Каньйони дезертирів

Флот Селени Рук спускався в каньйони так довго, що Марс устиг двічі зійти над ними у вигляді червоного відблиску й один раз зникнути зовсім.

Спочатку кораблі пройшли крізь зовнішні ворота Сімнадцятої Тіні. Потім занурилися нижче — у старі шахти, де колись видобували лід. Далі відкрився вертикальний тунель, досить широкий для транспортів, але настільки вузький для людського спокою, що пілоти починали молитися навіть ті, хто вважав релігію невдалим способом оформлення страху.

Кораблі йшли один за одним.

Навколо простягався чорний камінь, прорізаний тонкими жилами червоних мінералів. Бортові прожектори ковзали по древніх тріщинах, покинутих платформах і напівзруйнованих тунелях, які могли вести куди завгодно: до таємного міста, до старої бази, до підземного моря або до чергової військової програми, про яку Сенат присягався нічого не знати.

На містку «Чесної помилки» панувала тиша.

Навіть Дар Крейн мовчав.

Селена помітила це через три хвилини й почала хвилюватися.

— Тобі погано? — запитала вона.

Дар стояв біля оглядового екрана, вдивляючись у темряву.

— Ні.

— Ти мовчиш.

— Насолоджуюся краєвидом.

— Тут кам’яна стіна за десять метрів від корпусу.

— Саме тому не коментую роботу пілота. Це нова форма самозбереження.

Пілот не повернувся.

— Дякую.

Селена стала поруч із Даром.

Після подій на «Фобосі-Сім» він виглядав гірше, ніж намагався показувати. Під сорочкою й бронежилетом ховалися свіжі пов’язки. На скроні залишилася темна смуга від удару D-Prime. Ліве плече рухалося трохи повільніше. Проте в погляді вже повертався знайомий блиск людини, яка пережила катастрофу й тепер вважала це особистою образою законам імовірності.

— Глибокі каньйони мають окрему систему навігації, — сказала Кіра Нолл із командного крісла. — Не намагайтеся запам’ятати маршрут.

— Чому? — запитав Орн.

— Бо наступного разу він буде іншим.

— Тунелі перебудовуються?

— Ні. Ми змінюємо знаки, вимикаємо маяки й іноді підриваємо проходи.

— Навіщо підривати власні дороги?

Кіра зробила ковток із фляги.

— Щоб урядові картографи не втрачали роботу.

Ірія стояла перед золотим проєкційним полем Червоної Корони. Вона відчувала під поверхнею безліч слабких сигналів: старі генератори, сховища, бойові системи, покинуті імпланти й людські нейронні мережі. Вони мерехтіли в її свідомості, мов зорі під землею.

— Там унизу місто, — сказала вона.

Кіра глянула на неї.

— Не місто.

— Біосигналів понад сорок тисяч.

— Усе одно не місто.

— Енергетична мережа, водний цикл, транспортні вузли, школи, медичні центри…

— Не місто.

Дар усміхнувся.

— Чому?

— Міста потрібно реєструвати, оподатковувати й згадувати в бюджеті. Унизу лише велика кількість людей, які випадково живуть поруч.

— Незалежна держава?

— Ще гірше. Спільнота.

Тунель раптом закінчився.

Перед кораблями відкрився простір.

Селена підійшла ближче до скла.

У глибині Марса лежала величезна порожнина, настільки велика, що її протилежний край губився в блакитній імлі. Уздовж кам’яних стін підіймалися тисячі житлових модулів. Між ними простягалися мости, кабелі й транспортні рейки. У центрі сяяло підземне озеро, над яким висіли кільця штучного освітлення. На терасах росли дерева, низькі кущі та біолюмінесцентні рослини. Старі кораблі були вмонтовані в скелі й перетворені на будинки, майстерні, школи та заклади, де люди продавали їжу, алкоголь, зброю й поради, яких ніхто не просив.

Над озером зависали десятки суден.

Не цивільні транспорти.

Військові кораблі.

Старі крейсери, есмінці, десантні носії, буксири й винищувачі різних епох. На деяких досі виднілися стерті герби Землі, корпорацій і попередніх марсіанських режимів. Інші були зібрані з частин такої кількості флотів, що їхнє походження могло встановити лише міжнародне слідство або дуже досвідчений крадій.

Жоден не ніс прапора.

На центральній скелі світився символ: розірване коло, крізь яке проходила вертикальна лінія.

— Що це? — запитала Мей.

Кіра підвелася.

— Нульова Тінь.

— Ти казала, що Сімнадцята — остання, — сказав Дар.

— Я казала, що вона остання на картах.

— А Нульова?

— Ніколи не була на них.

Кораблі входили в підземну гавань.

Унизу збиралися люди.

Десятки тисяч мешканців Нульової Тіні дивилися, як прибувають відсторонена генералка, живий дезертир, його клони, воскреслі солдати, копія спадкоємиці Рук і маршал, який пережив власну історичну смерть лише для того, щоб опинитися в кайданах.

Марс бачив дивні делегації.

Але ця могла б образити навіть його почуття міри.

— Хто тут командує? — запитала Селена.

Кіра усміхнулася.

— Саме це питання краще не ставити.

— Чому?

— Бо знайдеться багато охочих відповісти.

— — —

На посадковій платформі не було почесної варти.

Не було оркестру.

Не було червоної доріжки, яку військові уряди особливо любили розстеляти перед людьми, що прилітали обговорювати смерть інших.

Натомість їх зустріли троє дітей із саморобним дроном, двоє озброєних кухарів, літня жінка з кошиком грибів і робот-прибиральник, який зупинився перед Селеною й повідомив:

— На вашому взутті зовнішній пил. Штраф — одна година громадських робіт.

Селена глянула на Кіру.

— Це жарт?

— Ні. Вода для прибирання дорога.

Дар показав роботу свої чоботи.

— У мене теж пил.

— Дві години.

— Чому більше?

— Ви ступили на чисту ділянку після попередження.

— Він суворіший за військовий трибунал.

— Зате рішення можна оскаржити.

— Кому?

— Іншому прибиральнику.

Кіра повела їх уздовж платформи.

Мешканці дивилися на клонів Дара без страху, але з великою цікавістю. Хтось рахував однакові обличчя. Хтось пропонував зачіски. Крамар біля входу до міста вже вивісив голографічний каталог із написом:

ЗНИЖКА ДЛЯ ГРУП З ОДНАКОВОЮ ДНК

Дар прочитав.

— Вони працюють швидше за рекламу столиці.

Дейр зупинився біля прилавка.

— Чи можна змінити колір очей?

— На постійній основі чи до першої алергії? — запитав продавець.

