Міста, що блукають у туманностях - пролог

Туманність як мапа, що дихає

У космосі є дві категорії людей: ті, хто вірить у мапи, і ті, хто хоча б раз намагався ними скористатися в туманності.

Перші носять на грудях значки навігаційних корпорацій, люблять слово «сертифіковано» і щиро переконані, що Всесвіт — це акуратний архів, де кожній зірці виділено полицю, а кожному маршруту — інструкцію з гарантійною наклейкою. Другі мовчать, коли їх питають, чому вони завжди перевіряють шолом двічі. Вони не сміються з чужих аварійних жартів і дуже поважають будь-яку стіну, що має хоча б три болти, а не тримається на «поля стабілізації», «довірі до алгоритмів» і «внутрішньому світлі команди».

Я належав до третьої категорії — тих, хто колись вірив, потім перестав, а потім знову почав, бо іншого вибору немає. Навігація, як і совість, працює найкраще, коли її не випробовують на міцність. Але мій контракт був підписаний не совістю. Його підписали гроші, голод і старий, якому я винен був більше, ніж просто життя: я винен був йому шанс не померти в дешевій лікарні з видом на сміттєпереробний супутник.

Перш ніж ми увійшли в туманність, капітан прочитав стандартну промову, яку будь-який капітан читає перед тим, як зробити щось, за що страховики потім роками переписуватимуть дрібний шрифт.

— Команда, ми йдемо в зону нестабільних відображень. За протоколом: не панікувати, не торкатися незрозумілих об’єктів, не слухати голоси, які звертаються до вас на ім’я, і — особливо — не відповідати їм.

— А якщо голос говорить щось корисне? — спитав механік Рю, людина, яка вважала, що небезпека — це просто недостатньо добре розкручена гайка.

— Якщо голос говорить щось корисне, — сказав капітан, — значить, ви вже в боргу.

Ми посміялися. Це був той тип сміху, який з’являється не від веселощів, а від бажання перекрити тишу. У тиші завжди чути, як тріщить власна впевненість.

Я сидів у навігаційній капсулі, обійнявши ременями свій хребет так, наче він міг утекти. Переді мною світилася голографічна карта — гордість компанії «Лінза-Оріон», яка продавала маршрути так само, як продавали сни в дешевих портах: красиво, швидко і з гарантією, що «у вас буде досвід». Досвід у нас уже був. Саме тому я дивився на мапу не як на істину, а як на добре оформлену брехню.

Туманність попереду виглядала як рваний шматок світла, який хтось випадково впустив у чорнило. Її краї не були чіткими: вони дихали. Не метафорично — буквально. Смуги пилу і газу розходилися і сходилися, як грудна клітка живої істоти. Вони пульсували ритмом, який не збігався з жодними відомими циклам. Мапа, звісно, показувала стабільну структуру: «щільність середовища», «магнітні хвилі», «прозорі коридори». На практиці прозорі коридори були тим, що з’являється на екрані за секунду до того, як ти в’їдеш носом у щось невидиме і дуже матеріальне.

— Навігаторе, — сказав капітан, — як у нас з коридором?

Я ковтнув сухе повітря. Воно завжди стає сухим перед тим, як тобі доводиться брехати.

— Коридор є, — відповів я. — Принаймні мапа так вважає.

— Мапа — оптимістка, — буркнула Рю. — Треба її зводити до реальності. У нас є молоток?

— Молоток є, — сказав хтось. — Реальність дорожча.

Капітан мовчав кілька секунд, і я відчув, як корабель повільно набирає оберти. Мені подобалося, що він не робив вигляд, ніби все під контролем. Від людей, які вдають контроль, смерті зазвичай дуже театральні.

— Заходимо, — сказав капітан. — На твоєму диханні, навігаторе.

Це була стара фраза — з часів, коли кораблі були примітивні, а люди думали, що дихання може домовитися з Всесвітом. Я хотів відповісти щось саркастичне, але зупинився. Туманність попереду й справді дихала. І якщо ми входили на чиємусь диханні, то мені не подобалося, що це дихання — не моє.

Перший удар стався не по корпусу. Він стався по вірі.

