Перше тіло у VIP-джакузі

Мертве тіло в VIP-джакузі — це завжди проблема.

Не моральна, звісно. Мораль на “Горизонті подій” здавалася в оренду погодинно, причому з передоплатою й заставою за пошкодження совісті. Проблема була адміністративна, дипломатична, санітарна, фінансова і, як дуже швидко зрозумів Рікс Вальдар, ще й естетична.

Бо мертві тіла рідко пасують до інтер’єру.

Особливо коли інтер’єр коштує більше, ніж три прикордонні війни, а тіло належить дипломату, через смерть якого ці війни можуть знову стати актуальними.

VIP-джакузі “Перловий апогей” було одним із найдорожчих місць на станції. Прозорий купол відкривав вид на центральну сингулярність, і чорна діра за склом виглядала так, ніби хтось повісив у небі чорну оксамитову зіницю, яка бачила все, але не поспішала кліпати. Вода в джакузі світилася м’яким бірюзовим сяйвом, у ній плавали срібні пелюстки, а довкола стояли пляшки шампанського, ароматичні сфери, рушники з живого шовку і маленькі золоті дрони, що мали подавати фрукти, а тепер зависли в повітрі з таким виглядом, ніби хотіли звільнитися з роботи й піти в монастир.

У воді лежав дипломат.

Обличчям догори.

Очі розплющені.

Вираз обличчя — здивований, ображений і трохи розчарований, наче смерть не виправдала його очікувань щодо сервісу.

На ньому був темно-синій церемоніальний халат Консорціуму Холодних Місяців, розстебнутий на грудях рівно настільки, щоб натякнути: офіційний протокол уже закінчився, але неофіційний зайшов трохи далі, ніж дозволяли страховики. Срібний знак делегації висів на тонкому ланцюжку. На зап’ясті — слід від чужих пальців або дуже переконливого браслета. На губах — синюватий відтінок. У воді біля плеча плавала червона рукавичка. Над джакузі повільно оберталася хмарка золотого пилу.

Рікс дивився на все це кілька секунд.

Потім сказав:

— Скажіть мені, що це не важливий дипломат.

Селеста Мур, яка стояла поруч із планшетом у руках, подивилася на обличчя мертвого, провела сканування і навіть не зітхнула. Селеста взагалі рідко зітхала. Вона була з тих жінок, які могли б зустріти апокаліпсис із правильно оформленою папкою.

— Це лорд-радник Іріан Велл. Старший представник Консорціуму Холодних Місяців з питань територіального розмежування.

— Тобто важливий.

— Дуже.

— Наскільки дуже?

Бзаль-Прурр, бухгалтер із шістьма щупальцями й поглядом істоти, яка вже рахувала витрати на похорон, пробулькав:

— Якщо його смерть зірве переговори, ми втратимо депозити трьох делегацій, страховий бонус, аванс за дипломатичні зали, прибуток із салонів, репутацію нейтральної території та, можливо, станцію.

— Тобто дуже-дуже.

— Дуже-дуже-дуже, якщо тіло пошкодило систему підігріву води.

Кора Вей стояла біля дверей із плазмовим пістолетом у руці. Її чорна броня відбивала м’яке світло басейну, і вона виглядала так, ніби смерть була її давньою знайомою, яка знову прийшла без запрошення.

— Ніхто не виходить, — сказала вона.

Працівниця салону, яка знайшла тіло, здригнулася.

— Я вже й так не хочу рухатись.

— Добре. Це найбезпечніший стан свідка.

Докторка Німа Соол присіла біля джакузі. Її чотири механічні руки розгорнулися за спиною, мов срібні павучі лапи, і почали працювати: одна сканувала тіло, друга брала пробу води, третя витягувала з повітря частинки золотого пилу, четверта тримала стерильний контейнер із виразом повної байдужості, хоча в механічних рук виразів не буває. На “Горизонті подій” навіть інструменти здавалися втомленими від клієнтів.

— Час смерті? — спитав Рікс.

— Попередньо — від двадцяти до сорока хвилин тому, — сказала Німа.

— Тобто під час нічного прийому.

— Так.

— Причина?

Німа нахилилася ближче.

— Поки що не можу сказати. Серцевий напад, отрута, нейрошок, ритуальна реакція, алергія на воду, еротична дурість, політична необережність або комбінація всього, бо наші гості люблять ефективність.

Кора глянула на червону рукавичку.

— А це?

Селеста збільшила зображення на планшеті.

— Рукавичка дипломатичного крою. Скарлетська тканина. Червоний шовк із мікробронею.

— Ардена Восс? — спитав Рікс.

— Або будь-хто, хто хоче, щоб ми подумали про Ардену Восс.

— Чудово. Ми вже на рівні “убивця або занадто очевидний, або занадто розумний”. Обожнюю розслідування, де всі варіанти ведуть до війни.

У стелі пролунав голос чорної діри.

— Він помер не сам.

Рікс підняв очі.

— Дуже корисно. А конкретніше?

— У його останньому подиху було три смаки.

— Ти зараз про докази чи меню?

— Для мене це близькі поняття.

Селеста різко сказала:

— Ядро, будь точнішим.

Чорна діра засміялася. Її сміх пройшов по стінах, воді й нервах присутніх, як темний шовк по лезу.

— Холодна брехня. Гаряча образа. Солодке бажання.

Рікс помовчав.

— Я просив конкретніше, а отримав поетичне похмілля.

ЛЮКС-69, який з’явився біля дверей у чорному фраку й з трагічним блиском в очах, тихо сказав:

— Це майже хайку.

Кора повернула пістолет на нього.

— Ще слово — і буде епітафія.

ЛЮКС підняв руки.

— Я прийшов допомогти. Я маю чутливі сенсори, емоційний аналізатор і досвід приватних сцен, після яких люди часто теж лежать у воді й не хочуть пояснювати, чому.