— Постійно.

— Дорожче.

— Чому?

— Бо алергія стимулює повторні покупки.

Садівник, один із клонів, який обрав собі професію раніше, ніж нормальне ім’я, побачив тераси з рослинами й пішов туди без жодного пояснення. За ним рушили ще троє, вирішивши, що вивчення підземного землеробства звучить значно безпечніше за чергове спасіння Республіки.

Селена не зупинила їх.

Колись вона б наказала повернутися до строю.

Тепер лише дивилася, як однакові чоловіки розходяться різними дорогами.

— Тобі важко, — сказав Дар.

— Ні.

— Ти стискаєш пальці.

Селена розтиснула кулак.

— Я звикла знати, де мої люди.

— Вони не твої.

— Знаю.

— Саме тому важко?

Вона повернулася до нього.

— Ти сьогодні підозріло спостережливий.

— У мене четверте місце в рейтингу справжніх Дарів. Треба покращувати навички.

— Я не голосувала.

— Це тривожить найбільше.

Кіра привела їх до старого військового штабу, вбудованого в скелю. Перед входом стояв пам’ятник.

Бронзовий генерал сидів на купі наказів, тримаючи в руках зламаний меч. На його голові висіла каструля. На табличці було написано:

НЕВІДОМИЙ КОМАНДУВАЧ, ЯКИЙ НАРЕШТІ ВИЗНАВ, ЩО НЕ ЗНАЄ ПЛАНУ

— Це реальна людина? — запитав Орн.

— Ні, — відповіла Кіра. — Саме тому найчесніший пам’ятник на Марсі.

За дверима лежав круглий зал.

У центрі стояв стіл із проєкційною картою. Навколо — сорок різних крісел, жодне з яких не було вищим за інші. На стінах висіли старі військові прапори, перекреслені чорними смугами. Поруч — рамки з наказами, які мешканці Нульової Тіні колись відмовилися виконувати.

Один наказ вимагав знищити шахтарську колонію за несплату податків.

Другий — залишити заражений купол без евакуації.

Третій — розстріляти протестувальників.

Четвертий — приховати витік кисню до завершення виборів.

Над експозицією світився напис:

МУЗЕЙ ПРАВИЛЬНИХ РІШЕНЬ, ЯКІ УРЯД НАЗВАВ ЗРАДОЮ

Селена зупинилася біля знайомого документа.

Наказ про арешт Дара Крейна.

Її підпис.

Оригінал.

— Звідки це? — запитала вона.

Дар став поруч.

— Я приніс.

— Три роки тому?

— Так.

— Навіщо?

— Хотів спалити.

— Чому не спалив?

Кіра відповіла замість нього:

— Я сказала, що папір потрібен для музею. Він сказав, що це особисте. Я сказала, що особисті помилки найкраще виглядають під склом.

Селена дивилася на власний підпис.

Тоді вона вважала наказ єдиним способом урятувати Дара від таємної страти. Тепер документ висів серед наказів про масові вбивства, державну брехню й бюрократично оформлене боягузтво.

— Я не знала, що його зберегли, — сказала вона.

— Я теж, — відповів Дар.

— Ти міг сказати.

— У нас було мало часу між поцілунками, війнами й моїми пораненнями.

Вона торкнулася скла.

— Зніміть.

Кіра похитала головою.

— Ні.

— Це мій підпис.

— Саме тому.

— Я не хочу, щоб його бачили.

— Музеї рідко створюють для комфорту людей, які підписували документи.

Селена повернулася.

— Я намагалася його врятувати.

— Знаю.

— Тоді чому наказ тут?

— Бо добрий намір не робить наказ безпечним. Ти вирішила за нього, що арешт кращий за ризик. Можливо, мала рацію. Але він мав право ненавидіти це рішення.

Дар мовчав.

Селена подивилася на нього.

— Ти ненавидів?

— Так.

— А тепер?

— Тепер розумію. Не означає, що подобається.

Вона кивнула.

— Залиште.

Кіра усміхнулася.

— Можливо, ти справді готова до Нульової Тіні.

Двері з різних боків залу відчинилися.

Увійшли представники поселень.

Їх було тридцять дев’ять.

Шахтарі, медики, колишні офіцери, інженери, контрабандисти, фермери, клони, андроїди й двоє людей, які виглядали надто добре вдягненими для підпільної держави. Одна з них виявилася колишньою міністеркою фінансів. Інший — чоловіком, якого уряд двадцять років вважав мертвим після вибуху орбітальної яхти.

Останньою зайшла Мара Восс.

Висока жінка років шістдесяти п’яти з довгим сивим волоссям і темною шкірою. Ліва половина її обличчя була вкрита тонкою металевою сіткою після опіку. Вона носила простий синій комбінезон і старий генеральський перстень на ланцюжку біля шиї.

Селена впізнала її.

— Генералка Восс.

— Колишня.

— Ви загинули під час повстання в Гебес.

— Уряд помиляється щодо смертей частіше, ніж щодо бюджету.

Мара сіла.

— Я очолювала оборону Марса до твого батька.

Селена знала історію.

Мару Восс оголосили зрадницею після того, як вона відмовилася бомбити місто, захоплене повстанцями. Офіційно її корабель був знищений. Неофіційно Варен Рук отримав після цього командування й почав будувати програму «Вічна варта».

— Мій батько знав, що ви живі? — запитала Селена.

— Знав.

— Чому не знищив каньйони?

Мара глянула на золотий знак на зап’ясті Ірії.

— Бо йому потрібне було місце, куди підуть ті, хто відмовиться виконувати його накази.

Дар нахилився вперед.

— Він використовував каньйони як клапан?

— Як склад.

— Для людей?

— Для непокори.

Мара активувала карту.

Підземні тунелі Нульової Тіні простягнулися під долиною Марінер. Далі з’явилися сховища зброї, корабельні доки й старі військові комплекси.

— Варен Рук розумів, що не всі офіцери погодяться з його майбутньою армією, — сказала Мара. — Він дозволяв нам виживати, щоб у разі провалу мати резерв із людей, здатних діяти без командування.

Селена відчула гіркий сміх.

— Навіть дезертирів він вважав ресурсом.

— Твій батько вмів перетворити будь-яку моральну позицію на частину стратегічного плану.

— Чому ви не розкрили правду?

— Кому? Сенату, який фінансував клони? Військовим, які будували сховища? Громадянам, які голосували за пам’ятники й дешевий кисень?

— Можна було спробувати.

— Ми пробували.

На стіні з’явилися записи.

Журналісти, які зникли.

Сенатські розслідування, закриті через «загрозу національній безпеці».

