Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами

Розділ 21. Чужі страхи в її тілі

Першим чужим страхом у тілі Марти виявилася ванна.

Не смерть.

Не ліфт.

Не шахта між сьомим і восьмим поверхами.

Не порожній коридор, де двері могли відкрити рот.

Не свідоцтво, яке офіційно підтверджувало, що вона померла у сім років і двадцять два роки потому мала нахабство продовжувати псувати статистику державним реєстрам.

Ванна.

Звичайна біла ванна квартири 73.

Марта стояла перед нею о сьомій двадцять ранку в Андрієвій сорочці, з зубною щіткою в роті й раптом зрозуміла, що якщо вода підніметься хоча б на сантиметр вище отвору зливу, вона помре.

Не «може померти».

Не «буде страшно».

Саме:

помре.

Серце вдарилося об ребра.

Щітка випала.

Марта відступила.

Спиною врізалася у двері.

Вода з крана текла тонкою цівкою.

Абсолютно нормально.

Вона дивилася.

І вже бачила не ванну.

Темну річку.

Ніч.

Крижану воду до підборіддя.

Чиюсь руку, яка ковзає по мокрому металу.

Дитячий голос:

— Тату!

Марта захлинулася повітрям.

Кран продовжував текти.

— Ні.

Вона потягнулася закрити.

Не змогла.

Рука не слухалася.

Пальці стиснулися в судомі.

Ніби її тіло знало інший фінал.

Воду.

Темряву.

Під мостом щось гуділо.

Марта відчула запах дизеля.

Холод у легенях.

Біль у лівому коліні.

Не спогад.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5104738