Ті, що загубилися між всесвітами - частина VIII

Кімната без протоколів

Неофіційні наради завжди починаються з офіційних дверей.

Двері в ту кімнату були такими ж, як сотні інших на базі: сіра панель, мінімальна маркування, звичайний замок доступу. Але повітря перед ними було іншим. Щільнішим. Ніби сюди вже скупчилося забагато невимовлених рішень.

— Останній шанс зробити вигляд, що ми «нічого особливого не бачили», — пробурмотіла Мара, поправляючи комір.

— Ми вже зробили забагато, щоб переконливо брехати, — відказала Ела.

Корабель був присутній у кімнаті як світла лінія інтерфейсу на стіні — вузька смуга, що реагувала на його голос. Йому виділили не місце, а канал: у штабі ще не навчилися думати про кораблі як про учасників нарад, а не просто джерела даних.

Двері ковзнули вбік.

Усередині було менше людей, ніж Ела очікувала.

Командор Савір — без знаків відмінності, але з тією ж прямою спиною. Двоє адміралів, яких зазвичай бачили лише на екранах. Представник наукової ради — сухий, з гострим поглядом. Та сама консультантка з психічної безпеки, яка розмовляла з Марою, — тепер уже в сірому, без білого халата. І ще один — чоловік із темними очима, в формі без емблем, чия посада не потребувала озвучення: служба безпеки.

— Сідайте, — сказав один із адміралів. Голос без інтонацій, але в ньому відчувалася втома людини, яка занадто часто підписує документи з чорними рамками.

Екіпаж розташувався півколом: Рен по центру, Ела й Мара поруч, трохи позаду — Оріс і Нара. Світла смуга корабля на стіні здавалася шрамом — тонким, але помітним.

— Ця зустріч, — почав Савір, — не записується в жоден із стандартних протоколів. Офіційний звіт ми вже отримали. Він… достатньо пристойний, щоб не злякати нікого, хто читає його на відстані.

Він подивився на Рена.

— Тепер нас цікавить не те, що можна записати в графи, — додав він. — А те, що ви принесли, навіть якщо не хотіли.

Адмірал ліворуч трохи зсунувся в кріслі.

— Ми тут, — сухо сказав він, — щоб вирішити, чи має флот і далі працювати з тріщиною як з «аномальною зоною», чи — як із чимось, про що ви говорите. З Проміжним Простором, структурами, вузлами…

Він ледь помітно стиснув губи.

— І чи не становите ви, як екіпаж, — він не закінчив, але пауза була промовистою, — додаткової загрози.

— Якщо коротко, — втрутилася Мара, — ви хочете зрозуміти, чи ми збожеволіли, чи світ справді став іншим.

— У технічних термінах — так, — сказав представник наукової ради.

— Почнемо з простого, — запропонував Савір. — Ело, ти вже показувала мені одну з речей, які неможливо підробити. Зараз — те саме, але для всіх.

Він кивнув у бік світлої смуги на стіні.

— Судно, — сказав. — Потрібна демонстрація.

— Я чую, — відповів корабель. Голос було налаштовано так, щоб звучати з усіх кутів кімнати одночасно: не «з динаміка», а просто «присутнім». — Ви хочете приклад знання, яке не входило ні в одну з ваших баз даних, але було зафіксоване в Проміжному Просторі.

— Саме так, — сказав науковий радник. — І бажано — такий, який можна буде потім перевірити незалежно.

— Тоді оберемо найболючіше, — спокійно відповів корабель. — Станція «Лебідь-Три».

У кімнаті на мить ніби зупинилося повітря.

Цю назву ніхто не вимовляв без потреби. Станція, яка загинула першою. Станція, з якої пішли перші сигнали «не йдіть», що так і не були почуті.

— Ви всі знаєте частину останньої передачі, — продовжив корабель. — Але не бачили її завершення. Ела вже показувала його командору наодинці. Зараз — повна реконструкція. Джерело: структури Проміжного Простору, де осіли їхні відбитки.

Голос зі зміною тембру — трохи глухіший, з фоновим тріском:

«…якщо ми раптом не повернемося, скажіть їм, що це не була «аномалія». Це був дзеркальний шов. Наші рішення розійшлися за часами, а ми намагалися жити так, ніби існує лише один».

Потім — коротке вдихання, приглушений сміх, викривлений шумом:

«Якщо ви це чуєте, значить, хоч один варіант зумів дійти до вас. Не зачиняйте цю тріщину. Вона не пролом у стіні. Вона — попередження про те, що стіна давно не одна».

Кінець. Чиста тиша.

