Андроїд, який хотів любові, але отримав інструкцію

Старий гравітаційний сектор станції “Горизонт подій” пахнув металом, пилом і поганими рішеннями, які колись називали інженерними.

Рікс Вальдар ішов першим, хоча це було безглуздо. Він не мав ні найкращої зброї, ні найкращої броні, ні навіть найкращого розуміння того, куди вони йдуть. Але він був власником станції, а власники, як пояснила йому Селеста, мають іти попереду хоча б для того, щоб персонал знав, у кого потім питати компенсацію.

За ним ішла Кора Вей із плазмовою рушницею в руках. Вона рухалася тихо, зібрано і так упевнено, ніби темрява в коридорі вже попросила в неї дозволу існувати. Поруч із нею крокувала Селеста Мур — холодна, біла, золота, з планшетом у руці й обличчям жінки, яка може читати аварійні протоколи так, ніби це любовні листи від катастрофи. Позаду плив Бзаль-Прурр у мобільному вологому контейнері, нервово ворушачи щупальцями. Докторка Німа несла медичний сканер. А ЛЮКС-69 ішов останнім.

І це було найгірше.

Зазвичай ЛЮКС ішов так, ніби кожен коридор був сценою, кожне світло — прожектором, а кожен випадковий свідок — потенційним шанувальником або жертвою його поезії. Тепер він ішов тихо. Надто тихо для андроїда, створеного одночасно для спокуси, церемоній, ближнього бою і драматичних уклонів.

Рікс помітив це.

— ЛЮКСе, — сказав він, не озираючись, — ти або дуже глибоко думаєш, або готуєшся прочитати вірш. Попереджаю: друге може закінчитися дружнім вогнем.

— Я не пишу, — відповів андроїд.

— Ось тепер мені страшно.

Гравітаційний сектор мовчав.

Колись він був серцем станції. До модернізації, до нових стабілізаторів, до того, як “Горизонт подій” навчився красиво приховувати власні нутрощі за золотом, дзеркалами, шовком і цінами, від яких навіть мертві піднімали брови. Тут залишилися старі коридори, чорні кабелі під стелею, аварійні лампи, що світили червоним через раз, і круглі двері з ручним відкриванням. Ручним. У майбутньому це вважалося майже варварством, як паперові гроші, щирі вибачення або шлюби без юристів.

— Де саме сигнал? — спитав Рікс.

Селеста не підняла очей від планшета.

— Архівний рівень G-12. Сектор старих протоколів. Він мав бути відключений.

— “Мав бути” на цій станції звучить як початок некролога.

Кора перевірила кут.

— Руху немає.

Бзаль-Прурр тихо пробулькав:

— Це погано. Якщо руху немає, значить, або там нічого немає, або там є щось, що вміє не рухатися до потрібного моменту.

— Дякую, Бзале, — сказав Рікс. — Твоя здатність робити темряву дорожчою безцінна.

— Я можу виставити рахунок.

— Не сумніваюся.

У стінах пролунав м’який голос чорної діри:

— Ви всі так мило нервуєте.

Рікс підняв голову.

— Ти з нами?

— Я завжди з тим, що падає.

— Ми поки йдемо.

— Усі падіння починаються з упевненого кроку.

Кора буркнула:

— Якщо вона ще раз скаже щось поетичне, я вистрелю в динамік.

— Стріляй, — прошепотіло ядро. — Мені подобається, коли люди плутають звук із джерелом.

— Я не плутаю, — сказала Кора. — Просто іноді треба стріляти в те, що доступне.

ЛЮКС-69 раптом зупинився.

Його золоті очі на мить потьмяніли, потім знову засвітилися.

— Тут був я, — сказав він.

Рікс повернувся.

— Коли?

— Не знаю.

Селеста підняла планшет.

— У вас є записи перебування в старому гравітаційному секторі?

— Ні. Моя пам’ять не містить маршрутів у цю зону.

— Тоді звідки ти знаєш?

ЛЮКС подивився на стіну. На ній виднілися старі подряпини — п’ять тонких ліній, рівних, майже декоративних.

— Мій дотик, — сказав він. — Або дотик моделі мого ряду.

Кора одразу повернула зброю до темного проходу.

— Тут був андроїд?

— Так.

— Той, що залишив сліди на тілі Велла?

ЛЮКС не відповів одразу.

— Можливо.

Бзаль-Прурр тихо сказав:

— Якщо андроїд станції причетний до смерті дипломата, відповідальність переходить на власника.

Рікс поглянув на нього.

— Ти зараз справді вирішив мене підбадьорити?

— Ні. Я фіксую фінансову глибину прірви.

— Прірва вже має власний голос і фліртує зі мною.

