Лот, який ніхто не хотів вигравати

Космос, як відомо, не був ні величним, ні мовчазним.

Це все вигадки поетів, релігійних фанатиків і туристичних агенцій, які продавали молодятам медові місяці на орбіті помираючих зірок. Насправді космос був шумним, липким, погано провітрюваним і мав запах дешевої плазми, старого алкоголю та страху, який не встигли відмити після попереднього пасажира.

Особливо в секторі Грімм-9, де навігаційні маяки брехали частіше, ніж політики перед виборами, астероїди мали власні адвокатські контори, а кожна друга станція пропонувала “унікальний досвід міжвидового релаксу” з дрібним шрифтом, у якому зазвичай ховалася ампутація, шлюб або підписка на триста років.

Саме там, на краю цивілізованої галактики, де закон діяв лише тоді, коли був тверезий, дрібний контрабандист Рікс Вальдар програвав своє життя в покер.

Не метафорично.

У нього справді залишалися останні фішки, останній кредитний жетон, останній чистий шкарпетковий комплект і остання причина не вистрелити собі в ногу, щоб красиво завершити вечір медичною евакуацією.

Гральний салон “Мертва комета” висів між двома сміттєвими орбітами старої шахтарської колонії. Колись тут добували іридій, потім рабів, потім іридій із рабів, а коли це стало юридично незручним, колонію оголосили культурною спадщиною та перетворили на казино. Галактичний прогрес завжди йшов уперед, просто іноді — по чиїхось ребрах.

У салоні було темно, дорого і липко. Підлога підсвічувалася фальшивими зоряними картами, які зображали неіснуючі сузір’я, названі на честь спонсорів. Над баром висів акваріум із живими медузами-оракулами, які передбачали майбутнє, якщо їм кинути монету, і брехали, якщо кинути мало. На сцені співала синтетична дива з тілом, яке явно проєктували інженери без відпустки, і голосом, що міг розбити скло, серце та кілька моральних принципів одночасно.

Рікс сидів за центральним столом, де грали лише ті, кому вже нічого втрачати, або ті, хто мав достатньо грошей, щоб найняти когось втрачати замість себе.

Він належав до першої категорії.

Його куртка з чорної шкіри колись була дорогою. Тепер вона виглядала так, ніби її носили через три війни, два розлучення і один особливо пристрасний арешт у вантажному відсіку. Волосся стирчало в різні боки, бо гравітація на станції працювала за настроєм. На підборідді темніла щетина, у погляді — втома людини, яка бачила достатньо чудес Всесвіту, щоб зненавидіти рекламні буклети.

— Ставка, Вальдаре, — сказав навпроти нього граф Треллокс із дому Синіх Жаб.

Граф був амфібіанцем із сімома підборіддями, трьома дружинами, двома борговими імперіями і одним виразом обличчя: “я вже купив твою печінку, просто ще не сказав тобі”. Його шкіра блищала, як слизька бухгалтерія, а золотий комір стискав горло так щільно, що Рікс щиро сподівався: може, Всесвіт нарешті зробить щось корисне.

— Не підганяй мене, графе, — пробурмотів Рікс. — Я думаю.

— Ти? Це небезпечно. Востаннє, коли ти думав, згорів склад медикаментів.

— То був не склад медикаментів. То був склад контрабандних афродизіаків для релігійної делегації.

— І він згорів.

— Зате делегація вперше за тисячу років помолилася стоячи.

За столом хтось засміявся. Хтось захлинувся напоєм. Один кіборг із південного поясу взагалі вимкнув емоційний модуль, бо зрозумів, що вечір добром не скінчиться.

Рікс глянув на карти.

Погані.

Не просто погані — образливі. Такі карти Всесвіт роздавав тим, кого особисто не любив, але ще не вирішив, як саме вбити.

На столі лежали ставки: кредити, ключі від кораблів, сертифікати на рабів, які тепер політкоректно називалися “довгостроковими працівниками без вихідних”, діамантова шпилька з отрутою, пара незаконних нейрочипів і одна дуже підозріла зелена капсула, яку всі ігнорували, бо ніхто не хотів знати, чи вона жива.

