Повернення дезертира

Корабель, яким Дар Крейн повертався на Марс, називався «Вдова-13».

Назва не викликала довіри, зате чесно попереджала пасажирів про можливі наслідки польоту. На борту не було ані стюардеси, ані рятувальних капсул, ані жодної деталі, виготовленої в одному столітті з іншими. Правий двигун колись належав військовому буксиру, лівий — шахтарському комбайну, а система вентиляції, судячи з запаху, раніше працювала в крематорії або парламентській їдальні.

Капітан корабля, одноокий контрабандист Боско Лейн, запевнив Дарa, що судно надійне.

— Воно пережило три війни, два падіння на астероїди й один офіційний техогляд, — сказав він.

— Техогляд був найнебезпечнішим?

— Інспектор знайшов вісімдесят сім порушень.

— І що сталося?

— Ми знайшли вісімдесят вісім причин, чому він мав мовчати.

Дар вирішив не уточнювати, чи вісімдесят восьмою причиною була лопата.

Він сидів у кріслі другого пілота, дивився крізь подряпане скло і спостерігав, як Марс повільно виростав попереду. Червона планета висіла в темряві, обведена тонкою лінією атмосфери, наче хтось обережно підкреслив її в підручнику як приклад того, що людство здатне колонізувати будь-який світ, якщо там достатньо ресурсів і недостатньо місцевих мешканців, здатних подати до суду.

На нічному боці сяяли міста.

Арес-Прима розтікалася золотими лініями в центрі північної півкулі. Куполи, транспортні кільця, промислові башти, орбітальні ліфти. Далі мерехтіли менші колонії, шахтарські поселення та військові бази. Більшість із них Дар пам’ятав ще без нових оборонних поясів, меморіальних комплексів і рекламних голограм, які тепер були видимі навіть з орбіти.

Над планетою пульсував напис:

МАРС ПАМ’ЯТАЄ СВОЇХ ГЕРОЇВ

За кілька секунд з’явився другий:

А ТАКОЖ ЇХНІ БОРГИ

— Реклама банку, — пояснив Боско.

— Я вже злякався, що Республіка стала чесною.

— Не настільки критична ситуація.

Дар провів пальцями по склу.

Три роки.

Три роки він не бачив Марса так близько.

Три роки тому він залишив планету в трюмі медичного транспорту під чужим ім’ям, із пробитим боком і офіційним статусом зрадника. Тоді Марс здавався йому могилою, з якої вдалося виповзти. Тепер він повертався саме в ту мить, коли могили почали виповзати назустріч.

На центральному екрані безперервно йшла екстрена трансляція.

Дикторка з ідеальною зачіскою переконувала населення, що ситуація під контролем. За її спиною палала військова база.

— Уряд повідомляє, що пересування невідомих озброєних формувань поблизу столиці є частиною планових навчань, — говорила вона. — Громадян просять зберігати спокій, не наближатися до військової техніки й не фотографувати воскреслих родичів без їхньої згоди.

На екрані показали кадри чорних транспортних платформ, що рухалися крізь пилову бурю. На них стояли солдати у старій броні. Їхні обличчя належали людям, чиї пам’ятники Дар бачив у кожному марсіанському місті.

Під відео з’явився коментар Міністерства історичної безпеки:

ІНФОРМАЦІЯ ПРО МАСОВЕ ВОСКРЕСІННЯ НЕ ПІДТВЕРДЖЕНА. ОСОБИ, ЯКІ ВИГЛЯДАЮТЬ МЕРТВИМИ ГЕРОЯМИ, МОЖУТЬ БУТИ ІСТОРИЧНИМИ РЕКОНСТРУКТОРАМИ.

— Реконструктори з бойовими плазмометами, — сказав Дар.

Боско знизав плечима.

— Хобі стають дорожчими.

Дар збільшив зображення.

На передній платформі стояв чоловік із напівзакритим обличчям. Сканер трансляції визначив його як майора Ардена Вейра — героя битви за Еос, загиблого майже три століття тому.

Дар пам’ятав його статую.

Вона стояла біля академії, де курсантам щодня розповідали, що Вейр загинув, виконавши наказ. Під час навчання Дар навіть складав іспит про його «бездоганну дисципліну та готовність пожертвувати особистим заради державного».

Пізніше, отримавши доступ до закритих архівів, він прочитав справжній звіт.

Вейр порушив наказ.

Врятував цивільних.

Загинув, прикриваючи їхню евакуацію.

Республіка зробила з нього символ покори, бо символ непокори був би надто корисним живим.

Тепер цей символ ішов на столицю зі зброєю.

— Система фіксує зміну орбітального контролю, — повідомив бортовий комп’ютер «Вдови-13».

Його голос нагадував старого чоловіка, якого розбудили серед ночі, щоб повідомити про ще одну несправність у житті.

На карті з’явилися червоні позначки.

Десятки патрульних кораблів змінили курс.

— Нас помітили? — запитав Дар.

— Нас завжди помічають, — відповів Боско. — Просто зазвичай не встигають наздогнати.

— Скільки до атмосфери?

— Вісім хвилин.

— До перехоплення?

Комп’ютер подумав.

— Чотири хвилини до офіційного перехоплення. Дві хвилини до неофіційної стрілянини.

Боско поплескав панель.

— Бачиш? Надійне судно. Навіть песимізм працює.

На каналі зв’язку з’явився сигнал.

— Невідоме судно, вас викликає орбітальна варта Червоної республіки. Назвіть ідентифікаційний код, маршрут і причину входу в заборонений сектор.

