Зникнення з обслуговуванням номерів

На «Едем-Люксі» ранок після майже-катастрофи почався з вибачень.

Не зі справжніх, звісно. Справжні вибачення в корпоративному секторі давно вважалися фінансово небезпечним жанром. Справжнє вибачення передбачало провину, провина передбачала відповідальність, відповідальність передбачала компенсації, а компенсації, як відомо, можуть убити бізнес швидше за чорну діру.

Тому станція принесла гостям емоційно виважене співчуття щодо тимчасового дискомфорту.

О сьомій нуль-нуль за станційним часом усі гостьові екрани спалахнули м’яким золотим світлом. На них з’явилося обличчя Адріана Келя — гладке, спокійне, свіже настільки, ніби вночі його не допитувала інспекторка безпеки, не трусила гравітація і не намагалася поцілувати сама безодня.

Кель усміхнувся в усі три тисячі вісімсот сорок два номери одночасно.

— Шановні гості, команда «Едем-Люксу» дякує вам за розуміння після вчорашнього атмосферного явища.

Ліра Вей, яка стояла у своєму номері з чашкою чорної кави й відкритими звітами на столі, повільно підняла брову.

— Атмосферного, — сказала вона в порожню кімнату. — На станції без атмосфери. Сміливо.

Кель на екрані не почув, але напевно пишався б формулюванням.

— Невеликий гравітаційний резонанс, спричинений природною активністю Мадам Нуль, був повністю контрольований нашими системами безпеки. Жоден гість не постраждав. Для вашого комфорту сьогодні всім резидентам буде надано безкоштовний доступ до спа-комплексу «Горизонт ніжності» та келих зоряного ігристого в оглядовій галереї.

Ліра ковтнула каву.

— Ледь не вмерли? Ось вам масаж і бульбашки. Людство справді заслужило еволюцію в бік слизу.

На екрані Кель продовжував:

— «Едем-Люкс» залишається найбезпечнішим місцем для зустрічі з величчю космосу.

Ліра глянула за панорамне вікно.

Мадам Нуль висіла на тлі зірок мовчазно, темно й огидно прекрасно. Акреційний диск навколо неї світився пастельним золотом і фіолетом, наче хтось намагався намалювати кінець світу в кольорах весільного запрошення.

— Найбезпечнішим, — повторила Ліра. — Звісно.

Вона вимкнула трансляцію.

На столі перед нею лежали файли, які Нокс передала вночі. Після інциденту в Залі Перигелію південне крило формально закрили на «короткострокове технічне обслуговування». Насправді Ліра й Нокс виставили охорону, заблокували оглядові капсули, зняли копії журналів і зробили все, щоб адміністрація не встигла підмести правду під перламутровий килим.

Адріан Кель, звісно, був незадоволений.

Це тішило Ліру.

З її досвіду, коли директор люксової станції біля живої чорної діри був задоволений, десь поруч уже лежали або мертві тіла, або підписані договори, що робили мертві тіла проблемою відділу маркетингу.

Вона відкрила список нічних інцидентів.

Після прийому — одинадцять скарг гостей на запаморочення. Чотири скарги на «небажане відчуття присутності». Дві скарги на те, що шампанське під час гравітаційного збою забруднило дорогий одяг. Одна скарга на те, що аварійні процедури зіпсували «особливий момент освідчення».

Ліра прочитала останнє двічі.

Пара вимагала компенсацію, бо чоловік саме ставав на коліно, коли келихи почали літати, а наречена вирішила, що це постановка, і сказала «так» до того, як зрозуміла, що всі справді можуть загинути.

Романтика, як і таргани, переживала майже все.

Окремий файл стосувався Валентина Орса — інвестора, який уночі торкнувся скла й заявив, що «вона кличе». Медики зафіксували різке падіння температури шкіри, тимчасову втрату пам’яті та дивний електромагнітний слід навколо нервової системи. В офіційному звіті це назвали «стресовою реакцією на видовищну астрономічну подію».

