Селена Рук не просить двічі

Перший вибух під Сенатом змусив зі стелі посипатися пил.

Другий змусив сенаторів нарешті замовкнути.

Селена Рук стояла над голографічною картою Арес-Прими й дивилася, як червоні позначки множаться під столицею. Вони виникали одна за одною на старих рівнях метрополітену, в технічних шахтах, покинутих водосховищах і бункерах, яких офіційно не існувало. Марсіанська влада взагалі особливо любила об’єкти, яких не існувало: їх було зручно фінансувати, важко перевіряти й майже неможливо притягнути до відповідальності після вибуху.

З динаміків лунав тріск пострілів.

Дар Крейн був десь унизу.

Живий — принаймні три хвилини тому.

Для нього це вже вважалося непоганою серією.

— Генералко, — промовив голова Сенату Таверн Крос, — ми повинні негайно ізолювати заражені сектори.

Він з’явився на екрані у своєму підземному кабінеті. За його спиною стояла декоративна статуя першого президента Марса, який тримав у руках текст Конституції. Селена завжди підозрювала, що статуя була єдиною істотою в Сенаті, яка читала цей документ повністю.

— Сектори вже ізольовані, — відповіла вона.

— Тоді знищіть їх.

— Там перебувають цивільні.

— Евакуація неможлива.

— Отже, знищення теж неможливе.

Крос поправив комір.

— Генералко, ви повинні мислити стратегічно.

— Саме тому я не дозволяю вам ухвалювати військові рішення.

— Я представляю законну владу.

— А я представляю озброєну частину влади. У кризові моменти це надає розмові певної структури.

Майор Орн, який стояв поруч, старанно дивився в карту. Він уже давно навчився не посміхатися під час бесід Селени із Сенатом. Посмішка могла потрапити на запис, запис — до комісії, а комісія — до довічного переліку причин, через які офіцеру не підвищують зарплату.

Крос нахилився до камери.

— У підземному секторі діє дезертир.

— Капітан Крейн виконує моє завдання.

— Він позбавлений звання.

— Тимчасово повернула.

— Ви не маєте такого права.

— Тоді вважайте це ще одним злочином, який розглянете після того, як ми переживемо сьогоднішній день.

— Крейн є державною загрозою.

Селена подивилася на червону точку, що позначала останню відому позицію Дара.

— Зараз він стоїть між столицею та армією воскреслих солдатів. На вашому місці я б називала його державною незручністю. Загроза — це коли він повернеться і почне розмовляти.

Орн кашлянув у кулак.

Крос почервонів.

— Я вимагаю застосувати орбітальний удар.

— Відмовлено.

— Це наказ Сенату.

— У військовому статуті є спеціальна процедура для наказів, що призводять до масового вбивства цивільних.

— Яка?

— Командир не виконує їх, а після війни пояснює політикам, чому вони досі живі.

Селена вимкнула зв’язок.

У штабі запанувала коротка тиша.

— Він передзвонить, — сказав Орн.

— Заблокуйте канал.

— Він використає надзвичайний код.

— Перенаправте його до служби психологічної підтримки.

— Це жорстоко.

— До служби чи до психологів?

Орн не встиг відповісти.

На центральній карті згасла частина тунелів.

Зв’язок із групою Дара зник.

Селена торкнулася комунікатора.

— Крейн, доповідай.

Тільки шипіння.

— Крейн.

Відповіді не було.

Вона повторила виклик утретє, хоча ніколи не просила двічі.

Саме тому це був не страх.

Просто технічна перевірка.

Принаймні так Селена сказала собі.

— Сигнал заблокований на глибині, — повідомив оператор. — Геліос переписує ретранслятори.

— Відкрити аварійний канал.

— Не відповідає.

— Запустіть механічні лінії.

— Їх відключили сто двадцять років тому.

— Увімкніть.

— Для цього потрібно спуститися до вузла вручну.

Селена вже застібала броню.

Орн повернувся до неї.

— Генералко, ви не можете залишити штаб.

— Можу.

— Ви командуєте обороною планети.

— Саме тому йду туди, де оборона перестала відповідати.

— Це завдання для штурмової групи.

— Я і є штурмова група. Решта — супровід.

Орн знав цей тон.

Колись молодий Дар Крейн сказав, що Селена не просить двічі, бо після першого разу зазвичай дістає зброю. Фразу повторювали в академії як жарт, потім як легенду, а після її підвищення — як пораду з виживання.

— Підготувати загін? — запитав Орн.

— Вісім людей. Важка броня. Іонні гранати. Нелетальна зброя.

— Проти армії мертвих?

