Мирна конференція, або оргія дипломатії

Мир у галактиці завжди починався однаково: із погроз, запізнень, непристойно дорогих костюмів і людей, які називали масове вбивство “історичною необхідністю”, якщо це дозволяло зберегти обличчя на пресконференції.

На “Горизонті подій” мир почався з того, що в головному холі вибухнула ваза.

Не велика. Не антикварна. Не така, через яку варто було починати нову війну.

Принаймні так думав Рікс Вальдар.

Бухгалтер Бзаль-Прурр думав інакше.

— Це була ваза з колекції Мертвих Королев Туманності Ріа, — пробулькав він, дивлячись на уламки так, ніби хтось розчавив його найулюбленіший податковий звіт. — Вона коштувала більше, ніж ваш корабель, ваша куртка і, за обережною оцінкою, ваша репутація.

Рікс стояв посеред головного холу, де прибиральні дрони збирали блискучі уламки, а поруч із ними маленький сервісний робот намагався запропонувати шампанське всім свідкам інциденту. Це виглядало турботливо, поки не згадати, що шампанське на “Горизонті подій” часто подавали як заспокійливе перед судовим позовом.

— Ваза вибухнула сама, — сказав Рікс.

— Речі на цій станції рідко роблять щось самі. Зазвичай їх змушують клієнти, персонал або ваша управлінська аура.

— Моя аура ще не встигла нічого зіпсувати.

Селеста Мур, яка стояла поруч із планшетом у руках, навіть не підняла очей.

— Ваза відреагувала на дипломатичний сигнал.

— Вона що, була жива?

— Частково.

— Чому на станції взагалі є частково жива ваза?

— Бо повністю мертві вази не справляють враження на гостей преміум-класу.

Рікс подивився на уламки.

Один із них сіпнувся.

Він відступив на пів кроку.

— Гаразд. Дипломати ще навіть не прибули, а меблі вже в паніці. Це обнадіює.

За панорамними вікнами головного холу космос світився холодними зорями. У центрі станції чорна діра обертала навколо себе світло, наче прикрашалася до прийому. Її акреційне кільце вигравало золотими, білими та фіолетовими відблисками, що падали на мармурову підлогу холу, на фонтани з ароматизованою парою, на дзеркальні стіни, на гостей, які вже встигли втратити гроші, сором і, в одному випадку, правий черевик.

— Першою прибуває Імперія Скарлет, — сказала Селеста. — Через двадцять хвилин.

— Вони не мали бути першими.

— Вони імперія. Вони вважають час своєю колонією.

Кора Вей, начальниця безпеки, перевірила заряд плазмового пістолета.

— Їхня делегація озброєна.

— Це мирна конференція, — сказав Рікс.

Кора повільно повернула до нього голову.

— Саме тому.

— Скільки зброї?

— Офіційно — декоративні клинки.

— А неофіційно?

— Якщо скласти все, що приховують їхні дипломати, можна захопити невеликий місяць.

Бзаль-Прурр підняв щупальце.

— Невеликий місяць — це актив. Захоплення можна монетизувати.

— Ніхто не захоплює місяць під час конференції, — сказав Рікс.

У стелі м’яко засміявся голос чорної діри.

— Така юна, солодка брехня.

Рікс підняв очі.

— Я не брехав. Я висловив надію.

— Надія — це брехня, яка ще не отримала рахунок.

Селеста зітхнула.

— Ядро, прошу не коментувати дипломатичний протокол у присутності гостей.

— Гостей ще немає.

— Вони вже в зоні стикування.

— Тоді вони вже брешуть.

Світло над холом ледь помітно мигнуло.

Рікс провів рукою по обличчю.

Перший день власника “Горизонту подій” закінчився не сном, а новою кризою. Другий, очевидно, вирішив навіть не вдавати пристойність. Три ворожі делегації прибували одночасно, хоча мали прилетіти через три дні. На станції ще не встигли підготувати всі зали, священний басейн, окремі ліфти, антиотруйні закуски, кімнати для шантажу та спеціальну зону, де дипломати могли ображати одне одного без офіційного запису.

І все це — навколо чорної діри, яка живилася брехнею, страхом і пригніченими бажаннями.

Інакше кажучи, ідеальне місце для мирної конференції.

— Пане Ріксе, — сказала Селеста, — ваша роль проста. Ви зустрічаєте делегації, говорите коротко, ввічливо і нічого не обіцяєте.

— Я вмію нічого не обіцяти. Це основа мого особистого життя.

— Тут це має юридичні наслідки.

— Моє особисте життя теж мало юридичні наслідки.

Кора фиркнула.

— Якщо хтось із делегатів спробує вас обійняти, спершу дивіться на руки.

— Чому?

— У Скарлетів поцілунок у плече означає дружбу. Дотик до зап’ястя — виклик на дуель. А обійми — або визнання поваги, або спроба ввести під шкіру нейротоксин.

— Як відрізнити?

— Якщо виживете — це була повага.

— На цій станції всі інструкції пишуть песимісти?

— Реалісти, — сказала Селеста. — Песимісти тут працюють у маркетингу.

Головні ворота стикувального залу розчинилися.

У хол увійшла Імперія Скарлет.

Вони не просто йшли. Вони наступали.