Науковий радник повільно відкрив долоню, ніби тільки зараз усвідомив, що зціпив кулак до болю в пальцях.

— Це не входить у жоден із фрагментів, які ми зберегли, — хрипко сказав він. — Частина, що дійшла до нас, обривається на слові «дзеркальний».

— На рівні Проміжного Простору, — пояснив корабель, — вони встигли завершити думку. Їхня історія розірвалася у вас, але не там. Архів зберіг завершення.

Пауза.

— Я просто передав те, що там є.

— Це… — один із адміралів потер перенісся, — …можна було б списати на ваші власні фантазії. Якби не одна деталь.

Він подивився на науковця.

— У первинному протоколі, — тихо сказав той, — який бачили лише троє людей, вона використала термін «дзеркальний шов». Ми прибрали його з офіційної версії, замінивши на «аномальна зона».

Він перевів погляд на Елу й корабель.

— Ви не могли знати цю фразу.

— Ми й не знали, — відповіла Ела. — До того, як потрапили туди, де її слова досі живі.

— Добре, — сказав другий адмірал, той, що досі мовчав. — Припустимо, ми на мить приймаємо, що ваш досвід — не просто психотична конструкція. Тоді маємо іншу проблему: те, що ви описуєте, руйнує наші базові моделі роботи з розломами.

Він нахилився вперед.

— Ви стверджуєте, що тріщина — це стиковий шов між множинними варіантами історій, — сказав він. — Що Проміжний Простір — не порожнеча, а переповнений архів. Що напруження виникає не тільки від катастроф, а й від мільйонів нездійснених можливостей. І що для стабілізації потрібно не «закрити дірку», а створити вузли, які на себе це все приймуть.

— Так, — кивнув Рен. — Це найближче до правди, що ми маємо.

— І ці вузли, — продовжив адмірал, — мусять бути… містами, кораблями, людьми. Тобто ви пропонуєте свідомо будувати структури, здатні витримувати те, що досі розривало світи.

Він стиснув пальці.

— Ви усвідомлюєте, як це звучить з точки зору безпеки цивілізації?

— Як «створімо контрольований реактор там, де досі були тільки стихійні вибухи», — спокійно відповіла Ела. — Так, ми розуміємо.

Науковий радник ледь помітно всміхнувся одним куточком рота.

— Ви щойно виклали суть всієї нашої енергетики за останні триста років, — зауважив він. — Спершу нам теж казали, що це самогубство.

Мара, яка досі мовчала, раптом подалася вперед.

— Я хочу додати один аспект, — сказала вона. — Психічний.

Консультантка з безпеки напружилася, але не перебила.

— У вас уже є дані, — продовжила Мара. — Люди бачать сни про тріщини, які ще не стали видимими. Діти малюють «острови» реальності, про які не можуть знати. У біженців із зон, де поле нестабільне, з’являються «спільні» спогади про події, що не вписуються в офіційні хронології. Ви називаєте це «масовими реакціями на стрес».

Консультантка зітхнула.

— За протоколом — саме так, — сказала вона. — Поза протоколом — ми бачимо, що щось не сходиться.

— Це не просто стрес, — тихо сказала Мара. — Це те саме напруження, про яке говорить Ела, тільки на рівні психіки. Людські голови — такі ж «вузли», як станції й міста. Вони вже несуть на собі надлишок «майже-історій». Вам здається, що їх «накриває». Насправді — їх прориває.

Вона глянула на адміралів.

— Якщо ми не створимо зовнішні вузли, які зможуть частину цього брати на себе, — сказала вона, — ви отримаєте не тільки тріщини в небі, а й тріщини в кожній голові. І жодні діагнози це не зупинять.

— Ви пропонуєте, — повільно промовив чоловік із служби безпеки, — свідомо допустити вплив того, що досі вважалося «чужим середовищем», на наші міста, наші кораблі, наших людей.

Він глянув на світлу смугу корабля.

— І зробити таких носіїв центральними елементами захисту.

— Ми не «пропонуємо», — поправив його Рен. — Ми вже це зробили. Корабель — вузол. Ми — теж. Питання лише в тому, чи залишимо ми це як стихійний експеримент одиничного екіпажу, чи перетворимо на керовану систему.

Науковий радник нахилився до столу.

— У нас є ще один варіант, — сказав він. — Заборонити будь-які подальші контакти з тріщиною, оголосити все, що ви розповіли, наслідком екстремального стресу, ізолювати вас і сподіватися, що Проміжний Простір не знайде інших шляхів.

