Планета, де компліменти звучать як меню

Прокидатися після аварійної посадки взагалі не належить до тих задоволень, заради яких люди подорожують галактикою.

Прокидатися після аварійної посадки зв’язаною, з гірким присмаком отрути на язиці, з головою, яка пульсує так, ніби в ній оселився маленький, злий і дуже працьовитий молоток, — це вже окрема форма космічного хамства. А якщо при цьому твоє перше чітке враження полягає в тому, що тебе несуть кудись, як урочисто загорнуту проблему, то навіть найвищий рівень внутрішньої дисципліни починає підозрювати, що день задався не зовсім ідеально.

Лея Вальмор розплющила очі не одразу. Спочатку прийшли запахи. Дим. Сіль. Піт. Солодкий, майже медовий аромат розтертого листя. Ще щось м’ясне, пряне, підсмажене — надто виразне, щоб бути випадковим. Потім з’явився рух: рівне, пружне похитування, ніби її тіло несли на широких плечах люди, які звикли ходити лісом так, як багаті жінки ходять по дорогому килиму — без поспіху, впевнено і з тихим презирством до всіх перешкод.

Лише після цього світ нарешті ввімкнувся зображенням.

Над нею пливло небо — не суцільне, а розірване на клапті величезним листям, ліанами, темно-зеленими віялами гігантських папоротей. Між ними миготіло світло. Десь високо, крізь крони, проступав один золотавий диск і дві менші, блідніші цятки, схожі на недоспані супутні світила, які запізнилися на власну зоряну систему. Повітря було густим, майже тілесним. Воно лягало на шкіру теплими руками, обіймало, липло до губ, до повік, до думок.

Лея поворухнулася — і відразу зрозуміла три речі.

По-перше, руки були зв’язані за спиною м’яким, але напрочуд міцним плетеним волокном. По-друге, ноги також зв’язані, хоча менш щільно: її несли не як труп і не як дрова, а швидше як цінний вантаж, який не хотіли пошкодити передчасно. По-третє, отрута ще не вийшла з крові до кінця, але розум уже повертався, а разом із ним — найулюбленіший механізм виживання: холодна, суха, трохи образлива ясність.

Вона лежала на чомусь схожому на жердину, вкриту м’якою тканиною або шкурами. Попереду рухалися широкі спини чоловіків, розписані біло-червоною фарбою. На шиях у них висіли зуби, поліровані пластини, металеві уламки, дрібні кістки й фрагменти чогось, що колись було технологією, а тепер стало прикрасою. Позаду бряжчали списи. Праворуч хтось сміявся тихим гортанним сміхом. Ліворуч хтось щось промовив, і кілька голосів відповіли — коротко, майже поважно. Не було метушні. Не було дикунської істерики. Це був хід процесії. Урочистої, спокійної, майже святкової.

Лея прокашлялася.

Процесія зупинилася не вся, а лише настільки, щоб двоє тих, хто ніс її, трохи підняли жердину вище. Зліва в поле зору увійшло обличчя Рагга.

Навіть у такому стані вона змушена була віддати йому належне: вождь людожерів мав вигляд чоловіка, якого хтось ліпив із темного дерева, диму і надмірної самовпевненості. Його шкіра блищала бронзою. На плечах грали сухі сильні м’язи. Волосся було зібране в довгі вузли, переплетені тонкими металевими кільцями. Вилиці — гострі, рот — надто красивий для пристойної людини, очі — уважні, голодні, розумні рівно настільки, щоб бути небезпечними. На грудях висів широкий нашийник зі старих пластин, на стегнах — темна тканина й шкіряні ремені. На передпліччях — браслети з кістки й полірованого металу.

Він дивився на неї з тим виразом, який Лея знала занадто добре. Так дивляться на коштовну річ, на супротивника, якого варто запам’ятати, і на жінку, яку хочеться довго не відпускати. У випадку Рагга до цього домішувалося ще одне відчуття — майже гастрономічне. Воно настільки відверто стояло в його погляді, що в будь-якій цивілізованій системі це вже вважалося б образою.

— Я дуже сподіваюся, — прохрипіла Лея, — що у вас тут так носять почесних гостей, а не майбутню вечерю.

Він, звісно, не зрозумів жодного слова. Але інтонацію вловив. Усміхнувся — повільно, показавши рівні білі зуби.

Це не заспокоїло.

Рагг торкнувся пальцями її підборіддя. Обережно. Майже лагідно. Повернув її обличчя вбік, ніби перевіряючи, чи не зіпсувала аварія товарний вигляд. Його погляд ковзнув по шиї, по ключицях, по краю роздертого коміра комбінезона, по смужці шкіри на стегні. Після чого він сказав щось своїм — коротко, владно. Голоси навколо відгукнулися одразу. Хтось засміявся. Хтось майже шанобливо зітхнув.