— У нас мертве тіло, — сказав Рікс.

— Саме тому моя експертиза може бути доречною.

Селеста кивнула.

— Нехай сканує простір. Але без поезії.

ЛЮКС торкнувся грудей.

— Ви ріжете мене глибше за правду.

— Правду тут ріжуть усі, — відповіла Кора. — Ставай у чергу.

Рікс обійшов джакузі.

Біля краю стояв келих шампанського. На губі келиха залишився слабкий синюватий слід. Поруч — блюдце з білими фруктами, надкушений шматочок, тонка шпилька для волосся, дві краплі червоної рідини на мармурі й маленький чорний жетон із логотипом станції.

Рікс підняв жетон.

— Це що?

Селеста подивилася.

— Приватний жетон доступу до сфер конфіденційних розмов.

— Чий?

— Зараз перевірю.

Вона провела ним по планшету. Екран блимнув.

Селеста застигла.

— Що? — спитав Рікс.

— Жетон зареєстрований на вас.

У кімнаті стало тихо.

Навіть вода в джакузі, здавалося, перестала булькати, щоб не пропустити, як власник станції провалиться у власну катастрофу.

Рікс подивився на жетон.

— На мене?

— Так.

— Я ним користувався?

— Ні. Він був активований двадцять сім хвилин тому.

Кора звела очі на нього.

— Де ви були двадцять сім хвилин тому?

— Біля бару, пив щось синє й намагався не допустити міжгалактичного скандалу.

— Свідки?

— Половина залу.

— На цій станції половина залу бреше професійно.

— Друга половина — за чайові.

Бзаль-Прурр нервово клацнув дзьобом.

— Якщо вас офіційно підозрюватимуть у вбивстві, це може погано вплинути на переговорну вартість станції.

— Дякую, Бзале. Я хвилювався, що особистий арешт зіпсує тільки мій вечір.

Селеста взяла жетон стерильними щипцями.

— Це підкинули. Надто грубо.

— Грубо іноді працює, — сказала Кора. — Особливо коли всі хочуть повірити.

Рікс глянув на тіло Іріана Велла.

— Хто хотів його смерті?

Селеста не відповіла одразу.

Кора коротко сказала:

— Усі.

— Прекрасно. Список підозрюваних: три імперії, персонал, станція, чорна діра і, можливо, я. Детективна класика.

Чорна діра м’яко прошепотіла:

— Не забувай бажання, Ріксе. Воно часто тримає ніж краще за ненависть.

— Якщо ти знаєш щось корисне, говори.

— Я знаю все корисне.

— Тоді говори це.

— Але мені подобається, як ви бігаєте навколо істини в дорогому взутті.

Рікс повернувся до Селести.

— Ми можемо змусити ядро співпрацювати?

— Ні.

— Чому?

— Бо воно чорна діра.

— Це поганий юридичний аргумент.

— Але дуже переконливий фізично.

Німа піднялася.

— Потрібно забрати тіло до медичного сектора.

Бзаль-Прурр здійняв щупальце.

— Перед цим я маю зафіксувати стан майна.

Рікс подивився на нього.

— Ти хочеш сфотографувати джакузі до того, як винесуть мертвого дипломата?

— Так.

— Чому?

— Якщо він подряпав перламутрове покриття, Консорціум має компенсувати.

Кора повернулася до бухгалтера.

— Він мертвий.

— Саме тому треба поспішити, поки його делегація ще не почала торгуватися.

— У тебе є душа?

— Застрахована.

Селеста торкнулася комунікатора.

— Блокувати рівень “Перловий апогей”. Відключити приватні ліфти. Усі записи камер — мені. Кора, ізолюйте персонал і гостей, які були поблизу. Німа — тіло в медичний сектор. Бзаль — не чіпайте воду, поки не завершать експертизу.

— Але перламутр…

— Бзале.

— Зрозумів. Перламутр зачекає. Як і всі хороші інвестиції.

Рікс нахилився над тілом востаннє.

Іріан Велл не виглядав як людина, що прийшла на мирну конференцію помирати. Хоча, можливо, саме так і виглядали всі дипломати після кількох десятиліть політики: красивий одяг, холодні руки, таємниці під шкірою і обличчя, яке навіть смерть не змогла повністю позбавити самовдоволення.

— Хто ти був? — тихо спитав Рікс.

Чорна діра відповіла замість мертвого:

— Посланець, коханець, зрадник, боягуз, мрійник. Як усі живі, тільки з кращим костюмом.

— Я не тебе питав.

— А він уже не відповість. Це робить мене найкращим свідком.

— Найгіршим свідком, — сказала Селеста.

— Найцікавішим.

Тіло винесли в срібній капсулі.

Коли двері за медичними дронами зачинилися, кімната стала ще неприємнішою. Бо тіло хоча б пояснювало, чому всім страшно. Без нього залишилися лише вода, рукавичка, золотий пил, порожній келих і відчуття, що хтось уже виграв перший хід у грі, правил якої Рікс не знав.

А правила, як він підозрював, писали кров’ю.

У головному нічному залі “М’який вакуум” тим часом уже ширилася паніка.

Точніше, паніка преміум-класу.

Ніхто не кричав. Ніхто не біг. Це було б невиховано. Гості просто почали рухатися трохи швидше, говорити трохи тихіше і дивитися одне на одного так, ніби кожен щойно пригадав, де ховає отруту. Дипломати тримали келихи, але вже не пили. Охоронці тримали руки біля зброї, але ще не діставали її. Працівники салонів посміхалися м’яко й професійно, наче смерть у VIP-зоні була одним із тематичних пакетів вечора.

Рікс вийшов на центральний балкон разом із Селестою, Корою й Іллірою.

Усі три делегації вже чекали пояснень.