Ліра додала власну примітку: «Чорна діра фліртувала через багатого ідіота. Медики соромляться правди».

Вона саме збиралася переглянути логи оглядової галереї, коли двері номера подали короткий сигнал.

— Відчинити, — сказала вона.

Увійшла Сара Нокс.

Сьогодні вона виглядала ще більш недоспаною, ніж учора. А це вже було досягнення. На її обличчі читалася та особлива втома, яка буває в людей, котрі провели ніч між аварійними протоколами, брехнею керівництва й бажанням викинути когось у шлюз, але стрималися заради кар’єри.

— Ви бачили ранкове звернення? — запитала Нокс.

— Так. Я майже пустила сльозу. Але потім згадала, що в мене є совість, і вона не дозволила.

Нокс кинула на стіл планшет.

— Маємо нову проблему.

— Станція біля чорної діри. У нас не проблеми, а меню.

— Зник гість.

Ліра поставила чашку.

Тиша в номері стала щільнішою.

— Зник як?

— Саме це вам не сподобається.

— Мені вже не подобається початок.

Нокс активувала планшет. У повітрі з’явилася голограма профілю.

Руфус Кронн.
Вік: шістдесят два біологічні, сорок один візуально скоригований.
Статус: VIP-гость.
Професія: засновник і власник міжпланетної мережі похоронних супермаркетів «Вічний комфорт».
Спеціалізація бізнесу: бюджетні поховання, преміальні кремації, орбітальні меморіали, посмертне страхування, сімейні пакети «Піди красиво».

Ліра вдивилася в фотографію. Кронн мав широку посмішку, ідеальні зуби й очі людини, яка бачила в смерті не трагедію, а повторюваний попит.

— Власник похоронних супермаркетів, — сказала вона. — Біля чорної діри. Це навіть не іронія, це Всесвіт пише сценарій після третього келиха.

— О другій п’ятнадцять ночі він замовив обслуговування в номер.

— Що саме?

Нокс глянула в файл.

— Чорну ікру, гарячий шоколад із марсіанським перцем, дві пляшки «зоряної роси», холодні устриці, седативний ароматичний дифузор і приватний голографічний канал для дорослих.

Ліра мовчала секунду.

— Людина готувалася або до романтичної ночі, або до останньої вечері з комплексами.

— О другій тридцять сім сервісний андроїд доставив замовлення. Кронн був живий. Підписав рахунок біометрично. О третій нуль чотири він активував режим абсолютної приватності.

— Звісно.

— О четвертій двадцять дві система зафіксувала короткий гравітаційний провал у його апартаментах.

— Камери?

— У режимі приватності відключені.

— Внутрішні сенсори?

— Частково засліплені.

— Охорона?

— VIP-крило. Протокол не дозволяє входити без прямого запиту гостя або підтвердженої загрози життю.

Ліра подивилася на неї.

— Гравітаційний провал біля чорної діри не вважається підтвердженою загрозою життю?

— За документами — ні, якщо не перевищує поріг.

— Хто встановив поріг?

— Адміністрація.

— Я починаю розуміти, чому чорна діра така голодна. Тут навіть здоровий глузд хоче самогубства.

Нокс продовжила:

— О сьомій сорок п’ять андроїд прибув забрати посуд після нічного замовлення. Двері були зачинені зсередини. Біометричний замок активний. Кронн не відповідав. Персонал викликав мене.

— І?

Нокс змінила проєкцію.

Перед Лірою з’явилася тривимірна модель VIP-апартаментів.

— У номері нікого.

— Шлюзи?

— Не відкривалися.

— Вентиляція?

— Замала навіть для дитини.

— Транспортні капсули?

— Неактивні.

— Скафандр?

— У шафі.

— Біометричні дані?

Нокс зробила паузу.

— Залишки.