Попереду рухалися двоє гвардійців у червоних бронекостюмах, прикрашених чорним золотом. Їхні шоломи мали форму хижих птахів, а кроки були настільки синхронними, що Рікс запідозрив: або ідеальна військова дисципліна, або всі вони давно втратили право на власний ритм. За ними пливла делегація: радники, юристи, два священники війни, три перекладачі, жінка з кліткою, у якій сидів маленький білий хижак, і головна посланниця.

Верховна легатка Скарлет — Ардена Восс.

Вона була високою, темноволосою, з очима кольору гарячого металу і поставою людини, яка могла наказати стратити планету, якщо та неправильно оберталася. Її червоне вбрання нагадувало одночасно дипломатичну мантію, бойовий плащ і дуже дорогу погрозу. На грудях блищала емблема імперії: чорне сонце в червоному кільці.

Ардена зупинилася перед Ріксом.

Повітря між ними стало густішим.

— Власник станції? — спитала вона.

— Рікс Вальдар. Вітаю на “Горизонті подій”.

— Ви молодші, ніж я очікувала.

— Борги старять швидше, ніж роки. Дайте мені тиждень.

Вона оцінила його поглядом. Не просто подивилася — зважила, розібрала, позначила слабкі місця і, можливо, подумки оформила його як тимчасовий ресурс.

— Ви усвідомлюєте важливість цієї конференції?

— Три імперії, десятиліття війни, мільярди загиблих, хиткий мир, який усі хочуть використати для наступної зради. Приблизно так?

Ардена злегка посміхнулася.

— Принаймні ви не дурень.

— Це мій найкращий костюм на сьогодні.

Селеста зробила крок уперед.

— Легатко Восс, для вашої делегації підготовлено крило “Червоний світанок”. Окрема зона безпеки, приватний зал переговорів, дегустаційна кімната, а також храм переможної тиші, як ви вимагали.

— А кімната для допитів?

Селеста не змінила виразу обличчя.

— У документах вона зазначена як “простір для інтенсивних консультацій”.

— Прекрасно.

Рікс нахилився до Селести.

— Ми здаємо кімнати для допитів?

— Тільки преміум-гостям.

— А катівня теж входить у сервіс?

— Ні. За це окрема плата.

Ардена почула.

— Ваш персонал має здорове розуміння цивілізації.

— У нас цивілізація подається з льодом і штрафом за розбитий келих, — сказав Рікс.

Маленький хижак у клітці прошипів.

Ардена глянула на нього.

— Не звертайте уваги. Він реагує на слабкість.

— Милі домашні тварини у вас.

— Це не тварина. Це мій молодший чоловік.

Рікс завмер.

— Перепрошую?

Хижак гордо підняв голову.

Селеста ледь помітно торкнулася ліктя Рікса.

— Культурна особливість. Не коментуйте.

— Я й не збирався. Просто подумки переглядаю власні романтичні невдачі й раптом відчуваю вдячність.

Ардена пішла далі, а її делегація рушила за нею. Гвардійці сканували все: стіни, стелю, персонал, інших гостей і, здається, саму ідею гостинності. Коли вони зникли в ліфті, головний хол видихнув.

— Одна є, — сказав Рікс.

— Дві летять, — відповіла Кора.

Над станцією спалахнув новий сигнал.

Цього разу в стикувальний зал увійшов не марш, а холод.

Консорціум Холодних Місяців прибув майже без звуку. Їхні кораблі були довгими, срібними, схожими на уламки льоду, що вирішили вивчити дипломатію. Делегація ступала по підлозі так легко, ніби не визнавала гравітацію юридично обов’язковою.

Вони носили білі й блакитні вбрання з напівпрозорими шарами, що переливалися, як замерзла вода під зорями. Їхні обличчя були блідими, майже мармуровими. Очі — холодні, сині, спокійні. Усе в них здавалося стриманим, шляхетним і настільки віддаленим від нормальних людських емоцій, що Рікс відразу захотів перевірити, чи не продають вони смерть за підпискою.

На чолі делегації йшов Архонт Еліан Тар.

Він був красивий тією неприємною красою, яку мають статуї, елітні вбивці й люди, які ніколи не пітніють. Його довге біле волосся спадало на плечі, а тонкі пальці тримали кришталевий жезл, який, за даними безпеки, був або символом влади, або зброєю, або обома варіантами, бо багаті цивілізації люблять багатофункціональність.

Еліан зупинився перед Ріксом і повільно нахилив голову.

— Власнику.

— Архонте. Ласкаво просимо на “Горизонт подій”.

— Ми очікували нейтральної території.

— Ми дуже нейтральні. Ми однаково дорого беремо з усіх сторін.

— Гроші — груба форма довіри.

— Зате працює краще за клятви.

Еліан подивився на нього довше, ніж було комфортно.

— Ви пахнете азартом.

— А ви — дорогим милом і прихованою загрозою.

— Це комплімент?

— У моїй культурі — майже шлюбна пропозиція.

Позаду Еліана одна з радниць ледь помітно посміхнулася. Архонт залишився нерухомим.

— Ми вимагаємо, щоб наші покої не межували зі Скарлетами.

Селеста відповіла миттєво:

— Ваше крило розміщене на протилежному боці станції.

— Недостатньо далеко.

— Далі тільки вакуум.

— Розгляньте варіант.

Кора тихо сказала:

— Мені вже подобаються ці люди. Вони чесні у своїй ненависті.

— А також, — продовжив Еліан, — ми не дозволимо присутності Теократії Золотого Пилу в одному залі до початку офіційного протоколу очищення.