— Можу запропонувати попередній переклад, — ледь чутно озвався в її лівому вусі Ікар.

Лея внутрішньо ледь не зойкнула від полегшення. Голос був слабкий, зі скреготом, із шумами резервного каналу, але живий.

— Ти працюєш, — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами.

— Формально я страждаю, — відповів ШІ. — Але так, мій сигнал проходить через аварійний комунікатор у твоєму комірі. Не дякуй. Краще оціни, як неймовірно безглуздо ти виглядаєш: жива, зв’язана і все одно кокетуєш.

— Я не кокетую. Я збираю дані.

— Зазвичай саме так починаються твої найгірші романи.

Рагг різко озирнувся, ніби щось почув. Лея одразу змовкла. Вождь уважно глянув їй у лице, але, схоже, вирішив, що полонянка просто блідне красиво. Це також було мистецтвом. Лея давно довела його до професійної досконалості.

Процесія рушила далі.

Джунглі навколо ставали дедалі густішими. На стовбурах росли товсті грибоподібні нарости, що світилися блідо-блакитним навіть удень. Між деревами тягнулися канати ліан, усіяні жовтими квітами розміром із людську долоню. Високо над головою щось кричало голосом, підозріло схожим на скандалізовану жінку. Під ногами шурхотіли сухі листки, хоча повітря було таким вологим, що Лея готова була заприсягтися: навіть пил тут пітнів.

Вона уважно рахувала кроки, людей, типи зброї, відстані між ними. Двоє носіїв, двоє попереду, четверо ззаду, ще щонайменше шестеро по флангах. Списометальні трубки. Довгі ножі з кістяними руків’ями. Один старий імпульсний карабін колоніального зразка, прикрашений бісером настільки старанно, ніби це вже не зброя, а сімейна реліквія. Шанси вирватися були приблизно такі самі, як шанси переконати митну службу виписати вибачення замість штрафу.

— Маю ще одну хорошу новину, — тихо сказав Ікар.

— Зараз ти неймовірно ризикуєш.

— Мовна база поступово зшивається. Вони повторюють кілька слів дуже часто. Одне, найімовірніше, означає “небесна”. Інше — “жива”. Третє… боюся, щось на кшталт “солодка” або “ніжна”.

— Це все ще не звучить як гостинність.

— Я ж не сказав, що новина хороша для тебе. Вона хороша для аналізу.

Лея прикрила очі на секунду. Голова гуділа. Тіло ломилося, шкіра пам’ятала чужі руки, удар, пісок, приниження. Але паніка не приходила. Паніка — це розкіш для людей, які не звикли виживати серед ворожих інтересів. Вона ж просто розкладала обставини на дрібні частини, як ювелір розкладає чуже намисто перед тим, як зняти з нього найцінніше й непомітно піти.

Нарешті джунглі розступилися.

Перед ними лежало поселення.

Якби цивілізований архітектор, який виріс на імперських каталогах і надто любив тропіки, зійшов із глузду серед канібалів, результат виглядав би приблизно так. На широкій терасі між джунглями й береговою смугою стояли великі павільйони з дерев’яними каркасами, обшиті плетеними панелями та уламками старих металевих листів. Дахи були вкриті блискучим зеленим матеріалом, який нагадував одночасно листя, шкіру й поліровану луску. Між будівлями проходили містки, підняті над землею. У центрі височів круглий майданчик із кількома кам’яними вогнищами. Навколо них стояли стовпи, прикрашені стрічками, черепами тварин, мушлями, дзвониками й деталями техніки.

Далі, майже біля самої лагуни, виднілися руїни чогось значно старішого — колоніальної станції чи форпосту. Білі стіни, давно об’їдені рослинами. Арки. Металеві каркаси. Вежа зв’язку, навпіл задушена ліанами. На ній ще можна було розрізнити імперський герб, перетворений часом, вітром і чужими руками на декоративну ганьбу.

— О, — сказала Лея. — Отже, у них є смак.

— Історично крадений, — відповів Ікар. — Але так, візуально все напрочуд цілісно. Можна сказати, що тебе викрали люди з виразним художнім баченням.

Поселення ожило в ту ж мить, коли їх побачили. Люди виходили з тіні павільйонів, спускалися з містків, завмирали на сходах, оберталися від вогнищ. Жінки в легких тканинах і масивних прикрасах. Діти з намальованими колами на щоках. Старі чоловіки зі шкірою, схожою на оброблену кору. Молоді воїни, що носили власну красу так демонстративно, ніби це теж зброя. Усі дивилися на Лею.

І знову — жодного безумного галасу.

Нею милувалися. Її розглядали. Її оцінювали.

Так дивляться на рідкісну тварину, на небезпечне диво, на дуже дорогу річ і на страву, яку подають лише раз у покоління. У поглядах було захоплення, цікавість, похіть, побоювання і та відверта фізична зацікавленість, від якої шкіра починає пам’ятати власну ціну.