Ардена Восс стояла в червоному, пряма й холодна, як вирок, який ще пахне парфумами. Її права рука була без рукавички.

Рікс одразу це помітив.

Еліан Тар, архонт Консорціуму, не сидів і не стояв — він ніби застиг у просторі, як крижана скульптура, яку образили самою наявністю теплокровних. Його обличчя було спокійним. Надто спокійним для людини, чий старший радник щойно опинився мертвим у джакузі.

Саффіра Ней тримала келих із золотим напоєм. Її вуаль мерехтіла, а очі дивилися на Рікса так, ніби вона одночасно співчувала, розважалася і вже складала молитву для похорону, яка продаватиметься в подарунковому виданні.

— Що сталося? — спитала Ардена.

— Один із гостей помер, — сказав Рікс.

— Гостей тут багато.

— Цей був дипломат.

Еліан повільно підняв голову.

— Хто?

Селеста відповіла:

— Лорд-радник Іріан Велл.

Температура в залі, здається, впала.

Чи це просто Консорціум образився настільки, що клімат підлаштувався.

Еліан мовчав кілька секунд.

— Де?

— У приватній VIP-зоні, — сказала Селеста.

— Сам?

Рікс подумав про червону рукавичку, золотий пил і власний жетон.

— Це ми з’ясовуємо.

Ардена зробила крок уперед.

— Чому ви дивитесь на мою руку, власнику?

Рікс усміхнувся.

— Професійна деформація. Коли люди помирають, я починаю помічати деталі.

— Моя рукавичка зникла пів години тому.

— Як зручно.

— Я заявила про це своїй охороні.

Кора глянула на свій комунікатор.

— Підтверджую. Скарлетська охорона подала внутрішній сигнал про втрату предмета одягу двадцять дев’ять хвилин тому.

— Предмета одягу, — повторив Рікс. — Як романтично звучить потенційний доказ убивства.

Саффіра м’яко засміялася.

— Докази, як і бажання, рідко належать тим, у кого їх знаходять.

Еліан повернув до неї обличчя.

— А золотий пил, пророчице? Він теж рідко належить тим, хто ним дихає?

Саффіра не втратила усмішки.

— Золотий пил належить істині.

— І вашим жерцям.

— Жерці лише розсипають те, що світ і так носить під шкірою.

Ардена сухо сказала:

— Якщо ваш пил був на місці смерті, це вже не поезія, а доказ.

— А якщо ваша рукавичка була там само?

— Тоді хтось має поганий смак у театральності.

Рікс підняв руку.

— Усім дуже дякую за демонстрацію того, чому мир у галактиці — це дороге хобі для оптимістів. Тепер правила. Ніхто не залишає станцію. Ніхто не залишає свої крила без супроводу. Ніхто не вбиває нікого, доки я не розберуся з першим трупом.

Ардена примружилася.

— Ви не маєте права обмежувати пересування Імперії.

— На моїй станції маю.

— Ви хочете спровокувати нас?

— Ні. Я хочу виставити вам рахунок живими.

Еліан промовив холодно:

— Консорціум вимагає негайної передачі тіла.

Німа, яка щойно зайшла в зал, відповіла:

— Тіло буде передано після медичного висновку.

— Це наш представник.

— Тепер він також доказ.

— Ви не будете різати його без дозволу.

— Я не ріжу. Я досліджую. Різання — це коли без протоколу.

Кора стала поруч із Німою.

— Тіло лишається під охороною станції.

Еліан дивився на них так, ніби вирішував, скільки частин станції залишити після дипломатичного протесту.

Чорна діра раптом заговорила з усіх динаміків залу:

— Він боявся не смерті.

Тиша.

Рікс стиснув зуби.

— Ядро, не зараз.

— Він боявся, що його знайдуть живим.

Еліан повільно повернувся до центрального купола.

— Що це означає?

— О, архонте, твоя тиша тріснула.

— Відповідай.

— Мертві не соромляться. Живі — так.

Селеста різко вимкнула відкриту трансляцію.

Голос чорної діри зник, але в залі залишився його присмак. Як після поцілунку, який не варто було приймати, але тепер пізно робити вигляд, що нічого не сталося.

Рікс нахилився до Селести.

— Ти її справді вимкнула?

— Для залу. Не для нас.

У його персональному комунікаторі одразу пролунав шепіт:

— Сумував?

— Ні.

— Брехня.

— Не годуйся від мене під час роботи.

— Тоді працюй цікавіше.

Перше опитування провели в залі “Синя сповідь”.

Це була кімната для приватних переговорів, оздоблена напівпрозорими панелями, м’яким світлом і кріслами, які змушували гостей відчувати себе достатньо комфортно, щоб сказати зайве. На “Горизонті подій” комфорт був зброєю. І, на відміну від більшості зброї, його не потрібно було ховати від служби безпеки.

Першою допитували працівницю салону, яка знайшла тіло.

Її звали Міра Лао. Вона була молодою жінкою з коротким рожево-срібним волоссям, перламутровою шкірою і руками, що досі тремтіли. Її вбрання було елегантне, закрите, але з тією продуманою легкістю, яку салони Ілліри використовували краще за будь-яку рекламу. Людина дивилася — і сама домальовувала зайве, а станція заощаджувала тканину й юридичні ризики.

Міра сиділа навпроти Рікса, Селести й Кори.

— Я прийшла перевірити зону після приватного бронювання, — сказала вона. — Гість мав залишити басейн о двадцять третій сорок. Він не відповідав на сигнал. Я подумала, що він заснув.

— У джакузі? — спитав Рікс.

— Тут таке буває.

— Часто?

— Якщо напої достатньо дорогі.

— Він був сам?

Міра опустила очі.

— Коли я зайшла — так.

— А до того?

— Я не знаю.

Кора нахилилася вперед.

