Пам’ять світил, яких більше не існує - частина V

Мнемонічний пил: токсична ностальгія класу “люкс”

Ми повернулися на «Лиман-7» із саду обнулених сонць так, як повертаються після зустрічі з чимось, що не мало існувати: тихо, швидко і з дурним відчуттям провини, ніби ти випадково зазирнув у чужу шухляду, а там — твоя дата народження, написана чужим почерком.

Шлюз проковтнув нас без урочистостей. Станція зітхнула металом, вирівняла тиск, зробила вигляд, що нічого не сталося, і заплющила очі системними повідомленнями. Вона була старою, але ввічливою: любила не помічати проблеми, якщо вони не вписувалися в стандартний набір аварій. А «гравітаційні спогади видалених зірок» — це, погодьтеся, пункт, який рідко додають у чек-лист техобслуговування.

— Дезактивація, — сухо сказала Лея, коли ми ступили в коридор. — Скафандри в камеру. Фільтри — в утилізацію. Дані — в ізоляцію. Руки — не чухати.

— А якщо дуже свербить? — пробурмотів Сава, стягуючи рукавички. — Це теж “аномалія”?

Лея подивилася на нього так, ніби в її голові за секунду пройшли всі можливі сценарії нашої смерті, і жоден не був таким безглуздим, як цей жарт.

— Якщо дуже свербить, — сказала вона, — значить, ти вже торкнувся того, що не має шкіри. І тоді… — вона не договорила.

Марко тримав контейнер із журналами маяка так, наче це була дитина, яка спить і може прокинутися від невдалого слова. Ірій ішов позаду — не втомлений, не наляканий, просто… зосереджений. Як людина, яка давно знає: найгірше завжди починається після «ми повернулися в безпеку».

Я поніс футляр із маяком у лабораторний відсік. Він мовчав, але в цьому мовчанні було щось невідповідне: ніби пристрій не засинав, а просто слухав, як ми вдаємо, що все ще керуємо ситуацією.

На дверях лабораторії висіла стара табличка: «КАРАНТИН — ВХІД ЛИШЕ ЗА ДОЗВОЛОМ». Лиман-7 був станцією, яка дуже любила таблички. Проблема в тому, що таблички працюють лише на людей, а не на явища. І явища про це чудово знали.

— Вмикай гермозону, — сказав Марко. — І зроби дубль даних у три місця. Одне — локально. Друге — на автономний носій. Третє — туди, де бюрократія не дістане.

— Це куди? — хмикнув Сава. — В пекло?

— У пеклі, — відповів Марко, — теж є архів. Але там принаймні чесно пишуть, що “не підлягає оскарженню”.

Лея вже стояла біля блоку фільтрації, вводила команди й відстежувала показники. Її рухи були точними, але я бачив: їй страшно. Не як людині — як спеціалісту. Страшно від того, що світ почав відповідати не закономірністю, а інтонацією.

— Жодних проб, — сказала вона. — Ніяких “ми візьмемо пилок для аналізу”. Ніяких “ну трошки подивимось”. Усе, що з того саду, може бути… — вона підбирала слово, яке не розвалить їй мозок. — Може бути носієм.

— А ми хто тоді? — буркнув Сава. — Туристи?

Ірій тихо відповів, не дивлячись ні на кого:

— Папір.

Мені не сподобалось, як це прозвучало: надто буденно, надто впевнено. Як правило, яке вже колись спрацювало.

— Досить, — сказав я. — Фіксуємо дані. Порівнюємо з маяком. Виявляємо кореляції. І… не робимо дурниць.

Сава підняв руки в жесті капітуляції.

— Я взагалі проти дурниць, — сказав він. — Але Всесвіт, як бачу, дуже любить їх нав’язувати. Тому, будь ласка, уточни: що саме вважається дурницею? Бо в нас тепер небо пише, пил пам’ятає, а таблички дають накази.

Марко глянув на маяк, потім на карту саду, яка все ще висіла на одному з екранів у вигляді величезних дужок із провалів.

— Дурницею, — сказав він, — буде думати, що ми можемо «почекати, поки пройде».

Лея різко вдихнула.

— Дурницею буде не ізолювати все, що ми принесли.

Я кивнув, не додаючи третього пункту, який крутився в голові: дурницею буде вірити, що ми ще не принесли це в собі.

Пил ми принесли все одно.