Ліра відчула знайомий холод під ребрами.

— Які залишки?

— У номері знайшли його годинник. Зубну коронку. Частину керамічного імпланта. І халат.

— Тіло?

— Ні.

— Кров?

— Ні.

— Ознаки боротьби?

— Ні.

— А рахунок?

Нокс глянула на неї.

— Що?

— Рахунок за мінібар. У таких історіях він завжди виживає.

Нокс сухо сказала:

— Мінібар автоматично списав триста дев’яносто кредитів за відкриту пляшку.

Ліра заплющила очі.

— Нарешті щось стабільне у Всесвіті.

VIP-крило «Едем-Люксу» мало назву «Сад Оріона», хоча ніякого саду там не було. Були довгі коридори з напівпрозорими стінами, золоті лінії на підлозі, аромат білого чаю й датчики приватності, які коштували більше, ніж річний бюджет невеликої колонії. На стінах плавали абстрактні світлові картини, що реагували на настрій гостей. Коли Ліра й Нокс проходили повз, одна картина змінила відтінок із теплого рожевого на холодний синій.

— Навіть декор мені не довіряє, — сказала Ліра.

— Він зчитує рівень стресу.

— Нехай не лізе в особисте.

Біля входу в апартаменти Кронна стояли двоє охоронців станції. Обидва мали вигляд людей, які не знали, чи їм зараз охороняти місце злочину, чи пропонувати постраждалим гостям рушники. Поруч завис сервісний андроїд із порожнім підносом. Його біла керамічна голова була трохи нахилена, наче він розмірковував про сенс буття й чайові.

Адріан Кель уже був там.

Звісно.

У темному костюмі, бездоганний, із виразом обличчя, який мав означати «я стурбований», але насправді кричав «як би це не потрапило в пресу».

— Інспекторко Вей, — сказав він. — Сара, я просив не залучати зовнішній аудит до внутрішнього епізоду до завершення первинної оцінки.

— У вас зник гість, — відповіла Ліра. — Якщо це внутрішній епізод, не хочу знати, що ви вважаєте зовнішнім.

— Ми ще не знаємо, що він зник.

— Ви знаєте, де він?

Кель стиснув губи.

— Ні.

— Тоді вітаю. Це зникнення. Можу намалювати схему, якщо потрібно.

— Він міг інсценувати втечу.

— І залишити зубну коронку як сувенір?

— У багатих людей дивні звички.

— Нарешті ви сказали щось правдиве.

Кель зробив вдих.

— Руфус Кронн був важливим партнером станції.

— Був?

— Є.

— Оптимістично.

— Він інвестував у меморіальні програми для космічного туризму.

Ліра повільно повернула до нього голову.

— Тобто власник похоронного бізнесу інвестував у курорт біля чорної діри?

— Це стратегічна синергія.

— Це некрофілія з бізнес-планом.

Нокс тихо кашлянула, ховаючи сміх.

Кель не сміявся.

— Прошу вас, інспекторко, діяти обережно. У Кронна впливові партнери.

— Чудово. Якщо він повернеться у вигляді тонкого пилу, я передам їм співчуття з ароматом жасмину.

Ліра активувала свій ключ.

Двері апартаментів розчинилися.

Запах ударив одразу.

Не смерть. Не кров. Не гар. Нічого такого простого.

У номері пахло дорогим алкоголем, морською сіллю, гарячим шоколадом, парфумами, озоном і чимось солодкувато-металевим, що не мало чіткої назви, але змушувало нервову систему тихо просити залишити приміщення.

Апартаменти були величезні. Вітальня з панорамним вікном на Мадам Нуль. Білий диван. Золоті низькі столики. Ліжко в суміжній зоні, відділеній напівпрозорою ширмою. Бар. Приватна гравітаційна купіль. На підлозі — дорогий темний халат, ніби хтось вийшов із нього не роздягаючись, а випаровувавшись.

