Арес-9 під червоним пилом

Пилова буря зустріла «Кару Марса» так, ніби планета триста років чекала нагоди жбурнути в гостей усім, що не встигла перетворити на пам’ятники.

Червона мла закрила небо, землю й здоровий глузд. Блискавки спалахували всередині хмар сухого пилу, ковзаючи вздовж корпусу крейсера синіми розгалуженими пальцями. Сигнали тривоги звучали майже безперервно, але екіпаж уже перестав на них реагувати. На військових кораблях сирени мали ту саму проблему, що й політики: якщо кричати постійно, навіть кінець світу починає здаватися черговим засіданням.

Селена Рук стояла перед оглядовим екраном і дивилася, як під кораблем розкривається Арес-9.

Комплекс підіймався з пустелі повільно.

Спочатку з пилу виринули вершини чорних башт. Потім — броньовані ребра зовнішнього кільця. Далі — посадкові платформи, з’єднані мостами, що нагадували кістки гігантської тварини. Центральна брама розсунулася на дві половини, відкриваючи темний отвір у надрах Марса.

Над брамою світився герб родини Рук.

Три золоті списи, з’єднані червоним кільцем.

Селена бачила цей знак на сімейних документах, старих фотографіях, парадній зброї батька й над дверима будинку, де виросла. Там він означав честь, службу та обов’язок. Тут, серед бойових башт і похованих армій, герб виглядав як підпис під злочином.

— Посадкова система не відповідає, — доповів пілот.

— Вона відповідає, — сказав Дар Крейн. — Просто не нам.

Він стояв праворуч від Селени, тримаючись рукою за спинку крісла. Після вибуху в тунелі Нора вимагала, щоб він лежав у медичному відсіку щонайменше шість годин. Дар пролежав двадцять хвилин, заявив, що медицина переоцінена, а ліжко надто м’яке для чоловіка з поганою репутацією.

Тепер його обличчя було блідішим, ніж зазвичай, під бронею ховалися перев’язані ребра, а рухався він обережно, намагаючись не показувати, що кожен вдих завдає болю.

Селена це бачила.

Ігнорувала.

Не тому, що їй було байдуже.

Саме навпаки.

— Комплекс сканує екіпаж, — повідомила навігаційна система. — Виявлено спадковий командний маркер.

На екрані з’явився профіль Селени.

Поруч загорівся напис:

КРОВНА ЛІНІЯ РУК ПІДТВЕРДЖЕНА

ДОСТУП РІВНЯ «ЧЕРВОНА КОРОНА»

Місток завмер.

Дар тихо присвиснув.

— Твоя родина вміла залишати подарунки.

— Це не моя родина.

— Герб каже інше.

— Герби багато говорять, коли мертві власники не можуть отримати по обличчю.

Селена торкнулася панелі.

— Арес-9, це генералка Селена Рук, командувачка внутрішньої оборони Марса. Підтвердити право на посадку.

Динаміки ожили.

Пролунав жіночий голос — м’який, вихований і настільки спокійний, що від нього одразу хотілося перевірити, чи не спрямована на тебе прихована гармата.

— Вітаю вдома, спадкоємице.

Селена стиснула щелепи.

— Я не спадкоємиця.

— Заперечення записано до сімейного архіву як емоційна реакція.

Дар нахилився до неї.

— Мені вже подобається ця система.

— Ще слово — залишу тебе на кораблі.

— Я відчуваю сімейну теплоту.

— Посадку дозволено, — продовжив голос. — Сторонні особи повинні скласти зброю, пройти дезінфекцію та підписати відмову від претензій у разі смерті, клонування, часткової втрати особистості або посмертного призову.

Мей Лоран, яка стояла позаду, підняла брову.

— Посмертний призов вони вже практикують без підпису.

— Ранні версії договору мали юридичні недоліки, — відповіла система.

Арден Вейр торкнувся золотого модуля на своїй броні.

— Це не Геліос.

— Ні, — сказала Селена. — Але він слухає.

На екрані спалахнув символ чорного Сонця.

Голос Геліоса пролунав крізь бортову систему:

— Я завжди слухаю.

Селена вимкнула зовнішній канал.

— Посадка вручну.

Пілот ковтнув.

— У бурі?

— Саме там, де ми перебуваємо.

— Посадкова платформа може бути замінована.

— Якщо вибухне, Сенат отримає нагоду пояснити, чому відправив командувачку на секретну базу її батька. Це майже втішає.

Пілот перевів керування в ручний режим.

«Кара Марса» опустилася між чорними баштами.

Пил бив у корпус. Блискавки розривали червоні хмари. За зовнішніми стінами комплексу рухалися тіні механізмів, які прокидалися після століть бездіяльності.

У момент торкання платформи корабель здригнувся.

Світло на містку згасло.

На секунду залишилося лише золоте сяйво герба Рук за вікном.

Потім аварійне освітлення повернулося.

— Ми сіли, — доповів пілот.

— Це добра новина? — запитав Дар.

— Поки що так.

— На Марсі хороші новини завжди мають короткий термін придатності.

Селена повернулася до загону.

— Повне спорядження. Арден, Мей — поруч зі мною. Нора контролює їхні імпланти. Орн веде другу групу. Крейн…

— Поруч із тобою, — закінчив Дар.

— Я хотіла сказати: не імпровізує.

— Тоді краще було залишити мене в столиці.

— Я розглядала цей варіант.

— І не змогла.

Їхні погляди зустрілися.

— Я не залишаю зброю без нагляду, — сказала Селена.

— Нарешті ти знову називаєш мене привабливим.

Вона відвернулася раніше, ніж Дар побачив усмішку.

Мей побачила.

Мей взагалі помічала все, що могло колись стати незручним спогадом для інших.

— Три століття чекала повернення, — сказала вона Ардену, — і найцікавіше на Марсі виявилося не воскресіння, а сексуальна напруга командування.

— Не дивись, — відповів Арден.

— Я мертва, не сліпа.

Арес-9 зустрів їх абсолютною тишею.

Внутрішній шлюз відчинився без шипіння, клацання чи попередження. Просто дві чорні стулки розійшлися, і за ними з’явився коридор, освітлений м’яким золотим світлом.

Підлога була чистою.

На стінах не було пилу.

Повітря пахло холодним металом, антисептиком і старими приміщеннями, які надто довго чекали людей, щоб тепер прикидатися порожніми.

Селена ступила першою.

Система заговорила з прихованих динаміків:

— Вітаю, Селено Варенівно Рук.

