Едем-Люкс: рай із видом на смерть

Корабель «Лебідь-9» вийшов із гіперкоридору так плавно, ніби не щойно прорізав тринадцять світлових років простору, а просто з’їхав з ескалатора в дорогому торговому центрі. Усередині пасажирського салону не задзвеніли келихи, не заверещали діти, не впали на підлогу нервові туристи. Усе було вивірено, амортизовано, застраховано й продано як «безшовний досвід міжзоряного переміщення».

Ліра Вей ненавиділа цей вислів.

Вона сиділа біля панорамного ілюмінатора в першому ряду службового сектора, тримаючи на колінах чорний кейс із герметичним замком. У кейсі були її посвідчення, аварійні ключі доступу, кілька заборонених діагностичних модулів, невеликий імпульсний пістолет і шоколадний батончик, який офіційно вважався «харчовою одиницею з какао-натяком». Ліра підозрювала, що шоколад у ньому помер ще до її народження, але принаймні він не брехав, що має душу. На відміну від більшості корпорацій.

За ілюмінатором простір розкрився, наче темна завіса, і показав їй головну пам’ятку сектору Геліоса-13.

Чорна діра.

Вона висіла вдалині, нерухома й водночас жива, оточена сяйвом акреційного диска. Світло навколо неї не просто вигиналося — воно страждало красиво. Лавандові, золоті, сині й білі потоки матерії кружляли навколо чорного серця, ніби Всесвіт влаштував балет навколо власної могили. У центрі була темрява без відтінку, без блиску, без компромісу.

Мадам Нуль.

Так її називали в путівниках, новинних архівах, страхових полісах і кількох непристойних піснях, які співали пілоти далекого флоту після третьої склянки синтетичного рому. Військові все ще вперто писали «Гравітаційна аномалія G-13-S», бо військові здатні перетворити навіть живий кінець світу на інвентарну картку.

Ліра дивилася на чорну діру довше, ніж треба.

Вона знала технічні характеристики. Радіус небезпечного зближення. Гравітаційні спотворення. Історію катастрофи на «Лазар-Омезі». Кількість загиблих. Кількість тих, кого офіційно назвали «втраченими у просторі без підтвердження біологічного завершення». Чудовий бюрократичний вислів. Так можна було сказати про людину, яку розмазало по горизонту подій, і не зіпсувати інвесторам апетит.

Вона також знала легенди.

Мадам Нуль начебто говорила з людьми.

Мадам Нуль начебто вибирала жертв.

Мадам Нуль начебто колись була жінкою.

Останнє Ліра вважала найнебезпечнішою версією. Не тому, що жінки страшніші за аномалії, хоча деякі її колишні керівниці могли б подискутувати. А тому, що жива істота зі спогадами, болем і апетитом завжди небезпечніша за явище природи. Природа не ображається. Не ревнує. Не сміється перед тим, як зламати тобі життя.

Корабель зробив м’який маневр, і в поле зору впливла станція «Едем-Люкс».

Ліра майже розсміялася.

Назва була нахабною навіть за стандартами космічного туризму. Станція справді нагадувала рай — якщо рай будували архітектори, які пройшли стажування в борделі, храмі споживання й музеї дорогого несмаку. Величезні кільця з білого металу сяяли перламутром. Вікна оглядових галерей простягалися дугами, схожими на напіврозплющені очі. Куполи штучних садів блищали краплями конденсату. Уздовж корпусу повільно миготіли рекламні голограми: золоті хвилі, усміхнені обличчя, келихи шампанського, силуети танцюючих тіл і елегантний слоган:

«Едем-Люкс: торкніться вічності, не втрачаючи комфорту».

Ліра тихо сказала:

— Чудово. Апокаліпсис із рушниками преміум-класу.

Сусід праворуч, худорлявий чоловік у світлому костюмі, повернув голову. У нього було обличчя людини, яка звикла купувати не речі, а чужу увагу.

— Перепрошую?

— Кажу, гарний вигляд.

— Так, неймовірний, правда? — чоловік розквітнув, ніби вона ненавмисно полила його его. — Я лечу сюди вже втретє. Краєвид на Мадам Нуль лікує від стресу. Уявіть: сніданок, масаж, а за склом — абсолютна космічна порожнеча. Допомагає переоцінити дрібниці.

— Наприклад, сенс життя?

— Ні, податкові зобов’язання.

Ліра повільно кліпнула.

Чоловік усміхнувся.

— Я жартую.

— Шкода.

Він не зрозумів, але вирішив, що вона фліртує. Багаті чоловіки часто плутали байдужість із загадковістю, а відразу — з викликом. Це робило їх небезпечними на переговорах і смішними в ліфтах.

— Ви теж на відпочинок? — запитав він.

Ліра підняла службовий бейдж так, щоб він побачив голографічну печатку.

Ліра Вей. Інспекторка незалежного управління орбітальної безпеки. Рівень доступу: чорний.

Усмішка чоловіка зменшилася на сорок відсотків.

— О, — сказав він. — Перевірка?

— Профілактичний аудит.

— Звучить неприємно.

— Для когось — так.

Він відвернувся до ілюмінатора. Через кілька секунд замовив ще один напій.

Ліра повернула погляд до станції.

«Едем-Люкс» наближався. На тлі чорної діри він виглядав як коштовна прикраса, яку хтось необережно впустив у пащу чудовиська. І чудовисько поки що не поспішало ковтати. Можливо, милувалося. Можливо, чекало, поки прикраса сама стане ближче.

Зі службового динаміка почувся голос капітана:

— Шановні пасажири, ми починаємо процедуру стикування зі станцією «Едем-Люкс». Просимо пристебнутися й утриматися від переміщення салоном. Температура за бортом — мінус двісті сімдесят градусів за Цельсієм, рівень гравітаційного впливу — у межах безпеки, настрій екіпажу — професійно оптимістичний.

Ліра фиркнула.

Професійно оптимістичний — це коли всі вже прочитали аварійні протоколи, але ще не хочуть псувати чайові.

Корабель розвернувся до стикувального рукава. Попереду відкрився посадковий шлюз станції: гладкий, білий, освітлений м’яким золотом, схожий на вхід до салону краси для дуже дорогих трупів.

На мить Лірі здалося, що чорна діра за станцією стала більшою.

Звісно, це була оптична ілюзія.

Вона повторила це подумки.

Оптична. Ілюзія.

А потім їй здалося, що темне серце вдалині повернулося до неї.

