Міста, що блукають у туманностях - частина V

Серце, що шепоче координатами

Ми прийшли до Серця так, як приходять до механізму, який нібито рятує життя, але чомусь завжди робить це з обличчям катівні. Після ради неба і металу місто здавалося виснаженим: ніби воно витратило надто багато енергії на те, щоб слухати людей, які вірять, що голосніше — означає правильніше. Навіть туман у коридорах став тоншим, суворішим, а світло — більш дисциплінованим, без тієї ніжної розсіяності, якою підкуповують туристів у куполі спогадів.

Ліхтар ішов попереду мовчки, і його мовчання було інструкцією: тут не треба пояснень, тут треба слух. Рю трималася поруч зі мною так близько, що я відчував її рухи ще до того, як вона робила крок. Медик — як завжди — намагався вдавати, що він «просто супроводжує», хоча по напрузі в його плечах було видно: він супроводжує власний страх, як тяжко хворого родича, який ніколи не замовкає. Капітан ішов рівно, зібрано, і цей рівний крок був найстрашнішим — бо він означав, що рішення вже прийняте, навіть якщо ніхто ще не встиг його сформулювати словами.

— Ти впевнений, що Серце взагалі нас пустить? — прошепотів медик.

— Серце не «пускає», — відповів Ліхтар. — Воно або відкриває, або ковтає. І це не метафора.

Рю хмикнула.

— Люблю міста, які говорять як шлунок. Одразу чесно.

У навушнику тихо, із задоволеним холодом, озвався голос «мапи»:

— Це місто не шлунок. Це система травлення зі складною моральною інфраструктурою. Ви — харчі з амбіціями.

— Я мріяла, щоб мене назвали харчами, — сухо сказала Рю. — Це явно підвищує самооцінку.

Ми зайшли в коридор, що нагадував горло. Стіни були круглі, гладкі, темні, але під ними бігли тонкі нитки світла, як судини під шкірою. Підлога відгукувалася на кроки не звуком, а легким пружним тиском — ніби ми йшли по мембрані, натягнутій на щось живе. Я раніше працював з кораблями, де «живе» означало «впаде і вибухне», але тут «живе» означало «слухає і робить висновки».

Нитка туману на моєму зап’ясті натягнулася, і в пальцях з’явилося коротке поколювання. Місто відмітило мене. У нього була своя манера знайомства: не рукостискання, а імпульс у нерв.

— Ось, — сказав Ліхтар, зупиняючись перед аркою, яка виглядала як тріщина в самій реальності.

Це не були двері. Це був розріз. Тонка вертикальна лінія, крізь яку виднівся туман — не той, що плавав у кварталах, а інший: густий, насичений, з відтінками, які не вкладаються в людську палітру. У цьому тумані світло не відбивалося, а ніби народжувалося й помирало одразу.

— Це прохід? — спитав капітан.

— Це компроміс, — відповів Ліхтар. — Ви заходите — і щось у вас заходить разом з вами. Іноді назад воно не виходить.

— О, як дитинство, — буркнула Рю.

Голос «мапи» додав:

— І як підписання контракту з дрібним шрифтом. Ви просто не знаєте, де у вас дрібний шрифт.

Капітан коротко кивнув.

— Заходимо.

Ліхтар поклав долоню на тріщину. Лінія розширилася, як зіниця. Повітря по той бік ударило в шолом відчуттям старого металу й озону — та ще чогось дивного, солодкого, як пил із бібліотечних полиць. Так пахне пам’ять, коли її не встигли продати.

Ми увійшли.

Тиша тут не була відсутністю звуку. Вона була присутністю уваги. Ніби хтось вимкнув усе зайве, щоб краще чути тебе. У центрі зали висів об’єкт, який не можна було назвати ні кристалом, ні механізмом. Це був клубок — або, точніше, вузол. Металеві нитки, світлові жилки, тонкі пластини, що оберталися навколо порожнечі. У цій порожнечі ніби ховався фокус: місце, де місто тримало своє «я».