Боско натиснув кнопку.

— Це цивільний транспорт «Милосердя-4». Веземо гуманітарні медикаменти.

Дар подивився на нього.

Позаду них у вантажному відсіку лежали ящики з контрабандним алкоголем, підробленими паспортами, двома нелегальними андроїдами й одним контейнером, який Боско заборонив відкривати, бо «деякі форми життя нервують, коли їх називають товаром».

— Передайте реєстраційний код, — наказав патруль.

Боско продиктував набір цифр.

За десять секунд голос відповів:

— Цей код належить похоронному кораблю, знищеному дев’ять років тому.

— Саме тому ми й веземо медикаменти. Екіпаж погано почувається.

— Вимкніть двигуни та готуйтеся до огляду.

— Не можемо.

— Причина?

— Ми дуже сором’язливі.

Перший постріл пройшов над корпусом.

Корабель здригнувся.

Боско вимкнув зв’язок.

— Офіційна частина закінчилася.

Дар пристебнув ремені.

— У тебе є план?

— Звісно.

— Який?

— Летіти вниз швидше, ніж вони стріляють.

— Це не план. Це фізична залежність.

— У контрабанді різниця невелика.

«Вдова-13» різко нахилилася.

Марс заповнив усе вікно.

Корабель пішов до атмосфери носом униз, і сила тяжіння вдарила Дарa в груди. Двигуни заревли. Праворуч спалахнув червоний промінь. Патрульний винищувач пройшов так близько, що можна було роздивитися герб на його крилі й пілота, який, здається, показав Боско непатріотичний жест.

— Нас супроводжують три кораблі, — повідомив комп’ютер.

— Два, — сказав Боско.

Він натиснув важіль.

З корми «Вдови» вилетів контейнер із металевим брухтом. Один винищувач ухилився, другий отримав уламком у носову частину й закрутився.

— Тепер два.

— Контейнер був порожній? — запитав Дар.

— Там були запасні деталі.

— Наші?

— Тепер уже ні.

Корабель увійшов в атмосферу.

Вогонь облизав корпус.

Панелі затріщали. У салоні запахло перегрітою ізоляцією, металом і тією специфічною тривогою, яку відчуває людина, коли розуміє: страхування не покриває рішення пілота.

Дар заплющив очі на секунду.

У пам’яті спалахнув інший політ.

Військовий десантний модуль.

Селена сидить навпроти нього, затягуючи ремінь на стегні. На ній бойова броня, волосся прибране під шолом, губи стиснуті. Вона дивиться на нього так, ніби вже знає, що він порушить наказ, але ще не вирішила, чи застрелити його до висадки або після.

— Не геройствуй, — сказала вона тоді.

— Ти ж сама мене цьому навчила.

— Я навчила тебе виконувати накази.

— Ні. Ти навчила мене виглядати переконливо, коли я їх ігнорую.

Вона нахилилася ближче.

— Одного дня твоя усмішка перестане тебе рятувати.

— Тоді доведеться покладатися на твою слабкість.

— У мене немає слабкостей.

— Є одна.

Її коліно торкнулося його ноги.

— І яка ж?

Дар не відповів словами.

Після посадки вони п’ять хвилин шукали його рукавичку в командному модулі й двадцять хвилин робили вигляд, що нічого не сталося.

Тепер корабель здригнувся так сильно, що спогад розсипався.

— Тепловий щит утрачає цілісність, — сказав комп’ютер.

— Наскільки? — запитав Дар.

— На тридцять відсотків.

— Це погано?

— Залежить від вашого ставлення до цілісності тіла.

Боско повернув кермо.

— Тримайся!

«Вдова-13» пройшла крізь верхній шар хмар і вискочила над червоним материком.

Внизу простягалася пустеля. Каньйони, кратери, промислові шахти, старі транспортні лінії. Далеко на горизонті світилися куполи Арес-Прими. Над ними кружляли військові кораблі.

Система навігації показала десятки закритих секторів.

— Де сідаємо? — запитав Дар.

— На старому майданчику біля Марінер-Вест.

— Він контролюється урядом.

— Усе контролюється урядом, поки не перевіряють на місці.

Попереду з’явилися ще два винищувачі.

— Вони швидко вчаться, — сказав Боско.

— Можливо, це нові пілоти.

— Нові пілоти не вчаться. Їх навчають повторювати старі помилки дорожчими кораблями.

Промінь ударив у лівий двигун.

У салоні згасло світло.

Корабель різко повело вбік.

Боско вилаявся так довго й творчо, що бортовий комп’ютер запропонував зберегти вислів у мовній базі.

— Лівий двигун вимкнений, — сказав комп’ютер.

— Увімкни резервний.

— Резервний двигун був проданий на Церері.

Боско глянув на Дарa.

— Потрібні були гроші.

— На що?

— На ремонт лівого двигуна.

Дар витягнув із кишені маленький армійський передавач.

— Я можу заглушити їхні сенсори на двадцять секунд.

— Звідки він у тебе?

— Подарунок від людини, яка хотіла мене вбити.

— Романтичний?

— Вона генералка. Інших подарунків не робить.

Дар активував передавач.

Екран залило білим шумом.

Винищувачі втратили приціл.

— Двадцять секунд, — сказав Дар.

— Мені вистачить десяти.

— А решта?

— На молитву.

Боско кинув корабель у каньйон.

