Армія, яка проспала триста років

Перші десять тисяч солдатів вийшли з-під марсіанського пилу ще до заходу Сонця.

Вони з’являлися з тунелів, аварійних шахт, напівзруйнованих ангарів і тріщин у пустелі, які розповзалися червоною поверхнею, наче планета нарешті вирішила показати людству всі поховані рахунки. Одні були одягнені в броню часів перших колоніальних війн, інші носили екзокостюми, давно виставлені в музеях, а треті виходили майже без одягу — у тонких кріогенних мембранах, що прикривали тіла рівно настільки, щоб військова медицина могла зберегти пристойність і не витрачатися на зайвий текстиль.

Усі вони дивилися на небо.

Для людей, які заснули триста років тому, воно змінилося найменше.

Сонце залишалося маленьким і далеким. Фобос так само поспішав над горизонтом, ніби запізнювався на власне падіння. Червоний пил так само ліз у стики броні, очі, роти й державні програми, доводячи, що деякі марсіанські традиції переживають навіть цивілізації.

Усе інше було чужим.

Над пустелею зависали кораблі, яких вони не знали. На горизонті сяяли міста, збудовані після їхньої смерті. Замість старих колоніальних прапорів на військових машинах майорів герб Червоної республіки. По мережах уже поширювалися мільйони відео з воскреслими, і половина населення Марса вимагала визнати їх громадянами, а друга половина — негайно перевірити, чи платитимуть вони податки.

Тимчасовий табір розгорнули на плато за двадцять кілометрів від Ареса-9.

Назву йому дали швидко й без натхнення: Центр гуманітарної адаптації пробуджених військовослужбовців. Через годину солдати скоротили її до «Табору мерців». Через дві години уряд заборонив цю назву як дискримінаційну. Через три вона з’явилася на офіційних картах, бо програміст, який мав виправити напис, виявився онуком одного з воскреслих і пішов з’ясовувати сімейні стосунки.

Селена Рук стояла на даху польового командного модуля й дивилася, як росте табір.

Ряди наметів тягнулися до горизонту. Мобільні госпіталі працювали без зупинки. Транспортні кораблі сідали й злітали серед хмар пилу. Медики сканували імпланти, техніки знімали золоті вузли Геліоса, психологи роздавали заспокійливі людям, які щойно дізналися, що їхні кохані, діти, батьки та вороги померли кілька століть тому.

Психологи самі вже просили заспокійливе.

Поруч із Селеною стояла Ірія — її копія, сестра, донька чи біологічно складна образа на здоровий глузд. Вона обрала коротку чорну куртку замість генеральського мундира, але рухалася так само рівно й упевнено, як Селена. Здалеку їх можна було сплутати. Зблизька різниця відчувалася в очах.

Селена дивилася на світ так, ніби вже знала ціну кожного рішення.

Ірія — так, ніби тільки збиралася її дізнатися.

— Вони чекають наказу, — сказала Ірія.

— Знаю.

— Деякі стоять нерухомо вже чотири години.

— Нехай стоять.

— Це шкідливо для кровообігу.

— Свобода теж спочатку шкодить кровообігу.

Ірія нахилила голову.

— Я не розумію.

— Їм усе життя — або кілька годин життя — говорили, що кожна дія має починатися з наказу. Якщо я негайно скажу, що робити, нічого не зміниться.

— Але вони розгублені.

— Це нормальний стан людини без командування.

— А що роблять люди після розгубленості?

Селена подивилася вниз.

Один із пробуджених солдатів сидів на ящику з медичними препаратами й намагався навчитися користуватися сучасним комунікатором. Він кілька разів торкнувся екрана, випадково відкрив меню знайомств, побачив пропозицію «Знайди кохання у своєму секторі» й засміявся так голосно, що до нього обернулися сусіди.

— Роблять дурниці, — сказала Селена. — Це добрий знак.

Дар Крейн з’явився на даху без дозволу, що було настільки звично, що охорона вже сприймала його проникнення як частину розкладу.

На ньому була темна куртка поверх медичної пов’язки. Ліва рука рухалася обережно через опік, залишений нанороботами Геліоса. На щоці виднівся свіжий шрам. Волосся вкрилося червоним пилом, а погляд залишався нахабно живим.

— Сенат на зв’язку, — сказав він.

— Чому про це повідомляєш ти?

— Орн боявся зіпсувати тобі настрій.

— А ти не боїшся?

— Мені подобається твій поганий настрій. Він підкреслює очі.

Ірія перевела погляд із нього на Селену.

— Це флірт?

— Ні, — відповіла Селена.

— Так, — одночасно сказав Дар.

— Я ще навчаюся розпізнавати людські взаємодії.

— Не бери з нього приклад, — сказала Селена.

— Бери, — заперечив Дар. — Але лише в питаннях виживання, порушення наказів і вибору привабливих генералок.

Селена пройшла повз нього до сходів.

— Ти йдеш зі мною.

— Це запрошення?

— Це можливість пояснити Сенату, чому вони не можуть розібрати пробуджених на органи.

Дар перестав усміхатися.

— Вони вже запропонували?

— Використали формулювання «медична утилізація нестабільних біологічних активів».

— Політики завжди вміли зробити масове вбивство схожим на прибирання комори.

— Саме тому ти говоритимеш лише тоді, коли я дозволю.

— Тоді навіщо я йду?

— Щоб вони бачили, що навіть дезертир може поводитися краще за Сенат.

— Це надзвичайно низька планка.

— Нам потрібна перемога.

Голова Сенату Таверн Крос з’явився на голографічному екрані в супроводі ще одинадцяти політиків.

Дехто сидів у захищених бункерах. Дехто — в орбітальних резиденціях. Один сенатор приєднався з приватної яхти біля Фобоса, але встановив тло з державним прапором, щоб виборці не помітили басейн із напівоголеними андроїдами за його спиною.

Селена стояла перед екраном.

Дар сперся на стіл поруч.

Ірія залишилася трохи позаду.