Не рухом. Не фізично. Радше увагою.

Наче щось без очей подивилося просто крізь ілюмінатор, крізь корпус корабля, крізь її службовий комбінезон, шкіру, ребра, спогади й ту маленьку тверду частину душі, яку Ліра зазвичай ховала від усіх, включно з собою.

Вона стиснула пальці на кейсі.

— Перший раз? — знову подав голос чоловік праворуч.

Ліра не повернула голови.

— Що?

— Перший раз біля Мадам Нуль? Буває дивне відчуття. Наче вона дивиться.

— Це називається сугестивний ефект масового міфу.

— А я думав, космічна еротика.

Ліра нарешті глянула на нього.

— Вам часто допомагає говорити такі речі незнайомим жінкам?

— Іноді.

— Статистику виживання ведете?

Чоловік відкрив рот, потім закрив. Розумне рішення. Можливо, не перше в його житті, але приємно бачити прогрес.

Корабель торкнувся станції з легким металевим поцілунком.

Стикування завершилося.

Шлюз «Едем-Люксу» зустрів пасажирів ароматом жасмину, озону й дуже дорогого обману.

Ліра вийшла з транспортного коридору останньою, як завжди. Вона не любила йти в натовпі. Натовп — це коли чужі лікті, валізи й парфуми намагаються переконати тебе, що життя не має сенсу. Попереду вже розгорталася вітальна церемонія: над проходом зависли голографічні пелюстки, з динаміків лилася м’яка музика, андроїди в сріблястих уніформах подавали келихи з ігристим напоєм, який, судячи з ціни, мав містити принаймні сльозу справжнього ангела.

Один із андроїдів плавно наблизився до Ліри.

— Вітаємо на «Едем-Люкс», пані. Бажаєте келих «зоряної роси»?

— У ньому є алкоголь?

— Лише делікатний психоемоційний акцент.

— Тобто алкоголь для людей, які соромляться слова «алкоголь».

— Саме так, пані.

— Ні.

— Можливо, освіжальний кисневий коктейль?

— У мене поки свій кисень.

— Прекрасний вибір.

Андроїд відплив до наступної жертви гостинності.

Ліра пройшла в головний атріум.

І зупинилася, хоч не планувала.

Атріум був величезний.

Він простягався на кілька палуб угору й униз, об’єднуючи житлові крила, ресторани, сади, галереї та ліфти у сяючий вертикальний театр багатства. У центрі висів фонтан. Справжня вода в умовах орбіти чорної діри. Вода не падала вниз, а плавала в прозорих потоках між гравітаційними полями, утворюючи спіралі, дуги й кульки, що ловили світло. Навколо росли дерева з білою корою й синім листям. Птахи-дрони співали настільки правдоподібно, що хотілося вибачитися перед природою.

На нижніх рівнях гості гуляли серед мармурових доріжок. Хтось сміявся, хтось цілувався під голографічними квітами, хтось фотографував себе з таким виразом обличчя, ніби особисто винайшов безсмертя. Чоловіки й жінки в дорогому одязі ковзали простором, сяяли прикрасами, парфумами, шкірою, імплантами, самовпевненістю. Усе було красиве. Надто красиве.

Так зазвичай виглядають місця, де ретельно замаскували ціну крові.

За прозорою зовнішньою стіною атріуму, такою великою, що вона здавалася відсутністю стіни, висіла Мадам Нуль.

Чорна діра була частиною інтер’єру.

Ліра повільно видихнула.

Це було майже геніально у своїй непристойності. Станція не ховалася від катастрофи. Вона зробила її краєвидом. Вона поставила крісла обличчям до смерті, додала м’яке освітлення, накрутила ціну за ніч і назвала це ексклюзивним досвідом.

Біля скла стояла молода пара. Жінка в срібній сукні притискалася спиною до чоловіка, який обіймав її за талію. Вони дивилися на чорну діру й усміхалися. Чоловік щось шепотів їй на вухо. Жінка сміялася, вигиналася до нього, наче темрява за склом була не загрозою, а свічкою в ресторані.

Ліра подумала, що людство дивовижне.

Покажи йому прірву — і воно спершу злякається. Потім вивісить огорожу. Потім побудує оглядовий майданчик. Потім відкриє сувенірну крамницю. Потім хтось обов’язково зробить пропозицію руки й серця на фоні прірви, бо нічого так не каже «я хочу провести з тобою життя», як демонстрація місця, де життя не має шансів.

— Вражає, чи не так?

До Ліри підійшов чоловік у білому костюмі з тонкою золотою лінією вздовж коміра. На вигляд — років сорок п’ять, але це мало що означало. У цьому світі люди з грошима могли мати тіло двадцятирічного, печінку лабораторного немовляти й моральну втому старого некроманта. Його обличчя було привітним, гладким і небезпечним, як гарно відполірований ніж.

— Адріан Кель, — представився він. — Виконавчий директор станції. Раді вітати вас, інспекторко Вей.

Він простягнув руку.

Ліра потиснула. Долоня тепла. Тиск вивірений. Ні надто сильний, ні надто м’який. Людина, яка тренувалася з консультантом із домінування.

— Ви очікували мене, — сказала вона.

— Ми завжди очікуємо безпекові перевірки з відкритим серцем.

— У вашому бізнесі це небезпечна медична вразливість.

Кель усміхнувся ширше.

— Мені казали, що у вас гострий стиль спілкування.

— Мені казали, що у вас станція біля чорної діри. Обоє не розчаровані.

— Сподіваюся, ваше перебування буде приємним.

— Моє перебування буде робочим.

— У нас навіть робота має смак розкоші.

— А аварійні шлюзи теж із ароматом жасмину?

— Лише у VIP-секторі.

Ліра подивилася на нього довше.

Кель тримав усмішку бездоганно. Так усміхаються люди, які вже чули погані новини й вирішили включити їх у презентацію для інвесторів.

— Дозвольте провести вас, — сказав він. — Ваш номер готовий. А потім я покажу вам центр безпеки.

— Спершу центр безпеки.

— Ви щойно прибули. Можливо, захочете відпочити.

— Я відпочиваю, коли бачу аварійні протоколи.

— Дивна форма релаксації.

— Не дивніша за курорт біля живої сингулярності.

Кель легко нахилив голову, ніби визнавав очко в словесній партії.

— Як забажаєте.

Він провів її крізь атріум.

Ліра йшла поруч, спостерігаючи.