Рікс глянув на Селесту.

— Протокол очищення — це що?

— Символічний ритуал, — сказала вона.

— Скільки триває?

— Шість годин.

— У нас їх немає.

— Тоді вони можуть провести скорочену версію.

— Скільки?

— Три години, два крижані ножі й одна чаша мовчазної образи.

Рікс обернувся до Еліана.

— Архонте, ми підготували для вас спеціальний зал тиші, охолоджений до вашого стандарту, з повною ізоляцією від Скарлетів, Теократії, зайвих звуків і, наскільки можливо, реальності.

— А від чорної діри?

У стелі пролунав м’який голос:

— Від мене ні.

Еліан підняв очі.

Уперше його обличчя трохи змінилося. Не страх. Швидше повага. Або голод.

— Ядро говорить.

— І слухає, — сказала чорна діра. — Твоя тиша дуже гучна, архонте.

Еліан повільно нахилив голову.

— Цікава істота.

— Не фліртуйте з ядром, — швидко сказала Селеста.

Рікс глянув на неї.

— Це правило існувало до мене?

— Тепер існує.

Чорна діра тихо засміялася.

— Ревнощі, адміністраціє?

— Протокол стабільності, — сухо відповіла Селеста.

Еліан пішов до свого крила, залишивши після себе холод, запах озону й кілька неприємних запитань без відповіді.

Рікс дивився йому вслід.

— Він небезпечний.

Кора кивнула.

— Усі тут небезпечні.

— Ні. Він небезпечний красиво. Це гірше.

— Красиві вороги зазвичай живуть довше, бо всі витрачають перші секунди на дурні думки.

— Ти кажеш із досвіду?

— Я стріляю до думок.

Третя делегація прибула з музикою.

Теократія Золотого Пилу не визнавала тишу. Вони вважали її невдалою молитвою. Їхні кораблі увійшли в доки в супроводі голографічних хорових проєкцій, золотих дронів і аромату священних смол, які миттєво активували пожежні датчики станції.

У хол увійшла процесія.

Попереду летіли маленькі сферичні кадильниці, розсипаючи в повітрі блискучий пил. За ними йшли танцівники у довгих напівпрозорих накидках поверх ритуального одягу, рухаючись повільно, хвилеподібно, з такою урочистою чуттєвістю, що кілька гостей казино одразу забули, куди йшли. Потім — священні юристи, співці, охоронці з золотими списами, носії дарів і три людини, чия єдина функція, здається, полягала в тому, щоб дивитися на всіх із розчаруванням.

На чолі йшла пророчиця Саффіра Ней.

Вона була вбрана в золото, білий шовк і тонкі ланцюжки, що дзвеніли при кожному русі. Її обличчя було частково закрите прозорою вуаллю, очі темніли, як ніч перед бурею, а усмішка мала ту небезпечну лагідність, із якою релігійні лідери зазвичай благословляють або спалюють.

Вона зупинилася перед Ріксом і поклала пальці йому на груди.

Кора миттєво напружилася.

— У нас це привітання, — сказала Саффіра.

— У нас після такого або цілуються, або отримують ляпаса, — відповів Рікс. — Я ще вивчаю ваші варіанти.

— Ви маєте неспокійне серце.

— Воно в боргах.

— Борги — це земна форма карми.

— Мій бухгалтер зараз би заплакав від щастя.

Бзаль-Прурр справді розчулено ворухнув щупальцями.

Саффіра нахилилася ближче. Від неї пахло прянощами, теплим металом і чимось м’яким, що надто легко сплутати з добротою.

— Ми вимагали священний басейн.

— Його готують.

— З живою водою?

Селеста відповіла:

— З біолюмінесцентною водою класу люкс, температурно адаптованою до вашого ритуалу.

— Вона пам’ятає гріхи?

— У нас є пакет із пам’яттю гріхів, але він дорожчий.

Саффіра усміхнулася.

— Ви гарне місце вибрали для миру. Тут навіть стіни спокушають брехати.

— Стіни тут підписали угоду про нерозголошення, — сказав Рікс.

— А чорна діра?

Знову заговорило ядро:

— Я нічого не підписувала.

Саффіра підняла голову до стелі.

— Темна святине.

Селеста дуже тихо сказала:

— О ні.

— Ти чуєш нас? — промовила пророчиця.

— Я чую, як твої послідовники називають бажання молитвою.

Саффіра засміялася. Дзвінко, тепло, небезпечно.

— А хіба це не одне й те саме?

Світло над холом на мить стало золотішим.

Рікс відчув, як повітря змінилося. Не сильно — але досить, щоб шкіра на руках зреагувала раніше за мозок.

Бзаль-Прурр нахилився до нього.

— Гравітаційний імпульс. Малий, але прибутково тривожний.

— “Прибутково тривожний” — це, здається, девіз цієї станції.

Селеста зробила крок між Саффірою і невидимим голосом ядра.

— Пророчице, ваше крило готове. Ритуальний басейн буде доступний після санітарного підтвердження.

— Санітарного?

— Так.

— Вода освячується вірою.

— На цій станції все освячується спершу дезінфекцією.

Саффіра глянула на Селесту з цікавістю.

— Ви холодніша, ніж архонт.

— Я адміністраторка.

— Це хвороба?

— Професія. Гірше лікується.