Він не виглядав як пил. Жодної красивої хмари, жодного ефектного кадру, жодної «ось воно, космічне прокляття». Це було б надто чесно. Насправді все почалося з дрібного збою у фільтрах гермозони: показники на секунду підскочили й одразу впали. Лея помітила — звісно, помітила. Вона завжди помічає те, що інші списують на шум.

— У нас мікропролом, — сказала вона. — Ненадовго. Але… достатньо.

— Достатньо для чого? — спитав Сава.

Лея подивилася на нього з виразом людини, яка не хоче відповідати, бо відповідь звучить як вирок.

— Для контакту.

Сава тихо вилаявся — коротко, точно, як навігаційна команда.

Марко вже підбіг до вентиляційного блоку.

— Перекрий повітряний контур, — сказав він. — Локалізуй.

— Уже, — відповіла Лея. — Але якщо це… — вона знову замовкла.

Ірій, стоячи біля дверей, раптом усміхнувся — ледь-ледь.

— Воно не любить дверей, — сказав він. — Воно любить легені.

Мені не сподобалося й це.

Я відчув перші симптоми не одразу. Спершу було тепло. Дурне, м’яке тепло, якого не буває на станції. На «Лимані-7» тепло завжди було продуктом системи, а не реальності: сухим, рівним, без запаху. А це тепло пахло… чимось іншим. Сонцем. Піском. Дитинством, якого я не міг згадати, бо його не було.

Я зупинився посеред лабораторії й раптом зрозумів, що хочу посміхнутися. Не саркастично. По-справжньому. І це було найпідозріліше.

— Ви… — почав я, але голос зрадив. Він став чужим, м’яким.

Лея різко підняла голову.

— Не вдихай глибоко, — сказала вона.

Запізно. Я вже вдихнув. І разом із повітрям у мене в груди зайшло щось, що не було киснем. Це був уривок життя.

Я побачив кімнату — круглу, з панорамним вікном. За вікном — блакитне небо й біле сонце, занадто близьке, ніби заглядає всередину. На столі — чашка з тріщиною. На підлозі — теплий килим. Хтось сміявся у сусідній кімнаті. Я знав ці звуки. Я… я був там.

Я моргнув. Лабораторія повернулася. Холодна. Сіра. І від цього стало так боляче, ніби мене викинули з дому — дому, якого ніколи не існувало.

— Що з тобою? — різко спитав Сава, схопивши мене за рукав.

Я хотів сказати «нічого», але слово застрягло. Бо «нічого» — це якраз те, чим нас годували каталоги. А тут було не «нічого». Тут було «занадто багато».

Лея підскочила до мене зі сканером.

— Пульс нормальний. Температура… — вона нахмурилася. — Температура трохи підвищена. Нервова реакція…

Марко дивився на мене так, ніби я щойно став артефактом.

— Ти бачив? — тихо спитав він.

Я кивнув. Мені було соромно, ніби я зрадив щось важливе. А що — не знав.

— Це пил, — сказала Лея, і в її голосі було щось схоже на ненависть. — Він переносить пам’ять.

Сава зробив крок назад.

— Пам’ять, — повторив він. — Чудово. Космічна зараза, яка дарує спогади. Я завжди мріяв підхопити ностальгію як інфекцію. Люкс-клас, як у назві.

Марко, не відводячи від мене погляду, прошепотів:

— “Мнемонічний”… Так.

Ірій тихо додав:

— Токсична ностальгія. Спогади без інструкції користувача. Саме те, що ви не замовляли, але вам доставили.

Вона не зупинялася.

Пил не був видимим, але він був всюди: в паузах між словами, у тих секундах, коли ти зупиняєшся, щоб подумати, і раптом думаєш не своєю головою.

Першою «зламалася» Лея. Не зовні. Лея тримала обличчя, тримала руки, тримала голос. Але я бачив, як у неї розширилися зіниці, коли вона дивилася на спектр маяка.

— Що ти бачиш? — спитав Марко.

Лея ковтнула.

— Я… — вона запнулася. — Я чую спектр.

Сава пирхнув:

— Ага. Я теж інколи “чую” навігаційну карту. Особливо коли вона веде мене в глухий кут. Це називається стрес.

Лея різко повернулася до нього.