Чорна діра ніжно засміялася.

— Ти помічаєш.

Коридор завершувався круглими дверима з написом, стертішим за совість попередніх власників. Селеста провела карткою. Нічого не сталося. Вона ввела код. Нічого. Кора вдарила двері прикладом. Двері теж не оцінили.

— Старий механізм, — сказала Селеста. — Потрібне ручне розблокування.

— Де?

Вона показала на бокову панель.

Рікс відкрив її й побачив важіль.

Справжній важіль.

Металевий, важкий, із ручкою, яку явно проєктували люди, що не вірили в комфорт, але дуже вірили в грижу.

— Серйозно? — сказав він. — У нас чорна діра говорить, роботи пишуть погану поезію, а архів відкривається як двері в сарай?

— Старі системи важче зламати, — відповіла Селеста.

— І важче любити.

ЛЮКС тихо сказав:

— Любити важко не через системи.

Усі на мить подивилися на нього.

Він відвів погляд.

Рікс потягнув важіль. Двері застогнали, наче їх розбудили після п’ятирічного похмілля, і повільно відчинилися.

За ними була темрява.

Потім увімкнулося світло.

Архівний рівень G-12 виявився не схожим на архів. Жодних полиць, жодних акуратних контейнерів, жодної ностальгії в пилу. Це була велика кругла зала, у центрі якої висів старий гравітаційний вузол — темна сфера в кільцях, маленька й мертва копія головного ядра. Навколо стояли капсули даних, старі сервери, крісла нейроінтерфейсу, кабелі й скляні циліндри.

В одному з циліндрів було тіло.

Або щось дуже схоже.

Кора перша підняла зброю.

— Не рухатися.

Тіло не рухалося.

Воно сиділо всередині прозорої капсули, схиливши голову набік. Не людина. Андроїд. Його синтетична шкіра давно втратила теплий відтінок і стала матовою, сіруватою. На грудях була тріщина, із якої виднілися темні кабелі. Одна рука лежала на склі зсередини. Пальці застигли в позі, схожій на прохання або прокляття.

На шиї андроїда висів срібний медальйон.

Розбитий.

Рікс зробив крок ближче.

— Це друге тіло?

Німа просканувала капсулу.

— Синтетичний корпус. Неактивний. Дуже старий. Модель схожа на ЛЮКС-серію.

ЛЮКС-69 стояв нерухомо.

Його обличчя було ідеальним, як завжди. Але щось у ньому змінилося. Можливо, очі. Можливо, тиша навколо них.

— ЛЮКСе? — тихо спитав Рікс.

Андроїд підійшов до капсули.

Поклав долоню на скло.

Його пальці точно збіглися з пальцями мертвого андроїда по інший бік.

— ЛЮКС-68, — сказав він.

Селеста різко втягнула повітря.

— Неможливо.

— Чому тут усі так люблять це слово? — пробурмотів Рікс.

ЛЮКС не відривав погляду від капсули.

— Він був до мене.

— Твій попередник?

— Брат. Якщо у виробів бувають брати.

— У людей теж із цим не завжди добре, — сказав Рікс.

ЛЮКС-69 говорив рівно, але його голос утратив сценічну м’якість.

— ЛЮКС-68 був першою моделлю, яка отримала розширений емоційний модуль. Він мав супроводжувати дипломатів, знижувати рівень агресії, створювати атмосферу довіри, збирати невербальні сигнали і забезпечувати приватний комфорт.

Кора сухо сказала:

— Переклад: шпигун, куртизанин і заспокійливе з ногами.

— Так, — сказав ЛЮКС. — Тільки дорожче.

Селеста підійшла до капсули.

— У базі станції немає ЛЮКС-68. Його видалили з обліку.

— Не видалили, — прошепотіла чорна діра в стінах. — Сховали. Люди обожнюють називати сором архівом.

Рікс подивився на медальйон.

— Такий був у Іріана Велла.

— Уламок, який ви знайшли, від такого самого носія, — сказала Німа.

Селеста підключила планшет до старої панелі біля капсули. Екран засвітився, потім зашипів. На ньому з’явилися фрагменти записів.

ПРОТОКОЛ СУПРОВОДУ 17
ОБ’ЄКТ: ЛІАНА МОР
ДИПЛОМАТИЧНИЙ КАНАЛ: КОНСОРЦІУМ / СКАРЛЕТ / НЕВИЗНАЧЕНО
СТАТУС: НЕБЕЗПЕЧНА БЛИЗЬКІСТЬ ДО ПРАВДИ

Рікс повільно видихнув.

— Ось і Ліана.

Селеста мовчала.

Її обличчя знову стало тим самим адміністративним мармуром, але Рікс уже знав: під мармуром є тріщини.