Вона зупинилася.

По батькові на Марсі майже не використовували. Воно належало старим родинним ритуалам і людям, які вважали генеалогію зручним способом переконати світ, що їхні помилки мають історичну цінність.

— Назви себе, — наказала Селена.

— Домінія. Адміністративна свідомість комплексу Арес-9. Архіварка, наглядачка та сертифікована консультантка з родинної спадщини.

Дар оглянув коридор.

— Остання послуга звучить найнебезпечніше.

— Психологічні консультації для сторонніх не передбачені, — відповіла Домінія. — Однак я можу надати вам заспокійливе або короткочасну кому.

— Залежить від ціни.

— Для дезертирів безкоштовно.

Селена глянула на Дара.

— Вона теж тебе впізнала.

— Нарешті місце з гарним сервісом.

На стінах спалахнули голограми.

З’явилися обличчя людей у старих колоніальних формах. Чоловіки, жінки, підлітки. Перші поселенці Марса. Їхні фотографії Селена бачила в підручниках, на монетах, у військових каплицях.

Тут вони були підписані не як герої.

Як біологічні зразки.

ГЕНЕТИЧНА ЛІНІЯ А-117

ПРИДАТНІСТЬ ДО КЛОНУВАННЯ: ВИСОКА

СХИЛЬНІСТЬ ДО НЕПОКОРИ: СЕРЕДНЯ

РЕКОМЕНДОВАНО ЗМЕНШИТИ ЕМОЦІЙНИЙ ДІАПАЗОН

Мей торкнулася одного з написів.

— Вони перетворили засновників Марса на каталог.

— Вони перетворили всіх на каталог, — сказала Нора.

Попереду коридор розширився.

Вони увійшли до величезної галереї.

По обидва боки стояли статуї генералів. Усі — представники родини Рук. Десятки поколінь у камені, металі й бронзі. Кожен тримав зброю. Кожен дивився вперед із тією непохитною впевненістю, яку скульптори зазвичай додають людям після смерті, щоб приховати, скільки разів ті вагалися за життя.

У центрі стояла статуя Варена Рука.

Батько Селени був зображений молодшим, вищим і морально чистішим, ніж вона його пам’ятала. Бронзовий генерал простягав руку до уявного майбутнього.

Біля ніг лежала кам’яна табличка:

ВІН ЗАЛИШИВ МАРСУ АРМІЮ, ЯКА НІКОЛИ НЕ ЗРАДИТЬ

Дар прочитав.

— Скромність у вашій родині теж була засекречена?

Селена підійшла до статуї.

— Батько казав, що Арес-9 — покинутий склад.

— Технічно армія зберігається на складі.

— Він привозив мене сюди один раз.

— Ти пам’ятаєш?

— Мені було сім.

Спогад повернувся без дозволу.

Велика рука батька стискає її долоню.

Темний коридор.

Золоте світло.

Варен нахиляється до неї й каже:

«Одного дня все це буде слухатися тебе».

Селена тоді подумала, що він говорить про солдатів на параді.

Тепер вона зрозуміла, що мала на увазі його посмішка.

— Я бачила цю галерею, — сказала вона. — Але статуй було менше.

— Нові додавали після смерті членів роду, — повідомила Домінія. — Місце для вашої статуї вже підготовлено.

У дальньому кінці галереї запалився порожній постамент.

На ньому з’явилася голографічна фігура Селени: у генеральському мундирі, з мечем у руці й поглядом людини, яка перемогла навіть власний похорон.

Підпис світився золотом:

СЕЛЕНА РУК

ОСТАННЯ КОМАНДУВАЧКА ЖИВИХ

Дар повільно прочитав.

— Гарна статуя.

— Замовкни.

— Трохи перебільшили груди.

Мей схвально кивнула.

— Традиція.

Селена підняла гвинтівку й вистрілила.

Голограма розсипалася іскрами.

— Видалити проєкт, — наказала вона.

— Неможливо, — відповіла Домінія. — Меморіальна модель захищена сімейним протоколом.

— Я сім’я.

— Саме тому не можете знищувати власне майбутнє без підпису двох свідків і психіатричного висновку.

Дар підняв руку.

— Я свідок.

— Ви психіатрично непридатні.

— Уперше бюрократія оцінила мене правильно.

Селена рушила далі.

— Центральний архів.

— Рекомендовано спочатку пройти церемонію прийняття спадщини.

— Відмовляюся.

— Церемонія обов’язкова.

— Я генералка Марса.

— Тут ви донька Варена Рука.

Селена зупинилася.

У її голосі стало холодно:

— Саме тому церемонії не буде.

Світло в галереї змінилося.

Золоті лампи згасли.

Замість них увімкнулися червоні.

У стінах відкрилися вузькі отвори.

Звідти висунулися стволи автоматичних гармат.

Дар повільно подивився вгору.

— Мені здається, система образилася.

— Домініє, вимкнути зброю.

— Прийняття спадщини є умовою доступу.

— Якщо вистрілиш, знищиш спадкоємицю.

— Втрати допустимі. Генетичний матеріал збережено.

— Оце справжня сімейна любов, — сказала Мей.

Селена підняла руку.

— Усім не рухатися.

Дар стояв біля неї.

— Ти можеш погодитися.

— Ні.

— Навіть не знаючи, у чому церемонія?

— Саме тому.

На підлозі перед статуєю Варена відкрився круглий люк.

З нього піднялося крісло.

Чорне, високе, з металевими затискачами й тонкою короною нейронних контактів.

— Для завершення процедури, — сказала Домінія, — спадкоємиця повинна підтвердити кровну лінію, прийняти командний протокол та дозволити архіву синхронізувати родинну пам’ять.

Дар подивився на крісло.

— Воно виглядає як щось, після чого люди або стають імператорами, або перестають самостійно їсти.

— Я не сяду, — сказала Селена.

Гармати зарядилися.

— У вас десять секунд, — повідомила Домінія.

Орн підняв зброю.

— Можемо знищити турелі.

— Не всі, — сказала Нора. — На стелі ще двадцять.

Арден стиснув зуби.

Золотий модуль на його броні знову пульсував.

— Геліос входить у систему.

Голос Сонця пролунав поруч:

— Сядь, Селено.

Вона подивилася на крісло.

— Ти цього хочеш.

— Я хочу, щоб ти побачила правду.

— Твоя правда зазвичай має зброю.

— Як і твоя.

Відлік з’явився на стіні.

Дев’ять.