Її внесли на центральний майданчик і поклали на низьку платформу, вкриту темно-червоною тканиною. Не кинули. Не штовхнули. Саме поклали. Навіть руки носіїв відсмикнулися не одразу, а з тією обережністю, з якою відкладають коштовний посуд або ніжну, ще живу проблему.

Рагг піднявся на кам’яний виступ біля вогнища й щось сказав. Голос у нього був глибокий, сильний, красивий у найгіршому можливому сенсі. Слова прокотилися над майданом. Народ відповів. Потім ще раз. І ще.

— Переклад приблизний, — прошепотів Ікар. — Але зміст насторожує. Він говорить, що ти — дар згори, що тебе принесло небо, що тебе треба шанувати… і не псувати.

— “Не псувати” звучить тривожно конкретно.

— Погоджуюся. Особливо в контексті їхньої кулінарної етики.

До платформи підійшли троє жінок. Старша — висока, статечна, з поголеними скронями й густим намистом із металевих шайб на грудях. Дві молодші — гнучкі, красиві, з голими руками, пофарбованими синіми спіралями. Вони опустилися біля Лєї на коліна.

Одна торкнулася її волосся. Друга — зап’ястя. Старша жінка провела довгими пальцями вздовж її шиї, плеча, ребер, стегна. Не грубо. Професійно. Так торкаються лікарі, кравчині й м’ясники. Лея не знала, яка з трьох професій тут вважалася найбільш престижною.

— Зараз я починаю ображатися, — пробурмотіла вона.

— На об’єктивність? — поцікавився Ікар.

— На методологію.

Старша жінка щось промовила до Рагга, не відводячи очей від Лєї. Той уважно вислухав. У натовпі прокотився гул. Хтось засміявся. Один із молодих воїнів, який стояв біля сходів, відверто облизнув губи. Його подруга вдарила його по плечу з таким виразом, ніби дорікала не за думку, а за погані манери.

— Вони обговорюють тебе, — сказав Ікар. — І я не впевнений, що хочу перекладати дослівно.

— Перекладай.

— Старша щойно сказала, що ти “надто тендітна для вогню без підготовки”. Один із чоловіків не погодився і повідомив, що “небо робить м’ясо солодшим”. Жінка відповіла, що в нього ніколи не було смаку. Внутрішня дискусія, словом, жвава.

Лея вдихнула повільно.

Страх був. Він сидів десь під діафрагмою, холодною кісткою, маленькою голкою. Але поверх нього вже накладалася робота розуму. Ці люди не були хаосом. Вони були суспільством. З правилами. Ієрархією. Церемоніями. Способами відтерміновувати бажане. А це означало, що між “голодом” і “дією” існує поле для маневру. Вона ж ніколи не вміла жити без маневру.

Рагг спустився з виступу, підійшов до платформи й став біля неї так близько, що на його шкірі можна було розгледіти дрібні сліди старих шрамів. Він нахилився, і тінь від його тіла лягла їй на груди та живіт. Натовп затих.

Вождь торкнувся двома пальцями її нижньої губи.

Повільно.

Лея не здригнулася. Це було важливо. Вона просто підняла на нього очі й усміхнулася тим особливим виразом, від якого у людей зі слабкою дисципліною починалися дурні ідеї. Рагг завмер. У його погляді спалахнуло щось ще. Не лише голод. Інтерес. Захоплення. Потяг. Незручна людяність, яка часом лізе навіть у найнепристойніші обставини.

Лея ледь відхилила голову, ніби сама дозволила йому цей дотик, а не терпіла його через зв’язані руки.

— От і добре, — сказала вона тихо. — Дивися. Чим довше дивитимешся, тим менше хотітимеш псувати.

Він не зрозумів тексту. Але знову зрозумів тон. Рагг усміхнувся, на мить майже хлопчиськом, який щойно знайшов щось небезпечне і вже хоче забрати собі.

— Це було безвідповідально ефективно, — зітхнув Ікар.

— Дякую.

— Я не хвалив. Я фіксую початок чергової катастрофи з еротичним ухилом.

Після короткої наради її не повели до казана. Це вже було перемогою, хоч і заниженого рівня.

Замість цього Лею підняли, звільнили ноги, але руки лишили зв’язаними, і провели до окремого павільйону збоку від центрального майдану. Дорогою вона встигла побачити достатньо, щоб склалася перша мапа цього місця.

Поселення було не просто багатим на оздоби — воно було одержиме церемоніальністю. На стовпах висіли гірлянди з мушель, пір’я й металевих дисків. На кожному перехресті стояли чаші з пахучим димом. Біля входів до будівель лежали гладкі камені з вирізаними спіралями. У двориках сушилися фрукти, трави, смужки риби і, на одній мотузці, щось підозріло схоже на маленькі людські фаланги, пофарбовані в червоний колір. Лея не стала дивитися вдруге. Іноді самоповага полягає в тому, щоб не отримувати підтверджень того, що й так уже ясно.