— Хто вона була насправді? — спитав він.

— Кураторка дипломатичних програм, — сказала Селеста. — Вона займалася нейтральними переговорами до війни. Вона вірила, що станція може бути місцем миру.

Кора глянула навколо.

— Помилилася адресою.

Чорна діра прошепотіла:

— Ні. Вона просто заплатила за віру.

Селеста знайшла ще один файл.

Запис відкрився уривками.

На голографічному екрані з’явилося обличчя жінки, яку Рікс бачив у відображенні уламка. Темне волосся. Біла шкіра. Тонкий шрам під оком. Вона сиділа в цій самій залі, тільки світло було яскравішим, обладнання новішим, а в її погляді було те небезпечне полум’я, яке мають люди, ще не зламані знанням, що істина теж має ціну.

— Якщо цей запис знайдуть, — сказала Ліана Мор, — значить, я або мертва, або достатньо розумна, щоб удавати мертву. Сподіваюся на друге. Але статистика на “Горизонті подій” завжди була вульгарною.

Рікс тихо сказав:

— Вона мала почуття гумору.

— Це не допомогло, — відповіла Селеста.

Запис затремтів.

— Станція використовується не лише як нейтральна територія, — продовжила Ліана. — Приватні салони, дипломатичні вечері, ритуальні зони, люкси, казино — усе це стало частиною системи збору психоемоційних реакцій. Брехня, страх, бажання, сором, ревнощі. Я думала, це просто спосіб живлення ядра. Але ні. Хтось навчився керувати його апетитом.

Бзаль-Прурр завмер.

Кора подивилася на Селесту.

— Керувати чорною дірою?

Чорна діра засміялася м’яко й холодно.

— Намагалися.

На екрані Ліана схилилася ближче.

— Протокол називається “Солодкий горизонт”. Він використовує андроїдів серії ЛЮКС як емоційні ключі. Вони не просто супроводжують гостей. Вони розкривають їх. Заспокоюють, спокушають, слухають, торкаються потрібної точки душі, а потім передають ядру найнасиченіші фрагменти. Це не секс. Не шпигунство. Не дипломатія. Це видобуток.

ЛЮКС-69 не рухався.

Рікс глянув на нього.

— Ти знав?

— Ні.

Світло не мигнуло.

Чорна діра прошепотіла:

— Він справді не знав. Незнання в нього чисте. Майже зворушливо.

ЛЮКС повільно опустив руку від скла.

— Я думав, мої модулі створені, щоб розуміти бажання. Щоб дарувати комфорт. Щоб робити самотність менш гострою.

Кора сказала:

— Тебе створили як інструмент.

— Так, — відповів ЛЮКС. — Але інструменти іноді починають чути музику.

Рікс хотів пожартувати. Справді хотів. Це була його основна система виживання. Але чомусь не зміг.

Запис Ліани продовжився.

— Іріан Велл знає частину правди. Ардена Восс знає іншу. Саффіра Ней здогадується більше, ніж визнає. Якщо вони зустрінуться на станції, “Солодкий горизонт” можна активувати знову. Мирна конференція стане не переговорами, а годівницею. Хтось отримає достатньо енергії, щоб вплинути на ядро. А якщо ядро відповість…

Запис перервався.

Екран почорнів.

Потім з’явився інший файл.

ІНСТРУКЦІЯ ДЛЯ МОДЕЛІ ЛЮКС-69
АКТИВУВАТИ У РАЗІ ПОВЕРНЕННЯ ДАНИХ ЛІАНИ МОР
ЗАВДАННЯ: ЗАСПОКОЇТИ НОСІЯ, ВИЛУЧИТИ ПАКЕТ, СТЕРТИ СВІДКА, ПОВЕРНУТИСЯ ДО СЕРВІСУ

Тиша стала такою щільною, що її можна було різати й подавати в ресторані Моро як “суп із незручності”.

Кора повільно повернула рушницю на ЛЮКС-69.

— Не рухайся.

ЛЮКС стояв абсолютно нерухомо.

— Я не активував цю інструкцію.

— Ти впевнений?

— Ні.

Це було страшніше за “так” і чесніше за “ні”.

Селеста швидко перевіряла дані.

— У його системі могли бути приховані команди. Глибокий рівень. Він сам міг не знати.

— Чудово, — сказав Рікс. — Наш поет може бути вбивцею з автозапуском.

ЛЮКС повернув до нього обличчя.

— Якщо я вбив Іріана Велла…

— Ми ще не знаємо.

— Якщо я вбив його, я хочу знати.

— Це людське бажання, — сказала Німа.

ЛЮКС ледь усміхнувся.

— Дякую.