Навколо висіли панелі — без цифр, без звичних інтерфейсів. Лише символи, які рухалися, як живі знаки, що самі шукають, чим стати: літерою, хвилею, спіраллю, раною, пелюсткою.

— Це ядро? — прошепотів медик, ніби боявся, що слово «ядро» активує вибух.

— Це Серце, — тихо сказав Ліхтар. — Не називайте це «ядром» уголос. Воно може образитися.

— Серце ображається? — Рю нахилила голову. — Прекрасно. Я завжди хотіла сперечатися з органом.

Голос «мапи» майже муркнув:

— Органи завжди перемагають. Вони просто роблять це повільно.

Я зробив крок ближче — і відчув, як у голові щось зсувається. Мовби моє внутрішнє відчуття простору раптом отримало іншу шкалу. Я звик думати координатами, числами, векторами, поправками на рух. А тут… наче хтось узяв мої числа і розчинив їх у запахах, кольорах і шепоті.

Серце пульснуло.

Не світлом — сенсом.

У мене перед очима на мить з’явився образ: чорна вода й тонкий міст, по якому йде людина з ліхтарем. Ліхтар світить не вперед, а всередину води. Людина шукає не шлях, а відображення.

Я здригнувся.

— Ти це бачиш? — пошепки спитала Рю.

— Так, — відповів я. — І я не хочу цього бачити.

— Запізно, — сказав голос «мапи». — Тепер воно бачить, що ти не хочеш. Це його улюблена категорія даних.

Капітан зробив крок уперед і, як людина, яка звикла розмовляти з небезпекою напряму, сказав:

— Серце. Ми прийшли за координатами.

Серце пульснуло знову. У мені спалахнув інший образ: великий зал, де люди кричать, а в центрі — чашка з водою, яка тремтить від кожного слова. Вода розбризкується, але ніхто цього не помічає. Хтось потім витирає підлогу і називає це «керуванням».

Рю тихо засміялася.

— Воно нас тролить, — прошепотіла вона. — Це прямо стиль.

Ліхтар приклав пальці до пластини на найближчій панелі. Символи на ній змінилися, ніби слухали його жест.

— Воно говорить не словами, — сказав він. — Воно говорить резонансом. Навігаторе, це твій момент.

Я відчув, як усі погляди зупинилися на мені. Навіть якщо в шоломах, навіть якщо в темряві — це відчувалося. Команда чекала, що я стану перекладачем між містом і нашим страхом.

Я підійшов до панелі. Символи ворушилися: спіраль із розривом, хвиля з точкою, дві лінії, що сходяться і розходяться. Вони не були «значками». Вони були намірами.

Я простягнув руку.

— Не торкайся, якщо не готовий платити, — сказала Рю. В її голосі було мало сарказму — це означало, що вона справді хвилюється.

— Тут ми всі платимо, — відповів я і торкнувся пластини.

І тоді координати прийшли.

Не цифрами. Не формулами. Не навіть схемою. Вони прийшли як рядки, що самі себе вимовляли в моїй голові:

«Йди туди, де туман стає дзеркалом і соромиться відображати.
Не слухай яскравих, слухай тихих.
Оминь місце, де пил падає вгору, бо там дихає чуже.
Зупинись на межі холодного сміху, але не відповідай на ім’я.
Шукай тишу, що пахне металом і молоком».

Я відсахнувся так різко, що мало не впав. Дихання збилося. Відчуття було таке, ніби мені в мозок втиснули чужий вірш і сказали: «Ось твій маршрут, удачі».

Медик підбіг ближче.

— Ти в порядку?

— Я… — я ковтнув. — Я отримав координати.

— Це не координати, — сказав капітан.

— Це поезія, — з неприхованою насолодою відповів голос «мапи». — Нарешті ви у світі, де навігація — література. Я бачу, як у вас вмирає надія.

Рю нахилила голову.

— «Пил падає вгору»… Це що, гравітаційна інверсія?

