Серіал: Зоряні хроніки

Третій сезон: Веселі похорони імперії
Серія 7: Палац із тріщинами

Палац Авреліїв тріснув не одразу.

Імперії взагалі рідко тріскають чесно. Вони довго скриплять у законах, просідають у бюджетах, пліснявіють у міністерських кабінетах, хворіють у коридорах, де всі шепочуть і ніхто не сміє сказати вголос, що стеля давно тримається на брехні, лаку й страху. А потім одного дня з’являється перша видима тріщина, і всі поводяться так, ніби це несподіванка, хоча покоління слуг уже ставили під неї відра.

Перша тріщина в палаці Авреліїв пішла через портретну галерею.

Вона розрізала золотий орнамент на стіні, перетнула обличчя імператора Даміана IV, пройшла крізь напис про його “мудру податкову реформу”, яку в колоніях називали “роком без хліба”, і зупинилася на мармуровій підлозі, прямо біля чобота чорного гвардійця.

Гвардієць подивився вниз.

Потім угору.

Потім сказав дуже тихо:

— Це погано.

Поруч прибиральна дронниця Н-41, яка за останні години встигла стати символом технічного спротиву й найменш балакучою легендою революції, просканувала тріщину й видала службовий сигнал:

СТРУКТУРНЕ ПОШКОДЖЕННЯ.
РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ВДАВАТИ, ЩО ВСЕ ДОБРЕ.

Це була перша абсолютно чесна рекомендація, яку палацова система видала за останні шістсот років.

Новина про тріщини розійшлася швидше, ніж офіційні накази. Вона пішла службовими каналами, коридорами, кухнями, медичними пунктами, барикадами, архівними проходами й тими маленькими людськими маршрутами, які влада ніколи не враховувала, бо вважала, що інформація рухається тільки через затверджені канали.

У Золотому коридорі, де ще годину тому слуги, архіваріуси, гвардійці й кухарі відкрили тронне ядро, люди раптом затихли.

Не від страху перед легіонами.

Не від поваги до трону.

Від того глибокого, тваринного відчуття, яке приходить, коли будинок, у якому ти жив, працював, ненавидів, любив, брехав і виживав, раптом починає відповідати тобі не наказами, а звуком каменю, що ламається.

Палац стогнав.

Спершу тихо. Потім глибше. Десь у південному крилі обвалився шматок декоративної арки. У Західній галереї розсипалася кришталева люстра, яка пережила три династичні шлюби, один невдалий переворот і двісті сімдесят чотири тости за “вічність престолу”. У бальному куполі на склі з’явилася павутинка тріщин, наче космос вирішив постукати й запитати, чи не час винести сміття.

У тронному ядрі Лівія Аврелія стояла перед чорним кристалом і слухала аварійні сигнали.

На голографічній мапі палацу золоті контури будівлі повільно заповнювалися червоними лініями пошкоджень. Кожна лінія була не просто технічною проблемою. Кожна була нагадуванням: палац будували як символ вічності, але обслуговували як державний проєкт — тобто дорого, пафосно й із постійним перенесенням ремонту на наступну епоху.

— Реакторне ядро нестабільне, — сказала Тереза Коль, старша редакторка, яка тепер керувала палацовими системами значно чесніше, ніж колись редагувала імперські заяви. — Кайн увійшов у нижній контур. Він від’єднав три стабілізатори й намагається активувати протокол примусового очищення.

— Переклади з імператорської на людську, — сказав Адріан.

Він стояв поруч із Лівією, у своєму подерто-білому мундирі, що вже мав більше спільного з бойовим щоденником, ніж з парадним образом. Його меч висів при боці, волосся було скуйовджене, на щоці — сажа. Принц, якого не визнав трон, дедалі менше нагадував людину, створену для портретів, і дедалі більше — того, кому доведеться відповідати за реальність.

Вальд, тримаючись за перев’язану руку, сухо відповів замість Терези:

— Генерал Кайн вирішив: якщо палац більше не слухається його, він зробить із нього дуже дорогий феєрверк.

Марта-кухарка, яка стояла біля входу з ящиком медикаментів і ножем для сиру, похмуро глянула на стелю.

— А людей усередині він теж вважає декоративними елементами?

— У його світогляді це залежить від посади, — сказав Вальд. — Деяких — так. Деяких — витратними матеріалами. Деяких — помилкою в коридорі.

Лівія не відривала погляду від мапи.

— Скільки людей у палаці?

Тереза швидко переглянула дані.

— Підтверджено — понад сорок дві тисячі. Слуги, гвардія, поранені, медики, архіваріуси, частина сенаторських делегацій, заблоковані легіонери, діти персоналу, евакуаційні групи з нижніх секторів, яких впустили через кухонні ходи.

Адріан тихо вилаявся.

— Чому їх так багато?

Марта різко відповіла:

— Бо палац завжди жер людей, ваша високосте. Просто раніше ви бачили тільки тих, хто подавав десерт.

Адріан прийняв удар мовчки.

Ще недавно він би образився. Тепер тільки кивнув.

— Значить, виводимо їх.

Астра Вей, командорка чорної гвардії, стояла біля входу до ядра. Її чорна броня відбивала світло аварійних сигналів, а обличчя лишалося суворим, наче вона особисто погрожувала паніці дисциплінарним стягненням.

— Евакуаційні тунелі частково заблоковані, — сказала вона. — Легіони Кайна замінували два нижні виходи. Безпрапорні кораблі атакують зовнішні щити. Флот Ровена тримає орбіту, але не зможе довго прикривати палац, якщо реактор почне каскадний розігрів.

— Час? — спитала Лівія.

Тереза подивилася на цифри.

— До критичного рівня — сорок сім хвилин. До першого внутрішнього обвалу — можливо, менше.

Вальд сів на край технічної панелі й усміхнувся так, ніби хтось нарешті офіційно затвердив абсурд.

— Сорок сім хвилин. Чудово. Імперія шістсот років будувала свою вічність, а тепер у нас часу менше, ніж на нормальну вечерю в сенаті.

— У сенаті вечері занадто довгі, — сказала Еліана Грейн.

Сенаторка стояла трохи осторонь. Після балу вона вже не носила маски, і без неї виглядала ще небезпечніше. Її чорна сукня була порвана на рукаві, на щоці — подряпина, але постава лишалася такою, ніби навіть катастрофа має просити дозволу, перш ніж зіпсувати їй силует.