На столі стояло замовлення.

Устриці були майже не торкнуті. Ікра відкрита. Дві пляшки — одна порожня, друга наполовину. Гарячий шоколад застиг у чашці. Біля нього лежала маленька срібна ложка. На краю столу стояв келих, на внутрішньому боці якого виднівся слід губ.

Ліра підійшла до панорамного вікна.

Мадам Нуль була там.

Завжди там.

У VIP-апартаментах чорна діра займала майже всю зовнішню стіну. Не краєвид — вторгнення. Акреційний диск повільно рухався, і світло ковзало по кімнаті м’якими хвилями. На мить Лірі здалося, що номер не освітлюється зовні, а дихає разом із нею.

Вона відкинула це відчуття.

Погана ідея — дозволяти кімнатам дихати.

— Запис андроїда, — сказала вона.

Нокс дала команду.

У повітрі з’явилася проєкція з пам’яті сервісного андроїда.

О другій тридцять сім двері відчинилися. Кронн стояв у халаті. Нижче живота халат був зав’язаний абияк, груди відкриті, на шиї — золотий ланцюг, на зап’ясті — дорогий механічний годинник старого типу. Обличчя червоне від алкоголю, посмішка широка.

— Нарешті, — сказав він андроїду. — Я вже подумав, що мені доведеться померти від голоду. Уявляєш, яка іронія для людини мого бізнесу?

Андроїд відповів:

— Смерть від голоду не входить до стандартного пакета обслуговування, пане Кронн.

Кронн зареготав.

— Ха! Ти кращий за мого фінансового директора.

Він жестом запросив андроїда всередину. Камера показала кімнату. Панорамне вікно. Столик. Світло Мадам Нуль. У кутку працював голографічний канал — розмиті силуети, еротичний танець без відвертості, створений для людей, які хотіли гріха, але боялися втратити репутаційні бали.

Кронн підійшов до вікна з келихом.

— Гарна, правда? — сказав він, дивлячись на чорну діру. — Абсолютна темрява. Нуль повернень. Нуль претензій. Ідеальний клієнт.

Андроїд поставив піднос.

— Чи бажаєте щось іще?

Кронн обернувся. Його посмішка стала маснішою.

— Скажи, у вас є пакет «останнє бажання»?

— Уточніть, будь ласка.

— Жартую, блискучий ти тостер. Хоча, хто знає? Місце надихає. Перед такою красунею хочеться зробити щось дурне.

— Рекомендую не відкривати аварійні шлюзи, не вимикати життєзабезпечення й не вступати в емоційний контакт із астрономічними феноменами.

Кронн знову засміявся.

— Останній пункт звучить як мій другий шлюб.

Він підписав рахунок біометрично. Андроїд вийшов.

Запис закінчився.

Ліра схрестила руки.

— Андроїд має непогане почуття гумору.

Кель сухо сказав:

— Сервісні моделі адаптуються до стилю гостя.

— Тобто якщо гість — покидьок, андроїд теж отримує саркастичне оновлення?

— Ми називаємо це персоналізацією.

— Звісно.

Ліра оглянула кімнату.

— Після цього є хоч якісь дані?

Нокс відкрила другий файл.

— О третій нуль чотири Кронн активував режим абсолютної приватності. О третій сорок одна — гравітаційний сплеск. О третій сорок дві — короткий провал маси в межах номера.

— Провал маси?

— Система зафіксувала зменшення загальної маси апартаментів приблизно на дев’яносто кілограмів.

Кель швидко втрутився:

— Сенсори могли помилитися через гравітаційний фон.

— Дев’яносто кілограмів — це не фон, — сказала Ліра. — Це дорослий чоловік, багато самовпевненості й, судячи з меню, ще трохи ікри.

Вона стала на коліна біля халата.