Вона завжди спостерігала. Це було не професійною звичкою, а способом виживання. Вона помічала охоронні камери, маршрути андроїдів, сховані датчики, розташування ручних шлюзів, ширину проходів, кількість персоналу, вирази облич, темп кроків. Більшість людей бачила блиск. Ліра бачила слабкі місця.

А слабких місць тут було багато.

Занадто відкриті оглядові простори. Занадто багато приватних зон без прямого нагляду. Занадто м’яка система перевірки гостей. Занадто складна гравітаційна архітектура. Станція була створена не для безпеки, а для враження. А враження — це коли небезпека прикрита шовком і рахунком за обслуговування.

— Скільки гостей зараз на борту? — запитала вона.

— Три тисячі вісімсот сорок два.

— Персонал?

— Одна тисяча сто двадцять людей і близько двох тисяч сервісних систем.

— Заповненість?

— Дев’яносто шість відсотків.

— Біля чорної діри.

— Саме вона й забезпечує попит.

Вони пройшли повз групу туристів, які слухали гіда. Гід був молодий, гарний, усміхнений і абсолютно порожній в очах, як людина, яка повторювала той самий текст надто багато разів.

— Мадам Нуль є унікальним астрофізичним феноменом, — казав він, — і водночас символом краси невідомого. Наші гості можуть насолоджуватися її видом у повній безпеці. Станція розташована за межами критичного гравітаційного впливу, а наші захисні системи пройшли сертифікацію п’ятого класу.

Один із туристів підняв руку.

— Це правда, що вона колись була людиною?

Гід усміхнувся так, ніби саме чекав на це питання.

— Існує красива легенда про докторку Еліан Ро, але наукова рада станції закликає не плутати поезію з фактами.

Ліра тихо сказала:

— Зручно.

Кель почув.

— Ви вірите в легенду?

— Я вірю в те, що кожна корпорація називає легендою усе, що погано виглядає в суді.

— Досить цинічно.

— Досить практично.

Вони зайшли в ліфт. Двері закрилися майже безшумно. Усередині було дзеркало від підлоги до стелі, м’яке світло й запах дорогого дерева. Ліра побачила своє відображення.

Чорний службовий комбінезон. Коротка темна куртка. Волосся, зібране на потилиці. Обличчя спокійне, можливо, навіть занадто. У тридцять чотири вона виглядала молодшою, коли мовчала, і старшою, коли дивилася на людей довше двох секунд. Її очі мали той втомлений відтінок, який з’являється не від недосипу, а від регулярного знайомства з чужою дурістю.

Кель теж дивився в дзеркало. Не на себе. На неї.

— Ви не схожі на інспекторку, — сказав він.

— А ви не схожі на людину, яка ставить безпеку вище прибутку. Ми квити.

Він засміявся.

— Ви завжди така пряма?

— Ні. Іноді я сплю.

— У вас репутація людини, яка знаходить проблеми навіть там, де їх немає.

— Проблеми рідко відсутні. Частіше вони просто добре одягнені.

— Тут усе добре одягнене.

— Я помітила.

Ліфт почав рух униз, але за кілька секунд світло ледь помітно мигнуло.

Ліра відразу підняла очі до панелі.

— Що це?

— Нічого серйозного, — сказав Кель. — Гравітаційне тремтіння. Буває під час піків акреційної активності.

— У гостьовому ліфті?

— У всій станції.

— Часто?

— Достатньо рідко, щоб гості називали це атмосферним ефектом.

— А персонал?

— Персонал має інструкції.

— Це не відповідь.

— Це корпоративна відповідь.

Двері ліфта відчинилися.

Ліра вийшла першою.

Центр безпеки «Едем-Люксу» розташовувався в нижньому адміністративному кільці, за трьома зонами доступу, двома біометричними шлюзами й однією декоративною стіною з водоспадом. Водоспад був зайвий, але Ліра вже зрозуміла: тут усе зайве було бізнес-моделлю.

Зала контролю виявилася просторою, білою, блискучою й непристойно комфортною. Робочі місця операторів більше нагадували капсули для медитації. На стінах плавали голографічні мапи станції, діаграми повітрообміну, енергетичні лінії, маршрути гостей, статуси шлюзів і красиві, заспокійливі повідомлення системи: «Усі протоколи стабільні», «Рівень комфорту гостей: високий», «Індекс паніки: нуль».

Ліра зупинилася перед останнім рядком.

— Індекс паніки?

Кель трохи зніяковів, але тільки настільки, щоб це виглядало людяно.

— Маркетинговий інструмент. Система аналізує поведінку гостей і прогнозує емоційні ризики.

— Ви вимірюєте паніку як сервісну метрику.

— Ми вимірюємо все.

— Крім здорового глузду.

До них підійшла жінка в темно-синій формі. На відміну від Келя, вона не усміхалася. На відміну від більшості людей у цьому блискучому мавзолеї, вона виглядала реальною. Коротке сиве волосся, різкі вилиці, маленький шрам біля губи. Очі — як два сканери, які втомилися від брехні, але продовжували працювати.

— Начальниця безпеки Сара Нокс, — сказала вона. — Нарешті.

Ліра глянула на неї уважно.

— Нарешті?

— Я просила зовнішній аудит два місяці.

Кель делікатно кашлянув.

— Сара має схильність до драматизації.

— Сара має доступ до інцидентних журналів, — сказала Нокс. — Це різні речі.

Ліра відчула перший справжній інтерес за весь день.

— Інциденти?

Кель усміхнувся.

— Дрібні технічні епізоди. У складній системі такого масштабу це природно.

— Я сама вирішу, що природно, — сказала Ліра. — Журнали.

Нокс провела її до центральної консолі. Кель залишився поруч, але Ліра майже фізично відчула, як йому захотілося стати десь між нею та інформацією.

Вона вставила свій ключ доступу.

Система трохи подумала, ніби зважувала, чи варто ображати людину з федеральними повноваженнями. Потім здалася.

Перед Лірою розкрилися дані.

За останні шість тижнів — двадцять сім гравітаційних сплесків вище норми. Одинадцять збоїв у приватних оглядових капсулах. П’ять коротких відключень внутрішньої комунікації. Три випадки «тимчасової втрати локалізації гостя».

Ліра зупинилася.

— Тимчасова втрата локалізації?

Кель сказав:

— Гості іноді вимикають браслети конфіденційності. Особливо в романтичних зонах.