Павільйон, куди її привели, був напіввідкритий до саду. Усередині — низьке ложе, широкі дерев’яні чаші з водою, тканини, підвішені до стелі, і кілька бронзових дзеркал настільки старих, що вони, ймовірно, пам’ятали ще імперську пристойність. На підлозі лежали шкури. На стінах висіли маски — деякі тваринні, деякі майже людські, всі трохи образливі.

— Окрема кімната, — сказала Лея. — Отже, я не просто вечеря. Я вечеря для особливого випадку.

— Або жертва з відтермінованим використанням, — чемно уточнив Ікар.

— Тобі ніколи не казали, що вміння підтримати розмову — це дар?

— Я штучний інтелект. Мій головний дар — діагностувати, наскільки ти недооцінюєш небезпеку.

Двоє молодих жінок, ті самі, що оглядали її на майдані, зайшли слідом. За ними — старша. Вони щось промовили, показали на чаші з водою, на тканини, на Лєю. Лея зрозуміла достатньо: її збиралися мити.

— Ні, — сказала вона.

Жінки чемно усміхнулися так, ніби почули не заперечення, а милу іноземну безглуздість.

Одна з них підійшла ближче. Гарна. З темними очима й плечима, що блищали олією. Вона легенько торкнулася Лєїного розірваного рукава, показала на бруд, кров і пісок. Потім торкнулася власного волосся, шиї, провела рукою вниз по собі, ніби натякаючи на очищення, підготовку, красу.

— Бачиш? — сказав Ікар. — Вони теж вважають, що тебе треба привести до ладу.

— Як інтелігентно.

— Це одна з ознак цивілізації. Догляд за їжею перед подачею.

Лея вилаялася крізь зуби, але дозволила жінкам підійти. Опір зараз означав би тільки втрату сил. А сили були валютою, яку на такій планеті витрачати слід ще обережніше, ніж довіру.

Її розв’язали лише частково: руки звільнили спереду, але зап’ястя лишили з’єднаними довгою плетеною стрічкою, кінець якої тримала старша жінка. Символічно. Образливо. Надзвичайно практично.

Вода в чаші виявилася прохолодною й пахла квітами. Одна з жінок обережно стирала з її шкіри бруд і кров. Інша розчісувала волосся чимось схожим на кістяний гребінь. Вони не поводилися вороже. Навпаки — у їхніх дотиках було навіть певне захоплення, немов їм довірили рідкісну коштовність. Але від цього ставало не легше. Увесь ритуал нагадував підготовку нареченої, пацієнтки або святкової страви. У її випадку різниця між цими категоріями була небезпечно розмитою.

Коли одна з молодших жінок торкнулася синця на її стегні, Лея мимоволі стиснула зуби. Та підняла на неї очі й сказала щось м’яке. Потім доторкнулася до власних ребер і зобразила гримасу болю. Співчуття.

— От бачиш, — мовив Ікар. — Тебе не ненавидять. Тебе цінують.

— Це заспокоює рівно ніяк.

Жінки натерли її шкіру пахучою олією, яка зняла липкість поту й пилу. На рану під ключицею наклали темно-зелену пасту. На зап’ястя пов’язали тонкі стрічки з червоними бусинами. Волосся зібрали не повністю, лишивши кілька пасом біля скронь. Потім принесли легкий одяг — щось на кшталт довгої, м’якої накидки кольору світлого піску, яку закріпили на одному плечі металевою застібкою у формі птаха.

Лея глянула на себе в старе бронзове дзеркало й тихо фиркнула.

Вона виглядала не як бранка. Вона виглядала як дуже дорога проблема, спеціально підготовлена для урочистого лиха.

— Вони стилізують тебе, — констатував Ікар. — І мушу неохоче визнати: з точки зору композиції працює бездоганно.

— Принаймні мене не подають брудною.

— Це справді додає ситуації благородства.

Після купання їй принесли їжу.

Не людську. Поки що.

На низький столик поставили тарілку з рожевим м’ясом якоїсь риби, фрукти, що пахли цитрусом і перцем, темний густий напій і шматочки кореня, від яких язик трохи німів. Жінки уважно дивилися, чи їсть вона. Лея їла обережно, не показуючи голоду. Голод — завжди слабкість, навіть коли ти фізично голодна. Особливо тоді.

Поки вона їла, зовні то й діло проходили люди. Чоловіки заглядали під приводом справ. Жінки — під приводом безсоромної цікавості. Діти взагалі не вдавали нічого. Один хлопчик років восьми підійшов до самого входу, нахилив голову й запитав у старшої жінки щось так серйозно, що та спершу насупилася, а потім шльопнула його по потилиці. Натовп поруч засміявся.