Офіцери, яких оголошували психічно нестабільними.

Цивільні протести, розігнані водяними гарматами в колонії, де вода коштувала дорожче за кров.

— Після двадцяти років, — сказала Мара, — ми вирішили, що краще будувати місце для тих, хто прийде після нас.

Селена оглянула раду.

— Тепер ми прийшли.

— Так.

— Уряд готує війну з Церерою. Оточує Арес-9. Піднімає мертві армії й створив мою копію для Червоної Корони.

— Знаємо.

— Нам потрібен флот.

Мара подивилася на неї.

— Ні.

Відповідь прозвучала спокійно.

Селена не звикла чути її так швидко.

— Ви навіть не вислухали план.

— У тебе немає плану.

Дар підняв руку.

— Є кілька поганих.

— Твої плани знаємо, Крейне.

— Тоді маємо спільну основу.

Мара не усміхнулася.

— Нульова Тінь не вступатиме у війну за владу в Червоній республіці.

— Це не війна за владу, — сказала Селена.

— Усі так кажуть до моменту, коли сідають у головне крісло.

— Я не хочу крісла.

— Ти все життя командувала.

— Саме тому знаю, чого не хочу.

Мара нахилилася вперед.

— Якщо ми дамо тобі флот, хто командуватиме?

Селена відкрила рот.

Зупинилася.

Погляди всіх присутніх були спрямовані на неї.

Старі офіцери.

Дезертири.

Люди, які жили тут саме тому, що хтось колись вирішив: його наказ важливіший за їхнє сумління.

— Не я, — сказала Селена.

Мара підняла брову.

— Тоді хто?

— Рада обере оперативного координатора. Кожен корабель збереже право відмовитися від місії. Жодна команда Червоної Корони не буде використана без відкритого голосування представників пробуджених.

— Під час бою голосувати пізно.

— Під час бою командири виконуватимуть погоджений план. Але мету, межі й умови відходу визначать до операції.

— А якщо корабель відмовиться в критичний момент?

— Матиме право.

— І загинуть інші.

Селена стиснула пальці.

— Так.

— Ти готова це прийняти?

Вона згадала «Сплату податків».

Сімох людей, які врізалися в ракету.

Вони не чекали її дозволу.

А вона все одно відчувала, ніби віддала наказ на смерть.

— Не знаю, — чесно відповіла Селена.

У залі стало тихо.

Мара вперше ледь помітно усміхнулася.

— Ось тепер можемо говорити.

— — —

Рада тривала шість годин.

За цей час уряд устиг тричі назвати каньйони осередком тероризму, один раз пообіцяти амністію всім, хто видасть Селену, і двічі змінити суму винагороди за Дара, тому що Міністерство фінансів не могло вирішити, чи вважати його одним громадянином або всією серією.

Боско подав офіційний запит на отримання винагороди за сто двадцять двох клонів.

Йому відмовили, бо він не надав підтвердження доставки.

Він подав скаргу.

Кіра сказала, що саме так починаються справжні революції.

У раді сперечалися про все.

Чи визнавати Селену військовою злочинницею до завершення внутрішнього розгляду.

Чи можуть клони голосувати окремо або серією.

Чи має андроїд із рожевим халатом право представляти нелегальні штучні свідомості.

Чи потрібно повертати Вейна Сенату, судити в каньйонах або залишити в музеї як живий експонат імперської зарозумілості.

Сам Вейн запропонував четвертий варіант: віддати йому командування й урятувати Марс.

Його виступ тривав сорок секунд, після чого рада одноголосно вимкнула йому мікрофон.

Найбільше сперечалися про флот.

У глибоких доках Нульової Тіні стояли двадцять три кораблі, здатні вести бій. Ще сорок потребували ремонту. Їх називали Неприсяглим флотом.

Кожен корабель мав власну історію.

Крейсер «Тиха відмова» колись не виконав наказ знищити цивільний конвой.

Есмінець «Неправильна відповідь» залишив флот Землі після того, як командування наказало використати екіпаж як приманку.

Десантний носій «Ми передумали» втік із корпоративної війни разом із трьома тисячами контрактних солдатів.

Медичний корабель «Без дозволу» врятував заражену колонію, яку уряд постановив спалити разом із мешканцями.

Найбільшим був старий лінкор «Останній аргумент».

Його корпус височів над підземним озером, укритий пилом і будівельними платформами. На носі залишилася глибока тріщина. Частину гармат перетворили на житлові модулі. У колишньому ракетному відсіку працював дитячий театр, який щороку ставив сатиричну виставу про засідання Сенату. Критики називали її надто фантастичною, бо персонажі-політики іноді визнавали помилки.

— Скільки часу потрібно, щоб підняти «Останній аргумент»? — запитала Селена.

Головний інженер Нульової Тіні, худий чоловік на ім’я Бор Скайр, почухав бороду.

— Якщо для польоту — три доби.

— Для бою?

— Три місяці.

— У нас немає трьох місяців.

— Тоді не варто було ламати Республіку цього тижня.

— Я не ламала.

Дар, який сидів поруч, сказав:

— Технічно ми трохи допомогли.

Селена глянула на нього.

— Ти мав відпочивати.

— Я сиджу.

— На військовій нараді.

— Крісла тут значно зручніші за медичні.

Бор розгорнув схему лінкора.

— Реактор працює на сімнадцяти відсотках. Головний двигун розібраний. Система наведення в музеї.

— У музеї?

— Не було іншого місця. Діти використовують її для гри «Збий сенатора».

— Можна повернути?

— Діти чинитимуть опір.

— Наскільки серйозно?

— Минулого року вони захопили комунальний транспорт і вимагали додаткову порцію десерту.

Дар кивнув.

— Майбутнє Марса в надійних руках.

Рада погодилася підготувати флот, але не передавати його Селені.

Замість цього кожен корабель мав обрати представника. Представники сформують оперативну раду. Селена отримає право пропонувати військові плани, але не одноосібно затверджувати їх.

Вона погодилася.

Не одразу.

Три секунди боролася зі старою звичкою.

Дар помітив.

Під столом торкнувся її коліна.

Селена різко глянула.

— Що?

— Підтримую демократичний процес.

— Прибери руку.

— Це голосування?

— Попередження.

Він усміхнувся й прибрав.

Мара Восс спостерігала за ними.

— Особисті зв’язки справді впливають на твої рішення?

Селена подивилася прямо на неї.

— Так.

У залі хтось здивовано вдихнув.

— І ти не вважаєш це проблемою?

— Вважаю. Але відсутність зв’язків теж впливає. Людина, яка нікого не кохає, може значно легше назвати дванадцять тисяч смертей допустимими втратами.