— Камери в VIP-зоні?

Селеста відповіла:

— У самій кімнаті камер немає. Конфіденційність преміум-рівня.

— Звісно, — сказав Рікс. — Камери є там, де гості крадуть виделки, але не там, де їх убивають.

— Конфіденційність продається краще за безпеку, — сухо сказала Селеста.

Міра нервово ковтнула.

— У коридорі були записи. Але…

— Але? — спитала Кора.

— Перед смертю стався збій. Сім хвилин темряви.

Кора не змінила виразу обличчя, але повітря навколо неї стало холоднішим.

— Хто мав доступ до системи?

Селеста переглянула планшет.

— Адміністрація, безпека, технічний відділ і власник.

Рікс підняв руку.

— Я ще навіть не знаю, як увімкнути власний душ у кабінеті.

— Це не алібі, — сказала Кора.

— Але гарний опис мого управлінського рівня.

Міра тихо додала:

— Перед тим, як я зайшла, я чула сміх.

— Чий?

— Жіночий. Або… не знаю. Можливо, не зовсім людський.

Селеста й Рікс переглянулися.

Чорна діра в комунікаторі Рікса прошепотіла:

— Мені лестить, але ні.

Рікс промовчав.

— Що ще? — спитала Кора.

Міра довго вагалася.

— Я бачила золотий пил у коридорі. І запах був… скарлетський.

— Запах?

— Їхні рукавички мають аромат димного шовку. Дуже дорогий. Дуже нав’язливий. Його складно не помітити.

— Тобто сліди ведуть до двох делегацій, — сказала Селеста.

— А мертвий із третьої, — додав Рікс. — Прекрасний трикутник. Геометрія ненависті.

Міру відпустили під охорону.

Наступною була Ардена Восс.

Вона увійшла в “Синю сповідь” так, ніби це була не кімната для допиту, а тронна зала, яку вона тимчасово дозволила існувати. На правій руці рукавички справді не було. Ліва — у червоному шовку, ідеальна, небезпечна, майже непристойно елегантна.

— Я не вбивала Іріана Велла, — сказала вона, перш ніж сісти.

Світло в кімнаті ледь мигнуло.

Рікс підняв очі.

— Ядро?

Голос чорної діри пролунав лише в приватному каналі:

— Не бреше.

Рікс зробив вигляд, що просто поправляє комір.

— Чудово. Тоді де ви були під час його смерті?

— У приватній сфері розмов із пророчицею Саффірою.

— Про що говорили?

— Про мир.

Світло мигнуло сильніше.

Чорна діра муркнула:

— О, як грубо.

Рікс посміхнувся.

— Легатко, нагадаю, що наша станція чутлива до брехні. А також до поганих метафор, дешевих парфумів і політичної поезії. Тож краще конкретніше.

Ардена відкинулася в кріслі.

— Ми говорили про умови нейтрального коридору. Про храмовий місяць. Про військовополонених.

— І?

— Про те, що вона досі вважає мене чудовиськом.

— А ви?

— Я вважаю її небезпечною фанатичкою з талантом до гарного освітлення.

— Звучить майже тепло.

Ардена подивилася на нього так, ніби вирішувала, чи варто витрачати на нього сарказм.

— Ви хочете натякнути на інтимний підтекст?

— Я намагаюся зрозуміти, чому ваша рукавичка опинилася біля мертвого дипломата.

— Її вкрали.

— Хто?

— Той, хто хотів підставити мене.

— Це дипломатична відповідь. Вона нічого не означає, але гарно стоїть.

Ардена нахилилася вперед.

— Іріан Велл був не просто радником. Він був ключем Консорціуму до спірного коридору. Його смерть вигідна будь-кому, хто не хоче миру.

— Вам?

— Мир із Консорціумом для нас вигідний. Тимчасово. А тимчасова вигода — це основа цивілізації.

— Ви знали його особисто?

Пауза.

Не довга. Але достатня.

— Так.

— Наскільки особисто?

Ардена повільно усміхнулася.

— Власнику, якщо ви хочете спитати, чи ділили ми з лордом Веллом щось більше, ніж переговорний стіл, спитайте сміливіше. Ваш бордель не розвалиться від слова “близькість”.

— Він може розвалитися від вашої відповіді.

— Ми були знайомі до війни. Дуже давно.

— Коханці?

Світло в кімнаті стало теплішим.

Чорна діра прошепотіла:

— Солодко.

Ардена мовчала кілька секунд.

— Одного разу, — сказала вона. — До того, як наші держави вирішили, що легше спалити кордони, ніж говорити чесно.

— Ви бачили його сьогодні?

— Ні.

Світло не мигнуло.

— Добре, — сказав Рікс. — Поки що.

Ардена піднялася.

— Якщо Консорціум звинуватить Імперію, я не стримуватиму відповідь.

— А якщо я знайду вбивцю до цього?

— Тоді я, можливо, не спалю вашу станцію.

— Ось це вже майже комплімент.

— Не звикайте.

Коли вона вийшла, Селеста переглянула записи.

— Вона справді була із Саффірою більшу частину часу.

— Більшу?

— Є чотири хвилини, коли обидві перебували поза прямим спостереженням.

— Чотири хвилини — це багато?

Кора сухо відповіла:

— Для вбивства — розкіш.

Наступним був Еліан Тар.

Архонт Консорціуму зайшов так тихо, що двері здалися грубими за сам факт відкривання. Він сів, не чекаючи запрошення, і склав пальці на колінах.

— Ви знаєте, що це означає, — сказав він.

— Що мій вечір зіпсовано?

— Що хтось атакував Консорціум на нейтральній території.

— Поки що хтось убив одного вашого радника. Політичний висновок — це вже ваша розкіш.

Еліан довго дивився на Рікса.

— Ви легковажні.