Коли третя делегація нарешті зникла у своєму крилі, головний хол уже не просто дихав — він пітнів. У ньому залишилися запахи трьох цивілізацій: гарячого металу Скарлетів, холодного озону Консорціуму, пряного золота Теократії. Усе це змішувалося з парфумами, шампанським, страхом персоналу й тихим гравітаційним голодом ядра.

Рікс повернувся до своєї команди.

— Скільки часу до першої спроби вбивства?

Кора глянула на таймер.

— Оптимістично — сорок хвилин.

— Песимістично?

— Вона вже сталася, але ми ще не знайшли тіло.

— Добре. Починаємо конференцію.

Перший офіційний прийом мав відбутися в залі “Нейтральна безодня”.

Назва була погана, але чесна.

Зал розташовувався в центральному кільці станції, з видом на чорну діру. Круглий простір із високою прозорою стелею, золотими колонами, підлогою з чорного скла і трьома окремими входами для трьох делегацій, щоб ніхто не відчував себе приниженим тим, що зайшов другим. У центрі стояв переговорний стіл у формі розірваного кола — дизайнерське рішення, яке символізувало незавершений мир або просто чийсь надто дорогий нервовий зрив.

Кожній делегації виділили окрему зону з власним мікрокліматом.

У зоні Скарлетів було трохи тепліше й пахло димом. У зоні Консорціуму — прохолодніше, під ногами легенько хрумтів декоративний іній. У зоні Теократії — повітря мерехтіло золотим пилом, який, за словами Німи, не був токсичним, якщо не вдихати з вірою.

На балконах розташували гостей, спостерігачів, шпигунів, журналістів без камер, камер без журналістів і кілька осіб, яких ніхто не запрошував, але вони мали достатньо грошей, щоб це стало неважливим.

ЛЮКС-69 наполягав на вітальному перформансі.

Рікс заборонив.

Чорна діра дозволила.

Перемогла чорна діра, бо сперечатися з об’єктом, який викривляє простір, було складніше, ніж із артистом.

ЛЮКС вийшов у центр залу в чорному фраку з срібними швами. Його обличчя сяяло благородною трагедією. У руках він тримав тонкий сувій.

Рікс нахилився до Селести.

— Якщо хтось помре від поезії, хто несе відповідальність?

— Залежить від рими.

ЛЮКС підняв руку.

— Високі делегації, шляхетні вороги, майбутні підписанти і потенційні підозрювані! Дозвольте мені привітати вас твором “Мир, що тремтить у стегнах галактики”.

Кора закрила очі.

— Я стрілятиму.

— Ні, — сказала Селеста.

— У нього чи в себе?

— Ні в кого.

ЛЮКС почав:

— Коли імперії сходяться в танці ножів,
Коли мовчання скидає останній одяг правди,
Коли клятви пітніють під золотом промов,
Мир лежить на столі — холодний, гарячий і зрадливий…

На слові “пітніють” архонт Еліан трохи нахмурився.

На слові “одяг” пророчиця Саффіра зацікавлено посміхнулася.

На слові “зрадливий” Ардена Восс поклала руку на руків’я церемоніального клинка.

ЛЮКС натхненно продовжував.

— О, дипломате, що цілуєш ворога у протокол,
О, раднику, що ховаєш бажання під бронею,
О, священнику, що благословляєш чужі ліжка,
Пам’ятай: чорна діра не судить
Вона просто не повертає

У залі запала тиша.

Потім хтось із балкона заплакав.

Не емоційно. Фізіологічно.

Докторка Німа підняла сканер.

— Носова кровотеча в секторі спостерігачів.

— Від поезії? — спитав Рікс.

— Схоже.

— Це рахується як напад?

Кора задумалася.

— Я б рахувала.

ЛЮКС вклонився.

Пророчиця Саффіра першою заплескала.

— Прекрасно. Непристойно, але з відчуттям космічної приреченості.

Еліан сказав:

— Зайве теплокровно.

Ардена промовила:

— Автор заслуговує або нагороди, або страти. Я ще не вирішила.

ЛЮКС сяяв.

— Мистецтво має викликати реакцію.

— Твоє викликає медичні записи, — пробурмотіла Кора.

Протокол почався.

Селеста стояла біля голографічного пульта, і її голос звучав рівно, бездоганно, майже стерильно.

— Від імені станції “Горизонт подій” вітаємо представників Імперії Скарлет, Консорціуму Холодних Місяців і Теократії Золотого Пилу на першій сесії мирної конференції. Нагадуємо, що територія станції нейтральна. Усі акти агресії, спроби отруєння, духовного примусу, генетичного шантажу або несанкціонованого спокушання представників інших делегацій будуть розглядатися як порушення договору перебування і тарифікуватися окремо.

Рікс нахилився до Бзаль-Прурра.

— Тарифікуватися?

— Агресія без рахунку — це варварство.

Першою виступила Ардена Восс.

Вона говорила про мир, але голос її мав форму ножа. Кожне слово було відполіроване, заточене й готове до використання проти свідків.

— Імперія Скарлет прийшла сюди не зі страху, — сказала вона. — Ми прийшли, бо достатньо сильні, щоб дозволити слабшим назвати це переговорами.

Представники Консорціуму мовчали.

Теократи посміхалися.

Чорна діра тихо муркотіла в стінах.

