Частина ІІ. Жінка, яку не варто маринувати без дозволу

Уранці Нара-7 пахла так, ніби сам всесвіт прокинувся голодним.

Не тим голодом, який мучить людей на кораблях із несправною гравітацією та поганим запасом води, а урочистим, театральним, майже релігійним голодом, з якого роблять свята, війни і старі родинні рецепти. З відкритих вікон будинку, де тримали Лею, тягнуло димом, печеними фруктами, солодким соком, травами, морською сіллю й чимось масним, густим, липким, схожим на ідею гріха, якщо її перетерти з перцем і часником. Усе селище вже не просто жило — воно готувалося. Столи виносили на майдан, вогнища чистили від попелу, на жердини підвішували зв’язки трав і блискучі металеві прикраси, а на кухонних платформах, під навісами, миготіли ножі, миски, долоні, що місили, рубали, натирали, розтирали й благословляли.

Лея лежала на боці, дивилася у вікно крізь напівпрозору сітку від комах і намагалася визначити, чи вважається поганим знаком, коли тебе будить запах маринаду в поселенні людожерів.

— Маю для тебе дві новини, — озвався Ікар у навушному каналі, що ледве тримався на аварійному резерві. — Погана: вони справді готують великий бенкет.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/podavati-garyachoyu-b453583?c=5020290