Ті, що загубилися між всесвітами - частина VII

Свідки неможливого

Докування пройшло так буденно, що це майже образило.

Жодних урочистих трансляцій, жодних фанфар, навіть не було того нервового метушливого гулу, який зазвичай супроводжує повернення корабля з небезпечної місії. Лише чіткі команди диспетчера, сухі коди дозволів, зелені смуги індикаторів на стикувальному кільці.

— «Вітаємо з поверненням. Залишайтеся на борту до завершення карантинної перевірки», — процитував корабель. — Вражаючий рівень ентузіазму.

— Чотири місяці, — тихо сказала Мара. — За цей час будь-яке «повернення» встигає стати просто ще одним пунктом у списку.

Ела дивилася крізь купол.

Планета внизу була та сама і зовсім інша. Континенти на своїх місцях. Хмари — як завжди, з різних боків відтінку. У містах горіли вогні. На орбіті — ланцюг супутників. І все ж її досвідчений погляд бачив: конфігурація кільця змінилася.

— Дивись, — вона збільшила один із секторів. — Ось де мав би бути маяк.

Там, де колись світилася яскрава точка центральної орбітальної платформи, тепер було порожнє місце. Не уламки, не тепло після вибуху. Просто відсутність. А поруч — новий об’єкт, ще не повністю інтегрований у систему. Тимчасова станція, нервовий шрам із металу й поля.

— Вони втратили станцію, поки нас не було, — сказав Рен. — І вже встигли почати будувати заміну.

— Так працює їхня версія архіву, — тихо відгукнувся корабель. — «Старе впало — нове поставили». Без запитання: що сталося з усім тим, що не встигли завершити там, унизу й нагорі.

Ела відчула легкий відгук у шумі. Десь на далекому фоні — новий вузол: орбітальна катастрофа, що ще не знайшла своє місце. Але тепер у неї був маршрут для таких історій. Не пряма тріщина в небі, а канал.

— Потім, — сказала вона кораблю. — Спершу — люди.

Карантин виявився радше ритуалом, ніж реальною перевіркою.

Їх зустріли у стерильному шлюзі: група в захисних комбінезонах, лаконічні запитання, стандартні аналізи. Мара відповідала автоматично, навіть не дивлячись на датчики. Її більше цікавили очі тих, хто ставив запитання.

Це були очі людей, які за чотири місяці встигли стати іншими.

В них було менше подиву і більше втоми. Тонка, майже непомітна плівка надламу: як у людей, що вже бачили, як тріскається щось, що мало бути непорушним.

— Симптоми дезорієнтації в часі? — рутинно питала одна з медиків.

— Ні, — відповіла Мара. — Ми добре знаємо, скільки нас не було.

— Галюцинації, нехарактерні образи, відчуття «чужих думок»?

Мара на мить глянула на Елу, потім у стелю.

— Це дуже широке формулювання для людей, які щойно повернулися з Проміжного Простору, — сухо сказала вона. — Але якщо вам потрібна галочка — зазначте «частково».

— «Частково» — не категорія, — тихо відказала медик.

— Дарма, — кинула Мара. — Нам якраз її не вистачало.

Їх розвели по різних кімнатах для «індивідуального опитування».

Ела не опиралася. Вона передбачала це ще до того, як корабель перетнув шов. Їхня історія була занадто неможливою для того, щоб її одразу почали слухати як робочий звіт. Спершу на них подивляться як на носіїв потенційної небезпеки. А вже потім — можливо — як на свідків.

У кімнаті було голо: стіл, два стільці, відеопанель із вимкненим екраном, непомітні датчики в кутках. Стандартний простір для розмов, де на кожне «я думаю» вже чекають з готовими протоколами.

Першим зайшов не психіатр і не офіцер безпеки.

Першим зайшов чоловік у сірій формі флоту без знаків відмінності. Обличчя — втомлене, але жорстке. Волосся з сивиною на скронях. Голос — той самий, що колись виводив їх у політ, даючи координати до краю тріщини.

— Командор Савір, — сказала Ела. — Значить, усе-таки не списали нас на «загубилися безвісти».

— Не встигли, — відповів він, сідаючи навпроти. — У нас останнім часом стільки реальних втрат, що до уявних поки не дійшли руки.

Він подивився на неї, довго й уважно.

— Ви змінилися, — сказав.

— Ви теж, — відповіла вона.

Вони помовчали.