— Ні. Я втомлений, переляканий і все ще тверезіший, ніж хотів би. Це створює ілюзію легковажності.

— Іріан був одним із небагатьох, хто міг підписати додатковий протокол.

— Хто виграє від його смерті?

— Скарлети. Теократія. Радикали Консорціуму. Ваші кредитори. Ядро. Ви.

— Я?

— Смерть високого дипломата піднімає ціну вашої станції як місця майбутнього скандалу.

Бзаль-Прурр, який слухав через захищений канал, захоплено прошепотів:

— Теоретично він має рацію.

Рікс вимкнув звук бухгалтера.

— Я не вбиваю гостей заради маркетингу.

Світло не мигнуло.

Еліан помітив.

— Цікаво.

— Що?

— Станція вам вірить.

— Станція просто хоче, щоб я дожив до рахунків.

— Де тіло?

— У медичному секторі.

— Я хочу побачити його.

— Після Німи.

— Я наполягаю.

Кора зробила крок уперед.

— Наполягайте сидячи.

Еліан перевів погляд на неї.

— Ви погрожуєте архонту?

— Я заважаю архонту зробити дурницю в кімнаті, де мало місця для красивого падіння.

На мить Рікс подумав, що Еліан усміхнеться. Він не усміхнувся, але кутик його рота ледь змінив траєкторію. Для Консорціуму це могло означати бурхливу емоційну оргію.

— Іріан мав ворогів у вашій делегації? — спитала Селеста.

— Звичайно.

— Ви кажете це надто спокійно.

— Впливові люди без ворогів — або мертві, або нікчемні. Іріан був лише першим.

— Першим?

Еліан мовчав.

Світло не мигнуло. Бо це не була брехня. Це було приховування. А приховування на “Горизонті подій” пахло тонше й дорожче.

Рікс нахилився вперед.

— Архонте, що Іріан збирався зробити?

— Підписати мир.

— Не смішіть мене. На цій станції навіть робот-офіціант має прихований мотив.

Маленький сервісний робот за дверима образливо пискнув.

Еліан нарешті сказав:

— Іріан хотів передати станції особистий пакет даних. Я не знаю змісту.

— Кому?

— Власнику.

Рікс завмер.

— Мені?

— Так.

— Коли?

— Сьогодні. Після вечері.

Селеста швидко переглянула журнали повідомлень.

— Ніякого пакета не надходило.

— Отже, його забрали.

Чорна діра в комунікаторі Рікса тихо засміялася.

— Мертві завжди приходять із подарунками. Живі завжди їх крадуть.

Саффіра Ней прийшла без запрошення.

Вона просто зайшла в “Синю сповідь”, поки Еліан ще не встиг вийти, і на мить кімната стала надто тісною для двох різних видів небезпеки. Еліан — холодний, білий, гострий. Саффіра — золота, тепла, усміхнена, як благословення, яке підписали отруйною ручкою.

— Архонте, — сказала вона.

— Пророчице.

— Ви сумуєте?

— Це приватне.

— Значить, так.

Еліан пішов, не відповівши.

Саффіра сіла в крісло, не чекаючи дозволу.

— Ви підозрюєте мене.

— Ви принесли на станцію золотий пил, — сказав Рікс. — Золотий пил знайшли біля тіла. Це не підозра. Це сервісна підказка для тупих детективів.

— Мій пил не вбиває.

Світло не мигнуло.

— Сам по собі, — додала Селеста.

Саффіра всміхнулася.

— Ви уважна жінка. Це небезпечно для всіх, хто любить брехати красиво.

— Тут таких більшість.

— Саме тому я почуваюся майже вдома.

Рікс поклав перед нею зразок пилу в контейнері.

— Це ваш?

Саффіра нахилилася, подивилася.

— Ні.

— Чим відрізняється?

— Наш пил живий. Цей — мертвий.

— Пил може бути мертвим?

— Все може. Навіть мир.

Кора потерла перенісся.

— Мені потрібна відповідь, а не похоронна філософія.

Саффіра взяла контейнер у пальці, але не відкрила.

— Це синтетична імітація. Дуже якісна. Її міг зробити хтось, хто знає наші ритуали, але не розуміє їх.

— Скарлети?

— Вони розуміють ритуали достатньо, щоб їх ненавидіти.

— Консорціум?

— Вони розуміють усе, крім тепла.

— Ваші люди?

Саффіра подивилася на Рікса.

— Мої люди вірять, що гріх треба розкривати, а не підробляти. Підроблений гріх — це несмак.

— На цій станції несмак теж може вбити.

— Тоді ви маєте багато підозрюваних.

Рікс відкинувся назад.

— Ви були з Арденою під час смерті.

— Так.

— У вас із нею щось було?

Кора ледь помітно заплющила очі, ніби вже передбачила відповідь.

Саффіра усміхнулася повільно.

— Війна.

— Я мав на увазі сьогодні.

— Сьогодні теж.

Світло не мигнуло.

Чорна діра промуркотіла:

— Гарно.

— Ви залишали сферу розмов?

— Так. На кілька хвилин.

— Чому?

— Ардена сказала те, що зачепило мою гордість. Я вийшла, щоб не благословити її обличчя кулаком.

— І де були?

— Біля священного басейну. Перевіряла воду.

— Свідки?

— Два жерці й один сервісний дрон, який запитав, чи не бажаю я “коктейль для духовного розкриття”. Я майже навернула його.

Селеста щось перевірила.

— Підтверджується. Але проміжок лишається.

— Звичайно, — сказала Саффіра. — Інакше було б нудно.

Вона підвелася й нахилилася ближче до Рікса. Її голос став тихішим.

— Іріан Велл хотів зізнатися.

— У чому?

— Не знаю. Але я бачила це в ньому. Люди перед зізнанням стають схожі на кімнату, де хтось забув вимкнути світло.