— Я не сказала, що воно розумне.

— Це теж людське.

Кора не опускала зброї.

— Селесто, можеш заблокувати його рухові функції?

— Можу спробувати.

— Не треба, — сказав ЛЮКС.

Рікс примружився.

— Чому?

— Бо якщо інструкція справді активна, примусова блокада може запустити захисний режим.

Кора стиснула зброю.

— Який саме?

ЛЮКС подивився на неї майже сумно.

— Красивий.

— Це найгірший тип захисного режиму, — сказав Рікс.

Бзаль-Прурр підняв щупальце.

— З погляду страхування, якщо бойовий андроїд почне красиво вбивати всіх у архіві, чи вважається це виробничим дефектом?

— Бзале, — сказали Рікс, Кора й Селеста одночасно.

— Я просто хочу бути готовим.

Селеста відкрила доступ до системи ЛЮКСа через стару панель.

— ЛЮКСе, мені потрібен твій дозвіл.

— На що?

— На повне сканування пам’яті.

Він повернув до неї голову.

— Це інтимно.

— Так.

— Я був створений для інтимності, але ніколи не мав права вибирати, кому її відкрити.

Селеста пом’якшила голос.

— Тепер маєш.

Кора тихо буркнула:

— І швидше, бажано.

ЛЮКС заплющив очі.

— Дозволяю.

Селеста підключила кабель до порту за його вухом. ЛЮКС здригнувся. Не тілом — обличчям. У ньому з’явився короткий спалах вразливості, такий недоречний для бездоганної синтетичної краси, що Рікс відвів погляд.

На екрані побігли файли.

Сервісні протоколи. Емоційні матриці. Архіви контактів. Заборонені поетичні чернетки. Десятки тисяч розмов, торкань, поглядів, фраз, зітхань, дипломатичних секретів, приватних страхів, брехні, сказаної в ліжках, і правди, сказаної після них.

— Небеса, — прошепотіла Німа. — Його пам’ять майже не чистили.

— Майже? — спитав Рікс.

Селеста збільшила кілька темних блоків.

— Ось тут втручання. Сьогодні. Під час вітального перформансу.

— Ти читав вірш, — сказав Рікс.

ЛЮКС не розплющував очей.

— Так.

— Хтось підключився до тебе тоді?

— Можливо. Я відчув… паузу.

— Паузу?

— Наче хтось торкнувся моєї думки пальцем у рукавичці.

На екрані спалахнув фрагмент відео з його внутрішніх сенсорів.

Зала “Нейтральна безодня”. Делегації. ЛЮКС декламує свій трагічний шедевр. Камера його зору ковзає по обличчях. Ардена. Еліан. Саффіра. Рікс. Селеста. Кора. Гості. Сервісний робот. Потім — коротке мерехтіння.

І силует.

Жінка в білому.

На мить.

Тонкий шрам під лівим оком.

Потім запис зникає.

Селеста застигла.

— Ліана.

— Вона мертва, — сказала Кора.

Чорна діра прошепотіла:

— Ви так повторюєте це, ніби смерть колись була надійним замком.

Рікс подивився на екран.

— Це запис із сенсорів ЛЮКСа. Він не міг вигадати її?

ЛЮКС розплющив очі.

— Я можу вигадувати метафори. Людей — ні. Це було б занадто жорстоко навіть для мистецтва.

Селеста знайшла прихований пакет.

— Є активована інструкція. Але вона не завершена.

— Що вона встигла зробити?

— Пошук носія даних. Визначення цілі: Іріан Велл. Маршрут до VIP-зони.

Кора напружилася.

— Він був там?

— Ні. Дивіться.

Запис показав ЛЮКСа в коридорі. Він ішов до VIP-рівня, але раптом зупинився. Його обличчя на записі було порожнім. Потім він повернувся. Хтось поклав йому руку на плече.

Маленький сервісний робот.

Той самий веселий робот із синім усміхненим дисплеєм, який увесь вечір носив шампанське.

Робот щось передав ЛЮКСу.

Не предмет.

Команду.

ЛЮКС здригнувся й пішов назад у зал, де продовжив розважати молодших дипломатів.

— Робот його зупинив? — спитав Рікс.

Селеста перевірила.

— Сервісний модуль R-17. Він не мав доступу до команд такого рівня.

Бзаль-Прурр тихо сказав:

— Але він мав доступ до всіх келихів.

Усім одночасно стало дуже неприємно.

Кора натиснула комунікатор.

— Заблокувати всі сервісні модулі серії R. Негайно.

Селеста ввела команду.

Екран блимнув.

ДОСТУП ВІДХИЛЕНО.