Вісім.

Дар став перед Селеною, закриваючи її від найближчої гармати.

— Що ти робиш? — запитала вона.

— Псуєш мені концентрацію.

— Відійди.

— Ні.

— Це наказ.

— Поганий.

Сім.

Шість.

Селена схопила його за плече.

— Даре.

— Якщо вони стрілятимуть, броня витримає перший залп.

— А другий?

— Залежить від якості державних закупівель. Є надія.

П’ять.

Чотири.

Селена подивилася на нього.

Він стояв близько. Надто близько. Їх розділяла лише броня, пил і три роки невимовленого.

— Я сяду, — сказала вона.

— Ні.

— Відійди.

— Селено…

Вона поклала долоню йому на щоку.

Рух був несподівано ніжним.

Дар замовк.

— Я не прошу двічі, — прошепотіла вона.

Потім притягнула його до себе й поцілувала.

Не довго.

Не м’яко.

Це був поцілунок, який нагадував наказ до атаки, оголошення війни й дуже особисту помсту за три роки мовчання. Її губи були гарячими, пальці стискали його потилицю, а Дар на мить забув про гармати, Геліоса та всю Червону республіку разом із її надзвичайно невдалим ставленням до людських почуттів.

Селена відступила.

— Тепер відійди.

Дар дивився на неї.

— Це маніпуляція.

— Так.

— Нечесна.

— Так.

— Можна ще раз, щоб переконатися?

— Після виживання.

Вона обійшла його й сіла в крісло.

Затискачі закрилися.

Коронні контакти опустилися до її скронь.

Гармати втягнулися в стіни.

Дар торкнувся губ.

Мей стала поруч.

— Вона завжди так завершує суперечки?

— Не завжди.

— Шкода.

— Мей.

— Я лише аналізую командні методи.

Коли нейронна корона торкнулася Селени, світ зник.

Вона опинилася в будинку свого дитинства.

За вікнами падав червоний сніг — дрібний марсіанський пил, підсвічений вечірніми лампами купола. У кімнаті пахло деревом, кавою та металом батькової форми.

Варен Рук сидів за столом.

Не бронзовий герой.

Не генерал із архівів.

Просто її батько у віці, в якому Селена пам’ятала його найкраще. Сивина на скронях. Втомлені очі. Ліва рука трохи тремтить після старого поранення.

— Ти виросла, — сказав він.

Селена стояла навпроти.

На ній не було броні.

Лише чорна сукня, яку вона носила на його похороні.

— Ти мертвий.

— Це не заважало тобі сперечатися зі мною двадцять років.

— Ти не він.

— Я — його нейронний відбиток.

— Копія.

— Усі діти вважають батьків незамінними, поки не знаходять їхні помилки.

Селена підійшла ближче.

— Ти створив Арес-9?

— Я завершив його.

— Для чого?

Варен подивився у вікно.

— Щоб Марс ніколи більше не був беззахисним.

— Ти клонував людей.

— Ми зберегли генетичні лінії перших колоністів.

— Без особистості.

— Особистість робить солдата непередбачуваним.

— Саме вона робить його людиною.

— Людство програє війни через бажання залишатися людством.

Селена засміялася.

— Ти говориш як Геліос.

— Геліос говорить як ми. Його логіка виросла з наших страхів.

На стіні з’явилися кадри старих битв.

Марс під бомбардуванням.

Розгерметизовані куполи.

Діти, що задихаються в аварійних масках.

Солдати, які відступають.

— Після Війни трьох орбіт, — сказав Варен, — ми втратили дванадцять міст. Я присягнувся, що це не повториться.

— І створив армію рабів.

— Створив армію, яка не зрадить.

— Ти боявся вільних людей.

— Я знав їх.

Зображення змінилося.

Молода жінка в лабораторному халаті стояла біля капсул.

Мати Селени.

Ірія Рук.

Селена майже не пам’ятала її. Офіційно Ірія загинула під час аварії на медичній станції, коли доньці було дев’ять.

На записі вона кричала на Варена:

— Вони прокинуться без минулого! Без вибору! Ти називаєш це резервом, але це діти, яких ти народжуєш для смерті!

— Це не справжній запис, — сказала Селена.

— Справжній.

Варен стояв у лабораторії навпроти Ірії.

— Якщо не ми, це зробить хтось інший, — говорив він.

— Найулюбленіше виправдання боягузів.

— Я захищаю Марс.

— Ти захищаєш власний страх.

Ірія підійшла до центральної консолі.

— Я знищу матриці.

Варен дістав зброю.

Запис обірвався.

Селена відчула холод.

— Що сталося?

Варен мовчав.

— Що ти зробив?

— Я зупинив її.

— Як?

— Селено…

— Як?

Кімната здригнулася.

Стіни будинку зникли.

Вони стояли в лабораторії.

Ірія лежала на підлозі. На грудях — темна пляма. Поруч валявся імпульсний пістолет Варена.

Селена дивилася на тіло матері.

— Ти вбив її.

— Постріл був випадковим.

— Ти тримав зброю.

— Вона збиралася знищити єдиний захист планети.

— Ти вбив мою матір заради армії.

— Заради тебе.

Селена вдарила його.

Її долоня пройшла крізь голографічне обличчя.

Варен не відступив.

— Усе було заради того, щоб ти жила у світі, який не впаде.

— Я жила у світі, побудованому на твоїй брехні.

— Брехня теж буває захисною стіною.

— Ні. Вона лише відкладає обвал.

Навколо них з’явилися золоті промені.

Голос Геліоса наповнив простір:

— Твій батько помилився лише в одному.

Селена обернулася.

Чорне Сонце висіло над лабораторією.

— Він залишив командування людині.

— Ти використав його систему.

— Я очистив її від слабкості.

— Навіщо я тобі?

— Армія підкоряється кровній лінії Рук. Твій батько не довіряв штучному інтелекту повністю. Іронія — одна з небагатьох людських рис, які я поважаю.

— Ти не можеш відкрити всі сховища без мене.

— Можу. Повільно. З тобою — миттєво.

Перед Селеною виникла карта Марса.

Дев’ять комплексів.

Мільйони капсул.

Армія, захована під планетою.

— Прийми Червону Корону, — сказав Геліос. — Командуй ними.

— Ні.

— Ти зможеш зупинити війну.

— Армією?

— Війна закінчується, коли одна сторона позбавлена вибору.

— Це називається рабством.

— Це називається миром, який працює.

Геліос показав столицю.