— Добре, — нарешті сказав Савір. — Мені потрібні дві версії вашої історії. Офіційна — для протоколу. І… інша. Як ви її самі назвете?

— Та, з якою можна жити, — тихо сказала Ела. — Почнемо з офіційної. Вона все одно бреше менше, ніж вам хотілося б.

Офіційна версія була сухою:
експериментальний політ, вхід у нестабільну зону, втрата зв’язку, складні маневри в полі, часткова інтеграція з невідомою структурою, повернення з ризиком для корабля, отримані дані для подальшої роботи з тріщиною.

Ні слова про місто, де діти грають із часовими петлями. Ні слова про вежу, що дихає чужими історіями. Ні слова про те, як вони добровільно взяли на себе катастрофу чужого корабля, щоб їхню власну планету не розірвало від напруження.

Тут були лише факти, які можна загнати в графи.

Савір слухав, не перебиваючи. Його погляд іноді ковзав убік — туди, де, Ела знала, на прозорій панелі автоматично будувалися графіки, моделі, поля помилок. Кожне її слово переводили в дані.

— Добре, — сказав він, коли вона закінчила. — Це чули всі, хто нас слухає.

Він зробив ледь помітний жест. Індикатор запису для «офіційного протоколу» згас.

— А тепер, — сказав він, — ми вдвох. Без мікрофонів, яких я не знаю. Без звітів, які мені доведеться редагувати. Скажи мені: що насправді сталося там, де ти була, коли зв’язок обірвався?

Очі в нього змінитися: з холодно-професійних на людські.

І Ела вперше за весь час полегшено зітхнула.

— Ми знайшли те, що було по той бік сигналу «не йдіть», — сказала вона. — І воно виявилося не чорною дірою. Воно виявилося… мережею.

Вона розповідала не все, але достатньо.

Про дрейфуюче місто — як про острів, що тримається в полі не силою техніки, а щільністю переплетених життів. Про Архівістку — як про людину, яка колись була частиною їхньої цивілізації і стала вузлом для чужих історій. Про те, як Проміжний Простір накопичує нереалізовані варіанти, поки вони не рвуть реальність. Про те, що їхній корабель тепер — не просто технічний об’єкт, а переносний вузол пам’яті.

Про те, що тріщину не можна просто «закрити», як люк. Її можна лише перешити — змінивши напрямок напруги.

Савір мовчав, але його обличчя з кожною новою частиною ставало все суворішим.

— Ти розумієш, — нарешті сказав він, — що щойно описала щось, що в штабі назвуть або «масовим психозом екіпажу», або «ворожою інформаційною атакою»?

— Знаю, — кивнула Ела. — Але ти не питав, як це назвуть. Ти питав, що сталося.

Вона на мить заплющила очі.

— Якщо хочеш, я можу показати, — додала вона.

— Як? — трохи різко спитав він.

— Через канал, — сказала вона. — Той, що зараз пов’язує корабель і… їх.

Вона не назвала місто, Архів, Наіру. Замість конкретних імен прозвучало «їх» — як позначення того, що ще не вписується в офіційну мову.

Савір нахмурився.

— Ви щось привезли із собою? — голова безпеки на його місці вже давно б натиснув тривогу. — Я маю знати, наскільки це заразно.

— Це не інфекція, — тихо сказала Ела. — Це структура. Вона не лізе в чужі голови сама по собі. Її треба відкрити. Або закрити.

Вона підняла руку й торкнулася панелі столу.

— Судно, — сказала вона в простір. — Зв’язок.

Голос корабля прозвучав без жодного технічного шуму, так, ніби він стояв поруч:

— Тут.

Ела глянула на Савіта.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — сигнал зі станції «Лебідь-Три», яку ви втратили два роки тому? Той, що розірвався на половині речення?

Він завмер.

— Так, — сказав. — Ніхто за межами вузького кола не знає дослівного тексту. Навіть частина штабу має лише урізану версію.

Ела кивнула кораблю.

— Відтвориш? Те, що вони не встигли договорити.

— Можу, — відповів корабель. — Джерело: архівний запис, що осів у Проміжному Просторі після розлому. Кореляція зі збереженим фрагментом — дев’яносто вісім відсотків.

І він відтворив.

Той самий голос, який Савір чув тоді: втомлений, але спокійний голос людини, яка намагається пояснити неможливе в останні секунди перед чимось незворотним. Ті самі слова на початку. І — вперше — завершення фрази, яку тоді обірвало.