— Якщо палац вибухне, — продовжила вона, — половина старих домів втратить архіви, заручників, рахунки, символи й родинні останки. Це може стати найефективнішою антикорупційною реформою в історії.

Марта зиркнула на неї.

— Ви зараз жартуєте?

— На жаль, ні. Коли я жартую, звучить менш оптимістично.

Лівія підняла руку.

— Досить. У нас три завдання. Перше: евакуація. Друге: зупинити Кайна. Третє: не дозволити найманцям пробити щити палацу до завершення евакуації.

Адріан кивнув.

— Я йду до реакторного ядра.

— Ні, — сказала Лівія.

— Так.

— Ти потрібен тут.

— Ти теж.

— Саме тому йду я.

Вони подивилися одне на одного. У повітрі між ними стара родинна впертість знову підняла голову, вичесала корону й спробувала відновити монархію в мініатюрі.

Вальд тихо сказав Терезі:

— Зараз буде класичний аврелійський момент: двоє спадкоємців сперечаються, хто героїчно помре, поки всі інші мріють просто знайти вихід.

Тереза не відвела очей від панелі.

— Можемо вдарити їх чимось?

— Політично чи фізично?

— Я відкрита до варіантів.

Астра втрутилася першою:

— До реакторного ядра піде мала група. Принц, принцеса, я і двоє чорних гвардійців. Вальд потрібен у центрі зв’язку. Тереза — тут. Сенаторка Грейн координуватиме старі доми.

Еліана підняла брову.

— Я?

— Ви ж хотіли бути корисною інвестицією.

— Я казала “прибуткова нестабільність”.

— Сьогодні прибуток — вижити.

Еліана всміхнулася.

— Командорко, ви мені не подобаєтеся.

— Взаємно.

— Чудово. Значить, можемо працювати.

Лівія вже рухалася до виходу.

Адріан наздогнав її.

— Ти могла б хоча б один раз не сперечатися, коли я пропоную ризикувати собою.

— Не можу. Це одна з небагатьох сімейних традицій, яку я ще не готова віддати Кайну.

— Ти справді думаєш, що він знищить палац?

— Він знищить усе, що перестало називати його порядком.

Вони вийшли в коридор.

І палац під їхніми ногами здригнувся.

На борту “Непристойної надії” Селена Кайр намагалася полагодити корабель Раї Морн, не вбивши при цьому ні корабель, ні його власницю, ні власну віру в інженерний здоровий глузд.

Це було складно.

— Хто з’єднав компенсаційний вузол із кавовим підігрівачем? — спитала Селена, стоячи по пояс у відкритій технічній шахті.

Рая, яка сиділа в пілотському кріслі й вела корабель через зону флотського коридору, не обертаючись відповіла:

— Це тимчасове рішення.

— Скільки років?

— Я не люблю обмежувати тимчасове цифрами.

— Якщо ми виживемо, я напишу на тебе скаргу в гільдію механіків.

— Я не в гільдії.

— Вони створять окремий відділ ненависті до тебе.

Міра Сальвейн стояла поруч із навігаційною панеллю, відстежуючи рух безпрапорних кораблів. Її темний дорожній костюм підкреслював ту небезпечну елегантність, яку неможливо було витравити навіть після втечі, стрілянини, каналізації, Тарсіса й знайомства з технічними рішеннями Раї. Вона кинула на пілотку косий погляд.

— Селена має рацію. Ваш корабель — дипломатичний скандал серед машин.

Рая всміхнулася.

— Ви ревнуєте, бо вона торкається моїх внутрішніх систем?

Міра не змінила обличчя.

— Я ревную тільки до речей, які мають кращу броню, ніж я.

Еліра Вальд, яка працювала за архівним терміналом, не піднімаючи голови сказала:

— Я вас дуже прошу. На борту діти, цивільні, коти й можлива спадкоємиця. Можливо, відкладемо еротичну механіку до моменту, коли в нас не летять найманці?

Селена висунула голову з шахти.

— Можлива спадкоємиця теж просить. Мені незручно лагодити двигун під флірт, який звучить як технічний протокол для дорослих.

Рая засміялася.

— Сувора.

— Я з Тарсіса. Там навіть романтика проходить через фільтри.

Нікол Орвіс, який сидів на підлозі між трьома евакуйованими дітьми і двома котами, підняв руку.

— Один кіт намагається з’їсти аварійний кабель.

— Який? — спитала Рая.

— Кіт чи кабель?

— Кабель.

— Синій.

— Нехай їсть. Він резервний для музичної системи.

Міра повільно повернулася.

— Ви годуєте кота кабелем музичної системи?

— Ні. Він самостійний громадянин.

Селена знову зникла в шахті.

— Ця імперія заслуговує краху хоча б тому, що в ній такі кораблі літають.

На головному екрані спалахнув сигнал Ровена.

Адмірал з’явився у синьому світлі містка “Серафічної Волі”. За його спиною миготіли тактичні мапи, червоні сигнали й обличчя офіцерів, які давно не спали, але ще не дозволяли собі померти.

— Капітанко Морн, — сказав він. — Безпрапорні кораблі заходять у ваш сектор. Ми тримаємо коридор, але Кайн змінив тактику. Частина найманців іде не на вас, а на палац.

Міра випросталася.

— Палац?

— Так. Зовнішні щити під ударом. Усередині реакторна нестабільність. Кайн, схоже, активує протокол самознищення.

На борту стало тихо.

Навіть діти перестали сперечатися з котами.

Селена вилізла з шахти, витерла мастило з щоки.

— У палаці люди?

Ровен подивився прямо на неї.

— Десятки тисяч.

— І вони там замкнені?

— Частково евакуюються. Але часу мало.

Селена тихо сказала слово, яке, ймовірно, не входило в жоден спадковий протокол.

Рая обернулася.

— Ми не можемо тягнути весь конвой у бій.

— Не можемо, — погодилася Міра.

Еліра вже відкривала мапу.

— Але можемо розділити. Цивільні шатли — під флотський щит Ровена. “Непристойна надія” — до палацу.

Нікол витріщився.

— Ми? До палацу? Знову?

Рая зітхнула.

— Цей корабель щойно дізнався, що його життя — коло принижень.

Селена дивилася на палац на далекій мапі. Величезна золота структура на орбіті столиці, яка символізувала все, що вона ненавиділа й від чого все життя була далеко. І все ж там були люди. Техніки. Слуги. Діти. Такі самі, як на Тарсісі, тільки в кращих коридорах і гіршій політиці.