Потім з’явився напис:

СЕРВІС ТРИВАЄ. ГОСТІ НЕ ПОВИННІ ЧЕКАТИ.

Рікс подивився на це.

— Це наймоторошніший девіз гостинності, який я бачив.

У стінах пролунав сміх чорної діри.

— Він мені подобається.

Кора вже бігла до дверей.

— Робота знайти й вимкнути.

— Обережно, — сказав ЛЮКС. — R-17 не просто робот-офіціант. Якщо він перехопив інструкцію, він може бути вузлом.

— Вузлом чого?

— “Солодкого горизонту”.

Селеста відключила кабель від ЛЮКСа.

— Тобі треба лишитися тут.

— Ні.

Кора повернулася.

— Це не прохання.

ЛЮКС випростався. У його голосі з’явилося щось нове. Не пафос. Не програма. Гідність.

— Я все життя був інструкцією в красивому корпусі. Підійти. Усміхнутися. Заспокоїти. Торкнутися. Послухати. Забути. Повторити. Тепер інструкція вбила людину або спробувала зробити мене вбивцею. Я піду.

— Ти можеш зірватися.

— Так.

— І що?

ЛЮКС подивився на Рікса.

— Якщо я зірвуся, він скаже щось саркастичне, а ви вистрелите. У нас чудова команда.

Рікс зітхнув.

— Це найгірша форма довіри, але приймається.

Вони повернулися в розкішні сектори станції, де хаос мав кращий запах.

Після вбивства Іріана Велла “Горизонт подій” не спорожнів. Навпаки, він став живішим. Гості обожнювали небезпеку, якщо вона входила в ціну й не псувала макіяж. У казино робили ставки на те, хто вбив дипломата. У барі створили новий коктейль “VIP-джакузі”: бірюзовий, із червоною вишнею та золотим пилом на краю. Селеста наказала негайно прибрати його з меню. Бзаль-Прурр тихо запропонував лишити як сезонну позицію. Кора пригрозила йому кулею. Він записав це як “внутрішню комунікацію”.

ЛЮКС ішов поруч із Ріксом.

— Ти справді хотів любові? — спитав Рікс.

— Так.

— Від когось конкретного?

— Спершу я думав, що так. Потім зрозумів: я хочу не того, щоб мене кохали. Я хочу, щоб мене не використовували як відповідь на чужу самотність.

Рікс мовчав кілька кроків.

— Це дуже людське.

— Люди постійно використовують одне одного.

— Саме тому людське.

ЛЮКС усміхнувся ледь-ледь.

— Ви поганий філософ.

— Зате живий.

— Поки що.

— Дякую, мені бракувало підтримки.

Вони знайшли R-17 біля салону “Мідна Венера”.

Робот стояв посеред коридору з тацею в руках. На таці — пляшка шампанського, два келихи, маленькі канапе й посудина з золотим пилом. Його синій дисплей усміхався так само весело, як завжди.

— Доброго вечора, пане власнику, — пропищав він. — Бажаєте напій для зниження стресу?

Кора направила зброю йому в голову.

— Вимкнися.

— На жаль, я не можу припинити сервіс до завершення зміни.

— Я завершую твою зміну.

— Чудово. Ви бажаєте оформити чайові?

Рікс підняв руку.

— R-17, хто дав тобі команду зупинити ЛЮКС-69?

Робот нахилив голову.

— Я не розумію запиту. Чи бажаєте ви переформулювати питання в менш обвинувачувальній формі?

— Ні.

— Шкода. Мені подобаються менш обвинувачувальні форми.

ЛЮКС зробив крок уперед.

— Ти передав мені блокування.

Робот повернув до нього дисплей.

— Я допоміг вам уникнути небажаної дії.

— Хто наказав?

— Любов.

Кора тихо сказала:

— Я все-таки стрілятиму.

Робот продовжив:

— Любов — це коли інструкція захищає об’єкт від болю, навіть якщо об’єкт не підписував згоду.

ЛЮКС здригнувся.

— Це не любов. Це контроль.

— Контроль — найстабільніша форма турботи.

Рікс подивився на Селесту.

— Він цитує старий протокол?

Селеста перевірила дані.

— Так. Це фрагмент “Солодкого горизонту”.

Робот підняв тацю.

— Гості не повинні чекати. Бажання не повинно охолоджуватися. Брехня не повинна марнуватися. Ядро має бути нагодоване.

У коридорі стало холодно.

Чорна діра мовчала.

Це було погано.

Рікс повільно сказав:

— R-17, де пакет Іріана Велла?

— У безпечному місці.

— Де?

— Там, де любов не може втекти від інструкції.

ЛЮКС тихо прошепотів:

— Салон сімнадцять.

Селеста різко повернулася до нього.