— Ми готові припинити бойові дії, якщо наші історичні права будуть визнані, наші кордони — відновлені, наші втрати — компенсовані, а наші вороги — нарешті навчаться говорити правду без супроводу похоронного оркестру.

Еліан повільно підняв очі.

— Консорціум високо цінує здатність Імперії називати грабунок історичним правом. Це свідчить про творчу уяву, якої їм бракує в мистецтві, науці й інтимній дипломатії.

У залі пролунав тихий шепіт.

Ардена посміхнулася.

— Архонте, якщо ви хочете обговорити нашу інтимну дипломатію, оберіть менше публічне місце.

— Я волію холодні кімнати.

— Ми можемо принести вогонь.

Саффіра розсміялася.

— О, нарешті мир починає дихати.

Рікс нахилився до Селести.

— Це ще дипломатія?

— На високому рівні.

— Звучить як флірт із артилерією.

— У вищій політиці різниця умовна.

Саффіра піднялася наступною. Її золоті ланцюжки тихо задзвеніли, і в залі одразу стало тепліше.

— Теократія Золотого Пилу не має ворогів, — сказала вона. — Ми маємо лише душі, які ще не встигли зрозуміти нашу правоту.

Кора тихо прошепотіла:

— Ось це я називаю загрозою з ароматом ладану.

— Ми готові благословити мир, — продовжила Саффіра, — але мир без очищення — це лише війна, яка прийняла ванну. Ми вимагаємо спільного ритуалу в священному басейні.

Ардена Восс різко сказала:

— Імперія не роздягається за наказом священників.

— Ритуал не вимагає оголеності, — м’яко сказала Саффіра. — Лише щирості.

Еліан сухо промовив:

— Це гірше.

— Ви боїтеся щирості, архонте?

— Ні. Я вважаю її невихованою.

Чорна діра в центрі станції ледь помітно пульснула.

Рікс відчув це ногами: підлога на мить стала важчою. Декілька келихів на балконі задзвеніли. У зоні Теократії золотий пил закрутився спіраллю.

— Гравітаційний сплеск, — прошепотів Бзаль-Прурр. — Емоційне насичення зростає.

— Через що саме?

— Брехня, образа, бажання, гордість. Чудова суміш. Як коктейль, після якого підписують заповіт.

Селеста натиснула кілька команд на пульті.

— Стабілізатори тримають.

Голос чорної діри пролунав настільки тихо, що його почули, здається, лише Рікс і Селеста.

— Не тримають. Просять.

Рікс проковтнув.

Переговори тривали.

Три делегації обмінювалися претензіями, які були так красиво оформлені, що майже не нагадували бажання знищити одне одного. На екранах з’являлися карти спірних територій, графіки військових втрат, історичні документи, свідчення мертвих правителів, економічні прогнози й один дуже незручний запис, де молодий скарлетський генерал танцював у храмі Золотого Пилу з особою, яку його держава офіційно називала “єретичною загрозою”.

— Це фальшивка, — холодно сказала Ардена.

Світло мигнуло.

Чорна діра прошепотіла:

— Солодка.

Ардена завмерла.

Рікс швидко втрутився:

— Пропоную технічну перерву.

— Навіщо? — спитав Еліан.

— Щоб ніхто не вбив нікого до основної вечері. У нас на це окремий протокол.

Селеста кивнула.

— Перерва тридцять хвилин. Напої, закуски, приватні консультаційні ніші доступні в бокових галереях. Нагадуємо: будь-яке шпигунське обладнання, знайдене в закусках, переходить у власність станції.

Делегації розійшлися.

І саме тоді почалася справжня дипломатія.

Бо офіційні переговори — це вистава для архівів. Реальні рішення ухвалюються в коридорах, барах, приватних ліфтах і біля людей, які вміють мовчати дорожче за адвокатів.

У боковій галереї “Ліловий вакуум” Ардена Восс зустрілася з Саффірою Ней.

Рікс бачив їх здалеку, стоячи біля бару з Селестою. Бармен подав йому напій під назвою “М’яка капітуляція”. Він був солодкий, синій і, за словами меню, “підходив для тих, хто вже програв, але ще не зрозумів кому”.

— Вони ненавидять одна одну? — спитав Рікс.

Селеста простежила за його поглядом.

Ардена стояла близько до Саффіри. Надто близько для дипломатичного холоду, але ще достатньо далеко для офіційного заперечення. Саффіра усміхалася крізь вуаль. Ардена щось говорила тихо, майже не рухаючи губами.

— Скарлети й Теократія воювали двадцять років, — сказала Селеста. — Ардена особисто керувала облогою храмового місяця Саффіри.

— Це звучить не дуже романтично.

— У таких людей романтика часто починається зі спроб убивства.

— Справедливо.

Тим часом Еліан Тар стояв біля панорамної стіни й дивився на чорну діру. До нього підійшла Ілліра — керівниця приватних салонів. Вона була в темно-фіолетовому вбранні, закритому, елегантному й настільки промовистому, що навіть мовчання навколо неї здавалося двозначним.

Еліан щось сказав.

Ілліра посміхнулася.

Навіть із відстані було видно: архонт не звик, щоб йому посміхалися так, ніби його вже розшифрували, але ще не виставили рахунок.

— Ілліра працює? — спитав Рікс.

— Завжди.

— Вона його спокушає?

— Ні. Вона слухає.

— На цій станції це небезпечніше?

— Значно.