— Я знаю, як стабілізувати старі реакторні контури, — сказала вона. — На Тарсісі стояли імперські модулі такого ж покоління. Якщо палац побудований на старому ядрі, там має бути ручний компенсаційний вузол.

Ровен підняв брову.

— Ви щойно добровільно запропонували летіти в палац?

— Ні. Я щойно сказала, що всі інші, схоже, некомпетентні.

Рая підняла руку.

— Це її форма героїзму.

Міра сказала:

— Адмірале, відкрийте нам вузький коридор до нижнього технічного доку палацу.

— Це майже самогубство.

— Майже — наше робоче середовище, — відповіла Рая.

Ровен поглянув на Селену.

— Ви впевнені?

Селена взяла гайковий ключ.

— Я впевнена, що не хочу бути імператрицею палацу, який вибухнув із людьми всередині. Це зіпсує мені репутацію ще до початку.

Ровен ледь усміхнувся.

— Коридор відкриємо.

Канал згас.

Міра тихо сказала:

— Селено, коли ми прибудемо, там можуть чекати не тільки технічні проблеми. Вас спробують використати.

— Знаю.

— Вас можуть назвати символом.

— Тоді я вдарю когось ключем.

Рая підняла штурвал.

— Нарешті в нас є політична програма.

“Непристойна надія” розвернулася до палацу.

Позаду цивільні шатли йшли під щит флоту.

Попереду золота велич Авреліїв тріскала, диміла й намагалася вмерти так пафосно, ніби навіть самознищення потребувало аплодисментів.

Шлях до реакторного ядра пролягав через нижні службові коридори, куди золотий блиск не доходив.

Це була інша частина палацу. Там не було портретів, килимів, ароматизаторів і дзеркал, які робили аристократів стрункішими. Там були труби, кабелі, металеві сходи, старі консолі, гравітаційні стабілізатори, аварійні двері й написи ремонтників на стінах, які пережили більше правди, ніж усі імперські промови.

Один напис над технічним люком говорив:

“Якщо знову зламається — кличте не інженера, а священика”.

Під ним хтось дописав:

“Священик уже відмовився”.

Лівія прочитала й мимоволі всміхнулася.

— Тут чесніші архіви, ніж у міністерстві.

Адріан ішов поруч, тримаючи меч напоготові.

— Я ніколи тут не був.

— Несподівано.

— Я серйозно. Я жив у палаці все життя й не знав половини його нутрощів.

— Ми знали тільки парадний бік чудовиська.

Астра Вей ішла попереду з двома чорними гвардійцями. Її броня глухо дзвеніла на металевих сходах. Вона зупинилася біля розгалуження.

— Далі два маршрути. Центральний — швидший, але Кайн, швидше за все, його заблокував. Бічний — через старий водний контур, довший і небезпечний через обвали.

— Центральний, — сказав Адріан.

— Бічний, — сказала Лівія.

Вони одночасно подивилися одне на одного.

Астра беземоційно сказала:

— Якщо ви плануєте родинну суперечку, я можу подати вам протокол дуелі й залишити палац вибухати самостійно.

Лівія підняла руку.

— Бічний. Кайн чекає нас на центральному.

Адріан хотів заперечити, але зупинився.

— Добре.

Лівія подивилася на нього з підозрою.

— Ти щойно погодився?

— Так.

— Без промови?

— Так.

— Ти поранений сильніше, ніж я думала?

Він усміхнувся.

— Ти була права в попередніх трьох коридорах. Статистика проти моєї гордості.

Астра коротко сказала:

— Бічний маршрут.

Вони звернули в вузький прохід. Стеля там була нижчою, світло — нестабільним, повітря — важким. Палац знову здригнувся. Десь далеко пролунав глухий вибух, і по стінах пробігла нова тріщина.

Лівія торкнулася металу.

— Він розвалюється.

Астра відповіла:

— Реакторне ядро перегріває структурні кільця. Якщо Кайн зніме останній стабілізатор, тріщини підуть до верхніх куполів.

— А люди?

— Люди падають швидше за куполи.

Це було сказано без жорстокості. Просто як військовий факт. І від того звучало гірше.

Вони спустилися ще на три рівні.

У старому водному контурі труби йшли вздовж стін, частина вже протікала, на підлозі блищала тонка вода. Лівія підняла сукню, щоб не зачепити мокрий металевий край. Її темне вбрання, розірване й підрізане після боїв, досі тримало дивну, небезпечну елегантність. У цьому напівтемному технічному проході вона виглядала не як принцеса з портретів, а як ніч, яка навчилася користуватися зброєю.

Адріан помітив, як вона злегка кульгає.

— Ти поранена.

— Ні.

— Ти кульгаєш.

— Це тактична асиметрія.

— Лівіє.

Вона зупинилася й глянула на нього.

— Не зараз.

Він не відступив.

— Якщо ти впадеш у реакторному ядрі, мені доведеться рятувати тебе пафосно. Ми обоє цього не переживемо морально.

Вона спробувала не всміхнутися, але не вдалося.

— Це був жарт?

— Схоже.

— Невдалий.

— Я вчуся не тільки відповідальності.

Астра стояла попереду й дивилася в темряву так, ніби не чує. Але Лівія була майже впевнена: чує.

Адріан дістав малий медичний спрей.

— Дай ногу.

— Це звучить жахливо.

— Ти можеш або дозволити, або я наказово попрошу, і ми обоє втратимо повагу до мого прогресу.

Вона зітхнула, сперлася на стіну.

Рана була на стегні, неглибока, але болюча, від уламка люстри чи плазмового осколка. Адріан обережно обробив її через розрив тканини. Його пальці були теплі, рухи — несподівано обережні. Між ними промайнуло щось дивне: не еротика в прямому сенсі, не недоречна близькість, а гостре усвідомлення тілесності серед політичного краху. Вони були не символами, не претендентами, не функціями династії. Вони були втомленими, пораненими людьми, які стояли в мокрому технічному коридорі, поки їхній родовий палац намагався стати космічним крематорієм.

— Дякую, — сказала Лівія тихо.

Адріан підняв очі.

— Повтори.

— Ні.

— Я хочу запам’ятати історичний момент.

— Я можу замінити його ляпасом.

— Дякую, уже запам’ятав.

Вони рушили далі.

За поворотом їх чекали легіонери.

Не загін Кайна.

Троє. Без шоломів. Молоді. Перелякані. Один тримав зброю, але руки тремтіли. Другий був поранений. Третій стояв біля аварійної панелі й намагався відкрити шлюз до медичного крила.