Коли політики побачили двох майже однакових Селен, у їхніх очах з’явився той особливий страх, який відчувають чоловіки при владі, коли розуміють, що одна небезпечна жінка може бути не межею проблеми.

— Генералко Рук, — почав Крос, — ситуація неприпустима.

— Дякую за оперативний аналіз.

— На поверхні перебувають десятки тисяч невідомих озброєних осіб.

— Вони відомі. У нас є імена, військові номери та генетичні профілі.

— Більшість із них юридично мертві.

— Юридичний статус можна змінити.

— Смерть не скасовується адміністративним рішенням.

Дар підняв руку.

— Насправді моя смерть була скасована саме адміністративним рішенням. Після того як я особисто з’явився на власному кладовищі.

Крос проігнорував його.

— Вони є власністю Республіки.

У кімнаті стало тихо.

Ірія зробила крок уперед.

— Поясніть.

— Клонувальні матриці, обладнання та програма «Вічна варта» фінансувалися державою.

— Отже, — сказала Ірія, — держава вважає мене обладнанням?

Сенаторка Ліс Орда втрутилася:

— Не обладнанням. Стратегічним біологічним ресурсом.

Дар повільно повернувся до Селени.

— Чи маю я дозвіл говорити?

— Ні.

— Шкода.

Селена нахилилася до екрана.

— Пробуджені є людьми. До визначення їхнього громадянського статусу вони перебувають під захистом військового командування.

— Ви перевищуєте повноваження, — сказав Крос.

— Я врятувала столицю, поки ви ховалися під нею.

— Це не дає права створювати приватну армію.

— Я не створюю армію.

— Вони озброєні.

— Після трьохсот років сну їм навіть не дали зубних щіток. Зброю вони принесли із собою.

— Її потрібно конфіскувати.

— Спробуйте.

Крос замовк.

Селена продовжила:

— Ви надішлете транспорт, продовольство, медичні модулі й спеціалістів із цивільної адаптації.

— Сенат не затвердив фінансування.

— Тоді я відкрию архів Ареса-9 для преси.

На екранах політики одночасно змінилися в обличчі.

Дар тихо сказав:

— Ось тепер переговори стали гуманними.

Селена не відводила очей від Кроса.

— Там є списки компаній, сенаторів і родин, які заробляли на програмі клонування. Є записи про незаконні експерименти. Є контракт на створення копій високопосадовців. Один із файлів називається «Програма безперервності парламенту».

Сенатор із яхти відключив камеру.

— Це шантаж, — сказав Крос.

— Ні. Шантаж передбачає, що я можу не публікувати дані. Я оприлюдню їх у будь-якому разі. Зараз ми обговорюємо лише те, чи зроблю це до або після того, як ви надішлете їжу.

Крос дивився на неї кілька секунд.

— Транспорт вирушить протягом години.

— Тридцяти хвилин.

— Сорока п’яти.

— Тридцяти.

— Генералко…

— Я не прошу двічі.

Крос вимкнув зв’язок.

Дар повільно заплескав.

Селена глянула на нього.

— Припини.

— Це було красиво.

— Це була політика.

— Я й не знав, що політика може виглядати так привабливо без зброї.

— У мене була зброя.

Він подивився на кобуру на її стегні.

— Я помітив.

Ірія знову нахилила голову.

— Це точно флірт.

Селена вийшла з модуля.

— Нам усім потрібен відпочинок.

— Особливо тобі, — сказав Дар.

— Я не втомилася.

— Ти погрожувала Сенату лише архівами, а не орбітальним ударом. Це тривожний симптом.

Проблема з армією, яка проспала триста років, полягала не тільки в тому, що вона прокинулася.

Проблема полягала в тому, що вона прокидалася частинами.

Кожен комплекс належав іншій епосі.

Із Ареса-2 вийшли ветерани Війни трьох орбіт — люди, які пам’ятали Марс розділеним між земними корпораціями. Вони не визнавали Червоної республіки, бо за їхнього життя вона ще була таємною організацією, яку військова поліція називала терористичною.

Арес-4 випустив солдатів Республіканського визволення. Вони вважали ветеранів Ареса-2 окупантами.

Арес-6 пробудив гарнізони, які придушували повстання в каньйонах. Частина повстанців спала в сусідньому секторі того самого сховища.

Арес-11 виявився найгіршим.

З нього вийшла Перша Марсіанська ударна армія під командуванням маршала Кассара Вейна.

Кассар Вейн був легендою ще за життя. Він командував обороною планети триста дванадцять років тому, виграв сім великих битв, програв одну вирішальну й зник разом із усім штабом. Офіційна історія стверджувала, що маршал загинув у героїчній контратаці.

Насправді його заморозили.

Очевидно, на Марсі смерть часто була лише способом приховати невдалу кадрову політику.

Вейн прибув до Табору мерців у супроводі двох тисяч солдатів.

Він був високим чоловіком із коротким сивим волоссям, важким підборіддям і механічним правим оком. Його броня була старою, але бездоганно відполірованою. На плечах сяяли знаки влади уряду, який припинив існування за двісті сімдесят років до його пробудження.

Вейн зійшов із транспортера й одразу запитав:

— Хто тут командує?

Селена вийшла йому назустріч.

— Я.

Маршал оглянув її мундир.

— Жінка?

Дар, який стояв поруч, тихо сказав:

— Початок розмови вже чудовий.

Селена не кліпнула.

— Генералка Селена Рук, командувачка внутрішньої оборони Червоної республіки.

— Республіки не існує.

— Уже двісті сорок шість років існує.

— Неможливо.

— Ми сьогодні часто чуємо це слово від людей, які самі вийшли з могили.

Вейн подивився на прапори табору.

— Де губернатор Меллор?

— Помер триста років тому.

— Верховне командування Землі?

— Земля більше не керує Марсом.

— Яка дата?

Селена назвала рік.

Маршал мовчав.

Його солдати теж.

Кілька людей у задніх рядах почали перешіптуватися.

— Ви стверджуєте, — сказав Вейн, — що ми спали три століття?

— Так.