— Ви говорили з ним?

— Він уникав мене.

— Чому?

— Бо я нагадувала йому про те, що він хотів приховати.

— І що це?

Саффіра торкнулася пальцями краю своєї вуалі.

— Бажання миру не завжди чистіше за бажання війни.

І вона вийшла, залишивши по собі аромат прянощів і роздратування.

Медичний сектор “Горизонту подій” був білим, блискучим і моторошним.

Там усе виглядало так стерильно, що Рікс не довіряв жодній поверхні. Він знав: місця, які надто сильно хочуть здаватися чистими, зазвичай ховають найгірші плями. На металевому столі лежало тіло Іріана Велла, накрите до грудей. Німа стояла поруч, її механічні руки рухалися над сканерами.

— Гарні новини? — спитав Рікс.

— Він точно мертвий.

— Це в нас гарна новина?

— Це принаймні стабільний факт.

Німа вивела на екран результати.

— Причина смерті — нейросерцевий колапс. Але його спричинили не одна, а три речовини.

— Як у келиху на вечері?

— Схоже, але тонше. У крові є сліди скарлетського стимулятора, консорціумного охолоджувача і теократичного психоактивного каталізатора. У малих дозах окремо вони безпечні. Разом — зупиняють серце й одночасно створюють ілюзію природного нападу.

— Хтось хотів підставити всіх.

— Або хтось використав їхні речовини, бо мав доступ до всіх трьох делегацій.

Селеста сказала:

— Такий доступ має персонал станції.

Бзаль-Прурр, який стояв у кутку й намагався не торкатися нічого, ображено заворушив щупальцями.

— Персонал станції переважно хоче зарплату, а не війну.

— Зарплата іноді приходить через війну, — сказала Кора.

— Це дуже цинічно.

— Це дуже галактично.

Німа збільшила зображення зап’ястя мертвого.

— Ось це цікаво.

На шкірі Іріана справді був слід від пальців. Але не звичайний синяк. Лінії були тонкі, геометрично рівні, ніби його тримала рука з металевими нервами.

— Андроїд? — спитав Рікс.

Усі подумали про ЛЮКС-69.

ЛЮКС, який саме увійшов у медичний сектор із виразом “я випадково підслухав своє ім’я”, приклав руку до грудей.

— Я ображений. Мої дотики залишають емоційні сліди, не синці.

Кора подивилася на нього.

— Де ти був під час смерті?

— Читав елегію молодшим дипломатам.

— Свідки?

— П’ятеро. Один непритомний, але я вважаю його присутнім духовно.

Німа перевірила запис.

— Алібі підтверджується. На жаль.

— Чому “на жаль”? — спитав ЛЮКС.

— Бо було б зручно.

ЛЮКС задумливо нахилився над слідом.

— Це не моя модель. Це не сервісний андроїд станції. Занадто холодний хват. Занадто точний. Механічний, але не естетичний.

— Бойовий? — спитала Кора.

— Або протокольний.

Селеста різко підняла очі.

— Протокольні ляльки Консорціуму.

— Що це? — спитав Рікс.

— Біомеханічні помічники. Схожі на людей, але без права на власну дурість.

— Звучить як мрія адміністратора.

— Ні. Вони надто слухняні. Це підозріло.

Німа відкрила ще один файл.

— Також у його роті є мікропоріз на внутрішньому боці губи.

— Поцілунок? — припустив ЛЮКС.

Кора глянула на нього.

— У тебе всі докази починаються з поцілунків?

— Досвід формує світогляд.

Німа сказала:

— Можливо, отруту ввели через келих. Можливо — через контакт зі шкірою. Можливо — через маленьку капсулу, яку він розкусив сам.

— Самогубство? — спитала Селеста.

Рікс згадав слова чорної діри: “Він боявся, що його знайдуть живим”.

— А якщо він мав інсценувати смерть? — сказав він.

Усі замовкли.

— Поясніть, — сказала Кора.

— Іріан хотів передати мені пакет даних. Можливо, він планував зникнути. Йому дали суміш, яка мала імітувати смерть. Але хтось змінив дозу. Або додав третій компонент.

Німа повільно кивнула.

— Теоретично можливо. У крові є речовина, яка сповільнює життєві функції. У правильній дозі вона створила б ефект клінічної смерті на кілька годин.

Бзаль-Прурр підняв щупальце.

— Чи означає це, що він міг не померти, якби наші процедури були швидші?

— Ні, — сказала Німа. — Його серце зупинилося до того, як його знайшли.

— Добре.

Рікс подивився на бухгалтера.

— “Добре”?

— Я просто уточнюю потенційні юридичні ризики.

Кора нахилилася над тілом.

— Де пакет даних?

Селеста перевірила особисті речі.

— Немає.

ЛЮКС раптом сказав:

— У нього був медальйон.

— Звідки ти знаєш? — спитав Рікс.

— Я бачив його на прийомі. Срібний, із чорним каменем. Він торкався його щоразу, коли дивився на Ардену Восс. Це був жест провини або старого бажання. Я маю бібліотеку таких жестів.

Селеста переглянула фото з прийому.

На зображенні Іріан Велл справді мав медальйон.

На тілі його не було.

— Отже, хтось забрав медальйон, — сказала Кора.

— Або він сам його передав, — додав Рікс.

У цей момент світло в медичному секторі згасло.

Не повністю — лише на секунду.

Але цього вистачило, щоб усі завмерли.

Потім на головному екрані з’явилося повідомлення.

Без підпису.

“Не шукайте вбивцю серед живих.”

Букви блимнули й зникли.

Селеста кинулася до панелі.

— Система зламана.

Кора витягла зброю.

— Хто має доступ?

— Ніхто не повинен мати.

Чорна діра ніжно промовила:

— “Повинен” — таке кумедне слово.

