Міста, що блукають у туманностях - частина III

Купол спогадів

Коли Ліхтар сказав «підемо під купол», я майже перепитав: «Під який саме?», бо в цьому місті куполів було стільки, що їх можна було колекціонувати, як виправдання. Але він не уточнював. Тут «куполь» означало не архітектурний елемент, а місце, де повітря має інший смак, а тиша — іншу ціну.

Ми йшли вузькими проходами «шепоту», де візерунки на стінах ворушилися так, ніби вчилися читати наші думки. Нитка туману на руці поколювала, як суворий учитель: «не відволікайся». Я ловив себе на тому, що крокую не за мапою й не за очима Ліхтаря — я крокую за внутрішнім відчуттям «зараз правильно». Це було гидко. Я ненавидів довіряти нутру, бо нутро — штука несертифікована й часто працює на батарейках страху.

Рю йшла поруч і бурмотіла щось під ніс — як молитву, тільки з лайки і сарказму. Медик старався не дивитися на ніші зі спогадами, але його очі все одно ковзали туди, як язик ковзає до болючого зуба. Капітан мовчав, і в його мовчанні було більше рішення, ніж у багатьох промовах.

Місто змінювалося, коли ми наближалися до куполу. Світло ставало більш розсіяним, ніби його просіювали через тонкий пил. Повітря вібрувало ледь помітно, як перед грозою. Десь далеко було чути звук — не шум, не музика, а щось середнє: низький гул, що нагадував роботу великого двигуна, який не крутить метал, а крутить пам’ять.

— Не вдихайте занадто глибоко, — сказав Ліхтар несподівано.

— Занадто пізно, — буркнула Рю. — Я вже вдихнула вашу атмосферу як новий рівень безумства.

— Це не атмосфера, — відповів Ліхтар. — Це ринок.

— Я ж казав, — тихо вставив голос «мапи» у навушнику. — Повітря тут теж продається. Просто не завжди за гроші.

Ми вийшли з вузького коридору й опинилися на порозі величезного простору. Весь він був накритий куполом — але не суцільним, а зібраним із сегментів, які плавали над нами, як пластини льоду на темній воді. Між сегментами просочувався туман — кольоровий, легкий, схожий на дим від спалених листів. У ньому плавали дрібні іскри, як мікрозірки. І від цих іскор повітря виглядало так, ніби хтось розлив у нього спогади й забув прибрати.

Під куполом був ринок.

Не як «базар», а як місто в місті. Ряди арок, платформи, підвішені лавки, тонкі мости, що з’єднували «острівці». Усе рухалося повільно, як у сні, але не хаотично. Це була організована повільність — така, яка буває у натовпу, що йде не за товаром, а за чимось, що йому болить.

Тут було більше істот, ніж я бачив у порту досі. Не натовп тіл — натовп форм. Люди, напівлюди, механічні постаті з плащами, істоти, що нагадували комах із прозорими крилами, і навіть щось таке, що здавалося просто тінню, яка навчилася тримати форму. Вони рухалися між рядами, зупинялися біля капсул, торкалися їх, ніби пробували смак.

— Вони… купують спогади? — прошепотів медик.

— Вони купують можливість бути кимось, — сказав Ліхтар. — І продають те, що їм заважає бути.

— Тобто терапія, — буркнула Рю. — Тільки без ліцензії й з ризиком втратити себе.

— Ліцензії — це теж форма самообману, — тихо сказав голос «мапи». — Мені завжди подобалося, як ви вірите в печатки.

Рю підняла брову.

— Ти, «мапо», так і просишся, щоб я тебе вимкнула.

— Спробуй, — відповів голос. — Тільки не забудь: коли ти вимикаєш мапу, ти не вимикаєш туманність. Ти просто залишаєшся з собою. А це, як я бачу, твій найгірший страх.

Рю відкрила рот, щоб відповісти, але потім закрила. Це було… ново. Її сарказм уперше зупинився не від загрози, а від точності.

Ліхтар повів нас у натовп, і я відчув, як нитка туману на руці слабшає — ринок був більш «м’яким» у своїх течіях. Тут квартали рухалися плавніше, ніби місто намагалося бути зручним. Зручним — у сенсі «не злякати клієнта одразу». Бо ринок не може собі дозволити бути відверто ворожим. Він мусить спочатку показати красу.