Як тільки ми перетнули межу, мапа мигнула. Не попередженням — ні. Це був нервовий тік. Начебто система на мить забула, ким вона є. Потім голограма закрутилася і розсипалася на дрібні частки, як скло, яке вдарили зсередини.

— Навігація? — голос капітана звучав рівно, але я чув, як він стискає щелепи.

— Перезапуск, — сказав я. — Це… нормально. У туманностях…

Я не встиг завершити, бо «нормально» закінчилося.

Екрани почали показувати різні версії простору. Один — гладкий коридор, інший — суцільну стіну пилу, третій — спіраль, що йшла вглиб, як горло величезної істоти. Датчики щільності сперечалися між собою так, ніби писали в коментарях під новиною: кожен наполягав на своєму, ніхто не читав інших, а істина, як завжди, лежала в місці, де нас не було.

— Вимкніть автомат, — сказав капітан. — Ручний режим.

— Ручний? — Рю пирхнула. — У туманності? Це як керувати блискавкою за допомогою ложки.

— У нас є ложка? — хтось знову спитав.

— Вона з набору виживання, — відповів медик. — На ній написано: «Не використовувати як кермо».

Я провів пальцями по панелі, відчуваючи, як під шкірою пульсує паніка. Ручний режим означав одне: тепер я не можу звинуватити алгоритм. Тепер я — алгоритм. А я, на відміну від системи «Лінза-Оріон», не мав оновлень і техпідтримки. Тільки досвід і кілька поганих звичок.

Туманність навколо нас світилася зсередини. Світло було не рівним — воно дрібнилося на шари, як старі спогади. У цьому світлі можна було побачити речі, яких не мало бути: тіні об’єктів без об’єктів, контури будівель у порожнечі, лінії, які нагадували дороги. Я натиснув збільшення — і лінії зрушили, ніби відчули мій погляд.

— Це… що? — прошепотів хтось у рубці.

Я не відповів. Бо моя відповідь була б або неправдою, або молитвою. А в туманності молитви мають звичку виконуватися так, що ти потім шкодуєш.

Мапа повернулася. Вона знову зібралася з часток — але вже іншою. Її лінії пульсували. Вузли маршрутів билися, як серця. Підписані об’єкти зникали і з’являлися, наче соромилися власних назв. Найгірше — координати дихали. Вони змінювалися між вдихом і видихом.

— Вона жива, — сказала Рю тихо.

— Ні, — автоматично відповів я. — Мапи не живі. Вони… це інструмент.

— Ти кажеш це так, ніби намагаєшся переконати себе, — сказав капітан.

Я подивився на центр голограми — там з’явився маркер. Не наш корабель. Інший. Він виглядав як великий об’єкт, нерухомий, але довкола нього блимали дивні символи. Система не впізнавала їх як стандартні навігаційні мітки.

— У нас попутник? — капітан нахилився до екрана.

— Не бачу сигналу транспондера, — сказав я. — Але об’єкт великий. Дуже.

— Астрономічний? — уточнив медик, який іноді плутав страх з цікавістю.

— Міський, — тихо сказав я, навіть не розуміючи, звідки взялося це слово.

Бо на екрані, крізь світіння і пил, справді проступали форми. Не корабельні. Не природні. Геометрія, яка завжди видає людину або те, що колись було схожим на людину: прямі лінії, ритм повторень, об’єми, що створені не для краси, а для життя всередині.

— Це станція? — спитав Рю.

— Ні, — сказав я. — Станції не мають… вулиць.

Я збільшив ще. Туманність на мить розійшлася, наче дала нам подивитися — і ми побачили.

Місто.

Не метафора, не жарт, не «агрегат житлових модулів». Місто зі своїм небом — куполом світла, що тримався на магнітних ребрах. Місто з мостами, що тяглися між баштами. Місто з тінями під арками і з ледь помітними потоками дрібних вогників — транспорт, дрони, життя. Воно висіло в туманності так, ніби завжди тут було. І водночас — так, ніби йому тут не місце.

— Ми що, знайшли чиюсь мрію? — пробурмотів хтось.

— Це не мрія, — сказав капітан. — Це проблема. І вона зараз подивиться на нас.

