Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами

Розділ 22. Ті, хто хоче повернути своїх

— Заходьте, — сказала Галина.

Марта не рушила.

Жінка, з якої почалася родинна традиція рятувати одного родича за рахунок іншого, стояла в дверях будинку без адреси й дивилася так, ніби не могла повірити, що її гості виявилися настільки невихованими, щоб уточнювати умови запрошення.

— Усі? — повторила Марта.

Галина перевела погляд на Андрія.

Потім на Міру.

Потім на Якова.

— Ні.

— Тоді ніхто.

Марта повернулася.

Андрій, у чиєму тілі останні години по черзі тонули Роман Яценко, горіла Лідія Марченко, ховалася від чужого стуку Аліна Петренко й тремтіла ще половина незнайомих людей, тихо сказав:

— Марто.

Вона зупинилася.

— Що?

— Я можу залишитися.

— Можеш.

Галина ледь усміхнулася.

Марта продовжила:

— Але я не хочу.

Усмішка зникла.

— Це різні речі, — сказала Марта.

Андрій дивився.

— Добре.

— Ти хочеш залишитися?

Він прислухався до себе.

На його чолі виступив піт.

Можливо, зараз у ньому хтось боявся потяга.

Або собак.

Або чоловічої руки на плечі.

Система Галини була щедрою: якщо вже робити чоловіка резервною компенсацією, то бажано забезпечити його повним пакетом чужих неврозів.

— Ні, — відповів Андрій.

— Тоді все.

Галина:

— Через одну людину ти відмовишся від зустрічі, до якої йшла весь цей час?

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5105935