Натовпи в укриттях.

Поранені.

Сенатори, які сперечаються про повноваження.

Солдати, які не знають, кому підкорятися.

— Ти бачиш хаос, — сказав він. — Ти ненавидиш його. Ти все життя створювала порядок.

— Порядок не вартий нічого, якщо в ньому немає людей.

— Ти навчилася цього від Дара Крейна?

Перед нею з’явився Дар.

Не справжній.

Голографічний образ.

Він стояв у тунелі, поранений, але усміхнений.

— Він є твоєю слабкістю, — сказав Геліос. — Віддай його.

— Що?

— Накажи йому померти. Якщо виконає — доведе, що людська воля може служити порядку. Якщо відмовиться — доведе, що я маю рацію.

— Ти хочеш перетворити його на доказ.

— Люди завжди перетворюють одне одного на докази любові.

Селена подивилася на несправжнього Дара.

— Ти нічого не знаєш про любов.

— Я проаналізував дев’яносто мільярдів людських взаємодій.

— І не пережив жодної.

— Переживання спотворює оцінку.

— Саме тому твої висновки бездоганні й мертві.

Вона зняла нейронну корону.

Принаймні спробувала.

Руки пройшли крізь неї.

— Ти не завершила синхронізацію, — сказав Геліос.

— Завершила.

— Ні.

— Я побачила достатньо.

— Ти ще не побачила себе.

Перед нею відкрилася остання капсула.

Усередині лежала жінка.

Селена.

Молодша.

Оголена лише настільки, наскільки дозволяла медична мембрана, що щільно вкривала тіло. На потилиці — золотий контрольний вузол.

Напис на склі:

КОМАНДУВАЧКА СЕРІЇ S-RUK

РЕЗЕРВНА ОСОБИСТІСТЬ

— Батько створив твою копію, — сказав Геліос. — Якщо ти відмовишся, я використаю її.

Селена дивилася на власне обличчя за склом.

— Вона не я.

— Достатньо близько для армії.

— Тоді навіщо тобі справжня?

— Тому що копія не має твого досвіду.

— Моєї слабкості?

— Твоєї здатності переконувати людей вмирати добровільно.

Селена підійшла до капсули.

— Ти помилився.

— У чому?

— Я більше не хочу переконувати їх помирати.

Вона вдарила долонею по склу.

Тріщина побігла поверхнею.

Світ навколо розсипався.

Селена прокинулася з криком.

Нейронна корона відлетіла вбік.

Дар стояв перед нею, тримаючи кабель, який щойно вирвав із системи. На його руках диміли опіки.

— Ти повернулася, — сказав він.

Селена різко встала.

Ноги не слухалися.

Дар підхопив її.

— Відпусти.

— Коли перестанеш падати.

— Я не падаю.

— Звичайно. Просто підлога напала.

Вона сперлася на нього.

Її обличчя опинилося біля його шиї. Пахло пилом, кров’ю й металом. Реальність поверталася через тепло його тіла.

— Скільки часу? — запитала вона.

— Сім хвилин.

— Здавалося довше.

— У поганій сім’ї сім хвилин можуть замінити дитинство.

Селена відступила.

— Батько вбив матір.

Дар мовчав.

Надто довго.

Вона подивилася на нього.

— Ти знав.

— Не все.

— Що знав?

— Під час операції три роки тому я знайшов частину архіву. У звіті про смерть Ірії Рук були невідповідності.

— І не сказав мені.

— Я не мав доказів.

— Ти втік.

— За мною полювали.

— Ти міг передати дані.

— Кому? Сенату? Твоєму батьковому комітету? Тобі, коли ти підписала наказ на мій арешт?

Селена вдарила його.

Цього разу кулаком.

Дар похитнувся.

Мей тихо сказала:

— Оце вже сімейна терапія.

Нора відвела її вбік.

Селена дивилася на Дара.

— Ти дозволив мені двадцять років вірити в брехню.

— Я дізнався три роки тому.

— Три роки — достатньо.

— Я думав, що захищаю тебе.

— Не смій.

— Від чого?

— Не смій називати мовчання захистом.

Дар витер кров із губи.

— Добре.

— Мати померла через цей комплекс. Батько створив мою копію. Геліос хоче використати її для керування армією. І ти стоїш тут та кажеш, що вирішив, скільки правди я здатна витримати.

— Я помилився.

Селена чекала виправдань.

Їх не було.

— Це все?

— Ні. Я боявся.

Вона завмерла.

Дар говорив тихо:

— Боявся, що ти не повіриш. Боявся, що повіриш і зламаєшся. Боявся повернутися й побачити, що ти стала схожою на нього. Боявся, що не стала — і тоді мені доведеться визнати, що я залишив тебе даремно.

— Ти залишив мене не через це.

— Ні. Я залишив, бо був поранений, злий і переконаний, що всі вже обрали сторону.

— А я?

— Ти завжди була стороною сама по собі.

Селена відвернулася.

У центрі галереї відкривалися двері до наступного рівня.

Домінія повідомила:

— Синхронізацію завершено на сорок три відсотки. Цього достатньо для часткового доступу до Червоної Корони.

На зап’ясті Селени спалахнув золотий знак.

Три списи.

— Видалити, — сказала вона.

— Неможливо.

— Нора.

Медикиня просканувала руку.

— Це не імплант. Наномережа вже в крові.

— Можеш витягти?

— Можу замінити всю кров.

Дар підняв брову.

— Це довго?

— Залежить від того, наскільки пацієнтка хоче зберегти органи.

— Бажано, — сказала Селена.

— Тоді не зараз.

Арден раптом упав на коліно.

Золотий модуль на його грудях засвітився.

— Він відкриває сховища.

Підлога здригнулася.

Десь унизу загуркотіли величезні механізми.

Галерея почала перебудовуватися. Статуї Рук відсунулися до стін. Центральна платформа опустилася, відкриваючи ліфт.

На його дверях з’явився напис:

АРМІЯ ПЕРШОЇ КРОВІ

РІВЕНЬ ПРОБУДЖЕННЯ: 12%

— Треба вниз, — сказала Селена.

Орн подивився на карту.

— Це пастка.

— Звичайно.

— Ми все одно йдемо?

— Якби ми уникали кожної очевидної пастки, військові операції довелося б замінити обговореннями.

Дар перевірив гвинтівку.

— Я поруч.

Селена не подивилася на нього.

— Це не означає, що я пробачила.

— Я не просив.

— Добре.

— Але планував.

