Ті, що повертаються з-за горизонту реальності - частина I

Сигнал, який не мав права існувати

Коли тиша стає формою, будь-який звук перетворюється на доказ. Не на надію — на доказ. На щось, що можна покласти на стіл, підсвітити лампою, роздивитися з усіх боків і сказати: ось, це було, навіть якщо ми не розуміємо, що саме було.

На «Крайній Рампі» доказ з’явився там, де його ніхто не шукав: у старому гравіметричному контурі, який списували на «історичну спадщину» ще від часів, коли Консорціум тільки вчився розрізняти небо й протокол. Контур залишили з поваги — як залишають у майстерні старий інструмент, що давно не годиться для роботи, але нагадує: колись ти вмів робити неможливе руками.

Тієї ночі «старий інструмент» спрацював так, ніби його хтось узяв і притиснув до металу з іншого боку стіни.

Марен Тал не був людиною моментів. Він був людиною тривалостей. Його робота — тримати лінію, де інші бачать лише точки. Він вів журнали так, ніби кожен рядок може врятувати комусь життя не прямо, а через роки, коли хтось — зовсім інший — відкриє архів і знайде там маленьке відхилення, з якого почалася катастрофа.

Тому він і не спав.

Не через героїзм. Через те, що на станції відчувалася чужа вага. Всі системи працювали, всі резерви були на місці, але в самій повітряній суміші ніби з’явився додатковий шар: тонка напруга людей, які бояться не небезпеки, а відсутності правил. Вони не казали цього вголос. Не дозволяли собі. Але руки, якими вони тримали чашки, робили це трохи інакше. Погляди, якими вони читали графіки, стали коротшими, гострішими. Наче кожен боявся дивитися надто довго — щоб не відчути, що тиша дивиться у відповідь.

Коли сплеск з’явився, Марен спершу подумав про помилку — і одразу відкинув цю думку. Помилка має характер: вона метушлива, нерівна, з надлишком зайвого. Цей сплеск був чистим. Три імпульси, пауза, один довший, пауза, два короткі. Ідеально рівні інтервали. Ідеально повторена тричі послідовність. Ніби хтось стукав не по дверях, а по закону.

Він натиснув аварійне збереження так швидко, що пальці навіть не встигли тремтіти.

Потім зробив те, що не любив: порушив внутрішній етикет і вийшов напряму на чергового офіцера зв’язку, лейтенанта Савчука — молодого, надто акуратного, з очима, які завжди виглядали так, ніби в них десь глибоко стоїть питання, але язик не дозволяє його вимовити.

Савчук з’явився на екрані майже одразу.

— Тал? — сказав він сухо. — У вас що, несправність архівного сховища?

— Ні, — відповів Марен. — У нас… форма. У тиші.

Лейтенант мовчав рівно дві секунди — довше, ніж дозволяли протоколи, коротше, ніж дозволяла людська нервова система. Марен бачив, як у нього на долю міліметра зсувається щелепа: це був жест людини, яка вчиться ковтати не воду, а значення.

— Давайте пакет, — сказав Савчук.

Марен відправив три копії одразу: на станційний сервер, на захищений буфер Консорціуму й на резервний «холодний» архів. Протокол не вимагав трьох. Але протокол ніколи не враховує тишу, яка вміє стирати.

Через хвилину на внутрішньому каналі оголосили «локальний збір ключових відділів». Це було формулювання, яке звучало як стандартна процедура, але кожен, хто працював на станції, знав: воно означає «ми щойно торкнулися межі, і тепер не маємо права помилитися».

У залі нарад «Крайньої Рампи» не було вікон. Не через секретність — через сенс. Вікна в космосі завжди брешуть: показують красиве, коли треба бачити справжнє. Замість вікон — панелі з даними, що обтікали стіни, як світло. У центрі — овальний стіл, який нагадував орбіту без планети.