— Станція біля чорної діри, а у вас є романтичні зони без повного трекінгу?

— Наші клієнти цінують приватність.

— Мертві клієнти теж?

Нокс тихо хмикнула.

Кель не хмикнув.

— Ніхто не мертвий, інспекторко.

— Я не сказала, що мертвий. Я запитала, чи вони теж цінують приватність.

Ліра відкрила перший запис.

Гість: Валентин Орс, власник аграрних куполів на Тау-Церері. Статус: знайдений через три години у приватній капсулі спостереження, дезорієнтований, без спогадів про проміжок часу, з підвищеним рівнем адреналіну й мікроопіками на шкірі. Пояснення: «емоційна реакція на близькість феномену».

Другий запис.

Гостя: Міра Саль, артдилерка. Статус: втрачено зв’язок на сорок дві хвилини. Знайдена в технічному коридорі без доступу, босоніж, у дорогій сукні, з фразою «вона сміялася в мені» у медичному протоколі. Пояснення: «психоемоційне перевантаження».

Третій.

Сервісний андроїд серії LUX-7 самостійно вийшов із маршруту, піднявся на оглядовий балкон і викинув у шлюз піднос із шампанським вартістю дев’ятнадцять тисяч кредитів. Коментар техніка: «Можливо, набув смаку».

Ліра затрималася на цьому довше, ніж треба.

— Чому мене викликали тільки зараз?

Кель відповів занадто швидко:

— Вас не викликали. Це планова перевірка.

Нокс подивилася на нього.

— Я подавала три запити.

— Внутрішні.

— Один зовнішній.

— Його не погодили.

— Бо ви його поховали.

Кель різко глянув на неї.

— Обережніше, Сара.

Ліра не відводила очей від екрана.

— Мені подобається, коли люди говорять необережно. Так у них іноді випадково випадає правда.

Нокс схрестила руки.

— Два місяці тому після розширення південного крила почалися дивні збої. Не критичні. Але системні. Гравітаційні тремтіння, мертві зони зв’язку, сни у гостей, однакові фрази в медичних звітах.

— Які фрази?

Нокс відкрила окрему папку.

На екрані з’явилися уривки:

«Вона покликала мене ближче».

«У темряві було тепло».

«Я чув жіночий голос».

«Вона знала моє ім’я».

«Вона сказала, що я порожній, але їй подобається форма».

Ліра повільно підняла погляд.

— Це все від різних людей?

— Так, — сказала Нокс. — І від одного андроїда.

Кель потер перенісся.

— Андроїд не може мати галюцинацій.

— Саме тому це мені й не подобається, — сказала Нокс.

Ліра відкрила останній запис.

Сервісний андроїд LUX-7. Після повернення з оглядового балкона повторював одну фразу, доки його не вимкнули:

«Вона не хоче шампанського. Вона хоче гостя».

У центрі безпеки стало тихіше.

Ліра відчула легкий холод під шкірою.

Не страх. Ще ні.

Швидше передчуття, що хтось у темній кімнаті вже давно сидить на кріслі й чекає, коли ти нарешті ввімкнеш світло.

Кель сказав:

— Це внутрішній файл. Неофіційний. Не перевірений.

— Чудово, — відповіла Ліра. — Найкращі катастрофи завжди починаються з неофіційних файлів.

Її номер розташовувався в службовому крилі, але «службове» на «Едем-Люксі» означало лише те, що мармур був трохи менш сором’язливо дорогим. Каюта мала окрему спальню, робочу консоль, душову капсулу, маленький бар, дві стіни з адаптивним освітленням і панорамне вікно на Мадам Нуль.

Звісно.

Ліра зайшла всередину, поставила кейс на стіл і зачинила двері.

Одразу стало тихо.

Занадто тихо для станції з п’ятьма тисячами людей і двома тисячами машин. Шумоізоляція була ідеальною. Така тиша не заспокоювала. Вона створювала відчуття, що світ навмисно затамував подих, аби почути, що ти зробиш далі.

Ліра зняла куртку, кинула її на крісло, активувала локальний сканер і почала перевірку каюти. Камери. Приховані мікрофони. Додаткові датчики. Витоки сигналу.

Два офіційні сенсори. Один неофіційний.

Вона знайшла його в декоративній панелі біля бару.

— Мило, — сказала вона.

Витягла мініатюрний пристрій, розчавила каблуком і подивилася на стелю.

— Передайте Келю, що його гостинність має погані манери.

Система не відповіла.

Ліра підійшла до вікна.

Мадам Нуль висіла просто перед нею. З цієї відстані чорна діра здавалася не небесним тілом, а богинею в темному вбранні, яка лежить за склом і дозволяє дивитися. Її акреційний диск світився м’яко, майже ніжно. Ліра знала, що це сяйво — матерія, розігріта до пекельних температур перед падінням у небуття. Але очам було байдуже. Очі бачили красу. Розум додавав примітку дрібним шрифтом: «Краса вб’є вас без попередження».

Вона склала руки на грудях.

— Ну що, Мадам. Гарний бізнес ви тут надихнули.

Темрява мовчала.

Ліра відійшла, відкрила бар і знайшла пляшку з написом «Місячний вермут. Комплімент станції». Вона понюхала. Схоже на алкоголь, який пройшов кілька стадій моральної деградації. Проте день був довгий.

Вона налила трохи в склянку, зробила ковток і скривилася.

— На смак як парфуми, які втратили роботу.

На робочій консолі замиготіло повідомлення від Нокс.

«Не довіряйте офіційним журналам. Зустріч о 23:40. Сервісний коридор B-17. Без браслета».

Ліра прочитала двічі. Потім повідомлення самознищилося.

Вона всміхнулася.

— Нарешті щось схоже на роботу.

Вона пішла в душ.

Вода була справжня. Гаряча. Сильна. Непристойно розкішна. Ліра стояла під потоком довше, ніж планувала, і дозволила напрузі трохи відступити від шиї та плечей. Після довгих перельотів тіло завжди нагадувало їй, що люди — це дивні мішки з кістками, які чомусь вирішили, що їм місце між зірками. Вода ковзала по шкірі, шуміла, заглушала думки.

За прозорою стіною душової капсули темрява чорної діри була приглушена захисним фільтром, але все одно присутня. Навіть тут. Навіть у найінтимнішому просторі каюти. Наче станція спеціально зробила неможливим забути, біля чого ти перебуваєш.

Ліра заплющила очі.