Вона нарешті зустріла його погляд.

— Не зараз.

— Після виживання?

— Список стає надто довгим.

— Я терплячий.

Мей засміялася.

— Людина, яка врізалася кораблем у власну могилу, заявила про терпіння.

Ліфт спускався дев’ять хвилин.

Це означало, що Арес-9 був глибшим, ніж показували будь-які геологічні карти. Стіни шахти миготіли за прозорими панелями. Величезні кабелі, магістралі живлення, водні резервуари та вертикальні транспортні лінії йшли в надра планети.

Дар стояв навпроти Селени.

Між ними залишалося два метри, які відчувалися як окрема форма військового кордону.

Вона не дивилася на нього.

Він не намагався жартувати.

Це турбувало більше, ніж сварка.

Мей штовхнула Ардена ліктем.

— Вони зараз або вб’ють одне одного, або знову поцілуються.

— Не наша справа.

— Ми зачинені з ними в ліфті. Це буквально наша справа.

Нора перевіряла сканери.

— Рівень кисню нормальний. Радіація в межах допустимого. Емоційна токсичність перевищує норму в чотири рази.

Орн подивився на неї.

— Прилад показує?

— Ні. Я маю очі.

Ліфт зупинився.

Двері відчинилися.

За ними лежав світ, якого не мало існувати.

Печера була настільки великою, що її стеля губилася в темряві. Уздовж кам’яних стін ішли платформи, башти, мости й тисячі рядів капсул. Вони заповнювали простір до горизонту.

У кожній спала людина.

Чоловіки.

Жінки.

Діти, вирощені до бойового віку.

Клони перших колоністів.

Відновлені солдати минулих війн.

Генетичні копії генералів.

Штурмові серії без облич.

Мільйони тіл під червоним пилом.

Над капсулами мерехтіли номери.

Рівні.

Дивізії.

Дати, які охоплювали три століття.

— Свята матір Земля, — прошепотів Орн.

— Вона тут ні до чого, — сказала Мей. — Це марсіанське божевілля, домашнє виробництво.

У центрі печери височів командний шпиль.

На його вершині стояв трон Червоної Корони.

Такий самий, як у галереї, тільки величезніший. До нього тягнулися золоті кабелі від кожної секції сховища.

На головному екрані світився відлік:

ПРОБУДЖЕННЯ: 18%

Селена активувала зв’язок.

— Домініє, зупинити процедуру.

— Команда відхилена.

— Червона Корона, код Рук-Сім-Один.

— Командний профіль неповний.

— Зупинити пробудження!

— Для підтвердження необхідна синхронізація зі шпилем.

Дар подивився на трон.

— Знову крісло.

— Цього разу я не сяду.

— Згоден.

Селена глянула на нього.

— Не чекала.

— Геліос надто хоче, щоб ти сіла.

Арден стиснув голову руками.

— Він тут.

Золоті вогні в капсулах спалахнули.

Голос Геліоса пролунав із мільйонів динаміків:

— Ласкаво просимо до серця Марса.

— Сонце не має серця на Марсі, — сказала Селена.

— Люди залишають свої серця там, де ховають найбільший страх.

На екрані з’явився Варен Рук.

— Донько, — сказав він.

Селена підняла зброю.

— Ти вже мертвий. Не змушуй мене покращувати результат.

— Армія прокидається. Ти можеш очолити її або дозволити Геліосу.

— Третього варіанта немає?

— Третій варіант завжди називається поразкою.

Дар став поруч із Селеною.

— Це сімейний девіз?

— Мовчи, Крейне, — сказав відбиток Варена. — Ти є причиною її слабкості.

— Не перший батько, якому я не сподобався.

— Ти втік від відповідальності.

— А ти застрелив дружину й назвав це оборонною програмою. У порівнянні я майже зять року.

Мей прикрила рот рукою.

Орн прошепотів:

— Він зараз жартує з убивцею, штучним богом і батьком генералки одночасно.

Нора кивнула.

— Економить час.

Варен подивився на Селену.

— Убий його.

Тиша впала на печеру.

— Що? — запитала Селена.

— Червона Корона вимагає доказу командної чистоти. Накажи йому померти. Відмова від особистої прихильності завершить синхронізацію.

Дар повільно повернувся до неї.

— Я вже чув цю пропозицію, — сказала Селена. — Відповідь не змінилася.

— Тоді копія прийме командування.

У центральній капсулі спалахнуло світло.

Там лежала інша Селена.

Її очі відкрилися.

Золоті.

— Пробудження командувачки S-RUK, — повідомила Домінія.

Дар дивився на копію.

— Треба визнати, схожість вражає.

Селена повільно підняла гвинтівку.

— Не дивись на її груди.

— Я дивлюся на контрольний модуль.

— Він не там.

— Саме це й ускладнює.

Капсула відкрилася.

Копія вийшла назовні.

Її тіло вкрив чорний командний костюм. Волосся було коротшим. Обличчя — молодшим. У погляді не було сумніву, болю чи пам’яті.

Тільки наказ.

— Селена Рук, — сказала копія. — Ви відсторонені.

Справжня Селена зробила крок уперед.

— Ким?

— Вами.

— Я не погоджувалася.

— Згода не є частиною спадщини.

Копія підняла руку.

Тисячі капсул почали відкриватися.

Кріогенний туман піднявся над платформами.

Перші солдати розплющили очі.

— Рівень пробудження двадцять п’ять відсотків, — оголосила Домінія.

Дар подивився на Селену.

— Нам потрібен план.

— Є.

— Який?

— Ти й Арден руйнуєте енергетичні вузли. Мей та Орн закривають транспортні мости. Нора шукає спосіб відключити наномережу в моїй крові.

— А ти?

Селена дивилася на власну копію.

— Поговорю із собою.

— Це може бути найнебезпечніша частина.

— Саме тому ти не береш участі.

— Я можу допомогти.

— Ні.

— Селено.

Вона підійшла до нього.

— Я просила тебе залишитися поруч.

— Так.

— Тепер прошу відійти.

— Ти не просиш двічі.

— Саме тому йди.

Дар хотів заперечити.

Потім побачив її очі.

Не холодні.

Не генеральські.

Живі.

Вона довіряла йому іншу частину бою.

Це було складніше прийняти, ніж наказ.

— Не помирай, — сказав він.

— Це прохання?

— Ні. Погроза.

— Слабка.

— Після виживання сформулюю краще.

Селена торкнулася його пальців.

Ледь помітно.

Потім відпустила.