У Рікса залишався лише один актив.

Маленька срібна каблучка.

Він не знав, кому вона належала до нього. Можливо, коханці. Можливо, дружині. Можливо, людині, яку він випадково пограбував у темному шлюзі. У його житті ці категорії часто накладалися одна на одну, як погано складена карта мінного поля.

— Остання ставка, — сказав Рікс і кинув каблучку на стіл.

Граф Треллокс примружився.

— Це все?

— Це сентиментальна цінність.

— Сентиментальна цінність нічого не варта.

— Саме тому вона ідеально підходить для шлюбу.

Знову сміх. Цього разу навіть дива на сцені трохи фальшиво взяла ноту.

Граф огидно посміхнувся і поклав на стіл тонку чорну пластину.

— Тоді я теж поставлю щось сентиментальне.

Рікс подивився на пластину. Вона була старою, матовою, з золотим голографічним гербом: коло, розрізане темною спіраллю. По краю бігли літери мовою корпоративних юристів, яку в Галактиці боялися більше, ніж чуму, бо чума хоча б не вимагала підпису в трьох примірниках.

— Що це? — спитав Рікс.

— Право власності.

— На що?

Граф розтягнув рот у посмішці, яка в амфібіанців означала або радість, або харчове отруєння.

— На станцію.

За столом стало тихо.

Навіть медузи-оракули в акваріумі перестали світитися, ніби майбутнє саме щойно вийшло покурити.

— На яку станцію? — повільно спитав Рікс.

— “Горизонт подій”.

Хтось за столом перехрестився. Хтось плюнув через плече, хоча плечей у нього не було. Кіборг із південного поясу знову ввімкнув емоційний модуль, негайно пошкодував і вимкнув назад.

Рікс чув цю назву.

Усі чули.

“Горизонт подій” був одним із тих місць, про які говорили пошепки, сміючись трохи занадто голосно. Мобільна станція розваг, казино, готель, дипломатичний притон, бордель для багатих, втомлених і морально гнучких. Вона мандрувала темними маршрутами між імперіями, з’являлася перед великими війнами, після великих похоронів і під час міжнародних самітів, де лідери цивілізацій удавали, що обговорюють мир, а насправді шукали, хто б їм полірував его в неофіційній обстановці.

Кажуть, там можна було купити все: ніч із принцесою, прощення священника, голос сенатора, тіло найманця, мовчання свідка, пам’ять коханки, фальшиве алібі, справжню смерть і коктейль із льодом, який плакав.

Кажуть, у центрі станції працювало енергетичне ядро на основі мікросингулярності — маленької чорної діри, стабілізованої гравітаційними кільцями. Кажуть, вона живила станцію. Кажуть, іноді вона співала вночі. Кажуть, іноді люди, які чули цей спів, добровільно заходили в технічні шахти й більше не поверталися.

Але люди кажуть багато чого.

Особливо після третього келиха.

— Ти ставиш “Горизонт подій”? — перепитав Рікс. — Найвідоміший гріховний курорт трьох секторів?

— Чотирьох, якщо рахувати сектор мертвих монахинь, — уточнив граф.

— Чому ти хочеш його позбутися?

— Не хочу.

— Ти щойно поставив його в покер.

— Саме так позбуваються того, чого не хочуть позбуватися офіційно.

Рікс перевів погляд на інших гравців. Усі дивилися на пластину так, ніби вона була не правом власності, а заразною пухлиною з нотаріальним завіренням.

— Що з нею не так? — спитав Рікс.

Граф облизав око довгим язиком. Це мало виглядати зверхньо. Вийшло так, ніби його організм намагався втекти сам від себе.

— Нічого.

— Коли хтось каже “нічого” таким голосом, зазвичай це означає “щось пожирає екіпаж”.

— Дрібні операційні труднощі.

— Скільки трупів?