— Або брехня, — сухо сказав голос «мапи». — Іноді місто просто перевіряє, чи ви здатні сумніватися.

Ліхтар стояв нерухомо, слухаючи не мої слова, а те, як змінився ритм у залі.

— Воно дало вам не шлях, — сказав він. — Воно дало вам правила читання. Це важливіше за координати.

Капітан зробив крок до панелі.

— Поясни, — сказав він.

Я заплющив очі й спробував перевести образи в те, що можна виконати, не згорівши в туманності.

— «Туман стає дзеркалом»… — почав я. — Це може бути зона високої відбивної щільності. Пилові пласти з льодом або кристалічними включеннями, де світло поводиться як на поверхні.

— А «соромиться відображати»? — спитала Рю.

— Це… — я зітхнув. — Це означає, що відображення небезпечне. Щось, що не має показуватися. Розрив. Пастка. Неправильний кут.

Медик ковтнув.

— «Не відповідай на ім’я» звучить як… як психологічна пастка.

— Тут усе — психологічна пастка, — сказала Рю. — Навіть ти, медик. Ти виглядаєш як турбота, але насправді ти нагадуєш, що ми смертні.

— Дякую, — сухо сказав медик. — Я відчув професійне визнання.

Серце пульснуло втретє. На мить у мене виник образ: місто, що пливе крізь туманність, як човен крізь молоко. Десь далеко — інші вогні, схожі на зірки, але рухаються. Місто тягнеться до них, як рука до тепла.

— Воно не просто дає нам координати, — прошепотів Ліхтар. — Воно хоче, щоб ми стали його нервом. Його очима.

— Ми не підписувалися бути частиною міста, — сказав капітан.

Голос «мапи» ввічливо вбив надію:

— Ви підписалися, коли зайшли в туманність. Просто в договорі це називається «погоджуюся з умовами середовища».

Рю озирнулася на клубок світла й металу.

— Серце, — сказала вона вголос, — якщо ти хочеш, щоб ми тобі допомогли, то говори нормально. Дай нам числа. Дай таблицю. Дай щось, що можна перевірити.

Серце пульснуло.

І в нас усіх одночасно виник один і той самий образ: таблиця. Величезна, нескінченна таблиця, де в кожній клітинці — чиєсь обличчя, яке поступово стирається. А в кінці таблиці — порожній рядок, підписаний словом «ДІМ».

Рю замовкла.

— Гаразд, — тихо сказала вона. — Поезія теж підійде.

Медик нервово розсміявся.

— Воно показало, що таблиці вбивають людей, — сказав він. — Це… це найкосмічніша критика бюрократії, яку я бачив.

— Бюрократія — це теж мисливець, — сказав голос «мапи». — Просто вона приходить із печаткою замість гарпуна.

Ліхтар зробив крок до ядра, але зупинився на відстані, ніби поважав його як дикого звіра.

— Серце рухає місто не за координатами простору, — сказав він, — а за резонансом. Туманність — це не порожнеча. Вона звучить. У ній є хвилі, течії, тіні. Місто слухає їх і рухається туди, де його ритм збігається з ритмом туманності.

— Тобто місто… танцює? — перепитав медик.

Рю хмикнула:

— Так, медик. Ми влізли в танцюючий порт без орбіти, який їсть пам’ять і має релігійні фракції. Які ще сюрпризи? Може, воно ще й пише мемуари?

Голос «мапи» тихо додав:

— Пише. У вас у голові.

Я відчув, як мене пробирає холод. Бо в цьому була правда. Серце вже щось записувало. Не на панелі. У нас.

Капітан дивився на ядро довго. Потім сказав:

— Якщо воно рухається за резонансом, то мисливці можуть… зламати цей резонанс?

Ліхтар кивнув.

— Вони не читають мову міста, — сказав він. — Вони читають ритм як сигнал. Вони ставлять маяки-гаки. Вони можуть зачепити місто і змусити його йти туди, куди вони хочуть. Прив’язати до точки. Зупинити.