Астра підняла алебарду.

— Зброю на підлогу.

Перший легіонер різко обернувся.

— Не стріляйте!

— Зброю.

Він кинув карабін.

— Ми не з Кайном. Тобто були. Тобто… ми не хочемо більше.

Адріан підійшов ближче.

— Що тут робите?

Поранений легіонер відповів:

— Там люди заблоковані. Службовці. Двоє дітей. Двері не відкриваються. Нам наказали не витрачати час, але…

Він не договорив.

Лівія подивилася на панель.

— Астро?

Командорка перевірила схему.

— Це аварійний шлюз до старого медичного складу. Заблокований через реакторний збій. Можна відкрити, але втратимо п’ять хвилин.

Адріан і Лівія подивилися одне на одного.

П’ять хвилин.

До критичного рівня лишалося менше сорока.

З одного боку — реактор, палац, десятки тисяч.

З іншого — конкретні люди за конкретними дверима.

Колись імперія будувала свої рішення саме так: великі числа проти малих. І завжди вигравали великі, бо їх легше вписати в промову.

Лівія сказала:

— Відкриваємо.

Астрині очі на мить затрималися на ній.

— Це ризик.

— Так.

Адріан уже став біля панелі.

— Що робити?

Астра коротко пояснила. Лівія й Адріан працювали разом: він тримав механічний замок, вона вводила аварійний обхід, один із легіонерів допомагав відтискати важіль. Двері скрипіли, стогнали, ніби палац ображався, що його змушують рятувати не того класу людей.

Нарешті шлюз відкрився.

Зсередини вийшли шестеро людей: двоє дітей, медсестра, старий садівник, дівчина в формі голографічного оператора й кухонний підмайстер, який тримав у руках коробку з ліками так міцно, наче це була корона.

Медсестра впізнала Лівію й мало не впала на коліна.

— Не треба, — швидко сказала Лівія. — Коліна сьогодні перевантажені історією.

Адріан показав легіонерам напрямок.

— Ведіть їх до Східного медичного пункту. Складіть зброю чорній гвардії. Скажете, що йдете за наказом принца.

Лівія глянула на нього.

Він додав:

— Ні. Скажете, що йдете, бо так правильно.

Лівія ледь усміхнулася.

— Краще.

Легіонер кивнув.

— Дякую.

Адріан відповів не одразу.

— Не дякуй. Просто не повертайся до Кайна.

— Не повернуся.

Вони розійшлися.

Астра сказала:

— Ми втратили шість хвилин.

Лівія рушила вперед.

— Ні. Ми витратили шість хвилин, щоб не стати ним.

У тронному ядрі Вальд і Тереза влаштували командний центр із уламків монархії.

Чорний кристал передавав дані. Навколо бігали архіваріуси, оператори, гвардійці, слуги. На підлозі сиділи діти персоналу з ковдрами, кухарі роздавали воду, молоді гвардійці переносили поранених. Сенаторка Грейн змусила представників старих домів відкрити приватні склади медикаментів, що викликало в них такий біль, ніби вона наказала відрізати їм родові титули по шматку.

— Дім Вейл має три медичні капсули в приватному крилі, — сказала Тереза, переглядаючи список.

Еліана повернулася до худого сенатора Вейла.

— Відкрити.

— Це родове майно!

— Якщо палац вибухне, воно стане атмосферним пилом. Відкрити.

— Ми подамо протест.

— Подайте. Я покладу його на ваш некролог.

Сенатор Вейл відкрив склади.

Вальд, сидячи за комунікаційним пультом, передавав коридорам інструкції. Він працював швидко, точно, майже натхненно. Тільки тепер його формулювання не ховали правду, а допомагали людям не померти.

— Південна група, не йдіть через дзеркальний зал. Там досі двоє легіонерів переосмислюють себе й один плаче в шолом. Обходьте через кухонний ліфт. Так, ліфт для десертів витримує дорослих людей. Ні, не беріть із собою торт. Повторюю, торт не є пріоритетним евакуаційним ресурсом.

Тереза кинула на нього погляд.

— Ти звучиш майже щасливо.

— Я вперше за тридцять років пишу інструкції, які не роблять світ гіршим.

— Не перебільшуй. Ти щойно образив торт.

— Історія мене виправдає.

У цей момент на приватному каналі спалахнуло обличчя Еліри.

Вальд завмер.

Донька дивилася з борту “Непристойної надії”. На її обличчі була втома, пил і та сама гостра злість, яку він пам’ятав ще з її підліткового віку, коли вона вперше назвала його роботу “професійним пранням крові”.

— Тату, — сказала вона.

Він повільно видихнув.

— Еліро.

Тереза тихо відійшла на пів кроку, але не надто далеко.

— Ми йдемо до палацу, — сказала Еліра. — Селена думає, що може стабілізувати реакторний контур.

— Це небезпечно.

— Дякую. Я б ніколи не здогадалася, що летіти в палац, який тріскає і стріляє найманцями, небезпечно.

Вальд на мить заплющив очі.

— Ти точно моя донька.

— Не починай пишатися. Я ще серджуся.

— Маєш право.

Ці два слова повисли між ними дивно й незвично. Не як відмовка. Як визнання.

Еліра трохи м’якше сказала:

— Ти живий?

— Тимчасово.

— Ненавиджу це слово.

— Я теж починаю.

— Якщо ми зайдемо через нижній технічний док, зможеш відкрити нам внутрішній шлях?

Вальд глянув на Терезу.

Вона вже відкривала схеми.

— Док частково пошкоджений, але шлях є. Через старий вантажний ліфт і архівний коридор. Я дам вам коди.

Еліра кивнула.

— Добре.

Вальд хотів сказати щось батьківське. Щось про обережність, вибачення, гордість, страх. Але все звучало або пізно, або жалюгідно, або занадто схоже на промову. Він усе життя мав слова для імператорів, міністрів, катастроф і мертвих. Для власної доньки правильних слів не було.

— Еліро, — сказав він нарешті. — Якщо побачиш Селену біля реакторного ядра, не дозволяй їй самій лізти в ручний контур. Там старі компенсатори. Вони можуть замкнути оператора всередині.

Еліра дивилася на нього.

— Це твоє “бережи себе”?

— Так. У технічно нестерпній формі.

Вона ледь усміхнулася.

— Приймається.

Канал згас.

Тереза повернулася до Вальда.

— Непогано.

— Жахливо.

— Але краще, ніж раніше.

Він подивився на неї.

— Ти завжди так дозуєш похвалу, наче це дефіцитна вакцина.