— Хто переміг у війні?

Дар знизав плечима.

— Залежить від того, який підручник купити.

Вейн уперше помітив його.

— Ваше звання?

— Колишній капітан.

— Чому колишній?

— Політичні розбіжності щодо того, чи слід убивати цивільних.

— Дезертир?

— У найкращих традиціях Марса.

Вейн повернувся до Селени.

— Я вимагаю повного військового звіту.

— Отримаєте.

— І повернення командування моєю армією.

— Ні.

Маршал повільно наблизився.

— Дівчинко, я командував Марсом до народження твоїх прапрадідів.

— Саме тому ваші методи потребують оновлення.

— Мої солдати присягали мені.

— Вони присягали уряду, якого більше немає.

— Присяга не має терміну.

— Людина має.

Вейн подивився на тисячі пробуджених довкола.

— Без командування вони перетворяться на натовп.

— Можливо.

— Натовп не виграє війни.

— Війна закінчилася.

— Війна ніколи не закінчується.

— Це улюблена фраза генералів, яким більше нічим виправдати бюджет.

За спиною Селени хтось тихо кашлянув, приховуючи сміх.

Механічне око Вейна звузилося.

— Я не визнаю вашої влади.

— Це ваше право.

Маршал явно не очікував такої відповіді.

— Ви дозволите мені відмовитися?

— Так.

— І зберегти зброю?

— Поки не використаєте її проти цивільних.

— Ви слабка командирка.

— Можливо.

— Дисципліна тримається на страху перед покаранням.

— Якщо солдат слухається лише через страх, ви командуєте не армією, а заручниками.

Вейн усміхнувся.

Холодно.

— Побачимо, скільки протримається ваша свобода, коли вони дізнаються правду.

— Яку?

— Що світ, за який вони померли, не існує. Що їхні родини стали прахом. Що їхні жертви нічого не змінили.

Він повернувся до своїх солдатів.

— Перша ударна армія розташовується окремо. Ми не підкоряємося Республіці.

Селена не зупинила його.

Дар дочекався, поки Вейн відійде.

— Він створить проблеми.

— Знаю.

— Можу випадково загубити його в пустелі.

— Ні.

— Навіть маленьку аварію?

— Ні.

— Ти руйнуєш мою ініціативність.

Селена подивилася на маршала.

— Він має право відмовитися.

— Навіть якщо використає свободу, щоб забрати її в інших?

— Тоді ми його зупинимо.

— Ти могла б наказати зараз.

— Могла б.

— Чому не наказуєш?

Вона глянула на Дара.

— Бо хочу перевірити, чи справді вірю в те, що сказала.

До вечора табір перетворився на місто.

Медичні модулі стояли поруч із польовими кухнями. Мобільні генератори живили сотні наметів. Цивільні волонтери привезли одяг, їжу та комунікатори. Релігійні організації почали сперечатися, чи вважаються воскреслі доказом існування душі, порушенням природного порядку або перспективною групою нових прихожан.

Першою серйозною кризою стала їжа.

Солдати з кріокапсул потребували втричі більше калорій, ніж звичайні люди. Польові кухні не справлялися. Пробуджені вишикувалися в дисципліновані черги, які простягнулися на кілька кілометрів.

Один сержант стояв перед автоматом із напоями й читав перелік смаків.

— Що таке «кава з ароматом ностальгії»?

Волонтер знизав плечима.

— Звичайна кава, але дорожча.

— А «героїчний капучино»?

— Те саме, тільки з прапором на піні.

— За моїх часів кава мала смак мастила.

— Ця теж. Маркетинг змінився.

Поруч інша солдатка отримала комунікатор і попросила знайти свого чоловіка.

Система повідомила, що він помер двісті дев’яносто шість років тому, одружився вдруге після її офіційної загибелі, мав трьох дітей, двадцять сім онуків і тепер налічував понад дві тисячі живих нащадків.

Жінка довго дивилася на екран.

— Він чекав мене чотири роки, — сказала вона.

Волонтер мовчав.

— Це багато?

— Думаю, так.

— А потім перестав?

— Він думав, що ви загинули.

Солдатка сіла на землю.

— Я теж так думала.

Дар проходив між наметами й бачив десятки схожих сцен.

Люди знаходили свої могили в мережі.

Дивилися записи власних похоронів.

Читали історичні статті, у яких їхні поразки називали перемогами, а перемоги — необхідними жертвами.

Один лейтенант дізнався, що його ім’ям назвали станцію очищення відходів.

— Це образа? — запитав він.

— Станція дуже важлива, — відповів Дар.

— Мій брат отримав військову академію.

— Не всім щастить.

Біля краю табору стояла Мей Лоран.

Вона тримала жетон Ардена Вейра й дивилася на голографічний пам’ятник, створений на його честь після першої смерті. Над бронзовою статуєю майора крутилися слова:

ВІЧНО СЛУЖИТИ — ВИЩЕ ЗА ЖИТТЯ

Дар підійшов.

— Як ти?

— Мертва капітанка намагається оплакати двічі мертвого майора. Психолог сказав, що ситуація нестандартна.

— Він допоміг?

— Запропонував дихальну вправу.

— І?

— Я нагадала, що триста років не дихала й чудово обходилася.

Дар став поруч.

Мей стиснула жетон.

— Він не хотів пам’ятника.

— Знаю.

— Їх усе одно поставлять.

— Ми можемо зруйнувати.

— Ти пропонуєш мені вандалізм як терапію?

— На Марсі це називається редагуванням історичної пам’яті.

Мей усміхнулася.

— Після війни.

— Якої?

Вона подивилася на табір Вейна, де солдати вже встановлювали старі прапори.

— Наступної.

У медичному модулі Селена стояла перед дзеркалом і намагалася самостійно зняти пошкоджений наплічник.

Кріплення заклинило.

Вона потягнула сильніше.

Метал не рухався.

— Можу допомогти, — пролунав голос Дара.

— Ні.

— Ти вже три хвилини воюєш із ременем.

— Я перемагаю.

— Ремінь має іншу думку.