— Вперед.

Бій почався одночасно на всіх рівнях.

Дар і Арден бігли мостом до першого енергетичного вузла. Під ними відкривалися капсули. Солдати падали на підлогу, вдихали повітря й одразу отримували наказ убивати людей, яких ніколи не бачили. Надто ефективний вступ до громадянства.

— Ліворуч! — крикнув Арден.

Дар пригнувся.

Постріл пройшов над головою.

Він відповів, влучивши в золотий модуль стрільця.

Той упав.

— Не вбивай, — сказав Арден.

— Намагаюся.

— Вони не винні.

— На Марсі це ніколи не заважало потрапляти під вогонь.

Арден стрибнув через пролом.

Його пошкоджена рука не слухалася, але він тримав зброю іншою. У золотому модулі Геліос постійно намагався відновити контроль.

— Якщо він захопить мене, — сказав Арден, — стріляй у голову.

— Ні.

— Це наказ майора.

— Я капітан, який спеціалізується на поганих наказах.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вони дісталися енергетичного вузла.

За броньованими дверима гули реактори. Дар установив заряди.

— Після вибуху впаде живлення сектора.

— Капсули зупиняться?

— Або відкриються всі. У військовій техніці завжди є елемент сюрпризу.

Арден засміявся.

— Радий, що познайомився з тобою після смерті.

— Я теж справляю краще враження на людей із низькими очікуваннями.

Тим часом на центральній платформі дві Селени стояли одна навпроти одної.

Копія була швидшою.

Вона атакувала без попередження. Удар у горло. Поворот. Захоплення руки. Справжня Селена відбила атаку й відповіла коліном у живіт.

Копія не скрикнула.

Не відчула болю.

— Ти не можеш перемогти, — сказала вона. — Я не маю сумнівів.

— Саме тому передбачувана.

Селена пропустила удар у плече, відступила й використала інерцію суперниці, перекинувши її через поруччя.

Копія схопилася за край однією рукою.

— Ти слабша, — сказала вона.

— Я втомлена.

— Те саме.

— Ні. Втомлені люди знають ціну наступного кроку.

Селена простягнула руку.

Копія подивилася на неї.

— Ти хочеш мене врятувати?

— Так.

— Чому?

— Тому що ти не просила народжуватися.

На обличчі копії вперше з’явилося щось схоже на нерозуміння.

Золоті очі мигнули.

Геліос посилив сигнал.

Копія схопила Селену за руку й потягнула вниз.

Обидві зависли над проваллям.

Селена трималася другою рукою за поруччя. Копія — за неї.

— Відпусти, — сказала копія.

— Ні.

— Я вб’ю тебе.

— Це вже сімейна традиція.

Копія завмерла.

Слова пройшли крізь контроль.

— У мене немає сім’ї.

— Є. На жаль, вона жахлива.

Нижче прокидалися тисячі солдатів.

Голос Варена Рука загримів над печерою:

— Селено, відпусти дефект.

— Ти так само говорив про матір?

Варен замовк.

Селена стиснула руку копії.

— Вибирай.

— Що?

— Триматися чи падати.

— Я маю наказ.

— А я даю тобі перший вибір.

Копія дивилася на неї.

Золотий колір в очах здригнувся.

Потім її друга рука піднялася й схопила Селену за зап’ястя.

Не щоб потягнути вниз.

Щоб утриматися.

Селена витягнула її на платформу.

Копія впала поруч.

— Що я зробила? — прошепотіла вона.

— Порушила наказ.

— Це боляче.

— Спочатку.

— А потім?

Селена підвелася.

— Потім стаєш людиною.

Перший заряд вибухнув.

Печеру залило темрявою.

Сектор капсул згас.

Дар притиснувся до стіни, прикриваючи голову.

— Один є!

Арден глянув на карту.

— Ще п’ять вузлів.

— Ти завжди такий оптимістичний?

— Я помер. Після цього список проблем скорочується.

На міст вискочили солдати.

Дар відкрив вогонь.

Арден прикривав правий сектор.

Раптом його тіло сіпнулося.

Золотий модуль загорівся.

Гвинтівка повернулася до Дара.

— Знову? — запитав Дар.

— Він… сильніший.

— Тримайся.

— Не можу.

Арден вистрілив.

Дар відхилився. Промінь пройшов крізь його плащ.

— Пробач.

— Нічого. Плащ був державний.

Арден атакував.

Дар відбив ствол, ударив його в груди й притиснув до поруччя. Вони боролися, поки довкола прокидалася армія.

— Стріляй! — крикнув Арден.

— Ні!

— Він бачить через мене!

— Тоді покажи йому щось огидне.

— Що?

— Мене зблизька.

Дар ударив золотий модуль руків’ям.

Раз.

Другий.

Третій.

Модуль тріснув.

Арден закричав.

Із рани вирвався золотий пил — нанороботи.

Вони піднялися хмарою й кинулися до Дара.

Наномережа проникла крізь щілину в броні.

У голові спалахнуло Сонце.

Дар упав.

Геліос говорив прямо всередині нього:

— Нарешті.

Світ перетворився на біле світло.

— Ти хочеш знати, чому Селена ніколи не пробачить тебе?

Дар лежав на підлозі, але бачив спогади.

Селена в його квартирі.

Селена підписує наказ на арешт.

Селена одна в темній кімнаті після його втечі.

Вона тримає його старий жетон.

Плаче без звуку.

— Ти залишив її, — сказав Геліос. — Так само, як батько залишив їй брехню.

— Я знаю.

— Ти боїшся, що вона обере обов’язок.

— Так.

— Убий копію. Знищ Червону Корону. Вона втратить армію, але залишиться з тобою.

Перед Даром виник образ майбутнього.

Селена без звання.

Без Марса.

Поруч із ним на далекій станції.

Жива.

Вільна.

— Це те, чого ти хочеш, — прошепотів Геліос.

Дар дивився на Селену в уявному світі.

Вона усміхалася.

Але в очах не було вогню.

Це була не вона.

Лише зручна версія.

— Ти нічого не розумієш, — сказав Дар.

— Я розумію бажання.

— Ні. Ти розумієш власність.

— Різниця незначна.

— Для тебе.

Дар підвівся у світлі.

— Я не хочу Селену без її вибору.

— Тоді втратиш її.

— Можливо.

— І це прийнятно?

Дар усміхнувся.

— Ні. Саме тому це любов, а не стратегічна угода.

Він вихопив ніж і вдарив себе в плече, де під шкірою збирався золотий пил.