— Ні. Це не стрес. Це… — вона стиснула пальці так, що побіліли кісточки. — Це голос. У діапазонах. Він не словами. Він… як інструкція. Як наказ. Як… — вона зробила паузу й тихо додала: — Як колискова.

Від цього слова в мене похололо всередині. Колискова — це найнебезпечніший жанр, коли ти в космосі. Бо колискові співають, щоб ти заснув. А заснути — означає випустити контроль. І ми вже бачили, що тут роблять з тими, хто випускає контроль.

Марко витяг планшет і почав швидко перегортати архівні записи.

— Стара школа, — прошепотів він. — Маяк — не просто перекладач. Це ретранслятор пам’яті. Він підхоплює фрагменти біографій і підсовує їх тим, хто може їх носити.

— Носити, — повторив Сава. — Як хворобу.

Ірій кивнув.

— Як насіння.

Сава скривився.

— Я не садівник.

— А сад уже є, — спокійно відповів Ірій. — І ви в ньому.

Марко раптом завмер. Його пальці зупинилися на екрані.

— О ні, — сказав він тихо.

— Що? — спитав я.

Марко підняв очі, і в них було щось, чого я раніше не бачив: справжня, оголена вразливість.

— Я пам’ятаю, — сказав він. — Я пам’ятаю архів, у якому ніколи не був.

Сава втягнув повітря.

— Ну, вітаю. У нас клуб.

Марко не відреагував на сарказм. Він дивився в простір, але не на станцію — на інший простір.

— Величезна зала, — промовив він, ніби читаючи зсередини. — Полички. Тисячі носіїв. І… запах. Старий пластик, пил, озон. Люди в масках. Вони несуть коробки з написом “ліквідовано”. І… — він ковтнув, — і я знаю ім’я того, хто підписує. Я бачу його руку. Я… я знаю, що він бреше, але все одно ставить печатку.

Лея тихо сказала:

— Це не твої спогади.

Марко гірко усміхнувся.

— Саме тому вони такі жахливі. Бо я не маю права їх мати. Але маю.

Сава раптом затулив рот рукавом і кашлянув. Один раз. Другий. Третій. Я подумав, що це реакція на пил, фізіологія. Але коли він опустив руку, я побачив на його обличчі не біль, а… подив.

— Я відчув запах, — сказав він.

— Який? — спитала Лея автоматично.

Сава поглянув на свої пальці, ніби вони могли розповісти йому правду.

— Сіль, — сказав він. — І водорості. І… — він знову ковтнув, — і мокрий асфальт після дощу. Я ніколи не був на планеті з дощем. А зараз… я стою там.

Він замовк і різко відвернувся, ніби соромився. Навігатори не люблять, коли їхні внутрішні карти перекреслює чужа погода.

— Це смішно, — сказав він нарешті, намагаючись повернути сарказм як щит. — Я все життя ухилявся від “чудових можливостей”, а тепер мене накриває курортна реклама чужого дитинства. Люкс-ностальгія. З бонусом: паніка.

Ірій підійшов ближче й поклав руку Саві на плече. Дуже легко.

— Відпусти, — сказав він.

— Як? — Сава виплюнув слово, як кістку.

Ірій відповів так, ніби це було просто:

— Не тримайся за те, що не твоє. Пил любить, коли його стискають.

Лея різко повернулася до фільтрів, почала запускати додатковий цикл.

— Я можу спробувати… — сказала вона. — Вивести частинки через контур. Але якщо вони вже…

— Уже, — тихо сказав Марко. — Уже в нас.

Я знову відчув тепло. Воно поверталося хвилями, як приплив. І з кожною хвилею я «пам’ятав» більше.

Я пам’ятав, як стояв на балконі й дивився на сонце, яке мало ім’я. Я пам’ятав, як хтось назвав мене по імені, якого я ніколи не чув у своєму житті. Я пам’ятав руки, які торкалися моєї шиї — ніжно, смішно, буденно. І кожного разу, коли хвиля спадала, я повертався в лабораторію «Лиману-7» і відчував втрату так гостро, ніби в мене щойно вкрали власну історію.

— Це пастка, — прошепотів я.

Марко кивнув.

— Це товар, — сказав він. — Ностальгія як продукт. Люкс-клас. Бо справжні спогади — завжди дефіцит. А тут вам дають чужі без ліміту. І ви думаєте: “я хочу ще”.

Сава злісно посміхнувся.

— Я хочу повернути чек і забрати гроші. Але здається, тут гарантія не діє.