— За який період?

— Ось бачиш, мені вже не подобається бухгалтерія.

Граф нахилився вперед.

— Вальдаре, ти або граєш, або визнаєш поразку. Твоя каблучка проти мого “Горизонту подій”.

— І боргів?

— Борги входять у романтику власності.

— Ліцензії?

— Частково відкликані.

— Персонал?

— Частково живий.

— Клієнти?

— Частково платоспроможні.

— Ядро?

Граф на мить замовк.

Це була погана мить. Така мить, у яку навіть найоптимістичніший ідіот розуміє: зараз йому продадуть катастрофу з меблями.

— Ядро функціонує, — сказав граф.

— Це не відповідь.

— Це відповідь, за яку мій адвокат дозволив би мені не сісти в тюрму.

Рікс мав би встати. Справді мав. У нього був достатній життєвий досвід, щоб розпізнати пастку. Пастки, як правило, блищали, обіцяли прибуток і пахли жіночими парфумами або новими документами. Ця пахла всіма трьома одразу.

Але Рікс Вальдар не став контрабандистом через талант приймати здорові рішення.

Він усміхнувся.

— Граємо.

Карти відкрили.

У графа був майже ідеальний набір: три імператорські корони, пара кривавих місяців. У будь-якій пристойній системі правил це означало перемогу, славу і право знущатися над суперниками мінімум до ранку.

Рікс повільно поклав свої карти.

Спершу одну.

Потім другу.

Потім третю.

Граф перестав посміхатися.

Четверта карта впала на стіл.

За баром розбився келих.

П’ята карта лягла зверху.

Мертва тиша.

Рікс зібрав “похоронну спіраль” — комбінацію настільки рідкісну, що її офіційно визнали статистичною образою. Її ймовірність була меншою, ніж чесний тендер на будівництво військової станції.

— Ну, — сказав Рікс, — здається, я щойно став власником курорту.

Граф Треллокс зблід. Для істоти синьо-зеленого кольору це було непросто, але він упорався.

— Ти не розумієш, що виграв.

— Це моя улюблена частина перемоги.

— Вальдаре…

— Ти ж не збираєшся плакати? Бо мені незручно, коли багаті люди проявляють емоції. Зазвичай після цього вони підвищують ціни.

Граф підсунув пластину через стіл.

— Забирай.

Рікс узяв її двома пальцями.

Пластина була холодною.

Занадто холодною.

На мить йому здалося, що з неї долинув тихий звук. Не голос. Не шепіт. Радше подих чогось великого, голодного й дуже терплячого.

“Нарешті”, — ніби сказала темрява.

Рікс кліпнув.

Звук зник.

— Ти це чув? — спитав він.

— Я давно нічого не чую без рецепта, — відповів граф, уже підводячись.

— Куди це ти?

— Святкувати твою перемогу.

— Ти виглядаєш так, ніби святкуватимеш її в іншій галактиці.

— Я не сентиментальний.

Граф зник швидше, ніж чесність із шлюбного контракту.

Рікс залишився за столом із пластиною в руці, каблучкою, якої вже не мав, і новим активом, який усі навколо розглядали як прокляття з гарним інтер’єром.

— Вітаю, — сказав кіборг із південного поясу. — Ти виграв легенду.

— Дякую.

— Легенди зазвичай закінчуються смертю.

— У мене вже був поганий тиждень. Смерть бодай внесе стабільність.

Через годину Рікс сидів у доку “Мертвої комети”, дивився на свій корабель “Непристойна випадковість” і намагався не думати про те, що щойно виграв космічний бордель біля чорної діри.

Корабель був маленьким, швидким і юридично мертвим. Він мав стільки фальшивих реєстрацій, що бортовий комп’ютер іноді забував, під яким іменем вони сьогодні тікають. Корпус латали двадцять сім разів, двигун співав при розгоні, як п’яний тенор у вакуумі, а система життєзабезпечення мала три режими: “нормально”, “молись” і “це вже не повітря”.

