День підозрілої живучості

Марс прокинувся наступного ранку й із деяким подивом виявив, що все ще існує.

Для планети це не було великою новиною.

Для людей — майже сенсацією.

Протягом останніх кількох діб вони встигли пробудити армії трьохсотрічної давнини, відкрити сховища клонів, посваритися із Церерою, пережити державний переворот, організувати парад мертвих, побачити кілька версій однієї генералки, мало не віддати атмосферу штучному інтелекту всередині Сонця й урешті вирішити, що централізована система управління планетою була поганою ідеєю.

На цьому тлі звичайний світанок здавався підозрілим.

Арес-Прима зустріла його без військового оркестру.

Ніхто не грав гімн.

Ніхто не кричав про велич Республіки.

Ніхто навіть не вимагав від Сонця дотримуватися затвердженого графіка сходу.

Лише перші промені повільно пробилися крізь пил над східним куполом, розлилися по металевих дахах, торкнулися зруйнованої урядової трибуни й освітили повалений бронзовий пам’ятник Селені Прайм.

За ніч діти перетворили його на ігровий майданчик.

Бронзовий меч тепер слугував гіркою.

Штучний Марс, який статуя ще вчора тримала в руці як символ влади над планетою, використовували як м’яч. Він важив майже двісті кілограмів, тому гра складалася переважно з того, що шестеро дітей штовхали його по площі, а дорослі намагалися не опинитися на траєкторії державної символіки.

На спині статуї хтось фарбою написав:

МИ ВСЕ ЩЕ ТУТ

Нижче інша рука додала:

НА ЖАЛЬ ДЛЯ СЕНАТУ

Ще нижче було:

ПРИБИРАТИ ЗА СОБОЮ

Робот муніципальної служби стояв перед написами й не міг вирішити, що саме є порушенням: графіті, повалення пам’ятника чи сам факт існування пам’ятника без оновленого дозволу.

Урешті він виписав штраф статуї.

Це було перше офіційне рішення нової епохи Марса.

Селена Рук дізналася про нього, коли прокинулася.

Не в командному центрі.

Не в лікарні.

Не в підземній фортеці.

І навіть не в камері для державних зрадників, хоча за останні сорок вісім годин усі ці варіанти здавалися приблизно однаково ймовірними.

Вона прокинулася в маленькій кімнаті на двадцять третьому поверсі старого житлового блоку біля центральної площі.

Колись ця квартира належала молодим офіцерам внутрішньої оборони.

Тепер її тимчасово використовували для людей, які не мали дому, бо їхні будинки були зруйновані, конфісковані, продані державою або юридично перестали існувати після того, як власник помер триста років тому й несподівано повернувся.

Селена лежала на вузькому ліжку.

На ній була лише довга темна сорочка.

Не її.

Дарова.

Вона зрозуміла це за запахом, кількома дірками біля плеча й тим, що сорочка була надто велика.

Власний одяг лежав на стільці.

Поряд — броня.

Зброя.

Медичний сканер.

Зламаний генеральський знак.

Селена дивилася на нього кілька секунд.

Учора вона офіційно відмовилася повертатися на посаду верховної командувачки.

Сьогодні шматок металу був просто шматком металу.

Дивне відчуття.

Майже образливе.

Стільки років люди вставали, коли бачили цей знак.

Військові салютували.

Політики нервували.

Дар сперечався трохи голосніше, ніж із цивільними.

А тепер символ влади лежав біля брудного чобота й не міг наказати навіть пилу зійти з підошви.

— Доброго ранку, колишня генералко.

Селена повернула голову.

Дар сидів біля маленького вікна.

Без сорочки.

З чашкою кави.

Пов’язка закривала плече, інша — бік, ще одна тягнулася вздовж ребер. Він мав вигляд людини, яку кілька разів намагалася вбити держава, штучний інтелект, власні копії й особиста відсутність здорового глузду.

Виглядав підозріло задоволеним.

— Ти давно не спиш? — запитала Селена.

— Достатньо.

— Це не відповідь.

— Сорок хвилин.

Вона сіла.

Сорочка сповзла з одного плеча.

Дар подивився.

Селена помітила.

— Не дивись.

— Контролюю стан пацієнтки.

— Очима?

— Найнадійніший інструмент.

— Ти остаточно вкрав цю фразу.

— Спільне майно після тривалих стосунків.

— У нас немає юридично визначених стосунків.

Дар зробив ковток кави.

— Учора ти поцілувала мене перед половиною населення столиці.

— Це не юридичний документ.

— Є приблизно чотири мільйони записів.

— Ще гірше.

Селена встала.

Дар не відводив очей.

Сорочка доходила їй до середини стегон. На ногах виднілися синці й тонкі шрами. Волосся було розпатлане після сну. Без броні, форми та командного голосу вона виглядала значно молодшою.

І значно небезпечнішою для його здатності думати про державний устрій.

— Ти знову дивишся, — сказала вона.

— Так.

— Навіть не заперечуєш?

— Після всіх подій я вирішив заощаджувати на брехні.

Селена підійшла.

Забрала чашку.

Спробувала каву.

Скривилася.

— Це що?

— Кава.

— Це злочин проти кави.

— Її зробив воскреслий сержант із Першої ударної армії.

— Він триста років не варив кави?

— Саме так.

— Відчувається.

Дар узяв її за талію.

Селена стояла між його колінами.

— Ми живі, — сказав він.

— Поки що.

— Ти не могла просто погодитися?

— На Марсі це небезпечно.

— Добре. Ми підозріло живі.

Вона подивилася у вікно.

За склом прокидалася столиця.

Кораблі пролітали між куполами.

Люди розбирали барикади.

Медичні дрони тягнулися до тимчасових госпіталів.

На площі тисячі воскреслих солдатів снідали з польових кухонь.

Деякі ще були в старій броні.

Деякі вже змінили форму на цивільний одяг.

Один чоловік у парадному мундирі тримав у руці пластиковий стаканчик і сперечався з автоматом, який відмовлявся приймати його військовий кредитний жетон 298-річної давнини.

Поряд стояв напис:

ІСТОРИЧНА ВАЛЮТА НЕ ПРИЙМАЄТЬСЯ

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/mars-chervona-respublka-mertvih-gerov-b457294?c=5091340