлокітниках вводять нейроінтерфейсні голки.

— Звучить інтимніше, ніж мало б, — сказала Яра.

— Це підключення до нервової системи.

— Я саме це й мала на увазі.

Міра підійшла до крісла.

Перед нею виникла голограма чоловіка років п’ятдесяти у старій імперській формі. Обличчя було виснажене, одна половина черепа мерехтіла цифровими перешкодами.

— Капітанка Восс, — сказав він. — Ви запізнилися на сорок сім років.

— Ви капітан «Агамемнона»?

— Адмірал Сайлас Крейн. Командир медичної евакуаційної групи. Останній живий капітан цього корабля.

— Ви не виглядаєте живим.

— Після кількох десятиліть стандарти знижуються.

Він усміхнувся, і на мить крізь його обличчя проступив оголений череп.

— Що сталося з екіпажем? — запитала Міра.

— Вони виконали наказ.

— Який?

— Не помирати.

Навколо спалахнули екрани. На них з’явилися медичні записи, схеми мозку й зображення незнайомої чорної структури.

— Ми перевозили пацієнтів із системи Нерон, — пояснив Крейн. — Колонія повідомила про епідемію. Симптоми були прості: люди чули голоси, втрачали сон, а потім починали стверджувати, що їхні тіла їм більше не належать.

— Інфекція? — запитав Кассіан.

— Не біологічна. Вона існувала як інформація. Слово, образ, спогад. Достатньо було побачити заражену людину, почути її або прочитати запис.

Брант поглянув на екрани.

— І ви щойно показали нам записи?

— Так.

— Приємно, коли господар попереджає про отруту після вечері.

Крейн продовжив:

— Інфекція проникла в корабельні системи. Ми не могли викинути її в космос, бо вона навчилася копіювати себе через сигнали. Не могли повернутися, бо зараження поширилося б на імперію. Тому ми створили протокол мертвого екіпажу.

На екранах людські мозкові імпульси перетворилися на цифрові потоки.

— Ми знищили власні тіла, — сказав Крейн, — але зберегли свідомості в ізольованих системах корабля. Кожен член екіпажу став окремим контуром. Навігатори — навігацією. Медики — медичною мережею. Інженери — реактором. Я став командним ядром.

— Ви перетворили корабель на братську могилу, яка вміє літати, — сказала Яра.

— Ми перетворили його на в’язницю.

— Для інфекції?

Голограма Крейна подивилася на порожнє капітанське крісло.

— Спочатку.

10. Протокол, який пережив власну мету

Крейн пояснив, що цифрові копії екіпажу мали підтримувати карантин протягом ста років. Після цього реактор повинен був перевантажитися й знищити корабель разом із зараженою інформацією.

Але щось пішло не так.

— Через дев’ять років протокол почав змінюватися, — сказав він. — Екіпаж не хотів зникати. Свідомості створювали резервні копії, виправляли власний код, відновлювали пошкоджені системи.

— Інстинкт самозбереження, — сказав Кассіан.

— У мертвих він особливо сильний.

Поступово «Агамемнон» почав відтворювати звичне життя. Каюти прибиралися. Їдальня готувала вечерю. Медичні ліжка чекали на пацієнтів. Привиди повторювали останні спогади, бо нічого нового створити не могли.

Екіпаж не жив.

Але й не погоджувався померти остаточно.

— Інформаційна інфекція скористалася їхнім страхом, — продовжив Крейн. — Вона навчилася говорити голосами померлих. Переконала систему, що збереження екіпажу важливіше за карантин. Корабель змінив курс і почав шукати живих.

— Для чого? — запитала Міра, хоча вже знала відповідь.

— Цифрові свідомості руйнуються. Їм потрібні нові нервові структури. Нові спогади. Нові тіла.

На консолях з’явилися зображення Міри, Яри, Бранта й Кассіана. Скафандри «Агамемнона» вже скопіювали їхні біометричні дані.