А краса була.

Капсули зі спогадами стояли всюди: на прилавках, у нішах, на підвішених панелях. Вони світилися різними кольорами. Деякі — теплим жовтим, як сонце на шкірі. Деякі — синім, як холодна вода. Деякі — червоним, як кров, яку ти не можеш змити. Деякі — білим, майже прозорим, як спогади, які ти вже майже забув, але вони все одно пульсують у тобі десь глибоко.

Поруч із капсулами були «продавці» — не завжди живі, але завжди уважні. Вони не кричали «підходьте», не заманювали словами. Вони просто стояли й чекали, поки хтось сам підійде. Бо тут товар сам знаходив покупця.

Я зупинився біля капсули, у якій мерехтів зелений світ. Я не знав, що це за спогад, але від нього пахло — так, пахло крізь шолом — мокрою травою. Земною. Непристойно земною. І раптом мене вдарило — не образ, не відео, а відчуття: ти босий, трава холодна, ранковий туман, ти смієшся. І в цьому сміху немає космосу, немає страху, немає «контракту».

Я відступив різко, як від вогню.

— Не торкайся, — сказав капітан тихо, помітивши.

— Я не торкався, — відповів я.

— Тут не треба торкатися, — сказав Ліхтар. — Тут достатньо хотіти.

Голос «мапи» додав:

— Хотіння — найкоротший шлях до втрати.

Медик стояв поруч і дивився на капсулу з блідо-сірим світлом. Його руки тремтіли.

— Що це? — прошепотів він.

Ліхтар нахилився, ніби слухав не світло, а людину.

— Це спогад, який ти думаєш, що не маєш права мати, — сказав він. — Сірі — завжди такі.

— Я… — медик ковтнув. — Я не хочу.

— Хочеш, — сказав голос «мапи». — Просто боїшся ціни.

Медик різко відвернувся.

Рю, навпаки, підійшла до прилавка з капсулою, що світилася яскравим рожевим. Від неї пахло… карамеллю. Це було так недоречно, що я мало не засміявся.

— Це що, спогад про дурні романтичні комедії? — буркнула Рю.

Продавець — істота з маскою, схожою на тонке скло — нахилив голову.

— Це спогад про момент, коли ти дозволила собі бути слабкою і тобі не стало за це соромно, — сказав він.

Рю завмерла. Її сарказм знову поперхнувся.

— Я передумала, — сказала вона сухо й відійшла.

Капітан провів нас далі, на центральну площу ринку. Тут висіла велика конструкція — щось між дзеркалом і екраном. На ній переливалися символи, як у реєстратора, але більш «м’яко», більш художньо. І поряд стояв напис — не буквами, а піктограмами, які мій мозок дивним чином розумів:

ЦІНА ЗАВЖДИ НЕСПОДІВАНА.

— Нарешті чесний маркетинг, — пробурмотіла Рю.

Ліхтар кивнув.

— Тут не обіцяють, — сказав він. — Тут попереджають. Це найкраще, що може зробити порт.

— А хто встановлює ціни? — спитав я.

Ліхтар підняв очі на купол.

— Місто, — сказав він. — Воно відчуває, що для тебе важливе. І бере це. Іноді бере не те, що ти приніс. Бере те, що ти приховав.

— Тобто крадіжка, — сказала Рю.

— Тобто правда, — відповів голос «мапи». — Ви називаєте крадіжкою все, що не контролюєте.

Я відчув, як у мене стискаються пальці. Ринок спогадів — це не просто торгівля. Це механізм. Місто збирало історії прибульців, як архіваріус, який не довіряє паперу. Воно зберігало фрагменти, щоб не розсипатися. Воно підживлювалося тим, що люди називають «я».

— Навіщо йому це? — спитав медик тихо. — Чому місто не може просто… існувати?

Ліхтар подивився на нього так, ніби це питання було дитячим, але не дурним.

— Бо місто блукає, — сказав він. — А блукання стирає. Коли ти довго в русі, ти втрачаєш опору. Опора — це пам’ять. Місто збирає пам’ять, щоб не забути, що воно місто. Щоб не стати просто шматком металу в туманності.