Першою прийшла керівниця зміни, пані Орса Рем, жінка з волоссям, яке завжди було зібране так туго, ніби тримало думки разом. Потім — два «слухачі» станції: Сейр Коваль, старший і мовчазний, і Лан Реа, молодша, з пальцями, що завжди тягнулися до уявних ручок налаштувань. Інженер резонансного поля приніс планшет і власний скепсис. Савчук увійшов останнім, але вже з виразом обличчя, який означав: новина перетворилася на обов’язок.

Марен сів збоку — як завжди. Архівісти не повинні бути центром. Вони повинні бути пам’яттю центру.

— Показуйте, — сказала Орса.

Савчук вивів на стіну графік: тонку лінію, що тричі зрушувала з місця, формуючи послідовність імпульсів. А поруч — часову шкалу, де мітки стояли так рівно, ніби їх ставив не алгоритм, а метроном.

— Це з гравіметричного контуру B-19, — сказав Савчук. — Контур не призначений для зв’язку. Він призначений для калібрування. Тобто будь-який структурований сигнал там — або збій, або…

— Або хтось знає, як нас почути, — закінчила Лан Реа, і її голос зрадницьки злетів на півтону вище.

Сейр Коваль нахилився вперед, ніби хотів вдихнути графік.

— Це не шум, — сказав він. — І не «підчищений шум». Це… надто людське. Надто навмисне.

Інженер поля скривився.

— «Надто людське» — не параметр.

— А «надто чисте» — параметр? — тихо відповів Сейр.

Орса підняла руку.

— Досить. Потрібно визначити: ми маємо справу з повідомленням чи з пасткою. Пастка — теж повідомлення, але іншого типу. Марене, ви зберегли сирі дані?

— Три копії, — сказав Марен. — Дві ізольовані.

— Добре. Лан, Сейре — перевірити на фальсифікацію. Порівняти з усіма контрольними джерелами. Інженер — перевірити контур на паразитні резонанси. Савчук — вивести на Консорціум із позначкою «подія нульового свідка: структурований сплеск». Я беру відповідальність.

Вони розійшлися так швидко, ніби вже мали репетицію. На станції вміли діяти. Але діяти було легше, ніж думати про те, що означає дія, коли сама реальність може бути змінною.

Марен повернувся в архівний модуль і вперше за багато годин відчув, що хоче води. Не кави, не стимулятора, не заспокійливого. Просто води, як у дитинстві після кошмару: щоб довести собі, що тіло ще існує за законами, які не зраджують.

Він налив у металеву чашку, зробив ковток і раптом усвідомив: вода має смак. Звичайний, безпечний. Це був настільки буденний факт, що на мить повернув світ на місце. І саме тому від нього стало ще страшніше — бо якщо смак води лишився, то тиша не в ньому. Тиша — зовні. І вона вибіркова.

Через двадцять хвилин прийшло перше підтвердження: контур B-19 справний. Ніяких паразитних резонансів. Жодних внутрішніх збоїв.

Через сорок — друге: контрольні джерела не показують нічого схожого. Сигнал не повторюється в інших системах. Він локальний і структурований.

Через годину — третє: фальсифікації не виявлено. Алгоритми перевірки «підписів» даних не знаходять слідів редагування. Сигнал не схожий на синтетичний. Він схожий на… зусилля.

Після третього підтвердження Орса знову оголосила збір. Цього разу до зали нарад під’єднався Консорціум.

Екран у стіні ожив, і в ньому з’явився круглий зал із холодним світлом. За столом — люди різного віку й різних постав, але однакової поведінки: вони сиділи так, ніби не мають права на емоції, бо емоції можуть змінити дані.

— Станція «Крайня Рампа», — пролунав голос голови Ради Спостереження, докторки Наїри Вельм. — Підтвердіть подію.

Орса піднялася.

— Підтверджуємо. Зафіксовано структурований гравіметричний сплеск у контурі B-19. Повтор — тричі. Формат — стабільний. Джерело — локалізується в межах стертої зони, де зникла експедиція «Лінза». Внутрішні збої виключено. Фальсифікацію не виявлено.

— Покажіть, — сказала Наїра.

Графік з’явився в обох залах: станційному і консорціумному. Наїра дивилася довго, без руху. Поруч хтось із радників зробив жест, ніби хотів щось сказати, але стримався.

