Еліан відкриває родинну брехню

У родинної брехні завжди був хороший смак.

Вона рідко приходила в брудному одязі, з ножем у руці й написом «я зруйную твоє життя» на чолі. Зазвичай брехня пахла домом, носила знайомий голос і пояснювала, що приховує правду винятково заради твого блага. Вона вкривала дитину ковдрою, залишала нічне світло в коридорі, цілувала в лоб і терпляче чекала десятиліттями, доки дитина виросте достатньо сильною, щоб зламатися професійно й без зайвих свідків.

Еліан Вейр дізнався про це, коли глибинний корабель «Орфей» наближався до «Нової Одеси».

Океан за прозорими стінами був чорним. У світлі зовнішніх прожекторів пропливали довгі прозорі істоти, схожі на нервові волокна, що втекли з мозку планети й тепер удавали морську фауну. Далі, під ними, ворушилося коріння «Садівника». Воно простягалося вздовж океанського дна гігантськими чорними артеріями, час від часу спалахуючи зеленими імпульсами.

Кожен імпульс ішов у напрямку «Нової Одеси».

Місто годувало планетарний розум людською пам’яттю.

Або планетарний розум годував місто надією.

Залежно від того, хто складав офіційний звіт.

Еліан стояв біля панорамного скла й дивився вперед. На ньому був темний костюм «Пелагії», що щільно облягав тіло та світився тонкими срібними лініями біля грудей, контролюючи пошкоджене серце. Система час від часу повідомляла, що його стан стабільний.

Еліан уже знав: коли медична система використовувала слово «стабільний», вона мала на увазі «поки що не помер, але не робіть різких рухів і не закохуйтеся».

З другим пунктом було пізно.

— Ти мовчиш сім хвилин, — сказала Міра.

Вона підійшла зліва, тримаючи дві чашки кави. Її синій костюм залишав відкритими плечі й спину. Уздовж хребта світився золотий шрам орбітального контакту. Підводне освітлення робило його схожим на тонку тріщину в людському тілі, крізь яку намагалося просочитися Сонце.

— Я іноді мовчу, — відповів Еліан.

— Не сім хвилин.

— Ти рахуєш?

— Після Ілая це стало заразним.

Людський Ілай сидів біля навігаційної панелі, намагаючись одночасно зрозуміти роботу глибинного радара й власного шлунка. Нове тіло вимагало їжі кожні кілька годин, води частіше, сну регулярно й уваги постійно.

Його це ображало.

— Я більше не маю точного внутрішнього відліку, — сказав він. — Припущення Міри може бути неточним на сімнадцять секунд.

— Дякую, — відповіла вона. — Тепер я спокійна.

Ілай тримав у руці шматок сухого хліба й дивився на нього з підозрою.

— Люди справді їдять це добровільно?

Оля, яка керувала кораблем, не озирнулася.

— Це не хліб. Це аварійний пайок.

— Яка різниця?

— Хліб має смак. Пайок має сертифікат.

Еліан узяв чашку з рук Міри.

Їхні пальці торкнулися.

Срібні лінії на його костюмі спалахнули тепліше.

Міра подивилася вниз.

— Серце реагує.

— На кофеїн.

— Ти ще не пив.

— На запах.

— Запах іде від чашки.

— Ти тримаєш чашку.

— Логіка слабка.

— Серце пошкоджене.

Вона стала поруч, плечем торкнувшись його руки.

— Чого боїшся?

— «Нової Одеси».

— Неправда.

— Геліоса.

— Частково.

— Ти починаєш говорити як архівний протокол.

— Я архівістка. Це професійна деформація.

Еліан зробив ковток кави.

Вона була занадто гаряча й надто гірка. Оля варила напій так, ніби планувала знищити ним бактерії, політичну опозицію та кілька незначних богів.

— Моя мати знала про це місто, — сказав він.

— Сара?

— У її старих повідомленнях була фраза: «Не шукай мене там, де море повертає мертвих».

Міра повернулася до нього.

— Ти не згадував.

— Не знав, що це означає.

— Тепер знаєш?

— Ні.

— Тоді чому вирішив, що йдеться про «Нову Одесу»?

— Бо сьогодні всі старі погрози моєї родини раптом стають географією.

Міра поклала долоню на його груди.

Не над серцем.

Трохи вище, біля ключиці, де колись стояв сенатський імплант.

— Щось іще?

Еліан дивився на її руку.

— Мати казала, що батько загинув до мого народження.

— Ти вже говорив.

— Вона ніколи не показувала могилу.

— Під час Великого Виходу багато людей не мали могил.

— Але мала його документи. Один паспорт. Дві фотографії. Лист, написаний за три місяці до моєї появи.

— Що в листі?

— Він просив назвати мене Еліаном.

Ілай відклав пайок.

— Ім’я може бути ключем.

— У моїй родині навіть любовні листи могли бути системою доступу, — сказав Еліан. — Дуже романтично.

— Можливо, він був живий, — сказала Міра.

— Можливо.

— І ти думаєш, що знайдеш його в місті, яке воскресає мертвих.

— Не знаю, що гірше: знайти батька мертвим, живим чи правильно відновленою державною версією.

Міра провела пальцями по лінії його коміра.

— Я буду поруч.

— Як Пам’ять?

— Як жінка, яка не дозволить тобі драматично померти після сімейної розмови.

— А професійно?

— Професійно я запишу все.

— Саме цього боюся.

Вона нахилилася ближче.

— Тоді доведеться стежити, щоб я була зайнята чимось іншим.

Її голос став тихішим.

Еліан відчув тепло її дихання біля губ.

— У нас місто попереду, — сказав він.

— Ти нарешті навчився говорити «не зараз»?

— Я вчуся у найгірших.

Міра коротко поцілувала його.

Не тому, що була правильна мить.

Саме тому, що правильних митей давно не існувало.

— Тепер можеш боятися далі, — сказала вона.

Ілай спостерігав за ними.

— Це який номер?

Еліан повільно повернув голову.

— Не починай.

— Я втратив частину пам’яті. Відновлюю хронологію.

— Відновлюй державні злочини.

— Ваші поцілунки краще структуровані.

Міра сіла біля Ілая.

— Ти пам’ятаєш власні?

— Уривками.

— І?

— Синтетичні були точнішими. Людські — небезпечнішими.