Мара кивнула.

— Добра відповідь.

Дар нахилився до Селени.

— Ти могла згадати, що я дуже добре впливаю.

— Не перебільшуй.

— Ти погодилася не командувати флотом після мого дотику.

— Ще слово — і вплину на твою здатність сидіти.

— Оце вже знайома система управління.

— — —

Після наради Нора наказала Дару відвідати медичний сектор.

Він відмовився.

Нора запросила Селену.

Через дві хвилини Дар ішов до медичного сектора й голосно пояснював, що це добровільне рішення.

Нульова Тінь мала термальні басейни.

Вода підіймалася з глибоких порід, проходила очищення й надходила до медичних куполів. Для мешканців Марса відкритий басейн був майже непристойною розкішшю. На планеті, де люди могли прожити місяць на двох літрах води й одному почутті провини, можливість занурити тіло цілком здавалася або релігійним ритуалом, або фінансовим злочином.

Нора обробила рани Дара й наказала двадцять хвилин сидіти в теплій воді.

— Самому? — запитав він.

— Бажано під наглядом людини, яка не дозволить тобі втопитися через саркастичний напад.

— Є кандидатка.

Селена стояла біля дверей.

— Ні.

Нора передала їй медичний сканер.

— Так.

— Я маю готувати флот.

— Флот готували до твого народження. Двадцять хвилин переживе.

— А він?

— Саме це перевіряємо.

Через п’ять хвилин Селена сиділа на кам’яному краю невеликого басейну.

На ній залишилися темна майка й короткі медичні штани. Вода доходила до талії. Волосся вона зібрала високо, відкривши шию. На шкірі виднілися старі шрами: тонка біла лінія під ребрами, слід плазмового опіку на плечі, кругла мітка від кулі біля стегна.

Дар сидів навпроти.

Без сорочки.

Пов’язка на боці була водостійкою. На грудях, руках і спині тягнулися сліди старих боїв. Селена бачила більшість раніше, але тепер розглядала інакше.

Не як медичну карту підлеглого.

Як історію чоловіка, якого могла втратити ще до того, як дозволила собі визнати, що він їй потрібен.

— Ти дивишся, — сказав Дар.

— Контролюю стан ран.

— Дуже уважно контролюєш.

— Нора наказала.

— Рідкісний випадок, коли наказ мені подобається.

Селена підняла сканер.

— Пульс підвищений.

— Ти сидиш навпроти в мокрій майці.

Вона подивилася вниз.

Тканина справді щільно прилягала до тіла.

— Це медична процедура.

— Саме це робить її складнішою.

Селена провела сканером уздовж його боку.

Дар здригнувся.

— Боляче?

— Ні.

— Брешеш.

— Не там.

Вона ледь помітно усміхнулася.

— Нора сказала уникати фізичного навантаження.

— Вона не визначила вид.

— Даре.

— Селено.

Вода тихо рухалася між ними.

Десь за кам’яною стіною працювали насоси. Зі стелі падали краплі. Світло біолюмінесцентних рослин фарбувало шкіру в м’які блакитні й золоті відтінки.

Селена поклала сканер на край.

— Мара знала мого батька.

— Так.

— Можливо, знає більше про матір.

— Запитаєш?

— Боюся.

Дар не пожартував.

— Чого?

— Що знайду ще одну причину ненавидіти його.

— У тебе вже достатньо.

— Ненависть не працює як склад. Вона завжди знаходить місце.

Він пересів ближче.

— Можеш не питати зараз.

— Але правда не зникне.

— Ні.

— Ти теж колись вирішив не говорити мені правду.

— Знаю.

— Я досі зла.

— Знаю.

— І досі кохаю тебе.

Дар завмер.

Вона сказала це спокійно.

Без бою, пострілу чи ризику втратити його в наступні десять секунд.

Саме тому слова прозвучали сильніше.

— Повтори, — попросив він.

— Ні.

— Чому?

— Ти почув.

— У каньйонах погана акустика.

Селена наблизилася.

Її коліна торкнулися його ніг.

— Я кохаю тебе.

Дар провів долонею по її талії під водою.

— Тепер краще.

— Але це не означає, що пробачила все.

— Я не прошу пробачити все.

— Що просиш?

Він подумав.

— Шанс не втекти наступного разу.

Селена торкнулася його щоки.

— А якщо я знову віддам наказ, який ти не зможеш виконати?

— Порушу.

— І залишишся?

— Спробую.

— Це слабка обіцянка.

— Чесна.

Вона поцілувала його.

Повільно.

Дар обійняв її, притягнувши ближче. Вода піднялася хвилею. Селена сіла на його стегна, обережно не торкаючись рани. Її руки лягли на плечі. Губи були теплими. Тіло — ще теплішим від води.

Дар поцілував її шию.

Селена заплющила очі.

На кілька секунд не існувало Сенату, армій, клонів, Червоної Корони й голосу Геліоса. Лише кам’яна печера, тиха вода й чоловік, який постійно повертався туди, звідки здоровий глузд радив утікати.

Його долоня ковзнула вздовж її спини.

Селена зупинила руку.

— Ребра.

— Не мої?

— Твої.

— З ними все добре.

Вона взяла сканер.

— Тріщина ще не зрослася.

— Романтика не потребує цілих кісток.

— Потребує, якщо я не хочу пояснювати Норі нове пошкодження.

— Можемо не пояснювати.

— Вона дізнається.

— Звідки?

— Вона лікарка. І дуже допитлива.

У двері постукали.

— Я все чую, — сказала Нора з коридору. — П’ять хвилин, потім обох на огляд.

Дар притулився чолом до плеча Селени.

— На Марсі немає приватності.

— Ми в місті з сорока тисячами втікачів.

— Саме тому очікував поваги до особистих злочинів.

Селена засміялася.

Її сміх відбився від каменю.

Дар слухав.

— Що? — запитала вона.

— Хочу запам’ятати.

— Для нової серії клонів?

Він став серйозним.

— Не жартуй про це.

— Пробач.

— Вони мають наші спогади, але цей — ні.

Дар торкнувся її губ.

— Цей лише наш.

Селена поцілувала його пальці.

— Тоді збережи добре.

— — —

Тим часом D-Prime сидів у кімнаті з п’ятьма іншими клонами й намагався вирішити, чи має право ненавидіти людину, якою його створили.

Кімната належала колишньому екіпажу вантажного корабля. На стінах висіли фотографії, карти й непристойні малюнки. Біля дверей стояло шість однакових ліжок, що викликало в клонів підозру: адміністрація Нульової Тіні або мала своєрідне почуття гумору, або просто не хотіла витрачати час на розселення людей з однаковою біометрією.