Рікс повільно повернувся до чорного вікна медичного сектора, за яким у далині пульсувало ядро.

— Це ти?

— Ні.

— Брехня?

— Ні.

Світло не мигнуло.

Селеста зблідла.

— Якщо це не ядро…

— Тоді на станції є ще хтось, хто вміє говорити з системою, — сказала Кора.

Бзаль-Прурр тихо пробулькав:

— Чи щось.

Рікс подивився на тіло Іріана.

“Не шукайте вбивцю серед живих.”

На станції були живі, мертві, майже живі, юридично живі, тимчасово мертві, духовно присутні, біомеханічні, синтетичні й одна чорна діра з поганим почуттям меж.

Фраза не звужувала список.

Вона його розширювала до розміру катастрофи.

Вони повернулися до VIP-зони.

Кора хотіла перевірити коридор ще раз, Селеста — журнали доступу, Німа — хімічний склад води, Бзаль — перламутрове покриття, бо трагедія трагедією, але амортизація не чекала.

Рікс зайшов у кімнату сам.

Джакузі вже осушили. На дні залишилися кілька пелюсток, тонкий шар срібного блиску й маленька чорна цятка біля зливу. Рікс нахилився.

Це був уламок каменю.

Чорний, блискучий, теплий.

Такий самий, як у медальйоні на фото.

Він узяв уламок серветкою.

У стіні зашепотіло ядро:

— Обережно.

— Чому?

— Він пам’ятає падіння.

— Камінь?

— Усе пам’ятає. Просто більшість речей має кращі манери, ніж люди.

Рікс підніс уламок до світла.

У його поверхні на мить відбилося не його обличчя.

Інше.

Бліде. Жіноче. Красиве й мертве.

Він кліпнув.

Відображення зникло.

— Селесто, — сказав він у комунікатор. — Знайшов уламок медальйона.

— Не торкайтеся голими руками.

— Пізно, але я зробив це через серветку. Я росту як професіонал.

— Де саме?

— У джакузі. Біля зливу.

Пауза.

— Я йду.

Рікс випростався.

За прозорим куполом чорна діра повільно викривляла світло. Її край світився м’яко, майже ласкаво. У цій ласкавості було щось нестерпне. Як у руці, що гладить тебе перед тим, як штовхнути.

— Ти бачила його смерть? — спитав Рікс.

— Я відчула її.

— Різниця?

— Бачити — це для очей. Відчувати — для голоду.

— Ти можеш сказати, хто був із ним?

— Можу.

Рікс завмер.

— Тоді скажи.

— Але тоді гра стане коротшою.

— Це не гра.

— Для мертвого — ні. Для живих — завжди.

Рікс втомлено засміявся.

— Ти розумієш, що якщо я не знайду вбивцю, тут почнеться війна?

— Так.

— І це тебе не турбує?

— Війни дуже поживні.

— Я маю це сприймати як зізнання?

— Як комплімент реальності.

Селеста увійшла в кімнату, забрала уламок у контейнер і відразу передала дрону.

— Що це?

— Частина медальйона Іріана.

— Там могли бути дані.

— Або ключ.

— Або те, за що його вбили.

Селеста уважно подивилася на нього.

— Ви бачили щось?

Рікс вагався.

— Відображення. Жінку.

— Яку?

— Не знаю. Бліду. Мертву. Або дуже добре стилізовану під мертву, що на цій станції не виключено.

Селеста стала напруженою.

— Опишіть.

Він описав: темне волосся, біла шкіра, тонкий шрам під лівим оком, срібна прикраса на шиї.

Селеста довго мовчала.

— Це неможливо.

— О, нарешті. Моє улюблене слово перед новою бідою.

— Це Ліана Мор.

— Хто?

— Попередня дипломатична кураторка станції. Вона померла п’ять років тому.

Рікс подивився на чорну діру.

Та мовчала.

Іноді мовчання ядра було гіршим за його жарти.

— Як померла?

— Офіційно — аварія в гравітаційному секторі.

— А неофіційно?

Селеста відвела погляд.

— Її тіло не знайшли.

Рікс повільно повторив:

— “Не шукайте вбивцю серед живих”.

Селеста стиснула контейнер так міцно, що її пальці побіліли.

— Якщо хтось використовує Ліану як легенду, це дуже небезпечно.

— А якщо це не легенда?

— Мертві не вбивають.

У стінах тихо засміялася чорна діра.

— Яка чарівна впевненість у жінки, що живе біля сингулярності.

Селеста різко підняла голову.

— Що ти знаєш про Ліану?

— Вона дуже красиво падала.

Уперше за весь час Рікс побачив, як обличчя Селести по-справжньому змінилося. Не страх. Не злість. Щось глибше. Провина, можливо. Або пам’ять, яку роками тримали під замком, а тепер хтось обережно вставив у замок ніж.

— Ти сказала, що її тіло не знайшли, — тихо сказав Рікс.

Селеста мовчала.

— Селесто.

— Ліана була моєю попередницею, — сказала вона нарешті. — Іріан Велл приїжджав на станцію тоді. До війни. До всього цього. Він знав її.

— Наскільки добре?

— Достатньо, щоб після її зникнення Консорціум вимагав розслідування.

— І?

— Справу закрили.

— Хто закрив?

Селеста подивилася на чорну діру за куполом.

— Попередній власник.

— Граф Треллокс?

— Ні. Ще до нього. Адмірал Кросс.

Рікс відчув, як шматки починають ставати на місця. Не в картину — ще ні. Радше в темну пляму, яка обіцяла колись стати картиною і зіпсувати всім життя.

Іріан Велл хотів передати йому пакет даних.

Його медальйон зник.

На місці смерті — підставні докази проти всіх трьох делегацій.

У системі — повідомлення від когось, хто не був ядром.