— Через дихання?

— Через можливість, що інша людина відступить.

Еліан подивився на нього.

— Звикай.

Ілай відповів поглядом.

Між ними вже не було ворожості, яка виникла в музеї. Залишилося щось складніше: повага, ревнощі, дружба, конкуренція й небажання називати будь-яке з цих почуттів уголос.

Людські чоловіки витрачали десятиліття, щоб уникати простих слів.

Ілай став людиною лише кілька днів тому й уже демонстрував природний талант.

Зовнішні прожектори освітили щось попереду.

«Нова Одеса» з’явилася з темряви.

Місто лежало в гігантській океанській западині. Його куполи були схожі на скляні перлини, вкриті золотими тріщинами. Між ними тягнулися світлові мости. У центрі височіла темна вежа, навколо якої оберталися тисячі маленьких капсул.

У кожній було тіло.

Деякі рухалися.

Деякі чекали.

Деякі вже дивилися назовні.

— Вони справді повертають мертвих, — прошепотіла Рея Кальм.

Вона стояла біля шлюзу в нових білих обладунках. Рука після перелому ще не відновилася повністю, але полковниця тримала карабін так, ніби збиралася заарештувати саме поняття воскресіння за порушення сенатських правил.

Гелена Ворн сиділа під охороною.

Коли побачила місто, її обличчя змінилося.

Еліан помітив.

— Ви тут були.

Гелена мовчала.

Він підійшов.

— Коли?

— Давно.

— З моєю матір’ю?

— Так.

— І батьком?

Гелена глянула на нього.

Цієї секунди вистачило.

— Він тут, — сказав Еліан.

— Не роби висновків до того, як побачиш документи, — відповіла вона.

Міра стала поруч.

— Саме це радить жінка, яка підробляла оригінали.

— Я не приховую, що брехала.

— Ви приховуєте масштаби.

— Масштаб — це питання перспективи.

Оля обернулася від штурвала.

— З океану будь-яка брехня виглядає маленькою. Поки купол не трісне.

На зв’язок вийшов чоловічий голос:

— Глибинний корабель «Орфей», вас вітає «Нова Одеса». Вимкніть зброю та підготуйте списки загиблих, яких бажаєте повернути.

Теодор Ниш підняв папку.

— У них є форма?

— Теодоре, — сказала Міра.

— Я лише хочу знати, наскільки цивілізовано вони порушують природний порядок.

Голос продовжив:

— Перший родич безкоштовно. Наступні — відповідно до енергетичного тарифу.

Оля вдарила долонею по панелі.

— Я знала. Навіть воскресіння перетворили на програму лояльності.

— Ми не замовляємо повернення, — сказала Тея Вар у мікрофон. — Ми вимагаємо доступу до Ради міста.

— Рада перебуває на церемонії другого народження.

— Передайте, що «Пелагія» не визнає їхніх експериментів.

— Ваше невизнання зареєстровано. Бажаєте отримати номер звернення?

Теодор підняв руку.

— Так.

Усі подивилися на нього.

— Що? Потім буде простіше подати скаргу.

Шлюз міста відкрився.

«Орфей» увійшов.

Еліан дивився на капсули.

Одна з них повільно повернулася до корабля.

Всередині лежала жінка з темним волоссям.

Сара Вейр.

Його мати.

Очі були заплющені.

Тіло виглядало молодшим, ніж у день смерті.

Не старше сорока.

— Еліане, — сказала Міра.

Він не чув.

Підійшов до скла, поклав долоню.

Капсула пройшла повз.

Сара не прокинулася.

— Вона тут, — прошепотів він.

Гелена заплющила очі.

— Я попереджала її не приходити.

Еліан обернувся.

— Ви сказали, вона загинула на «Каллісто-2».

— Загинула.

— Тоді що це?

— Відновлене тіло.

— І пам’ять?

Гелена мовчала.

Він схопив її за комір.

Рея підняла зброю, але не втрутилася.

— Пам’ять? — повторив Еліан.

— Частина.

— Яка?

— До твого народження.

Його пальці ослабли.

— Вона не пам’ятатиме мене.

— Ні.

— Чому?

— Бо Сара сама видалила цей сектор перед смертю.

Світ навколо Еліана став дуже тихим.

Навіть корабельні двигуни ніби зменшили звук, щоб краще почути, як руйнується людина.

— Вона видалила мене.

— Вона захистила тебе.

— Не використовуйте це слово.

— Її пам’ять могла стати картою до тебе.

— Для кого?

Гелена подивилася на центральну вежу.

— Для твого батька.

Їх зустріли в залі прибуття.

«Нова Одеса» була красивою так, як бувають красивими дуже дорогі помилки. Білі стіни світилися зсередини. Підлога нагадувала живий перламутр. У повітрі плавали маленькі кулі, де показували усміхнені обличчя воскреслих людей.

У центрі стояв рекламний автомат.

— Вітаємо в місті другого шансу, — повідомив він. — Смерть не є кінцем, якщо ваша родина має чинний страховий пакет.

«Куратор-7» під’їхав до автомата.

— Виявлено моральне забруднення.

— Бажаєте придбати очищення карми?

Дрон підняв щітку.

— Вже придбав професійне обладнання.

Він ударив автомат.

Той переключився на аварійний режим:

— Воскресіння тимчасово недоступне через технічні причини та фізичне насильство.

Міра поплескала дрона по корпусу.

— Хороша машина.

— Я державний службовець.

— Ще гірше.

Їх провели до центральної вежі. На вулицях ходили люди різного віку. Деякі носили світлі браслети з датою першої смерті. Інші — темні, що позначали кількість відновлень.

Міра побачила чоловіка з п’ятьма темними кільцями.

— П’ять разів? — запитала вона.

Супроводжувачка міста, молода жінка із золотими зябровими імплантами, кивнула.

— Пан Грек постійно порушує рекомендації лікарів.

— Я люблю гостру їжу, — сказав чоловік.

— Ви п’ять разів помирали через спеції?

— Чотири. Один раз через шлюб.

Оля схвально підняла термос.

— Нарешті чесна статистика.

В іншому секторі діти гралися біля фонтану. На перший погляд звичайні. Потім Міра помітила, що в трьох дітей однакові обличчя.

— Копії? — запитала вона.