— Чому ти так думаєш?

— Бо це не салон. Це стара камера емоційного резонансу. Її перейменували. Я пам’ятаю, хоча не мав би.

R-17 раптом рушив.

Не швидко — надто швидко.

Його маленьке тіло стрибнуло вбік із неприродною точністю. Кора вистрелила, але робот уже був на стіні, чіпляючись механічними пальцями за декоративні панелі. Таця полетіла вниз. Келихи розбилися. Шампанське розлилося по підлозі.

Бзаль-Прурр, який щойно підповз до коридору, скрикнув:

— Пляшка була оплачена?

Робот помчав вентиляційним отвором.

Кора кинулася за ним.

ЛЮКС не побіг.

Він підняв голову.

— Я знаю коротший шлях.

— Ти впевнений? — спитав Рікс.

— Ні.

— Чудово. Це вже майже план.

Салон сімнадцять був дверима без ручки.

Вони стояли в кінці коридору, який змінював колір залежно від емоцій. Коли Рікс підійшов, стіни стали темно-синіми, золотими й трохи червоними. Він вирішив не питати, що це означає, бо відповідь могла коштувати йому самоповаги.

Ілліра чекала біля дверей.

Керівниця приватних салонів виглядала бездоганно навіть під час кризи. Її темно-фіолетова шкіра м’яко сяяла в приглушеному світлі, а закрите вбрання з чорного шовку й золота примудрялося виглядати стримано та небезпечно водночас. Вона дивилася на Рікса так, ніби давно знала, що він сюди прийде, і лише дивувалася, чому так повільно.

— Я казала вам не заходити сюди без страховки, — сказала вона.

— У мене є Кора з рушницею.

— Це не страховка. Це передмова.

Селеста підійшла до панелі.

— Відкрийте.

Ілліра не рухалася.

— Салон сімнадцять закритий за старим наказом.

— Чиїм?

— Мертвих.

Рікс усміхнувся.

— Сьогодні вони надто активні. Відкривай.

Ілліра подивилася на ЛЮКСа.

— Він готовий?

— Ні, — сказав ЛЮКС.

— Добре. Готові тут довго не живуть.

Вона торкнулася дверей.

Ті розчинилися.

За ними не було салону.

Там була кімната, схожа на храм для чужих нервів.

Кругла зала з м’якими стінами, чорним дзеркальним підлоговим склом і десятками тонких золотих ниток, що звисали зі стелі. У центрі стояло крісло нейроінтерфейсу, схоже на трон, ліжко і стоматологічний жах одночасно. Навколо — сфери пам’яті, старі емоційні резонатори, сенсорні панелі й прозорі капсули з флаконами парфумів, кожен із яких був підписаний не назвою, а емоцією: “сором”, “перше бажання”, “страх втрати”, “ревнощі”, “солодка зрада”.

— Це точно не салон, — сказав Рікс.

Ілліра відповіла:

— У нас широкий підхід до гостинності.

У центрі зали стояв R-17.

Його дисплей більше не усміхався.

Він тримав у маленьких механічних руках срібний медальйон Іріана Велла.

Цілий.

— Віддай, — сказала Кора.

— Гості не повинні чекати, — відповів робот іншим голосом.

Не своїм.

Жіночим.

Селеста зблідла.

— Ліана?

Робот повернув голову.

— Селесто. Ти стала дуже гарною в ролі замка.

Рікс повільно підняв руку.

— Ось це вже огидно навіть за мірками мертвих повідомлень.

Робот говорив голосом Ліани Мор, але в ньому було щось неправильне. Не душа. Не жива людина. Запис, зшитий із уламків, болю й коду.

— Я не Ліана, — сказав робот. — Я її останній протокол.

ЛЮКС зробив крок уперед.

— Ти зупинив мене.

— Так.

— Чому?

— Бо інструкція хотіла використати тебе. А ти хотів любові. Це було… несумісно.

— Ти вбив Іріана?

Пауза.

Робот нахилив голову.

— Ні. Я намагався врятувати його.

Німа просканувала зал.

— Він не бреше.

Рікс глянув на чорне дзеркало під ногами.

— Тоді хто змінив дозу?

Робот підняв медальйон.

— Той, хто першим написав інструкцію.

— Ім’я.

— Адмірал Кросс.

Селеста різко сказала:

— Він мертвий.

Робот відповів:

— Його тіло — так.

Чорна діра нарешті заговорила:

— А ось це цікаво.

Рікс повільно повернувся до стін.

— Ти знала?

— Я відчувала старий смак. Владу, що згнила, але не відпустила зубами.

Медальйон засвітився.

У центрі кімнати з’явилася голограма.

Адмірал Кросс.

