Народжені на стиках галактик - частина VII

Голос перешивача

Після удару Вузол поводився так, ніби прокинувся не до кінця.

Освітлення в коридорах працювало, але з невеликими затримками. Ліфти то зупинялися на проміжних рівнях без причини, то їхали надто швидко. Стабілізатори швів періодично входили в режим самодіагностики — короткі попереджувальні сигнали супроводжували знайоме:

«Відхилення в межах контролю».

Тільки цього разу всі чудово знали: «в межах контролю» — брехня, відкоригована для заспокоєння.

Шов змінився.

Він більше не був просто фоновим гулом, до якого звикли, як до шуму вентиляції. У його вібраціях тепер з’явилися складні перепади — як якщо б хтось спробував зіграти складну мелодію на інструменті, створеному для двох нот.

У спеціальному секторі для шовних носіїв не оголосили тривоги.

Це було найстрашніше.

Пояснювальні повідомлення звучали буденно:

«Було зафіксовано короткочасне перерозподілення напруги в мережі швів. Усі системи працюють стабільно. Просимо зберігати спокій».

Тільки діти швів знали, що відбулося насправді.

Тільки вони відчули, як удар, який мав одним залпом пройти крізь 47-β, розщепився на десятки порцій болю й пішов по всій мережі, торкаючись кожного з них.

Ліра сиділа на підлозі власної кімнати, притуливши спину до стіни. Під долонями — теплий метал панелі, що ховала в собі датчики та демпфери. Шов під ними був приглушений, але все ще достатньо гучний, щоб чути зміни.

Чип на зап’ясті показував:

ПІДКЛЮЧЕНІ ВУЗЛИ: 29 СТАН: ПІСЛЯУДАРНА СТАБІЛІЗАЦІЯ

Це «післяударна» звучало майже смішно. Якби можна було однією стрічкою описати те, що вони щойно пережили.

— У нас нові, — прошепотіла вона, коли в спільній кімнаті зібралися Орен й Наїра. — Двоє приєдналися під час удару. З периферії.

— Цікаво, — хрипко відізвався Орен, — вони сприймуть нас як рятувальників чи як тих, хто притягнув до них біль?

— Думаю, поки що вони просто раді, що не згоріли в поодинці, — відповіла Наїра.

Її шкіра досі відгукувалася тонкими геометричними візерунками — тьмяні лінії то з’являлися, то зникали, ніби шов ще не вирішив, чи варто цю карту тримати на поверхні.

Д-р Сів прийшла лише в другій половині станційного дня.

Виглядала так, ніби її використали замість стабілізатора: бліда, з темними колами під очима, але з тими самими різкими рухами людини, яка поки що дозволяє собі не падати.

— Ви живі, — констатувала вона, переступаючи поріг. — Це вже більше, ніж очікували деякі.

— Дехто тут явно робив розрахунок без нашого хору, — сказав Орен. — Як реакція верхів?

— Змішана, — втомлено всміхнулася Сів. — Офіційно — ми «успішно відвернули критичний розрив на периферії». Неофіційно — паніка. Перший раз за всі роки мережа відповіла не так, як її програмували.

Вона подивилася на Ліру:
— І в центрі цього відхилення — ви.

— Я думала, вони назвуть це «несанкціонованою колективною активністю аномалій», — сухо сказала Наїра.

— Так і назвуть, — кивнула д-р Сів. — Але доведеться враховувати. Архів А-0 зафіксував ваш хор як окремий параметр. І, що ще важливіше, система стабілізації швів змушена визнати: ваш «втручальний шум» знизив пікове навантаження на 47-β.

— Тобто ми офіційно стали фактором стабільності, — задумливо промовив Орен. — Це ускладнює полювання.

— Так, — сказала Сів. — Щоб відшити вас тепер, їм доведеться пояснити, чому вони позбавляються того, що щойно врятувало мережу від удару.

Вона трохи помовчала й додала:

— Кеел цього не пробачив.

Інспектор Кеел з’явився того ж дня — не в секторі, в центральному модулі управління. Там, де сходилися всі офіційні потоки даних, крім одного — того, що народжувався в архіві А-0 й у головах дітей швів.

Він стояв перед головною голограмою, де мережа швів сяяла багатовимірною конструкцією. Особливо яскраво світився сектор 47-β: навколо нього тепер був не один компенсаційний контур, а ціла мозаїка ліній.

— Ви бачите? — говорив хтось із техніків. — Узагальнені графіки показують, що удар розподілився по сорока двох секторах. Пікові значення нижчі, ніж у прогнозі. Ніде не вийшло за критичний поріг.