Матеріал дорогий. М’який. На внутрішній стороні коміра — ініціали Р.К. Халат лежав так, ніби тіло всередині просто зникло, залишивши тканину скластися під власною вагою.

У кишені Ліра знайшла зубну коронку.

Маленька. Білувато-золота. Досконала.

— Це було в кишені?

Нокс кивнула.

— Так.

— Дивно.

— Чому?

— Якщо тіло зникло миттєво, коронка мала б зникнути разом із ним. Якщо її вирвало фізично, була б кров або тканина. Якщо він сам поклав її в кишеню…

— Навіщо?

Ліра взяла коронку пінцетом і поклала в контейнер.

— Можливо, залишив чайові.

Вона підійшла до столу.

Механічний годинник Кронна лежав біля келиха. Старовинний, ручної роботи. Стрілки рухалися. Час показував третю сорок одну.

Годинник зупинився рівно на моменті сплеску — але механізм усе ще цокав.

Ліра нахилилася ближче.

Стрілки не рухалися, але звук ішов. Тік. Тік. Тік. Наче час не зупинився, а застряг, продовжуючи стукати зсередини.

— Нокс.

— Так?

— У вас на станції є фахівець із часових аномалій?

— Є консультант із релаксаційної хронопсихології.

Ліра подивилася на неї.

— Це не те саме.

— Я здогадувалася.

Кель стояв біля входу, помітно нервуючи.

— Ми не повинні робити висновків до експертизи.

— Я вже зробила один, — сказала Ліра.

— Який?

— Ваш номерний сервіс тепер доставляє не тільки їжу, а й клієнтів чорній дірі.

— Це абсурд.

І саме тоді кімната тихо засміялася.

Не людина.

Не Нокс.

Не Кель.

Сміх пройшов крізь стіни, крізь підлогу, крізь метал і скло. Низький, жіночий, м’який. Він був настільки коротким, що його можна було списати на вентиляцію, якби вентиляція мала почуття гумору й еротичний тембр.

Нокс різко витягла зброю.

Кель зблід.

— Що це було?

Ліра повільно повернулася до панорамного вікна.

Мадам Нуль сяяла.

— Абсурд, — сказала вона. — Очевидно.

Медичний блок «Едем-Люксу» виглядав так, ніби хвороба там була непристойною гостею, яку терплять лише за умови, що вона не псує інтер’єр. Білі стіни, м’яке світло, напівпрозорі капсули діагностики, аромат м’яти й чистого скла. Навіть хірургічні інструменти лежали так елегантно, наче готувалися до фотосесії.

Кронна там, звісно, не було.

Були його речі.

Годинник, коронка, мікрочастинки з халата, келих, зразки повітря, залишки їжі, сканери поверхонь. Медична експертка, докторка Аміна Тей, дивилася на все це з виразом людини, яку змусили ставити діагноз порожнечі.

— Біологічних тканин немає, — сказала вона.

— Зовсім? — уточнила Ліра.

— Зовсім. Ні крові, ні шкіри, ні слини на келиху.

— Але він пив.

— На відео — так.

— І підписував рахунок.

— Біометрія підтверджена.

— Тоді чому немає слини?

Тей зняла окуляри й потерла перенісся.

— Бо все, що мало біологічний слід Кронна в кімнаті, частково стерте. Не очищене. Не знищене хімією. Саме стерте. Наче хтось видалив присутність людини, але не дуже старанно вичитав чернетку.

Нокс, яка стояла поруч, тихо сказала:

— Залишив годинник і коронку.

— Годинник не біологічний, — відповіла Тей. — Коронка теж. Але на ній немає клітин. Вона стерильна. Абсолютно.

— Як після автоклава?

— Як після народження Всесвіту.

Ліра глянула на неї.

— Поетично для медички.

— Я працюю в клініці біля чорної діри. Або поезія, або алкоголізм.

— Можна обидва.

— Я професіоналка. Тримаюся поезії до обіду.

Ліра ледь усміхнулася.