І тоді почула:

Ти завжди така холодна?

Вона різко розплющила очі.

Вода шуміла. Освітлення рівне. Сканери мовчали.

— Хто тут?

Тиша.

Ліра вимкнула душ, взяла рушник, обгорнулася ним і вийшла в кімнату. На стіні блищала її тінь. За вікном — чорна діра.

— Система, — сказала вона, — чи було щойно аудіовтручання?

М’який голос каюти відповів:

— Ні, пані Вей. Аудіоканал стабільний.

— Сторонні сигнали?

— Не зафіксовано.

— Внутрішні трансляції?

— Неактивні.

Вона стояла босоніж на теплому підлозі, з рушником на тілі й холодом під ребрами.

— Повтори останні тридцять секунд аудіозапису.

— Запис містить лише звук води.

— Відтворити.

Кімната наповнилася шумом душу.

І все.

Жодного голосу.

Ліра повільно видихнула.

— Чудово. Тепер я або чую чорну діру, або в мене реакція на вермут.

Вона повернулася до вікна.

Мадам Нуль мовчала.

Але Ліра раптом відчула, ніби мовчання має форму усмішки.

О двадцять третій сорок вона була в сервісному коридорі B-17.

Без браслета.

Замість офіційного маршруту Ліра використала технічний ліфт, два обхідні шлюзи й короткий перехід через зону, де андроїди складали брудну білизну з гостьових номерів. Білизни було багато. Станція пахла жасмином, дорогим милом і легким відчаєм персоналу, який знає, що багаті люди здатні забруднити навіть те, до чого не торкалися.

Нокс чекала біля аварійної панелі.

— Ви прийшли, — сказала вона.

— Ви написали драматичне повідомлення в стилі поганого шпигунського серіалу. Я не могла пропустити.

— Вас відстежують.

— Я знаю.

— Ви вимкнули браслет?

— Ні. Я залишила його в номері на пляшці вермуту. Якщо системі цікаво, зараз я, ймовірно, повільно п’янію в кріслі.

Нокс уперше ледь помітно всміхнулася.

— Ви мені починаєте подобатися.

— Не поспішайте. Я розчаровую людей професійно.

Вони рушили коридором.

Сервісна зона була зовсім не схожа на атріум. Тут не було перламутру, штучних водоспадів і голографічних пелюсток. Металеві стіни, вузькі проходи, кабелі, запах мастила й озону. Справжнє нутро станції. Там, де рай нарешті знімав макіяж.

— Що ви хотіли показати? — спитала Ліра.

— Місце першого серйозного збою.

— Я не бачила його в офіційних даних.

— Тому що його перекваліфікували.

— У що?

— У романтичний інцидент.

Ліра зупинилася.

— Перепрошую?

Нокс відкрила технічний шлюз, і вони зайшли в маленький круглий відсік із панорамним вікном. За склом — чорна діра. Ближча, ніж у номері. Або просто без фільтрів. Світло акреційного диска повільно ковзало по стінах, фарбуючи метал рожевим, золотим і синім.

У центрі відсіку стояло двомісне крісло з м’якою оббивкою.

— Приватна оглядова капсула, — сказала Нокс. — Для пар.

— Звісно. Бо немає нічого інтимнішого, ніж дивитися на астрофізичну смерть із підігрівом сидіння.

— Три тижні тому тут зник гість. На шістнадцять хвилин.

— Зник із закритого відсіку?

— Так.

— Камери?

— Відключилися.

— Двері?

— Не відкривалися.

— Скафандр?

— Не було.

— А потім?

— Він з’явився назад. На цьому кріслі. Голий, живий, непритомний і з виразом обличчя людини, якій щойно показали Бога, але Бог виявився дуже поганою ідеєю.

Ліра глянула на крісло.

— І це назвали романтичним інцидентом?

— Він був із дружиною. Дружина стверджувала, що під час зникнення чула жіночий сміх.

— А він?

— Коли прийшов до тями, сказав: «Вона поцілувала мене зсередини».

Ліра повільно повернула голову до Нокс.

— Це є в медичному звіті?

— Було.

— Було?

— Видалено після втручання адміністрації.

Ліра підійшла до вікна.

Мадам Нуль заповнювала простір за склом. Вона була жахливо прекрасна. Як рана в небі, яка навчилася світитися.

— Чому ви залишилися працювати тут? — спитала Ліра.

Нокс мовчала кілька секунд.

— Бо хтось має. Більшість персоналу не може просто звільнитися. Контракти, борги, сім’ї на колоніях. Гості думають, що станція існує для них. Насправді вона існує на кістках людей, які чистять їхні ванни.

— А ви?

— Я була військовою. Потім приватна безпека. Потім ця станція. Я думала, біля чорної діри хоча б чесніше. Небезпека за склом, гроші всередині, усі ролі зрозумілі.

— І?

Нокс подивилася на Мадам Нуль.

— Тепер не впевнена, з якого боку скло.

Десь у глибині станції пройшла вібрація.

Легенька. Майже ніжна.

Світло в капсулі мигнуло.

Ліра миттєво дістала компактний сканер.

— Гравітаційне тремтіння?

Нокс зблідла.

— Так починалося минулого разу.

Панель дверей засвітилася червоним.

Блокування.

Ліра кинулася до управління.

— Система, відкрити шлюз.

Відповіді не було.

— Система, аварійний доступ Вей-Чорний-Сім.

Тиша.

Нокс витягла зброю.

— Камери впали.

— Знаю.

— Звідки?

— Бо в таких місцях камери завжди падають першими. Це в них інстинкт самозбереження.

Повітря стало густішим.

Ні, не повітря. Сприйняття. Простір у капсулі ніби натягнувся, як тканина на тілі, яке зробило надто глибокий вдих.

За вікном акреційний диск Мадам Нуль спалахнув світліше.

Ліра відчула це знову.

Погляд.

Увагу.

І голос.

Цього разу він був ближчий. Темний, оксамитовий, із ледь помітною насмішкою. Голос, який міг би читати смертний вирок так, що засуджений попросив би повторити повільніше.

Ти повернулася до скла.

Ліра завмерла.

Нокс глянула на неї.

— Що?

Ліра підняла руку, наказуючи мовчати.

Не дуже чемно ігнорувати господиню краєвиду.

Ліра повільно сказала:

— Ви це чуєте?

Нокс напружилася.

— Що саме?

Отже, тільки вона.

Чудово.

Вона справді любила, коли проблема одразу ставала особистою.