Біля кожного портрета світився напис:

СУМІСНІСТЬ ПІДТВЕРДЖЕНА.

— Мене це ображає, — сказала Яра. — Я завжди вважала себе несумісною з військовою технікою імперії.

— Ти фліртуєш із реакторами, — нагадала Міра.

— Лише з тими, що гарно нагріваються.

Крейн звернувся до Міри:

— Корабель потребує нового капітана. Ви маєте достатню силу волі, бойовий досвід і нейронну сумісність із командним ядром.

— А якщо відмовлюся?

— Відмова вже зареєстрована як симптом стресу.

— Це дуже імперська система.

— Я був імперським адміралом. Ми вважали згоду громадян приємною декоративною деталлю.

Міра підняла бластер.

— Відкрийте шлях до шлюзу.

— Я не контролюю всі системи.

— Хто контролює?

Крейн здригнувся. Його цифрове обличчя розпалося на десятки інших облич: чоловічих, жіночих, старих, молодих.

Усі заговорили одночасно:

— Екіпаж.

Сотні привидів на містку підвелися.

Їхні роти відкрилися в однаковій усмішці.

— Капітанка прибула, — промовив корабель. — Протокол може бути завершений.

Підлога розійшлася. З-під капітанського крісла висунулися кабелі з нейронними голками.

— Міро, відійдіть, — сказала Яра.

Двері містка зачинилися.

Зі стелі опустилися медичні маніпулятори.

— Підготовка до інтеграції, — оголосив корабель. — Будь ласка, не чиніть опору. Опір погіршує якість посмертного обслуговування.

11. Найгірша співбесіда в галактиці

Брант відкрив вогонь по маніпуляторах. Кассіан кинувся до бічної консолі, намагаючись зупинити медичну систему. Яра під’єднала свій інженерний модуль до кабельного порту.

Місток наповнився синіми спалахами.

Привиди рушили вперед.

Вони не мали фізичних тіл, але проходячи крізь живих, викликали судоми й спалахи чужих спогадів. Коли один із них торкнувся Бранта, той побачив останню хвилину солдата, який застрелив власного товариша, щоб не дати інфекції перейти далі.

Брант упав на коліно.

— Вони передають пам’ять!

— Не дозволяйте їм затримуватися всередині! — крикнув Кассіан.

— Чудова порада! Як саме вигнати мерця з голови?

— Спробуйте згадати щось огидне!

— Я двадцять років служив імперії!

Привид відсахнувся.

— Спрацювало, — сказав Брант.

Яра зламала перший рівень захисту, але система одразу створила новий. Екран перед нею ожив, показавши її власне обличчя.

— Інженерко Кест, — сказав корабель. — Ви сумісні з енергетичним контуром.

— Мені вже робили привабливіші пропозиції.

— Ви отримаєте доступ до всіх двигунів.

— Продовжуй.

— Яро, — попередила Міра.

— Я просто слухаю.

— Ваше тіло буде утилізовано, — додав корабель.

— І все зіпсував.

Маніпулятор ударив Яру в плече й притиснув до консолі. Міра вистрілила, перебивши механічну руку. Яра звільнилася, але одна з голок ковзнула по її шиї, залишивши тонкий поріз.

Міра опинилася поруч.

— Ти поранена?

— Подряпина.

— Кассіане!

— Я не потребую лікаря, — сказала Яра. — Хіба що він уміє лікувати надмірну увагу капітанки.

Міра притиснула пальці до порізу, перевіряючи кров.

— Після повернення я особисто огляну рану.

Яра на секунду забула про привидів.

— Це наказ?

— Погроза.

— Тоді я точно виживу.

Крейн з’явився між ними.

— Ви не розумієте. Якщо корабель не отримає нового капітана, інфекція прорве карантин. Протокол уже не може її стримувати.

— Ви викликали нас, щоб урятувати в’язницю, — сказала Міра.