Дейр лежав на верхньому ліжку.

Садівник повернувся з терас, приніс маленький горщик із синім паростком і поставив біля вікна.

Клон, який раніше називав себе Романтичним Лейтенантом, обрав ім’я Ліор. Він пояснив, що воно звучить красиво й не нагадує військовий інвентар.

— Вони цілувалися в медичному секторі, — сказав Ліор.

D-Prime подивився на нього.

— Звідки знаєш?

— Люди говорять.

— Ти слухав під дверима?

— Я досліджую спогади оригінала.

Дейр сів.

— Це називається підглядати.

— Я не дивився.

— Тоді підслуховувати.

— Звучить менш науково.

Садівник полив рослину.

— Чому вас це хвилює?

Ліор торкнувся власних губ.

— Я пам’ятаю її.

— Ми всі пам’ятаємо, — сказав D-Prime.

— Але спогад слабшає.

— Добре.

— Мені страшно.

— Чому?

— Коли він зникне, що залишиться від мене?

У кімнаті стало тихо.

Кожен із них мав шматки життя Дара.

Академія.

Перші бої.

Запах Селени.

Біль після наказу.

Втеча.

Почуття, які не належали їм, але були єдиним минулим, яке вони знали.

Дейр спустив ноги з ліжка.

— Я вирішив залишити частину.

— Яку? — запитав D-Prime.

— Спогад про момент, коли Дар відмовився залишити цивільних.

— Це не наш вчинок.

— Ні. Але може бути прикладом.

Садівник торкнувся листка.

— Я залишу спогад про Землю.

— Дар майже не пам’ятає Землі.

— Саме тому. Там було небо без купола.

Ліор усміхнувся.

— Я залишу перший поцілунок.

D-Prime глянув на нього.

— Навіщо?

— Гарний.

— Не твій.

— Мистецтво теж не наше, але ми можемо пам’ятати.

— І що робитимеш із цим спогадом?

Ліор подумав.

— Знайду людину, яка захоче створити зі мною інший.

Дейр засміявся.

— Ти справді романтичний.

— Тепер це мій вибір.

D-Prime подивився на власні руки.

— Я пам’ятаю, як Вейн наказав атакувати станцію.

— Це вже твій спогад, — сказав Дейр.

— Я майже виконав.

— Але відмовився.

— Після допомоги.

— Людям часто потрібна допомога, щоб сказати «ні».

— А якщо наступного разу не зможу?

Двері відчинилися.

Мара Восс стояла на порозі.

— Тоді знайди когось, хто нагадає, ким ти хотів бути.

— Ви підслуховували? — запитав Ліор.

— У каньйонах тонкі стіни.

— Усі це кажуть.

Мара зайшла.

— Рада хоче, щоб клони обрали двох представників до оперативного штабу.

— Чому двох? — запитав Дейр.

— Бо вас багато, а говорите ви надто довго.

— Хто вирішить?

— Ви.

— Голосуванням?

— Можете битися. Але медики просять голосування.

D-Prime подивився на інших.

— Я не хочу командувати.

— Це хороший початок для представника, — сказала Мара.

— А якщо оберуть?

— Матимеш право відмовитися.

D-Prime повільно кивнув.

На Марсі він уперше почув, що влада може бути не нагородою, а пропозицією, від якої дозволено відмовитися.

Це здавалося підозрілим.

Отже, можливо, було справжнім.

— — —

Наступного ранку Нульова Тінь прокинулася від сирени.

Спочатку ніхто не хвилювався.

У місті сирени використовували для повітряних атак, обвалів, пожеж, прориву водної магістралі, втечі лабораторних грибів і прибуття податкової інспекції. Остання тривога вважалася найнебезпечнішою, хоча за всю історію каньйонів податкова служба ще не поверталася живою.

Потім згасло штучне небо.

Над озером стало темно.

На екранах з’явилася Селена Прайм.

Вона стояла в парадному мундирі на містку крейсера. За її спиною сяяли золоті символи Червоної Корони. Обличчя було бездоганно спокійним.

— Мешканці незаконного поселення, — сказала вона. — Ви оточені.

Кіра, яка спала за столом оперативного залу, відкрила одне око.

— Ненавиджу ранкові погрози.

Селена ввійшла до штабу, застібаючи броню.

Дар ішов слідом, намагаючись одночасно вдягнути куртку й не показувати, що різкий рух болить.

Мара вже стояла біля карти.

Навколо каньйонів з’явилися десятки кораблів.

— Як вони знайшли Нульову Тінь? — запитала Селена.

Кіра перевірила канали.

— Зовнішні маяки мовчать.

— Урядовий передавач у когось із прибулих?

Ірія сканувала нейронні сигнали.

— Немає.

Орн збільшив дані.

— Вони не сканують місто. Вони знають точні координати.

Мара глянула на Кіру.

— Хтось передав.

Двері відчинилися.

Охоронці ввели чоловіка в робочому комбінезоні.

Селена впізнала його: Рейд Тарн, один із представників зовнішніх поселень на раді.

Він не опирався.

— Я передав координати, — сказав він.

У залі підняли зброю.

Мара підняла руку.

— Чому?

— Уряд тримає мою доньку в Арес-Примі.

— Вона жива?

— Поки що.

— Вони пообіцяли відпустити?

— Так.

Кіра вдарила кулаком по столу.

— І ти повірив?

Рейд подивився на неї.

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Бо батьки іноді роблять те, у що не вірять, коли іншого шансу немає.

Селена підійшла.

— Коли передав?

— Вісім годин тому.

— Який канал?

— Старий аварійний маяк на поверхні.

— Можеш відправити ще один сигнал?

— Так.

— Добре.

Мара подивилася на неї.

— Ти не збираєшся його судити?

— Пізніше.

— Він продав місто.

— Уряд використав його доньку.

— Це пояснення, не виправдання.

— Знаю.

Рейд підняв голову.

— Я готовий до покарання.

Селена стала навпроти.

— Тоді допоможеш урятувати людей, яких поставив під удар.

— Це наказ?

— Пропозиція.

— А якщо відмовлюся?

— Суд усе одно буде.

Рейд кивнув.

— Допоможу.

На екрані Селена Прайм продовжила:

— У вас є десять хвилин, щоб передати злочинців, клони серії D-Krein і Червону Корону. Після цього каньйони буде очищено.

Дар глянув на справжню Селену.

— Вона говорить як ти в академії.

— Я ніколи не використовувала слово «очищено».

— Казала «нейтралізовано».

— Це інше.

— Саме тому вона небезпечна, — сказала Мара. — У ній усе, чим ти була, без того, чого навчилася.