— Як «порятунок», — прошепотів медик.

— Як «оптимізація», — сказала Рю і сплюнула б сарказмом, якби могла через шолом. — «Місто дрейфує, давайте зробимо йому орбіту». А потім: «Місто більше не дихає, але зате стабільне». Браво.

Серце пульснуло, і в мене з’явився образ гака: блискучого, чистого, майже красивого. Він входить у тіло міста, як голка, і місто не кричить. Воно просто перестає рухатися. Тиша. Порядок. Звітність.

Я стиснув кулаки.

— Воно показує… — прошепотів я. — Мисливців. Їхній інструмент.

— Воно боїться, — сказав медик.

— Воно злиться, — поправила Рю. — Боязкість — це людське. Місто, здається, хоче їсти мисливців.

Голос «мапи» із майже людською сухістю:

— Це найрозумніше бажання з усіх, які я чув за останні дні.

Ліхтар повернувся до мене.

— Воно дало тобі перший фрагмент, — сказав він. — Але цього мало. Серце завжди говорить повніше, якщо ти відповідаєш. Воно хоче обміну.

— Якого обміну? — спитав капітан.

Ліхтар обережно підняв руку і торкнувся власної грудей, наче показував на місце, де люди тримають те, що соромляться визнавати.

— Пам’яттю, — сказав він. — Але не так, як на ринку. Тут не купують і не продають. Тут налаштовуються. Кожен має дати Серцю тон.

Медик зблід.

— Тон?

— Спогад, який звучить, — сказав Ліхтар. — Не картинка. Не факт. Ритм. Те, що робить вас вами.

Рю нервово засміялася.

— О, чудово. Ми прийшли до органу, який хоче, щоб ми співали.

— Не співали, — сказав голос «мапи». — Вібрували. Це гірше, бо ви не можете приховати фальш.

Капітан зробив крок вперед.

— Якщо це необхідно, — сказав він, — ми зробимо. Але швидко.

Ліхтар кивнув і, не даючи нам часу передумати, підвів нас ближче до ядра. Серце пульсувало. Я відчував це не в ушах, а в ребрах. У шкірі. У зубах. Як низький бас, який змушує тіло пам’ятати, що воно — інструмент.

— Почнемо з тебе, навігаторе, — сказав Ліхтар. — Ти вже торкнувся панелі. Тепер скажи Серцю те, що ти боїшся сказати собі.

Дуже смішно, подумав я. Прямо терапія, тільки замість психолога — місто в туманності, яке може тебе проковтнути. І рахунок тобі виставить не страховка, а всесвіт.

Я заплющив очі. Спробував знайти в собі спогад, який звучить найсильніше. Не найдобріший. Не найкрасивіший. А найправдивіший.

І знайшов.

— Я пам’ятаю… — почав я, і голос зрадницьки захрип. — Я пам’ятаю, як втратив напрямок у чорному полі без зірок. Коли всі прилади показували «норму», а всередині було лише… порожньо. Я тоді зрозумів: цифри можуть брехати, якщо ти не чуєш себе.

Серце пульснуло м’якше. Ніби погодилося.

Рю глянула на мене так, ніби я щойно визнався у чомусь оголеному.

— Ого, — сказала вона тихо. — Ти вмієш бути людиною.

— Не роби з цього трагедії, — буркнув я. — Мені і так погано.

Голос «мапи» додав:

— Записано. Ваші дані стали цікавішими.

Ліхтар повернувся до Рю.

— Тепер ти.

Рю застигла. Вона завжди трималася, як механізм: сарказм — як броня, чорний гумор — як вентиляція. Але зараз броня скрипнула.

— Я пам’ятаю… — сказала вона повільно, ніби витягувала слово з каменю. — Я пам’ятаю момент, коли я могла врятувати людину, але не врятувала, бо вирішила, що «так буде ефективніше». Я тоді вперше зрозуміла: ефективність — це просто красиве слово для… байдужості.