Лея різко сказала:

— Ніхто не буде “хотіти ще”. Це токсин. Це… — вона зупинилася, бо слово було страшним. — Це переписування.

Ірій подивився на нас так, ніби ми нарешті назвали правильний термін.

— Так, — сказав він. — Пил — це не сувенір. Це інструмент. Він робить вас носіями тих, кого стерли. Бо стерте не може повернутися як зоря. Воно повертається як пам’ять.

— А навіщо? — спитав я.

Маяк пискнув, і на екрані з’явилося слово — коротке, без пунктуації, як наказ:

ПІДПИС

Лея стиснула зуби.

— Він хоче “підпис”, — сказала вона.

Марко додав:

— Він хоче завершення.

Сава тихо вилаявся.

— А ми хочемо вижити, — сказав він. — Можна якось домовитися?

Ірій відповів спокійно:

— Можна. Але домовленості тут пишуться не словами. Їх пишуть тим, що ви носите всередині.

Ми намагалися “очиститися” як могли.

Лея запустила контур фільтрації на максимум. Вентиляція загуділа, ніби станція намагалася видихнути власний страх. Марко закрив усі журнали в ізольований сейф і поставив на нього три коди — так, ніби коди можуть зупинити те, що проходить крізь пам’ять. Сава, як завжди, зробив найпрактичніше: відкрив аварійний набір і дістав маски.

— Мені байдуже, що кажуть протоколи, — буркнув він. — Якщо пил любить легені, ми йому їх не подаруємо.

Маски були старі, але чесні. Вони не обіцяли героїзму. Вони просто зменшували контакт. І в цій простоті було щось заспокійливе.

Я вдягнув маску й відразу відчув, як хвилі чужої пам’яті стали слабшими. Не зникли — просто відступили. Наче пил образився: “О, ви не хочете мого люксу? Я тоді ще повернусь із колекцією “преміум”.”

— Допомагає? — спитала Лея.

— Трохи, — відповів я.

Сава нахилився до мене й прошепотів:

— Якщо в мене з’явиться спогад про те, як я був щасливим, застрель мене.

Я не знав, жарт це чи прохання. У нас тепер багато речей були двозначними — як пунктуація на небі.

Марко раптом підняв голову.

— Я зрозумів одну річ, — сказав він. — Пил переносить не просто випадкові фрагменти. Він переносить… останні стани.

— Поясни, — сказала Лея.

Марко глибоко вдихнув — але не занадто, як обережний читач, який не хоче затягнутися рядком до кінця.

— Коли зорю “обнулили”, — сказав він, — її світло зникло. Але поле залишилося як тінь. У цій тіні збереглися відбитки процесів. А пил — це… дрібні носії цих відбитків. Як попіл після пожежі. Попіл не горить, але він зберігає запах.

Сава пирхнув.

— Ми в нюховому музеї катастроф. Прекрасно.

Ірій тихо додав:

— Попіл ще й літає. Він любить сідати на те, що живе.

Лея відстежувала сигнали.

— Якщо це “останні стани”, — сказала вона, — то чому ми бачимо біографії? Чому це так… людське?

Марко подивився на маяк.

— Бо хтось зробив це людським, — сказав він. — Хтось налаштував стирання так, щоб видалити не тільки зорі, а й те, що вони означали. А значення — завжди через свідомість. Через пам’ять. Через тих, хто дивився на них і жив під ними.

Мені стало холодно навіть у масці.

— Тобто… — почав я.

— Тобто в пилу не лише зоря, — сказав Марко. — Там люди. Там їхні сцени. Їхні імена. Їхнє тепло.

Лея прошепотіла:

— Тепло, яке ніхто вже не може пережити.

Сава гірко посміхнувся.

— От і приїхали. Люкс-ностальгія: відчуйте тепло, якого не існує. У комплекті — депресія й можливість стати носієм чужої трагедії.

Я хотів посперечатися, сказати, що це занадто драматично. Але тоді знову прийшла хвиля.

Я бачив жінку в білому комбінезоні, яка стояла перед панеллю й повторювала: «Вони сказали, що якщо підписано, то зникне». Я бачив чоловіка, який сміявся — нервово, порожньо — й казав: «Всесвіт не підписався, але ми поставили штамп. Значить, ми перемогли». Я бачив дитину, яка малювала на склі знак питання з зірок і питала: «Мамо, а якщо вони стерли сонце, чому воно все одно сниться?»