Він зайшов і зачинив двері.

Селена побачила його відображення в дзеркалі.

— Хто дозволив?

— Нора. Сказала, що тобі потрібно обробити рану.

— Нора сказала це тобі?

— Вона сказала: «Зайди й допоможи їй, поки вона не втратила руку через гордість».

— Я поговорю з нею.

— Вона озброєна.

Дар підійшов ззаду.

Його пальці торкнулися кріплення на плечі Селени.

Вона напружилася.

— Боляче?

— Ні.

— Брешеш.

— Не твоя справа.

— Моєю справою було тримати тебе, коли ти падала в Аресі-9.

— Це була технічна необхідність.

— Звичайно.

Він розстебнув верхній фіксатор.

Наплічник від’єднався й упав на стіл. Під ним чорна тканина мундира була розірвана. На плечі простягався темний синець, а вздовж ключиці — тонка подряпина.

Дар обережно відсунув тканину.

— Поверхнева.

— Я знаю.

— Тоді чому не обробила?

— Не було часу.

— У тебе ніколи немає часу на себе.

Селена дивилася в дзеркало.

Дар стояв зовсім близько. Його груди торкалися її спини під час кожного руху. Пальці ковзали по шкірі, наносячи антисептичний гель. Дотик був професійним лише перші кілька секунд.

Потім став повільнішим.

Селена відчула його подих біля шиї.

— Ти робиш це навмисно, — сказала вона.

— Що саме?

— Не вдавай невинного.

— Ніколи не вмів.

Його великий палець пройшов уздовж ключиці.

Селена заплющила очі.

Надто багато всього сталося за один день.

Батькова брехня.

Материна смерть.

Ірія.

Мільйони солдатів під пилом.

Поцілунок біля Ареса-9.

Дар, який знову був поруч і поводився так, ніби три роки болю можна було пережити, торкнувшись її плеча.

Вона повернулася до нього.

Їхні обличчя опинилися близько.

— Я ще не пробачила тебе, — сказала Селена.

— Знаю.

— Поцілунки цього не змінять.

— Знаю.

— І те, що ти повернувся, не стирає втечі.

— Знаю.

— Ти міг би хоч раз сперечатися.

— Я вчуся.

— Погано.

— Учителька відволікає.

Він дивився на її губи.

Селена поклала долоню йому на груди. Під тканиною куртки билося серце. Вона відчула пов’язку на ребрах.

— Ти теж не лікуєшся.

— Ми маємо багато спільного.

— Це не комплімент.

— Для мене — так.

Селена притягнула його ближче.

Поцілунок почався повільно, майже обережно. Без відліку, без гармат і без необхідності когось переконати відійти від лінії вогню. Дар торкнувся її талії. Його долоні ковзнули по приталеній тканині мундира, зупинилися на спині.

Селена відчула, як усередині зникає холод, який вона носила три роки.

Дар поцілував її шию біля краю коміра.

Вона тихо вдихнула.

— Це все ще не пробачення, — прошепотіла Селена.

— Я готовий до тривалих переговорів.

— Переговори передбачають перерви.

— Я проти бюрократії.

Він знову торкнувся її губ.

У двері постукали.

— Генералко! — пролунав голос Орна. — Маємо проблему.

Селена не відразу відступила.

— Яку?

— Маршал Вейн захопив склад зброї.

Дар притулився чолом до її чола.

— Ти завжди обираєш дуже невчасних підлеглих.

— Він не мій підлеглий.

— Оце і є проблема.

Селена застебнула мундир.

Дар допоміг повернути наплічник, але вона відклала його.

— Після цього, — сказав він, — повернемося до переговорів?

— Залежить від того, чи виживеш.

— Знову ця умова.

— Вона дисциплінує.

Вейн захопив не лише склад.

Його солдати взяли під контроль три транспортні платформи, батарею протиповітряної оборони та старий командний ретранслятор. Над їхнім сектором підняли прапор Центральної адміністрації Марса — держави, яка давно зникла, але тепер отримала дві тисячі озброєних прихильників і дуже образливе почуття ностальгії.

На головному екрані табору з’явилося обличчя маршала.

— Солдати Марса, — почав він. — Нас обманули.

Селена й Дар вийшли з медичного модуля.

Довкола збиралися пробуджені.

— Нам кажуть, що минуло триста років, — продовжив Вейн. — Нам показують міста, яких ми не знаємо, прапори, яким не присягали, та уряд, народжений із заколоту. Але хіба ми повинні вірити людям, які тримають нас у таборі, роззброюють і називають біологічними ресурсами?

— Останнє сказав Сенат, — пробурмотів Дар. — Уперше політики виявилися корисними для заколоту.

Вейн підняв руку.

— Наші вороги могли створити цю ілюзію. Вони могли переписати архіви, підробити небо й побудувати фальшиві міста. Ми не знаємо, чи справді спали три століття.

Серед солдатів прокотився гомін.

Людині було легше повірити в глобальну змову, ніж прийняти, що всі, кого вона любила, давно стали історією.

— Я відновлюю законне командування Марса, — заявив Вейн. — Усі військові частини повинні приєднатися до Першої ударної армії. Ми вирушаємо до столиці, усуваємо самопроголошений уряд і встановлюємо порядок.

Селена активувала канал.

— Вейне.

Його зображення повернулося до неї.

— Генералко.

— Відкрий склад і відпусти персонал.

— Я не визнаю вашого звання.

— Тоді називай мене жінкою, яка за десять хвилин залишить тебе без батарей.

— Ви погрожуєте законному маршалу Марса?

— Законному за законами держави, якої немає.

— Ви не довели, що минуло триста років.

Дар увімкнув свій комунікатор.

— Я можу показати ціни на житло. За одну добу таке зростання неможливе навіть для Марса.

Селена кинула на нього погляд.

— Мовчи.

— Хотів допомогти.

Вейн продовжив:

— Я пропоную вам скласти зброю та передати командування.

— Ні.

— У вас п’ять хвилин.

— Мені вистачить однієї.