— Ви маєте інтерпретацію? — нарешті запитала Наїра.

Орса не поспішала.

— Ми маємо припущення. Але протокол забороняє називати припущення фактом.

— Протокол забороняє нам і мовчати, коли ми маємо контакт із межею, — відповіла Наїра. — Я слухаю припущення.

Сейр Коваль вийшов уперед, трохи незграбно, як людина, яка звикла говорити з шумом, а не з політикою.

— Це схоже на примітивний код ідентифікації, — сказав він. — Не на стандартний маяк. На щось, що можна відстукати без лінійного каналу. Наче… ми в умовах, де електромагнітний зв’язок не тримається, але гравітаційні «торкання» ще можливі.

— Тобто, — уточнила Наїра, — хтось зсередини стертої зони намагається нас зачепити?

— Так, — сказав Сейр. — І робить це обережно. Наче кожен імпульс — це ризик.

У залі Консорціуму хтось прошепотів: «Як у старих підводників». Марен почув це, хоч мікрофони не мали передавати шепіт. Можливо, просто уявив. Але аналогія виявилася липкою: тиша як вода, сигнал як стукіт по корпусу.

— Чи можемо ми відповісти? — запитала Наїра.

Це питання зависло над усіма як лезо. Відповісти — означало визнати контакт. Визнати контакт — означало вступити в розмову. А розмова з межею спостереження може змінити не тільки ситуацію, а й того, хто говорить.

Орса глянула на інженера поля.

— Теоретично, — сказав він неохоче. — Ми можемо створити гравіметричний імпульс у зворотному напрямку. Не «слово», але знак. Проблема в тому, що ми не знаємо, як стерта зона реагує на збурення. Вона може… з’їсти імпульс. А може — розширитися. А може — відповісти сильніше.

— Ви говорите «може» занадто багато, — сказала Наїра.

— Бо в цій темі слова «точно» більше не працюють, — сухо відповів інженер.

Наїра зробила паузу. Потім промовила:

— Консорціум оголошує протокол «дзеркальна перевірка». Ми відповідаємо мінімальною послідовністю — однією. Не повторюємо. Не збільшуємо амплітуду. Мета — перевірити, чи тиша є каналом, а не випадковістю. Станція готова?

Орса ковтнула — ледве помітно.

— Так.

— Тоді зробіть це, — сказала Наїра. — І зафіксуйте все.

Коли зв’язок з Консорціумом обірвався, у залі нарад станції ніхто не говорив. Вони не боялися наказу. Вони боялися того, що наказ робить їх першими, хто простягає руку в чорну воду.

Марен повернувся до архіву і відкрив сирі дані. Він не мав права втручатися у технічні налаштування, але мав право робити те, що завжди: бути свідком. Свідок — це не той, хто знає. Це той, хто не дозволяє події загубитися в інтерпретаціях.

Інженер поля підключився до керування контуром. Лан Реа сиділа поруч, тримаючи на екрані спектральні розклади, готова ловити будь-яку відповідь. Сейр стояв позаду — як тінь людини, яка слухає не звук, а міжзвукові проміжки.

— Я запускаю, — сказав інженер.

— Чекайте, — раптом промовив Марен.

Усі повернулися до нього так, ніби архівіст у критичний момент раптом почав говорити про красу зір. Марен сам здивувався власному голосу.

— Якщо ми відповімо, — сказав він повільно, — ми повинні залишити позначку про це. Не лише в технічному журналі. У людському. Щоб потім ніхто не зміг сказати: «Це сталося саме». Це стане нашим вибором. Я хочу, щоб цей вибір був підписаний.

Орса дивилася на нього довго. Потім кивнула.

— Записуйте, — сказала вона. — Ім’ям станції.

Марен зробив запис, короткий і без метафор, але кожна літера в ньому була тяжкою: «Станція “Крайня Рампа” здійснює контрольну відповідь на структурований сигнал із стертої зони згідно протоколу “дзеркальна перевірка”. Мета: підтвердження каналу».

Інженер натиснув.