— Це не працюватиме, — спокійно відповіла Ела. — Тріщина вже над планетою. Ви можете заборонити нам літати. Не можете заборонити їй рости.

— Ви говорите так, ніби маєте з нею… домовленості, — холодно кинув безпековець.

— У певному сенсі, — втрутився корабель, — так і є.

Усі голови одночасно повернулися до світлої смуги.

— Поясни, — коротко сказав Савір.

— Після контакту з дрейфуючим містом, — пояснив корабель, — і вежі Архіву, Проміжний Простір перестав сприймати нас лише як «об’єкт, що випадково залетів». Наш маршрут повернення був не просто «боротьбою з хаосом». Це був обмін. Ми взяли на себе напруження кількох вузлів. Взамін отримали коридор.

Пауза.

— Якщо говорити вашими словами, ми підписали негласний договір: ми беремо на себе частину його надлишку, він — не розриває наш світ тут і зараз.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— Ви усвідомлюєте, — нарешті прорік адмірал, — що це за рівень відповідальності?

— Усвідомлюю краще за всіх присутніх, — відповів корабель. — Бо якщо ви вирішите, що «нічого не було», — договір не перестане існувати. Він просто перестане бути контрольованим.

— Добре, — сказав Савір. Голос трохи захрип, але тримався. — Досить загальної філософії. Нам потрібні дії. Конкретні. Те, що можна зробити в найближчі місяці, а не в абстрактному «колись».

Він подивився на Елу, Рена й Мару по черзі.

— Якщо ми умовно погоджуємося, що вузли потрібні, — сказав він, — з чого почати, щоб не рознести все цим же самим процесом?

— З малого, — відповіла Ела. — З пілотної точки. Міста, яке й так живе на межі.

— У нас є такі, — тихо сказала консультантка з безпеки. — Прибережні, де береги тріщать, де люди ночами слухають, як десь за горизонтом «співає» поле. У нас там уже зростає рівень самогубств, панічних розладів, дивних «спільних снів».

— Там і треба ставити перший вузол, — кивнула Мара. — Не в столиці, не в лабораторних умовах, а там, де тріщина вже дихає людям у спину.

Науковий радник нахилився до панелі, швидко щось набираючи.

— Архів, — сказала Ела. — Нам потрібен Архів. Не просто база даних, а структура, що приймає й переплітає історії.

Вона відчула, як у грудях теплішає: невидимий відгук Наіри.

— Ми можемо зробити його простішим, ніж у дрейфуючому місті, — продовжила вона. — Без повного занурення. Але принцип має бути той самий: люди добровільно віддають туди те, що інакше прорве простір.

Вона усміхнулася гірко.

— І так, це звучить як добровільний внесок своїх «майже» до спільного сховища.

— Ви пропонуєте, — повільно вимовив безпековець, — заохочувати людей… ділитися тим, що досі вважалося найінтимнішим?

— Вони й так діляться, — втрутилася консультантка. — З лікарями, з випадковими знайомими, з порожнім небом. Питання в тому, чи буде це кудись приходити, окрім приватних нервових зривів.

— А кораблі? — спитав науковий радник. — Ви кажете, що «Гармонік» уже став вузлом. Чи треба робити такими всі?

Корабель відгукнувся сам:

— Якщо ви вмонтуєте в кожен корабель канал до Проміжного Простору без підготовки, — сказав він, — ви отримаєте флот, який чує всі тріщини світу й не вміє з ними поводитися. Це не посилення оборони. Це масова сенсибілізація без фільтрів.

Він додав після паузи:

— Наразі логічніше обмежитися кількома. Тими, хто пройшов через поле й не розсипався. Не тільки технічно — психологічно.

— Іншими словами, — підсумував Савір, — ви пропонуєте створити… спеціальний корпус. Кораблі й люди, які працюють із тріщиною не як з «аномальною зоною», а як із живим швом.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Ви усвідомлюєте, що це звучить як ядерна програма, тільки для реальності?

— Так, — сказала Ела. — І як будь-яка ядерна програма, вона вже почалася. Питання в тому, чи зробимо ми її явною й контрольованою, чи залишимо в підпіллі, де не буде ні правил, ні меж.

Наіра слухала їхню розмову не як шепіт у вежі, а як новий пласт тиску.

Канал, що з’єднував дрейфуюче місто з кораблем, тепер розгалужувався далі. Кожне нове слово, кожен страх і кожна згода в кімнаті без протоколів відбивалися в шарах пам’яті.

— Вони починають правильно, — сказала вона вголос.

Лея, яка сиділа на нижньому ярусі й майструвала з обривків металу нову фігурку, підняла голову.

