Печери, руїни і погані передчуття

Першою думкою Кайри Велн, коли вона ступила глибше в підземну залу, було не “я врятована”, не “це відкриття століття” і навіть не “оце я влипла”.

Першою думкою було: ці місця надто стараються бути сексуальними для братської могили.

Тепле вологе повітря ковзнуло по її шиї, ніби саме підземелля вирішило почати знайомство з недоречної інтимності. Світло ліхтаря вихоплювало в темряві поліровані ребра чорного каменю, вологий блиск наростів, які звисали зі стелі, мов застиглі язики тьми, і блідо-сині прожилки, що пульсували в породі глибоко під поверхнею. Тут унизу все було надто гладким, надто теплим, надто живим. Наче планета, награвшись у мертву пустелю нагорі, тут під землею зняла маску і зізналася: ні, люба, я просто не люблю гостей. Особливо красивих. Особливо самовпевнених.

Кайра посвітила вниз і побачила, що уступ, на якому вона стоїть, переходить у пологий кам’яний спуск, що веде на дно величезної зали. Там унизу щось блищало так, ніби по каменю тонким шаром розтікалася вода. По стінах, мов висохлі нерви якогось старого бога, тягнулися тонкі темні жили, місцями оплетені біолюмінесцентними грибами. Вони світилися м’яко, синювато, з ледь зеленим відливом, і в цьому світлі все виглядало не просто чужим, а підозріло урочистим. Так, ніби вона випадково забрела в храм, бордель і склеп одночасно.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/mislivicya-na-ulamkah-chasu-b453677?c=5022009