Я хотів заперечити. Міста не дивляться. Вони стоять. Навіть коли руйнуються — вони роблять це статично, гідно, в межах гравітації. Але це місто не стояло. Я бачив, як воно рухається — дуже повільно, майже невідчутно. Квартали зміщувалися, як пластини. Купол світла тремтів, ніби під ним хтось перевертав сторінку.

Туманність довкола нього дихала в одному ритмі з містом.

І тут сталося те, що в протоколах називається «аномальним впливом на сенсорний комплекс», а в житті називається «мені це не сниться, правда?».

У навушнику клацнуло. Потім — шурхіт. Потім — голос.

— Нарешті, — сказав голос. — Я вже думало, ви не прийдете.

Голос був спокійний, майже байдужий. У ньому не було загрози. Саме це і було загрозою.

Я відчув, як холод стискає хребет. Протокол капітана був простий: не слухати голоси, які звертаються до вас на ім’я. Цей голос не назвав мого імені. Він зробив гірше: він припустив, що я — очікуваний.

— Хто це? — капітан нахилив голову, ніби намагався почути через мої вуха.

— Невідоме джерело, — сказав я, намагаючись звучати професійно. — Не бачу стандартного каналу. Сигнал… ніби… всюди.

— Супер, — сказав Рю. — Туманність нам дзвонить. Чого хочете, пані Туманність? Ми зайняті, у нас тут невеличка екзистенційна криза.

— Я не туманність, — сказав голос. — Я — мапа.

Мені захотілося розсміятися. Не тому, що це було смішно. А тому, що мозок іноді сміється, коли йому треба втекти з власного черепа.

— Мапа не може говорити, — сказав я.

— Це ви так думаєте, — відповів голос. — Ви взагалі багато чого думаєте, і це дуже мило. Я навіть заздрю. У мене немає розкоші думати. Мені доводиться пам’ятати.

Капітан не перебивав. Він умів мовчати так, що його мовчання ставало командою.

— Якщо ви — мапа, — сказав він нарешті, — то скажіть нам маршрут.

— О, — голос ніби посміхнувся. — Маршрут. Звісно. Люди завжди хочуть маршрут. Ви хочете пройти туманність так, ніби це коридор у вашому житловому блоці. Ви хочете, щоб Всесвіт був сервісом доставки, а не місцем, де ховаються речі, яких ви боїтеся згадувати.

Рю пирхнула:

— Хтось сьогодні прокинувся токсичним.

— Я не прокидаюся, — відповів голос. — Я дихаю. І якщо ви не навчитеся дихати зі мною, вас розірве на дрібні смішні фрагменти. Я їх потім зберу. Мені подобається збирати.

Темний гумор, подумав я. Чорний, як вакуум. Ми ще навіть не увійшли в місто, а нас уже записали в колекцію.

— Чого ви хочете? — спитав капітан.

— Я хочу, щоб ви подивилися, — сказав голос. — І щоб ви перестали називати мене інструментом. Я не інструмент. Я — дорога, яка пам’ятає ноги. Я — туманність, що вчиться у тих, хто в ній губиться. Я — мапа, що дихає, бо інакше задихнеться від вашої брехні.

Мені стало важко ковтати. Я не вірив у містичні історії про живий космос. Я вірив у хімічні реакції, в магнітні бурі, в гравітаційні пастки. Але голос говорив так, ніби він був старіший за всі наші пояснення. Старіший — і втомленіший.

— Підійдіть ближче, — сказав голос. — Подивіться на місто. Воно вас бачить.

— Міста не бачать, — автоматично сказав я.

— Ваша цивілізація теж колись так думала про свої уламки, — відповів голос. — А потім уламки почали повертатися.

Я відчув, як у мене стискаються пальці на панелі. У мене в голові промайнуло: «Живі уламки цивілізації». Старі історії. Старі страхи. Я не любив, коли космос цитував наші легенди. Це завжди означало, що легенди були не легендами.

Капітан дав команду на зближення. Двигуни заспівали низько, наче бурмотіли прокляття. Туманність навколо нас густішала. Пил бився об корпус м’яко, але настирливо, як дощ по вікну, за яким стоїть хтось, кого ти не хочеш впускати.