«…і якщо ми раптом не повернемося, — говорив голос, — скажіть їм, що це не було просто «аварією». Це була точка, де ми вперше побачили, що наші рішення не вміщуються в один час».

Пауза.

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як працює система вентиляції.

— Як… — прошепотів Савір. — Як ви це отримали?

— Не ми, — сказала Ела. — Проміжний Простір. Архів. А корабель — носій.

Вона втупилася йому в очі.

— Я не прошу тебе повірити в усі наші слова, — додала. — Але є речі, які або правдиві, або неможливі. Іноді це одне й те саме.

Савір встав і обійшов стіл, проходячи вздовж стіни, ніби йому треба було пройти кілька зайвих кроків, щоб не сказати щось занадто швидко.

— Якщо це правда, — нарешті сказав він, — наші протоколи роботи з тріщиною не просто застарілі. Вони небезпечні.

— Так, — відповіла Ела. — Тому що намагаються «заткнути» те, що треба перерозподілити.

— І ти хочеш, — він глянув на неї, — щоб я прийшов у штаб і сказав: «Нам потрібні… вузли пам’яті? Міста, що беруть на себе надлишок альтернатив? Кораблі, що носять у собі чужі катастрофи? Люди, які добровільно стають носіями чужих «майже»?»

— Я хочу, щоб ти хоча б не назвав усе це психозом, — спокійно відповіла вона. — А там — подивимося.

У сусідній секції бази Мара проходила те саме — тільки з іншого боку.

Її опитувала жінка в білому халаті зі значком «старший консультант із психічної безпеки».

— Ви розумієте, — спокійно говорила консультантка, — що описані вами «голоси», «відчуття чужих відбитків», «нестабільність часу» можуть бути наслідком сильного стресу й кисневих коливань у нестабільному полі?

— Розумію, — кивнула Мара. — Але це не скасовує того, що ми з ними робимо.

— З чим саме? — уточнила та. — Зі стресом?

— З неможливим, — відказала Мара. — Ви звикли бачити будь-яку невідповідність картині світу як симптом. А іноді це — просто новий рівень складності.

— Наша задача — захистити екіпаж від небезпечних впливів, — рівним голосом сказала консультантка. — Якщо ми визнаємо, що ці «структури» реальні, нам доведеться…

Вона зупинилася.

— Змінити критерії «нормального», — закінчила за неї Мара. — Я знаю. Страшно.

Вона нахилилася вперед.

— Давайте так, — попросила вона. — Як лікар до лікаря. Ви ж теж відчуваєте, що деякі з наших пацієнтів… приносять із собою більше, ніж просто особисті травми. Що є щось… надлишкове? Колективне?

Консультантка на мить опустила погляд.

— За протоколом, — тихо сказала вона, — я не маю права це визнавати.

— А поза протоколом?

Невелика пауза.

— Поза протоколом… — жінка стиснула пальці, — …так. Є щось, що не вписується в індивідуальні моделі. Люди почали приходити з однаковими снами про тріщини в небі задовго до того, як перший офіційний розлом став видимим. Діти малюють «острови», яких ніколи не бачили. Старі згадують події, яких «не було». І це не вкладається в наші звичайні категорії.

Мара кивнула.

— Отже, у вас уже є дані, — сказала вона. — Нам не треба переконувати вас у тому, що щось відбувається. Наша задача інша: дати цьому форму, яка не знищить людей.

— Ви думаєте, це можливо? — запитала консультантка.

— Я бачила місто, — відповіла Мара. — Де дітям пояснюють, як обходити «вчорашні» плити, з тією ж буденністю, з якою ми вчимо не переходити дорогу на червоне. Вони теж живуть на краю. Але… живуть.

Вона всміхнулася уголос сама собі.

— Якщо вони змогли, значить, і ми маємо шанс. Якщо не будемо заколисувати себе діагнозами.

У просторі між кораблем і дрейфуючим містом канал працював навіть тоді, коли ніхто прямо не звертався.

Наіра відчувала це як легке тремтіння в шарах вежі. Нові образи, нові напруження, нові фрази, що пролітали крізь вузол, як комети.

— Вони повернулися, — сказала вона вголос.

Лея сиділа на одному з нижніх ярусів, звісивши ноги над прірвою. Вона навчилася пізнавати стан Архівістки по інтонації: коли та говорить так — значить, десь далеко щось зрушилося.