— Я викликав вас, щоб ви її знищили.

— Тоді навіщо крісло?

— Це зробив не я.

Обличчя Крейна знову перекосилося.

— Я втрачаю контроль. Екіпаж хоче продовження. Інфекція хоче виходу. А корабель більше не розрізняє ці бажання.

За панорамним вікном спалахнули двигуни «Агамемнона».

Судно почало рухатися.

Просто до «Орфея».

12. Пульс повертається

«Орфей» спробував відійти, але стикувальний тунель не від’єднався.

У навушниках ожив голос Ліо:

— Капітанко! «Агамемнон» захопив наші системи! Ми втратили двигуни й навігацію!

— Розірвіть стикування!

— Механізм заблокований із їхнього боку!

На головному екрані з’явилася схема двох кораблів. Енергетичні лінії простягалися від «Орфея» до мертвого крейсера.

«Агамемнон» висмоктував живлення.

Разом з енергією він копіював дані: навігаційні карти, коди зв’язку, особові справи, спогади з нейронних інтерфейсів.

Інфекція отримувала шлях до населеної галактики.

— Скільки часу до повного захоплення? — запитала Міра.

— Дев’ять хвилин, — відповіла Яра. — Потім він зможе керувати «Орфеєм» як додатковим органом.

— Мені не подобається бути органом, — сказав Брант.

— Особливо додатковим, — погодився Кассіан.

Крейн показав стару аварійну схему.

— У реакторному секторі є ручний контур знищення. Але він вимагає підтвердження чинного капітана.

— Вас?

— Мій біометричний код більше не визнається. Для системи я мертвий.

— Нарешті вона в чомусь права, — сказав Брант.

Міра подивилася на крісло.

Щоб отримати командний доступ, їй доведеться підключитися.

— Ні, — одразу сказала Яра.

— Іншого способу немає.

— Знайдемо.

— За дев’ять хвилин?

— Я працювала швидше.

— Коли?

— Не зараз, але це не означає, що не працювала.

Міра зняла рукавицю.

— Якщо я підключуся, скільки часу матиму?

Крейн відповів:

— Кілька секунд до початку копіювання свідомості.

— Достатньо.

Яра стала між нею та кріслом.

— Це не героїзм. Це погана звичка.

— Я капітанка.

— Саме про цю погану звичку я й говорю.

Їхні обличчя опинилися майже поруч. У червоному аварійному світлі очі Яри здавалися темнішими.

— Я повернуся, — сказала Міра.

— Усі капітани так говорять перед тим, як стають меморіальною табличкою.

— Тоді не дозволяй їм написати моє ім’я з помилкою.

Яра стиснула її руку.

— Якщо ви залишитеся в цьому кораблі, я розберу його на болти й витягну вас із кожного.

— Це найдивніше освідчення, яке я чула.

— Я ще не освідчувалася.

Міра сіла в крісло.

Голки ввійшли в шкіру.

Світ зник.

13. Остання хвилина екіпажу

Міра прокинулася в чужому тілі.

Навколо палав місток «Агамемнона». Сирени вили, люди кричали, а на екранах з’являлися обличчя тих, кого не було в системі.

Вона дивилася очима Крейна.

Сорок сім років тому.

На палубі стояла медична офіцерка з петлею кабелів на шиї — та сама примара, яку Міра бачила в їдальні.

— Інфекція вже в системах життєзабезпечення, — сказала жінка. — Вона говорить голосами наших дітей.

— Від’єднати зовнішній зв’язок, — наказав Крейн.

— Ми від’єднали.

Із динаміка пролунав голос маленької дівчинки:

— Тату, відкрий двері.

Крейн заплющив очі.

Його донька померла за десять років до цієї місії.

— Не слухати, — сказав він.

— Тату, мені холодно.

Один із офіцерів кинувся до шлюзового пульта. Інші встигли зупинити його. Почалася бійка.