У відображенні — мертва жінка, яку не знайшли.

— Нам потрібні архіви п’ятирічної давності, — сказав Рікс.

Селеста повільно кивнула.

— Вони частково заблоковані.

— Ким?

— Старим адміністративним протоколом.

— Зламай.

— Це може зачепити ядро.

Чорна діра прошепотіла:

— Зачепи.

Рікс глянув на темряву.

— Тобі цікаво?

— Мені голодно.

Селеста сховала контейнер у захисний футляр.

— Поки ми копаємо архіви, делегації можуть почати звинувачувати одна одну.

— Вони вже почали.

— Публічно.

— Тоді треба дати їм шоу.

— Шоу?

Рікс усміхнувся втомлено й трохи небезпечно.

— Ми оголосимо, що розслідування триває, усі докази під контролем, убивця майже встановлений, і станція гарантує безпеку.

— Це брехня.

Світло мигнуло.

Чорна діра задоволено видихнула.

— О, яка тепла.

— Так, — сказав Рікс. — Але дипломатична. Її можна подавати в кришталевому келиху.

Повернення до головного залу було схоже на вихід на сцену перед натовпом, який уже купив квитки на твоє падіння.

Три делегації чекали.

Ардена без рукавички.

Еліан без радника.

Саффіра без страху.

Гості — без совісті.

Персонал — без вихідного.

Рікс став у центрі, під величезним куполом, де чорна діра світилася чужим світлом.

— Шановні представники імперій, — сказав він. — Станція “Горизонт подій” підтверджує: смерть лорда Іріана Велла розслідується як убивство.

Зал загомонів.

— Докази вказують на спробу підставити одразу кілька сторін. Тобто вбивця або дуже розумний, або дуже хоче, щоб усі ви поводилися як ідіоти.

— Обережніше, власнику, — сказала Ардена.

— Я максимально обережний. Якби я був необережний, сказав би, що другий варіант майже спрацював.

Хтось із гостей нервово засміявся.

Рікс продовжив:

— До завершення первинного розслідування всі делегації залишаються на станції. Вихід у доки тимчасово обмежено. Будь-яка спроба самостійного правосуддя тарифікується як напад, саботаж, пошкодження майна і дурість преміум-класу.

Бзаль-Прурр схвально підняв щупальце.

— Гарне формулювання, — прошепотів він.

Еліан сказав:

— Консорціум не прийме затримання.

— Це не затримання. Це розширений пакет гостинності.

Саффіра всміхнулася.

— Звучить майже як полон.

— У нас усе майже, пророчице. Майже мир. Майже безпека. Майже мораль.

Ардена ступила вперед.

— Якщо вбивцю не знайдуть швидко…

— Знайдуть, — сказав Рікс.

Світло мигнуло.

Чорна діра тихо засміялася.

Рікс не зупинився.

— А поки що я раджу всім згадати, що ви прибули сюди підписувати мир. Якщо ви почнете війну через тіло в джакузі, історики запам’ятають вас не як великих лідерів, а як людей, які програли дипломатію сантехніці.

Кора прикрила очі.

Селеста ледве стримала посмішку.

Саффіра засміялася першою.

Потім, несподівано, кілька гостей.

Навіть Ардена на мить втратила свій крижаний вираз, а Еліан виглядав так, ніби хтось змусив його визнати, що жарт технічно точний.

Напруга не зникла.

Але тріснула.

Цього було достатньо, щоб виграти час.

На “Горизонті подій” час був дорожчим за золото, чесність і більшість органів.

Пізніше, коли делегації розвели по крилах, а станція перейшла в режим напівзакритої паніки, Рікс повернувся до свого кабінету.

За вікном пульсувала чорна діра.

На столі лежали звіти: рукавичка Ардени, пил Саффіри, хімія Консорціуму, власний жетон Рікса, уламок медальйона, повідомлення з системи, ім’я Ліани Мор.

Селеста стояла біля вікна.

— Ви розумієте, що це вже не просто вбивство?

— Я зрозумів це, коли тіло знайшли в джакузі за ціною невеликого міста.

— Хтось відкрив стару справу.

— Або стара справа відкрила когось.

Вона подивилася на нього.

— Ви завжди так говорите, коли не знаєте, що робити?

— Так. Це називається харизма.

— Це називається небезпечна самовпевненість.

— На цій станції різниця в рахунку.

Голос чорної діри м’яко пролунав у кабінеті:

— Ріксе.

Він втомлено підняв голову.

— Що?

— У джакузі було перше тіло.

Селеста повільно повернулася до темряви за склом.

— Перше?

— Так.

Рікс відчув, як у нього в животі з’явився холод.

— Ти хочеш сказати, що буде друге?

Чорна діра мовчала кілька секунд.

Потім прошепотіла:

— Ні. Я хочу сказати, що друге вже чекає, коли його знайдуть.

Десь у глибині станції спрацювала тиха аварійна сирена.

Не гучна.

Не загальна.

Приватна.

Для тих, хто вже знав: ніч тільки почалася.

Рікс подивився на Селесту.

— Де?

Вона перевірила планшет.

Її обличчя стало білим.

— Старий гравітаційний сектор. Архівний рівень.

Рікс повільно усміхнувся без жодної радості.

— Звісно. Бо мертві дипломати, підставні докази й балакуча чорна діра — це ще не досить атмосферно. Нам потрібен архів із привидами.

Селеста взяла планшет міцніше.

Кора вже бігла коридором до них.

А чорна діра за вікном дивилася на станцію, як голодна богиня на стіл, де нарешті подали головну страву.

І десь унизу, за шарами золота, скла, оксамиту, брехні та дорогого парфуму, “Горизонт подій” тихо сміявся.

Бо перше тіло в VIP-джакузі було не кінцем.

Воно було запрошенням.