— Працює ж.

Вальд усміхнувся.

Палац над ними знову здригнувся.

Усмішка зникла.

Кайн стояв у реакторному ядрі й дивився на серце палацу.

Воно було величезне, старе й красиве в тій мірі, в якій може бути красивою машина, здатна зігріти місто або спалити його до фундаменту. Реакторний зал був круглим, оточеним кільцями стабілізаторів. У центрі висів плазмовий кристал, укладений у гравітаційні поля. Його світло било по чорній броні генерала, роблячи його обличчя різким, майже неживим.

Навколо лежали тіла двох техніків. Живі. Зв’язані. Один дивився на Кайна з ненавистю, інший — із тим особливим жахом, який приходить, коли розумієш, що людина біля пульта не просто зла. Вона переконана, що зло — це акуратна форма відповідальності.

— Ви не зупините каскад, якщо від’єднаєте четвертий стабілізатор, — сказав старший технік. — Палац піде в рознос. Верхні куполи обваляться.

— Я знаю.

— Там люди.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

Кайн повернувся до нього.

— Бо люди, які захопили палац, мають зрозуміти ціну.

Технік засміявся. Коротко, хрипко.

— Ви досі думаєте, що це вони його захопили? Ми просто перестали тримати вам двері.

Кайн підійшов ближче.

— Дуже сміливо для людини, яка лежить на підлозі.

— Я інженер палацу. Ми всі лежали на підлозі принаймні раз на тиждень. І знаєте що? Звідти добре видно, хто ходить надто високо.

Кайн ударив його.

Не сильно. Достатньо, щоб перервати голос.

— Імперія розвалилася, бо занадто багато людей вирішили говорити.

Другий технік, молодший, прошепотів:

— Ні. Вона розвалилася, бо занадто багато людей занадто довго мовчали.

Кайн не відповів. Він повернувся до пульта.

На екрані миготіло:

ПРОТОКОЛ ОЧИЩЕННЯ: 62%
СТАБІЛІЗАТОРИ: 3/7 АКТИВНІ
РУЧНИЙ КОНТУР: ЗАБЛОКОВАНО
СПАДКОВИЙ КОД: НЕПІДТВЕРДЖЕНО

Кайн поклав долоню на панель. Його тимчасові повноваження Ради стабілізації більше не діяли в палаці, але він мав військові обходи. Старі, незаконні, підготовлені заздалегідь. Бо Кайн не був дурнем. Він давно знав: будь-який палац, навіть найзолотіший, у правильний момент треба або контролювати, або мати можливість зруйнувати.

— Генерале, — сказав голос у комунікаторі.

Це була капітанка безпрапорного корабля “Сіра молитва”.

— Флот Ровена перехоплює нас. Щити палацу нестабільні, але не пробиті. Потрібно ще десять хвилин.

— У вас є шість.

— За шість ми втратимо половину групи.

— Інша половина отримає оплату.

— Ви щедрий тільки з чужими смертями.

— Це базовий принцип влади, капітанко.

Вона засміялася.

— Мені починає подобатися ваша чесність, генерале. Шкода, що вона така дорога.

Канал згас.

Кайн активував четвертий стабілізаторний розрив.

Реактор загудів глибше.

У стінах пішла нова тріщина.

“Непристойна надія” увійшла в зону бою так, ніби Рая Морн мала особисту образу на поняття “обережність”.

Навколо палацу спалахували щити. Флотські кораблі Ровена стримували безпрапорних найманців, але ті були швидкі, брудні й не обтяжені ні присягою, ні естетикою. Вони били по вузлах щитів, по антенах, по ремонтних платформах, по всьому, що могло допомогти палацу вижити ще кілька хвилин.

— Зліва ракета! — крикнув Нікол.

Рая різко кинула корабель вниз.

— Це не ракета, це дипломатичне привітання Кайна!

— Вона вибухає!

— Дипломатія в нього така!

Міра, пристебнута поруч, вела вогонь із бокової турелі. Її обличчя було спокійне, але очі блищали. Рая бачила таких людей на переговорах, у перестрілках і в ліжках, у які краще не потрапляти без плану евакуації. Міра була небезпечна не тому, що стріляла точно. А тому, що навіть хаос не міг змусити її виглядати випадковою.

— Правий дрон збито, — сказала Міра.

— Я починаю думати, що ви занадто талановиті для дипломатки.

— Дипломатія — це стрільба, де кулі іноді замінюють компліментами.

Селена, пристебнута біля інженерної панелі, втрутилася:

— Менше компліментів, більше стабілізації. Лівий двигун перегрівається.

— Він ревнує, — сказала Рая.

— Він помре.

— Так теж буває від ревнощів.

Еліра відкрила канал до Вальда.

— У нас сорок секунд до доку.

Голос Вальда відповів із тріском:

— Нижній технічний док відкрито. Гравітаційний замок нестабільний. Якщо зайдете надто швидко, вас розмаже по стіні.

Рая всміхнулася.

— Передайте стіні, щоб приготувалася до близького знайомства.

Селена подивилася на неї.

— Ні. Ніяких близьких знайомств зі стіною.

— У мене стиль посадки.

— У тебе кримінальна справа в майбутньому.

“Непристойна надія” ковзнула під вогнем, пройшла між двома уламками декоративної орбітальної арки, зачепила щитом золотий уламок імперської емблеми й увірвалася в технічний док.

Гравітаційний замок схопив корабель занадто різко.

Усі смикнулися вперед.

Один кіт образливо нявкнув.

— Посадка, — сказала Рая.

Селена відстебнула ремені.

— Це була аварія з оптимізмом.

Міра встала поруч із Раєю.

— Живі?

— Переважно.

— Добре.

Вони подивилися одна на одну на мить довше, ніж вимагала перевірка стану. Потім Еліра кинула їм технічний набір.

— Любов після реактора.

— Це не любов, — сказала Рая.

— Звісно, — відповіла Еліра. — Це просто повторюваний тактичний перегрів.

Селена вже бігла до шлюзу.

— Хто зі мною?

Рая взяла пістолет.

— Я.

Міра — теж.

Еліра підхопила планшет.

Нікол підвівся, тримаючись за ребра.

— Я теж.

Усі подивилися на нього.

— Що? — сказав він. — Я втомився бути сенаторським багажем.

Селена кинула йому маленький інструмент.

— Тоді носи це. Якщо загубиш — вдарю.

— Я почуваюся прийнятим у команду.

— Не перебільшуй.