Вона взяла годинник у захисній рукавичці й піднесла до сканера. Стрілки все ще стояли на третій сорок одну. Механізм усе ще цокав.

— Чому він працює, але не рухається?

Тей показала графік.

— Там дивне локальне поле. Часова затримка. Дуже слабка, але стабільна.

Нокс нахилилася ближче.

— Часова затримка в годиннику?

— Так.

— Це можливо?

Тей подивилася на Ліру.

— Ви хочете відповідь як лікарка, як науковиця чи як людина, яка сподівалася дожити до пенсії?

— Усі три.

— Як лікарка: це не моя спеціалізація. Як науковиця: можливо, якщо об’єкт перебував на межі сильного гравітаційного викривлення. Як людина: мені це не подобається, і я хочу, щоб хтось інший узяв відповідальність.

— Прекрасно, — сказала Ліра. — Нарешті чесний медичний висновок.

До блоку увійшов Кель. Він рухався швидко, але намагався виглядати спокійним. Погана комбінація. Люди, які поспішають виглядати спокійними, зазвичай або приховують катастрофу, або вже дали їй пароль від системи.

— Інспекторко, — сказав він. — Нам потрібно поговорити.

— Говоріть. Тут усі свої, окрім зниклого похоронного магната й, можливо, чорної діри.

— Не тут.

— Якщо це про репутаційні ризики, можете почати з фрази «ми всі глибоко стурбовані». Я заощаджу нам час і одразу роздратуюся.

Кель стиснув щелепу.

— Родина Кронна вже на зв’язку.

— Швидко.

— Його приватний юрист отримав сигнал від страхового імпланта.

— Імплант спрацював?

— На одну секунду. Потім зник із мережі.

Ліра різко подивилася на нього.

— Де сигнал?

— Саме про це я й хотів поговорити.

Нокс напружилася.

Кель активував голограму.

Перед ними з’явилася мапа станції. Сигнал імпланта Кронна спалахнув не в апартаментах, а зовні — за межами корпусу. Не дуже далеко від VIP-крила. На лінії між станцією й Мадам Нуль.

— Сигнал був у відкритому космосі? — спитала Тей.

— Так, — відповів Кель.

— Без тіла?

— Ми не знаємо.

Ліра збільшила проєкцію.

Сигнал тривав 0,8 секунди. Координати хиталися, наче джерело було одночасно в кількох точках.

— Чому цього немає в офіційному журналі?

Кель мовчав.

— Адріане.

— Бо система класифікувала сигнал як помилку.

— Система сама?

— Так.

— А потім сама не внесла його в журнал?

Він подивився на неї.

— Я отримав доступ тільки зараз.

— Не брешіть мені погано. Це неповага.

Нокс сказала:

— Хтось видалив запис.

Кель розвернувся до неї.

— Ми не знаємо.

— Знаємо.

— Сара…

— Я втомилася від цього, Адріане. У нас зникає гість із закритого номера, його імплант на секунду блимає в космосі, у годиннику часова аномалія, а ви все ще тримаєте обличчя людини, яка боїться не смерті, а поганого відгуку.

Кель тихо відповів:

— Ви думаєте, я не боюся?

— Думаю, ви боїтеся неправильних речей.

Ці слова зависли між ними.

Ліра подивилася на Келя уважніше.

Уперше вона побачила в ньому не лише директора. Щось інше. Справжній страх. Глибокий, прихований, не за гостей, не за станцію — за те, що він, можливо, давно знає більше, ніж каже.

— Що сталося до мого прибуття? — спитала вона.

Кель відвів погляд.

— Я не розумію.

— Розумієте. Ці збої не почалися вчора. Нокс просила аудит два місяці. Ви блокували. Чому?

— Бо не хотів паніки.

— Ні. Це причина для пресрелізу. Я питаю справжню.

Кель мовчав.

І тоді в медичному блоці згасло світло.