І мапа — наша, голографічна — почала поводитися так, ніби в неї теж з’явився страх. Її лінії тремтіли, її маркери зсувалися. Вона ніби намагалася відмовити нас. Але капітан не слухав мапи. Він слухав реальність. А реальність, як завжди, була поганим порадником.

Чим ближче ми підходили, тим чіткішим ставав силует міста. Його купол був не суцільним — він складався з сегментів, які накладалися один на одного, як луска. На цій лусці бігли хвилі світла. Місто ніби не просто освітлювало себе — воно відбивало туманність, як дзеркало, яке не хоче показувати обличчя.

— Бачите? — сказав голос. — Воно намагається бути непомітним. Уявіть собі: місто, яке соромиться свого існування.

— Я теж іноді соромлюся, — сказав Рю. — Але це не привід тягнути нас у туманність.

— Це привід, — відповів голос. — Бо ви теж соромитеся. Ви соромитеся своїх провалів, своїх війн, своїх безглуздих «великих проєктів», які закінчилися тим, що ви розлетілися по галактиці, як кістки після поганого жарту.

Капітан втупився в екрани. Він був із тих людей, які не люблять, коли їх читають. Але в туманності всі читаються легко. Туманність знімає шкіру і показує нерви.

Місто раптом змінило форму. Не різко — просто один з його секторів відсунувся, відкриваючи щілину. В цій щілині щось блиснуло — як очі в темряві. Мені хотілося сказати «це док», «це порт», «це вхід». Але мої професійні слова звучали безглуздо поруч із тим, що я бачив. Це був не вхід. Це було запрошення.

— Ми що, під’їжджаємо до чужого дому без дзвінка? — прошепотів медик.

— Дзвінок уже дзвонить, — сказала Рю, киваючи на мій навушник.

Голос мовчав. Але його мовчання було густим. Я відчув, що він чекає реакції. Так, як чекає хижак — не стрибка, а слабкості.

— Навігаторе, — тихо сказав капітан, — ти щось відчуваєш?

Я хотів відповісти «ні». Я хотів зберегти професійну дистанцію. Але туманність не любить дистанцій. Вона або ковтає, або випльовує.

— Я відчуваю, — сказав я, і мені не сподобалося, як це прозвучало. — Ніби… карта дивиться на мене.

— Це нормально, — сказав голос. — Ви ж дивитеся на мапу. Просто вперше мапа має нахабство подивитися у відповідь.

Це був сарказм. Чорний, як смола в тріщинах корпусу. І, що найгірше, він був справедливим.

Я знову глянув на голограму. Вона показувала місто як вузол, але навколо нього були лінії — не маршрути, а щось схоже на сліди. Траєкторії, які не вели ніде. Вони були як подряпини на старому металі: багато руху — мало сенсу.

— Ви блукаєте, — сказав я вголос, не знаючи, кому саме адресую. — Місто блукає.

— Так, — відповів голос тихо. — І знаєте, що найсмішніше? Ви назвали це «аномалією». Ви завжди так робите. Коли не розумієте — називаєте це словом, яке звучить як діагноз, і думаєте, що вилікували страх.

— Чому воно блукає? — спитав капітан.

Голос затримався. Я відчув паузу як натягнуту струну.

— Бо йому нікуди повертатися, — сказав він нарешті. — І бо воно шукає місце, де його не розберуть на запчастини під виглядом «дослідження». Ви ж любите досліджувати. Це такий витончений спосіб сказати «забрати собі».

Рю пирхнула знову, але вже без веселощів:

— Ми взагалі-то просто летіли по справі.

— Звісно, — сказав голос. — Усі «просто летять по справі». Ніхто ніколи не летить по жадібності. Це слово не гарно виглядає в звітах.

Капітан глянув на мене, і я зрозумів, що зараз відбудеться рішення, яке змінить не лише маршрут, а й те, ким ми будемо після.

— Стикуємося, — сказав він.

— Ми не маємо дозволу, — автоматично вирвалося в мене. — Протокол контакту з невідомими об’єктами…

— Протокол, — відрізав капітан, — написаний тими, хто ніколи не бачив місто в туманності. А ми бачимо.

Я промовчав. Бо знав: протоколи пишуться для того, щоб після катастрофи було що читати над тілами.

