Частина VІІІ. Ключ пам’яті

Ключ пам’яті не був ключем.

Людство називало ключами все, чого не розуміло, але дуже хотіло використати: генетичні коди, паролі, стародавні пристрої, коханців із потрібними зв’язками й чиновників, які за достатню суму раптом згадували про громадянський обов’язок.

Справжні ключі були чеснішими.

Вони або відчиняли двері, або ламалися в замку.

Ключ пам’яті робив і те, й інше одночасно.

Він повертав загублене, але завжди забирав щось натомість. Він міг зібрати свідомість із мільярдів уривків, відновити голос людини, яка померла триста років тому, показати світ таким, яким він був до Великого Виходу.

І міг перетворити кожного живого на камеру зберігання для чужого минулого.

Міра Дей зрозуміла це дорогою до Києва.

Глибинний корабель «Орфей» залишив «Нову Одесу» на світанку, хоча під океаном світанок був лише адміністративною умовністю. Місто повільно зникало за прозорими стінами судна: білі куполи, капсули воскресіння, темна центральна вежа й тисячі людей, які отримали другий шанс, не прочитавши умови користування.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/zemlya-koliska-yaka-vsh-vignala-b456674?c=5077339