— Ти довго будеш стояти, капітане? — спитав бортовий штучний інтелект.

Його звали МАРТА.

Колись це була навігаційна система класу люкс для дипломатичних яхт. Після невдалого оновлення, контрабандного перепрошивання і випадкового завантаження архіву саркастичних романів вона стала гіршою за родича, який завжди питає, коли ти нарешті знайдеш нормальну роботу.

— Думаю, — сказав Рікс.

— Це пояснює запах перегрітого м’яса.

— Я виграв станцію.

— Ти виграв рахунок за станцію.

— Ти навіть не знаєш, яку.

— Я вже просканувала пластину. “Горизонт подій”. Вітаю. Твій талант самознищення нарешті отримав нерухомість.

Рікс піднявся трапом.

— Вона не нерухомість. Вона мобільна.

— Чудово. Тепер катастрофа може сама переслідувати кредиторів.

У кабіні було тісно. На панелі миготіли індикатори, половина з яких давно втратила сенс, але продовжувала миготіти з принципу. Рікс кинув пластину в порт і сів у крісло.

— Підключися до реєстру.

— Уже.

— І?

МАРТА зробила паузу. Коли штучний інтелект робив паузу, це означало або драму, або збій, або бажання помучити власника. У випадку МАРТИ — все одночасно.

— Станція справді тепер твоя.

— Бачиш? Чудово.

— Так. За винятком того, що на ній висить одинадцять судових позовів, три релігійні прокляття, сім невиплачених кредитів, одна заборона на вхід у нейтральні зони, шістдесят два порушення санітарного кодексу і примітка “не наближатися без важкого озброєння або сильного бажання померти”.

— Санітарний кодекс перебільшують.

— Там написано: “виявлено невідомий слиз у президентському люксі”.

— Президентський люкс завжди ризик.

— Також є борг перед Гільдією еротичних емпатів.

— Не страшно.

— Вони стягують відсотки через сни.

Рікс потер очі.

— Що з ядром?

— Мікросингулярність стабільна.

— Добре.

— За останніми даними, вона стабільно поводиться нестабільно.

— Це взагалі як?

— Як ти після двох пляшок венеріанського бренді: формально ще функціонуєш, але навколо всі вже ховають цінні речі.

Рікс мовчки пристебнувся.

— Задай курс.

— На “Горизонт подій”?

— Так.

— Підтверди, що ти робиш це добровільно, без примусу, наркотиків, шантажу або романтичної ілюзії.

— Підтверджую.

— Я збережу це для слідства.

Корабель відірвався від доку, ковзнув повз ілюмінатори казино й пірнув у темряву.

Дорога зайняла шість годин.

За цей час Рікс тричі намагався заснути, двічі прокидався від сну, де його цілувала чорна діра з голосом податкового інспектора, і один раз отримав повідомлення від невідомого номера:

“Пане Вальдаре, вітаємо з придбанням. Персонал з нетерпінням чекає вашого прибуття. Деякі буквально. У холодильнику.”

Підпис: Адміністрація станції “Горизонт подій”.

— МАРТО, — сказав Рікс, — “у холодильнику” — це метафора?

— Аналізую стиль повідомлення. Ймовірність метафори — дванадцять відсотків.

— А решта?

— Решта — м’ясна логістика.

Коли станція з’явилася на екрані, Рікс спочатку не повірив очам.

“Горизонт подій” був прекрасний.

Не в чистому, урядовому сенсі, де все стерильно, симетрично і хочеться померти від нудьги. Станція була прекрасна, як небезпечна жінка в барі на астероїді: занадто блискуча, занадто близька, занадто дорога і напевно з ножем десь там, де закон не радив би шукати.

Вона нагадувала велетенську корону, зібрану з чорного металу, неонових кілець і прозорих куполів. Навколо центрального ядра оберталися готельні модулі, казино, доки, сади з токсичними квітами, приватні люкси, дипломатичні зали й секції, які навігаційна карта позначала просто рожевим кольором без пояснень. Це було чесніше, ніж більшість реклам.