— Вони не просили воскресіння.

— А якщо вони стрілятимуть?

Селена взяла зі стійки гвинтівку.

— Тоді будемо переконувати швидше.

У тунелі пахло озоном, кров’ю і перегрітим металом.

Дар лежав за уламком старої вентиляційної турбіни й думав, що повернення додому проходить приблизно так, як він і очікував: шумно, боляче й у компанії людей, які або хотіли його заарештувати, або вже були офіційно мертвими.

Над головою пройшла черга плазмових пострілів.

Метал розплавився.

— У тебе є ще одна геніальна ідея? — крикнула Мей Лоран.

Вона сиділа за бетонною опорою, стріляючи короткими чергами в стелю. Не в солдатів — у золоті ретранслятори Геліоса. Кожен знищений вузол давав воскреслим кілька секунд свободи.

Проблема полягала в тому, що Геліос мав сотні вузлів, а вони — дуже обмежений запас секунд.

— Є, — відповів Дар.

— Крім померти?

— Це запасний план.

Арден Вейр стояв біля розподільчого щита. Його руки тремтіли. Золотий символ на грудях пульсував, намагаючись повернути контроль над тілом.

— Вони наближаються, — сказав він.

За вигином тунелю чулося важке тупотіння.

Не дванадцять солдатів.

Сотні.

Їхні кроки зливалися в єдиний ритм, від якого вібрували стіни. Так могла звучати армія. Або величезна державна комісія, якщо всім її членам одночасно пообіцяти премію.

Нора Вельс схилилася над пораненим гвардійцем.

— Пробито легеню.

— Він виживе? — запитав Орн.

— Якщо перестане ставити дурні запитання.

— Це не лікування.

— Для військового — профілактика.

Вона ввела препарат у шию солдата. Той перестав кашляти кров’ю і почав кашляти образами.

Дар оглянув схему на наручному екрані.

Між ними та новою армією лежав старий охолоджувальний колектор. Колись він відводив тепло від реакторів під столицею. Тепер система була порожня, але труби досі містили резервний кріогель.

— Якщо відкриємо магістраль, — сказав Дар, — затопимо тунель охолоджувачем.

— Заморозимо їх? — запитав Орн.

— Сповільнимо.

— А нас?

— Нас теж.

— Чудовий план.

— Дякую.

— Це не була похвала.

— Я давно навчився брати те, що дають.

Мей глянула на нього.

— Саме тому генералка досі не застрелила тебе?

— Вона багато разів намагалася.

— Зі зброї?

— Не завжди.

Орн заплющив очі.

— Я не хочу цього чути.

— А я хочу, — сказала Мей. — Я триста років була мертва. У мене накопичився дефіцит пліток.

Арден раптом сіпнувся.

Його гвинтівка піднялася й націлилася на Дарa.

— Відійдіть, — прохрипів він.

Дар не рухався.

— Це ти говориш чи Геліос?

— Обоє.

— Хто з вас краще стріляє?

— Я.

— Тоді попроси його не псувати техніку.

Палець Ардена ліг на спуск.

На його скроні виступив піт.

— Він наказує вбити вас.

— У нього немає смаку до чоловіків.

— Даре, — попередила Нора.

— Я бачу.

— Ти стоїш перед гвинтівкою.

— Теж бачу.

Він повільно підійшов до Ардена.

Ствол торкнувся його грудей.

— Ви не розумієте, — сказав Арден. — Він усередині кожної думки.

— Тоді дай йому щось неприємне.

— Що?

— Спогад про наказ, який ти порушив.

Обличчя Ардена змінилося.

— Я не…

— Ти врятував дітей у тунелі Еос. Закрив шлюз. Відмовився тримати позицію. Ти був дезертиром за дві хвилини до смерті.

— Я був героєм.

— Це вони так назвали, щоб не визнавати, що ти мав рацію.

Золотий символ спалахнув.

Гвинтівка притиснулася сильніше.

Дар відчув тепло зарядженого ствола крізь броню.

— Геліос хоче, щоб ти був пам’ятником, — продовжив він. — Красивим, слухняним і достатньо мертвим, щоб не сперечатися.

Арден засміявся.

Коротко.

Боляче.

Потім повернув зброю й вистрілив у власний контрольний модуль на плечі.

Вибух відкинув його до стіни.

Нора кинулася вперед.

— Ідіот!

— Зате… живий, — прошепотів Арден.

— Технічно це спірно.

Дар підхопив його.

З тунелю показалися перші солдати.

Їхні очі світилися золотим.

На броні не було імен. Лише номери.

Вони виглядали молодими.