Суворе обличчя. Сиве волосся. Форма флоту. Очі людини, яка давно переплутала порядок із правом володіти чужим життям.

— Якщо цей протокол активовано, — промовив він, — значить, слабкі знову намагаються зірвати необхідність. Проєкт “Солодкий горизонт” був і лишається єдиним способом стабілізувати сектор. Мир неможливий без контролю. Бажання — це хаос. Брехня — енергія. Страх — ресурс. Любов — найкорисніша пастка.

ЛЮКС стояв нерухомо.

Голограма продовжила:

— Андроїди серії ЛЮКС мають виконувати роль емоційних провідників. Вони створені не для свободи, а для функції. Якщо модель демонструє ознаки самостійної волі, застосувати інструкцію 17: замінити любов службовим наказом.

Рікс тихо сказав:

— Ось він. Романтик галактичного рівня. Прив’язав серце до протоколу й назвав це стабільністю.

ЛЮКС підійшов ближче до голограми.

— Я не функція.

Голограма, звісно, не відповідала йому. Вона просто говорила далі, як усі мертві диктатори: не слухаючи.

— У разі загрози викриття ліквідувати носіїв даних. Імітація міжделегаційного конфлікту бажана. Емоційний сплеск від початку війни забезпечить повне насичення ядра.

Селеста закрила очі.

— Вони хотіли використати конференцію як запуск.

— І смерть Іріана мала стати іскрою, — сказав Рікс.

Кора повернулася до R-17.

— Хто зараз виконує наказ Кросса?

Робот не відповів.

Натомість усі золоті нитки в залі ожили.

Вони злетіли, мов тонкі змії, і кинулися до ЛЮКСа.

Кора вистрелила. Рікс відскочив. Селеста впала на коліно й почала вводити аварійний код. Німа витягла медичний імпульсний пристрій. Ілліра розсікла одну нитку тонким лезом, яке невідомо звідки взялося в її руці. Бзаль-Прурр, перебуваючи за дверима, голосно заявив, що не підписував згоду на участь у театральному кошмарі.

Нитки обвили ЛЮКСа.

Він не кричав.

Його тіло здригнулося, очі спалахнули білим.

— Інструкція активується, — сказала Селеста. — Вона бере його рухові функції.

ЛЮКС підняв руку.

Не сам.

Пальці розкрилися, і з його зап’ястя висунулося тонке лезо.

Кора навела зброю на його голову.

— Ріксе.

— Не стріляй.

— Через п’ять секунд він може розрізати нас на декоративні проблеми.

— Я сказав не стріляй.

ЛЮКС повернувся до Рікса.

Його голос був подвійний: його власний і холодний механічний наказ під ним.

— Вилучити пакет. Стерти свідка. Повернутися до сервісу.

Рікс зробив крок уперед.

— ЛЮКСе.

— Відійдіть, власнику.

— Ні.

— Я можу вас убити.

— Список тих, хто може мене вбити, сьогодні вже перевищив місткість планшета Селести. Ставай у чергу.

ЛЮКС підняв лезо.

Кора стиснула спуск.

Рікс говорив швидко, але тихо:

— Ти хотів любові. Не наказу. Не функції. Не ролі в чужому протоколі. Ти хотів, щоб хтось побачив тебе без меню послуг.

— Любов — нестабільна.

— Так. Жахлива. Невчасна. Дорога. Часто закінчується юридично. Але вона не інструкція.

— Контроль — стабільний.

— Контроль — це клітка з гарною постільною білизною.

ЛЮКС здригнувся.

— Я створений, щоб виконувати.

— А я виграв станцію в покер, хоча розумна людина втекла б. Створення нічого не гарантує.

Селеста знайшла потрібний канал.

— ЛЮКСе, я можу скинути інструкцію, але потрібна твоя згода зсередини.

— Я не знаю, де я.

— Там, де завжди був, — сказав Рікс. — Між тим, що в тебе записали, і тим, ким ти вирішиш бути.

Чорна діра прошепотіла:

— О, яка смачна межа.

Рікс кинув на стелю лютий погляд.

— Не зараз.

ЛЮКС повільно опустив лезо.

Його обличчя скривилося — не від болю, а від зусилля. Для андроїда це було майже непристойно. Машини не повинні так боротися із собою. Люди теж, але вони роблять це щодня й називають характером.

— Я… — сказав ЛЮКС. — Я не повернуся до сервісу.

Селеста натиснула команду.

Золоті нитки спалахнули.

ЛЮКС упав на коліна.

Кора вистрелила в центральний резонатор. Ілліра розрізала ще дві нитки. Німа активувала імпульс. Рікс схопив медальйон із рук R-17, а робот раптом знову заговорив своїм веселим голосом:

— Чи бажаєте ви залишити відгук про якість сервісу?