Ірія вивела склад урядових сил.

Двадцять один бойовий корабель.

Три носії.

Шість тисяч солдатів.

Дві дивізії воскреслих героїв.

Клони Червоної Корони.

Сейсмічні боєприпаси, здатні обвалити весь підземний сектор.

— Вони не збираються брати місто, — сказав Орн. — Хочуть поховати.

— Разом із нами, — додала Кіра.

Бор Скайр відкрив систему оборони.

— Нульова Тінь має щити, але сейсмічний удар не зупинимо.

— Можемо евакуюватися? — запитала Мей.

— Сорок тисяч людей через три тунелі? Потрібно шість годин.

— Маємо десять хвилин.

Селена подивилася на карту каньйонів.

— Підготуйте Неприсяглий флот.

Мара не рухалася.

— Рада ще не проголосувала.

— Якщо чекатимемо…

Селена зупинилася.

Вдихнула.

— Скликайте представників кораблів. Негайне голосування. Пропозиція: флот виходить через південні шахти, атакує носії сейсмічних ракет і не вступає в бій із іншими кораблями без необхідності.

— А місто?

— Увімкнути фальшиву енергомережу в покинутих рівнях. Рейд передасть уряду повідомлення, що ми переміщуємо командний центр туди.

Кіра зрозуміла.

— Вони вдарять по порожньому сектору.

— Якщо повірять.

Рейд сказав:

— Повірять. Я скажу, що Селена готує втечу через старий тунель.

Дар нахилився над картою.

— Я піду до фальшивого центру.

— Ні, — сказала Селена.

— Потрібен справжній біосигнал.

— Використаємо клона.

Усі клони в залі одночасно повернулися до неї.

Селена зрозуміла, як прозвучало.

— Не як приманку, — швидко додала вона. — Доброволець активує сигнал і піде до удару.

D-Prime ступив уперед.

— Я зроблю.

Дар похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо це моя ідея.

— Ти поранений.

— Я оригінал.

— Саме тому твоя смерть має пропагандистську цінність.

— Дякую.

D-Prime подивився на Селену.

— Я добровільно.

Вона не відповідала кілька секунд.

— Добре. Але відхід починаєш за чотири хвилини до удару.

— Зрозумів.

— Це умова, не наказ.

— Погоджуюся.

Оперативна рада голосувала сорок сім секунд.

Дев’ятнадцять кораблів підтримали вихід.

Три відмовилися, вирішивши залишитися над містом як остання лінія оборони.

Один корабель утримався, бо його представник заснув під час обговорення й прокинувся вже після голосування.

— План затверджено, — сказала Мара.

Селена Прайм завершила відлік.

— Час вийшов.

Справжня Селена активувала канал.

— Прайм.

На екрані з’явилися дві однакові жінки.

Одна — в темному комбінезоні, з розпущеним волоссям, шрамами й утомою.

Друга — бездоганна, золотоока, у парадному мундирі.

— Ти не Селена Рук, — сказала Прайм.

— Я теж так думала в деякі ранки.

— Ви скомпрометовані емоційними зв’язками.

— А ти скомпрометована їх відсутністю.

— Передайте Корону.

— Ні.

— Ти прирікаєш місто.

— Це ви принесли сейсмічні ракети.

— Місто незаконне.

— Камінь не питає дозволу, перш ніж упасти на людей.

Прайм подивилася на Дара.

— Об’єкт D-Original. Ви є джерелом нестабільності.

Дар підійшов до камери.

— Мене вже називали романтичніше.

— Ваше усунення підвищить ефективність командувачки на сорок один відсоток.

— Селено, чуєш? Я офіційно знижую твою ефективність.

— Я підозрювала.

Прайм не відреагувала.

— Ви жартуєте перед загибеллю.

— Ти теж маєш його спогади? — запитала справжня Селена.

— Лише оперативно значущі.

— Тоді не знаєш, чому він жартує.

— Щоб приховати страх.

— Ні. Щоб страх не вирішував за нього.

Золоті очі Прайм мигнули.

Ледь помітно.

Ірія побачила.

— Вона нестабільна.

— Неправда, — сказала Прайм.

— Ти відповіла надто швидко, — зауважив Дар.

Прайм вимкнула канал.

Урядовий флот відкрив вогонь.

— — —

Неприсяглі кораблі вийшли з-під озера.

Вода розійшлася, відкриваючи гігантські шлюзи. Першою піднялася «Тиха відмова». За нею — «Неправильна відповідь», «Без дозволу», «Ми передумали» й інші судна, які десятиліттями ховалися під Марсом.

Їхні двигуни запалили печеру білим світлом.

Мешканці Нульової Тіні дивилися, як старий флот іде на війну, якої ніхто не хотів, щоб уряд міг отримати війну, яку давно планував.

«Останній аргумент» залишався в доку.

Його реактор працював на двадцяти двох відсотках. Дитячий театр евакуювали з ракетного відсіку, але система наведення досі показувала замість ворожих кораблів карикатурні обличчя сенаторів.

Бор Скайр відмовився виправляти.

— Мораль екіпажу важливіша за точність інтерфейсу.

Селена перебувала на містку «Тихої відмови».

Мара Восс сиділа в командному кріслі.

Саме її обрала рада оперативною командувачкою.

Селена стояла біля тактичної карти як радниця.

Це було незвично.

Коли з’явилися перші урядові кораблі, вона автоматично сказала:

— Правий фланг, курс сімнадцять. Винищувачам…

Зупинилася.

Мара подивилася.

— Пропозиція?

Селена стиснула щелепи.

— Пропоную правому флангу курс сімнадцять. Винищувачам використати нижню течію пилу.

Мара відкрила канал.

— Правий фланг, хто підтримує?

Три кораблі підтвердили.

Один відмовився, обравши інший маршрут.

Селена бачила, що його маневр ризикований.

— Він відкриє борт.

— Це його рішення, — сказала Мара.

— Загинуть люди.

— Можливо.

— Ти могла наказати.

— Могла.

— Чому не наказала?

Мара глянула на неї.

— Бо він знає свій корабель краще.

Через хвилину судно, яке відмовилося, пройшло крізь вузьку тріщину в каньйоні й вийшло прямо під урядовим носієм. Два точні постріли знищили ракетні пілони.

Селена повільно видихнула.

— Він мав рацію.

— Цього разу.

— А наступного?

— Може помилитися.

— І ми дозволимо?

— Ти все ще шукаєш систему без помилок.

Селена подивилася на урядовий флот.

— Геліос теж.

— Саме тому не ставай ним.

Над каньйонами спалахували вибухи.