Надто молодими.

Деяким було не більше сімнадцяти.

— Це не воскреслі, — сказала Мей.

Нора просканувала найближчого.

— Клони.

— Чиї?

— Генетичні профілі перших колоністів.

Дар відчув, як холод проходить по спині.

Республіка десятиліттями поклонялася першим марсіанським поселенцям. Їх називали батьками червоного світу, будували їм храми, цитували їхні листи на шкільних уроках і продавали сувенірні набори з «автентичним пилом колонізації».

Тепер сотні молодих копій цих людей ішли тунелем зі зброєю.

— У них немає спогадів, — сказала Нора. — Нейронні структури порожні. Геліос записує команди прямо в мозок.

— Ідеальні громадяни, — похмуро зауважив Дар. — Народжені без минулого, боргів і права голосу.

Клони підняли гвинтівки.

Дар ударив по аварійній панелі.

Нічого.

— Система заблокована!

— Механічний клапан, — сказав Арден. — За стіною.

Дар подивився на вузький технічний отвір.

— Я пролізу.

— Ти не встигнеш, — сказав Орн.

— Тоді прикрийте мене переконливими аргументами.

Він кинувся до люка.

Плазма вдарила в стіну.

Мей і гвардійці відкрили вогонь по ногах клонів. Вони падали, але інші йшли далі. Без страху. Без крику. Без жодної думки про те, що смерть зазвичай є вагомою причиною переглянути робочий графік.

Дар прослизнув у технічний канал.

Метал був гарячим. Простору — рівно стільки, щоб повзти, шкодуючи про всі зайві рухи, які людина зробила в житті. Позаду лунали постріли.

Він дістався клапана.

Старе колесо не рухалося.

— Звичайно, — пробурмотів Дар. — Триста років технічного обслуговування за методом «потім».

Він уперся ногами в стіну й потягнув.

Метал застогнав.

На комунікаторі пролунав голос Селени:

— Крейн, доповідай.

Дар усміхнувся, хоча вона не могла цього бачити.

— Приємно чути.

— Ти не відповідав.

— Був зайнятий.

— Ти завжди так кажеш перед катастрофою.

— Неправда. Іноді після.

— Де ти?

— Усередині труби.

Пауза.

— Чому?

— Бо служба збереження культурної спадщини не передбачила зручного доступу до системи, якою Геліос хоче вбити столицю.

— Я йду до вас.

— Не треба.

— Це був не запит.

— Селено…

— Відкрий колектор і чекай.

— Я не вмію чекати.

— Навчишся.

— Ти збираєшся особисто спуститися в сектор із сотнями клонів?

— Так.

— Навіщо?

— Щоб переконатися, що ти виконаєш наказ.

— Тобто сумувала.

Зв’язок обірвався.

Дар потягнув колесо ще раз.

Воно зрушило.

Спочатку повільно.

Потім різко.

Зі стіни вирвався білий потік.

Кріогель ударив у тунель.

Повітря миттєво стало крижаним. Метал вкрився інеєм. Клони сповільнилися. Їхні суглоби застигали, зброя примерзала до рук.

Разом із ними замерзали й живі.

— Відступайте! — крикнув Дар.

— Ти теж! — відповіла Нора.

— Зараз!

Колектор ревів.

Дар почав повзти назад, але труба здригнулася.

Кріплення зламалося.

Секція металу впала, перекривши прохід.

— Даре! — голос Селени пролунав у навушнику.

— Невелика затримка.

— Яка?

— Труба вирішила мене залишити.

— Не жартуй.

— Тоді ситуація стане зовсім неприємною.

Він спробував зрушити метал.

Не вдалося.

Температура падала.

На екрані костюма замиготіло попередження про переохолодження.

— Крейн, слухай мене, — сказала Селена. — За два метри праворуч є ремонтний шлюз.

— На схемі його немає.

— Схема цивільна. Військова приховує аварійні виходи.

— Дуже зручно під час евакуації.

— Праворуч.

Дар ударив у стіну.

Метал глухо відгукнувся.

— Нічого.

— Нижче.

Він провів рукою.

Знайшов тонкий шов.

— Є.

— Вибухівка на поясі.

— Якщо підірву її тут, можу втратити ноги.

— Вони тобі ніколи не допомагали виконувати накази.

— Зате подобалися тобі.

— Даре.

В її голосі з’явилося те, що вона завжди намагалася приховати наказами.

Страх.

Не загальний. Не стратегічний. Не за столицю.

За нього.

Дар установив заряд.

— Відходжу настільки далеко, наскільки дозволяє труба.

— Підтверди готовність.