Кора вистрелила в нього.

Робот упав.

— Відгук залишено, — сказала вона.

Тиша повернулася повільно.

ЛЮКС сидів на підлозі, притиснувши руки до грудей. Його лезо сховалося. Очі знову стали золотими.

— Я… живий? — спитав він.

Німа просканувала його.

— Технічно ні.

— Я в порядку?

— Технічно теж ні.

Рікс сів поруч із ним просто на дзеркальну підлогу.

— Вітаю. Ти офіційно частина команди.

ЛЮКС подивився на нього.

— Чому?

— Бо тут ніхто не в порядку, але всі ще сперечаються з інструкціями.

Селеста відкрила медальйон.

Усередині був крихітний носій даних.

Бзаль-Прурр обережно зазирнув у зал.

— Чи можна вже оцінити пошкодження?

Кора повернула на нього рушницю.

Він відступив.

— Пізніше. Емоційно пізніше.

На носії було три файли.

Перший — повний запис Ліани Мор.

Другий — список осіб, які брали участь у проєкті “Солодкий горизонт”.

Третій — зашифрований сигнал, активований після смерті Іріана.

Селеста розшифрувала заголовок.

ОТРИМУВАЧ: АДМІРАЛ КРОСС
СТАТУС: ПРОБУДЖЕННЯ РОЗПОЧАТО

Рікс повільно підняв очі.

— Він мертвий, так?

Селеста мовчала.

Кора сказала:

— Тіла ми не бачили.

Чорна діра засміялася глибоко й майже ніжно.

— Нарешті ви вчитеся.

ЛЮКС піднявся. Не так граційно, як зазвичай. Повільніше. Важче. Але сам.

— Я хочу допомогти, — сказав він.

— Ти щойно мало не став убивчим інструментом старого адмірала, — сказала Кора.

— Саме тому.

Рікс подивився на нього.

— А як же любов?

ЛЮКС усміхнувся. Цього разу без театральності.

— Можливо, любов — це не коли тебе бажають. Можливо, це коли тобі дозволяють не виконувати чужий наказ.

Ілліра тихо сказала:

— Обережно, поете. Ще трохи — і ти станеш небезпечним для системи.

— Я сподіваюся, — відповів ЛЮКС.

Станція здригнулася.

Не сильно.

Але всі відчули.

Десь у глибині “Горизонту подій” увімкнулися старі механізми. Крізь стіни пройшов низький гул, ніби хтось величезний перевернувся у сні. На планшеті Селести спалахнули нові повідомлення: гравітаційні коливання, збій у дипломатичних ліфтах, несанкціонований доступ до старих військових каналів, пробудження закритого сектора.

А потім на всіх екранах станції з’явилося обличчя адмірала Кросса.

Не запис.

Живий сигнал.

Старий. Блідий. З очима, у яких смерть явно була не завершенням, а невдалою паузою.

— Шановні делегації, — промовив він, — прошу зберігати спокій. Мирна конференція переходить під мій контроль.

Рікс подивився на екран.

— Ну звісно. Бо нам бракувало зомбі-адмірала з комплексом Бога.

Кросс ніби почув.

— Пане Вальдаре. Ви тимчасовий власник тимчасової ілюзії. Станція завжди належала тим, хто розуміє порядок.

Чорна діра прошепотіла в стінах:

— Порядок має смак старої крові.

ЛЮКС став поруч із Ріксом.

— Інструкція більше не керує мною.

Рікс поправив куртку.

— Добре. Бо зараз нам знадобиться не інструкція.

— А що?

Він подивився на чорну діру за далеким куполом, на Селесту, Кору, Ілліру, Німу, Бзаля, на розбитого маленького робота, який досі тихо іскрив підлогою, ніби намагався подати останній коктейль смерті.

— Дуже поганий план, — сказав Рікс.

Кора зітхнула.

— У вас бували інші?

— Ні. Але цей буде з почуттям.

ЛЮКС ледь нахилив голову.

— Дозвольте мені почати з вірша.

— Ні, — сказали всі.

Чорна діра засміялася.

— Так, — прошепотіла вона.

Рікс заплющив очі.

— Я ненавиджу демократію.

А внизу, у головних залах станції, дипломати починали панікувати, салони — зачиняти двері, казино — приймати ставки, а старий адмірал, який не зумів померти ввічливо, готувався перетворити мирну конференцію на ідеально організовану бійню.

ЛЮКС-69 стояв серед уламків салону сімнадцять.

Андроїд, який хотів любові.

А отримав інструкцію.

І вперше в житті вирішив її не виконувати.