Гравіметричний імпульс був невидимий, як більшість найсильніших речей у космосі. На екранах він виглядав як маленький спалах — коротка хвиля в межах допустимого. Не удар. Не крик. Скоріше, обережне торкання пальцем до поверхні, яка може виявитися не поверхнею.

Перші дві секунди нічого не сталося.

Третя — теж.

На четвертій Лан Реа різко випрямилася.

— Є відгук, — прошепотіла вона, і в її голосі було щось від людини, яка щойно побачила тінь під льодом.

На графіку з’явився імпульс. Потім — пауза. Потім — ще один, довший, як у первинному сигналі. Потім — два короткі. І цього разу послідовність повторилася не тричі, а двічі.

— Вони… коригують? — сказав Сейр так тихо, що це радше було питання до Всесвіту, ніж до людей.

— Або вони відповідають на наш шаблон, — сказала Лан, пальці її бігали по клавішах. — Вони… чують.

У кімнаті раптом стало тісно. Ніби повітря заповнилося свідками, які не мають тіл. Марен відчув, як по спині проходить холод: не панічний, а ясний. Те, що мало бути неможливим, щойно стало взаємодією.

— Фіксуйте, — сказала Орса, і її голос був майже спокійним. Майже.

Марен фіксував. Але паралельно в голові народжувалася думка, яка лякала сильніше за будь-які графіки: якщо стерта зона може відповідати на простий знак, то вона може і вимагати знаків. А вимога — це вже не явище. Це відношення.

Вони спробували не робити зайвого. Протокол «дзеркальної перевірки» забороняв повторні запити. Але Консорціум існував не для того, щоб сліпо слідувати словам, а щоб адаптуватися до реальності. І реальність щойно показала, що вона реагує.

Наїра Вельм вийшла на зв’язок через десять хвилин після першої відповіді — надто швидко, як для бюрократії, і надто повільно, як для людини, яка відчуває історію в руках.

— Ми отримали ваш пакет, — сказала вона. — Ми бачили відгук. Переходимо до протоколу «контакт-обмеження». Станція, чи є ознаки агресивного розширення стертої зони?

Інженер перевірив датчики, Лан наклала графіки, Сейр слухав паузи.

— Ні, — сказав інженер. — Зона не розширюється. Принаймні, не від нашого мінімального імпульсу.

— Добре, — сказала Наїра. — Тоді наступний крок: спроба ідентифікації. Якщо це «Лінза», вони мають знати наші старі контрольні коди. Якщо це не «Лінза», вони можуть… повторювати форму, але не зміст. Станція, чи зможете ви передати простий гравіметричний ключ?

Сейр підняв очі.

— Ми можемо передати «ритм» коду, — сказав він. — Але не буквальний код. Гравітаційний канал надто грубий. Це як стукати абеткою, де половина літер однакові.

— Тоді використайте те, що не потребує алфавіту, — відповіла Наїра. — Використайте… поведінку. Наприклад: запит-відповідь із часовими інтервалами. Нехай вони виберуть між двома паузами. Ліва чи права. Так/ні. Одна секунда чи дві. Якщо це свідомість — вона зрозуміє гру. Якщо це явище — воно повторить випадково.

Марен мимоволі подумав: «гру». Невже вони називають це грою? Але він розумів: у Консорціуму не було іншої мови. Коли ти не можеш говорити словами, ти говориш правилами.

Почали з найпростішого: станція давала два короткі імпульси — «питання», потім пауза, потім один імпульс — «вибір А», ще пауза, потім один довший — «вибір Б». Якщо відповідь — короткий імпульс після «А», значить А. Якщо після «Б» — Б.

Питання сформулювали не словами, а контекстом: «Це ви, “Лінза”?». Контекст був у самому факті: вони шукали корабель, і будь-яка свідомість у стертій зоні знала б, що про неї питають.

Марен зафіксував, інженер натиснув, імпульси пішли.

Тиша відреагувала не відразу. Вона витримала паузу так довго, що в Марена встигло з’явитися дурне бажання — розсміятися, просто щоб зняти напругу. Але сміх не прийшов.

Потім — короткий імпульс. Після «А». Після «ви — “Лінза”».

