Пролог. Бал, на якому сказали правду

Венера завжди вміла прикидатися раєм.

З відстані вона світилася ніжним золотом, наче хтось загорнув смертельну планету в оксамитову обгортку й підписав дрібним шрифтом: «Увага, всередині — кислота, аристократія і моральна корозія». Її хмари були схожі на збиті вершки для богів, які давно втратили апетит, а палаци зависали над жовто-білими безоднями так гордо, ніби гравітація була соціально нижчою за них.

Тут не казали «отрута».

Казали: «традиційний венеріанський акомпанемент до політичної розмови».

Тут не казали «змова».

Казали: «спільна ініціатива кількох зацікавлених домів».

Тут не казали «вбивство».

Казали: «остаточне коригування присутності».

А коли хтось раптом помирав під час вечері, його місце не прибирали одразу. На Венері вважали неввічливим переривати подачу десерту через таку дрібницю, як холодне тіло впливового сенатора, який ще пів години тому називав себе майбутнім архітектором цивілізації. Цивілізація, до речі, зазвичай почувалася краще без таких архітекторів, але ніхто не казав цього вголос.

До сьогодні.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/venera-rai-z-kislotnoyu-posmshkoyu-b456002?c=5058538