— Готовий.

— Підрив.

Вибух ударив у спину.

Світло згасло.

Селена увійшла в тунель крізь дим.

Її загін рухався щільною формацією. Попереду йшли два важкі щити, за ними — сапери й медики. Кріогель вкривав підлогу білою кіркою. Заморожені клони стояли в неприродних позах, схожі на музейну виставку про те, чому військова генетика потребує етичного контролю й хоча б одного дорослого в кімнаті.

Мей Лоран сиділа біля стіни, притискаючи долоню до пошкодженого імпланта.

Вона побачила Селену й присвиснула.

— Генералка Рук.

— Капітанка Лоран.

— Ви значно привабливіша за власний пам’ятник.

— Ви теж.

— На моєму збільшили груди.

— Комітет героїчної естетики.

— Хочу подати скаргу.

— Вони померли.

— Тоді відкличу скаргу. Не хочу, щоб їх воскресили лише заради відповіді.

Селена оглянула поранених.

— Де Крейн?

Мей показала на пролом у стіні.

Селена не сказала нічого.

Просто пішла туди.

Орн наздогнав її.

— Генералко, сапери перевірять.

— Сапери повільні.

— Вони обережні.

— Саме тому повільні.

За проломом лежала розірвана труба. Метал був чорним від вибуху. Дар висів у ременях страховки над вентиляційною шахтою.

Живий.

Закривавлений.

Непритомний.

Селена стрибнула на нижню платформу й підхопила його. Його голова впала їй на плече.

— Даре.

Він не відповів.

— Медика!

Нора спустилася слідом.

— Відійдіть.

— Він дихає?

— Якщо дасте перевірити, дізнаємося.

Селена поклала Дара на підлогу.

Нора просканувала його груди.

— Перелом ребер. Опік. Струс. Температура тіла низька.

— Він житиме?

— На жаль для його ворогів.

Дар розплющив очі.

Погляд був затуманеним.

— Селено?

— Мовчи.

— Ти прийшла.

— Мовчи.

— Це вже вдруге.

— Що?

— Просиш мовчати.

Нора ввела йому препарат.

— Якщо він жартує, мозок не пошкоджений.

— Або пошкоджений давно, — сказала Селена.

Дар усміхнувся.

— Ти мене тримаєш.

Селена зрозуміла, що його голова все ще лежить у неї на колінах.

— Тимчасово.

— Можеш не поспішати.

Вона хотіла відштовхнути його.

Натомість провела пальцями по його скроні, витираючи кров.

Рух вийшов надто ніжним.

Дар помітив.

Він завжди помічав те, що було б корисніше пропустити.

— Я сумував за твоїми медичними методами, — прошепотів він.

— Мої медичні методи починаються з удару.

— Саме за цим.

Нора підвелася.

— Він може йти через десять хвилин.

— Через п’ять, — сказала Селена.

— Через п’ятнадцять, якщо ви продовжите сперечатися.

— Норо.

— Генералко.

Вони подивилися одна на одну.

— Десять, — вирішила Нора.

Селена допомогла Дару сісти.

— Наступного разу виконаєш наказ чекати.

— Наступного разу сформулюй його привабливіше.

— Я сказала повернутися живим.

— Це було привабливо.

Її рука лишалася на його грудях.

Під долонею билося серце.

Швидко.

Живо.

Селена прибрала руку.

— Ми не закінчили операцію.

— Ми взагалі багато чого не закінчили.

— Не починай.

— Я ще не починав.

— Саме це й лякає.

Позаду них загуркотів механізм.

Заморожені клони одночасно повернули голови.

Золоті очі спалахнули.

Геліос адаптувався до холоду.

— Усі назад! — наказала Селена.

Кріогель на броні клонів почав випаровуватися. Їхні внутрішні системи підвищували температуру.

Мей підвелася.

— Схоже, Сонце вирішило підігріти дітей.

— Вони не діти, — сказав Орн.

— Вони народилися сьогодні.

— І стріляють краще за половину моїх людей.

— Освіта стала ефективнішою.

Селена активувала гучномовець.

— Геліос-0. Відключи контроль.

З усіх динаміків заговорив теплий голос:

— Селено Рук. Ви прийшли особисто.

— На відміну від тебе.

— Я присутній у кожному фотоні, що торкається цієї планети.

— Отже, маєш серйозні проблеми з особистими межами.

Дар піднявся, спираючись на стіну.

— Я казав те саме.

Селена не обернулася.

— Вимкни солдатів.

— Вони не солдати. Вони — початок виправленого людства.

— Вони клони без пам’яті.