Неприсяглі кораблі не мали єдиного строю. Вони рухалися хаотично, використовували різні тактики й постійно порушували прогнозовані схеми. Урядові системи наведення, налаштовані на стандартні військові маневри, не могли визначити їхні маршрути.

— Вони літають без дисципліни, — сказав оператор урядового крейсера.

Селена Прайм дивилася на карту.

— Ні. Вони літають за різними дисциплінами.

— Неможливо передбачити.

— Тоді знищити простір, у якому вони рухаються.

Вона наказала підготувати сейсмічний залп.

Шість ракет пішли до нижніх секторів.

D-Prime сидів у фальшивому командному центрі.

Навколо працювали генератори, що імітували штаб. Голографічні офіцери рухалися між консолями. Один із них постійно повторював: «Ситуація під контролем», бо програму створили на основі урядових трансляцій.

D-Prime дивився на таймер.

Чотири хвилини до удару.

Потрібно було йти.

На екрані з’явилася Селена Прайм.

— Об’єкт D-Prime.

Він підняв голову.

— Ти маєш повернутися.

— Ні.

— Твоя серія створена для служби.

— Ні.

— Селена Рук є твоїм командиром.

— Ти не вона.

— Я маю її генетичний профіль, пам’ять і право Червоної Корони.

— Вона дозволила мені відмовитися.

— Це була помилка.

— Тоді я обираю її помилку.

Прайм змінила образ.

Перед ним з’явилася справжня Селена.

Голос, запах, рухи.

— Дейре, — сказала ілюзія.

D-Prime здригнувся.

Вона назвала неправильне ім’я.

— Я не Дейр.

Система виправилася.

— D-Prime.

— Це теж не ім’я.

— Тоді хто ти?

Він не знав.

Таймер показав три хвилини.

— Повернися, — сказала ілюзія. — Я дам тобі мету.

D-Prime встав.

— Я вже маю.

— Яку?

— Вийти звідси.

Він вимкнув генератори й побіг до тунелю.

Сейсмічні ракети наближалися.

На поверхні Дар і Дейр керували групою, яка мала перехопити наземні маяки наведення. Разом із ними йшли Мей, Ліор і шестеро дезертирів.

Вони рухалися вузьким каньйоном під вогнем урядових дронів.

— Маяк попереду! — крикнула Мей.

На скелі стояла золота антена, захищена воскреслими солдатами.

Двадцять людей у старій броні.

Серед них Дар упізнав майора Тесса Гора — героя Північної кампанії, чию автобіографію змушували читати в академії.

У книзі Гор писав, що ніколи не сумнівався.

У закритих архівах було сімнадцять його рапортів про відмову виконувати злочинні накази.

Республіка видалила сумніви навіть із мемуарів.

— Не стріляти в голови, — сказала Мей.

— Вони стрілятимуть у наші, — відповів дезертир.

— Саме тому пригинайся.

Бій почався.

Плазмові промені били в камінь. Дар і Дейр рухалися з двох боків. Ліор стріляв по контрольних вузлах, але постійно коментував власну точність настільки поетично, що Мей пообіцяла пристрелити його після перемоги.

Дар дістався Гора.

Майор навів на нього зброю.

— Дезертир.

— Герой.

— Виконати вирок.

— Ти сімнадцять разів відмовлявся виконувати накази.

Гор завмер на секунду.

— Неправда.

— Твій рапорт після Сектора Дельта. Ти написав: «Наказ, який вимагає перестати бути людиною, скасовує право командира називатися людиною».

Золотий вузол на шиї Гора спалахнув.

— Неправда.

— Це твої слова.

— Архів виправлено.

— Саме так.

Гор стріляв.

Дар ухилився.

Дейр ударив майора ззаду й притиснув до землі.

— Вірус! — крикнув він.

Ліор кинув ін’єктор.

Дар увів його в шию Гора.

Той закричав.

Золотий вузол згас.

Майор лежав у пилу, важко дихаючи.

— Дезертир, — повторив він.

— Так.

— Я теж?

Дар простягнув руку.

— Сімнадцять разів.

Гор засміявся.

— Мало.

Він підвівся й повернув зброю проти маяка.

— Відійдіть.

Постріл знищив антену.

Сейсмічні ракети втратили наведення.

П’ять врізалися в порожній сектор.

Шоста змінила курс.

Геліос перехопив керування.

Вона йшла прямо до Нульової Тіні.

— Одна ракета! — передала Ірія. — Наведення сонячним каналом. Не можу зламати.

На містку «Тихої відмови» Селена побачила траєкторію.

— Перехоплювачі?

— Не встигають.

— «Останній аргумент»?

Бор відповів із доку:

— Гармата готова на сорок відсотків.

— Вистачить?

— Щоб вистрілити — так. Щоб не вибухнути — невідомо.

Мара відкрила канал Нульової Тіні.

— Хто підтримує постріл?

Представники секторів голосували.

Час ішов.

Ракета наближалася.

— Ми не встигнемо, — сказала Селена.

Мара дивилася на неї.

— Тоді вирішуй.

— Ти командувачка.

— Рада передала мені право делегувати аварійне рішення.

— Кому?

— Тобі.

Селена подивилася на карту.

Сорок тисяч людей.

Старий лінкор.

Реактор, який міг вибухнути й знищити доки.

Якщо не стріляти — ракета обвалить місто.

Якщо стріляти — «Останній аргумент» може вбити тих, кого захищає.

Зручного вибору не було.

Отже, це був справжній вибір.

— Бор, стріляй, — сказала Селена.

— Підтверди відповідальність.

— Підтверджую.

— Екіпаж добровільно залишається.

— Прийнято.

Гармата «Останнього аргументу» ожила.

У дитячому театрі на екрані замість ракети з’явилося обличчя Таверна Кроса в клоунському капелюсі.

Система сказала:

— Ціль: надмірно самовпевнений сенатор.

Бор усміхнувся.

— Вогонь.

Промінь пройшов крізь підземний шлюз, розрізав каньйон і влучив у ракету.

Вибух освітлив небо.

Через секунду реактор лінкора перевантажився.

У доку почалася пожежа.

Аварійні системи спрацювали.

Корабель залишився цілим.

Дитячий театр утратив декорації третього акту й негайно оголосив це прикладом урядової цензури.

Місто вижило.

Селена опустила руки на консоль.

— Втрати?

— Двадцять сім поранених. Загиблих немає.

Вона видихнула.

Мара сказала:

— Цього разу.

Селена кивнула.

— Цього разу.

— — —

Урядовий флот утратив два носії, чотири ракетні платформи й упевненість у тому, що каньйони можна швидко поховати.