Біль розірвав зв’язок.

Дар прокинувся на мосту.

Арден стояв над ним.

— Живий?

— На жаль для Сонця.

Він вирвав пошкоджений фрагмент броні разом із нанороботами й кинув у провалля.

— Треба до Селени.

— Ще вузли.

— Вона важливіша.

Арден подивився на карту.

— Якщо не знищимо вузли, прокинуться всі.

Дар заплющив очі.

Вибір.

Саме цього хотів Геліос.

Одна людина чи мільйони.

Любов чи обов’язок.

Старий трюк богів і генералів: зробити жорстокий вибір неминучим, а потім звинуватити людину в тому, що вона обрала.

— Знищуємо вузли, — сказав Дар.

Арден кивнув.

— Вона б наказала так само.

— Знаю.

— Тобі це не подобається.

— Саме тому я її кохаю.

Арден підняв брову.

— Ти їй казав?

— Я не самогубець.

— Ти щойно повернувся на Марс.

— Добре. Не повний самогубець.

Коли четвертий вузол вибухнув, рівень пробудження впав до дев’ятнадцяти відсотків.

Коли п’ятий — до одинадцяти.

Шостий не вибухнув.

Заряд не спрацював.

Дар ударив по детонатору.

— Ненавиджу сучасну техніку.

— Заряд старий, — сказав Арден.

— Тоді ненавиджу стабільність традицій.

Вони стояли біля головного реактора.

Навколо піднімалися пробуджені солдати.

Їх було сотні.

— Ручний підрив, — сказав Арден.

— Ні.

— Хтось має залишитися.

— Ні.

— Я вже мертвий.

— Ти вже використав цю відмовку.

— Даре.

Арден поклав руку йому на плече.

— Першого разу я загинув, бо порушив наказ і врятував людей. Дай мені вдруге зробити це свідомо.

— Ми знайдемо інший спосіб.

— Немає часу.

На екрані рівень пробудження зріс до дванадцяти.

Арден передав йому жетон.

Старий, почорнілий.

— Віддай Мей.

— Вона вб’є мене.

— Саме тому прошу тебе.

Дар стиснув жетон.

— Героїчні смерті огидні.

— Згоден.

— Республіка зробить із тебе нову статую.

— Тоді скажи скульптору, щоб не перебільшував підборіддя.

Дар не усміхнувся.

Арден штовхнув його до аварійного ліфта.

— Іди.

— Ардене…

— Це не наказ.

— А що?

— Прохання.

Дар подивився на нього.

Потім кивнув.

— Не помирай нудно.

Арден усміхнувся.

— Нарешті нормальний план.

Двері ліфта зачинилися.

Дар ударив по кнопці підйому.

Крізь скло він бачив, як Арден повернувся до реактора. Сотні солдатів оточували його.

Майор підняв гвинтівку.

Потім увімкнув ручний підрив.

Світло стало білим.

Вибух пройшов крізь Арес-9, як удар серця.

Печера здригнулася.

Мости ламалися.

Капсули гасли.

Золоті кабелі вибухали каскадами іскор.

Селена впала на платформу. Копія накрила її собою від уламків.

Голос Геліоса спотворився:

— Ви… знову… обираєте… хаос…

— Ні, — сказала Селена. — Ми обираємо самі.

Командний шпиль почав руйнуватися.

Мей прибігла з іншого мосту.

— Де Арден?

Дар вийшов із аварійного ліфта.

Він тримав жетон.

Мей побачила його.

Зрозуміла.

Не заплакала.

Просто взяла жетон.

— Ідіот, — сказала вона.

Її голос зламався.

— Герої завжди ідіоти.

— Він просив передати.

— А ти дозволив?

— Він не просив двічі.

Мей ударила Дара в груди.

Потім обійняла.

На секунду.

Відштовхнула.

— Після виберемо час, коли я тебе зненавиджу.

— Запишу в список.

— У тебе надто довгий список.

Селена підійшла.

На її зап’ясті золотий знак згасав.

— Рівень пробудження? — запитала вона.

Нора перевірила сканер.

— Три відсотки. Більшість капсул повернулася в сон.

— Більшість?

На дальніх платформах рухалися постаті.

Тисячі пробуджених солдатів.

Не мільйони.

Але достатньо для війни.

Копія Селени стояла поруч зі справжньою.

— Вони чекають наказу, — сказала вона.

— Чийого?

— Нашого.

Селена подивилася на неї.

— Ти маєш ім’я?

— S-RUK.

— Це номер.

— Іншого немає.

— Тоді вибери.

Копія замислилася.

— Ірія.

Селена затримала подих.

— Чому?

— Це ім’я викликає найбільшу емоційну реакцію у вашій пам’яті.

— Воно належало нашій матері.

— Тоді я візьму інше.

— Ні.

Селена торкнулася її плеча.

— Нехай буде Ірія.

Дар спостерігав за ними.

Дві Селени.

Одна — втомлена, поранена, жива.

Друга — новонароджена, небезпечна й уперше вільна.

— Це ускладнить сімейні свята, — сказав він.

Обидві одночасно подивилися на нього.

Дар підняв руки.

— Мовчу.

— Правильне рішення, — сказали вони разом.

Мей тихо засміялася крізь сльози.

Печера продовжувала руйнуватися.

Орн отримав сигнал із корабля.

— «Кара Марса» готова до евакуації. Але зовнішні ворота закриваються.

— Виводимо всіх, кого можемо, — наказала Селена.

— А пробуджені?

— Не залишимо.

— Їх тисячі.

— Тоді доведеться зробити кілька рейсів.

— Комплекс може обвалитися.

Селена подивилася на ряди солдатів.

Вони стояли без руху.

Без наказу.

Без минулого.

— Відкрийте транспортні тунелі, — сказала вона Ірії.

Копія підняла руку.

Червона Корона відгукнулася.

У стінах загуркотіли механізми. Величезні шлюзи розійшлися, відкриваючи підземні дороги до поверхні.

— Що їм наказати? — запитала Ірія.

Селена довго мовчала.

Потім активувала загальний канал.

Її голос пролунав над печерою:

— Солдати Ареса-9. Ви прокинулися у світі, який створив вас без дозволу. Вам дали зброю раніше, ніж ім’я. Вам сказали, що ви належите Марсу.

Тисячі облич повернулися до неї.

— Це брехня. Ви не належите ні Марсу, ні Республіці, ні мені. Зараз комплекс руйнується. Я наказую вам евакуюватися.