— А люди? — прошепотів медик.

— Люди — побічний ефект, — сказав голос «мапи». — Вибач, але так. Місто не злий бог. Воно просто дуже голодне. А голодні не філософствують. Вони їдять.

Рю повернулася до нас.

— Ти щойно назвав місто голодним, — сказала вона голосу. — Це звучить так, ніби ми в меню.

— Ви в меню з першого кроку, — спокійно відповів голос. — Просто тепер ви бачите, як виглядає кухня.

Ліхтар раптом зупинився біля маленького прилавка, який виглядав не як торговий, а як… місце обміну. Там стояла істота, схожа на стару людину — або на те, що місто дозволило виглядати як стара людина. Її руки були тонкі, але не механічні. На обличчі — справжні зморшки, або їхня дуже переконлива імітація.

— Це Скупник, — сказав Ліхтар тихо. — Він не продає. Він забирає.

— Я люблю людей, які не вдають, що ми друзі, — пробурмотіла Рю.

Скупник подивився на нас. Його очі були темні, але в них було щось таке, від чого мені захотілося опустити погляд. Не страх. Сором.

— Ви прийшли за маяком, — сказав Скупник.

— Звідки ти знаєш? — різко спитав капітан.

Скупник повільно усміхнувся.

— Тут не питають «звідки», — сказав він. — Але тут добре чують, що світиться. Ваш маяк світиться як голка в оці. Він не просто кличе. Він шукає.

— Він кличе нас, — сказав капітан.

Скупник похитав головою.

— Він кличе місто, — сказав він. — А ви — просто ті, кого міста використовують як ноги.

Рю тихо засміялася.

— Ми ноги. Прекрасно. Я завжди мріяла стати частиною чужої анатомії.

Скупник глянув на неї.

— Ти вже частина чужої анатомії, — сказав він. — Ти просто думала, що це називається «кар’єра».

Це було настільки влучно, що я мало не подавився. Чорний гумор ринку був не в жартах. Він був у тому, що правда тут звучала як жарт.

— Ти сказав… «маяк шукає», — обережно сказав я. — Що це означає?

Скупник нахилився ближче, і я відчув його запах — не старості, а пилу комет. Ніби він сам був частиною міста.

— Міста блукають не випадково, — сказав він тихо. — Ви думаєте, їх носить течіями туманності. Ви думаєте, це дефект. Але дефект — це коли немає наміру. А тут намір є.

— Який? — спитав капітан.

Скупник поглянув на купол, ніби боявся вимовити слово так, щоб його почули не ті.

— Вони шукають те, що втратили, — сказав він. — Кожне — своє. Але всі шукають одне й те саме: точку, де пам’ять стає домом.

Мені стало холодно.

— Дім, — прошепотів медик.

— Не планету, — продовжив Скупник. — Не орбіту. Не координату. Дім — це не місце. Дім — це стан, коли тебе не розриває на історії. Коли ти можеш згадувати і не помирати від цього.

Рю глухо видихнула.

— Це звучить як реклама антидепресантів, — сказала вона.

Скупник усміхнувся.

— Антидепресанти — це теж спроба знайти дім, — сказав він. — Просто у вас він у пігулках. У міста — в туманності.

Капітан стиснув кулак.

— Якщо міста шукають, — сказав він, — то хто їх змусив блукати?

Скупник мовчав. Потім сказав:

— Вони самі. І ви. І ті, хто був до вас. Усі, хто будував міста як машини, а не як живі місця. Усі, хто прив’язував міста до функції. Коли функція зникає — місто або вмирає, або йде. Ці міста — ті, що пішли.

Голос «мапи» у навушнику тихо додав:

— І тепер ви хочете повернути їх назад. Як завжди.

— Ми не хочемо «повернути», — сказав капітан різко. — Ми хочемо пройти. Вийти. Жити.

Скупник подивився на нього довго.

— Тоді вам доведеться заплатити, — сказав він. — Ринок пам’яті — це не сувенірна лавка. Це механізм відбору. Місто не віддасть маяк тим, хто не здатен розуміти, навіщо він світить.