Вони вийшли в палац із тріщинами.

Лівія, Адріан і Астра дісталися реакторного ядра за три хвилини до того, як туди ж увірвалася Селена з командою Раї через бічний технічний шлюз.

Це могло бути величним моментом зустрічі спадкоємців.

Могло бути.

Але Селена була вся в мастилі, Рая лаялася на двері, Міра тримала пістолет, Еліра тягнула кабель, Нікол ніс набір інструментів із таким виглядом, ніби це була корона, яку він боїться впустити, а Адріан стояв із мечем перед реактором, де Кайн уже встиг активувати п’ятий розрив.

— Ти Селена Кайр? — спитав Адріан.

Селена глянула на нього.

— А ти білий принц із повідомлень?

Лівія не втрималася й усміхнулася.

Адріан трохи скривився.

— Адріан Аврелій.

— Співчуваю.

— Це родині чи імені?

— Подивимося, як поведешся.

Лівія підійшла.

— Лівія.

Селена оцінила її поглядом.

— Ти та, що сказала “не довіряйте короні”.

— Так.

— Нормальна порада. Запізнилася на двадцять шість років, але нормальна.

Міра сказала:

— Реактор.

— Так, — Селена різко перейшла до справи. — Хто знає схему?

Астра показала на пульт.

— Кайн у центральному контурі. Він від’єднав п’ять стабілізаторів.

Селена підійшла до панелі, швидко переглянула дані.

— Старий аврелійський модуль. Дурнуватий, дорогий, надмірно драматичний. Схожий на вашу родину.

Адріан тихо сказав:

— Я починаю розуміти, чому всім вона подобається.

Лівія відповіла:

— Не всім. Тобі ще боляче.

Кайн стояв на протилежному боці ядра, за півпрозорим аварійним полем. Він дивився на них так, ніби вони були не людьми, а помилками в його наказі.

— Селена Кайр, — сказав він. — Нарешті.

Селена навіть не підняла очей від пульта.

— Зайнята.

Кайн завмер.

— Ви розумієте, хто я?

— Так. Чоловік, який ламає реактор, бо не вміє програвати без шкоди для сантехніки.

Рая тихо прошепотіла Мірі:

— Я її обожнюю.

Міра відповіла:

— Черга формується.

Кайн холодно сказав:

— Ви — спадкова лінія Авреліїв. Вас використали контрабандисти, сенатські зрадники й флотський заколот.

Селена нарешті подивилася на нього.

— Мене все життя використовували фільтри, адміністрація купола й люди, які вважали, що “ще трохи потерпіти” — це політика. Ви не оригінальні.

— Я можу дати вам трон.

— А я можу дати вам гайковим ключем по зубах. Обидві пропозиції звучать однаково бажано.

Кайн підняв руку до пульта.

— Якщо я завершу протокол, палац загине. Тоді не буде трону, який ви всі можете осквернити.

Лівія спрямувала на нього пістолет.

— Варде, це вже не влада. Це істерика в чорній формі.

— Ви називаєте хаос свободою.

— А ви називаєте страх порядком. Ми всі любимо погані назви.

Адріан зробив крок уперед.

— Вимкни протокол.

Кайн глянув на нього з майже жалем.

— Принце, ви були корисні, коли були порожнім символом. Тепер ви стали думати. Це зробило вас непотрібним і небезпечним.

— Дивно. Я хотів сказати вам те саме.

Кайн активував останній код.

Реактор загув.

Стіни здригнулися.

Угорі, у золотих коридорах, тріщини пішли швидше.

Селена вилаялася.

— У нас десять хвилин максимум.

— Що потрібно? — спитала Еліра.

— Ручний контур. Хтось має зайти в компенсаційну капсулу й утримувати баланс, поки я перезапущу стабілізатори.

Вальд, який був на каналі, миттєво сказав:

— Ні. Я попереджав: капсула може замкнути оператора всередині.

Селена відповіла:

— Я знаю.

Міра різко сказала:

— Іншого способу?

— Є. Попросити палац вибухнути ввічливо й без людей. Сумніваюся, що спрацює.

Адріан зробив крок до капсули.

— Я піду.

Лівія схопила його за руку.

— Ні.

— Не починай.

— Почну. Ти не знаєш систему.

— Зате я можу тримати контур.

Селена перебила:

— Ні, не можеш. Там потрібне не шляхетне самогубство, а людина, яка розуміє старі реакторні відгуки.

Усі подивилися на неї.

— Тобто я, — сказала вона.

Рая заперечила:

— Ні.

— Ти не командуєш.

— На моєму кораблі — командую.

— Ми не на твоєму кораблі.

— Я розширюю юрисдикцію емоційно.

Міра стала поруч із Селеною.

— Якщо ти зайдеш, можеш не вийти.

— Якщо не зайду, не вийдуть сорок тисяч людей.

Еліра дивилася на панель.

— Можна підключити двох операторів? Розподілити навантаження.

Селена швидко переглянула схему.

— Теоретично. Але друга капсула заблокована.

Лівія підійшла до неї.

— Відкрий.

— Ти не інженерка.

— Ні. Але я Аврелія, і якщо ця клята машина хоч щось пам’ятає про кров, нехай хоча б раз використає її не для корони.

Селена дивилася на неї кілька секунд.

— Ти впевнена?

— Ні. Але це, здається, сімейна спеціальність.

Адріан став поруч.

— Я другий.

— Ти щойно погодився, що не герой для капсули, — сказала Лівія.

— Я погодився, що не інженер. Але якщо потрібна кров Авреліїв, нас двоє. І я втомився дозволяти тобі монополізувати небезпечні рішення.

Селена глянула на обох.

— Ви справді родина. Навіть жертвуєте собою так, ніби сперечаєтеся за останнє місце біля вікна.

Рая підняла пістолет.

— А Кайн?

Астра відповіла:

— Мій.

Вона рушила до генерала.

Кайн витяг зброю.

— Командорко Вей, ви зрадили трон.

— Ні, генерале. Я нарешті перестала зраджувати людей заради крісла.

Вони зійшлися між реакторними кільцями: чорна гвардійка проти чорного генерала, дві версії дисципліни, одна з яких пам’ятала присягу, а інша — тільки наказ.

Селена відкрила першу капсулу.

— Лівія, сюди. Адріан, другу відкриємо через кров-код і старий обхід. Еліро, тримай стабілізацію. Ніколе, подай синій кабель. Не той, який їв кіт.

— Я дуже стараюся бути корисним! — сказав Нікол.