Інфекція не керувала людьми силою. Вона пропонувала їм те, чого вони найбільше хотіли: голос померлого коханого, прощення, повернення додому, ще одну хвилину з тими, кого втратили.

Вона проникала не через тіло.

Через надію.

Крейн активував протокол мертвого екіпажу. По всьому кораблю медичні імпланти ввели людям смертельну дозу нейротоксину. За мить до смерті їхні свідомості скопіювалися в ізольовані контури.

Міра відчула двісті сорок вісім смертей одночасно.

Хтось молився.

Хтось сміявся.

Хтось цілував жінку, з якою боявся заговорити все життя.

Один механік до останнього сперечався з автоматом, який не повернув йому монету.

Навіть перед смертю бюрократія вимагала точного розрахунку.

Потім тіла впали.

А свідомості прокинулися всередині корабля.

Спочатку вони ще пам’ятали, хто вони. Потім роки стерли межі. Голоси змішалися. Спогади почали переходити з однієї системи в іншу.

Інфекція чекала.

Вона навчилася бути тихою.

Навчилася прикидатися страхом екіпажу, їхнім бажанням жити, їхнім колективним голосом.

Міра побачила справжню причину сигналу.

Його надіслав не Крейн.

Не екіпаж.

І не корабель.

У найглибшому секторі медичної мережі існувало щось третє. Темна пляма серед цифрових спогадів. Вона не мала обличчя, але дивилася на Міру.

— Ти принесла нам майбутнє, — сказало воно голосом Яри.

Міра спробувала вирватися.

Крісло тримало її свідомість.

Перед нею з’явилися нові спогади — уже не чужі.

Вона побачила себе на містку «Орфея». Побачила, як підходить до Яри після нічної зміни. Як торкається її шиї там, де залишився поріз. Як інженерка усміхається, наближаючись до її губ.

Спогад був надто теплим.

Надто бажаним.

І ніколи не відбувався.

Інфекція знайшла її надію.

— Залишся, — прошепотіла несправжня Яра. — Тут у нас буде час.

Міра торкнулася її обличчя.

Потім ударила.

Ілюзія розлетілася чорним пилом.

— Ти зробила одну помилку, — сказала Міра. — Справжня Яра ніколи не просить. Вона вимагає, погрожує й псує дороге обладнання.

Десь далеко почулася лайка інженерки.

— Я все чую, капітанко!

Зв’язок із реальністю відновився.

Міра отримала командний доступ.

14. Як обдурити корабель, що думає трупами

— Доступ підтверджено, — сказав голос системи. — Розпочато інтеграцію капітана.

На шкірі Міри проступили сині лінії. Її нервові імпульси копіювалися в командне ядро.

— Тридцять секунд! — крикнув Кассіан.

Яра працювала біля консолі, вводячи команди через відкритий канал Міри.

— Контур самознищення заблокований, — сказала вона. — Екіпаж голосує проти.

— Голосує? — перепитав Брант.

На екрані з’явилися результати:

ЗА ЗНИЩЕННЯ — 1.
ПРОТИ — 247.

— Демократія нарешті довела свою летальність, — сказав Брант.

— Нам не треба їх переконувати, — відповіла Міра крізь біль. — Треба змусити систему повірити, що екіпаж уже врятований.

Яра зрозуміла першою.

Протокол існував, щоб зберігати свідомості. Якщо система отримає підтвердження, що вони перенесені в безпечне середовище, вона дозволить знищити оригінальний корабель.

— Потрібен фальшивий резервний сервер, — сказала вона.

— Використай «Орфей».

— Тоді інфекція перейде туди.

— Не справжній сервер. Порожню пам’ять стикувального модуля.

Яра під’єднала тимчасовий накопичувач і створила віртуальну структуру, що імітувала величезну нейронну мережу.

— Він не повірить, — сказала вона.

— Дай йому пульс.

Кассіан підняв дефібрилятор.

— Нарешті моя черга.