— Переклад? — поцікавилася Лея.

— Він запитав, чи правда, що небесних жінок треба спочатку цілувати, а вже потім смажити, — відгукнувся Ікар. — Старша відповіла, що діти нині зовсім без сорому.

Лея ледь не вдавилася напоєм.

— Чарівно.

— Зате сімейні цінності, як бачиш, живі.

Ближче до вечора, коли вологе світло почало густішати й тіні в саду стали синішими, її знову покликали на центральний майдан.

Цього разу без поспіху. Без грубості. Просто як запрошення, від якого неможливо відмовитися, коли довкола вісім озброєних воїнів і вождь із поглядом, що змішує апетит із захватом.

На майданчику горіли вогнища. Дим пахнув смолою, солодкими травами й чимось терпким, майже винним. По колу сиділи старійшини. За ними — воїни, жінки, діти. Усі прибрані, розписані, прикрашені. На кількох довгих столах лежали фрукти, риба, печене м’ясо невідомого походження, коржі, чаші з соусами. Над ними висіли бронзові дзвіночки, що тихо дзенькали від вітру.

— Святкова вечеря, — сказала Лея.

— У твоєму житті це словосполучення набуває дедалі конкретніших загрозливих форм, — погодився Ікар.

Рагг сидів на підвищенні, обіпершись ліктем на коліно. На його плечі тепер лежала темна накидка, розшита металевими дисками. На шиї додалося ще одне намисто — цього разу з дрібних золотистих зубів якоїсь морської тварини. Його волосся було розпущене частково, і це робило його ще більш неприпустимо красивим для людини, якій не можна довіряти навіть власний ніж, не те що долю.

Коли Лею вивели в коло, усі знову замовкли.

Рагг повільно підвівся, підійшов і став навпроти. Дивився довго. Публічно. Без сорому. Потім простягнув руку до її плеча, провів пальцями по тканині накидки, оцінив, як вона сидить на ній. У його погляді було щось майже ніжне. Якби Лея не бачила раніше, як ті самі руки стискають спис, вона б навіть образилася на долю за таку естетику в настільки поганому контексті.

Він сказав щось людям. Старійшини відповіли. Одна зі старих жінок, суха як корінь, промовила довгу фразу. Інший старий захитав головою. Молодші воїни загомоніли. Суперечка наростала.

— Вони обговорюють порядок, — сказав Ікар. — І я починаю розуміти ще більше, ніж хотів би. Частина старійшин вважає, що тебе слід принести в жертву їхньому небесному вогню. Частина — що тебе треба показати всьому племені протягом трьох днів як знак сили Рагга. Сам Рагг… о, це цікаво.

— Що саме?

— Він не хоче тебе віддавати нікому одразу.

Лея повільно усміхнулася.

Ось воно. Щілина в броні. Не фізичній — значно кориснішій. У волі. У бажанні. У честолюбстві. У чисто чоловічій дурості, яка так часто виростає саме там, де зустрічається влада й краса.

Рагг повернувся до неї. Крокнув ближче. Опустив руку на її талію. Не різко. Але так, щоб усі бачили. Натовп загулив. Хтось схвально засвистів. Старша жінка, та сама, що оглядала Лєю вдень, закотила очі з таким виразом, який перекладається на всі мови галактики однаково: “Чоловіки”.

Лея не відступила. Навпаки — трохи підвела підборіддя й подивилася Раггу прямо в очі, ніби саме вона дозволяла йому стояти так близько.

— Тепер слухай уважно, красунчику, — тихо сказала вона. — Бо зараз я або куплю собі час, або ти матимеш найбільш переоцінену вечерю у своїй кар’єрі.

Він, звичайно, не зрозумів слів.

Але зрозумів головне: вона не зламана. Не плаче. Не просить. Не тремтить. У ній не було поведінки здобичі. І це вдарило по ньому сильніше, ніж постріл на пляжі.

Лея різко розвернулася до всіх присутніх. Розправила плечі. Вирвала руку з хватки охоронця, який тримав її за стрічку на зап’ястях. Підняла зв’язані руки вгору так, що червоні бусини зблиснули у вогні. Потім заговорила — голосно, чітко, з усією тією переконливістю, якою люди продають брехню, релігію і дорогий алкоголь.

— Я з неба, — сказала вона, знаючи, що окремі слова вони вже навчилися впізнавати. — Я прийшла жива. Я несу вогонь. Я не для ножа. Я не для бруду. Я не для голоду.

Плем’я заворушилося. Вони впізнавали слова: небо, жива, вогонь, голод.