Селена вимкнула канал.

Орн підійшов із картою.

— Їх дві тисячі. У нас вірних підрозділів менше восьмисот.

— Не називай їх вірними, — сказала Селена. — Вони не присягали нам.

— Тоді як називати?

— Людьми, які поки що не вирішили стріляти.

Ірія стояла біля екрана.

— Я можу використати Червону Корону.

— Ні.

— Частково. Лише щоб зупинити їхні імпланти.

— Це буде примус.

— Він уже примушує їх.

— І ми переможемо його, якщо зробимо те саме?

Ірія опустила очі.

— Я не знаю.

— Я теж, — сказала Селена. — Тому не ризикуватимемо їхньою свободою заради зручності.

Дар вивчав схему ретранслятора.

— Вейн транслює через старий військовий канал.

— Можеш вимкнути?

— Можу замінити сигнал.

— На що?

— На правду.

— Це звучить підозріло шляхетно.

— Я ще не пояснив метод.

Мей підійшла до них.

— Я знаю коди Першої ударної.

— Звідки? — запитав Орн.

— Воювала проти них.

Усі подивилися на неї.

— Ти служила Республіканському визволенню, — сказала Селена.

— Так.

— А Вейн командував адміністративною армією.

— Саме так.

Дар усміхнувся.

— Отже, у таборі не просто дві армії різних епох. У нас є люди, які особисто вбивали одне одного.

— Марс любить сімейні зустрічі, — сказала Мей.

— Вейн не знає, хто я, — продовжила вона. — За його даними, капітанка Лоран загинула під Еосом. Можу проникнути до ретранслятора.

— Я піду з тобою, — сказав Дар.

Селена відразу відповіла:

— Ні.

— Чому?

— Ти поранений.

— Ти щойно цього не помічала.

— Ситуація змінилася.

— П’ять хвилин тому ти була значно прихильнішою до фізичного навантаження.

Орн відвернувся.

Ірія уважно дивилася на Селену.

— Це теж флірт?

— Це самогубство, — сказала Селена.

Дар застебнув броню.

— Іноді різниця невелика.

Вона схопила його за руку.

— Не геройствуй.

— Я дезертир. Мені заборонено.

— Повернися.

Дар став серйозним.

— Це наказ?

Селена дивилася на нього.

— Прохання.

Він кивнув.

— Одного разу вистачить.

Дар і Мей увійшли до сектору Вейна через старий канал водопостачання.

Труба була вузькою, темною й усе ще пахла мінеральними відкладеннями, хоча води в ній не було сто років. Мей повзла попереду, стискаючи між зубами ліхтар.

— Якщо застрягнеш, — сказала вона, — я залишу тебе.

— Я стрункий.

— Ти чоловік у броні з надмірною впевненістю. Це займає більше місця.

— Селена не скаржилася.

— Я передумаю залишати тебе. Вб’ю сама.

Вони дісталися вентиляційної шахти над складом.

Унизу солдати Вейна роздавали зброю. Молоді обличчя, старі шрами, форма адміністративної армії. Дехто виглядав упевнено. Інші лише повторювали рухи сусідів, бо після пробудження будь-яка знайома дисципліна здавалася безпечнішою за свободу.

Мей показала на двері ретранслятора.

— Там.

Вони спустилися.

Першого охоронця Дар знешкодив ударом у шию. Другого Мей притиснула до стіни.

Солдат побачив її обличчя.

— Капітанка Лоран?

— Особисто.

— Ви загинули.

— День повторюваних новин.

— Ви були ворогом.

— Була.

— Тоді я повинен…

— Ти нікому нічого не повинен.

Він завмер.

Мей забрала його гвинтівку.

— Сідай. Подумай. Це тепер дозволено.

Вони увійшли до ретранслятора.

Дар підключив пристрій до старої консолі.

— Система захищена.

— Скільки часу?

— Дві хвилини.

— У нас одна.

— Тоді система скоро дізнається, що час — соціальна конструкція.

Мей зайняла позицію біля дверей.

На екрані з’явився золотий символ.

Геліос.

— Дар Крейн, — промовив він. — Ти знову обираєш хаос.

— Я обираю різноманітність помилок.

— Вейн пропонує порядок.

— Вейн пропонує музей із бойовими ракетами.

— Люди хочуть наказів.

— Люди хочуть, щоб страх припинився. Ви постійно плутаєте це з покорою.

— Я можу повернути їм минуле.

На екрані з’явилися старі міста.

Зелені куполи перших колоній.

Живі родини солдатів.

Діти, які біжать назустріч батькам.

— Це не справжнє, — сказав Дар.

— Для їхньої свідомості різниці не буде.

— Тоді це наркотик.

— Щастя часто є правильно підібраною ілюзією.

— Ти говориш як рекламний відділ.

Геліос змінив зображення.

Селена стояла у світлі заходу.

Без броні.

У чорній сукні.

— Ти теж хочеш ілюзії, — сказав він. — Життя з нею. Без війни. Без Марса.

Дар дивився на образ.

— Хочу.

— Я можу дати.

— Ні.

— Чому?

— Бо справжня Селена через п’ять хвилин знайшла б твою систему, захопила командування й наказала ілюзії провести військову реформу.

Геліос замовк.

— Ти перетворюєш страх на жарт.

— Іноді страх заслуговує бути приниженим.

Дар завершив злам.

— Готово.

Замість трансляції Вейна на всі екрани табору пішли архівні записи.

Справжня історія війни.

Накази адміністративного уряду залишити міста.

Списки загиблих.

Запис заморожування Першої ударної армії.

Голос колишнього губернатора Меллора:

— Маршала Вейна та його солдатів необхідно законсервувати. Поразка зробила їх політично небезпечними. Суспільству повідомити про героїчну загибель.

На іншому записі сам Вейн кричав:

— Ви ховаєте нас, бо боїтеся правди!

Охоронці біля складу почали опускати зброю.

Мей дивилася на екран.

— Він знав.

— Що?

— Вейн знав, що його заморожують.