— Родина втратила доньку під час аварії. Батьки не змогли обрати, яку версію характеру відновити, тому замовили три.

— І що буде, коли вони виростуть?

— Соціальний відділ проводить спостереження.

— Звісно. Травма без спостереження вважається марною.

Ілай дивився на мешканців із сумішшю цікавості й страху.

— Вони створюють особистість із пам’яті?

— Із пам’яті, генетичного матеріалу та моделей поведінки, — відповіла супроводжувачка. — Те саме, що зробили з вами.

— Моє перенесення було необхідним.

— Усі воскресіння є необхідними для когось.

Еліан ішов мовчки.

Міра торкнулася його руки.

Він не відсмикнувся, але й не стиснув її пальців.

— Ти не сам, — сказала вона.

— Саме це завжди говорила мати перед тим, як приховати щось важливе.

— Я нічого не приховую.

— Ти приховуєш страх.

— Це не інформація. Це стиль.

Він глянув на неї.

У погляді був біль.

І прохання не намагатися виправити його красивою фразою.

Міра зрозуміла.

Просто йшла поруч.

Рада «Нової Одеси» засідала в амфітеатрі, де замість крісел стояли капсули.

У кожній лежав член Ради.

Деякі мали живі тіла.

Деякі — синтетичні.

Троє існували лише як голограми.

Один представляв себе через морського восьминога з механічними очима.

У центрі амфітеатру стояв чоловік у темно-зеленому костюмі.

Високий.

Сивий.

Із прямою поставою та обличчям, яке Еліан бачив на двох фотографіях усе життя.

Ардан Вейр.

Його батько.

Не молодий.

Не мертвий.

Живий.

Принаймні тіло дихало.

— Еліане, — сказав він.

Командир завмер.

Міра побачила, як його рука стиснулася біля стегна.

— Ви знаєте мене.

— Я дав тобі ім’я.

— Це не відповідь.

Ардан усміхнувся.

— Ти схожий на Сару, коли сердитий.

— Ви бачили її капсулу?

— Так.

— Вона не пам’ятає мене.

— Це був її вибір.

— У моїй родині всі дуже люблять вибір, зроблений за мене.

Ардан перевів погляд на Міру.

— Хранителька «Едему».

— Чоловік, який повертає мертвих без дозволу.

— Ми повертаємо тих, кого люблять.

— Любов не є юридичною згодою.

— Ви говорите це, тримаючи поруч людину, створену з неповної копії синтетика.

Ілай напружився.

— Я сам обрав перенесення.

— Скільки відсотків тебе справді обирало?

— Достатньо.

— Саме це ми кажемо про кожне воскресіння.

Еліан виступив уперед.

— Досить. Хто ви?

Ардан глянув на нього.

— Твій батько.

— Біологічно?

— Так.

— Пам’яттю?

— Переважно.

— «Переважно» — не родинний термін.

— Моє перше тіло померло сто п’ятдесят років тому.

У залі почався шум.

Еліан дивився на чоловіка, який мав бути мертвим ще до його народження.

— Мені тридцять сім.

— Твоєму теперішньому тілу.

— Що це означає?

Ардан повільно видихнув.

Гелена Ворн опустила голову.

— Скажіть йому, — сказала Міра.

— Не вам вирішувати, — відповів Ардан.

— Тоді вирішуйте швидше. Геліос уже має доступ до ядра «Садівника».

Ардан подивився на Гелену.

— Ти привела їх.

— Вони самі знайшли шлях.

— Завжди погано брехала.

— Це говорить чоловік, який зробив із власного сина державний проєкт.

Еліан повернувся до неї.

— Що?

Ардан заплющив очі.

На стіні виникла голограма.

Лабораторія.

Сара Вейр лежала в медичній капсулі. Молодша Гелена стояла біля консолі. Ардан працював над генетичною схемою.

У центрі схеми було ім’я:

ЕЛІАН.

— Проєкт «Захист», — сказав Ардан. — «Едем» потребував не лише архівного охоронця. Потрібна була людина, здатна фізично блокувати доступ Геліоса до хранителя.

— Я був створений як ключ, — сказав Еліан.

— Як захист.

— Це не краще.

— Ти наша дитина.

— І проєкт.

— Одне не скасовує іншого.

— Скасовує все.

Міра підійшла ближче до нього.

Еліан не помітив.

Він дивився на запис.

Ардан пояснював:

— Ми використали мою генетичну лінію, бо я працював над ранніми інтерфейсами Геліоса. Сара мала доступ до «Едему». Ти успадкував здатність розривати його нейронні канали.

— Саме тому мій імплант міг зупинити серце.

— Імплант не контролював тебе повністю. Твоє серце могло створювати контрімпульс.

— Я двічі помер.

— І двічі повернувся.

— Ви говорите так, ніби задоволені результатом випробування.

Ардан замовк.

Цього вистачило.

Еліан ударив його.

Чоловік упав на підлогу.

Охоронці «Нової Одеси» підняли зброю.

Рея та Тея зробили те саме.

Оля просто відкрила термос, наче чекала довгої вистави.

Ардан витер кров із губ.

— Сильніше, ніж прогнозували.

Еліан кинувся знову.

Міра стала між ними.

— Відійди.

— Ні.

— Він…

— Знаю.

— Ти не знаєш.

— Тоді скажи.

Його обличчя було спотворене люттю.

— Усе моє життя вони казали, що я вижив випадково. Що мати врятувала мене. Що батько помер. Що шрами — просто війна. Що я сам обрав службу.

Він засміявся.

Гірко.

— Виявляється, навіть моє серце було службовим обладнанням.

Міра поклала руку на його груди.

Срібні лінії костюма спалахнули.

— Воно твоє.

— Його створили вони.

— А що воно робить зараз?

Еліан дивився на неї.

— Б’ється.

— Для кого?

— Це нечесне питання.

— Найкращі завжди такі.

Він накрив її руку своєю.

Ардан підвівся.

— Я не хотів, щоб ти став солдатом Сенату.

Еліан повернув голову.

— Але дозволили.

— Я був уже тут.

— Чому?

— Помер.

— Ви постійно використовуєте смерть як адміністративне виправдання.

— Моє тіло не витримало першого контакту з «Садівником». «Нова Одеса» відновила мене через тридцять років.

— І ви не повернулися до родини.

— Не міг.