Я не витримав і зняв маску на секунду, щоб видихнути. І одразу зрозумів свою помилку: пил не чекав. Він увійшов, як запрошений гість, який не питає, чи вдома господар.

Я схопився за край столу, щоб не впасти.

— Ти знову… — Лея підбігла.

— Я пам’ятаю її, — прошепотів я. — Дитину. Вона… вона малювала знак питання. Вона… — я задихнувся. — Це ті сузір’я. Це небо. Це вже було.

Марко завмер.

— Ти маєш на увазі, — сказав він повільно, — що сузір’я-пунктуація — це не “новий дизайн”. Це… старий.

— Це пам’ять, — відповів Ірій. — Пам’ять того, хто дивився на небо, коли його стирали. Пам’ять, яка повернулася як інтерфейс.

Сава важко видихнув.

— Отже, Всесвіт не тестує. Він згадує. І ми — його нагадування.

Лея опустила очі на свої дані.

— Я можу зіставити частоту “пилових” хвиль із підписом маяка, — сказала вона. — Якщо ми знайдемо закономірність, ми зможемо… — вона зупинилася. — Ми зможемо зрозуміти, що саме він хоче “повернути”.

— Або що саме він хоче забрати, — буркнув Сава.

Марко кивнув:

— Дрібний шрифт.

Ірій сказав тихо:

— Інструкцію.

Найстрашніше в спогадах без інструкції — те, що вони здаються твоїми.

Пил не просто показував картинки. Він вбудовував відчуття. Він приносив упевненість, що ти це жив. І тоді твоя справжня історія починала виглядати блідо, як копія з поганим стисненням.

Я сидів на підлозі лабораторії, притиснувши спину до холодної панелі, і намагався згадати власне дитинство: звідки я, як пахне моя перша кімната, хто називав мене по імені. Але пам’ять ковзала. Натомість приходили чужі деталі: теплий килим, тріснута чашка, біле сонце, яке мало ім’я.

— Ти тримаєшся? — спитав Марко.

Я кивнув, хоча не був певний, що це “я” киваю.

— Воно… — я ковтнув. — Воно дає мені щастя. Маленьке, просте. І потім забирає. Наче рекламний пробник.

Сава злісно пирхнув:

— Пробник щастя. Люкс-ностальгія. Наступне — підписка.

Лея різко підняла голову.

— Не жартуй, — сказала вона. — Це може бути саме так.

Сава замовк. Його чорний гумор працював лише тоді, коли реальність не встигала за ним. Тут реальність бігла попереду, махаючи табличкою “не турбувати”.

Марко сів поруч зі мною, але на відстані — ніби боявся, що спогади заразні через близькість.

— Я теж відчув, — сказав він тихо. — Не картинку. Вину. Ніби я підписав те, що не мав підписувати.

— Ти не підписував, — сказала Лея.

Марко гірко усміхнувся.

— Але пил підкидає відчуття так, ніби підписував. І мозок вірить. Бо мозок любить завершені історії. Він любить винуватого. Він любить причинно-наслідковий зв’язок.

Ірій, який досі мовчав, раптом промовив:

— Вони зробили стирання людським. Тому що тоді люди самі себе з’їдять. Пам’ять — найкраща зброя, коли не хочеш залишати слідів.

Лея різко повернулася до нього.

— “Вони” знову, — сказала вона. — Хто?

Ірій поглянув на карту саду, на маяк, на слово «ПІДПИС», яке ще світилося на екрані, ніби наполегливо нагадувало про контракт, який ми не читали.

— Ті, хто вважає, що печатка сильніша за небо, — сказав він. — Ті, хто ставить “ліквідовано” на світлі. Ті, хто боїться того, що не можна контролювати, і тому видаляє.

Сава знову повернув сарказм як зброю:

— А, тобто “звичайні люди при владі”. Ясно. Люблю, коли космічні жахи виявляються просто менеджментом.

Марко подивився на нього втомлено.

— Найстрашніше, — сказав він, — що ти можеш бути правий.

Лея вимкнула один із екранів, потім увімкнула знову — ніби намагалася стерти слово «ПІДПИС» перезавантаженням. Слово залишилося.

— Воно не в екрані, — прошепотіла вона. — Воно в… — вона торкнулася пальцями своєї скроні, — в нас.