— А навіщо він світить? — прошепотів я, і відчув, що ставлю питання не тільки до Скупника, а до міста, до туманності, до себе.

Скупник нахилив голову.

— Щоб знайти інше місто, — сказав він. — Щоб з’єднатися. Щоб зібратися в більшу структуру. Ви думаєте, кожне місто самотнє. Але міста, що блукають, тягнуться одне до одного. Вони шукають… мережу.

— Мережу міст? — перепитав медик, і в його голосі було щось схоже на надію, що перетворюється на страх.

— Мережу пам’яті, — сказав Скупник. — Колись вони були частиною чогось більшого. Тепер вони розірвані, як листи без адреси. Вони шукають, куди повернутися. Маяки — це їхні крики.

Рю тихо сказала:

— А ми подумали, що це «сигнал біди».

Скупник кивнув.

— Це і є біда, — сказав він. — Просто не ваша. Хоча… — він глянув на нас із тим самим сумним сарказмом, який буває у людей, що бачать, як хтось заходить у пастку і думає, що це двері. — Ви вже тут. Тепер вона ваша теж.

Я відчув, як на тлі гулу ринку місто «пульсує» сильніше. Ніби тема маяків зачепила його нерв. Під куполом світло стало трохи тьмянішим. Десь далеко капсули зі спогадами спалахнули й згасли, як попередження.

— Ти казав про ціну, — сказав капітан Скупнику. — Яка ціна за знання? За доступ до маяка?

Скупник підняв руку і показав на маленьку капсулу поруч із ним. Вона була чорна, майже без світла. Але коли я подивився на неї, мені стало… тяжко. Ніби в ній лежало щось таке, що я не хотів бачити в собі.

— Ціна завжди несподівана, — сказав Скупник. — Але іноді місто милосердне. Інколи воно бере не те, що ти любиш. Воно бере те, що тебе тримає.

— Це не милосердя, — буркнула Рю. — Це хірургія без наркозу.

Скупник усміхнувся.

— У космосі наркоз — це розкіш, — сказав він. — Тут тільки ясність.

Капітан подивився на мене.

— Навігаторе, — сказав він. — Ти розумієш маяки. Ти відчуваєш, як вони світять. Якщо міста шукають одне одного, то… ми в середині чужого пошуку. Нам треба вирішити, чи ми допомагаємо, чи тікаємо.

Рю зітхнула.

— У нас завжди два варіанти: героїзм або виживання, — сказала вона. — І обидва — з поганим фіналом.

— Героїзм — це виживання, яке продали красиво, — тихо сказав голос «мапи».

Медик нервово ковтнув.

— А якщо ми допоможемо… — почав він.

— Тоді місто може відпустити, — сказав Ліхтар. — А може прив’язати вас ще міцніше. Тут нема «гарантій». Є тільки взаємні ризики.

Я дивився на купол і думав: ринок пам’яті — це не просто торгівля. Це спосіб міста зібрати історії прибульців і скласти з них власну карту. Мапу не координат — мапу сенсів. Воно збирало фрагменти, щоб відчувати напрямок у туманності. Бо якщо ти місто без планети, ти мусиш знати, куди плисти. Інакше ти просто… дрейф.

А дрейф — це смерть, розтягнута на вічність.

— Що ти пам’ятаєш? — раптом почув я за спиною.

Я обернувся. До мене підійшла істота — висока, у плащі, з маскою, на якій не було обличчя, лише тонкі світлові лінії, що складалися в змінні символи. В руках — капсула з синім світлом.

— Я… — почав я.

— Не те, що ти думаєш, — сказала істота. — Те, що тебе шукає.

Я відчув, як у мене стискається горло. У цій фразі було щось страшне: спогад, який тебе шукає, — це спогад, від якого ти тікаєш.

Рю підійшла ближче.

— Він не торгує, — сказала вона істоті. — Він у нас на робочій ставці.

Істота повернула голову до Рю.

— Ви всі торгуєте, — сказала вона. — Просто дехто робить це під виглядом служби.

Я мало не засміявся. Чорний гумор ринку був бездонний.

— Скажи краще, — втрутився капітан, — що ти хочеш?

Істота підняла капсулу з синім світлом.