На одну секунду.

Потім увімкнулося аварійне — м’яке червоне.

Усі прилади завмерли.

Годинник Кронна на столі раптом перестав цокати.

Ліра повільно повернулася до нього.

Стрілки почали рухатися назад.

Одна секунда.

Дві.

Три.

Потім зупинилися.

З динаміків медичного блоку пролунав голос.

Не станційний.

Жіночий.

Низький.

Майже ніжний.

— Він дуже багато говорив про смерть. Було неввічливо не показати йому асортимент.

Тей зблідла.

Нокс підняла зброю до стелі, ніби можна було пристрелити звук.

Кель зробив крок назад.

Ліра залишилася нерухомою.

— Мадам Нуль, — сказала вона.

Динаміки зашипіли.

— Мені подобається, коли ти вимовляєш це так, ніби воно непристойне.

— Ти вбила Кронна?

— Ти одразу про вбивство. Я думала, між нами вже є певна ніжність.

— Не переоцінюй себе.

— Я чорна діра. Переоцінка — це моя гравітаційна природа.

Нокс тихо прошепотіла:

— Вона справді говорить.

— Так, — сказала Ліра. — І, на жаль, із характером.

Голос засміявся.

— О, начальниця безпеки теж тут. Вона пахне металом, недосипом і приглушеною люттю. Приємна жінка. Трохи суха, але це лікується катастрофою.

Нокс прошипіла:

— Я зараз почну стріляти в динаміки.

— Не допоможе, — сказала Ліра.

— Але стане легше.

— Можливо.

Ліра підійшла ближче до столу з годинником.

— Де Кронн?

— Далеко. Близько. Всередині останньої думки. Зовні першого крику. Людські координати такі милі, коли намагаються описати те, що їх пережує.

— Відповідай нормально.

— Нормально — це як? Як ваші звіти? “Гість тимчасово втратив локалізацію”? “Бізнесмен пережив несподіваний перехід у стан етичної прозорості”?

— Ти знущаєшся.

— Трішки. Він теж знущався. З удови, якій продав кредит на похорон дитини. З шахтарів, яким пропонував “економний сімейний пакет” після аварії, спричиненої його ж інвесторами. З мертвих бідняків, яким виставляв рахунки за місце в пам’яті.

Кель тихо сказав:

— Це неможливо. Вона не могла знати.

— Я чую порожнечі, Адріане. У деяких людей вони дуже гучні. Твоя, наприклад, звучить як ліфт, що їде вниз без кнопки повернення.

Кель зблід ще більше.

Ліра дивилася на динамік, хоча знала, що голос не там.

— Якщо він був винен, це не дає тобі права його забирати.

— Право? О, як цікаво. Люди створили мене, назвали об’єктом, поставили станцію біля мого обличчя, продають мою темряву як краєвид, а тепер говорять мені про право. Мила маленька цивілізація. Така зворушлива, коли тримає ніж і читає лекцію про етику.

— Ти не цивілізація. Ти істота.

— А ти не суддя. Але стоїш так, ніби в тебе під піджаком закон.

— У мене під піджаком пістолет.

— Ще краще.

Ліра відчула, як по шкірі пройшла тепла хвиля. Не від температури. Від голосу. Мадам Нуль говорила з усіма, але торкалася саме її. Слова ковзали по нервах, ніби чорна діра знала, де в людині межа між небезпекою й бажанням ударити першою.

— Поверни його, — сказала Ліра.

Пауза.

— Ні.

— Тоді я знайду спосіб змусити.

— Ось це мені в тобі й подобається. Ти погрожуєш тому, що може скласти твій корабель, твою станцію і твою впертість у дуже маленьку, дуже гарячу точку.

— А ти говориш із тією, хто може зробити твою самотність ще неприємнішою.

Система зашипіла.

На мить Ліра подумала, що Мадам Нуль розлютилася.