Коли ми підійшли до щілини, місто наче зробило глибший вдих. Купол світла трохи розширився, і хвилі на ньому прискорилися. Я не міг позбутися відчуття, що ми не просто підлітаємо — нас втягують. Таке відчуття буває, коли заходиш у приміщення, де вже вирішили, що ти скажеш «так».

Стикувальні системи зашипіли, випускаючи мікрополя. Метал під ногами відгукнувся тихим скрипом. Це був не наш метал. Це було чуже тіло, яке впустило нас у свій сон.

У шлюзі запахло не стерильністю, а… пилом. Сухим, старим, як бібліотека, в якій давно не читають. Я відчув цей запах крізь фільтри, і мене пересмикнуло: фільтри зазвичай не пропускають «старість». Вони пропускають тільки те, що хоче пройти.

Двері відкрилися. Перед нами був коридор, який не був коридором. Він був вулицею — вузькою, з легким вигином, з ледь помітними відмітинами на підлозі, ніби тут колись ходили. Світло тут було м’яке, не корабельне. Воно падало з невидимих джерел, як денне світло, що забуло про сонце.

— Ласкаво просимо, — сказав голос у навушниках. — Не роззувайтеся. Місто не любить, коли його торкаються босими страхами.

— Це прозвучало дивно навіть для туманності, — прошепотіла Рю.

Я зробив перший крок. Підлога під чоботом ледь пружинила. Мені захотілося відсмикнути ногу, як від живого. Я зупинився і подивився вниз. На металі проступали тонкі лінії — як капіляри. Вони світилися слабким синім.

— Це… органіка? — прошепотів медик.

— Це пам’ять, — сказав голос. — Органіка — це просто пам’ять, яка навчилися рости.

Мені стало холодно. У місті було тихо. Занадто тихо. Але це не була тиша порожнечі. Це була тиша місця, яке слухає.

— Хто ти? — спитав я. Мені раптом стало байдуже до протоколів. Байдуже до того, що капітан наказував не відповідати. Бо я вже відповідав самим фактом, що стояв тут.

Голос зітхнув. Я реально почув зітхання — як хвиля по каналу.

— Я — те, що лишається, коли ви перестаєте вірити, — сказав він. — Я — мапа, бо ви ніколи не йдете туди, де немає ліній. Я — туманність, бо ви завжди викидаєте сміття туди, де «нічого немає». Я — місто, бо ви завжди будуєте, навіть коли не знаєте, що робити зі збудованим.

— Це не відповідь, — сказав капітан.

— Це відповідь, яку ви заслуговуєте, — відповів голос. — Ви хотіли просту? Добре. Я — навігаційний контур цього міста. Його дихання. Його пам’ять. Його гріхи. Назвіть мене як хочете. Люди люблять назви. Вони ховають під ними свої паніки.

Рю тихо засміялася:

— Можна називати тебе «Пан Поганий Знак»?

— Можна, — сказав голос. — Я не ображаюся. У мене немає часу на ображання. Мені треба тримати місто на плаву. А це, повірте, складніше, ніж тримати ваше его в межах кабіни.

Це вже був чистий чорний гумор, і я відчув, як у мене на секунду розслабляються плечі. Сарказм — іноді найкращий антидот від страху. Якщо він не підводить вас до краю прірви з посмішкою.

Ми йшли вперед. Коридор-вулиця вів до розширення — площі, яку я бачив крізь напівпрозорий туман. Там були силуети. Спочатку я подумав про людей. Потім — про статуї. Потім — про щось інше.

Коли ми вийшли на площу, я зрозумів, що це не силуети живих істот. Це були конструкції, схожі на людей лише приблизно: високі, тонкі, із ребрами, що світилися. Вони стояли нерухомо, але їхні голови були повернуті до нас.

— Жителі? — спитав медик.

— Сторожі, — сказав голос. — Їм не треба рухатися. Вони рухаються мною.

Сторожі зробили крок одночасно. Не швидко, не агресивно. Просто — синхронно. Це було гірше за агресію. Синхронність завжди означає, що ти маєш справу не з особистостями, а з системою. А системи не мають жалю. У них є тільки налаштування.

— Ми прийшли з миром, — сказав капітан.