— Хто ти? — спитала Ліра.

Нокс різко озирнулася.

— З ким ви говорите?

Голос тихо засміявся.

Як офіційно. Як холодно. Тобі личить. Але не зовсім пасує.

Ліра стиснула сканер так, що пальці побіліли.

— Назви себе.

Мене вже назвали. Багато разів. Об’єкт. Аномалія. Загроза. Мадам. Нуль. Люди такі винахідливі, коли бояться сказати “жінка”.

У Ліри пересохло в роті.

— Еліан Ро?

На мить тиша стала важчою.

Акреційний диск за склом ніби сповільнився.

Це ім’я носила шкіра. Шкіри більше немає.

Нокс стояла поруч, нічого не чуючи, але все розуміючи достатньо, щоб не перебивати.

Ліра наблизилася до скла на пів кроку.

— Чого ти хочеш?

А ти одразу до справи. Без вина, без компліменту, без панічної молитви. Приємно.

— У мене поганий день.

У мене погані десятиліття. Не змагаймося, люба.

Ліра відчула, як холод уздовж хребта змішався з іншим відчуттям — непроханим, тілесним, майже соромним. Голос Мадам Нуль не просто звучав. Він торкався. Не шкіри — глибше. Наче слова ковзали між думками й знаходили місця, де людина зазвичай не дозволяє нікому бути.

Це дратувало.

І саме тому було небезпечно.

— Відкрий двері, — сказала Ліра.

Ти наказуєш чорній дірі?

— Я інспекторка безпеки. Я наказую всьому, що загрожує людям.

Я не загрожую людям. Люди самі підходять ближче. З келихами. У гарному одязі. Із порожніми серцями. Іноді мені здається, що вони самі хочуть бути проковтнутими, просто соромляться попросити.

— Поетично. Але двері.

Ти не питаєш, чому я говорю саме з тобою.

— Бо я не люблю лестити чудовиськам.

А як щодо чудовиськ, які лестять тобі?

Ліра коротко засміялася.

— Поганий вибір. Мені й люди не вміють.

Голос став м’якшим.

Ти жорстка зовні. Але це не броня. Це шрам, який вирішив носити форму.

Ліра відчула, як щось у ній різко закрилося.

— Обережно.

О, там є вогонь. Я вже думала, ти вся з льоду.

— Ще одне слово — і я знайду спосіб зробити тобі боляче.

Мадам Нуль сміялася тихо, майже захоплено.

Нарешті. Хтось із зубами.

Двері капсули раптово розблокувалися.

Панель стала зеленою.

Повітря повернулося до норми.

Нокс схопила Ліру за лікоть.

— Що сталося?

Ліра не відповіла відразу.

Вона дивилася на чорну діру.

За склом темрява була нерухома. Абсолютна. Невинна, як зброя на вітрині.

До зустрічі, маленька інспекторко.

Голос став майже шепотом біля її вуха.

І так. Ти справді завжди така холодна. Але я люблю повільне тепло.

Світло стабілізувалося.

Ліра зробила крок назад.

Нокс тихо сказала:

— Вей?

Ліра нарешті повернулася до неї.

— У нас проблема.

— Наскільки велика?

Ліра глянула крізь скло на чорне серце космосу.

— Приблизно з горизонт подій.

Офіційний ранок на «Едем-Люксі» починався о шостій станційного часу, хоча в космосі ранок — це просто домовленість між людьми, які бояться визнати, що Всесвіту байдуже до їхнього графіка. У гостьових крилах повільно піднімалося освітлення, імітуючи світанок над тропічним морем. У ресторанах подавали сніданки з назвами, довшими за історію деяких планет. У спа-комплексах прокидалися клієнти, загорнуті в халати, ароматичні пари й ілюзію, що молодість можна купити погодинно.

Ліра не спала.

Вона сиділа у своєму номері за робочою консоллю, переглядаючи викрадені Нокс журнали, офіційні звіти й власні записи після контакту. Перед нею стояла недопита кава. Справжня. Гірка. Без молока. Без декоративної піни. Єдина чесна річ у кімнаті.

Вона склала картину, і картина їй не подобалася.

Мадам Нуль взаємодіяла зі станцією не хаотично. Сплески збігалися з певними маршрутами гостей. Збої частіше ставалися в оглядових капсулах, романтичних зонах, VIP-крилах і приватних апартаментах. Там, де люди були розслаблені, самовпевнені, емоційно відкриті або достатньо п’яні, щоб переплутати небезпеку з пригодою.

Вона не просто дивилася.

Вона пробувала.

Торкалася.

Обирала.

Ліра відкрила список гостей із високим рівнем приватності.

Там були політики, фінансисти, спадкоємці, власники колоній, воєнні підрядники, знаменитості, кілька духовних лідерів і один чоловік, описаний як «консультант із міжпланетної етики». Ліра відразу занесла його до потенційно небезпечних. Люди з такими титулами зазвичай або прикривають злочини, або проводять семінари для тих, хто це робить.

На екрані з’явився виклик від Адріана Келя.

Вона прийняла.

Його обличчя виникло в голограмі — свіже, доглянуте, усміхнене. Людина, яка спала добре або мала фармацевтичну підтримку.

— Доброго ранку, інспекторко. Сподіваюся, ніч була комфортною.

— Дуже. Мене замкнуло в капсулі біля чорної діри, і я поговорила з місцевою легендою. П’ять зірок, але подушки могли б бути кращі.

Кель завмер лише на частку секунди.

— Ви жартуєте?

— Ні. Але оцінка подушок суб’єктивна.

— Сара Нокс уже повідомила мені про технічний збій.

— Як швидко.

— Вона зобов’язана.

— Вона також зобов’язана була повідомляти про попередні збої. Але хтось вирішив, що правда псує атмосферу.

Кель зітхнув.

— Інспекторко, я розумію вашу стурбованість. Але дуже прошу уникати містичних інтерпретацій. Наші гості платять за емоцію, не за паніку.

— Ваші гості платять за номер, а не за можливість стати закускою для постлюдської сингулярності.

— Ніхто нікого не їсть.

— Поки що.

— Це серйозне звинувачення.

— Це оптимістичний прогноз.

Кель знову одягнув усмішку. Цього разу гірше.

— Сьогодні о двадцятій у нас урочистий прийом на честь відкриття нового південного крила. Будуть інвестори, представники Консорціуму, кілька членів наглядової ради. Я хотів би, щоб ви були присутні.