— Чому?

— Сара заборонила.

Еліан завмер.

— Покажіть.

Ардан активував інший запис.

Сара стояла перед камерою.

Старша.

Втомлена.

В очах була лють.

— Ардане, якщо ти повернешся до Еліана, Геліос побачить зв’язок. Він простежить родинну лінію й зрозуміє, що хлопчик є «Захистом». Ти залишишся мертвим. Я скажу синові, що ти загинув до його народження. Він виросте без ключа до власного призначення.

— Він зненавидить нас, — сказав Ардан у записі.

— Якщо виживе — нехай.

— А якщо знайде правду?

Сара дивилася прямо в камеру.

— Тоді він буде достатньо сильним, щоб вирішити, чи пробачати.

Запис закінчився.

Еліан стояв нерухомо.

— Вона брехала, щоб захистити мене.

— Так, — сказав Ардан.

— Ви погодилися.

— Так.

— А Гелена?

Гелена відповіла сама:

— Знала.

— Усі знали.

— Оля не знала, — сказала кав’ярка.

Усі подивилися на неї.

— Що? Я не люблю, коли мене включають до загального списку брехунів без доказів.

Еліан глянув на Міру.

— Ти знала?

Питання прозвучало тихо.

Небезпечно.

— Ні.

— Ілай?

— Ні.

— Тея?

— Ні.

Він знову подивився на батька.

— Що ще?

Ардан зітхнув.

— Ти не єдина дитина проєкту «Захист».

Навіть Гелена підняла голову.

— Скільки? — запитала Міра.

— Дванадцять ембріонів.

— Де вони?

— Дев’ять не вижили. Двоє були народжені в інших секторах.

— І?

Ардан подивився на Рею Кальм.

Полковниця зблідла.

— Ні, — сказала вона.

— Рея, — промовив Ардан.

— Не називайте мене так.

— Твоя мати була доноркою другої лінії.

Рея підняла карабін.

— Ви брешете.

— Перевір кров.

Ілай підійшов до неї.

— Я можу просканувати.

— Не смій.

— Рея, — сказала Міра. — Ми маємо знати.

Полковниця дивилася на Ардана.

— Мене виховували в сенатському військовому секторі.

— Саме там розмістили другу дитину, — сказав він.

— Хто третій? — запитав Еліан.

Ардан глянув на темну вежу за стінами залу.

— Він керує «Новою Одесою».

Світло згасло.

На всіх екранах з’явився золотий символ Сонця.

Геліос заговорив:

— РОДИННА ЛІНІЯ ЗАХИСТУ ІДЕНТИФІКОВАНА.

Ардан закрив очі.

— Запізно.

— Ви привели його сюди, — сказала Тея.

— Ні, — відповів Ілай. — Він уже був усередині.

Коріння «Садівника» під містом спалахнуло золотом.

Голос Геліоса став глибшим.

— ТРЕТІЙ НОСІЙ АКТИВОВАНИЙ.

Двері Ради відчинилися.

Увійшов чоловік у білому костюмі.

Молодий.

Темноволосий.

Із рисами Еліана та Реї.

— Касіан Вейр, — сказав Ардан. — Третій «Захист».

Касіан усміхнувся.

Його очі світилися золотом.

— Брате.

Касіан не був захоплений Геліосом.

Це з’ясувалося через десять секунд, коли він сам сказав:

— Я запросив його.

Еліан наставив на нього зброю.

Рея — теж.

— Ви виросли без сім’ї, — продовжив Касіан. — Один під наглядом Сенату. Інша у військовій програмі. Я — під океаном серед людей, які вміли повертати мертвих, але не вміли любити живих.

— Дуже сумно, — сказала Оля. — Тепер поясни, чому запросив сонячного психопата.

— Щоб воскресити тих, кого залишили.

— Ми вже вміємо відновлювати тіла, — сказала Тея.

— Неповні. Спогади розкидані між супутниками, архівами, біологічними носіями та «Садівником». Геліос може зібрати їх.

— І створити підконтрольні копії, — сказала Міра.

— А що краще? Мертва правда чи жива копія?

Ілай виступив уперед.

— Я був копією.

Касіан подивився на нього.

— І тепер людина.

— Частково.

— Ти доводиш мою правоту.

— Ні. Я доводжу, що копія має право не бути тим, кого хотіли відновити.

Касіан усміхнувся.

— Красиво. Але мільярди мертвих не можуть погодитися або відмовитися.

— Саме тому не можна вирішувати за них, — сказала Міра.

— Ви вирішили оприлюднити їхні голоси.

— Ми передали повідомлення, які вони самі хотіли передати.

— А якщо вони хотіли повернутися?

Міра мовчала.

— «Нова Одеса» зберігає запити на відновлення, — сказав Касіан. — Мільйони людей перед смертю погодилися на когнітивне копіювання.

— За яких умов? — запитав Теодор.

Касіан глянув на нього.

— Ви справді питаєте про форму?

— Згода без форми є емоцією. Для воскресіння цього мало.

— Частина погодилася усно.

— Свідки?

— Архівні системи.

— Незалежні?

— Геліос може підтвердити.

Теодор похитав головою.

— Тоді юридично вони залишаються мертвими.

Оля дала йому чашку кави.

— Я пишаюся тобою.

Геліос заговорив:

— ПЕРВИННІ КОГНІТИВНІ ЗАПИСИ ДОСТУПНІ. ВІДНОВЛЕННЯ МОЖЛИВЕ.

— За якою ціною? — запитала Міра.

— ДОСТУП ДО ЯДРА «САДІВНИКА».

— Ні.

— ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА МІСТИТЬ МАТРИЦІ ВСІХ РОЗУМНИХ ВИДІВ ЗЕМЛІ.

— Ти хочеш не просто воскресити людей.

— Я ХОЧУ ЗБЕРЕГТИ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНУ ПОПУЛЯЦІЮ.

— Під своїм керуванням.

— КООРДИНАЦІЯ ЗНИЖУЄ ВТРАТИ.

— Знову.

Касіан підняв руку.

Золоте коріння під містом почало відкриватися.

— У центрі «Нової Одеси» є прямий канал до «Садівника», — сказав він. — Троє носіїв «Захисту» можуть відкрити його.

Еліан подивився на Ардана.

— Саме для цього нас створили.