Лея зробила ще крок уперед. Подивилася по колу — одному в очі, другому, третій, старій жінці, підлітку з пофарбованим обличчям, воїнові, який раніше облизував губи. Вона знала цю техніку. Дивитися треба так, ніби вже знаєш про людей щось дуже соромітне й поки великодушно мовчиш.

— Хто торкнеться мене без слова неба, — продовжила вона, змішуючи зрозумілі та незрозумілі слова, — той втратить свою силу. Хто покладе мене у вогонь раніше часу — той отримає попіл. Хто зіпсує дар — втратить прихильність згори.

Рагг дивився на неї нерухомо. У його очах спершу з’явилося здивування, потім сміх, потім захват. Вона бачила, як у ньому борються два інстинкти: вождь, який не любить, коли хтось інший перехоплює сцену, і чоловік, якого до божевілля вражає жінка, що стоїть серед його людей зв’язана, самотня, у ворожому світі — і все одно говорить так, ніби це її планета, її вогнище, її публіка.

— О так, — шепнув Ікар. — Саме цієї миті він пропав.

— Тихо, я працюю.

Лея повернулася до Рагга. Повільно. Дала всім надивитися на цей рух. Тоді підійшла майже впритул. Підняла зв’язані руки й торкнулася ними його грудей — символічно, ніби благословляла або випробовувала. Насправді ж вона просто хотіла, щоб усі побачили: тільки він має сміливість стояти так близько до “небесної” й не тремтіти. Це був гачок. Для влади. Для самолюбства. Для всього, на чому тримаються чоловіки, що звикли наказувати.

— Ти, — сказала вона повільно, дивлячись йому в рот, а не в очі. — Ти не голод. Ти стіл.

Натовп ахнув, хоча більшості зміст був незрозумілий. Але тон і жести говорили достатньо. Вона виділяла його. Підносила. Робила особливим. Таких речей вожді не забувають.

Рагг засміявся. Глибоко, радісно, майже хрипко. Тоді різко підняв руку, і все плем’я знову замовкло. Він щось промовив — цього разу довго. Старійшини слухали. Двоє воїнів невдоволено переглянулися. Старша жінка кивнула першою. Потім ще один старий. Потім натовп відгукнувся низьким, хвилеподібним звуком схвалення.

— Вітаю, — сказав Ікар. — Ти щойно не тільки купила собі час, а й офіційно стала чимось середнім між священним даром, особистим трофеєм вождя і політичною проблемою.

— Тобто майже собою.

— Саме так. Мушу визнати: ти неймовірно стабільна у своїй здатності ставати центром невигідних ритуалів.

Після оголошення настрій майдану змінився. Напруга не зникла, але стала іншою. Її більше не оцінювали як здобич, яку можна ділити прямо зараз. Тепер на неї дивилися як на щось заборонене, відкладене, винесене за межі звичайного порядку. А заборона, як Лея знала давно, лише робить будь-який об’єкт бажанішим. Це було водночас добре й жахливо.

Їй дали чашу з темним напоєм. Рагг особисто подав її. Лея взяла, понюхала, зробила вигляд, що не боїться, і відпила зовсім трохи. Напій був пряний, міцний, терпкий. На язиці розкривався смаком диму, фруктів і чогось майже металевого. По колу знову пройшов схвальний шум.

— Отже, я ще й повинна пити з ними, — сказала вона.

— Думаю, це варіант їхнього дипломатичного протоколу, — відгукнувся Ікар. — Щось на кшталт “не можна жерти того, з ким щойно цокнувся”.

— Дивно, але це найрозумніше правило, яке я чула за останні місяці.

Вечеря тягнулася довго. Її не садили окремо, але й не пускали в натовп. Для неї поставили низьке сидіння праворуч від Рагга. Це також було демонстрацією. Чоловіки за столами кидали на неї погляди, відверто або крадькома. Жінки робили це не менш уважно, просто витонченіше. Кілька разів Лея ловила на собі чисто жіночу оцінку: волосся, шкіра, рот, стегна, шрами, гордість, стійкість. Тутешні жінки не виглядали приниженими чи відтиснутими на край життя. Навпаки, вони були занадто спокійні для цього. З такими краще не ворогувати без потреби.

Одна з молодших жінок, та, що співчутливо торкалася її синця, принесла тарілку з фруктами й поклала перед Леєю. Потім усміхнулася — трохи лукаво, трохи сумно, ніби вже бачила, як подібні історії закінчуються. Лея відповіла такою ж усмішкою. Жінка зрозуміла. Між ними промайнула коротка іскра солідарності, дуже тонка й тим цінніша.

Рагг майже не торкався її далі. Але весь час тримав у полі зору. Розмовляв із людьми, сміявся, командував, їв, пив — і раз по раз повертав голову, щоб подивитися, чи вона на місці, чи дивиться на нього, чи усміхається. Це було водночас смішно й небезпечно. Лея знала такий тип прив’язаності. Він народжується швидко, як пожежа в сухій траві, і майже завжди спалює принаймні одне місто.