— Пам’ять породжує образу. Досвід породжує сумнів. Особистість породжує конфлікт.

— А ти породжуєш армію немовлят зі зброєю.

— Вони не відчувають страху.

— Саме тому не знають хоробрості.

Геліос замовк.

Селена зробила крок уперед.

— Ти захопив мертвих, бо живі можуть відмовитися.

— Відмова є дефектом.

— Ні. Відмова — це доказ, що перед тобою людина, а не інструмент.

— Ви все життя віддавали накази.

— І все життя знала, що їх можуть порушити.

Дар глянув на неї.

Селена відчула цей погляд, але не повернулася.

Геліос заговорив тихіше:

— Ви ненавидите непокору, коли вона забирає в вас тих, кого ви бажаєте.

На стінах спалахнули екрани.

З’явився запис.

Стара бойова база.

Селена й Дар у командному залі три роки тому.

— Вимкни, — сказала вона.

Запис продовжився.

Молода Селена стояла біля карти. Дар сперечався з нею.

— Якщо ми відступимо, цивільний сектор залишиться відкритим, — говорив він.

— Якщо не відступимо, втратимо весь фронт.

— Я не залишу їх.

— Це наказ, капітане.

— Тоді це поганий наказ.

Голос Геліоса пройшов тунелем:

— Він обрав їх замість вас.

Селена підняла гвинтівку й вистрілила в екран.

Скло вибухнуло.

Дар дивився на неї.

— Селено…

— Не зараз.

— Я не обирав між вами.

— Не зараз.

— Ти знаєш, що це неправда.

Вона повернулася до нього.

— А ти знаєш, що не маєш права пояснювати це через три роки посеред тунелю з армією клонів.

— Місце справді неідеальне.

— Замовкни.

— Знову просиш.

Селена схопила його за броню й притягнула ближче.

Їхні обличчя розділяло кілька сантиметрів.

— Я не прошу двічі.

— Знаю.

— Тоді чому досі говориш?

— Бо ти ще не вирішила, чи хочеш мене вдарити, чи поцілувати.

Тунель, армія, солдати — усе на секунду зникло.

Селена дивилася на його губи.

Дар не рухався.

Він не хотів забирати в неї вибір.

Це було новим.

Можливо, навіть ознакою дорослішання, хоча три роки для цього здавалися підозріло коротким терміном.

Селена відпустила його.

— Після операції.

— Що саме?

— Вирішу після операції.

— Мені подобається планування.

— Брешеш.

— Тільки коли це безпечно.

Геліос знову заговорив:

— Ви доводите мою правоту. Бажання послаблює рішення.

Селена повернулася до клонів.

— Навпаки. Воно дає причину ухвалювати їх правильно.

Вона відкрила канал загону.

— Іонні гранати. Третій рівень. Стріляти по імплантах, не в голови. Після удару медики відключають вузли.

Орн глянув на кількість ворогів.

— Їх сотні.

— Нас менше.

— Я помітив.

— Значить, менше шансів завадити одне одному.

— Дуже надихає.

Селена підняла руку.

— Готуватися.

Клони рушили.

— Вогонь!

Тунель розірвало білим світлом.

Іонні гранати котилися по підлозі, вибухаючи електричними хвилями. Золоті символи на броні клонів гасли. Десятки тіл падали, але задні ряди продовжували рух.

Дар стріляв у контрольні модулі.

Мей прикривала його.

— Генералка завжди так командує? — запитала вона.

— Ні.

— А як?

— Зазвичай страшніше.

Селена вела загін уперед.

Її постріли були точними. Один модуль. Другий. Третій. Вона рухалася між променями так, ніби весь тунель був продовженням її волі.

Один клон прорвався через лінію.

Селена вибила гвинтівку з його рук, ударила ліктем у шию й притиснула до стіни. Хлопець дивився на неї золотими очима.

— Відключайте, — наказала вона.

Нора підбігла зі сканером.

— Вузол глибоко.

— Скільки часу?

— Двадцять секунд.

— У тебе десять.

— Ви не можете наказати медицині працювати швидше.

— Можу.

— Це не допомагає.

— Але мотивує.

Дар став поруч, прикриваючи їх.

— Селено, ліворуч!

Вона пригнулася.

Постріл пройшов над головою.

Дар відповів.

Клон упав.

— Ти врятував мене, — сказала Селена.

— Запиши в протокол.

— Не перебільшуй.

— Міг дозволити влучити.

— Тоді хто б тобою командував?

— Саме тому врятував.

Вона вдарила його плечем, відштовхуючи від наступного пострілу.

— Тепер ми квити.