І тоді я зрозумів: пил — це не просто токсин. Це запрошення. Якщо ти починаєш пам’ятати чуже, ти стаєш місцем, де чуже може існувати. І це, мабуть, єдиний спосіб для «світил, яких більше не існує» повернутися: не як зорі, а як відчуття тепла, яке хтось ще може пережити.

Але навіщо? Щоб їх пожаліли? Щоб їх згадали? Чи щоб через нас дописати те, що «не дописано»?

Маяк пискнув. На екрані з’явилося ще одне слово, коротке, як удар:

ВІДКРИЙ

Сава підняв брови.

— О, чудово. Тепер у нас тут інтерфейс із кнопками. “Відкрий”. Де кнопка “скасувати”?

Марко не відповів. Він дивився на слово так, ніби вже бачив його в архіві, якого не існувало.

Лея тихо сказала:

— Воно хоче, щоб ми відкрили дужки.

Я здригнувся. Дужки із саду. Вставка реальності. Примітка, яку хтось хотів заховати.

Ірій кивнув.

— Так, — сказав він. — Сад — це не кладовище. Це сейф. А пил — ключ, який робить вас здатними його відчинити.

— І що там у сейфі? — глухо спитав я.

Ірій подивився на мене довго, ніби оцінював, чи витримаю.

— Підпис, — сказав він. — Справжній. Те, що вони вирвали. Те, що зробило можливим стирання. Або те, що може його скасувати.

Лея прошепотіла:

— Скасувати… видалення?

Марко криво усміхнувся.

— “Відновити файл”, — сказав він. — Космічна версія. Без корзини. Без резервної копії. І з попередженням “ця дія незворотна”.

Сава тихо, майже без сарказму, додав:

— Ну хоча б чесно.

Цієї ночі я не спав.

На станції сон — це завжди компроміс. Ти лежиш, знаючи, що в будь-яку секунду може завити сигнал. Але цього разу сигнал був не зовні. Він був усередині. Пил, навіть крізь маску й фільтри, залишався в мені як тонка нитка тепла. Він підкидав уривки — не картинки, а стани: як ти усміхаєшся комусь; як ти розумієш, що тебе люблять; як ти вірив, що сонце не можна вимкнути, бо це ж… сонце.

І кожного разу після цього приходив інший стан: холод. Порожнеча. Табличка “не турбувати” на могилі світла.

Я встав і пішов у навігаційну. Екран із картою неба все ще показував пунктуаційні сузір’я. Вони були там, тихі, вперті, як граматика, яка не зникає, якщо її ігнорувати.

Я подивився на порожнину-адресу. Вона здавалася глибшою, ніж учора. Наче чекає.

— Ти теж не спиш, — сказав голос позаду.

Це був Сава. Він тримав у руці кружку з кавою — кавою, яка на «Лимані-7» завжди смакувала так, ніби її теж списали, але вона все одно вперто існує.

— Не виходить, — відповів я.

Сава стояв поруч, дивився на порожнину.

— Я бачив море, — сказав він раптом.

— Ти ж казав…

— Я знаю, — перебив він. — Але я його бачив. І знаєш, що найгірше? Мені сподобалось. Я відчув, що хочу повернутися. У чуже місце. У чужий спогад. Бо там було… легко.

Я мовчав.

Сава ковтнув каву й скривився, ніби смак повернув його в реальність.

— Пил — це пастка. Він дає тобі “люкс”. І ти починаєш думати, що твоя справжня реальність — дешевий варіант. А потім він попросить плату.

Я кивнув.

— “Підпис”, — прошепотів я.

Сава тихо засміявся.

— Точно. А знаєш, що ще гірше? — він нахилився ближче. — Я підозрюю, що плата вже знята. Просто ми ще не отримали чек.

Я подивився на екран. Сузір’я-знак питання світилося слабко, але стабільно. І мені здалося, що питання адресоване не нам як команді. А мені. Моїй увазі. Моєму звичному «дивитися довго».

— Ми можемо не йти назад, — сказав я, намагаючись звучати переконливо.

Сава глянув на мене з втомленою іронією.

— Можемо, — сказав він. — Тільки тоді нас “повернуть”. Пам’ятаєш? Граматика.

Я закрив очі. Я відчув, як у грудях знову тепліє. Як нитка пилу напружується, ніби хтось за неї тягне.