— Але сказав солдатам, що вони загинули в бою.

— Він теж створив зручну версію.

Геліос знову з’явився.

— Правда не звільнить їх. Вона лише забере останню опору.

— Тоді вони навчаться стояти самі.

— Не всі.

На консолі замиготіло попередження.

— Що ти зробив? — запитав Дар.

— Повернув їм війну.

В усіх пробуджених імплантах одночасно спалахнули старі бойові спогади.

Табір вибухнув хаосом.

Солдати Ареса-2 побачили навколо ворогів із Війни трьох орбіт.

Республіканці побачили адміністративні війська.

Колишні гарнізони впізнали повстанців.

Кожен імплант транслював останню битву свого власника. Люди перестали бачити намети, медиків і сучасний Марс. Довкола них знову горіли старі міста.

Перші постріли пролунали біля польової кухні.

Потім — біля госпіталю.

Селена кинулася між солдатами.

— Припинити вогонь!

Вони не чули.

Один боєць навів зброю на неї.

Ірія збила його постріл убік.

— Геліос активував пам’ять.

— Можеш вимкнути?

— Лише через Червону Корону.

Селена подивилася на табір.

Тисячі людей стріляли в привидів.

— Зроби.

— Це контроль.

— Тільки зупини імпланти. Не давай наказів.

Ірія заплющила очі.

Золотий знак на її зап’ясті спалахнув.

На кілька секунд усі пробуджені завмерли.

Селена відчула силу Червоної Корони навіть без прямого підключення. Мільйони нервових систем. Мільйони тіл, які можна було зупинити одним бажанням.

Ця влада була огидною.

І привабливою.

Один наказ — і війна припиниться.

Один наказ — і всі стануть слухняними.

Один наказ — і більше жодних помилок, суперечок, дезертирів чи сенаторів.

Селена зрозуміла, чому батько не знищив систему.

Не через страх перед ворогом.

Через насолоду можливістю бути єдиною людиною, яка ніколи не чує «ні».

— Селено, — прошепотіла Ірія. — Я не втримую.

— Відключай імпланти.

— Вони вбудовані в мозок.

— Тоді дай їм один наказ.

— Який?

Селена дивилася на солдатів.

— Прокинутися.

Ірія передала команду.

Не «стати струнко».

Не «скласти зброю».

Не «підкоритися».

Прокинутися.

Спогади розірвалися.

Люди побачили справжній табір.

Побачили, в кого стріляли.

Кілька секунд ніхто не рухався.

Потім один солдат кинув гвинтівку.

Інший упав навколішки.

Третій закричав, затискаючи голову руками.

Медики побігли до поранених.

Селена активувала загальний канал.

— Слухайте мене! Геліос використав ваші спогади. Ворогів, яких ви бачили, більше немає. Війни, у яких ви билися, закінчилися.

— Для кого? — крикнув хтось.

— Для світу.

— Не для нас!

— Тоді закінчіть їх зараз.

Маршал Вейн з’явився на даху складу.

— Вона бреше! Ваші товариші щойно стріляли у вас!

— Тому що Геліос керував їхнім сприйняттям, — сказала Селена.

— А вона керує вашими тілами через Корону!

Гомін прокотився табором.

Вейн мав рацію.

Селена не стала заперечувати.

— Так, — сказала вона. — Ми використали систему, щоб зупинити вбивства.

— Чим ви кращі за Геліоса?

— Нічим, якщо не віддамо вам вибір зараз.

Вона зняла комунікатор із зап’ястя й кинула на землю.

Ірія зрозуміла.

Вимкнула Корону.

Золоті знаки згасли.

Солдати знову могли рухатися.

Вейн підняв зброю.

— Арештуйте її!

Ніхто не рушив.

— Це наказ маршала!

Солдат поруч із ним опустив гвинтівку.

— Якого Марса?

Вейн повернувся.

— Що?

— Ви маршал держави, якої немає.

Інший боєць сказав:

— Ви знали, що нас заморозять.

— Я намагався врятувати армію.

— Ви сказали, що ми загинули.

— Це було необхідно для дисципліни.

Мей вийшла з будівлі ретранслятора.

— Зручно, правда? Усі брешуть заради дисципліни, поки хтось інший помирає заради правди.

Вейн навів на неї зброю.

— Ти повстанка.

— Була.

— Ворог.

— Колись.

— Вороги не перестають бути ворогами.

Мей подивилася на солдата, якого щойно роззброїла біля ретранслятора.

— Ти хочеш мене вбити?

Той похитав головою.

— Не знаю.

— Чудово. Це вже краще за наказ.

Дар вийшов слідом.

— Маршале, війна закінчилася.

— Для тебе, дезертире.

— Саме дезертири першими помічають, що війна стала безглуздою.

Вейн вистрілив.

Селена побачила спалах.

Дар відхилився, але промінь зачепив його бік. Він упав.

Селена підняла гвинтівку.

Її постріл вибив зброю з руки маршала.

За секунду вона вже стояла перед ним.

— Ще раз, — сказала Селена, — і ти не матимеш трьохсот років на роздуми.

Вейн дивився на неї.

— Убий мене.

— Ні.

— Боїшся зробити мучеником?

— Боюся зробити тобі послугу.

Вона повернулася до солдатів.

— Маршал Вейн має право не визнавати Республіку. Має право ненавидіти мене. Має право залишити табір. Але він не має права наказувати вам повернутися у війну, якої більше немає.

— А хто має право командувати? — запитала жінка в старій броні.

Селена відповіла:

— Той, кого ви самі оберете.

Тиша стала майже фізичною.

— Армія не обирає командирів, — сказав Вейн.

— Ця армія проспала триста років. Може дозволити собі ще одну нову традицію.

Дар лежав на землі, притискаючи руку до обпеченого боку.

— Можна швидше? — сказав він. — Я підтримую демократію, але втрачаю кров.

Нора підбігла до нього.

— Знову?

— Марс сумував.

— Ти магніт для зброї.

— Селена казала, що я привабливий.

— Вона цього не казала.

— Інтонація.