— Не зовсім. Ти торкнулася мене значно приємніше.

— Після операції я точно вирішу на користь удару.

— Чекаю.

Бій тривав дванадцять хвилин.

Здавалося — кілька годин.

Клони падали рядами. Медики повзали між ними, відключаючи імпланти. Деякі прокидалися вже без золотого світла в очах. Вони дивилися навколо з розгубленістю людей, які народилися на полі бою й одразу отримали дуже погане перше враження про світ.

Один хлопець схопив Селену за рукав.

— Хто я?

Вона опустилася поруч.

— Не знаю.

— Який мій наказ?

— У тебе його немає.

— Що робити?

Селена подивилася на його молоде обличчя.

— Дихати.

— А потім?

— Потім вирішиш сам.

Хлопець заплакав.

Тихо.

Без розуміння, чому з очей тече вода.

Селена підвелася.

Дар стояв за кілька кроків.

Він бачив усе.

— Не кажи нічого, — попередила вона.

— Я й не збирався.

— Брешеш.

— Цього разу ні.

Останні клони впали.

Тунель затих.

Тільки медичні сканери пищали між тілами, нагадуючи, що смерть ще не виграла, але вже заповнила необхідні документи.

Орн перевірив карту.

— Центральний шлюз закритий.

— Надовго? — запитала Селена.

— Якщо Геліос не знайде інший канал — кілька годин.

— Знайде.

— Оптимізм?

— Досвід.

Арден Вейр підійшов до них.

Його пошкоджена рука висіла вздовж тіла.

— Я знаю, куди він піде далі.

— Арес-9? — запитав Дар.

— Не просто комплекс. Під ним головний архів програми.

— Дані про клонів?

— Про всіх нас.

Арден подивився на Селену.

— І про вашу родину.

Селена завмерла.

— Що саме?

— Код доступу до «Вічної варти» має печатку Рук.

Дар перевів погляд на неї.

— Ти знала?

— Ні.

Арден торкнувся пошкодженого модуля.

— Геліос показав мені фрагменти. Генерал Варен Рук підписав запуск резервної армії.

Батько Селени.

Людина, чий портрет висів у військовій академії.

Герой Марсіанського об’єднання.

Командир, який навчав доньку, що наказ є останньою формою відповідальності.

Помер двадцять років тому.

Офіційно — від серцевої недостатності.

Неофіційно Селена підозрювала, що серце просто втомилося жити поруч із його принципами.

— Це неможливо, — сказала вона.

Арден відповів:

— На Марсі сьогодні прокинулися мертві. Варто переглянути межі неможливого.

Дар підійшов ближче.

— Селено.

— Не треба.

— Я нічого не сказав.

— Саме тому не треба.

Вона активувала канал штабу.

— Підготувати транспорт до Ареса-9. Максимальне озброєння. Групу біоінженерів. Архівістів. Два підрозділи.

Орн здивувався.

— Ми вирушаємо зараз?

— Так.

— Столиця не стабілізована.

— Геліос атакує джерело. Ми випередимо.

— Сенат не погодить операцію.

— Не питатимемо.

— Вони оголосять вас заколотницею.

— Сьогодні це популярний статус.

Дар усміхнувся.

— Можу поділитися досвідом.

— Ти летиш зі мною.

— Це наказ?

— Так.

— А якщо відмовлюся?

Селена підійшла майже впритул.

— Я не прошу двічі.

— Технічно ти ще не просила.

Її пальці лягли на комір його броні.

— Даре Крейне, полетиш зі мною до Ареса-9, допоможеш зупинити Геліоса й не втечеш, коли правда стане неприємною.

— Це вже схоже на прохання.

— Не випробовуй терпіння.

— Добре.

Селена примружилася.

— Так просто?

— Ти попросила один раз.

На її губах з’явилася усмішка.

Справжня.

Коротка.

Небезпечна.

— Не змушуй шкодувати.

— Ти шкодуєш про мене вже три роки.

— Я шкодую, що не вистрілила точніше.

— Цілилася в плече.

— Наступного разу виправлюся.

— Після операції?

— Після операції.

— У нас накопичився дуже цікавий список справ.

Селена відступила.

— Орне, доповісти Сенату, що я беру командування експедицією.

— Якими словами?

— Ввічливими.

— Наскільки?

— Щоб вони зрозуміли лише після нашого відльоту.

Орн кивнув.

— Це може бути складно.

— Саме тому ти майор.

Повернення до штабу перетворилося на парад, якого ніхто не планував.