— Воно хоче, щоб ми відкрили, — прошепотів я.

Сава кивнув.

— Тоді давай зробимо це по-людськи, — сказав він. — З планом, з масками, з дублями. І з розумінням, що ми — ідіоти.

— Ти сказав “по-людськи” і “з розумінням, що ми — ідіоти” в одному реченні, — відзначив я.

— Так, — Сава криво усміхнувся. — Це і є по-людськи.

Вранці (якщо на орбіті існує “ранок” як не іронія) ми зібралися знову в лабораторії.

Лея виглядала виснаженою, але зібраною. Марко приніс роздруківки — старомодні паперові стрічки, які він надрукував “про всяк випадок”, бо папір, на його думку, менш схильний до маніпуляцій. Ірій сидів, схрестивши руки, й дивився на маяк, наче на старого ворога, з яким тебе пов’язує дивна повага.

— У нас є кореляція, — сказала Лея. — Хвилі пилових спогадів синхронізуються з “підписом” маяка. Це як… — вона пошукала слово, — як керована ін’єкція.

Марко кивнув.

— Тобто це не хаос. Це доставка.

Сава підняв руку.

— Можна я уточню? Нам доставляють чужі біографії, як посилки. І ми їх приймаємо, бо не можемо відмовитися. Так?

Лея не відповіла, але її погляд сказав “так”.

— Чудово, — Сава видихнув. — Я хочу залишити негативний відгук.

Марко нахилився над даними.

— Є ще одна штука, — сказав він. — У спогадах повторюються імена. Не наші. Але стабільні.

Лея швидко підхопила:

— Так. Імена прив’язані до конкретних “провалів” у саду. Наче кожен провал — це не просто тінь зірки, а… контейнер історій.

Ірій тихо сказав:

— Кожна стерта зоря мала свою цивілізацію. Своїх людей. Своє тепло.

У мене знову стиснуло груди. Бо в цьому було щось страшенно людське: ми завжди думаємо, що коли відкручуємо лампочку, ми прибираємо світло. Але тут прибрали сонця. І разом із ними — життя, яке під ними існувало. А тепер це життя повертається як пил. Як доказ. Як звинувачення.

— Найстрашніше, — прошепотіла Лея, — що це працює. Воно робить нас… носіями.

— А носій — це людина, — сказав Марко. — От і все. Їм не треба відновлювати зорю. Їм треба відновити підпис через того, хто дихає.

Сава глухо сказав:

— І знову. Я не підписувався.

Маяк пискнув. Слово «ВІДКРИЙ» з’явилося знову, але тепер під ним — нове:

САД

І ще нижче:

ДОКАЗ

Марко завмер.

— “Доказ”, — повторив він. — Отже, це не просто повернення. Це… суд.

Лея зблідла.

— Суд кого?

Ірій подивився на нас і тихо сказав:

— Суд тих, хто стирав. Але свідками будемо ми.

Сава повільно поставив кружку на стіл.

— Ну що ж, — сказав він з гірким сарказмом. — Вітаю. Ми в космічному процесі. Роль: свідки з отруєною ностальгією. Оплата праці: виживання під питанням.

Я кивнув. Бо сперечатися вже не було з чим: пил у легенях робив усе надто реальним.

— Ми летимо назад, — сказав я.

Лея різко:

— У масках. У гермокапсулах. Без зайвого повітрообміну. І без героїзму.

Марко додав:

— І з записом у реальному часі. Якщо це доказ, він має бути зафіксований.

Сава підняв брову.

— А якщо доказ — це ми?

Ірій тихо відповів:

— Тоді вам залишиться лише одне: не дати себе переписати повністю. Залишити хоч одну свою фразу.

Я відчув, як у грудях знову ворухнулася нитка тепла. Чуже тепло. Люкс-ностальгія. Токсин, який підсолоджує пастку.

І я раптом зрозумів стару істину, яку ми всі знаємо, але чомусь забуваємо: найстрашніше — це не монстри. Монстри хоча б чесні. Найстрашніше — це спогади, які приходять без інструкції користувача і поводяться так, ніби завжди жили в тобі.

Бо монстра ти можеш убити або втекти. А зі спогадом ти сперечаєшся сам із собою — і завжди програєш комусь, хто знає тебе краще, ніж ти. Навіть якщо цей хтось — пил.