— І з цікавістю, — додав голос. — А цікавість — це найвитонченіша форма насильства.

— Ти дуже любиш моралізувати, — буркнула Рю. — Як моя бабуся, тільки без пиріжків.

— Пиріжки — це теж форма контролю, — спокійно відповів голос. — Але так, я знаю. Я неприємний. Це мій захист. Якщо я буду приємним, ви розслабитеся і почнете брати все, що бачите. А якщо ви напружені — у вас тремтять руки, і ви менше крадете.

Я ковтнув. Перед нами простягалися вулиці. Справжні вулиці, що розходилися променями, і над ними висіли мости. Десь далеко було видно мерехтіння — ніби вікна, ніби реклами без тексту, ніби пам’ять про ринок. Але в повітрі не було шуму. Місто було красиве і мертве водночас. Як музей, який не визначився, чи він експонат, чи сторож.

— Де всі? — спитав медик.

Голос замовк надовго. Мені здалося, я чую, як туманність навколо міста робить вдих. Площа ледь потемніла, а потім знову засяяла.

— Вони в мені, — сказав голос тихо. — У кожній лінії. У кожній тріщині. У кожній неправильній координаті. Коли місто почало блукати, люди… вони зробили те, що люди завжди роблять, коли їхній дім перестає бути стабільним: вони почали шукати винного. А потім — почали шукати вихід.

— І знайшли? — спитав капітан.

— Знайшли, — сказав голос. — Вихід завжди знаходиться. Питання в тому, куди він веде. Вони пішли туди, де мапи не дихають. Туди, де координати не змінюються. Туди, де все зручно. Туди, де можна знову робити вигляд, що світ підкоряється вашим схемам.

— І що з ними сталося? — тихо спитав я.

Голос відповів не одразу. Він ніби шукав слова, які не стануть ножем.

— Вони стали тим, чого боялися, — сказав він. — І я лишився з містом. З містом, що не хотіло вмирати. З містом, що почало рухатися, щоб уникнути вашої «стабільності». Бо стабільність — це часто просто інша назва для клітки.

Рю мовчала. Це було незвично. Її сарказм зазвичай працював навіть у вакуумі. Але тут, у місті, де дихає мапа, сарказм був як свічка у бурі: він або гасне, або стає маяком для чогось голодного.

— Навіщо ти нас покликав? — спитав капітан.

Голос відповів спокійно, але я відчув під спокоєм втому, як глибокі шрами під гладкою поверхнею.

— Бо місто втомилося бігти, — сказав він. — Воно блукає у туманностях не від романтики. Воно блукає, бо його переслідують. Бо хтось навчився читати його дихання. Бо хтось хоче зробити з нього експонат. А експонати не блукають. Експонати стоять, блищать і повільно гниють у вашій гордості.

— Хто переслідує? — спитав капітан.

— Ваші, — сказав голос. — Завжди «ваші». Хто б це не був, він завжди з вашого роду. Навіть якщо в нього інша шкіра, інші очі, інший код. Він все одно мислить вашим страхом: «якщо я не контролюю — я втрачаю».

Мені стало важко дихати. Я відчув, як костюм підлаштовує подачу кисню, але це не допомагало. Бо проблема була не в кисні.

Я глянув на карту. Вона знову мигнула. Тепер лінії на ній не просто пульсували — вони збігалися в одну точку десь попереду в місті. Маркер світився, як рана.

— Туди, — сказав голос. — Там — серце. Там — причина, чому мапа дихає. Там — те, що ви назвете «технологією», а я називаю «пам’яттю, яка не витримала самотності».

— Ти хочеш, щоб ми щось зробили? — спитав капітан.

— Я хочу, щоб ви вибрали, — сказав голос. — Бо місто вже не може обирати саме. Воно блукає між туманностями, як стара істота, яка забула, де її дім. Йому потрібен хтось, хто ще пам’ятає, що таке дім. Навіть якщо цей хтось — ви, зі своїми протоколами і дрібним шрифтом.

Рю нарешті видихнула:

— О, прекрасно. Нас запросили в чуже місто, щоб ми стали психологами для космічної урбаністики. У мене є диплом? Немає? Тоді я пропоную стандартне лікування: втекти.