— З чого? — запитала.

— З того, що визнають: не можуть зачинити двері, — відповіла Наіра. — Тепер вони намагаються навчитися жити в будівлі без стін.

— Страшно, — констатувала Лея.

— Так, — погодилася Архівістка. — Але в тому й різниця між катастрофою й вибором: у першому випадку страх просто накриває. У другому — ти дивишся йому в очі.

Рішення в кімнаті приймалися не голосуванням, а мовчанням.

Коли Ела закінчила, коли корабель замовк, коли Мара втретє за зустріч згадала дрейфуюче місто, в кімнаті залишилося одне просте запитання: «так чи ні?»

— Я не можу від імені флоту відразу сказати «так», — тихо почав один із адміралів. — Це означало б змінити все, на чому ми стояли досі.

Він подивився на колег.

— Але я можу сказати: ми не маємо права сказати «ні» й робити вигляд, що нічого не сталось.

Науковий радник повільно кивнув.

— Я створю тимчасову робочу групу, — сказав він. — Офіційно — для «аналізу психогенних ефектів тріщини». Неофіційно — для розробки концепції вузлів.

Він перевів погляд на екіпаж.

— Ви, — сказав він, — увійдете до неї всі. Як «свідки польоту» й «об’єкти дослідження».

Легка посмішка.

— А потім, можливо, як ті, хто створює нову дисципліну.

Безпековець зітхнув.

— Я відмічу в своїх документах, що потенційна загроза від вашого корабля — не менша, ніж від тріщини, — сказав він. — Але й потенційна користь — приблизно та сама.

Він глянув на світлу смугу.

— Тож, мабуть, доведеться навчитися жити з обома.

Консультантка обережно розтиснула пальці, в яких стискала ручку.

— Я доб’юся, щоб у протоколах з’явилась нова категорія, — сказала вона. — Не тільки «психотичні розлади», а й… «реакція на надлишок варіантів».

Вона подивилася на Мару.

— Це буде не так красиво, як ви формулюєте, — всміхнулася, — але принаймні ми перестанемо називати божевільними тих, хто першим чує, що стіна вже не одна.

Савір видихнув.

— Добре, — сказав він. — Ми не вирішили всього. Але зробили перший крок, який не можна відкотити назад.

Він підвівся.

— Ця кімната, — додав він, — не залишиться без протоколів назавжди. Але сьогодні тут народився один, якого ще немає в жодному реєстрі: протокол співпраці з тим, що раніше називали «неможливим».

Коли двері за екіпажем зачинилися, тиша стиснулася, як вузол.

— Ви вірите їм? — спитав безпековець, не дивлячись ні на кого конкретно.

— Я бачив достатньо брехні, — повільно відповів Савір, — щоб знати: так щиро не вигадують.

Він глянув на вимкнену панель.

— І я чув голос із станції, яка вже давно лежить у нашому списку втрат. Голос, що закінчив фразу, яку я колись сам записував незавершеною.

Він знизав плечима.

— Я достатньо старий, щоб визнати: наші моделі світу не вічні.

Науковий радник гірко всміхнувся.

— А я — достатньо втомлений, щоб нарешті зайнятися чимось цікавим, — сказав він. — Ми десятиліттями робили вигляд, що тріщини — просто «дефекти поля». Час визнати, що це — дзеркала.

На виході з будівлі вітер був різкішим, ніж Ела пам’ятала.

Він ніс із собою запах холодного металу, масла й чогось ще — ледь чутної присутності тієї самої тріщини, що тепер світилася над планетою тонким шрамом.

— Ну що, — спитала Мара, засунувши руки в кишені, — ти задоволена? Ми офіційно стали «тимчасовою робочою групою з аналізу неможливого».

— Я не задоволена, — чесно відповіла Ела. — Але я… спокійніша. Трохи.

Вона підняла погляд до неба.

— Тепер наш світ хоча б знає, що в нього є тріщина. І що за нею — не просто порожнеча.

— А там, за тріщиною, — тихо додав корабель із глибини бази, — хтось сидить на краю даху й слухає ваші рішення.

Лея, далеко в дрейфуючому місті, раптом посміхнулася, не розуміючи чому.

— Що? — спитала вона в Наіри.

— Їхній вітер нарешті торкнувся нас, — відповіла та. — Це означає, що між нашими узорами з’явилась нова нитка.

Десь між ними Проміжний Простір ледь змінив шум.

Не так, як перед катастрофою — різко, тривожно.

А як перед чимось, чого він сам ще не знав: співпрацею замість хаотичного розриву.

І це була лише восьма частина історії.