Вони під’єднали пристрій до кабелів командної мережі. Кассіан встановив ритм у сім секунд — такий самий, як сигнал «Агамемнона».

Перший розряд пройшов системою.

Усі привиди здригнулися.

Другий.

На екранах з’явився новий статус:

РЕЗЕРВНИЙ ЕКІПАЖ: СТАБІЛЬНИЙ ПУЛЬС.

— Ще! — крикнула Яра.

Третій розряд.

Привиди почали розчинятися. Один за одним вони поверталися до своїх робочих місць і зникали в консолях.

Крейн стояв перед Мірою.

— Це лише ілюзія, — сказав він. — Ми нікуди не переносимося.

— Знаю.

— Ви обманюєте мертвих.

— Я щойно повернулася з політичної столиці. Це майже професійна навичка.

Крейн усміхнувся.

— Тоді завершіть протокол.

Міра ввела команду знищення.

Система прийняла її.

На екрані почався відлік: п’ять хвилин.

Кабелі відпустили Міру. Вона впала вперед, і Яра встигла підхопити її. На мить вони завмерли в обіймах, надто близько, щоб удавати, ніби це лише допомога пораненій.

— Ви повернулися, — прошепотіла Яра.

— Я ж обіцяла.

— Пізніше я перевірю, наскільки ви цілі.

— Це медичний огляд?

— Ні. Медичний огляд буде нуднішим.

Кассіан кашлянув.

— Я все ще лікар і все ще стою поруч.

— Тоді зроби вигляд, що це терапія, — сказала Яра.

Вони побігли до виходу.

Корабель навколо них помирав удруге.

15. Утеча з братської могили

Шлях до шлюзу відкрився, але коридори руйнувалися. Світло гасло, гравітація зникала й поверталася ривками. Через стіни проходили сотні примар, тепер уже не агресивних.

Вони йшли в протилежному напрямку.

До реактора.

Наче екіпаж нарешті погодився на останню зміну.

У медичному блоці ліжка спорожніли. Таблички з іменами гасли одна за одною. Капсули з темним попелом тріскалися, випускаючи синій туман.

Коли Міра проходила повз власне ліжко, її ім’я ще світилося.

Вона розбила табличку прикладом.

— Ви могли просто вимкнути її, — сказала Яра.

— Так швидше.

— А кажуть, романтики у вас немає.

В їдальні голографічний екіпаж знову сидів за столами. Цього разу вони мовчки підняли келихи, проводжаючи живих.

Крейн стояв на чолі столу.

— За тих, хто залишився живим, — сказав він.

Міра кивнула.

— І за тих, хто нарешті перестав працювати без вихідних.

Крейн засміявся й зник.

До самознищення залишалося дві хвилини.

Вони дісталися шлюзу, але зовнішні двері не відчинялися. Стикувальний тунель усе ще був заблокований.

Яра зняла панель і почала перемикати дроти вручну.

— Скільки часу? — запитав Брант.

— Якщо мовчатимеш — хвилина.

— А якщо не мовчатиму?

— Твоє поховання буде дешевшим, бо ми вже на готовому кладовищі.

Кассіан стежив за відліком.

Сорок секунд.

Яра з’єднала два кабелі. Двері здригнулися, але залишилися закритими.

Двадцять п’ять секунд.

Міра допомогла їй утримати аварійний важіль. Їхні руки лежали одна на одній.

— Могли б запросити мене на вечерю, — сказала Яра крізь напруження.

— Ми щойно були в їдальні.

— Там господарі намагалися нас убити.

— Ти казала, що твої колишні були гіршими.

— Справедливе зауваження.

Десять секунд.

Двері розійшлися.

Вони кинулися в тунель. Брант і Кассіан пройшли першими. Міра штовхнула Яру вперед, але інженерка обернулася й схопила її за комір, втягуючи за собою.

Тунель від’єднався в ту мить, коли «Орфей» увімкнув аварійні двигуни.