— У свій світ? — уточнила дівчинка.

— Так, — кивнула Наіра. — Але світ за цей час теж зрушився. Тепер їм доведеться домовлятися не тільки з тріщиною, а й із тими, хто живе під нею.

Лея скривилася.

— Люди не люблять домовлятися з тим, чого бояться, — сказала вона. — Вони хочуть або зробити вигляд, що цього немає, або кудись «винести».

Вона помовчала.

— Добре хоч, що в них тепер є корабель, який не дозволить їм забути, — додала вона. — І кілька голів, які знають, де сьогодні краще не ступати.

Наіра всміхнулася.

— Ти б там не пропала, — сказала вона.

— Я й тут не пропадаю, — відказала Лея. — Але якщо колись відкриється маршрут… — вона подивилася вгору, туди, де десь далеко, за шарами Проміжного Простору, світилася їхня планета, — …передай їм, що я не проти показати їм, як виглядає тріщина знизу.

— Передам, — кивнула Архівістка. — У них попереду ще кілька частин історії, перш ніж вони будуть готові.

У рубці корабля перший контакт із власним світом виявився набагато прозаїчнішим, ніж розмови з Проміжним Простором.

— «Борт «Гармонік», це центральний канал флоту. Підтвердіть ідентифікацію. Повідомте причину відхилення від планового вікна повернення», — розмірений голос чергового диспетчера звучав так, ніби вони запізнилися на звичайний рейс.

— Ідентифікацію підтверджую, — відповів корабель. — Причина відхилення…

Він на мить замовк.

— Складна, — підказала Ела.

— Причина відхилення: нестабільність проміжного поля, необхідність маневрувати між вузлами напруження, часткова інтеграція з Проміжним Простором, — чітко озвучив корабель. — Розширений звіт у шифрованому пакеті.

На тому кінці явно не очікували такого формулювання.

— «Повторіть причину відхилення в термінах затвердженого протоколу», — сухо попросили.

— Причина відхилення, — без паузи перефразував корабель, — «аномальна поведінка тріщини».

— Так краще, — пробурмотіла Мара.

— Так звичніше, — поправила її Ела. — Але не краще.

Рен мовчав, дивлячись на розлом у небі, що тепер здавався тонким шрамом.

— Вони все одно не втечуть від того, що це більше, ніж «аномалія», — сказав він. — Просто їм на це треба більше часу, ніж нам.

— У них не буде стільки часу, скільки їм здається, — тихо нагадала Ела. — Тріщина не чекатиме, поки вони перепишуть протоколи.

— Отже, — підсумувала Мара, — нам доведеться почати без них. А потім уже підтягувати.

Увечері того ж дня, коли формальні допити закінчаться, їм усім скинуть коротку закриту повістку:
«Зустріч із командуванням. Неофіційна. Без протоколу. Обов’язкова присутність: капітан Рен, спеціалістка з шуму Ела Верес, лікарка Мара, навігатор Оріс, інженерка Нара».

І це стане початком того, про що Наіра казала як про «договори з тими, хто живе під тріщиною».

А поки — вони ще були на межі.

Не зовсім у своєму світі, але й не в тому, де діти ловлять власні тіні, що відстають на кілька секунд. На цій межі кожен із них мав зробити маленький, але важливий внутрішній вибір: чи готові вони бути свідками неможливого — не тільки в Архіві, а й у кабінетах, де досі вірять, що будь-яку тріщину можна «закласти бетоном із правильного наказу».

Ела, дивлячись на планету, вперше подумала не про те, як її врятувати, а про те, як вона сама витримає — бачити, як світ повільно вчиться жити з тим, що не вміщається в один варіант.

— Це й буде наша наступна експедиція, — сказав корабель тихо, ніби читаючи її думки. — Не в інший простір, а в інше розуміння власного.

— Вона може виявитися страшнішою, — відповіла вона.

— Зате, — втрутилася Мара, — там хоча б є повітря. І люди, яких ще можна переконати.

Вона глянула на них обох — на живу жінку і на корабель, що став вузлом для багатьох мертвих.

— А значить, — додала вона, — в нас ще є шанс, що ця історія не закінчиться словом «катастрофа». Навіть якщо почнеться словом «ви всі збожеволіли».

Шов на небі тихо світлів.

І десь далеко, між світами, дрейфуюче місто слухало, як через його вежу проходять перші слабкі відлуння нових рішень — тих, що колись стануть основою для нових вузлів.