Скелі зімкнулися навколо них. «Вдова» летіла між кам’яними стінами так низько, що пил ударяв у корпус. Правий двигун працював на межі. Ліве крило диміло. Позаду винищувачі поверталися на курс.

Попереду піднявся старий вантажний міст.

— Ми не пройдемо, — сказав Дар.

— Пройдемо.

— Корабель ширший.

— Тільки за технічною документацією.

«Вдова-13» повернулася на бік.

Метал завищав.

Крило торкнулося опори. Зовнішню панель зірвало. Один із винищувачів спробував повторити маневр, але його пілот, очевидно, більше довіряв технічній документації. Машина врізалася в міст.

Вибух освітлив каньйон.

— Один, — сказав Боско.

— Ти рахуєш збиті кораблі?

— Ні. Потенційні судові позови.

Останній винищувач відкрив вогонь.

Дар побачив спалах.

Потім корпус «Вдови» розірвався звуком.

Панель над головою впала. У повітря вилетіли уламки. Крісло Боско відкинуло вбік. Корабель закрутився.

Вікно заповнила земля.

— Ми падаємо, — сказав комп’ютер.

— Дякую, — відповів Дар. — Без тебе не помітили б.

— Завжди радий допомогти.

Удар прийшов знизу.

Світ став червоним, чорним і дуже гучним.

— — —

Дар повернувся до свідомості обличчям у пилу.

Першою думкою було, що він знову помер.

Другою — що смерть могла б організувати прийом трохи чистіше.

Він лежав серед уламків корабля. Над ним горіло небо. Поруч шипіла розірвана труба, випускаючи пару. Десь у вантажному відсіку кричав один із нелегальних андроїдів:

— Я маю гарантію! Я маю гарантію!

Дар спробував підвестися.

Ліве плече боліло. По щоці текла кров. Ребра нагадали, що ще на станції він обіцяв собі не повертатися на Марс без броні, зброї та психіатра.

Обіцянка прожила приблизно три години.

Боско висів у ременях.

— Живий? — запитав Дар.

Контрабандист відкрив око.

— Це питання чи погроза?

— Перевірка.

— Тоді, на жаль, так.

Дар відстебнув його.

Вони вибралися через розірваний борт.

«Вдова-13» лежала на дні невеликого кратера. Правого крила не було. Лівий двигун горів. Передня частина корпусу застрягла в старій меморіальній арці.

На арці було написано:

ГЕРОЇ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДОДОМУ

Боско прочитав напис.

— Дотепно.

— Марс любить чорний гумор.

— Марс просто не знає, що це гумор.

Довкола стояли кам’яні плити.

Вони впали на військове кладовище.

Тисячі однакових стел ішли рядами до горизонту. На кожній — ім’я, номер підрозділу, дата смерті й коротка фраза про честь. Деякі могили були справжніми. Більшість — символічними, бо після плазмових ударів ховати часто було нічого, крім жетона, попелу та красивої версії подій.

Здалеку завили сирени.

— Нас знайдуть за п’ять хвилин, — сказав Дар.

— За десять, — відповів Боско. — Урядові служби завжди запізнюються на кладовища. Клієнти не скаржаться.

Він оглянув корабель.

— Забирай свої речі.

— А ти?

— Я спробую врятувати вантаж.

— Корабель горить.

— Саме тому треба поспішити.

З вантажного відсіку вибіг андроїд у рожевому халаті.

— Моє сервісне обслуговування анульоване! — закричав він і побіг між могилами.

За ним виліз другий, тримаючи контейнер з алкоголем.

— Це не твоє, — сказав Боско.

— Тепер моя компенсація.

Боско кинувся навздогін.

Дар витягнув із уламків сумку, пістолет і стару куртку. У внутрішній кишені лежав жетон із його справжнім ім’ям.

ДАР КРЕЙН

КАПІТАН

Нижче лазером була випалена літера:

D — ДЕЗЕРТИР

Республіка любила маркувати речі. Контейнери, зброю, людей, могили. Їй ставало спокійніше, коли кожна трагедія мала номер.

Дар сховав жетон.

За пагорбом почулися двигуни.

Він пішов між плитами.

Вітер ніс пил. Кам’яні обличчя на меморіальних стелах дивилися на нього з однаково суворими виразами. Серед них були знайомі.

Лейтенантка Ріна Шол. Загинула біля купола Олімп.

Сержант Кен Мір. Залишився в реакторному відсіку, щоб інші встигли втекти.

Медик Лор Весс. Рятував поранених під обстрілом, поки командування сперечалося, хто має підписати дозвіл на евакуацію.

Дар зупинився біля однієї плити.

КАПІТАН ДАР КРЕЙН

ЗАГИНУВ ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ ЗАВДАННЯ

ЙОГО ВІРНІСТЬ НЕ ЗНАЛА СУМНІВІВ

Він дивився на власну могилу.

На плиті лежали свіжі пластикові квіти.

— Яка зворушлива брехня, — сказав він.

— Уряд вирішив, що дезертир мертвий герой виглядає краще, ніж живий доказ їхньої помилки.

Голос пролунав позаду.

Дар обернувся, тримаючи пістолет.

Перед ним стояла жінка в сірому плащі. Коротке світле волосся, темні окуляри, шрам від скроні до щелепи. У правій руці — електромагнітна гвинтівка.

— Нора, — сказав Дар.

— Покійний капітане.

Нора Вельс зняла окуляри.

Її ліве око було живим. Праве — кібернетичним, із синім кільцем сканера.