Серце пульснуло, і повітря навколо ядра ніби потеплішало. Я відчув, як місто підлаштовується під наші зізнання. Наче воно збирає не факти, а частоти.

Медик ковтнув.

— А якщо я дам не той тон? — прошепотів він.

— То Серце дасть тобі інший, — сказав голос «мапи». — Без твого дозволу.

— Дякую, — прошепотів медик. — Ти завжди дуже підтримуєш.

Ліхтар глянув на медика.

— Тепер ти.

Медик довго мовчав. Потім сказав, майже шепотом:

— Я пам’ятаю… запах стерильної кімнати, де я мав сказати «все буде добре», але знав, що це брехня. І я все одно сказав. Бо інколи ми лікуємо не тіло, а страх. І я досі не знаю, що з цього гірше.

Серце відповіло м’яким імпульсом. У мене з’явився короткий образ: рука, що тримає іншу руку, і в цьому триманні є не спасіння, а просто присутність. Місто це прийняло.

Ліхтар повернувся до капітана.

— Тепер ти, — сказав він тихо.

Капітан стояв, як стіна. Я бачив, як він не хоче. Не тому, що боїться Серця, а тому, що боїться себе без ролі. Бо капітан — це часто не посада. Це спосіб не розвалитися.

Він вдихнув.

— Я пам’ятаю… — сказав він рівно. — День, коли я вирішив, що буду вести інших, навіть якщо не знаю дороги. Бо коли ти визнаєш, що не знаєш, хтось інший бере кермо. І дуже часто цей хтось — гірший за тебе.

Серце пульснуло різко. Наче зачепилося.

Рю прошепотіла:

— Оце воно почуло.

Я теж це відчув. У словах капітана було щось, що Серце розуміло дуже добре: бажання вести, навіть без гарантій. Місто теж так робило. Воно блукало, бо не могло дозволити собі зупинитися й сказати: «Я не знаю». Воно рухалося на впертості. На голоді. На вірі, що десь є «правильно».

Ліхтар залишився останнім. Він подивився на ядро і, не торкаючись його, сказав:

— Я пам’ятаю… як я став картографом туману, бо більше не міг бути людиною в одному місці. Я навчився читати рух, щоб не читати власний біль. І тепер він усе одно мене знаходить.

Серце пульснуло повільно, глибоко. Усі символи на панелях заворушилися. Зал ніби зробив вдих.

А потім Серце заговорило знову.

Цього разу — не тільки до мене. До нас усіх.

В голові розгорнулися рядки, але тепер вони були чіткіші, «щільніші», як тканина, яку можна тримати руками:

**«Ваші тони зійшлися в вузол.
Тепер слухайте, як звучить шлях.

Йдіть туди, де туман дивиться на себе й відвертається — там межа дзеркала.
Побачите світло, що блимає надто рівно — не довіряйте, це гак, що вдає маяк.
Почуєте сміх холоду — не смійтеся у відповідь, бо сміх — це згода.
Пил, що падає вгору, — це дихання мисливця, не входьте в нього.
Шукайте тишу, що пахне молоком і металом — там місто сховає свій пульс.
І коли почуєте своє ім’я ззовні — не відповідайте, бо зовнішнє хоче стати внутрішнім».**

Медик видав звук, схожий на стогін.

— Сміх — це згода? — прошепотів він. — Це… це жахливо.

Рю підняла брову.

— Це пояснює моє життя, — сказала вона. — Я сміюся від страху, значить, я постійно підписуюся під катастрофою.

Голос «мапи» тихо уточнив:

— Нарешті точний діагноз.

Капітан дивився на панель, ніби хотів пробити її поглядом і витягти звідти звичні цифри.

— Як ми переведемо це в маршрут? — спитав він.

Я сів навпочіпки, притиснувши долоню до шолома, ніби так можна втримати думки.

