Частина ІV. Армія, яка проспала триста років

Перші десять тисяч солдатів вийшли з-під марсіанського пилу ще до заходу Сонця.

Вони з’являлися з тунелів, аварійних шахт, напівзруйнованих ангарів і тріщин у пустелі, які розповзалися червоною поверхнею, наче планета нарешті вирішила показати людству всі поховані рахунки. Одні були одягнені в броню часів перших колоніальних війн, інші носили екзокостюми, давно виставлені в музеях, а треті виходили майже без одягу — у тонких кріогенних мембранах, що прикривали тіла рівно настільки, щоб військова медицина могла зберегти пристойність і не витрачатися на зайвий текстиль.

Усі вони дивилися на небо.

Для людей, які заснули триста років тому, воно змінилося найменше.

Сонце залишалося маленьким і далеким. Фобос так само поспішав над горизонтом, ніби запізнювався на власне падіння. Червоний пил так само ліз у стики броні, очі, роти й державні програми, доводячи, що деякі марсіанські традиції переживають навіть цивілізації.

Усе інше було чужим.

Над пустелею зависали кораблі, яких вони не знали. На горизонті сяяли міста, збудовані після їхньої смерті. Замість старих колоніальних прапорів на військових машинах майорів герб Червоної республіки.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/mars-chervona-respublka-mertvih-gerov-b457294?c=5085052