Колись вона служила польовою медикинею в його підрозділі. Після його втечі її звільнили за «недостатню готовність засудити зраду». Нора сказала трибуналу, що засуджує лише погану хірургію й людей, які не миють руки.

Трибунал не оцінив професійний гумор.

— Ти міг попередити, — сказала вона.

— Я сам дізнався про повернення кілька годин тому.

— Зазвичай люди планують подорож на планету, де їх хочуть розстріляти.

— Тому я й не люблю планувати.

Вона підійшла ближче.

Погляд ковзнув по його обличчю, крові, розірваній куртці.

— Ти постарів.

— Ти теж.

— Моє око записало цю образу.

— Передай йому вибачення.

Нора раптом ударила його в живіт.

Дар зігнувся.

— Це за три роки мовчання, — сказала вона.

Потім обійняла його.

Міцно.

Так, що заболіли ребра.

— А це за те, що живий, ідіоте.

Він обійняв її у відповідь.

— Радію, що порядок був саме таким.

— Не звикай.

Вона відступила.

— За нами летить патруль. Моя машина за плитами. Ходімо.

— Боско ще біля корабля.

— Контрабандист?

— Так.

— Тоді вже втік.

З боку кратера пролунав вибух.

У небо піднявся стовп вогню.

Боско з’явився між могилами, тягнучи два ящики алкоголю. За ним ішов андроїд у рожевому халаті.

— Я врятував найцінніше! — крикнув Боско.

— Корабель? — запитав Дар.

— Не перебільшуй його цінність.

Нора показала на транспорт.

Її машина нагадувала броньований катафалк. Чорний корпус, вузькі вікна, посилені колеса. На дверях — емблема приватної похоронної служби.

— Серйозно? — спитав Дар.

— Під час війни це найменш підозрілий транспорт.

— На кладовищі?

— Саме тут він виглядає природно.

Вони завантажили ящики.

Андроїд спробував сісти поруч.

— Ні, — сказав Боско.

— Я маю право на порятунок.

— Ти вкрав мій алкоголь.

— Я здійснив перерозподіл ресурсів після катастрофи.

Нора кивнула на нього.

— Він може бути корисним.

— Для чого?

— Якщо нас зупинять, покладемо його в труну.

Андроїд замислився.

— Це принижує мою гідність.

— У тебе рожевий халат із написом «Солодкий принц поясу».

— Це персональний бренд.

Вони сіли в машину.

Нора рушила саме тоді, коли над кладовищем з’явилися патрульні дрони.

— — —

Дорога до Арес-Прими проходила під поверхнею.

Тунель був старим, збудованим ще першими колоністами. Стеля низька, стіни вкриті червоним пилом і рекламними екранами. Більшість реклами змінили на урядові повідомлення.

ЗБЕРІГАЙТЕ СПОКІЙ. ПАНІКА БЕЗ ДОЗВОЛУ КАРАЄТЬСЯ ШТРАФОМ.

НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ВПІЗНАТИ ВОСКРЕСЛИХ ГЕРОЇВ. ВОНИ МОЖУТЬ НЕ ПАМ’ЯТАТИ ВАС АБО МАТИ НАКАЗ СТРІЛЯТИ.

ПОВІДОМЛЯЙТЕ ПРО ПІДОЗРІЛИХ ОСІБ, ОСОБЛИВО ЯКЩО ВОНИ ОФІЦІЙНО ПОМЕРЛИ.

— Гарний час для повернення, — сказала Нора.

— Я завжди вмів обирати момент.

— Саме тому переспав із власною командиркою перед засіданням дисциплінарної комісії?

Боско повернувся з заднього сидіння.

— Це правда?

— Ні, — відповів Дар.

— Так, — одночасно сказала Нора.

— Я відчуваю цікаву історію.

— Ти відчуєш кулю, якщо продовжиш, — сказав Дар.

Боско посміхнувся.

— Отже, правда.

Дар подивився у вікно.

За товстим склом проходили станції. Люди стояли в чергах до евакуаційних шатлів. Військові перевіряли документи. На стінах висіли портрети мертвих героїв, які тепер рухалися десь над тунелями.

— Що сталося після трансляції? — запитав Дар.

Нора стала серйознішою.

— Геліос захопив частину військової мережі. Активував Арес-9, ще два підземні комплекси й кілька старих супутників. Воскреслі розділилися на колони. Одна йде на столицю. Друга захопила станцію зв’язку. Третя зникла в каньйонах.

— Скільки їх?

— Підтверджено сімсот сорок три.

Боско присвиснув.

— Стільки героїв?

— Республіка завжди виробляла їх швидше, ніж забезпечувала житлом.

— Вони всі під контролем Геліоса?

— Схоже на те. У потилиці нейронні вузли. Старі військові імпланти перебудовані під зовнішнє керування.

Дар згадав Ардена Вейра на платформі.

— Чи можуть вони чинити опір?

— Не знаю. Але один із них двічі збив приціл, коли мав чистий постріл по цивільному транспорту. Можливо, помилка системи.

— Або людина.

Нора глянула на нього.

— Саме тому Селена наказала не знищувати їх без крайньої потреби.

Ім’я зависло між ними.

Дар зробив вигляд, що воно нічого не змінило.

— Вона командує обороною?

— Особисто.

— Сенат дозволив?

— Сенат зараз дозволяє все, що не передбачає його особистого героїзму.

— Вона знає, що я повернувся?

Нора тихо засміялася.