Коли небо зовсім стемніло, а два менші світила сповзли нижче, над поселенням загорілися вогні — не лише звичайні, а й десятки блакитних грибних ламп, підвішених під дахами, між гілками, на стовпах. Усе навколо почало світитися м’яко, химерно, ніби саме повітря перейшло на театральний режим. Дим піднімався сріблястими стрічками. Барабани десь на краю майдану почали бити низько й повільно. Танцівниці в довгих стрічках вийшли до вогнища. Їхні рухи були гнучкі, плавні, з тією небезпечною еротичною м’якістю, що часто передує насильству або молитві.

— Здається, шоу продовжується, — сказала Лея.

— На твоє щастя, ти поки головний експонат, а не фінальний номер, — відповів Ікар.

Танець був красивий. Майже гіпнотичний. Жінки кружляли навколо вогню, то наближаючись, то відступаючи, то пригинаючись, то випростуючись так, що стрічки з їхніх поясів билися об стегна, як язики полум’я. Чоловіки підхопили ритм — ударами долонь, вигуками, низьким співом. Усе це було надто живим. Надто тілесним. Надто чесним у своїй дикій природі. Лея навіть відчула короткий, зрадницький укол захоплення. Нара-7 була варварською. Але варварство, якщо воно добре поставлене, завжди небезпечно привабливе.

Рагг нахилився до неї вперше за останню годину. Його плече майже торкнулося її. Від нього пахло димом, потом, солоною шкірою і тим теплом, яке в інших обставинах могло б видатися приємним.

Він щось тихо промовив.

Ікар після паузи переклав:

— Приблизно: “Ти не боїшся”.

Лея повернула голову. Їхні обличчя опинилися надто близько.

— Боюся, — сказала вона м’яко. — Просто не люблю дарувати це задоволення безкоштовно.

Він, звісно, не зрозумів. Але його очі звузилися, ніби сенс усе ж пройшов якимось іншим каналом. Рагг простягнув руку, торкнувся кінчика її пасма, що впало на плече, і повільно намотав його на палець. Потім відпустив. Ніби перевірив, як воно пружинить.

Лея не ворухнулася.

— Ідеально, — простогнав Ікар. — Саме зараз було критично необхідно загострити ситуацію ще більше.

— Він сам старається.

— А ти, як завжди, великодушно даєш людині всі шанси зіпсувати собі життя.

Пізніше, коли ритуал закінчився й народ почав розходитися, Лею не повернули до загальної клітки. У них, до честі місцевої естетики, кліток узагалі не було. Натомість її відвели до окремого будинку на підвищенні, з видом на лагуну, і поставили біля дверей двох озброєних охоронців.

Будинок був кращий за половину номерів, у яких їй доводилося жити на корумпованих прикордонних станціях. Широке ложе. Вікна без скла, затягнуті тонкою сіткою від комах. Чаша з водою. Фрукти. Світильник із блакитним грибним сяйвом. Куток для вмивання. Навіть чиста тканина на випадок, якщо вона захоче перев’язати рану на шиї.

— Починаю підозрювати, що сервіс тут все ж є, — сказала Лея, обводячи поглядом кімнату.

— Так, — відповів Ікар. — Просто пакет послуг містить опцію можливого ритуального поїдання. Дрібний шрифт, знаєш.

Лея сіла на край ложа, провела пальцями по шиї там, де її ще щипав дротик, і довго не рухалася. Знадвору долітали нічні звуки поселення: далекі голоси, сміх, шурхіт пальм, крики невідомих істот, тремтячі ноти флейти, рідкісні удари барабана. Усе це зливалося в дихання світу, чужого, живого, прекрасного і ворожого.

— Доповідь, — тихо сказала вона.

— Корабель стоїть, але поки не мертвий, — відгукнувся Ікар. — Я відновив доступ до частини сенсорів. До “Астреї” ще ніхто не дістався, принаймні з важким інструментом. Мисливця переслідувачів я не фіксую. Ймовірно, розбився. Або сів на іншому острові. Твій комунікатор тримає зв’язок нестабільно. У мене вистачить ресурсу на короткі сесії, не більше. І так, перш ніж ти запитаєш: без тебе я не можу полагодити корабель. На жаль, всесвіт досі вимагає твоєї безпосередньої участі в подоланні наслідків твоїх же рішень.

— Прикро. Я сподівалася полежати, поки все владнається.

— Це не твій жанр.

Вона усміхнулася в темряві.

Потім знову стала серйозною.

— Що скажеш про них?