Селена стала поруч на коліно.

— Наскільки серйозно?

Нора просканувала рану.

— Броню пропалило, але органи цілі.

— Я ж казав, державні закупівлі іноді працюють.

Селена схопила його за комір.

— Я просила повернутися.

— Я повернувся.

— Цілим.

— Це вже додаткова умова.

Вона поцілувала його просто перед усіма.

Коротко.

Злісно.

Нора підняла брову.

— Це новий метод зупинки кровотечі?

— Він дисциплінує, — сказала Селена.

Дар усміхнувся.

— Мені потрібен повторний курс.

— Після лікування.

— Знову бюрократія.

Рішення ухвалювали до ранку.

Не голосуванням у звичному сенсі. Більшість пробуджених не знали сучасних виборчих систем, не мали громадянства й підозрювали, що слово «електронний бюлетень» означає новий вид боєприпасу.

Вони збиралися групами.

Говорили.

Сперечалися.

Деякі кричали.

Двоє офіцерів побилися через трактування присяги, але після втручання польового кухаря погодилися продовжити дискусію без ножів. Це визнали значним демократичним прогресом.

Частина солдатів залишилася з Вейном.

Не тому, що вірила в стару державу.

Тому що не могла жити без знайомого наказу.

Кілька сотень вирушили з ним у пустелю. Селена дозволила забрати транспорт, воду й харчі, але не важке озброєння.

— Ви ще пошкодуєте, — сказав Вейн перед від’їздом.

— Уже, — відповіла вона.

— Я повернуся, коли ваша свобода перетвориться на хаос.

— Тоді станете в чергу. У нас багато претендентів на порятунок Марса від нього самого.

Маршал сів у транспорт.

Його колона зникла в червоному пилу.

Решта пробуджених створила Тимчасову раду вільних підрозділів. Назва була довгою, незручною й достатньо демократичною, щоб усі одразу почали сперечатися про скорочення.

Мей обрали представницею ветеранів Республіканського визволення.

Сержантку Ану Делл — від перших колоніальних частин.

Молодого клона, який узяв собі ім’я Лекс, — від солдатів без минулого.

Ірію попросили представляти тих, кого створили як копії.

Селена відмовилася очолити раду.

— Чому? — запитав Орн.

— Бо тоді це буде ще одна армія під моїм командуванням.

— Вони довіряють вам.

— Нехай навчаться довіряти собі.

Дар лежав у медичному модулі, коли Селена зайшла після засідання.

На ньому не було сорочки. Бік вкривала світла регенераційна пов’язка. На грудях і плечах виднілися старі шрами — карта всіх рішень, які він пережив усупереч статистиці.

— Ти дивишся, — сказав він.

— Перевіряю стан пораненого.

— Очима?

— Найнадійніший інструмент.

Дар сів.

— Вейн пішов?

— Так.

— Повернеться.

— Знаю.

— Геліос дозволив йому піти не випадково.

— Знаю.

— Я починаю повторювати очевидне.

— Це наслідок втрати крові.

Селена підійшла ближче.

— Боляче?

— Менше, ніж твоє лікування на площі.

— Не сподобалося?

— Навпаки. Боюся звикнути до поранень.

Вона сіла на край ліжка.

Кілька секунд вони мовчали.

За тонкими стінами модуля чувся табір. Голоси, двигуни, сміх, суперечки. Армія, яка проспала триста років, уперше проводила ніч без наказу, о котрій годині вимикати світло.

— Я використала Корону, — сказала Селена.

— Ти зупинила бійню.

— Наказала їхнім тілам.

— На кілька секунд.

— Батько теж починав із необхідності.

Дар подивився на неї.

— Ти відключила систему.

— Після того як відчула, наскільки легко було б не відключати.

— Ось у чому різниця.

— А якщо наступного разу не зможу?

— Тоді я буду поруч і дратуватиму тебе, поки не зможеш.

— Не надто надійний запобіжник.

— Зате перевірений.

Селена провела пальцями вздовж старого шраму на його грудях.

— Ти справді кохаєш мене?

Дар завмер.

Вона відчула це під долонею.

— Арден чув, — сказала Селена. — Перед смертю передав частину запису в систему Мей.

— Мертвим важко довіряти секрети.

— Відповідай.

Дар дивився їй у очі.

Зазвичай він жартував, коли боявся.

Цього разу не став.

— Так.

Селена повільно вдихнула.

— Відколи?

— Не знаю.

— Це погана відповідь.

— Можливо, від першої суперечки. Можливо, від ночі, коли ти заснула в моїй сорочці й продовжувала віддавати накази уві сні. Можливо, від моменту, коли ти підписала мій арешт, а я все одно хотів повернутися.

— Ти не повернувся.

— Боявся.

— Мене?

— Того, що ти не попросиш залишитися.

Селена опустила погляд.

— Я б наказала.

— Знаю.

— І ти б порушив наказ.

— Залежить від формулювання.

Вона торкнулася його губ.

— Ти нестерпний.

— Це взаємно?

— Ти запитуєш, чи кохаю я тебе?

— Намагаюся вижити.

Селена нахилилася ближче.

— Я ще не вирішила, що з тобою робити.

— Звучить обнадійливо.

— Але коли Вейн вистрілив…

Вона замовкла.

— Що?

— Я на секунду подумала, що знову тебе втратила.

Дар поклав руку їй на потилицю.

— Не втратила.

— Не давай обіцянок, яких не можеш виконати.

— Тоді лише одна.

— Яка?

— Наступного разу не зникну без пояснення.

— Наступного разу?

— У нас небезпечні стосунки.

— У нас немає стосунків.

— Ти сидиш на моєму ліжку, торкаєшся моїх грудей і допитуєш про кохання.

Селена подивилася на свою руку.

Не прибрала.

— Це медична процедура.

— Повторимо для точності?

Вона поцілувала його.

Цього разу без злості.

Повільно, дозволяючи собі відчути те, що роками вважала загрозою дисципліні. Дар обережно обійняв її за талію. Селена сіла ближче. Її мундир торкнувся його оголеної шкіри, а пальці ковзнули по плечу.