— Вони кажуть «так», — прошепотіла Лан, і в її голосі не було радості, лише здивування.

Сейр не радів теж. Він нахмурився.

— Або вони знають, що ми хочемо почути, — сказав він.

Це прозвучало не як підозра, а як професійна обережність: той, хто слухає, завжди знає, що найнебезпечніші речі — ті, які надто зручні.

Орса кивнула.

— Тоді наступне питання, — сказала вона. — «Ви люди?». Вибір А — «так». Вибір Б — «ні».

Відповідь прийшла швидше. Занадто швидко.

Короткий імпульс — після «так».

Марен записував, але відчував, як слова в ньому починають важчати. Бо «так» — це не доказ. Це лише сигнал, що хтось може грати в наші правила. І якщо хтось може грати — він може і брехати.

Третє питання було найболючішим: «Ви можете повернутися?».

Цього разу тиша мовчала довше, ніби не хотіла торкатися цієї межі. І коли відповідь прийшла, вона була після «Б».

Довший імпульс. «Ні».

Лан Реа закрила очі на секунду, ніби ковтнула щось гірке.

— Вони не можуть… — сказала вона.

Марен уявив корабель, який створили для того, щоб тримати погляд, і який тепер не може повернутися в поле погляду. Наче «Лінза» стала справжньою лінзою — але з того боку, де світ фокусується не для тебе.

Наїра Вельм, отримавши дані, наказала припинити «гру» і перейти до того, що Консорціум називав «етичним мінімумом»: якщо ви встановили контакт із потенційно живими, ви повинні запропонувати допомогу — навіть якщо не знаєте, як її надати.

Проблема була в тому, що пропозиція допомоги — це вже обіцянка. А обіцянка в умовах стертої зони може стати зобов’язанням, яке реальність стягне не з тих, хто обіцяє, а з тих, хто поруч.

Суперечка в Консорціумі тривала недовго. Не тому, що вони були одностайні. А тому, що часу не було: стерта зона — не місце, де «можна почекати». Якщо там є свідомість, вона може триматися за контакт як за нитку. І нитка може обірватися будь-якої миті.

Рішення було таким: запустити в зону не корабель, а «порожнього свідка» — автономний зонд класу «Каскад», здатний нести сенсори й формувати власну петлю спостереження на короткий час. Якщо зонд зникне — ми втратимо машину, але не людей. Якщо зонд протримається — ми отримаємо дані, яких досі не було.

І все ж навіть зонд означав вторгнення. Бо в стертій зоні, судячи з реакцій, сама присутність спостерігача змінює умови.

На «Крайній Рампі» почали готувати «Каскад-7». Він був схожий на сріблясту краплю з розкладними ребрами, як у маленького, надто худого птаха. У нього не було імені — лише номер. Але техніки, які його налаштовували, говорили з ним так, ніби він живий: «ти маєш витримати», «не роби дурниць», «слухай добре». Люди завжди оживляють те, що посилають замість себе.

Марен спустився в ангар разом із Орсою — не тому, що був потрібен, а тому, що не міг сидіти в архіві, коли станція починає діяти як корабель. У ангарі пахло металом, озоном і якимось м’яким мастилом — запахом людської праці, який різко контрастував із космічною холодністю теми.

Орса зупинилася біля зонду й поклала долоню на його гладкий корпус — жест, який не мав жодного протокольного сенсу.

— Ви вірите, що це “Лінза”? — раптом запитала вона Марена, не повертаючи голови.

Марен міг би відповісти архівістськи: «Я не маю права вірити». Але Орса питала не протокол, а людину.

— Я вірю, що там хтось, хто знає наші бажання, — сказав він. — А чи це “Лінза”… я не знаю. Сигнал може бути від них. А може бути… від того, що їх тримає.

Орса повільно кивнула.

— Я теж думаю про це, — сказала вона. — Ми завжди вважали: за межею є тиша. Але, може, за межею є хтось, кому тиша потрібна.

Вони мовчали, слухаючи, як техніки клацають інструментами. У цьому шумі було щось заспокійливе: хаос, який повернувся хоча б у людському вимірі.