— Втеча — теж вибір, — сказав голос. — Але він має наслідки. У туманностях усе має наслідки. Навіть ваші жарти. Особливо ваші жарти.

Я відчув, як щось легенько торкнулося моєї свідомості. Ніби хтось провів пальцем по внутрішній стороні черепа. Це було неприємно. І водночас — дивно знайоме, як запах старих книг, які ти колись любив.

— Ти… лізеш у нас? — прошипів я.

— Я читаю, — сказав голос. — Не лізу. Ви самі тут. Ви самі відкрили двері. Ви ж любите відкривати. Пам’ятаєте? Дослідники. Герої. Мандрівники. Мені смішно, як ви любите красиві слова. Вони так добре приховують те, що ви просто не вмієте залишатися на місці.

Капітан зробив крок вперед. Сторожі розійшлися, пропускаючи нас. Вулиці попереду тягнулися в глиб міста, і я відчув, що кожен наш крок записується. Не камерами. Не датчиками. Самим матеріалом цього місця.

У центрі площі була структура, схожа на стовп із прозорих пластин. У них мерехтіли образи — уривки, фрагменти, як випадкові кадри: дитина, яка бігає по вулиці; старий, який дивиться в небо; корабель, що відлітає; руки, які тримаються за край дверей; хтось сміється, хтось плаче. Це було не відео. Це було щось глибше — пам’ять, яка не стала історією.

— Це ваші? — прошепотів медик.

— Це всі, — сказав голос. — Місто збирає. Місто пам’ятає. Місто не вміє забувати, як ви. Ви забуваєте легко. Ви називаєте це «рухатися далі». А місто рухається буквально, бо не може рухатися інакше.

Я стояв і дивився на ці фрагменти, і в мені раптом піднялася злість. Не на місто. Не на голос. На нас. На те, як ми завжди намагаємося зробити з чужого болю ресурс.

— Якщо ми допоможемо, — сказав я, — що ти даси нам?

Капітан різко глянув на мене, але я вже сказав. Слова вилетіли, як поганий постріл.

Голос мовчав кілька секунд. Потім відповів тихо, майже лагідно:

— Ось вона, ваша чесність. Вона завжди приходить через торг. Не хвилюйтеся. Я не засуджую. Я просто фіксую. Якщо ви допоможете, я дам вам маршрут. Не коридор, не гарантію. Я дам вам шанс пройти так, щоб не стати уламками. А ще… — голос зробив паузу, і мені здалося, що він посміхнувся. — Я дам вам нову проблему. Ви ж без проблем не живете. Вони — ваші домашні тварини.

Рю тихо засміялася, і цього разу в сміху було життя.

— Ну, якщо вже так, — сказала вона, — то принаймні нехай проблема буде красивою.

Місто навколо нас ніби відгукнулося. Десь у далечині загорілися додаткові вогні. Мости ледь здригнулися. Туманність за куполом зробила повільний вдих.

І я зрозумів: мапа справді дихає. Не тому, що вона жива, як людина. А тому, що життя — це не форма. Це процес. Це звичка не здаватися навіть тоді, коли тебе перетворюють на схему.

Ми стояли на першій площі чужого міста, і я відчував, як моє уявлення про простір розшаровується. Тут координати не були числами. Тут напрямки були настроями. Тут маршрут був не лінією, а домовленістю.

— Починається, — сказав капітан.

— Так, — відповів голос. — І, будь ласка, не робіть вигляд, що ви не хотіли цього. Ви завжди шукаєте щось, що зламає ваші плани. Бо тоді ви можете сказати: «Це не ми. Це космос».

Мені захотілося відповісти, але я не знайшов слів. Можливо, тому, що я вперше відчув: космос — це не порожнеча. Це співрозмовник. І він має дуже темне почуття гумору.

Ми рушили вглиб. Вулиці попереду були як вени. Десь там, за шарами світла і пилу, билося серце міста. І з кожним кроком я все чіткіше розумів: якщо серце зупиниться — зупинимося і ми. Але якщо серце продовжить битися, воно може потягнути нас туди, де мапи не просто дихають.

Туди, де вони пам’ятають.

І де кожен, хто приходить із наміром «просто подивитися», рано чи пізно стає частиною маршруту.