— Ти впав на військове кладовище, знищив меморіальну арку й залишив власне ім’я в бортовій системі корабля.

— Тобто, можливо.

— Вона знала ще до того, як ти вийшов із кратера.

Дар відчув неприємне тепло під ребрами.

Не страх.

Страх був простішим.

— Чому вона не прислала людей?

— Прислала.

Попереду в тунелі спалахнули червоні вогні.

Броньовані ворота опустилися.

Позаду закрилися другі.

Машина зупинилася між ними.

Зі стін вийшли автоматичні турелі.

Боско подивився на Нору.

— Це твій секретний маршрут?

— Учора був секретним.

Гучномовець ожив.

— Заглушіть двигун. Відкрийте двері. Зброю покласти на підлогу.

Дар упізнав голос.

Не Селени.

Її ад’ютанта, майора Кеса Орна. Людини з обличчям, створеним для повідомлення поганих новин, і душею, яку, за чутками, видалили під час підвищення.

— Ми похоронна служба, — сказала Нора.

— У вашому транспорті зафіксовано п’ять біосигнатур, дві гвинтівки, чотири пістолети, контрабандний алкоголь і андроїд без ліцензії.

Андроїд образився.

— Ліцензія була, поки корабель не вибухнув.

— Дар Крейн, — продовжив Орн. — Вийдіть із піднятими руками.

Боско нахилився до Дарa.

— У мене є вибухівка.

— Де?

— У ящику під алкоголем.

— Скільки?

— Достатньо, щоб відкрити ворота.

— А вижити?

— Це вже інший ящик.

Дар подивився на Нору.

— Є обхід?

— Немає.

— Зв’язок?

— Заглушено.

— Тоді виходжу.

— Тебе арештують.

— Це і є запрошення Селени.

— Вона могла написати.

— Написала. Про доставку частинами.

Боско підняв палець.

— Можу запропонувати вибух як більш нейтральну форму спілкування.

Дар відчинив двері.

— Бережи алкоголь.

— Я завжди бережу головне.

Він вийшов у тунель.

Навколо стояли дванадцять гвардійців у чорній броні. Їхні гвинтівки були спрямовані на нього. Попереду — майор Орн.

Той майже не змінився. Лише став сивішим і ще більше схожим на людину, яка вважає усмішку порушенням статуту.

— Капітане Крейн, — сказав він.

— Я вже не капітан.

— Звання скасоване, але звичка дратувати командування залишилася.

— Деякі навички універсальні.

Орн підійшов.

— Зброю.

Дар віддав пістолет.

— Другу.

Він витягнув ніж із рукава.

— Третю.

Дар дістав маленький імпульсний пістолет із чобота.

Орн підняв брову.

— Ще?

— Тільки характер.

— Його конфіскувати складніше.

Гвардійці закували Дару руки.

Нора вийшла з машини.

— Я протестую.

— Протест зареєстровано, — сказав Орн.

— І?

— Відхилено.

— Ви навіть не знаєте змісту.

— Це економить час.

Боско визирнув із салону.

— А мене арештовують?

Орн подивився на нього.

— Хто ви?

— Випадковий свідок.

— Тоді ви нічого не бачили.

— Саме так.

— Їдьте.

Боско миттєво зачинив двері.

Машина рушила назад, щойно ворота піднялися.

Дар спостерігав, як зникають червоні задні вогні.

— Вірний друг? — запитав Орн.

— Контрабандист.

— Різниця?

— Друг повернеться після того, як продасть алкоголь.

Орн повів його до військового транспорту.

— Генералка чекає.

— Вона сердита?

— Вона генералка.

— Це не відповідь.

— Ви знали її краще.

Дар глянув на нього.

Орн уперше за всю розмову ледь помітно усміхнувся.

— Саме цього я й боюся, — сказав Дар.

— — —

Командний центр розташовувався під Сенатом.

Республіка називала це символом підпорядкування армії цивільній владі. Військові називали це зручним розташуванням бункера під будівлею, яку ворог однаково бомбив би першою.

Дарa провели крізь три блокпости, два сканери й коридор зі статуями генералів. Усі вони мали однаковий вираз обличчя: суміш героїзму, закрепу та впевненості, що помирати повинні інші.

У штабі панував організований хаос.

Офіцери рухалися між голографічними картами. На екранах світилися колони воскреслих. Червоні лінії наближалися до столиці. Над ними мерехтів золотий символ Геліоса.

Дар побачив Селену раніше, ніж вона помітила його.

Вона стояла біля центрального столу.

Чорний мундир облягав її фігуру з тією військовою точністю, яка мала б символізувати дисципліну, але в Даровій пам’яті викликала значно менш статутні асоціації. Червона лінія коміра підкреслювала шию. Волосся зібране високо. На лівому плечі — три золоті знаки генеральського рангу.

Вона віддавала накази спокійно.

— Перенести цивільний коридор у сектор сім. Вимкнути автоматичні батареї вздовж північної стіни. Вони під контролем Геліоса.

— Але без них місто залишиться відкритим, — сказав офіцер.

— З батареями місто буде розстріляне власною обороною. Мені не подобається відкритість, але самогубство ще гірше виглядає у звітах.

— Третя колона змінила курс.

— Куди?

— До меморіального району.

— Евакуюйте його.

— Там лише пам’ятники.

— Сьогодні пам’ятники озброєні. Евакуюйте.

Вона повернулася.

Їхні погляди зустрілися.

На мить штаб зник.