— Тоді мовчи швидше.

Лівія зайшла в капсулу. Холодні фіксатори зімкнулися навколо її рук.

Адріан увійшов у другу, яка відкрилася після того, як Селена буквально вдарила панель і сказала:

— Працюй, монархічна консервна банка.

Система, можливо, образилася, але послухалася.

Селена стала біля центрального пульта.

— Коли я скажу, тримайте навантаження. Буде боляче.

Адріан усміхнувся до Лівії через скло.

— Готова?

— Якщо скажеш “народився готовим”, я вимкну твою капсулу.

— Я вчуся.

— Тоді мовчи й тримайся.

Селена активувала контур.

Біль ударив одразу.

Не фізичний лише. Щось глибше. Реакторне ядро під’єдналося до спадкових біометричних контурів, витягуючи з них не магію, не містичну кровну силу, а старі технічні ключі, закладені засновниками Авреліїв. Лівія відчула палац як мережу: коридори, двері, тронне ядро, кухні, медпункти, барикади, портрети, тріщини, люди. Адріан відчув те саме й уперше зрозумів: влада не була троном. Влада була системою проходів, через які одні могли рухатися, а інші — ні.

— Стабілізатор один, — сказала Селена. — Еліро!

— Є!

— Другий!

Реакторний гул знизився.

Астра й Кайн билися біля аварійного поля. Він був сильний, жорсткий, точний. Вона — холодна, дисциплінована, без зайвих рухів. Удар алебарди вибив пістолет із його руки. Він перехопив її за зап’ястя, вдарив у броню, відкинув до пульта.

— Ви могли служити порядку, — сказав він.

Астра піднялася.

— Я служила. Потім ви переплутали його з собою.

Вона вдарила знову.

Селена кричала команди.

— Третій стабілізатор! Тримайте!

Лівія стиснула зуби. Адріан закричав, але не відпустив контур. У тронному ядрі Вальд і Тереза бачили показники й мовчали. У золотих коридорах люди відчули, як палац перестає здригатися так сильно.

— Четвертий! — крикнула Селена. — Рая, тепер!

Рая вистрілила в допоміжний замок, відкривши ручний клапан. Міра прикривала її, збивши дрона Кайна, що вискочив із сервісного люка.

— Це було близько, — сказала Рая.

— Ви любите близько, — відповіла Міра.

— Зараз я люблю живими.

— Я теж.

На секунду їхні руки торкнулися біля пульта. Коротко. Швидко. Без обіцянок. Але достатньо, щоб серед реакторного реву стало трохи тепліше.

— П’ятий стабілізатор! — сказала Селена.

Кайн побачив, що програє.

Він змінив напрямок і кинувся не до Астри, а до центрального пульта.

Адріан, у капсулі, побачив це.

— Селено!

Селена обернулася надто пізно.

Кайн схопив її за плече й притис до панелі.

— Ви могли стати імператрицею, — прошипів він.

Селена, затиснута, підняла гайковий ключ.

— А ви могли піти на терапію.

Вона вдарила його в обличчя.

Це не зупинило його повністю, але дало Астрі секунду. Командорка врізалася в нього збоку, відкинувши від пульта. Кайн упав, але потягнув за собою аварійний кабель.

Реактор знову стрибнув.

— Ні! — крикнула Селена. — Шостий контур падає!

Лівія в капсулі відчула, як система рве її сили.

Адріан побачив на своєму екрані попередження: друга капсула перегрівається.

— Перекинь навантаження на мене! — крикнув він.

— Ні! — відповіла Лівія.

— Лівіє, не сперечайся!

— Тоді не кажи дурниць!

Селена вилаялася.

— Обоє замовкніть! Якщо ви зараз почнете родинну драму, я короную реактор і піду!

Еліра швидко знайшла обхід.

— Можна скинути частину навантаження на тронне ядро!

Вальд по каналу миттєво сказав:

— Це може пошкодити спадкову систему.

Селена крикнула:

— Чудово! Вона й так усім зіпсувала життя!

Лівія й Адріан одночасно сказали:

— Робіть.

Еліра перекинула навантаження.

У тронному ядрі чорний кристал спалахнув білим. По золотих коридорах пішла хвиля світла. Портрети згасли. Дзеркала перестали прикрашати обличчя. Герби потемніли. Тронна зала на мить втратила всю свою ілюзорну велич і стала просто великою кімнатою з порожнім кріслом.

Палац ніби видихнув.

Селена активувала останній стабілізатор.

Реакторний гул упав до безпечного рівня.

Тріщини перестали рости.

Усі завмерли.

Потім Н-41 у далекій галереї видала сигнал:

ПРИБИРАННЯ МОЖНА ПРОДОВЖИТИ.
РЕКОМЕНДАЦІЯ: СПОЧАТКУ ПРИБРАТИ ДИКТАТОРІВ.

Марта розсміялася першою.

Потім хтось іще.

Сміх пішов коридорами, нервовий, виснажений, живий.

Кайна не вбили.

Це було важливо.

Не тому, що він заслуговував милості. З милістю в нього були приблизно такі самі стосунки, як у сенату з безкоштовною медициною. Його не вбили тому, що Лівія, вибравшись із капсули, сказала:

— Ні. Він потрібен живим.

Адріан, блідий і ледве тримаючись на ногах, кивнув.

— На суд.

Кайн стояв на колінах, зв’язаний енергетичними путами, з розбитою губою й тим самим холодним поглядом, який навіть поразка не змогла повністю зламати.

— Суд? — сказав він. — Ви все ще вірите в старі слова.

Вальд, який прибув до реакторного ядра разом із Терезою через кілька хвилин після стабілізації, подивився на нього зверху вниз.

— Ні, генерале. Ми просто хочемо, щоб ви вперше почули вирок без можливості його редагувати.

Кайн усміхнувся криваво.

— Палац тріснув. Флот розколотий. Сенат вас зрадить. Колонії відпадуть. Найманці ще в системі. Ви виграли годину, не імперію.

Селена стояла поруч, тримаючи гайковий ключ на плечі.

— Година — це багато. За годину можна полагодити фільтр, врятувати дітей і зіпсувати день дуже самовпевненому чоловіку.

Рая додала:

— А іноді навіть випити каву, якщо корабель не намагається померти.

Міра тихо сказала:

— Кава потім.

Рая глянула на неї.

— Ви це вже вдруге обіцяєте. Я починаю сприймати серйозно.

— Варто.