— Нам треба… — почав я. — Нам треба розкласти метафори на явища. Дзеркало — зона відбиття. «Світло надто рівне» — штучний сигнал. Гак. «Пил падає вгору» — інверсія потоків, можливо, місце, де працює зонд мисливців. «Тиша з молоком і металом»… — я зупинився.

— Це що? — спитала Рю.

Я повільно видихнув.

— Це може бути область, де туманність має особливий склад — щільний, світлий, майже «молочний», і в ньому багато металевого пилу. Така зона може глушити сигнали. Ховати пульс міста.

Ліхтар кивнув.

— Є такі течії, — сказав він. — Ми називаємо їх «молочними». Там легко загубитися. Але якщо Серце каже — це сховище.

Медик нервово посміхнувся.

— Прекрасно. Ми підемо туди, де легко загубитися, бо це шанс вижити.

— Космос взагалі будується на цьому принципі, — сказала Рю.

Серце пульснуло ще раз — і на панелі загорівся символ: дві точки, з’єднані ниткою. Потім нитка роздвоїлася і знову зійшлася. Це було схоже на карту, але карта не простору — виборів.

— Воно показує… варіанти, — прошепотів Ліхтар.

— Ні, — сказав я, вдивляючись у символ. — Воно показує, що шлях — не один. Він залежить від резонансу. Від нас.

Капітан різко повернувся до мене.

— Ти хочеш сказати, що маршрут змінюється, якщо ми… змінюємося?

Я кивнув.

— Місто рухається не за «де», — сказав я. — Воно рухається за «як». За тим, як ми звучимо в туманності. Серце слухає нас і туманність одночасно. І вибирає напрямок, де резонанс найсильніший.

Рю скривилася.

— Це найгірша новина для людей, які люблять контроль, — сказала вона. — Тобто для нас усіх.

Голос «мапи» підтвердив:

— Контроль — це ваш улюблений міф. Туманність робить з ним те саме, що з підписаними контрактами: жує.

Ліхтар підійшов до панелі й провів пальцями над символами, не торкаючись.

— Серце не дає чисел, бо числа тут брехливі, — сказав він. — У туманності відстань може змінитися без руху. Час може згорнутися. «Координата» — це не точка. Це стан. Тому воно говорить поезією: поезія здатна тримати невизначеність і не розвалюватися.

— А ми здатні? — спитав медик тихо.

Рю глянула на нього.

— Ні, — сказала вона чесно. — Але ми можемо вдавати. Це наша сильна сторона.

Капітан зосередився.

— Серце дало нам правила, — сказав він. — Нам треба вийти з ядра, поки мисливці не прийшли ближче. Ліхтарю, ти відчуваєш їх?

Ліхтар заплющив очі, прислухаючись. Його маска ледь тремтіла від внутрішнього світла.

— Я відчуваю не їх, — сказав він. — Я відчуваю, як місто напружується. Воно чує «рівне світло». Воно боїться. І злиться. Це… добрий знак. Злість — це рух.

Серце, ніби почувши, пульснуло. На мить у мене виник образ: величезний силует у туманності — місто, яке стискає себе, як кулак. І десь на краю — блискучі нитки, що намагаються зачепитися.

— Вони вже кидають гак, — прошепотів я.

Медик охнув.

— Ми запізнюємося?

— Ми вчасно, — сказав голос «мапи». — Вчасно для трагедії. Для комедії — теж.

Рю коротко засміялася.

— Добре. Якщо ми не можемо бути в безпеці, то будемо хоча б у жанрі.

Капітан кивнув.

— Виходимо, — сказав він. — Навігаторе, тримай у голові поезію. Переклади її в рішення, коли будемо в русі. Рю — прикриваєш. Медик — стежиш за станом усіх. Ліхтарю — ведеш нас до молочної тиші.

Ліхтар глянув на Серце, як на живу істоту.

— Воно піде з нами, — сказав він. — Не фізично. Але воно вже в нас. Його координати — як насіння.

— Я ненавиджу метафори, — пробурмотів медик.

— Це добре, — сказав голос «мапи». — Ненависть теж резонує. Туманність любить чесність.