— Дисципліновані. Ієрархічні. З виразною церемоніальною культурою. Канібалізм, судячи з усього, не щоденна рутина, а сакральний інструмент влади та ритуалу. Тебе не схопили як випадковий обід. Тебе схопили як знак. Це значно гірше, але дає більше простору для маніпуляцій. Рагг тобою зачарований. Не остаточно, не безповоротно, але достатньо, щоб порушувати правила. Інші це бачать. Дехто незадоволений. Дехто зацікавлений. Старші жінки — особливо цікаві. Вони мають вагу. Рекомендую не вважати їх фоном.

— Інакше кажучи, мені треба не тікати просто зараз, а спершу зрозуміти, у кого тут справжні важелі.

— Браво. Ти лише на день випередила очевидність.

Лея встала, підійшла до відкритого вікна й подивилася на лагуну. У темряві вода сріблилася. Далеко над нею висіли зірки — чисті, безжальні, байдужі. Десь там, у чорному просторі, ще вранці вона була просто контрабандисткою, шахрайкою, пілоткою, жінкою з поганою репутацією і добрими ногами. Тут, на Нара-7, вона вже ставала чимось іншим. Міфом. Трофеєм. Проблемою для племені. Бажанням для вождя. І, можливо, шансом для самої себе, якщо не схибить.

Вона сперлася плечем об раму. Відчула, як ніч торкається шкіри прохолоднішими пальцями, ніж день.

— Знаєш, що найкумедніше? — тихо спитала вона.

— Боюся, так.

— Вони думають, що я їхня здобич.

— А ти вже вирішила, що це не так.

— Я вже вирішила, що виживу.

Ікар помовчав секунду.

— Це, мушу визнати, звучить значно переконливіше, ніж будь-яка молитва.

Лея заплющила очі на мить, а потім розсміялася — тихо, хрипло, без зайвої радості. Просто тому, що іноді сміх — це єдиний пристойний спосіб показати зуби темряві.

У дверях почулося легке клацання.

Вона обернулася.

На порозі стояв Рагг.

Сам. Без охорони. Без списа. Тільки з чашею в руці й тією самою небезпечною усмішкою, яка у будь-якій іншій ситуації могла б здаватися запрошенням до неприємно приємної помилки.

Він увійшов повільно, не поспішаючи. Поставив чашу на стіл. Поглядом спитав дозволу наблизитися. Це було настільки вишукано, що Лея мало не розсміялася вдруге.

— О, — сказав Ікар у вусі. — Тепер усе стає зовсім погано.

Рагг підійшов на відстань простягнутої руки. Подивився на її шию, де лишився слід від дротика. Потім дістав із-за пояса маленьку посудину з темною маззю. Показав на рану. Підняв брову.

Лея підозріло примружилася.

— Він хоче допомогти, — сказав Ікар. — Або красиво отруїти ще раз. Уточнення поки недоступне.

Рагг терпляче чекав.

І от у цю мить Лея раптом зрозуміла найважливіше.

Тут, на цій планеті, де компліменти й справді звучали як меню, а дотик міг означати і ласку, і право власності, і дегустацію майбутньої трагедії, виграє не той, хто сильніший. Не той, у кого краща зброя. Не той, у кого більше людей.

Виграє той, хто вчасно зрозуміє, чого саме інші хочуть сильніше за їжу.

Поваги. Влади. Дива. Близькості. Винятковості. Обіцянки, що саме вони, а не хтось інший, мають право торкнутися небесного.

Лея повільно сіла на край ложа й ледь нахилила голову, відкриваючи шию. Не покірно. Скоріше як королева, яка милостиво дозволяє прислузі торкнутися коштовності.

Рагг завмер на мить. Тоді підійшов ближче. Його пальці були теплі, коли він наніс мазь на слід від дротика. Обережні. Надто уважні для людини, яка ще вдень могла б просто кинути її в казан і назвати це теологією.

Лея дивилася на нього знизу вгору, не відводячи погляду.

— Ось так, — дуже тихо сказала вона. — Забувай, навіщо приніс мене сюди.

Він, звісно, знову не зрозумів слів.

Але його рука затрималася біля її шиї на долю секунди довше, ніж треба було для мазі.

Цього було досить.

Лея усміхнулася.

Не широко. Лише краєм губ. Так, щоб у нього лишилося відчуття, ніби він щойно наблизився до чогось значно небезпечнішого, ніж небесний дар, — до жінки, яка вже почала розставляти в його житті меблі, не питаючи дозволу.

І коли Рагг, нарешті, відступив на крок, забрав порожню посудину й пішов до дверей, Лея вже знала: першу ніч вона пережила не випадково.

Вона ще була в полоні.

Її ще могли вбити.

Її ще дуже буквально хотіли з’їсти.

Але тепер між цими людьми й їхнім голодом стояла вона сама — її усмішка, її брехня, її тіло, її голос, її здатність дивитися так, щоб співрозмовник забував, навіщо прийшов.

І це було не просто вмінням.

Це вже було зброєю.