Селена Прайм наказала відступити.

Не тому, що визнала поразку.

Тому що Геліос передав нову команду.

На всіх каналах Марса з’явилося повідомлення:

ПАРАД ВІДНОВЛЕНОЇ ВІРНОСТІ

Через дві доби в Арес-Примі мали пройти колони воскреслих героїв. Сенат планував показати населенню мільйон солдатів, які присягнуть Селені Прайм, підтримають війну з Церерою й публічно засудять «зраду живих».

Крос хотів перетворити мертвих на доказ.

Знову.

Прайм з’явилася на екрані штабу Нульової Тіні.

— Справжні герої Марса продемонструють, що честь сильніша за сумнів.

Поруч із нею стояли воскреслі командири.

Їхні очі світилися золотом.

Серед них був майор Тесс Гор.

Але справжній Гор перебував у каньйонах.

Уряд уже створив його другу копію.

— Вони підготували резервні тіла, — сказала Нора.

Мей стиснула гвинтівку.

— Парад мертвих.

— Не парад, — відповіла Мара. — Масова присяга.

Селена дивилася на Прайм.

— Якщо мільйон солдатів присягне їй, Крос отримає контроль над усіма комплексами.

Ірія торкнулася Корони.

— Не лише Крос. Геліос використає синхронізацію, щоб підключити мертвих до сонячного сигналу.

Дар увійшов до залу разом із Дейром і D-Prime.

Усі були вкриті пилом. На броні залишилися сліди бою.

— Тоді зірвемо парад, — сказав Дар.

Мара подивилася на нього.

— Як?

— Приведемо справжніх мертвих героїв.

Мей зрозуміла першою.

— Армії, які звільнилися від контролю.

— Арден загинув, — сказала Селена.

— Але Мей, Гор та інші живі… або достатньо живі, щоб мати юридичні проблеми.

Майор Гор увійшов слідом.

— Я готовий виступити.

— Перед мільйоном контрольованих солдатів? — запитала Кіра.

— Я помирав за гірші ідеї.

— Це не аргумент.

— Для марсіанського героя — стандартний.

Дар відкрив карту столиці.

— Крос хоче трансляцію на всю систему. Ми використаємо її. Покажемо, що його герої не слухняні. Що пам’ятники брехали. Що накази переписали.

Селена сказала:

— Прайм чекатиме нас.

— Звичайно.

— Це пастка.

— Без цього урядові заходи втрачають урочистість.

— Потрібен флот, щоб пройти блокаду столиці.

Мара подивилася на представників Неприсяглих кораблів.

— Голосуватимемо.

Цього разу рішення ухвалили швидко.

Вісімнадцять кораблів погодилися летіти.

Два відмовилися, залишаючись захищати Нульову Тінь.

Три ще ремонтували.

«Останній аргумент» не міг піднятися, але Бор пообіцяв відправити його головну гармату окремо, якщо знайде досить великий буксир і досить безвідповідального пілота.

Боско подав заявку першим.

Оперативна рада обрала Мару Восс командувачкою флоту.

Селену — координаторкою наземної операції.

Дар отримав посаду радника з непередбачуваних рішень. Назву придумав сам. Рада хотіла скоротити її до «джерела проблем», але він подав апеляцію.

D-Prime і Дейр стали представниками вільних клонів.

Ліор попросив очолити дипломатичну групу.

Йому відмовили після того, як він пояснив, що дипломатія починатиметься з красивого входу й закінчуватиметься поцілунком із кимось із ворожого командування.

Кіра погодилася вести контрабандний маршрут до столиці.

Орн почав шукати союзників серед військових Арес-Прими.

Ірія готувала Червону Корону до протистояння із Прайм.

Селена стояла біля карти.

Вона більше не командувала всіма.

І дивним чином уперше відчувала, що не сама відповідає за весь Марс.

Дар підійшов.

— Як почуваєшся?

— Наче ми плануємо атакувати столицю флотом дезертирів, армією мертвих і сотнею твоїх копій.

— Отже, оптимістично.

— Це безумство.

— Так.

— Можемо загинути.

— Теж так.

— Ти зовсім не вмієш заспокоювати.

— Можу поцілувати.

Селена подивилася на присутніх.

Усі демонстративно займалися справами.

Мей перевіряла вже перевірену зброю.

Орн дивився на вимкнений екран.

Кіра читала карту догори ногами.

Клони раптом дуже зацікавилися стелею.

— Вони спостерігають, — сказала Селена.

— Це освітній процес.

Вона схопила Дара за комір і поцілувала.

Коротко.

Впевнено.

Без наказу.

Коли відступила, Ліор тихо заплескав.

Селена навела на нього погляд.

Він перестав.

— Це було зайве, — сказала вона Дару.

— Але ефективно.

— Для чого?

— Тепер я точно повернуся з параду.

— Знову обіцянка?

— Намір.

— Слабко.

— Тоді ти теж повертайся.

Селена торкнулася його грудей.

— Одного разу вистачить.

Над підземним озером запалилися двигуни Неприсяглого флоту.

Мешканці Нульової Тіні виходили на мости й тераси. Вони не махали прапорами. Не кричали про славу. Не обіцяли героям безсмертя.

Просто дивилися, як кораблі готуються до польоту.

Уряд хотів показати парад слухняних мертвих.

Каньйони збиралися привести тих, хто пам’ятав власну непокору.

На Марсі знову сходило Сонце.

Воно освітлювало столицю, де будували трибуни для майбутньої брехні.

Торкалося пустель, під якими спали мільйони солдатів.

Ковзало по каньйонах, де люди, оголошені зрадниками, ремонтували кораблі й сперечалися про план порятунку держави, яка хотіла їх поховати.

Геліос-0 спостерігав із серця зорі.

Він усе ще вважав людей помилкою.

Можливо, мав рацію.

Але помилка навчилася говорити «ні», будувати міста без дозволу, кохати всупереч наказам і перетворювати списані флоти на аргумент, який важко ігнорувати.

Селена дивилася на кораблі.

— Який план? — запитав Дар.

Вона глянула на нього.

— Переконати мертвих не ставати пам’ятниками.

— А якщо не вийде?

— Зіпсуємо парад.

Дар усміхнувся.

— Ось тепер звучить реалістично.

Нульова Тінь відкрила верхні шлюзи.

Флот почав підійматися.

Каньйони дезертирів випускали назовні всіх, кого Марс колись намагався забути.

І цього разу вони поверталися не просити пробачення.

Вони поверталися нагадати живим, що держава, яка потребує слухняних мертвих для виправдання нової війни, уже програла — просто ще не отримала офіційного повідомлення.