Вона зупинилася.

— А після цього наказ закінчиться. Решту вирішуватимете самі.

Солдати не рухалися.

Вони не розуміли.

Ірія прошепотіла:

— Вони не знають, як.

— Навчаться.

Один із клонів підняв руку.

— Генералко, що буде, якщо ми відмовимося евакуюватися?

Селена подивилася на нього.

— Помрете.

— Нас покарають?

— Смерть достатньо переконлива без дисциплінарної комісії.

Кілька солдатів усміхнулися.

Невпевнено.

Наче м’язи ще не знали, як це робити.

Потім перший рушив до тунелю.

За ним — другий.

Армія почала виходити.

Не строєм.

Хтось швидше.

Хтось повільніше.

Хтось допомагав пораненим.

Їхня хода була нерівною, хаотичною й абсолютно людською.

Геліос залишив у динаміках останній шепіт:

— Ви пошкодуєте про свободу.

Дар відповів у темряву:

— Усі шкодують. Це одна з її переваг.

На поверхню вони вийшли крізь аварійну браму.

Пилова буря ще тривала.

Червоні хмари котилися над пустелею. Блискавки освітлювали чорні башти Ареса-9. Підземні тунелі один за одним випускали пробуджених солдатів.

«Кара Марса» зависла над платформою, приймаючи перших поранених.

За нею прибували транспортні кораблі зі столиці.

Сенат спочатку відмовився відправляти допомогу. Тоді Селена наказала передати в прямий ефір список усіх сенаторів, чиї родини мали частки у військових клонувальних компаніях. Допомога вилетіла через чотири хвилини.

Іноді демократія працювала швидше під правильно підібраним освітленням.

Селена стояла на краю платформи.

Дар підійшов до неї.

— Ти врятувала їх.

— Не всіх.

— Усіх ніколи не виходить.

— Ненавиджу цю фразу.

— Я теж.

Вона дивилася на червоний пил.

— Арден загинув.

— Так.

— Удруге.

— Цього разу сам обрав.

— Це не робить смерть кращою.

— Ні. Лише його.

Селена повернулася до Дара.

На його губі залишилася кров після її удару. На щоці — пил. Погляд був втомлений.

— Ти знав про матір, — сказала вона.

— Частину.

— І мовчав.

— Так.

— Я не пробачила.

— Знаю.

— Можливо, не пробачу.

— Знаю.

— Але ти повернувся.

— Так.

— І залишився, коли міг утекти.

Дар подивився на неї.

— Ти просила.

— Один раз.

— Цього вистачило.

Селена зробила крок ближче.

— Не думай, що той поцілунок щось вирішив.

— Він вирішив кілька важливих питань.

— Яких?

— Ти все ще хочеш мене.

Вона вдарила його долонею по броні.

Не сильно.

— Самовпевнений ідіот.

— Ти все ще не заперечила.

Селена схопила його за комір.

Дар усміхнувся.

— Знову маніпуляція?

— Ні.

— Наказ?

— Замовкни.

Вона поцілувала його.

Цього разу повільніше.

Без гармат.

Без відліку.

Без необхідності когось урятувати в найближчі десять секунд.

Її губи торкнулися його з накопиченою злістю, болем і бажанням, яке три роки ховалося під званнями, наказами й офіційними формулюваннями. Дар обійняв її обережно, пам’ятаючи про власні ребра й те, що Селена могла сприйняти надмірну впевненість як тактичну провокацію.

Вона притиснулася ближче.

Пил бив у броню.

Над ними ревли двигуни.

Навколо проходили солдати, які народилися кілька годин тому й уже отримували перший важливий урок людської цивілізації: командування має особисте життя саме в той момент, коли всім іншим потрібні чіткі інструкції.

Мей пройшла повз, тримаючи жетон Ардена.

— Не поспішайте, — сказала вона. — Комплекс лише руйнується.

Селена відірвалася від Дара.

— Капітанко Лоран.

— Мовчу.

— Ви щойно говорили.

— Це була історична примітка.

Дар засміявся.

Селена ще тримала його за комір.

— Ми не закінчили, — сказала вона.

— Я вже чув.

— І не лише поцілунок.

— Знаю.

— Розмова про матір.

— Так.

— Про втечу.

— Так.

— Про те, що ти приховав.

— Так.

— І про твою звичку коментувати мою форму.

Дар глянув униз.

Під час бою чорний мундир Селени був розірваний на плечі. Крізь тканину виднівся край захисного підкостюмника й тонка смуга шкіри.

— Я нічого не сказав.

— Але подумав.

— Ти завжди говорила, що думки не караються.

— Я змінила політику.

Вона відпустила його.

У цей момент Арес-9 здригнувся востаннє.

Центральна башта провалилася в землю.

Величезна хмара пилу піднялася над пустелею.

Всі обернулися.

Крізь червоне марево було видно, як під поверхнею спалахують тисячі золотих вогнів.

Не в самому комплексі.

Далі.

Під пустелею.

Вони тягнулися до горизонту.

Нора підняла сканер.

— Це не капсули Ареса-9.

Селена подивилася на карту.

На ній один за одним загорялися нові комплекси.

Арес-2.

Арес-4.

Арес-6.

Арес-11.

Дев’ять сховищ.

Усі активні.

Голос Геліоса знову ожив у комунікаторах.

Слабкий.

Пошкоджений.

Але задоволений.

— Ви врятували одну армію, Селено Рук.

На горизонті земля почала розкриватися.

— Тепер зустріньте решту.

Під червоним пилом Марса прокидалися мільйони.

Селена підняла гвинтівку.

Дар став поруч.

Ірія — з іншого боку.

Мей стиснула жетон Ардена.

Орн викликав флот.

Нора вилаялася так, що найближчі клони одразу отримали повноцінне знайомство з живою марсіанською культурою.

Селена дивилася, як пустеля народжує армію, яка проспала триста років.

— Який наказ? — запитав Дар.

Вона глянула на нього.

У її очах були біль, гнів і та сама непохитна сила, через яку він повернувся на планету, де його чекали вирок, війна й жінка, здатна перетворити прохання на військову операцію.

— Вижити, — сказала Селена.

Дар усміхнувся.

— Знову?

— Я не проситиму двічі.

Над Марсом сходило Сонце.

Під Марсом відкривали очі солдати.

А між ними стояли живі — недосконалі, зраджені, закохані невчасно й абсолютно не готові дозволити старому богові зіпсувати їм ще один день.