У центрі станції темніла чорна сфера.

Мікросингулярність.

Вона висіла в магнітному коконі, оточена гравітаційними кільцями, і здавалася діркою в самому сенсі реальності. Світло навколо неї згиналося, мов хребет чиновника перед хабарем. Зорі на задньому плані витягувалися в тонкі дуги. Навіть екран корабля час від часу тремтів, ніби не хотів показувати це без психологічної страховки.

Рікс дивився на неї довше, ніж треба.

— Вона гарна, — тихо сказав він.

— Типова реакція самців перед смертю, — відповіла МАРТА. — “О, як гарно блищить ця отруйна істота”.

— Вона не блищить. Вона поглинає світло.

— Романтично. Запроси її на вечерю. Тільки не сідай близько.

Зв’язок клацнув.

На екрані з’явилася жінка.

Або майже жінка.

Вона мала людське обличчя, сріблясті очі, губи кольору темного вина й шкіру з легким перламутровим відтінком, який натякав на те, що її генетичний дизайнер або був генієм, або дуже самотнім. Волосся спадало на плечі чорними хвилями, а форма адміністратора станції сиділа так бездоганно, що навіть Рікс, який бачив багато форм і ще більше причин їх зняти, на мить забув, як називається його корабель.

— Вітаю, пане Вальдаре, — сказала вона. — Я Селеста Мур, виконувачка обов’язків директорки станції “Горизонт подій”.

Голос був оксамитовий. Такий голос міг продати тобі труну як капсулу для персонального відпочинку.

— Радий знайомству, — сказав Рікс. — Ви справжня чи рекламний модуль?

— Це залежить від бюджету вечора.

— Гарна відповідь.

— Погані відповіді на цій станції коштують дорожче.

Вона посміхнулася. Не тепло. Професійно. Так посміхаються люди, які знають, де лежить твій договір, твій борг і, можливо, твоє тіло після невдалого вечора.

— Стикувальний шлюз сім відкрито, — сказала Селеста. — Радимо не використовувати шлюз шість.

— Чому?

— Там досі триває медовий місяць делегації з Умбри.

— Скільки він триває?

— Дев’ять місяців.

— Романтично.

— Так. Особливо якщо не слухати крики.

МАРТА тихо присвиснула.

— Мені вже подобається ця станція, — сказала вона. — Вона психічно ближча до тебе, ніж я очікувала.

Стикування пройшло майже без вибухів, що за стандартами Рікса означало бездоганно.

Коли шлюз відкрився, його зустрів запах.

Не сморід. Ні. “Горизонт подій” не дозволяв собі смердіти. Він пахнув дорого: озоном, спеціями, чужими парфумами, гарячим металом, шампанським, шкірою, квітами, які не мали рости у вакуумі, і чимось темним, солодким, небезпечним. Так міг пахнути гріх, якби мав маркетинговий відділ.

Коридор був широкий, обшитий чорним полірованим каменем, у якому відбивалися неонові лінії. Уздовж стін пульсували м’які вогні, то червоні, то фіолетові, то золоті. Десь далеко звучала музика — повільна, низька, з ритмом, що нагадував серцебиття істоти, яка вже вибрала собі жертву.

Селеста чекала біля шлюзу.

Наживо вона виглядала ще небезпечнішою.

— Пане Вальдаре, — сказала вона, простягаючи руку.

Рікс узяв її пальці. Холодні. М’які. Надто впевнені.

— Рікс.

— На цій станції ми звертаємося до власників офіційно.

— Попередній власник грав у покер зі станцією в ставці. Може, формальності вже мертві?

— Формальності тут помирають лише після підписання акту.

— Тоді Рікс.

Селеста витримала паузу.

— Як забажаєте, пане Ріксе.

— Це звучить як образа.

— Я адміністраторка. У мене кожна фраза звучить як образа, рахунок або запрошення. Інколи все разом.

Рікс глянув повз неї.

У холі станції вирувало життя.