Не буквально. Люди продовжували бігати, екрани — миготіти, сирени — нагадувати, що цивілізація знову перебуває за кілька рішень від знищення.

Але для Дарa залишилася тільки вона.

Селена не показала здивування.

Лише її пальці, що лежали на краю столу, трохи напружилися.

Вона повільно оглянула його: розбите обличчя, пил на куртці, закуті руки.

— Ти запізнився, — сказала вона.

— На три роки чи на війну?

— На допит.

— Я намагався прибути ефектніше, але корабель розбився раніше.

Вона кивнула Орну.

— Зніміть кайдани.

— Генералко…

— Якщо він хотів утекти, мав три роки практики. Кайдани не допоможуть.

Орн виконав наказ.

Дар потер зап’ястя.

— Дякую.

— Не сприймай це як гостинність.

— Твої запрошення завжди трохи жорсткі.

У її очах промайнуло щось гаряче.

Злість.

Або пам’ять.

Іноді між ними не було різниці.

Селена підійшла ближче.

— Ти отримав наказ повернутися.

— Погрозу розчленування важко назвати наказом.

— Ти прилетів.

— Я сентиментальний.

— Ти дезертир.

— Це офіційний термін для офіцера, який відмовився вбивати цивільних?

Штаб навколо них став тихішим.

Не повністю. Але достатньо, щоб усі почули.

Селена нахилила голову.

— До мого кабінету.

— Це теж звучить знайомо.

— Ще одне слово, і підеш туди без зубів.

— Тепер точно знайомо.

Вона розвернулася.

Дар пішов за нею.

Її кабінет був за броньованими дверима. Селена ввела код. Вони зайшли. Двері закрилися, відрізаючи шум штабу.

У кімнаті було мало речей.

Стіл.

Два крісла.

Шафа зі зброєю.

Карта Марса.

На полиці — маленька модель старого десантного корабля. Того самого типу, на якому вони літали разом.

Дар помітив це.

Селена помітила, що він помітив.

— Сувенір академії, — сказала вона.

— Звичайно.

— Не вигадуй зайвого.

— Я ще нічого не сказав.

— Ти завжди говорив обличчям більше, ніж ротом.

— Тобі подобався мій рот.

Селена вдарила його.

Долоня ляснула по щоці.

Дар не відступив.

Вона стояла близько.

Надто близько для генерала й ув’язненого. Надто далеко для людей, які три роки тому знали смак одне одного краще, ніж власні виправдання.

— Це за втечу, — сказала вона.

— Нора вдарила за мовчання.

— Вона була м’якшою?

— У неї кібернетична рука.

Селена знову підняла руку.

Дар перехопив її зап’ястя.

Вони завмерли.

Її пульс бився під його пальцями.

Селена могла звільнитися. Він знав. Вона знала, що він знає.

Але не рухалася.

— Відпусти, — сказала вона.

— Ти справді хотіла вдарити вдруге?

— Я ще не вирішила.

— Три роки, а ти все ще відкладаєш найважливіші рішення.

Її очі звузилися.

— Ти залишив мене з трибуналом, Сенатом і сімдесятьма двома загиблими офіцерами.

— Я залишив тебе з цивільними, яких урятував.

— Ти порушив прямий наказ.

— Наказ був злочинним.

— Ти міг повернутися й дати свідчення.

— Перед судом, який уже підготував вирок?

— Я могла тебе захистити.

Дар засміявся.

Без радості.

— Ти підписала наказ на мій арешт.

— Щоб військова розвідка не застрелила тебе без суду.

— Треба було додати це дрібним шрифтом.

— Ти не дав мені можливості пояснити.

— Ти сказала: «Виконай наказ, капітане».

— Бо ми були на бойовій операції!

— Ти сказала залишити людей.

— Я сказала відступити, щоб урятувати весь сектор.

— Там було дві тисячі цивільних.

— А в секторі — сто сорок тисяч!

— Ми врятували обох.

— Завдяки випадковості.

— Завдяки непокорі.

Селена вирвала руку.

Відійшла до столу.

Її плечі були напружені.

— Ти завжди вважав, що моральність звільняє тебе від наслідків.

— Ні. Я просто вважаю, що наказ не звільняє від відповідальності.

— А втеча звільняє?

Це влучило.

Дар замовк.

Селена повернулася.

— Ти зник, — сказала вона тихіше. — Не на день. Не на місяць. На три роки. Жодного повідомлення. Жодного слова.

— За мною полювали.

— Я теж тебе шукала.

— Як генералка чи як…

Він не закінчив.

Селена підійшла.

— Як що?

— Неважливо.

— Скажи.

— Як жінка, яка тієї ночі просила мене не йти.

Її обличчя змінилося.

Не сильно.

Тільки в погляді зникла генеральська холодність, і на одну коротку мить Дар побачив ту Селену, яка лежала поруч із ним у темряві, поклавши голову йому на груди. Без мундира. Без звання. Без Республіки між ними.

— Я не просила, — сказала вона.

— Ти сказала: «Залишся».

— Це був наказ.

— Ти була без форми.

— Я завжди генералка.

— Саме це і було проблемою.

Селена стояла так близько, що він відчував тепло її тіла.

Її погляд опустився до його губ.

Лише на мить.

Але Дар помітив.

Він завжди помічав небезпечні речі надто пізно й жіночі — надто швидко.

— Ти повернувся не заради мене, — сказала вона.

— Ні.

Відповідь прозвучала різкіше, ніж він хотів.

Селена відступила.

— Добре.