Ми відступили від ядра. Символи на панелях повільно заспокоювалися. Серце пульсувало рівніше. Але я відчував: воно зробило щось важливіше за «видачу координат». Воно налаштувало нас. Воно змінило наш внутрішній ритм так, щоб ми могли бути його навігаційним нервом у туманності.

Перед виходом Ліхтар раптом зупинився.

— Є ще одне, — сказав він тихо.

— Що? — спитав капітан.

Ліхтар кивнув у бік панелі, де з’явився новий символ: тонка лінія, що проходить крізь коло, залишаючи розріз. Той самий знак, який ми бачили на чужинці в раді. «Розрив».

— Серце попереджає, — сказав Ліхтар. — Шлях до молочної тиші пролягає через розрив. Там туманність і свідомість перетинаються найщільніше. Там легко загубитися. І там легко знайти те, від чого ти тікаєш.

Рю зітхнула.

— Звучить як ідеальне місце для відпустки.

Медик нервово посміхнувся.

— А якщо ми загубимося?

Я подивився на нього.

— Тоді місто знайде нас, — сказав я. — Бо тепер ми звучимо для нього.

Голос «мапи» додав майже ніжно:

— А мисливці теж.

Капітан стиснув кулак.

— Тоді не губимося, — сказав він. — І не відповідаємо на ім’я.

Рю підняла палець.

— Я завжди мріяла ігнорувати себе офіційно, — сказала вона. — Нарешті наказ, який я люблю.

Ми вийшли з ядра через ту ж тріщину-двері. Коридор зустрів нас звичайним холодом і легким шурхотом пилу. Але «звичайне» вже не було звичайним: кожна тінь звучала, кожен поворот мав настрій. Я ловив себе на тому, що слухаю простір, як музику, і це було… неприйнятно для людини, яка любить точність.

Та, можливо, у туманності точність — це просто інша форма поезії.

Ми йшли швидко. Нитка туману на моєму зап’ясті то натягувалася, то слабшала, ніби місто підказувало темп. У якийсь момент я почув — не в навушнику, не через шолом — дуже тихий звук, як рівне миготіння світла. Стабільний. Надто стабільний.

Я зупинився.

— Рівне світло, — прошепотів я.

Рю одразу підняла голову.

— Де?

Я прислухався. Воно було десь попереду, за стіною, за поворотом. Не гучне. Але рівне. І в цій рівності було щось мертве.

Капітан зробив знак рукою: повільно.

Ліхтар нахилився до стіни, ніби слухав її.

— Вони близько, — сказав він. — Ще не тут. Але їхня мітка в потоці. Серце нас попереджає не словами, а ритмом.

Медик прошепотів:

— То ми встигли?

Я відчув, як у мені піднімається дивне відчуття — не страх. Скоріше, злість. Така сама, як у міста. Наче Серце передало нам частину своєї впертості.

— Ми не «встигаємо», — сказав я. — Ми звучимо. І якщо ми правильно звучимо, місто піде туди, де гак не зачепиться.

Рю тихо засміялася.

— Я ненавиджу, що це звучить розумно, — сказала вона. — Це робить ситуацію ще більш абсурдною.

Голос «мапи» підсумував:

— Абсурд — це ваш єдиний стабільний ресурс. Використовуйте його з користю.

Ми рушили далі — до молочної тиші, до розриву, до місця, де туман стає дзеркалом і відвертається. Поезія Серця пульсувала в мені, як внутрішній компас без стрілки. Я не знав, чи ми йдемо до виходу, чи до ще одного шару пастки. Але я знав інше: місто блукало не випадково. Воно шукало резонанс. Воно шукало дім не в координаті, а в збігу ритмів.

І тепер ми були частиною цього пошуку — випадкові ноги, які раптом навчилися слухати.

А десь у туманності мисливці вже розгортали свої гаки, щоб довести всесвіту просту, жорстоку істину: усе, що рухається, хтось захоче зупинити. І назвати це порядком.