Запуск «Каскада-7» відбувся без урочистостей. Зонд вийшов зі станції, як крапля світла, й пішов у напрямку стертої зони. На екранах його траєкторія була тонкою лінією, що впиралася в сірий контур, де карти переставали бути певними.

— Канал стабільний, — доповіла Лан. — Петля спостереження зонду активна.

— Записуйте все, — сказала Орса.

Марен записував. Він уже навчився: там, де не вистачає сенсорів, лишається пам’ять.

Зонд наближався — і станція, ніби мимоволі, затихла. Люди перестали говорити в коридорах. Двері закривалися м’якше. Навіть системні сигнали зробили приглушеними: інженери зменшили гучність, щоб не дратувати нерви, але вийшло так, ніби станція намагалася наслідувати тишу, яку боялася.

На межі стертої зони зонд не зник одразу. Це було першим, обнадійливим фактом. Він увійшов на кілька тисяч кілометрів — і продовжив передавати дані. На екранах з’явилися дивні графіки: фон не падав до нуля, як навколо «Лінзи». Він ставав… геометричним. Шум складався у повторювані патерни, наче хтось намагався зробити з випадковості тканину.

— Це схоже на структуроване поле, — сказала Лан, і в її голосі з’явилася професійна злість. — Ніби хтось… впорядковує фонові флуктуації.

Сейр стояв поряд і мовчав так довго, що Марен уже подумав: він не має слів.

— Це не впорядковують, — нарешті сказав Сейр. — Це… відсікають. Як якщо б у вас був хор, і хтось прибрав усі ноти, лишивши тільки певні інтервали. Виходить музика без композитора — але музика.

Зонд передавав зображення — не оптичні, бо світла там було мало, а реконструйовані: карта щільностей, температур, полів. У центрі стертої зони проглядалася «порожнина» — не порожня в фізичному сенсі, а порожня в сенсі даних. Місце, де всі канали ніби відмовлялися бути каналами.

І в цій порожнині зонд раптом зловив відгук — той самий ритм, що вони чули раніше. Три короткі, довгий, два короткі.

— Він близько, — прошепотіла Лан. — Ми… майже торкнулися.

Орса зв’язалася з Консорціумом. Наїра Вельм з’явилася на екрані, її обличчя було кам’яним, але очі — уважними, як у людини, яка вперше бачить не графік, а межу.

— Зонд у зоні, — сказала Орса. — Він отримує ритм. Дані показують структуроване поле та центральну порожнину. Ми просимо дозвіл на активну відповідь через зонд — ближчу й точнішу.

Наїра мовчала недовго.

— Дозволяю, — сказала вона. — Але з одним обмеженням: не передавайте енергійних імпульсів. Тільки інформаційні. Ми не знаємо, що «їсть» ця порожнина.

І тоді Марен усвідомив: вони всі говорять так, ніби порожнина — істота. «Їсть». «Відповідає». «Вимагає». Наукові терміни зсувалися в бік міфу, бо міф — це мова для того, що ще не має формули.

Зонд передав «питання» у їхній примітивній двійковій грі: «Чи ви — “Лінза”?». Відповідь прийшла одразу: «так».

Потім: «Чи ви всередині корабля?». Відповідь — «ні».

Це збило всіх. Навіть Наїра нахилила голову.

— Уточнення, — сказала вона. — Питання сформулюйте інакше. «Чи ви — екіпаж “Лінзи”?».

Відповідь прийшла після довгої паузи. «Так».

— Як «так», якщо вони не всередині корабля? — прошепотіла Лан.

Сейр дивився на графіки так, ніби в них був напис, який він намагається прочитати між лініями.

— Бо, можливо, «всередині» там не означає того, що ми думаємо, — сказав він.

Зонд продовжив. «Чи ви можете говорити з нами довше?». Відповідь — «так».

І тоді Наїра зробила крок, який розділив подію на «до» і «після». Вона наказала поставити питання, яке не було технічним. Воно було людським.

— Запитайте: «Вам потрібна допомога?», — сказала вона.