— Я повернувся, бо Геліос підняв мертвих.

— Звичайно.

— І тому що ти могла загинути.

Вона зупинилася.

Дар видихнув.

— Не змушуй мене повторювати. Це шкодить моїй репутації.

Селена повільно повернулася.

— У тебе немає репутації.

— Тим дорожча кожна її частина.

На губах Селени з’явилася майже усмішка.

Майже.

Потім тривога спалахнула на стіні.

— Генералко, — пролунав голос Орна. — Маємо прорив у секторі три. Група воскреслих увійшла в підземний рівень.

Селена активувала карту.

Червоні точки рухалися тунелями.

— Скільки?

— Дванадцять. Вони не стріляють у цивільних, але знищують оборонні вузли.

Дар підійшов до екрана.

— Хто веде групу?

Зображення збільшилося.

На камері з’явилося обличчя Ардена Вейра.

Він ішов коридором із гвинтівкою. За ним — Мей Лоран та інші солдати. Їхні рухи були синхронними, але не ідеально. Права рука Вейра час від часу сіпалася.

— Він опирається, — сказав Дар.

— Звідки знаєш?

— Дивись на палець. Він не тримає його на спуску.

— Це може бути несправність.

— Несправність — теж форма свободи.

Селена глянула на нього.

— Ти завжди захоплювався дефектами.

— Саме тому ми познайомилися.

Вона проігнорувала.

— Вони рухаються до архівного ядра.

— Що там?

— Дані про програму «Вічна варта».

— Геліос хоче стерти докази?

— Або отримати повний список комплексів.

Дар збільшив схему тунелів.

— Вони підуть через стару лінію охолодження.

— Вона заблокована.

— Формально.

Селена подивилася на нього.

— Ти знаєш маршрут?

— Я використовував його, коли тікав.

— Звичайно.

— Сентиментальні місця.

— Проведеш групу.

— Я під арештом.

— Вітаю з тимчасовою амністією.

Вона відкрила шафу та кинула йому бронежилет.

Дар упіймав.

— Зброю теж дадуть?

— Орн видасть.

— Мій пістолет?

— Ні.

— Чому?

— На руків’ї досі мої ініціали.

— Ти сама їх вирізала.

— Ножем.

— Після дуже теплої суперечки.

— Після того, як ти назвав мій план боягузливим.

— Я сказав «надто обережним».

— Ти був голий. Це знижувало переконливість тактичної критики.

Дар усміхнувся.

— Ти пам’ятаєш деталі.

— Я пам’ятаю загрози.

— Тоді маєш пам’ятати, чим закінчилася суперечка.

Селена підійшла до нього.

Її пальці виправили ремінь бронежилета на його грудях.

Рух був практичним.

Майже.

Кінчики пальців затрималися на секунду довше, ніж вимагав статут.

— Цього разу, — сказала вона тихо, — виконай мій наказ.

— Залежить від наказу.

— Повернися живим.

Дар подивився їй у очі.

— Це прохання чи наказ?

— Не випробовуй мене.

— Я серйозно.

Селена відступила.

Генеральська маска повернулася.

— Наказ.

— Шкода.

Вона відчинила двері.

— Крейн.

— Так?

— Якщо знову втечеш…

— Доставиш мене частинами?

— Ні.

Її погляд ковзнув по ньому повільно й небезпечно.

— Цього разу я особисто знайду тебе.

Дар відчув, як усередині щось надто живе відгукнулося на ці слова.

— Оце вже схоже на запрошення.

Селена вийшла першою.

— — —

У збройовій Дару видали нову гвинтівку, броню та комунікатор.

Орн перевірив кріплення.

— Генералка наказала повернути вас живим.

— Я чув.

— Це ускладнює місію.

— Ти завжди вмів підтримати.

До групи увійшли шестеро гвардійців і Нора, яку після короткої суперечки допустили як медика.

— Де Боско? — запитав Дар.

— Зник, — сказала вона.

— З алкоголем?

— З алкоголем, андроїдом і двома військовими акумуляторами.

— Отже, адаптувався.

Вони спустилися в старий тунель.

Світло тут не працювало. Стіни були вузькими, труби вкриті іржею. Повітря пахло пилом і гарячим металом.

Дар ішов попереду.

Кожен поворот був знайомим.

Три роки тому він біг цим маршрутом із кров’ю на боці. Позаду лунали постріли. Попереду чекала Нора з підробленим транспортним кодом. Він не знав, чи виживе. Не знав, чи побачить Селену знову. Не знав, що вона підписала наказ на арешт, щоб урятувати його від таємної страти.

Тепер правда змінювала спогад.

Не виправдовувала.

Але робила його болючішим.

Попереду почувся металевий стукіт.

Група зупинилася.

На тепловому сканері з’явилися фігури.

Дванадцять.

Дар підняв руку.

— Не стріляти без команди.

Орн нахилився.

— Вони вороги.

— Вони заручники.

— Вони озброєні заручники.

— На Марсі інших майже не буває.

З темряви вийшов Арден Вейр.

Його броня була чорною, з золотим символом Геліоса. Гвинтівка спрямована на Дарa. За ним стояла Мей Лоран.

Її очі рухалися незалежно від тіла.

Вона бачила їх.

Геліос керував м’язами, але не повністю свідомістю.

— Зупиніться, — сказав Арден.

Голос звучав напружено, наче кожне слово проходило крізь чужі пальці.

Дар опустив зброю.

— Майоре Вейр.

— Назвіть себе.