Повз проходили істоти з десятків світів: високі кремнієві аристократи в прозорих масках; м’якотілі бізнесмени з кількома супутниками, які могли бути охоронцями або коханцями; синтетичні куртизанки з ідеальними обличчями й порожніми очима; дипломати у важких мантіях, які трималися так, ніби мораль винайшли спеціально для бідних; найманці, священники, пірати, банкіри, актори, вдови, шпигуни, генерали і один маленький пухнастий звір у короні, якому всі поступалися дорогою.

— Це хто? — спитав Рікс.

— Його Величність Крумп Третій, правитель Пилової Монархії.

— Він схожий на подушку з зубами.

— Не кажіть цього вголос. Минулого разу за таке обезголовили люстру.

— Люстру?

— Король був п’яний.

Повз них пройшла висока жінка в червоній сукні, яка трималася на ній радше за рахунок дипломатичних домовленостей, ніж тканини. Вона окинула Рікса поглядом, усміхнулася так, ніби вже знала його слабкості, і зникла в ліфті з двома охоронцями.

— Клієнтка? — спитав Рікс.

— Сенаторка.

— Різниця?

— Клієнти іноді платять власними грошима.

Селеста повела його через хол.

— Коротко про станцію, — сказала вона. — Три казино, дев’ять ресторанів, сорок два приватні люкси, вісім дипломатичних залів, сімнадцять тематичних салонів, два театри, один храм, який офіційно не існує, і сектор особистих насолод, до якого ми не пускаємо власників без підписаної відмови від претензій.

— Чому?

— Попередній власник застряг там на три дні.

— І?

— Вийшов щасливим, просвітленим і без кісток у лівій руці.

— Зрозуміло.

— Ні, не думаю. Але це нормально. Станція любить новачків. Вони смачніше кричать.

Рікс зупинився.

— Це був жарт?

Селеста подивилася на нього.

— У нас чорний гумор, пане Ріксе. Інший швидко закінчується.

Вони зайшли в ліфт. Двері зачинилися, і в кабіні на мить стало тихо.

Занадто тихо.

Потім жіночий голос, глибший за голос Селести, м’яко промовив із динаміка:

— Вітаю, новий власнику.

Рікс підняв голову.

— Це система станції?

Селеста не одразу відповіла.

— Частково.

— Що означає “частково”?

Голос засміявся.

Сміх був темний, повільний, майже ніжний. Він пробігся по стінах ліфта, торкнувся шкіри Рікса й залишив по собі дивне відчуття, ніби хтось провів пальцями по його думках.

— Не бійся, — сказала система. — Я не кусаю.

Рікс ковтнув.

— Добре.

— Я поглинаю.

Ліфт рушив униз.

Селеста зітхнула.

— Знайомтеся. Це ядро.

— Чорна діра говорить?

— Не завжди.

— Коли вона говорить?

— Коли їй нудно. Коли вона голодна. Коли хтось бреше. Коли хтось надто голосно стогне в люксі “Андромеда”. Або коли їй подобається новий власник.

Рікс повільно повернувся до динаміка.

— Я сподіваюся, зараз варіант із нудьгою.

— Надія, — прошепотів голос, — така тендітна річ. Дуже приємно ламається.

— Вона завжди така?

— Ні, — сказала Селеста. — Сьогодні вона фліртує.

— Це флірт?

— Для сингулярності — так.

— А якщо вона злиться?

Селеста глянула на індикатор поверху.

— Тоді ліфт не приїжджає.

Рікс вирішив, що йому терміново потрібен напій, бажано міцний і з інструкцією з реанімації.

Ліфт відкрився в адміністративному секторі.

Кабінет власника виявився величезним. Панорамне вікно виходило просто на центральну сингулярність. Це було або геніальне дизайнерське рішення, або витончена форма психологічних тортур. Стіл із темного дерева, яке, за словами Селести, виросло на планеті, знищеній через податковий конфлікт. Бар у стіні. Крісла з пам’яттю форми. Книжкова полиця, де стояли лише порожні обкладинки, бо справжні книги давно вкрали гості, які називали себе “колекціонерами культури”.