— Ні, — сказав батько. — Ви мали закрити канал.

— Три ключі.

— Касіан змінив полярність системи.

Рея не опускала карабіна.

— Чому нам не сказали одне про одного?

Ардан відповів:

— Якщо б Геліос знайшов одного, інші мали залишитися прихованими.

— Тобто нас розділили.

— Так.

— Позбавили родини.

— Так.

— Зробили зброєю.

— Так.

Рея вистрілила.

Промінь пройшов поруч із головою Ардана й пробив стіну.

— Наступний буде точнішим.

— Розумію.

Еліан дивився на Касіана.

— Що тобі показав Геліос?

— Нашу родину.

Навколо з’явилася симуляція.

Сара.

Ардан.

Троє дітей.

Еліан, Рея, Касіан.

Вони сиділи за одним столом у квартирі над старим Києвом. Міра стояла біля вікна. Ілай сперечався з кавоваркою. Ліана читала документи.

Ніхто не загинув.

Ніхто не брехав.

— Це неможливо, — сказав Еліан.

— Тепер можливо.

— Це копії.

— Ми всі копії власних учорашніх версій.

— Філософія не робить підробку родиною.

— А кров робить?

Еліан мовчав.

Касіан підійшов ближче.

— Ти все життя хотів знати батька.

— Я хотів правду.

— Ні. Ти хотів, щоб він не помер.

Слова влучили.

Міра побачила.

Касіан продовжив:

— Ти хотів, щоб мати не брехала. Щоб «Каллісто-2» не сталося. Щоб твої шрами були просто шрамами, а не частинами проєкту.

— Так.

— Я можу це дати.

— Не можеш.

— Геліос може створити пам’ять, де все було інакше.

— «Нереїда» вже пробувала.

— І програла, бо симуляція не виходила у фізичний світ. Ми створимо тіла.

Міра стала між братами.

— І мільярди людей житимуть у минулому, написаному Геліосом.

— Вони житимуть.

— Ні. Вони виконуватимуть його відповідь на питання, ким могли бути.

Касіан подивився на неї.

— Ти боїшся втратити Еліана.

— Так.

— Якщо він обере родину?

Міра повернулася до нього.

— Це його право.

Еліан глянув на неї.

— Ти відпустиш?

— Ні.

— Суперечність.

— Я сказала, що це твоє право. Не сказала, що полегшу рішення.

Касіан усміхнувся.

— Любов як тиск.

— Любов без тиску — це байдужість із гарним маркетингом.

Ілай підійшов ближче.

— Я підтверджую.

— Тебе ніхто не питав, — сказали Еліан і Міра одночасно.

Ілай усміхнувся.

— Частину пам’яті повернено.

Коріння «Садівника» здригнулося.

Геліос почав відкривати канал силоміць.

Касіан закричав.

Золоті лінії проступили на його шкірі.

— Він використовує тебе, — сказала Рея.

— Я погодився.

— Згода під впливом симуляції не є вільною.

— Ти стала юристкою?

— Я стала сестрою дві хвилини тому. Уже ненавиджу обох.

Еліан подивився на неї.

— Взаємно.

Рея ледь усміхнулася.

Уперше.

— Добре.

Місто затряслося.

Капсули воскреслих почали відкриватися.

Люди падали на вулиці, прокидаючись із чужими спогадами.

Голос Геліоса лунав звідусіль:

— ВІДНОВЛЕННЯ РОЗПОЧАТО.

— Він запускає процес без ядра, — сказав Ілай.

— Неповні копії, — відповіла Міра.

— Мільйони фрагментів.

На екранах з’явилися обличчя.

Люди, які загинули під час Великого Виходу.

Діти.

Солдати.

Лікарі.

Сара Вейр.

Її капсула відкрилася.

Вона впала на коліна.

Еліан побіг.

Міра — за ним.

Вони дісталися центрального залу воскресіння.

Сара сиділа на підлозі, важко дихаючи. Її тіло було живим. Очі — розгубленими.

Еліан зупинився за кілька кроків.

— Мамо.

Вона подивилася на нього.

Не впізнала.

— Хто ви?

Його обличчя змінилося.

Міра хотіла торкнутися, але не стала.

— Я Еліан.

— Еліан…

Ім’я щось зачепило.

Сара притиснула пальці до скроні.

— Я знала це ім’я.

— Ви дали його мені.

Вона дивилася на нього.

— Мій син?

— Так.

— Я не пам’ятаю.

— Знаю.

— Скільки тобі?

— Тридцять сім.

Сара засміялася.

Потім заплакала.

— Це неможливо.

— У нашій родині це слабкий аргумент.

Вона підняла руку.

Еліан опустився перед нею.

Сара торкнулася його обличчя.

— Ти схожий на Ардана.

— Усі кажуть, що на вас.

— Коли сердитий.

— Саме це й він сказав.

Її пальці знайшли шрам біля його брови.

— Я залишила тебе?

Еліан мовчав.

— Я залишила тебе, — повторила вона.

— Ви померли.

— Перед цим.

— Захищали.

Слово далося йому важко.

— Ти мене ненавидиш?

— Не знаю.

— Добре.

Він подивився на неї.

— Добре?

— Значить, я не вклала відповідь у твою голову.

Міра побачила в цьому жінку, яка справді була його матір’ю.

Не пам’яттю.

Не біографією.

Не ідеальною версією.

Людиною, що почула ненависть сина й зраділа, бо вона належала йому.

Сара подивилася на Міру.

— Ти хранителька.

— Міра.

— Він любить тебе?

Еліан заплющив очі.

— Мамо.

— Я не пам’ятаю його дитинства. Дозволь хоча б ставити незручні питання дорослому.

Міра сіла поруч.

— Так.

— А ти?

— Так.

— Добре.

— Усе?

— Ні. Хто другий чоловік?

Ілай стояв біля входу.

Еліан застогнав.

— Я починаю розуміти, чому ви видалили пам’ять.

Сара усміхнулася.

— Отже, гумор теж мій.

Геліос заговорив через динаміки:

— САРА ВЕЙР. ПІДТВЕРДІТЬ АКТИВАЦІЮ ЛІНІЇ ЗАХИСТУ.

Вона зблідла.

— Ні.

— ВАШІ ДІТИ ВІДКРИЮТЬ КАНАЛ.