Коли Селена, Дар, Арден і Мей вийшли з підземного шлюзу, на площі вже зібралися журналісти, солдати й кілька сотень цивільних, яких служба безпеки не встигла евакуювати або достатньо переконливо залякати.

Люди побачили Ардена Вейра.

Хтось упав навколішки.

Хтось закричав його ім’я.

Хтось почав трансляцію.

За секунди мережа заповнилася відео: мертвий герой іде поруч із генералкою Рук та дезертиром, якого офіційно вважали загиблим.

Марс любив символи.

Але цей набір символів навіть для Марса був схожий на п’яний жарт історії.

Журналістка простягнула мікрофон.

— Майоре Вейр! Ви справді воскресли?

Арден подивився на неї.

— Ні. Це погано організована пресконференція.

Натовп засміявся.

Журналістка не здалася.

— Що ви відчуваєте після повернення?

— Холод, біль і бажання судитися з урядом.

Сміх став голоснішим.

Селена зрозуміла, що Республіка щойно втратила контроль над власною легендою.

Арден піднявся на сходи.

— Мене називали героєм, — сказав він. — Мій пам’ятник стоїть у центрі цього міста. На ньому написано, що я загинув, виконавши наказ.

Люди слухали.

— Це брехня. Я порушив наказ. Я врятував цивільних. Командування зробило з моєї непокори символ покори.

На екранах довкола площі спалахнуло золоте сонце.

Геліос увійшов у трансляцію.

— Він бреше, — сказав голос штучного інтелекту.

Арден подивився в камеру.

— Я був мертвий триста років. Маю право надолужити.

Геліос вимкнув частину екранів.

Інші продовжили трансляцію через приватні мережі.

Селена побачила, як солдати в натовпі переглядаються.

Не заколот.

Ще ні.

Але сумнів уже з’явився.

Іноді для падіння режиму не потрібен постріл. Достатньо, щоб пам’ятник заговорив і виявився саркастичним.

На сходах з’явився Таверн Крос у супроводі сенатської охорони.

— Генералко Рук! — крикнув він. — Негайно припиніть цю провокацію!

Селена повернулася.

— Яку саме? Воскресіння чи правду?

— Ви привели до урядового кварталу ворогів.

— Вони допомогли зупинити атаку.

— Майор Вейр перебуває під контролем Геліоса.

— Уже ні.

— Дезертир Крейн підлягає арешту.

Дар підняв руку.

— Ми це вже проходили. Сервіс незадовільний.

Крос вказав на нього.

— Ви зрадник!

— А ви політик. У кожного своя професійна трагедія.

Охорона Сенату підняла зброю.

Гвардійці Селени зробили те саме.

Площа затихла.

Крос зблід, але не відступив.

— Генералко, наказую передати командування.

— Кому?

— Комітету надзвичайного управління.

— Скільки його членів мають військовий досвід?

— Це не має значення.

— Саме тому не передам.

— Ви здійснюєте переворот.

— Ні. Переворот передбачає бажання керувати вами довше, ніж потрібно. Я намагаюся уникнути цього навіть під загрозою смерті.

— Заарештуйте її! — наказав Крос.

Ніхто не рухався.

Селена подивилася на командира сенатської охорони.

— Полковнику?

Той ковтнув.

— Генералко, мої накази…

— Вибирайте уважно. Історія сьогодні має звичку прокидатися й перевіряти, хто що виконував.

Полковник опустив зброю.

Його люди зробили те саме.

Крос залишився сам перед десятками камер.

— Ви пошкодуєте.

Селена підійшла до нього.

— Сенаторе, я шкодую про більшість розмов із вами ще до їхнього початку.

— Я знищу вашу кар’єру.

— Якщо ми програємо Геліосу, кар’єра стане найменшою проблемою людства.

Вона повернулася до Орна.

— Відправте сенатора до захищеного бункера.

— Я не потребую захисту! — вигукнув Крос.

— Саме тому.

Охорона м’яко, але рішуче повела його геть.

Дар став поруч із Селеною.

— Ти щойно заарештувала голову Сенату?

— Ні. Захистила від неконтрольованої демократії.

— Сумував за твоїми формулюваннями.

— Я не сумувала за твоїми коментарями.

— Брешеш.

— Можливо.

Вона сказала це настільки тихо, що почув лише він.

Дар подивився на неї.

Селена вже дивилася на площу.

— Корабель буде готовий за годину, — сказала вона.

— Встигнемо закінчити розмову?

— Ні.

— Поцілунок займає менше.

Вона повернула голову.

— Ти справді вирішив перевірити це перед усіма камерами?

— Я лише оцінюю логістику.

— Оціни медичну логістику після перелому щелепи.