— Я хочу купити ваше питання, — сказала вона. — Ви хочете знати, що шукають міста. Я знаю. Але знання тут не дають без ціни.

— Яка ціна? — спитав капітан.

Істота нахилилася ближче.

— Віддайте спогад, який робить вас капітаном, — сказала вона. — Не титул. Не форму. А спогад, через який ви стали тим, хто веде.

Капітан завмер. Я бачив: це удар не по ньому як людині, а по його структурі.

— Це… — почав медик.

— Це неприпустимо, — різко сказала Рю.

Голос «мапи» тихо додав:

— Це дуже логічно. Місто любить роззброювати не зброю, а роль.

Капітан повільно видихнув.

— Я не продаю себе, — сказав він.

Істота не образилася. Вона просто кивнула — як продавець, який знає, що клієнт повернеться.

— Тоді ви купите іншим способом, — сказала вона. — Ринок терплячий. Ваш страх завжди платить за вас.

Вона розчинилася в натовпі, і я відчув, як холод проходить по спині. Місто не просто збирало спогади. Воно торгувало ролями. Воно могло забрати в людині те, що тримає її «я». І це робило ринок пам’яті страшнішим за будь-яку зброю.

Ліхтар торкнувся мого плеча.

— Не затримуйтесь, — сказав він. — Під куполом легко забути, навіщо ви прийшли. Це їхня головна зброя. Не насильство. Спокуса.

— Хто «вони»? — спитав медик.

Ліхтар кинув погляд угору, на сегменти куполу.

— Місто, — сказав він. — І ті, хто його годує. І ті, хто хоче зробити з нього експонат. Усі тут грають. Навіть якщо думають, що просто купують сувенір.

Капітан зробив крок уперед.

— Ми йдемо в архів дихання, — сказав він. — Тут ми не торгуємо.

Рю усміхнулася криво.

— Чудово, — сказала вона. — Ми не торгуємо на ринку. Ми торгуємо в архіві. Це звучить як «ми не п’ємо в барі, ми п’ємо вдома».

— В архіві ціна дорожча, — тихо сказав голос «мапи». — Але й правда там чистіша.

Я відчув, що ми маємо йти. Бо якщо ми залишимося під куполом довше, ринок знайде в нас слабкість. І не просто знайде — він зробить її валютою.

Ми рушили до виходу з купольної зони. І як тільки ми відходили, я помітив: купол ледь змістився. Ніби місто «підлаштовувало» нам шлях, але не з доброти — з інтересу. Воно не хотіло нас втрачати. Ми були історіями, які ще не дописані. А місто любило незакінчені історії — у них найбільше болю, найбільше енергії, найбільше «живого».

На межі купола я озирнувся. Ринок пам’яті блищав, як коштовність у темряві. Красивий. Небезпечний. Непристойно живий.

І я раптом зрозумів: місто блукає не тому, що його носить. Місто блукає, бо шукає. Воно збирає спогади, бо вони — його компас. Воно купує історії, бо з них складає напрямок. Воно хоче знайти щось у туманності — щось, що дозволить йому перестати бути портом без орбіти. Перестати бути пришитим до порожнечі.

— Воно шукає інші міста, — сказав я тихо, більше собі, ніж іншим.

Капітан кивнув.

— І ми у цьому пошуку — випадкові ноги, — сказав він.

Рю засміялася коротко.

— Я ненавиджу бути ногами, — сказала вона. — Але якщо вже так… то нехай хоча б шлях буде цікавий.

Голос «мапи» тихо відповів:

— Він буде. І вам не сподобається, чому.

Ми вийшли з купольної зони, і повітря стало «порожнішим», холоднішим. Нитка туману на руці знову поколювала, нагадуючи: ринок позаду, але місто все ще з нами. Воно все ще дихає. Воно все ще читає.

А десь у його нутрі, у архіві дихання, чекали маяки — крики міст, що блукають. Крики, які ми сплутали із сигналом біди. Крики, що насправді були проханням: знайди мене. Зший мене. Поверни мене в мережу, де пам’ять стане домом.

І я не знав, що страшніше: що ми можемо не допомогти — чи що можемо допомогти занадто добре.