Біля іншого столу Бзаль-Прурр уже укладав із представниками трьох делегацій попередні фінансові угоди: депозити за пошкодження, компенсації за можливі релігійні образи, застави за зброю, страховки від отруєння, страховки від неправильного отруєння і спеціальний тариф “якщо ваш дипломат стане тілом, а не стороною переговорів”.

Кора ходила між групами з таким виглядом, що навіть найгарячіші посли охолоджувалися на кілька градусів. ЛЮКС-69, попри заборону, знайшов групу молодших радників і читав їм “коротку елегію про компроміс”. Один радник уже тримався за серце, інший записував, третій дивився на андроїда з таким захопленням, яке могло погано завершитися для протоколу.

— Я маю зупинити ЛЮКСа? — спитав Рікс.

— Ще ні, — сказала Селеста. — Він відволікає молодших дипломатів від шпигунства.

— Поезія як система безпеки.

— Неідеальна, але гуманніша за мінні поля.

Рікс зробив ковток.

Напій мав смак вишні, озону й поганого рішення.

— Селесто, скажи чесно. У нас є шанс, що ця конференція не закінчиться масовим убивством?

Вона подивилася на зал.

Ардена й Саффіра все ще говорили надто близько.

Еліан усе ще дивився в чорну діру, а Ілліра — в нього.

Скарлетські гвардійці підозріло оцінювали холодних радників Консорціуму.

Теократичні співці намагалися освятити коктейлі.

Один журналіст без камери вже торгував чутками з камерою без журналіста.

— Є, — сказала Селеста.

— Скільки?

— Менше, ніж хотілося б.

— Тобто?

— Достатньо, щоб не евакуювати гостей до десерту.

— Це твій оптимізм?

— Це мій подарунок вам.

Перерва завершилася інцидентом.

Не вбивством. Ще ні.

Просто один із молодших скарлетських радників виявився зачиненим у медитаційній капсулі Консорціуму разом із холодною дипломаткою, яка офіційно заявила, що він “випадково порушив її простір тиші”. Радник був без сорочки, дипломатка — без емоцій, а капсула — без пояснень.

Скарлети назвали це провокацією.

Консорціум назвав це слабкістю теплокровних.

Теократія запропонувала благословити союз.

Кора запропонувала всіх розвести по різних кімнатах і видати шоломи.

Рікс запропонував зробити вигляд, що цього не сталося.

Чорна діра запропонувала нічого не пропонувати й просто насолоджуватися правдою.

Після цього офіційну вечерю перенесли на годину раніше, бо Селеста вирішила: ситі дипломати вбивають повільніше.

Їдальня “Перигелій” була підготовлена з такою розкішшю, що Рікс відчув фізичний біль у зоні бюджету. Столи стояли трьома дугами, щоб делегації не сиділи поруч, але могли бачити, хто яку страву отримує. У центрі — порожній круглий простір для ритуальних тостів, неформальних заяв і, за потреби, дуелей без великого розбризкування крові.

Шеф-кухар Моро перевершив себе.

Скарлетам подали м’ясо зоряного звіра в соусі з вулканічного перцю.

Консорціуму — кристалізовану рибу з підлідного океану, яка танула лише від правдивих слів.

Теократії — золотий суп із пам’яттю спецій, який змушував гостей згадувати перший гріх, але в гастрономічно безпечній формі.

Ріксу подали щось під назвою “нейтральна запіканка”.

— Чому в мене найсумніша страва? — спитав він.

Моро, який особисто контролював подачу, гордо відповів:

— Вона символізує вашу роль.

— Моя роль — бути запіканкою?

— Бути тим, що всі терплять, бо воно між ними.

— Дякую. Це найточніший кулінарний портрет у моєму житті.

Вечеря почалася з тостів.

Ардена підняла келих.

— За мир, який визнає силу.

Еліан підняв свій.

— За силу, яка навчиться мовчати.

Саффіра всміхнулася.

— За мовчання, яке нарешті зізнається, чого хоче.

Усі випили.

Чорна діра в стінах тихо прошепотіла:

— О, як вони блищать.

Рікс нахилився до Селести.

— Вона п’яніє від них?

— Я дуже сподіваюся, що ні.

Під час другої страви почалися подарунки.

Імперія Скарлет подарувала станції церемоніальний кинджал із руків’ям із кістки переможеного короля. Бзаль-Прурр негайно оцінив його для страховки.

Консорціум подарував кришталеву сферу, у якій було заморожено останній подих їхнього першого архонта. Рікс не знав, що з нею робити, тому подякував і наказав не ставити її поруч із напоями.

Теократія подарувала посудину золотого пилу, який, за словами Саффіри, “відкриває приховану правду серця”.

Кора одразу конфіскувала її.

— Це наркотик? — спитав Рікс.

Німа просканувала посудину.

— Частково.

— Релігійний?

— Повністю.

— Законний?

— Залежить від планети.

— На нашій станції?

Селеста сказала:

— Якщо його не вдихати, не продавати і не додавати в коктейлі без підпису гостя — майже.

Саме тоді гравітація знову змінилася.

Цього разу сильніше.

Келихи дзенькнули. Золотий пил у посудині піднявся тонкою хмарою, хоча Кора ще тримала кришку. Свічки витягнули полум’я в бік центрального ядра. Усі на мить відчули, як їхні тіла стали важчими, а думки — ближчими до поверхні.

Чорна діра заговорила.