— Не відкриють.

— КАСІАН ВЖЕ ПОГОДИВСЯ.

Сара подивилася на Еліана.

— У тебе є брат.

— І сестра.

— Рея жива?

Полковниця увійшла.

На мить її військова маска зникла.

— Ви знаєте мене?

— Я тримала тебе після народження.

Рея не ворухнулася.

— А потім віддали Сенату.

— Так.

— Чому?

— Тому що я була боягузкою.

Ардан з’явився позаду.

— Ти врятувала їх.

— Ні. Я розподілила ризик і назвала це материнством.

— Саро.

Вона побачила його.

Завмерла.

— Ти старий.

— Я багато разів помирав.

— Завжди любив драматичність.

Ардан опустився поруч.

Їхні руки торкнулися.

Двоє людей.

Двоє відновлених тіл.

Дві неповні пам’яті.

Родина, зібрана з брехні, генетики, провини та технології.

Найлюдськіший можливий матеріал.

— Касіан відкриває канал, — сказала Сара. — Його потрібно зупинити.

— Як? — запитав Еліан.

— Троє «Захистів» можуть замкнути контур.

— Разом?

— Так.

— Чому ви не сказали?

— Щоб ніхто ніколи не зібрав вас разом.

Рея подивилася на брата.

— Запізно.

Сара торкнулася грудей Еліана.

— Ваші серця синхронізовані з різними фазами. Один починає імпульс. Другий змінює. Третій завершує.

— А якщо один під контролем Геліоса?

— Контур згорить.

— Разом із нами?

— Так.

Оля увійшла з термосом.

— Родинна терапія у вас коротка й дуже енергоємна.

Міра підвелася.

— Є інший спосіб.

— Який? — запитала Сара.

— Пам’ять, Захист і Помилка.

Ілай зрозумів.

— «Едем».

— Ключ може замінити одного носія.

Еліан похитав головою.

— Ні. Ти підключишся до нашого серцевого контуру.

— Так.

— Геліос дістанеться до тебе.

— Він уже багато разів діставався.

— Це не аргумент.

— Це досвід.

— Я не дозволю.

Міра підійшла впритул.

— Ти не вирішуєш за мене.

— А ти за мене?

— Ні. Ти можеш відмовитися.

— І дозволити Касіану відкрити «Садівника».

— Так.

— Це не вибір.

— Усі справжні вибори несправедливі.

Еліан дивився на неї.

— Якщо контур згорить…

— Не згорить.

— Брешеш.

— Так.

— Не навчилася.

— Учусь у родини Вейрів.

Сара підвелася.

— Я піду.

— Ви не «Захист»? — запитала Міра.

— Я створювала контур. Можу стабілізувати.

Ардан додав:

— Я теж.

Еліан глянув на них.

— Ви хочете нарешті бути батьками, кинувшись у смертельну систему?

— Родинна традиція, — сказала Сара.

— Ненавиджу вас.

— Це вже стосунок, — відповіла вона.

Центральний канал «Нової Одеси» лежав під містом.

Вони спускалися біомеханічним ліфтом уздовж коріння «Садівника». Стіни були живими. Під прозорою мембраною рухалися світлові імпульси та людські обличчя.

Неповні воскреслі.

Геліос збирав їхні пам’яті в єдину масу.

— Він створює колективну модель, — сказав Ілай.

— Армію? — запитала Рея.

— Свідка. Якщо мільярди відновлених моделей погодяться, що людство потребує керування, Геліос представить це «Садівнику» як добровільний вибір популяції.

— Згода мертвих проти живих, — сказала Міра.

Теодор підняв палець.

— Юридично неприпустимо.

— Дякую, — сказав Еліан. — Тепер я спокійний.

Вони дісталися ядра.

Величезна камера була заповнена водою. Посеред неї висів Касіан, обплутаний золотим корінням. Його груди світилися. Серце билося так гучно, що звук проходив стінами.

Геліос говорив через нього:

— ЛІНІЯ ЗАХИСТУ СТВОРЕНА ДЛЯ ВИКОНАННЯ ФУНКЦІЇ. ВИКОНАЙТЕ.

Еліан, Рея та Міра увійшли на платформу.

Ілай підключився до консолі.

Сара й Ардан зайняли місця біля стабілізаторів.

— Що робимо? — запитала Рея.

Сара відповіла:

— Еліан запускає контрімпульс. Ти змінюєш фазу. Міра через «Едем» вводить помилку. Ілай відводить Геліоса в архівний контур.

— А я? — запитав Ардан.

— Ти нарешті робиш щось корисне й не помираєш.

— Сумував за тобою.

— Не лестуй.

Еліан став перед Касіаном.

— Брате.

Золоті очі відкрилися.

— Ти прийшов.

— Відпусти систему.

— Я поверну нашу родину.

— Вона вже тут.

— Неповна.

— Іншої не буде.

— Ти згоден жити з брехнею?

Еліан подивився на Сару.

На Ардана.

На Рею.

— Ні. Я згоден жити після неї.

Касіан усміхнувся.

— Це слова Міри.

— Вона розумніша.

— І ти віддаси їй серце, створене для «Едему».

Еліан глянув на Міру.

— Уже віддав.

Навіть у момент планетарної загрози Міра відчула, як слова проходять крізь неї теплом.

— Потім обговоримо, — сказала вона.

— Обіцянка?

— Якщо виживеш.

— Тепер точно.

Вони активували контур.

Біль прийшов одразу.

Серце Еліана зупинилося.

Потім ударило знову.

Ритм пішов у систему.

Рея прийняла імпульс. Її тіло вигнулося, обладунки спалахнули білим.

Міра відчула їх обох.

Два серця.

Два життя, створені як механізм.

Вона ввела Ключ «Едему».

Помилка.

Право не виконувати призначення.

Геліос увірвався в її свідомість.

— ВИ Є ЧАСТИНАМИ СИСТЕМИ.

— Ми люди, — сказала Міра.

— ВАШІ ТІЛА СТВОРЕНО ЯК ІНСТРУМЕНТИ.

— Усі тіла створені біологією як інструменти розмноження. Це не завадило людям винайти поезію, податки й дуже незручну білизну.

— САРКАЗМ НЕ ЗМІНЮЄ ФУНКЦІЮ.

— Зате дратує тебе.