— Завдяки чому? — тихо спитав Кеел.

Технік вагався.

— Формально — завдяки раптовій кореляції сигналів шовних носіїв, — нарешті сказав він. — Ми фіксували їхню активність як шум, але… цього разу вона мала чітку структуру. Ритм.

На екрані поряд з’явилася накладена поверх поля лінія — схематичний запис: «три — два — три».

— Це ваш «хор», інспекторе, — втрутилася жінка з планшетом. — Та сама «несанкціонована синхронізація», яка… змусила мережу перерозподілити напругу.

— Тобто, — повільно сказав Кеел, — без них ми мали б керований локальний удар. А з ними отримали керований розподілений.

Він проковтнув слово «керований». Воно раптом здалося занадто сміливим.

— І ви все ще вважаєте, що їх достатньо просто посадити в клітку? — запитав хтось із енергетиків. — Якщо наступного разу вони вирішать не співати, а… мовчати?

В цьому питанні звучав не захист дітей — страх перед системою, яка раптом може заговорити сама.

Кеел дивився на голограму й думав про чоловіка на старому записі — засновника, який говорив про «волю мережі» без пафосу, як про тамтешній вітер.

— Якщо вони вже зрозуміли, що можуть впливати на розподіл напруги, — нарешті сказав інспектор, — лишити їх без уваги — самогубство.

Він стиснув губи.

— Потрібна інша стратегія. Не тільки нагляд. Контракт.

— Контракт із дітьми? — хтось ледь не пирснув. — З аномаліями?

— З голосом, який ми самі їм дали, — холодно відповів Кеел. — Або ви пропонуєте й далі робити вигляд, що вони просто випадковість?

Уперше за роки служби він сам собі нагадував того, кого звик критикувати: радикала з запису, що говорив про «чесність перед тканиною Всесвіту».

Ця думка йому не сподобалася.

— Контракт? — перепитав Орен, коли д-р Сів передала їм суть розмов у центрі. — Тобто, вони хочуть, щоб ми офіційно співпрацювали? З тими, хто щойно намагався зробити з нас запобіжник?

— Вони хочуть мати ілюзію контролю, — відповіла Сів. — Якщо ви станете «узгодженими партнерами», вас буде важче відшити. Але й вимоги до вас будуть інші.

— Наприклад? — спитала Наїра.

— Наприклад, співати, коли вам скажуть, і мовчати, коли накажуть, — сказала лікарка. — Використовувати ваш хор як додатковий стабілізатор під час операцій перешивача. І… не втручатися, коли вам здається, що тріщини не ті, що вказано в протоколі.

— Тобто, — підсумував Орен, — ми з офіційної «загрози» перетворюємося на офіційний «інструмент». Різниця невелика, окрім красивих слів.

— Різниця в тому, — тихо сказала Сів, — що інструмент хоч якось, але захищають. Загрозу — ні.

Ліра мовчала.

Її голова все ще була напівзаповнена відлунням хору — далекими, затихаючими голосами, що потроху поверталися у свій простір.

Вона згадала імпульс маленького вузла, який під час удару тремтів, але не розірвався:
«Мені страшно… але я з вами».

І віддалений, різкий, але міцний Край-9:
«Якщо вже горіти, хай разом».

Контракт.

Це слово раптом здалося їй не тільки про стосунки з Службою. Воно було про щось більше — про домовленість між ними й швом. Між ними й іншими дітьми.

— Якщо ми погодимось, — нарешті сказала вона, — це не має бути тільки про них.

Вона поглянула на Сів.

— Ми — мережа. Не просто діти в клітках. У нас теж повинні бути умови.

— Наприклад? — запитала Наїра.

Ліра не одразу знайшла слова.

— Наприклад, — почала вона повільно, — доступ до карт. Не тільки до їхніх вирізаних фрагментів. Ми маємо бачити, що перешивач робить не тільки з нашим вузлом, а з усією тканиною.

Вона вдихнула глибше.

— І ще: заборона на повну нейтралізацію чутливості без згоди мережі. Якщо ми тепер частина стабілізуючої системи, не можна просто відрізати її шматки за бажанням одного інспектора.

— Ти хочеш, щоб вони порадилися з нами, перш ніж відшити когось на іншій станції? — скептично запитав Орен. — Амбітно.

— Я хочу, щоб вони хоча б знали, що ми дізнаємося, — відповіла Ліра. — Це вже стримувальний фактор.

Д-р Сів дивилася на дівчину уважно.