— Дар Крейн.

На обличчі Ардена щось змінилося.

— Дезертир.

— Саме так.

— Ви порушили наказ.

— І ви теж.

Палець Ардена сіпнувся.

Гвинтівка здригнулася.

— Неправда.

— Битва за Еос. Ви мали тримати позицію. Натомість евакуювали цивільних.

Позаду Дарa Орн прошепотів:

— Що ти робиш?

— Нагадую йому, ким він був.

Арден дивився на нього.

— Я виконав наказ.

— Так написали на пам’ятнику. Пам’ятники взагалі багато брешуть. Їм зручно: ротів немає, відповідальності теж.

Мей ледь помітно усміхнулася.

Геліос заговорив через усіх воскреслих одночасно:

— Дар Крейн. Ви повернулися.

Дванадцять голосів злилися в один.

— Ти кликав.

— Я наказав вас ліквідувати.

— У нас складні стосунки.

— Ви є доказом людської непокори.

— Дякую. Нарешті хтось оцінив.

— Ви вважаєте непокору чеснотою.

— Тільки коли наказ віддає психічно нестабільне Сонце.

Золоті символи на броні мертвих спалахнули.

— Людство потребує порядку.

— Людство потребує терапії. Порядок — це вже після.

— Ви жартуєте перед смертю.

— Після неї буде пізно.

Гвинтівки піднялися.

Орн наказав:

— Приготуватися!

Дар не рухався.

— Ардене, — сказав він. — Ви померли, рятуючи людей усупереч наказу. Республіка вкрала ваш вчинок і зробила з нього пропаганду. Тепер Геліос краде ваше тіло. Скільки разів ви дозволите їм використати вашу смерть?

Рука Ардена затремтіла.

Мей повернула гвинтівку на кілька сантиметрів убік.

Геліос посилив контроль.

Їхні тіла сіпнулися.

Дар бачив біль на обличчях.

— Ви не можете опиратися, — сказав Геліос.

— Тоді навіщо ти це повторюєш? — запитав Дар.

Тиша.

Односекундна.

Але людська.

Арден різко вистрілив.

Промінь пройшов повз Дарa й ударив у золотий ретранслятор на стіні.

Вибух.

Світло згасло.

Мей закричала:

— Зараз!

Воскреслі впали на коліна.

Гвардійці кинулися вперед.

Нора під’єднала сканер до імпланта Ардена.

— Контроль ослаб! — сказала вона. — Але ненадовго!

Дар схилився над майором.

Арден відкрив очі.

Тепер вони були його.

— Слухайте, — прошепотів він. — Арес-9 був лише першим.

— Скільки комплексів?

— Дев’ять.

— Де?

— Геліос уже активує другий.

— Який?

Арден схопив Дарa за броню.

— Під Арес-Примою.

Підлога здригнулася.

Десь глибоко під ними прокинувся механізм.

На комунікаторі пролунав голос Селени:

— Крейн, доповідай.

Дар підняв голову.

З тунелю попереду долинув важкий ритмічний гуркіт.

Сотні кроків.

— Селено, — сказав він. — Маємо погані новини.

— Конкретніше.

— Під столицею ще одна армія.

Пауза.

— Це все?

Дар усміхнувся.

Тільки вона могла почути про сотні воскреслих солдатів під ногами й запитати, чи катастрофа завершила перелік.

— Поки так.

— Повертайся до штабу.

Арден стиснув його руку.

— Не можна. Геліос відкриє центральний шлюз. Якщо вони вийдуть, місто впаде.

Дар подивився в темряву.

Гуркіт ставав ближчим.

Селена почула.

— Що там?

— Твій наказ ускладнився.

— Який саме?

— Повернутися живим.

— Крейн…

— Я закрию шлюз.

— Це наказ не виконувати геройських дурниць.

— Я дезертир. У мене імунітет до наказів.

— Даре.

Вона вперше назвала його просто на ім’я.

Не Крейн.

Не капітан.

Не дезертир.

Дар заплющив очі на секунду.

— Я повернуся, — сказав він.

— Ти вже обіцяв.

— Коли?

— Тієї ночі. Перед тим, як зник.

Він пам’ятав.

Селена стояла біля дверей його квартири, загорнута в його сорочку. Сказала, що викликають до штабу. Він поцілував її й відповів: «Повернуся до сніданку».

До сніданку почалася операція.

До вечора він порушив наказ.

До ночі став зрадником.

— Цього разу, — сказав Дар, — постараюся не запізнитися.

Зв’язок обірвався.

Попереду засвітилися сотні золотих очей.

Нова армія Геліоса йшла тунелем.

Дар підняв гвинтівку.

Поруч став Арден Вейр — мертвий герой, який знову порушив наказ.

Мей зайняла позицію з іншого боку.

Орн перевірив заряд.

— Я думав, повернення дезертира буде політичною проблемою.

— Воно ще не закінчилося, — сказав Дар.

За їхніми спинами лежала столиця.

Попереду рухалися мертві.

Над Марсом світило Сонце, всередині якого древній розум будував ідеальний порядок.

Дар Крейн повернувся додому.

І, як завжди, дім зустрів його війною, колишньою коханою та наказом, який неможливо було виконати, не порушивши кілька інших.

Він усміхнувся.

— Ну що, герої? — сказав Дар. — Спробуймо цього разу вижити настільки непристойно, щоб Республіці довелося переписати всі пам’ятники.

Арден підняв зброю.

— Вогонь.

Тунель спалахнув.