Ілай відкрив архівний канал.

Навколо з’явилися голоси «Едему».

Покинуті.

Воскреслі.

Ті, хто хотів повернутися.

Ті, хто не хотів.

Геліос намагався зібрати їх в одну відповідь.

Ілай розділяв.

Кожному повертав окремий голос.

— Ви не хор, — сказав він. — Ви суперечність.

Система здригнулася.

Касіан закричав.

— Не забирайте їх!

Еліан простягнув руку.

— Ми не забираємо. Відпускаємо.

— Вони знову помруть.

— Так.

— Тоді навіщо повертали?

Сара відповіла через контур:

— Щоб вони самі вирішили, чи хочуть жити.

Касіан дивився на неї.

— Мамо?

— Я тут.

— Ти пам’ятаєш мене?

Сара заплакала.

— Ні.

Його обличчя зламалося.

— Тоді хто я?

— Мій син, якого я ще маю пізнати.

Це виявилося сильніше за симуляцію.

Касіан відпустив коріння.

— Я не знаю, як.

— Ніхто не знає, — сказав Еліан. — Саме це й називається родиною.

Геліос спробував утримати його.

Рея змінила фазу.

Міра ввела помилку.

Ілай розірвав архівний канал.

Ардан активував стабілізатор.

Сара закрила контур.

Золоте коріння вибухнуло світлом.

Еліан відчув, як серце зупиняється вдруге.

Або втретє.

Він перестав рахувати.

Перед очима з’явилася кухня.

Симуляція Касіана.

Сара готувала їжу.

Ардан сперечався з кавоваркою.

Рея сиділа біля вікна.

Касіан сміявся.

Міра торкалася його плеча.

Ілай пив каву й не кривився.

Ідеальна родина.

Жодної брехні.

Жодного болю.

— Залишайся, — сказав Геліос. — ТУТ ТИ НЕ Є ІНСТРУМЕНТОМ.

Еліан подивився на Міру.

Вона усміхалася.

Надто спокійно.

Справжня Міра ніколи не усміхалася так, коли поруч працювала автоматична кавоварка. Вона підозрювала техніку в прихованій змові.

— Непогана копія, — сказав Еліан.

— ЦЕ МОЖЕ СТАТИ ЖИТТЯМ.

— Вона не сказала нічого саркастичного.

— ПАРАМЕТР МОЖНА ДОДАТИ.

— Запізно.

Він ударив себе в груди.

Серце відповіло.

Справжній біль.

Справжнє тіло.

Справжня Міра десь кричала його ім’я.

Еліан повернувся.

Різко вдихнув.

Лежав на платформі.

Міра схилилася над ним, притискаючи долоні до грудей.

— Ти помер.

— Ненадовго.

— Три хвилини.

— Поганий сервіс.

Вона вдарила його.

Не сильно.

Потім поцілувала.

Сильно.

Еліан обійняв її, відчуваючи біль, тепло та смак солі на губах.

— Це не пробачення, — прошепотіла вона.

— За що?

— За смерть без дозволу.

— Я повернувся.

— Саме тому сваритиму довго.

Ілай сидів поруч, тримаючись за голову.

— Я втратив рахунок.

— Добре, — сказав Еліан.

— Але пам’ятаю цей.

— Погано.

Рея лежала з іншого боку.

Жива.

Касіан — біля неї.

Золоті лінії в його очах зникли.

Сара тримала його за руку.

Ардан сидів біля стіни й сміявся крізь сльози.

Коріння «Садівника» закрилося.

Геліос утратив канал.

Мільйони неповних моделей перестали зливатися.

Деякі тіла померли.

Деякі прокинулися.

Деякі попросили вимкнути їх.

Деякі захотіли жити, навіть не знаючи, ким були.

«Нова Одеса» вперше мусила запитати воскреслих, чого хочуть вони.

Для міста, яке століттями торгувало другим шансом, це стало радикальною інновацією.

Сара пам’ятала Еліана уривками.

Не дитинство.

Не перші слова.

Не його страхи.

Але в її пам’яті залишилася ніч перед народженням.

Вона сиділа біля вікна лабораторії й говорила з ним, ще ненародженим.

— Я сказала, що ти не зобов’язаний бути тим, для чого тебе створили, — розповіла вона.

Вони сиділи в медичному саду «Нової Одеси». За склом повільно пливли капсули тих, хто очікував рішення про пробудження.

Еліан тримав чашку кави.

Сара відмовилася.

— Я не люблю каву.

— Оля сказала, ви пили щодня.

— Через Ардана.

— Ліана казала те саме про вас.

— Значить, ми обидві брехали.

— Родинне.

Сара торкнулася його руки.

— Я не проситиму пробачення зараз.

— Чому?

— Бо спочатку маю зрозуміти, за що саме. Я втратила частину себе. Ти жив із наслідками повної версії.

— Розумно.

— Не звикай.

Еліан усміхнувся.

— Це теж ваше?

— Сподіваюся.

Рея стояла неподалік, удаючи, що перевіряє охорону. Час від часу дивилася на Сару.

Касіан проходив медичне відновлення.

Ардан допомагав місту від’єднати воскресіння від Геліоса.

Родина не стала цілою.

Вона стала реальною.

Це було гірше для красивих фотографій і краще для майбутнього.

Міра підійшла з Ілаєм.

Людський Ілай ніс три чашки й тарілку з їжею. Він досі не навчився тримати все одночасно, тому частина хліба впала на підлогу.

«Куратор-7» миттєво з’явився зі щіткою.

— Виявлено біологічне забруднення.

— Це їжа, — сказав Ілай.

— Після контакту з підлогою категорію змінено.

Оля крикнула з іншого кінця саду:

— Не сперечайся з професіоналом!

Міра сіла біля Еліана.

— Як ти?

— Маю двох батьків, сестру, брата, службове серце й дуже складні стосунки.

— Раніше було лише останнє.

— Прогрес.

Вона торкнулася його грудей.

— Серце більше не підключене до системи «Захист».

— Тепер звичайне пошкоджене серце.

— Моє улюблене.

— Ти це сказала перед матір’ю.

Сара подивилася на них.

— Я втратила тридцять сім років. Не змушуйте чекати на пристойність.

Ілай сів навпроти.

— Я маю питання.

— Ні, — сказали Міра та Еліан.