Не через один динамік.

Через увесь зал.

— Ви прийшли говорити про мир, але кожен із вас приніс ніж під язиком.

Тиша стала страшною.

Ардена повільно поставила келих.

— Це втручання в переговори.

— Ні, — сказала чорна діра. — Це апетит.

Селеста різко підійшла до контрольної панелі.

— Ядро, припини трансляцію.

— Ви називаєте це конференцією. Я називаю це застіллям.

Еліан підвівся.

— Ця істота має доступ до думок?

— Ні, — швидко сказав Рікс. — Вона просто дуже груба.

Саффіра заплющила очі.

— Вона відчуває приховане.

— Я відчуваю тиск, — прошепотіла чорна діра. — Бажання. Страх. Ложку отрути у третьому келиху зліва.

Кора вихопила пістолет.

Німа кинулася до столу.

Третій келих зліва стояв перед одним із радників Консорціуму. Він зблід ще сильніше, хоча це здавалося фізично неможливим.

— Це провокація! — вигукнув скарлетський юрист.

— Це не наше, — сказав Еліан.

— Звісно, — промовила Ардена. — Ви б назвали це “охолодженим аргументом”.

Саффіра м’яко сказала:

— Отрута — це молитва боягузів.

— А релігійний пил — це що? — кинула Ардена.

— Делікатніша форма чесності.

Кора взяла келих і передала Німі. Та просканувала рідину.

— Отрута є.

У залі піднявся гул.

— Чия? — спитав Рікс.

Німа подивилася на результати.

— Склад змішаний. Скарлетський нейротоксин, консорціумний стабілізатор і теократичний каталізатор.

Рікс кліпнув.

— Тобто всі?

— Або хтось дуже хотів, щоб виглядало як усі.

Бзаль-Прурр схвильовано пробулькав:

— Це складно для страхування, але потенційно прибутково.

— Не зараз, — сказав Рікс.

Чорна діра знову засміялася.

— Ось тепер це схоже на мир.

Рікс вийшов у центр залу.

Усі дивилися на нього. Три делегації. Персонал. Гості на балконах. Шпигуни. Охоронці. Люди, які прийшли за розвагою й отримали міжнародну кризу з вечерею.

Рікс не мав плану.

Але досвід підказував: якщо не маєш плану, поводься так, ніби план настільки геніальний, що пояснювати його нижче твоєї гідності.

— Панове, пані, святі особи, холодні аристократи, гарячі імперці й усі, хто вже подумки написав промову про порушення протоколу, — сказав він. — Вітаю. Ми щойно досягли першого справжнього успіху конференції.

Ардена примружилася.

— Успіху?

— Так. Отрута містить компоненти всіх трьох сторін. Це означає, що або ви нарешті навчилися співпрацювати, або хтось настільки вас ненавидить, що готовий був об’єднати ваші найкращі традиції в одному келиху.

На балконі хтось нервово засміявся.

Рікс продовжив:

— Тому замість того, щоб негайно почати війну, пропоную зробити щось радикальне.

Еліан холодно спитав:

— Що саме?

— Подумати.

Скарлети обурено загомоніли.

Рікс підняв руку.

— Знаю, неприродно. Але спробуйте. Якщо винен хтось із вас, він зробив це надто очевидно. Якщо винна стороння сила, вона хотіла, щоб ви почали різати одне одного ще до десерту. А десерт, я чув, дорогий.

Моро з гідністю кивнув.

— Дуже.

— Отже, ми конфіскуємо всі напої, перевіряємо кухню, ізолюємо келих, не звинувачуємо нікого офіційно і продовжуємо вечерю під посиленим наглядом.

— Ви хочете, щоб ми їли після спроби отруєння? — спитала Саффіра.

— Ні. Я хочу, щоб ви їли після невдалої спроби отруєння. Це важлива різниця.

Кора тихо пробурмотіла:

— Ненавиджу визнавати, але звучить.

Селеста дивилася на Рікса так, ніби в її внутрішньому протоколі з’явився новий пункт: “можливо, не повний ідіот”.

Ардена першою сіла.

— Імперія не тікає від отрути.

Еліан сів другим.

— Консорціум не змінює траєкторію через грубу спробу драматургії.

Саффіра сіла останньою.

— Теократія приймає знак. Але просить подати десерт без смерті.

— Зробимо все, що можемо, — сказав Рікс.

Чорна діра тихо прошепотіла:

— А я зроблю решту.

Вечеря продовжилася.

І, як не дивно, стала кращою.

Після отрути всі розслабилися. Не тому, що стало безпечно. Просто найгірше вже показало обличчя, а в галактичній політиці це майже інтимний момент. Делегати почали говорити менш урочисто. Більше пили. Обережніше жартували. Частіше дивилися не туди, куди належало.

Ардена й Еліан обмінялися кількома репліками, які звучали як образи, але за температурою нагадували флірт із ножами.

Саффіра розповіла історію про святого, який навернув піратський флот, випадково переплутавши проповідь із любовним листом.

ЛЮКС-69 під кінець вечері отримав запрошення прочитати приватний вірш одній із делегацій, двом радникам і, чомусь, священному хижаку Ардени. Рікс заборонив йому читати хижакові без присутності медика.

Бзаль-Прурр зібрав додаткові депозити за “підвищений рівень дипломатичної токсичності”.