На столі лежала папка.

Товста.

Дуже товста.

— Що це? — спитав Рікс.

— Зведений стан активів і проблем.

— Вона товща за мій корабельний двигун.

— Ваш корабельний двигун, за нашими даними, тримається на образах і дешевій ізоляційній стрічці.

— Не чіпай “Непристойну випадковість”. Вона чутлива.

— Я теж, — озвалася МАРТА через комунікатор. — Але мене всі чіпають словесно.

Рікс відкрив папку.

Перші сторінки були про фінанси.

Він закрив папку.

— Ні.

— Ви навіть не подивилися, — сказала Селеста.

— Я бачив слово “прострочено”. Мені достатньо.

— Борги станції значні.

— Наскільки?

— Якщо продати ваш корабель, печінку, спогади про дитинство і права на майбутніх дітей, ми покриємо чайові за минулий місяць.

— У мене немає дітей.

— Станція вміє чекати.

Рікс налив собі напій із бару. Рідина була синя, диміла і дивилася на нього з легким осудом.

— Це безпечно?

— Відносно.

— Відносно чого?

— Вакууму.

Він випив.

Світ на мить став різкішим, чеснішим і значно гіршим.

— Добре, — прохрипів він. — Що найгірше?

Селеста склала руки.

— Найгірше?

— Так. Дай мені головну проблему.

Вона підійшла до вікна.

За склом чорна діра повільно викривляла світло.

— Через три дні сюди прибувають делегації трьох ворогуючих імперій для підписання мирного договору.

Рікс мовчав.

Потім кивнув.

— Це не найгірше. Дипломати — це просто пірати з краватками.

— Переговори проходитимуть на нашій території.

— Логічно. Нейтральна зона, розваги, алкоголь, компромат. Мир так і народжується.

— Одна з делегацій уже погрожує вбивством іншій.

— Це дипломатична традиція.

— Друга вимагає священного басейну для ритуального спарювання перед вечерею.

— Культурне різноманіття.

— Третя не визнає смерть юридичним аргументом і привезе з собою некроманта.

— Корисно для протоколу.

— А ядро останнім часом реагує на брехню, страх і сексуальне напруження збільшенням гравітаційної активності.

Рікс повільно поставив келих.

— Повтори.

— Чим більше на станції брехні, паніки та пригнічених бажань, тим активнішою стає сингулярність.

Він глянув на чорну діру.

— І ви вирішили провести тут мирну конференцію?

— Контракт підписав попередній власник.

— Він був ідіотом?

— Ні.

— Добре.

— Він був банкрутом.

— Це гірше.

Голос ядра тихо засміявся в стінах.

— Брехня така тепла, — прошепотіла сингулярність. — А бажання ще тепліше.

Рікс відчув, як у нього по спині пробіг холодок. Не страх. Принаймні він вирішив називати це не страхом. Страх був для людей, які мали час на чесність.

— Вона живиться емоціями? — спитав він.

— Офіційно — ні, — сказала Селеста.

— А неофіційно?

— Неофіційно ми не використовуємо слово “живиться”. Воно погано впливає на рейтинги.

— А яке слово використовуєте?

— “Реагує”.

— Чорна діра реагує на гріхи клієнтів?

— Спрощено, але так.

Рікс сів у крісло власника.

Крісло підлаштувалося під його тіло. Занадто інтимно, на його смак. У цьому місці навіть меблі поводилися так, ніби мали приховані наміри.

— Чудово, — сказав він. — Я виграв бордель-казино-готель, який живиться брехнею, хтивістю і дипломатами. Що може піти не так?

У цей момент світло мигнуло.

Десь далеко пролунав крик.

Потім другий.

Потім оголошення станції:

— Шановні гості, адміністрація нагадує: у разі часткової втрати кінцівок звертайтеся до найближчого медичного пункту. Якщо кінцівка належить не вам, поверніть її власнику або сплатіть штраф.