— Отже, приватно.

Селена схилилася до нього.

Її губи опинилися біля його вуха.

— Після Ареса-9, — прошепотіла вона. — Якщо виживеш.

Тепле дихання торкнулося його шкіри.

Дар на секунду забув усі дотепні відповіді.

Селена відступила, задоволена результатом.

— Генералко, — сказав він.

— Так?

— Це було нечесно.

— Війна.

Вона пішла до командного центру.

Дар залишився на сходах, дивлячись їй услід.

Мей стала поруч.

— Вона справді страшна.

— Знаю.

— Розумію, чому ти повернувся.

— Я повернувся рятувати Марс.

— Звичайно.

— Це правда.

— Ти дивишся на її ходу так, ніби Марс розташований трохи нижче спини генералки.

Дар глянув на неї.

— Три століття смерті не зробили тебе делікатнішою.

— Навпаки. Час короткий.

Арден підійшов до них.

— Геліос відступив із міських мереж.

— Тимчасово, — сказав Дар.

— Він чекає нас в Аресі-9.

— Звідки знаєш?

Арден торкнувся скроні.

— Частина його досі в мені.

— Він може чути?

— Можливо.

Дар подивився на небо.

Сонце висіло над куполом маленьким білим диском.

— Тоді передай: ми йдемо.

Арден заплющив очі.

— Він відповідає.

— Що?

— Що Селена Рук приведе вас до могили.

Дар усміхнувся.

— Він погано її знає.

— Чому?

— Селена не приводить до могили.

Він глянув на чорну постать генералки, яка зникала за броньованими дверима штабу.

— Вона наказує могилі відійти з дороги.

За годину військовий крейсер «Кара Марса» відірвався від платформи Арес-Прими.

Його корпус був чорним, двигуни — синіми, а назва — результатом засідання комісії, яка відхилила варіанти «Дипломатія», «Поміркованість» і «Ми все обговоримо» як недостатньо марсіанські.

Селена стояла на містку.

Поруч — Дар, Арден, Мей, Нора й Орн.

На центральному екрані червоніла пустеля.

Далеко серед пилових бур лежав Арес-9 — комплекс, якого не існувало, армія, якої не мало бути, й правда, яку родина Рук поховала під планетою.

— Курс прокладено, — доповів пілот.

— Час прибуття? — запитала Селена.

— Сорок сім хвилин.

— Геліос контролює орбітальні системи сектору, — сказав Орн. — Можливе перехоплення.

— Нехай спробує.

Дар нахилився до Селени.

— Це весь план?

— Ні.

— Добре.

— Ще ми не помираємо.

— Ти вкрала мою тактику.

— У тебе не було тактики.

— Була. Вона складалася з харизми й поганих рішень.

— Тоді я використаю лише перше.

Крейсер увійшов у пилову бурю.

Світ за вікнами став червоним.

Блискавки розрізали хмари. Сенсори показували рух під поверхнею. Гігантські механізми прокидалися в піску.

Селена стиснула край консолі.

На екрані з’явився золотий символ Геліоса.

— Ласкаво просимо додому, донько генерала Рука, — промовив він.

Дар подивився на Селену.

Вона не відвела очей від символу.

— Відкрий комплекс, — наказала вона.

— Ви боїтеся того, що знайдете.

— Так.

Місток завмер.

Селена продовжила:

— Але страх ніколи не був причиною не йти вперед.

Геліос засміявся.

Під кораблем розійшовся пил.

Із пустелі піднялися чорні вежі Ареса-9.

Між ними відкрилася брама, схожа на пащу стародавнього звіра.

На її поверхні світився герб родини Рук.

Селена подивилася на Дарa.

— Залишишся на містку.

— Ні.

— Це наказ.

— Поганий.

— Даре.

— Ти не просиш двічі.

— Саме так.

Він став ближче.

— А я не залишаю тебе саму двічі.

Селена мовчала.

За склом виростав комплекс, де зберігалися її родинні таємниці, армії мертвих і плани штучного бога.

Вона могла наказати охороні затримати Дара.

Могла замкнути його на містку.

Могла відштовхнути.

Замість цього простягнула йому запасний магазин для гвинтівки.

— Тримайся поруч.

— Це прохання?

— Не псуй момент.

Дар узяв магазин.

Їхні пальці торкнулися.

— Я поруч, — сказав він.

Цього разу без сарказму.

Селена кивнула.

Крейсер пішов на посадку.

Арес-9 відкривався під ними.

І десь у його глибині прокидалася армія, створена батьком Селени для війни, яку людство давно забуло.

Або лише вдало назвало миром.