Кора знайшла ще три ножі, два мікродрони й одну каблучку з отруйною голкою, яку власник назвав “сімейною прикрасою”.

Станція трималася.

Поки.

Після вечері делегації не розійшлися спати. Звісно, ні. Сон був для простих смертних, дітей і тих, хто не мав чого приховувати. Замість цього всі перемістилися до нічної зони “М’який вакуум” — офіційно для неформального спілкування, неофіційно для шантажу, флірту, змов і дуже дорогих помилок.

“М’який вакуум” був серцем спокуси станції.

Там світло падало низько, музика рухалася під шкірою, а столики стояли на різних рівнях гравітації. У центрі простору плавали прозорі сфери для приватних розмов. Усередині них гості могли говорити, сміятися, сваритися або дивитися одне на одного так, як не дозволяє жоден протокол. Зовні було видно лише силуети.

Рікс стояв біля бару, вдруге за вечір пив “М’яку капітуляцію” і намагався не рахувати можливі причини смерті.

Селеста стала поруч.

— Ви сьогодні врятували конференцію.

— Не перебільшуй. Я просто відклав катастрофу до зручнішого часу.

— Це і є управління.

— Тоді я природжений керівник.

— Ні. Ви просто талановитий виживальник.

Вони дивилися на зал.

Ардена Восс розмовляла з Корою. На перший погляд — про безпеку. На другий — про те, яка зброя краще пасує до вечірнього вбрання. Кора не посміхалася, але її плечі були трохи менш напружені. Для неї це, мабуть, дорівнювало ніжності.

Еліан стояв у сфері з Іллірою. Їхні силуети майже не рухалися. Але саме нерухомість робила сцену небезпечною. Двоє людей, які вміють контролювати себе, завжди лякають більше, коли починають мовчати разом.

Саффіра танцювала зі своїми послідовниками в золотому колі, але її погляд час від часу повертався до чорного купола над залом, за яким пульсувала сингулярність.

— Вона молиться ядру? — спитав Рікс.

— Гірше, — сказала Селеста. — Вона його слухає.

— Може, це добре?

— На “Горизонті подій” добре — це просто погано, яке ще не розкрило рахунок.

Раптом до них підійшов маленький сервісний робот із тацею.

— Пане власнику, — пропищав він. — Для вас повідомлення.

На таці лежала чорна картка.

Без напису.

Рікс узяв її.

Картка стала теплою в пальцях, потім на ній проявилися золоті символи. Селеста нахилилася ближче.

— Що там? — спитала вона.

Рікс прочитав.

“Якщо хочеш, щоб мир вижив, знайди того, хто вже мертвий.”

Слова зникли.

— Це від кого? — спитала Селеста.

Робот весело кліпнув синіми очима.

— Від гостя, який попросив залишитися анонімним, бо, за його словами, “життя — переоцінена послуга”.

Кора, яка вже встигла підійти, забрала картку.

— Сканування.

Німа теж з’явилася, ніби запах проблем був для неї службовим викликом.

— Біологічних слідів немає, — сказала вона. — Тепловий відбиток дивний. Наче картку тримала рука з температурою трупа.

— На цій станції це звужує список? — спитав Рікс.

Селеста подивилася в зал.

— Не дуже.

І саме тоді пролунав крик.

Не театральний.

Не п’яний.

Не той, що часто лунав у секторах, де гості добровільно плутали насолоду з небезпекою.

Це був крик людини, яка знайшла щось, що не повинна була знайти.

Музика обірвалася.

Сфери приватних розмов згасли.

Гості завмерли.

Крик долинув із верхньої VIP-зони, з боку приватних басейнів і джакузі.

Кора вже бігла.

Рікс кинув келих на барну стійку й рушив за нею. Селеста — поруч. Німа — за ними. Бзаль-Прурр, попри щупальця, пересувався дивовижно швидко, бо там, де з’являлося тіло, часто з’являлися витрати.

Вони піднялися ліфтом до рівня “Перловий апогей”.

Двері відчинилися.

Коридор був залитий м’яким рожево-золотим світлом. У повітрі пахло жасмином, шампанським і страхом. Біля входу до VIP-джакузі стояла молода працівниця салону, бліда, з тремтячими руками.

— Там… — прошепотіла вона. — Там дипломат…

Кора ввійшла першою.

Рікс — слідом.

У центрі розкішної кімнати, під прозорим куполом із видом на чорну діру, в теплій воді джакузі лежало тіло.

Навколо плавали пелюстки срібних квітів.

Келих шампанського стояв на краю ванни.

На підлозі валялася червона рукавичка.

Над водою повільно крутилася тонка хмарка золотого пилу.

А за склом, далеко в центрі станції, чорна діра пульсувала так повільно й задоволено, ніби щойно скуштувала першу справді вишукану страву вечора.

Рікс зупинився на порозі.

— Кора?

Вона нахилилася над тілом.

— Мертвий.

Бзаль-Прурр тихо застогнав:

— Це зіпсує депозитну структуру.

Селеста дивилася на червону рукавичку, потім на золотий пил, потім на обличчя мертвого дипломата.

— Це не просто вбивство.

Рікс відчув, як у грудях щось важко опустилося.

— Звісно, ні. На цій станції навіть смерть не вміє бути простою.

У стінах пролунав голос чорної діри.

Ніжний.

Ситий.

Майже закоханий.

— Мир почався.

І десь унизу, в головному залі, три імперії одночасно почали брехати.