— Щоб я побачила, як усе безпечно?

— Щоб ви побачили, як усе працює.

— Саме це мене й лякає.

— Ваш сарказм чарівний, але він не замінить доказів.

Ліра нахилилася ближче до голограми.

— А ваш спокій елегантний, але він не замінить совісті.

Кель деякий час мовчав.

— Ви небезпечна жінка, інспекторко Вей.

— Лише для небезпечних людей.

— Тоді нам нема чого боятися.

— Ось це й перевіримо.

Вона вимкнула зв’язок.

Потім повернулася до вікна.

Мадам Нуль була там.

Завжди там.

Ліра не знала, чи чорна діра може спостерігати в людському сенсі. Але відчувала її увагу, як тонкий тиск на оголеному нерві. Не боляче. Не приємно. Надто близько.

— Не думай, що ми подруги, — сказала вона вголос.

Темрява не відповіла.

Ліра взяла каву, зробила ковток і додала:

— І не думай, що я не помітила комплімент.

На мить їй здалося, що акреційний диск блиснув тепліше.

Це, звісно, була оптична ілюзія.

Ліра вже починала ненавидіти цю фразу.

До вечора станція сяяла ще яскравіше.

«Едем-Люкс» готувався до прийому, і весь її блиск перетворився на зброю масового засліплення. Уздовж атріуму плавали живі квіти в гравітаційних сферах. Андроїди полірували поверхні, які й так могли б відбивати моральну порожнечу гостей у високій роздільній здатності. У ресторанах кухарі створювали страви з молекулярних форм, кольорових туманів і крихітних порцій, які коштували достатньо, щоб прогодувати шахтарську станцію тиждень.

Гості вдягалися.

Ліра бачила їх у коридорах: жінки в сукнях, що нагадували рідке світло; чоловіки в костюмах із тканин, які реагували на пульс; пари, тріади, самотні мисливці за знайомствами, старі багатії з молодими обличчями, молоді багатії зі старими очима. У повітрі було багато парфумів, очікування й сексуальної напруги, акуратно упакованої в дорогий етикет. «Едем-Люкс» умів робити бажання пристойним. Достатньо було додати панорамне скло, шампанське й ціну, після якої навіть гріх здавався інвестицією.

Ліра прийшла на прийом у чорному офіційному костюмі без прикрас. Не сукня, не форма, щось між бронею й образою. Тканина щільно сиділа на тілі, не відкриваючи зайвого, але й не вибачаючись за його лінії. Вона не збиралася змагатися з гостями в розкоші. Вона прийшла як нагадування, що навіть у раю має бути пожежна інструкція.

Прийом проходив у Залі Перигелію — головній оглядовій галереї станції. Стеля була прозорою, стіни теж. Здавалося, що люди стоять просто в космосі, на тонкій підлозі зі скла й світла. За спинами гостей оберталася мертва планета Геліос-13. Попереду пульсувала Мадам Нуль.

Краса була така сильна, що майже виправдовувала злочин.

Майже.

Кель зустрів її біля входу.

— Ви виглядаєте приголомшливо.

— Ви це кажете як директор чи як підозрюваний?

— А не можна обидва варіанти?

— Можна. Але тоді комплімент іде в протокол.

Він усміхнувся.

— Ви вмієте псувати флірт.

— Це теж у моїй посадовій інструкції.

— Ви впевнені, що не хочете просто насолодитися вечором?

Ліра оглянула зал.

— Я насолоджуюся. Тут багато потенційних допитів в одному місці.

Кель нахилився ближче. Його голос став нижчим.

— Колись хтось казав вам, що ви ховаєтесь за іронією?

— Так.

— І що ви відповіли?

— Що він ховався за шістьма фальшивими паспортами, тому хай не починає.

Кель засміявся. Справді засміявся. На мить він майже став людиною.

Але тільки на мить.

Зала наповнювалася гостями. На маленькій сцені готувався виступ. Голографічний логотип «Едем-Люксу» повільно обертався над публікою. Поруч із логотипом світилася фраза:

«Розкіш на межі неможливого».

Ліра подумала, що межа неможливого вже давно подала скаргу на використання її образу.

Нокс стояла біля службового входу, одягнена у форму, з обличчям людини, яка подумки евакуювала всіх тричі й жодного разу не була задоволена результатом. Ліра зустрілася з нею поглядом. Нокс ледь помітно кивнула.

Потім світло пригасло.

На сцену вийшов Кель.

— Шановні гості, друзі, партнери, меценати майбутнього, — почав він голосом, у якому теплий мед приховував металевий гачок. — Сьогодні ми відкриваємо нове південне крило «Едем-Люксу». Простір, де людська мрія торкається космічної вічності. Ми стоїмо на межі невідомого не зі страхом, а з келихом у руці.

Аплодисменти.

Ліра тихо сказала:

— Саме так динозаври зустріли метеорит. Тільки без келихів.

Жінка поруч почула й пирснула шампанським у серветку.

Кель продовжував:

— Мадам Нуль нагадує нам, що Всесвіт величний, загадковий і прекрасний.

Ліра дивилася на чорну діру.

Величний. Загадковий. Прекрасний.

Ще можна було додати: голодний, травмований і потенційно образливий.

— Тут, на «Едем-Люксі», ми не тікаємо від темряви, — сказав Кель. — Ми вчимося дивитися їй в очі.

І тоді світло в залі мигнуло.

Раз.

Другий.

Третій.

Голографічний логотип затремтів і перекрутився. Фраза «Розкіш на межі неможливого» на мить перетворилася на набір символів. Потім на чорну пляму. Потім зникла.

Гості завмерли.

Кель не втратив усмішки.

— Невеликий технічний ефект, — сказав він. — Атмосфера космосу іноді додає нам драматизму.

Ліра вже рухалася до Нокс.

— Статус?

Нокс дивилася на планшет.

— Гравітаційний сплеск. Південне крило. Оглядові капсули. Зв’язок нестабільний.

— Евакуація?

— Поки ні. Якщо оголосити зараз, буде паніка.

— У вас є індекс паніки, хай він нарешті попрацює.

Раптом у залі щось змінилося.

Не звук. Не світло.

Настрій.

Ліра відчула це, як зміну тиску перед бурею. Люди почали озиратися. Хтось засміявся надто голосно. Хтось міцніше стиснув келих. Хтось сказав: «Це частина шоу?» — і в цьому питанні було все людство: навіть перед лицем незрозумілого воно сподівається, що вже купило квиток.