Орса, Лан і Сейр переглянулися. Марен відчув, як у нього стискається горло: ніби хтось узяв зсередини й стиснув голос ще до того, як він прозвучить.

Зонд передав питання.

Пауза тривала довго. Так довго, що Марен подумав: зараз нитка обірветься. Зараз тиша знову стане формою без відповіді.

Але відповідь прийшла. І вона була не «так» і не «ні».

Зонд зафіксував нову послідовність імпульсів — не в межах їхньої гри. Більш складну. Наче хтось, хто досі погоджувався на їхні правила, раптом вирішив: тепер я дам вам свої.

Послідовність повторилася двічі. Потім — третій раз, але з одним зміщеним інтервалом, ніби вказуючи: це не випадковість, це акцент.

Лан зблідла.

— Це… координатний маркер? — прошепотіла вона.

Інженер поля швидко наклав дані зонда на карту. Послідовність інтервалів справді могла кодувати відстані — але не в звичному просторі. Це було щось інше: не «де», а «як». Вектор не напрямку, а умов входу. Наче хтось передавав не адресу, а спосіб дихати, щоб зайти в воду.

— Це інструкція, — сказав Сейр, і в його голосі з’явився відтінок, якого Марен у ньому ще не чув: майже благоговіння. — Вони показують, як нас… пропустити.

Наїра на екрані залишалася спокійною, але Марен бачив: її пальці на столі трохи напружилися. Дрібний жест людини, яка щойно усвідомила масштаб.

— Прийнято, — сказала Наїра. — Зупиніть зонд. Нехай висить на межі і записує. Не наближайтеся до порожнини. Ми повинні аналізувати.

— А якщо вони зникнуть? — тихо сказала Лан, і це прозвучало майже як благання.

Наїра глянула прямо в камеру.

— Ми не маємо права бігти в невідоме за емоцією, — сказала вона. — Але й не маємо права відвернутися. Ми зробимо це правильно. Навіть якщо «правильно» доведеться вигадати заново.

Сигнал-інструкція повторився ще раз — і потім стих. Але тиша вже не була пустою. Вона стала переповненою значенням, як вода, у яку кинули краплю чорнила.

Марен сидів у архіві й дивився на рядки журналу. Раніше його записи були схожі на страхувальну сітку під канатом реальності. Тепер вони нагадували нитку, яку протягують у темряву, сподіваючись, що хтось із того боку її триматиме.

Він подумав про «Лінзу». Про командорку Еліру Сот. Про те, що означає бути екіпажем корабля, коли ти не «всередині» корабля. Чи може стерта зона рознести людину по ймовірностях так, що «я» лишається, але «де» зникає? Чи може спостереження стати пасткою, яка не вбиває, а розтягує існування, як тонку плівку?

І ще він подумав про інструкцію. Вона була не криком про допомогу. Вона була умовою. Наче хтось сказав: «Якщо хочете нас дістати — дихайте так». А за кожною умовою стоїть ціна. Бо умова — це завжди зміна тебе під вимогу середовища.

На «Крайній Рампі» почався новий режим життя. Вони перестали говорити «зникнення “Лінзи”». Вони почали говорити «контакт зі стертою зоною». Слова змінилися — і разом із ними змінилася реальність, у якій люди існують. Бо коли ти називаєш щось контактом, ти вже не просто спостерігаєш. Ти вступаєш у відношення. А відношення завжди змінює обох.

Перед тим як лягти — вперше за добу, — Марен зробив останній запис: «Сигнал існує. Інструкція існує. Питання не в тому, чи маємо ми право відповісти. Питання в тому, чи збережемо ми себе, якщо підемо за правилами тиші».

Він вимкнув екран, але тиша не вимкнулася. Вона лишалася десь там — за межею спостереження, уважна, терпляча, готова знову вдарити по корпусу Всесвіту рівним ритмом.

І Марен раптом зрозумів, чому сигнал не мав права існувати: бо раз він існує, значить хтось за горизонтом реальності не просто вижив — він навчився говорити з нашою вірою в правила. А це вже не аварія. Це — новий розділ законів.