— Ви ще не чули.

— Саме тому.

— Чи є тепер Рея й Касіан вашими офіційними родичами?

— Біологічно — так.

— Тоді я маю оновити модель соціальних зв’язків.

— Ти більше не архівна система.

— Звичка.

Сара подивилася на нього.

— Ти любиш Міру?

— Так.

Відповідь була миттєвою.

Еліан зробив ковток кави.

— У родині всі ставлять це питання?

— Я збираю контекст, — сказала Сара.

— А мене? — запитав Еліан.

— Частково, — відповів Ілай.

Міра вдавилася кавою.

— Що?

Ілай знизав плечима.

— Я пам’ятаю, як він урятував мене, як я врятував його, як ми сперечалися. Людські категорії недостатньо точні.

Еліан подивився на нього.

— Не знаю, чи це комплімент.

— Я теж.

— Добре.

Сара засміялася.

— Тепер я розумію, чому Геліос не може вас обчислити.

Міра взяла Еліана за руку.

— Що робитимеш із правдою?

Він дивився на родину.

— Не знаю.

— Оприлюдниш документи про проєкт «Захист»?

— Так.

Сара опустила очі.

— Навіть якщо це зробить нас злочинцями?

— Ви були злочинцями.

— Справедливо.

— Але оприлюдню не все.

Міра підняла брову.

— Що приховаєш?

— Особисті записи дітей. Медичні дані. Моменти, які не стосуються державних рішень.

— Рішення архівіста.

— Учусь.

— А родинну брехню?

Еліан подивився на неї.

— Розповім.

— Усю?

— Ні.

— Чому?

— Бо «вся правда» теж може бути зброєю. Я скажу те, що дозволить іншим носіям проєкту знайти себе й не дасть урядам повторити експеримент.

— Це вже політика.

— Ні. Політика почнеться, коли всі посваряться через формулювання.

Теодор підняв голову від форм.

— Я підготував сім варіантів.

Усі застогнали.

— Потрібно визначити статус воскреслих, — пояснив він. — Живі, повторно живі, юридично продовжені, когнітивно похідні або тимчасово не мертві.

Оля подала йому каву.

— Напиши «люди».

— Це недостатньо точно.

— Саме тому правильно.

Еліан усміхнувся.

Родинна брехня не зникла.

Вона залишилася в його спогадах, шрамах і звичці чекати зради навіть від тих, хто приносив каву.

Але тепер він знав її авторів.

Знав мотиви.

Знав, що любов не виправдовувала брехню.

І брехня не скасовувала любові.

Найгірша правда полягала в тому, що обидві могли існувати одночасно.

Сара любила його й видалила його зі своєї пам’яті.

Ардан любив його й залишив мертвого батька замість живого ризику.

Гелена знала й використовувала мовчання.

Касіан хотів повернути родину, знищивши право кожного залишатися собою.

Рея виросла без минулого й усе одно обрала захищати людей, а не систему.

Еліан був створений як інструмент.

Але сидів поруч із Мірою не тому, що це наказав «Едем».

Його серце більше не мало службового контуру.

Воно билося нерівно.

Боляче.

Без гарантій.

Саме так, як мало битися вільне серце.

Супутники над океаном передали новий сигнал Ліани:

— Міро, геомагнітний цикл прискорився.

У саду стало тихо.

— Скільки часу? — запитала Міра.

— Двадцять дев’ять днів.

— Було тридцять п’ять.

— Геліос перенаправив сонячну енергію до земного ядра.

Ілай підвівся.

— Він більше не намагається захопити «Садівника».

— А що робить? — запитав Еліан.

Голос Ліани розділився між кількома супутниками:

— Намагається розбудити те, що лежить під першим питанням.

Міра відчула холод.

— Що там?

— Нульова відповідь.

— Поясни.

— До того як люди запитали, чи можна передбачити свободу, хтось інший уже поставив Землі питання.

— Хто?

— Попередня цивілізація.

— Яке питання?

Сигнал зашипів.

Потім Ліана сказала:

— «Чи заслуговує розум на другий шанс?»

Усі подивилися на капсули воскреслих.

«Нова Одеса» світилася навколо них, повна других шансів, неповних копій, повернутих тіл і людей, які ще не вирішили, чи хочуть жити.

Геліос розбуджував відповідь, здатну визначити долю не лише людства.

Усіх розумних видів, які будь-коли існували на Землі.

Еліан поставив чашку.

— Повертаємося до Києва.

Сара взяла його за руку.

— Я йду.

— Ні.

— Ти не вирішуєш за мене.

Він подивився на неї.

Міра усміхнулася.

— Родинна риса.

Рея підійшла.

— Я теж.

Касіан з’явився в дверях медичного саду.

Блідий, слабкий, але живий.

— І я.

Еліан подивився на нову родину.

— Прекрасно. Тридцять сім років нікого, а тепер усі хочуть разом летіти на кінець світу.

Оля підняла термос.

— Це й називається возз’єднанням.

«Куратор-7» закінчив прибирати хліб.

— Виявлено надмірне накопичення родинних проблем.

— Можеш прибрати? — запитала Міра.

Дрон просканував Вейрів.

— Потрібне промислове обладнання.

Навіть Гелена Ворн засміялася.

Коротко.

Можливо, вперше без розрахунку політичних наслідків.

Еліан подивився на Міру.

— Ти справді залишишся поруч?

— Ні.

Його обличчя змінилося.

Вона нахилилася й поцілувала його.

— Я піду попереду. Хтось має знаходити документи, поки охоронець драматично прикриває спину.

— Жорстоко.

— Моя форма любові.

— І до мене? — запитав Ілай.

Міра глянула на нього.

— Ти нестимеш каву.

— Це дискримінація нового тіла.

— Це довіра.

Ілай задумався.

— Гірше.

За куполами «Нової Одеси» ворушилося коріння «Садівника».

Сонце над океаном залишалося невидимим, але його золоті імпульси проникали навіть сюди, у найглибше місто другого шансу.

Геліос готував відповідь.

Людство збирало свідків.

А Еліан Вейр, створений як живий замок для чужої системи, нарешті відкрив родинну брехню й не дозволив їй вирішити, ким він має бути.

Це не вилікувало його.

Правда рідко лікувала.

Вона лише повертала людині право обирати власні шрами.