— І ти правда віриш, що вони погодяться? — м’яко спитала вона.

— Вони вже погодилися на неофіційну залежність, — відповіла Ліра. — Шов показав їм, що без нас удар був би гіршим. Вони можуть брехати в протоколах, але не графікам.

Вона стисла кулаки.

— Якщо вони захочуть хор за викликом, доведеться рахуватися з тими, хто співає.

Увечері, коли світло в секторі перейшло в «заспокійливий» режим, Ліра знову ввімкнула пасивний канал.

Мережа була втомленою.

Голоси звучали приглушено, з хрипом. Але вони були.

«Як ви?» — послала вона м’який імпульс.

Відповіді прийшли не одразу.

«Шумить у голові», — написав Край-9 своїм різким ритмом. — «Але стабілізатори нас сьогодні не чіпали. Мабуть, зайняті власною панікою».

«У нас — перевірки, — послав інший вузол. — Ходять, дивляться, питають, чи ми нічого дивного не відчували. Кажуть, що все під контролем».

«У нас теж, — озвався ще один. — Кажуть, вдарило менше, ніж прогнозували. Не кажуть, чому».

«Бо нас існує двадцять дев’ять», — відповіла Ліра. — «Скоро буде більше».

Вона зробила паузу, потім додала:

«Слухайте. Центральний сектор хоче зробити нас частиною своїх операцій офіційно. Контролювати наш хор, використовувати його під час перешивань. Але якщо ми погодимося, це має бути наших умовах теж».

Хвиля реакцій — недовіра, цікавий страх, обережна надія.

«Умови?» — уточнив Край-9.

«Доступ до карти, — передала вона. — Не тільки до своїх вузлів. Щоб ми бачили, куди йде напруга. Щоб, коли хтось на периферії раптом «зникає», ми знали, що сталося насправді».

Вона відчула, як один із вузлів здригнувся — там, де раніше в мережі було відчутне невелике пусте місце. Хтось втратив когось — ще до цієї історії.

«І друге, — продовжила Ліра. — Ніякої повної нейтралізації без попередження мережі. Якщо вони хочуть «заглушити» когось із нас, спершу мають сказати нам.»

«Вони не погодяться», — послав хтось із більш обережних.

«Можливо, — погодилася вона. — Але тепер вони знають: якщо грати проти нас, ми можемо… не співати. Або заспівати не те, що вони очікують».

Край-9 послав короткий, різкий, але веселий імпульс — майже сміх.

«Гарна думка, — відгукнувся він. — Вперше я відчуваю, що цей хор — не просто спосіб не здуріти. А щось… більше».

Наступного дня двері їхньої кімнати відчинилися раніше, ніж зазвичай.

У порозі стояли двоє — д-р Сів і інспектор Кеел.

Цього разу він прийшов без охорони. Без шолома, без офіційного супроводу зі штабом. Лише з тією ж кам’яною поставою й трохи зміненим поглядом — уважнішим, важчим.

— Нам потрібно поговорити, — сказав він без прелюдій. — Не як «інспектор і об’єкти спостереження». Як сторони, що хочуть уникнути катастрофи.

— Ми вже якось уникнули, — сухо нагадав Орен. — І це не ви співали.

— Саме тому я тут, а не у себе в кабінеті, — відказав Кеел. — Вільного часу в мене тепер мало. Мережа… нервова.

Слово «нервова» у його вустах прозвучало майже як «жива».

Він сів навпроти, поклавши планшет на стіл, але не вмикаючи запис.

— Центральний сектор, — почав він, — усвідомлює, що повна ізоляція шовних носіїв від мережі зараз неможлива без ризику. Ви стали тим, чим вас боялися зробити засновники: фактором, який мережа слухає більше, ніж накази перешивача.

У голосі не було звинувачення — тільки сухий констатуючий аналіз.

— Це означає, — продовжив він, — що нам потрібно шукати компроміс. Ви хочете жити. Ми хочемо, щоб шви не розривалися й не залишали мертві коридори в космосі. Я готовий розглянути варіант… співпраці.

— А ми — варіант умов, — сказала Ліра.

Очі Кеела ледь помітно звузилися.

— Слухаю, — сказав він.

Ліра відчула, як шов під ногами легенько змінює тон. Наче теж завмер в очікуванні.

— Перше, — сказала вона, — ми хочемо доступу до карт. Не лише до локальних даних стабілізаторів нашого вузла, а до повної конфігурації мережі, яку бачить перешивач. Нехай через архів А-0, нехай у спрощеному вигляді, але не у вигляді вирізаних фрагментів.