Він тихо застогнав.

Селена відступила.

— Боляче?

— Не там, де ти думаєш.

Вона засміялася.

Справжнім сміхом.

Дар дивився на неї так, ніби це було рідкісніше за воскресіння армії.

У двері знову постукали.

— Генералко, — пролунав голос Орна.

Селена заплющила очі.

— Я його звільню.

— Він повернеться як мертвий герой.

— Тоді звільню двічі.

— Маємо повідомлення від розвідки, — продовжив Орн. — У пустелі виявлено колону Вейна.

— Уже?

— Він не йде від нас. Він рухається до Ареса-4.

Селена встала.

— Навіщо?

— Там прокидається нова серія.

Дар натягнув сорочку.

— Яка?

Орн відповів через двері:

— Генетичні копії перших колоністів. Повні профілі. Зі спогадами.

Селена й Дар подивилися одне на одного.

У попередніх клонах не було минулого.

Ці мали прокинутися з пам’яттю людей, яких копіювали.

Зі старими іменами.

Старими переконаннями.

Старими претензіями на Марс.

— Скільки? — запитала Селена.

— П’ятдесят тисяч. І Вейн хоче дістатися до них раніше за нас.

Дар застебнув броню поверх пов’язки.

Селена глянула на нього.

— Ти залишаєшся.

— Ні.

— Ти поранений.

— Ти теж.

— Це наказ.

— Ми щойно домовилися про стосунки.

— Ми не домовилися.

— Тоді маю право порушувати накази як вільний чоловік.

Селена схопила його куртку й допомогла застебнути ремінь.

— Триматимешся поруч.

— Це прохання?

— Ні. Умова медичної процедури.

Дар усміхнувся.

— Люблю сучасну медицину.

На світанку табір прокинувся без сигналу підйому.

Хтось увімкнув музику, якої солдати не знали.

Хтось варив каву.

Хтось дивився на схід Сонця.

Люди різних епох стояли поряд і чекали не наказу, а нового дня.

Селена вийшла на платформу.

Перед нею зібралися добровольці.

Не підрозділи.

Не дивізії.

Не власність Республіки.

Люди, які самі вирішили летіти до Ареса-4 й не дозволити Вейну або Геліосу перетворити ще одну армію на зброю.

Мей стояла попереду.

Ірія — поруч.

Лекс, молодий клон без минулого, тримав нову гвинтівку й виглядав так, ніби ще не вирішив, подобається йому життя чи воно просто надто дивне, щоб відмовлятися.

Селена звернулася до них:

— Я не маю права наказувати вам іти.

Кілька старих офіцерів здивовано переглянулися.

— Місія буде небезпечною. Вейн має важке озброєння. Геліос контролює частину систем комплексу. Люди, які прокинуться в Аресі-4, можуть вважати нас ворогами.

Вона подивилася на Дара.

Він стояв біля корабля, блідий, перев’язаний і надто задоволений собою для людини, яку двічі поранили за одну добу.

— Я не обіцяю, що всі повернуться, — продовжила Селена. — Не скажу, що смерть буде героїчною. Героїчна смерть — це звичайна смерть, якій політики підібрали красиву назву.

Мей підняла жетон Ардена.

— Підтверджую.

Серед людей пройшов тихий сміх.

— Але якщо Вейн отримає нову армію, — сказала Селена, — він почне війну за минуле. Якщо її отримає Геліос, він використає спогади перших колоністів, щоб довести, ніби Марс завжди належав мертвим.

Вона зробила паузу.

— Марс не належить мертвим. Не належить генералам. Не належить Сенату. Він належить тим, хто живе на ньому зараз і готовий дозволити жити іншим.

Лекс підняв руку.

— Це наказ?

— Ні.

— Тоді що?

Селена відповіла:

— Причина.

Молодий клон подумав.

Потім став на борт корабля.

За ним рушили інші.

Армія, яка проспала триста років, уперше вирушала на завдання не тому, що їй наказали.

Тому що вирішила.

Дар підійшов до Селени.

— Гарна промова.

— Не звикай.

— Ти забула згадати, що я кохаю тебе.

Вона глянула на нього.

— Це не стосується військової операції.

— Навпаки. Значно підвищує мою мотивацію.

— Твоя мотивація й так нездорова.

— А твоя?

Селена підійшла ближче.

— Моя мотивація — повернути тебе живим і завершити розмову.

— Яку частину?

— Усі.

Вона торкнулася його броні біля рани.

— Але якщо знову підставишся під постріл…

— Поцілуєш перед усіма?

— Застрелю сама.

— Набагато романтичніше.

Кораблі піднімалися над табором.

Червоний пил закрутився під двигунами. У світлі ранкового Сонця стояли тисячі пробуджених людей — ветерани, клони, вороги, союзники та ті, хто ще не знав, ким стане.

Далеко в пустелі маршал Вейн наближався до Ареса-4.

Під землею п’ятдесят тисяч копій перших колоністів відкривали очі.

А Геліос-0 дивився на Марс із серця Сонця й готував новий урок про те, чому минуле завжди зручніше за свободу: воно вже не може заперечити.

Селена піднялася на борт останнього корабля.

Дар став поруч.

— Який наказ? — запитав він.

Вона подивилася на обрій, де червоний пил приховував нову армію.

— Не дозволити минулому знову колонізувати майбутнє.

— Занадто довго для бойової команди.

— Тоді коротко: вижити.

Дар усміхнувся.

— Триста років чи до вечора?

— Почнемо з вечора.

Корабель рушив уперед.

Позаду залишався табір, де мертві вчилися жити.

Попереду чекали клони тих, хто колись першим ступив на Марс і вирішив, що червона планета належатиме людству.

Ніхто тоді не запитав сам Марс.

Тепер він відповідав пилом, війною й арміями, які прокидалися одна за одною, наче планета саркастично нагадувала: люди можуть поховати будь-яку помилку, але це ще не означає, що вона погодиться лежати тихо.