За склом акреційний диск Мадам Нуль став яскравішим.

Потім у залі заграла музика.

Не та, що мала бути за програмою.

Повільна. Низька. Майже тілесна. Вона розливалася між людьми, торкалася підлоги, скла, шкіри. Дехто з гостей засміявся й почав рухатися в такт. Одна пара в центрі зали поцілувалася надто пристрасно для офіційного прийому. Андроїд із підносом зупинився й повернув голову до вікна.

Ліра завмерла.

Голос з’явився без попередження.

Ти прийшла на свято. Як мило.

Вона не озирнулася.

— Це ти?

А хто ще має смак до театру?

— Припини.

Чому? Вони хотіли дивитися в темряву. Я просто дивлюся у відповідь.

У залі один із гостей раптом упустив келих. Той не розбився. Завис у повітрі. Краплі шампанського піднялися навколо нього золотими сферами.

Ще один келих.

Ще.

Потім волосся жінок, краї суконь, серветки, квіткові сфери — усе почало ледь помітно підніматися, наче гравітація згадала, що вона тут не прислуга.

Гості захоплено ахнули.

Хтось аплодував.

— Вони думають, це шоу, — сказала Нокс.

— Звісно, — відповіла Ліра. — Смерть без попереджувального напису завжди схожа на мистецтво.

Кель уже спускався зі сцени, говорив щось у комунікатор, обличчя його нарешті втратило частину глянцю.

Ліра підняла голос:

— Увімкнути аварійне гравітаційне вирівнювання!

Система відповіла:

— Команда очікує підтвердження адміністратора.

Ліра глянула на Келя.

— Підтверджуйте.

Він вагався.

Одна секунда.

Дві.

Для досвідченої людини дві секунди — це ціла біографія.

— Адріане, — сказала Ліра тихо, — якщо ви зараз думаєте про репутацію станції, я особисто забезпечу, щоб у некролозі вона виглядала сором’язливо.

Кель стиснув щелепу.

— Підтверджую.

Гравітація різко стабілізувалася.

Келихи впали.

Кілька розбилися.

Гості закричали.

Нарешті атмосфера стала чеснішою.

Музика обірвалася.

Світло повернулося.

Мадам Нуль за склом знову була спокійна.

Ліра відчула в голові легкий шепіт, майже задоволене зітхання.

Ти гарна, коли командуєш.

— А ти дратуєш, коли фліртуєш під час аварії.

Я чорна діра. У мене обмежений вибір хобі.

— Знайди собі інше.

Я знайшла тебе.

Ліра відчула, як ці слова торкнулися її нижче свідомості, там, де розум не встигав поставити охорону. Їй захотілося відповісти різко, жорстоко, зламати цей дивний контакт. Але частина її — мала, зрадницька, жива — слухала.

І Мадам Нуль це знала.

Звісно, знала.

Чудовиська завжди відчувають тріщини. Іноді краще за коханців.

Кель підійшов до неї. Його обличчя було блідим.

— Що це було?

Ліра подивилася на зал, на переляканих гостей, на Нокс, на чорну діру за склом.

— Вітання від краєвиду.

— Це неможливо.

— Сьогодні це слово звучить особливо самотньо.

Вона побачила, як на дальньому боці зали один чоловік стоїть біля скла й не рухається. Високий, у темному костюмі, з келихом у руці. Він дивився на Мадам Нуль так, ніби чув музику, якої більше не було.

— Хто це? — запитала Ліра.

Кель простежив її погляд.

— Валентин Орс. Інвестор. Один із наших найважливіших гостей.

Орс повільно підняв руку й торкнувся скла.

Ліра вже бігла.

— Відійдіть від вікна! — крикнула вона.

Він не почув. Або почув не її.

Його губи ворухнулися.

Ліра встигла прочитати слова:

— Вона кличе.

І тоді світло навколо нього згасло.

Не в залі. Лише біля нього.

На одну коротку мить тіло Валентина Орса стало тінню на тлі чорної діри. Потім скло перед ним вкрилося тонкою павутиною світла. Не тріщиною. Радше слідом дотику.

Ліра схопила його за плече й ривком відтягнула назад.

Орс упав на підлогу. Келих розбився. Він задихався, очі були широко розплющені, зіниці чорні, майже повністю поглинули райдужку.

— Медиків! — крикнула Нокс.

Орс схопив Ліру за зап’ястя. Його пальці були крижані.

— Вона сказала… — прошепотів він.

— Що?

Він усміхнувся.

Погано. Неправильно. Наче усмішка належала комусь іншому й просто приміряла його рот.

— Що ти пахнеш бурею.

Ліра завмерла.

За склом Мадам Нуль сяяла.

Гості кричали, плакали, питали про компенсації, вимагали менеджера, Бога, адвоката або хоча б ще шампанського. Андроїди намагалися заспокоїти натовп, пропонуючи серветки й психологічні коктейлі. Кель віддавав накази. Нокс викликала медичну групу.

А Ліра стояла на колінах біля Орса й дивилася на чорну діру.

Вона більше не сумнівалася.

Мадам Нуль не була легендою.

Не була декорацією.

Не була просто катастрофою з гарною назвою.

Вона була тут.

Вона дивилася.

Вона говорила.

І з якоїсь причини вибрала Ліру Вей не як жертву.

Поки що.

Голос прозвучав востаннє цієї ночі — ледь чутно, майже ніжно, так близько, що Лірі здалося, ніби темрява нахилилася до самого вуха.

Ласкаво просимо в рай, маленька орбіто. Тут усі падають. Просто не всі одразу.

Ліра повільно підвелася.

На склі перед нею не було тріщин.

Лише її відображення.

І за ним — чорне серце Мадам Нуль.

Відображення Ліри виглядало спокійним.

Майже.

Вона торкнулася комунікатора.

— Нокс.

— Так?

— Закрийте південне крило. Негайно.

— Адміністрація буде проти.

Ліра подивилася на Келя.

— Адміністрація щойно стала доказовою базою.

Кель відкрив рот, але нічого не сказав.

Розумне рішення. Можливо, перше за вечір.

Ліра знову глянула на Мадам Нуль.

— Гру прийнято, — прошепотіла вона.

Темрява мовчала.

Але Ліра могла поклястися: десь дуже далеко, у місці, де світло вже ніколи не повертається, жінка без тіла усміхнулася.