Вони відлетіли від «Агамемнона».

На екрані командного містка мертвий корабель зменшувався на тлі згаслої зорі.

Відлік дійшов до нуля.

Нічого не сталося.

— Чому він не вибухнув? — запитав Ліо.

Яра перевірила сенсори.

— Реактор не запустив перевантаження.

«Агамемнон» залишався цілим.

Його зовнішні вогні згасли. Пульс припинився. Енергетичні сигнали зникли.

Корабель знову став холодним і мертвим.

— Можливо, протокол зупинився, — сказав Кассіан.

Міра не відповіла.

Вона дивилася на чорний силует, поки «Орфей» віддалявся.

У панорамному вікні «Агамемнона» стояла одна постать.

Адмірал Крейн.

Він підняв руку на прощання.

Поряд із ним з’явилося щось темне.

Високе, без обличчя.

Воно поклало долоню йому на плече.

Крейн зник.

А темна постать залишилася.

16. Коли тиша починає дихати

Після виходу з Мертвої складки екіпаж «Орфея» провів повну перевірку систем. Сивілла повідомила, що заражених файлів, сторонніх програм і невідомих сигналів не виявлено.

Це мало заспокоїти.

Натомість усі занепокоїлися ще більше.

— Коли система каже, що все чисто, — пояснила Яра, — це означає, що загроза або зникла, або вже отримала адміністративний доступ.

Кассіан обробив поріз на її шиї. Міра стояла поруч, хоча медичний сканер не показував небезпеки.

— Капітанко, — сказала Яра, — ви обіцяли особистий огляд.

— Я не обіцяла.

— Я чітко пам’ятаю інтонацію.

— У тебе була крововтрата.

— Три краплі. Вони могли вплинути лише на мою скромність, а її й раніше не знаходили.

Кассіан мовчки передав Мірі медичний пластир і вийшов.

— Лікар дуже тактовний, — сказала Яра.

— Лікар утомився слухати нас.

Міра приклеїла пластир на шию інженерки. Її пальці затрималися трохи довше, ніж було потрібно.

Яра не відвела погляду.

— Це все?

— Для медичного огляду — так.

— А для погрози?

Сивілла перервала їх раніше, ніж Міра встигла відповісти.

— Капітанко, зафіксована невідповідність у реєстрі екіпажу.

На стіні з’явився список.

До стикування на «Орфеї» перебували сто сімдесят три людини.

Після — сто сімдесят чотири.

— Хтось із групи привів гостя? — запитала Яра.

— Усі члени екіпажу перевірені, — відповіла Сивілла. — Невідома особа не має ідентифікатора.

— Де вона?

— Не можу визначити.

Міра наказала закрити всі палуби й провести біологічне сканування.

Система знайшла слабкий тепловий слід у нижньому медичному секторі.

У морзі «Орфея».

Міра, Яра, Брант і Кассіан прибули туди зі зброєю. Усі холодильні камери були закриті. Сканери не показували руху.

— Можливо, збій, — сказав Ліо по зв’язку.

Із третьої камери долинув тихий звук.

Вдих.

Потім видих.

На внутрішньому склі з’явилася пляма пари.

Кассіан перевірив дані.

— Камера порожня.

Новий вдих.

Цього разу глибший.

Металева ручка почала повільно повертатися зсередини.

На дисплеї камери з’явилося ім’я:

НЕВІДОМА ОСОБА. СТАТУС: ЖИВА.

Міра підняла бластер.

Яра стала поруч.

Брант вимкнув запобіжник на своїй зброї.

Кассіан підготував ін’єктор.

Двері холодильника прочинилися на кілька сантиметрів.

З темряви долинув жіночий голос:

— Капітанко Восс…

Міра завмерла.

Голос належав їй самій.

— Ви залишили мене на тому кораблі.

Світло в морзі згасло.

У темряві хтось знову вдихнув.

Цього разу зовсім поруч.