Місто без сонця, де ховалися ті, хто вижив

Частина VІІ другої книжки «Перший стрибок у темряву її очей»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

Чорна вежа Ноксара зачинилася за ними без звуку.

Це було гірше, ніж якби вона грюкнула.

Грюкіт хоча б мав би людську ввічливість повідомити: усе, назад дороги немає, можете починати шкодувати про свої рішення офіційно. Але вежа просто замкнулася — так тихо, ніби ніколи й не відкривалася, ніби десантна група «Едему-7» не щойно увійшла в серце мертвого міста, а давно була частиною його темної пам’яті. Камінь за спиною злився в суцільну чорну стіну, і навіть сині лінії на підлозі погасли на кілька секунд, залишивши їх у темряві, де власне дихання в шоломі звучало непристойно живим.

Лія Арден стояла першою.

Вона не рухалася.

Капітанка мала показувати спокій. Це правило, очевидно, переживе навіть кінець людства, бо людство могло втратити мораль, міста, планети, здоровий глузд і половину флоту, але обов’язок командира виглядати так, ніби все йде за планом, залишався священним. Навіть якщо план складався з пунктів: увійти в мертву вежу, не спровокувати давній архів, не дати Землі розстріляти пам’ять чужої цивілізації, не втратити Саеру в минулому, не зламатися самій і, по можливості, не впасти обличчям у підлогу перед старшим тактиком.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/pershii-stribok-u-temryavu-ochei-b456004?c=5065370