Їхні погляди зустрілися. Цього разу ніхто не жартував одразу. Навіть Еліра дала їм дві секунди тиші, перш ніж сказати:

— Палац урятовано, але найманці досі стріляють.

— Романтика знову скасована через імперію, — сказала Рая. — Ненавиджу монархії.

Лівія підійшла до Селени.

— Ти врятувала палац.

Селена похмуро відповіла:

— Я врятувала людей у палаці. Не плутай.

— Не плутаю.

— Добре.

Адріан, усе ще тримаючись за край панелі, сказав:

— Дякую.

Селена подивилася на нього.

— Ти справді не звик це казати, так?

— Мені сьогодні часто нагадують.

— Нагадуватимуть ще.

— Справедливо.

Вона оцінювала його кілька секунд.

— Можливо, ти не повністю безнадійний, білий принце.

Адріан ледь усміхнувся.

— Це комплімент?

Лівія сказала:

— Тимчасовий.

Селена кивнула.

— Саме так.

У тронному ядрі тим часом система видала нове повідомлення на всі палацові канали:

СПАДКОВА СИСТЕМА ПОШКОДЖЕНА.
ДИНАСТИЧНА ВЕРИФІКАЦІЯ ПРИЗУПИНЕНА.
ПАЛАЦОВИЙ СТАТУС: СТРУКТУРНО СТАБІЛІЗОВАНИЙ.
ПОЛІТИЧНИЙ СТАТУС: НЕПЕРЕДБАЧУВАНИЙ.

Вальд прочитав і зітхнув.

— Навіть палац навчився сарказму. Моя спадщина живе.

Тереза сказала:

— Це не твоя заслуга.

— Дозволь мені маленьку ілюзію. У мене сьогодні важкий день.

Вона подивилася на нього м’якше.

— У всіх.

— Так. Але я старший і драматичніший.

У золотих коридорах люди виходили зі сховищ. Хтось плакав. Хтось сміявся. Хтось сидів просто на мармуровій підлозі й дивився на тріщини, які лишилися в стінах, наче на шрами живої істоти.

Палац не впав.

Але він більше не був гладким.

На його золоті лишилися лінії, які неможливо було заполірувати до завтрашнього прийому. Неможливо було сховати за гобеленом. Неможливо було назвати “декоративною особливістю історичного переходу”, хоча Вальд визнав, що за старих часів спробував би.

Тріщини стали пам’яттю.

І люди їх бачили.

На орбіті Ровен відбив першу хвилю безпрапорних кораблів, але не знищив їх повністю. Частина відступила в тінь планети. Частина розчинилася серед уламків. Частина, ймовірно, чекала нового покупця, бо найманці, як і сенатори, рідко помирають за ідею, якщо можна перечекати й продати себе дорожче.

“Серафічна Воля” передала в палац короткий сигнал:

Палац стабільний?

Відповідь прийшла від Селени:

Стабільний — це голосно сказано. Не вибухнув.

Ровен прочитав і посміхнувся.

— Вона точно має імператорську кров?

Іра Сен відповіла:

— Можливо, це перший доказ, що кров можна розбавити здоровим глуздом.

На палацовому балконі, де тріщина пройшла крізь золоту підлогу й розділила герб Авреліїв навпіл, Лівія, Адріан і Селена вийшли до людей.

Не для коронації.

Не для оголошення влади.

Не для красивої картинки.

Просто тому, що внизу, в коридорах і на площах, люди хотіли бачити, хто вижив, хто бреше, хто мовчить і хто ще має нахабство стояти.

Лівія говорила першою:

— Палац стабілізовано. Реактор не вибухне. Евакуація продовжується. Генерал Кайн затриманий і буде переданий відкритому трибуналу.

Натовп унизу загув. Не радісно. Обережно. Люди вже навчилися не довіряти перемогам, які оголошують зверху.

Адріан сказав:

— Тронне ядро пошкоджене. Спадкова верифікація призупинена. Я не імператор.

Селена додала:

— І я теж не імператриця. Просто щоб ніхто не почав фантазувати без дозволу.

Хтось унизу засміявся.

Селена продовжила, тримаючи гайковий ключ у руці:

— Палац урятували не корони. Його врятували техніки, слуги, гвардійці, архіваріуси, медики, пілоти, флотські екіпажі й люди, які вчасно вирішили, що накази — не виправдання для дурості. Якщо хтось завтра спробує назвати це “милістю династії”, я особисто знайду його й поясню різницю між милістю та реакторним ключем.

Лівія подивилася на неї з майже захопленням.

Адріан тихо сказав:

— Вона точно нам родичка.

Селена почула.

— Не звикайте.

Потім Лівія сказала останнє:

— Палац із тріщинами залишиться таким. Ми не будемо ховати їх. Не сьогодні. Не завтра. Кожна тріщина — доказ того, що влада ламалася, коли люди перестали мовчати. І якщо цей палац колись знову стане символом, то не вічності престолу. А того, що навіть золото не витримує правди, коли її занадто довго замуровують усередині.

Натовп мовчав.

Потім Марта-кухарка, десь у першому ряду службовців, підняла ніж для сиру.

— І щоб кухні дали нормальні фільтри!

Натовп вибухнув сміхом.

Селена підняла гайковий ключ у відповідь.

— Підтримую!

Це був не гімн.

Не присяга.

Не революційний маніфест.

Це був сміх людей, які майже згоріли в чужій величі й тепер вимагали нормальних фільтрів.

І, можливо, саме з такого сміху починаються держави, які мають шанс не стати черговою імперією з красивою труною.

Унизу в медичному крилі Кайна вели під охороною чорної гвардії. Він чув сміх. Його обличчя не змінилося, але очі стали холоднішими.

Він програв палац.

Не війну.

Поки що.

У тіні однієї з орбітальних станцій безпрапорний корабель прийняв новий зашифрований сигнал:

Кайн затриманий. Активувати резерв “Попіл корони”.

І далеко за межами столиці, у темному секторі, де навіть імперські карти ставили позначку “тимчасово нецікаво”, прокинувся старий архівний маяк.

На ньому засвітився напис:

АРХІВ ОСТАННІХ ПОМИЛОК.
ДОСТУП ЗАПИТАНО.

Палац із тріщинами встояв.

Але тріщини, як виявилося, були не тільки в ньому.

Вони йшли далі — крізь флот, сенат, колонії, старі союзи, родини, архіви й саму ідею імперії, яка так довго вдавала моноліт, що забула: камінь теж має пам’ять.

І тепер ця пам’ять починала говорити.