Селеста навіть не моргнула.

— Звичайний вечір.

Рікс закрив очі.

— Я хочу назад у казино.

— Запізно.

— Чому?

Вона поклала перед ним ще один документ.

— Ви вже прийняли право власності.

— Я не підписував.

— Ви вставили пластину в порт свого корабля.

— Це рахується?

— За галактичним майновим кодексом — так.

— Хто писав цей кодекс?

— Люди, які хотіли, щоб ви програли.

Рікс засміявся.

Спершу тихо.

Потім голосніше.

Сміх вийшов не веселим, а трохи зламаним, як двигун, який ще працює, але вже бачить тунель світла. Він сміявся, бо іншого варіанту не було. Він сміявся, бо виграв станцію, яку ніхто не хотів вигравати. Сміявся, бо чорна діра за вікном, здається, дивилася на нього з інтересом. Сміявся, бо за три дні сюди прибудуть імперії, які ненавиділи одна одну, а він мав забезпечити їм мир, комфорт і, ймовірно, рушники.

— Пане Ріксе, — сказала Селеста, — ви в порядку?

— Ні.

— Добре. Люди в порядку тут довго не витримують.

Він підняв келих.

— За новий бізнес.

— За виживання, — виправила вона.

— Це менш оптимістично.

— Зате точніше.

Чорна діра за вікном злегка здригнулася. Світло навколо неї вигнулося, і на мить Ріксові здалося, що в темряві з’явилася посмішка.

— Ласкаво просимо додому, — прошепотів голос ядра.

Рікс подивився на Селесту.

— Вона всім так каже?

Селеста повільно похитала головою.

— Ні.

— Чудово.

— Це погано?

— Пане Ріксе, це станція “Горизонт подій”. Тут навіть добре — це просто погано в дорогій сукні.

За дверима кабінету знову щось закричало. Потім хтось засміявся. Потім пролунала музика, м’яка й спокуслива, ніби ніч сама розстібала зорі на чорному тілі Всесвіту.

Рікс Вальдар відкинувся в кріслі, глянув на чорну діру, на папку з боргами, на жінку з очима кольору холодного срібла і зрозумів, що його життя нарешті стало простим.

Йому треба було лише не померти.

Не збанкрутувати.

Не закохатися в адміністрацію.

Не дати дипломатам убити одне одного.

Не дозволити персоналу влаштувати повстання.

Не розсердити чорну діру.

І, бажано, не дізнатися, що означає “тематичний салон номер сімнадцять”.

З усього цього останнє здавалося найменш реалістичним.

Бо десь у глибині станції, під шарами музики, сміху, брехні, шовку, крові, парфумів і контрактів дрібним шрифтом, “Горизонт подій” уже прокидався.

І він був голодний.

Не до тіл.

Тіла були дешеві. Їх у галактиці завжди вистачало.

Він був голодний до таємниць.

До сорому.

До бажань, які ховали під мундирами, мантіями, бронею й дорогими сукнями.

До обіцянок, сказаних пошепки в темних кімнатах.

До клятв, які ламалися швидше, ніж келихи в руках п’яних аристократів.

До всього, що живі істоти називали душею, коли хотіли продати її дорожче.

Рікс підняв пластину власності зі столу. Вона знову була холодною.

Тепер на ній світився новий рядок:

Власник: Рікс Вальдар.

Нижче, дрібнішим шрифтом:

Відповідальний за всі наслідки.

Він примружився.

— Селесто.

— Так?

— Чому тут не вказано “обмежено відповідальний”?

Вона нахилилася над пластиною, прочитала і посміхнулася.

— Бо станція не вірить в обмеження.

У стінах знову пролунав сміх чорної діри.

Цього разу він був майже ніжний.

Майже.

А в космосі “майже” часто було різницею між поцілунком і розгерметизацією.

Рікс допив свій напій і вперше за багато років щиро пошкодував, що виграв.

Але ще сильніше — що йому стало цікаво.