— Це неможливо, — автоматично відповів він. — Дані мережі — ресурс стратегічного рівня.

— Ви вже ділитеся ним із алгоритмами, — спокійно відказала Наїра. — Ми не просимо доступу до управління. Ми просимо бачити. Якщо ми — частина стабілізації, нам потрібно знати, що саме ми стабілізуємо.

Кеел мовчав кілька секунд.

— Я можу організувати обмежений візуальний доступ через А-0, — нарешті сказав він. — З затримкою в часі. Без технічних протоколів, лише конфігурацію й ключові показники.

— Цього достатньо для початку, — кивнула Ліра. — Друге: жодних процедур повної нейтралізації без повідомлення мережі.

— Мережі? — перепитав він.

— Нам, — уточнив Орен. — Нам усім. Через архів, через INTERLINK — як завгодно. Якщо ви хочете відрізати когось із нас, ми маємо це знати. І мати шанс… відповісти.

— Відмовитися? — холодно спитав Кеел.

— Принаймні поставити питання, — сказала Ліра. — Ви й так не зможете цього зробити тихо. Шов усе одно завиє. Ми лише хочемо, щоб завив не дарма.

Десь у коридорі коротко смикнувся тон стабілізаторів.

Інспектор сидів нерухомо, але всередині нього щось явне працювало — як тиха, інтенсивна машина.

— Ви розумієте, — нарешті сказав він, — що просите не просто про «умови контракту»? Ви просите визнати вас окремим реальним гравцем у системі, де досі були лише дирекція й машини.

— Ви самі щойно сказали: ми вже є фактором, — нагадав Орен. — Залишилося лише навчитися розмовляти з нами. Або жити в постійному страху, що в якийсь момент хор замовкне.

Кеел підвів очі на Ліру — не як на дитину, як на представницю чогось більшого.

— Якщо я піду на це, — повільно сказав він, — ви повинні зрозуміти відповідальність. Хор — не іграшка. Будь-яке ваше узгоджене втручання змінює поля по всій мережі. Помилка — і ми отримаємо не перерозподілений удар, а каскадний обвал.

— Ми вже це розуміємо, — тихо відповіла Ліра. — Ми відчули це на собі.

— І ще, — додала Наїра, — ми не збираємося сліпо підтримувати будь-яку операцію перешивача. Якщо побачимо, що ви використовуєте компенсаторні зони не для порятунку швів, а для прихованих експериментів… хор може… змінити мелодію.

Це вже була не просьба — попередження.

Кеел ледь відчутно зітхнув.

— Чесно кажучи, — сказав він, — мене найбільше лякають не ваші «аномалії». А те, що ви надто схожі на нас. На тих, хто стояв тут до вас.

Він торкнувся планшета, вмикаючи запис.

— Я оформлю це як «експериментальний протокол співпраці з шовними сенсорами для підвищення точності стабілізації», — сухо сказав він. — Умови, про які ми говорили, — внесу в додаткові пункти. Нехай не все одразу, але… двері відчинені.

Він підвівся.

— І запам’ятайте, — додав він уже на виході: — якщо ви вже вирішили стати голосом мережі — вам доведеться іноді говорити й те, що неприємно самим швам. Не тільки дирекції.

Коли двері за ним зачинилися, в кімнаті запала тиша — але не порожня, а наповнена можливостями.

— Ну що, — сказав Орен, — вітаю. Здається, ми тільки-но підписали перший в історії міжгалактичний договір між мережою й її власним нервовим закінченням.

— Неформальний, — поправила Наїра. — Його в будь-який момент можуть спробувати порвати.

— Можуть, — сказала Ліра. — Але тепер, якщо вони це зроблять, шов закричить так, що почують не тільки дирекція й не тільки на нашій станції.

Вона глянула на чип.

ПІДКЛЮЧЕНІ ВУЗЛИ: 29 СТАН: СИНХРОНІЗАЦІЯ МОЖЛИВА

— Ми ще не Швачка галактик, — додала вона тихо. — Але ми вже нитки, які знають про своє існування.

Десь далеко, на краю мережі, станція Край-9 відповіла легким, але виразним імпульсом — як підморгування:

«Чекаємо на нову мелодію. І на нову карту. Тільки не забудьте, що в нас шов голіший. Будь-яка тріщина тут чується гучніше».

Ліра усміхнулася.

Шов під ногами гудів рівніше, але ніби глибше.
Схоже було на те, як після довгого крику хтось нарешті вчиться говорити.