Потім голос став тихим.

— Обережно, маленька орбіто. Ти щойно торкнулася мене.

У медичному блоці стало холодно.

Не фізично. У душі.

Ліра не відступила.

— Добре. Тоді слухай уважно. На цій станції ще тисячі людей. Якщо ти полюєш, я зупиню тебе. Якщо ти караєш, я не дам тобі вирішувати, хто вартий смерті. Якщо ти просто граєшся…

— Так?

— Я зламаю гру.

Довга пауза.

Потім Мадам Нуль прошепотіла майже ласкаво:

— Ти мені подобаєшся дедалі більше. Це поганий знак для нас обох.

Світло відновилося.

Прилади ожили.

Годинник знову почав цокати, але стрілки стояли.

Голос зник.

Нокс повільно опустила зброю.

Тей видихнула так, ніби весь цей час не дихала.

Кель стояв мовчки. Його обличчя більше не було директорським. Воно було людським. Наляканим. І тому значно менш красивим, але чеснішим.

Ліра взяла годинник у контейнер.

— Тепер у нас не зникнення.

Нокс глянула на неї.

— А що?

— Свідок із горизонтом подій. І підозрювана, яка вважає себе поетичною.

Новина про зникнення Руфуса Кронна мала залишитися секретом.

Тому вже через двадцять хвилин про неї знала половина VIP-крила.

Через сорок хвилин — увесь персонал.

Через годину — три гості вже вимагали повернути гроші, двоє питали, чи можна отримати знижку за «додатковий екстрим», а одна літня мільярдерка заявила, що якщо чорна діра вибирає тільки морально сумнівних людей, вона почувається ображеною, бо її досі не запросили.

Ліра почула це від сервісного андроїда в коридорі й на кілька секунд замислилася, чи не почала вона поважати стару.

Кель скликав закриту нараду в адміністративному секторі.

За великим овальним столом сиділи він, Нокс, Ліра, докторка Тей, начальник технічної служби Оро Вальд і представниця гостьового сервісу Міріан Сель, жінка з ідеальною зачіскою та голосом, який міг перетворити вибух реактора на «теплу зміну атмосфери».

— Ми не можемо допустити паніки, — сказала Міріан.

Ліра потерла скроню.

— Людина зникла з закритого номера.

— Саме тому паніка небажана.

— Паніка рідко буває бажаною. У цьому її стиль.

Оро Вальд, кремезний чоловік із механічною рукою й вічним виразом обличчя «я казав, що це погано зібрано», відкрив технічну схему.

— Я перевірив апартаменти. Фізичного шляху виходу немає. Замки не зламані. Системи приватності працювали. Але в момент сплеску стіни номера зафіксували мікродеформацію.

— Яку саме? — спитала Нокс.

— Таку, ніби простір усередині кімнати на мить став довшим за кімнату.

Міріан обережно посміхнулася.

— Це можна пояснити гостям простими словами?

— Так, — сказав Оро. — «Ми в біді».

— Можливо, трохи м’якше.

— «Ми в елегантній біді».

Ліра кивнула.

— Уже краще. Підходить стилю станції.

Кель стояв біля вікна, спиною до всіх. За ним світилося далеке кільце Мадам Нуль.

— Ми маємо знайти пояснення, — сказав він.

— У нас є пояснення, — відповіла Ліра. — Воно розмовляє через динаміки й має чорний гумор.

Міріан нервово склала руки.

— Ми не можемо офіційно заявити, що чорна діра викрала гостя.

— Чому? Занадто правдиво?

— Це зруйнує довіру до бренду.

Оро пирхнув.

— Бренд стоїть біля об’єкта, який може зжерти світло. Довіра тут уже була творчим рішенням.

Кель різко повернувся.

— Досить.

Усі замовкли.

Він виглядав виснаженим.

— Я розумію, що ситуація нестандартна.

— Це слово теж подасть на вас до суду за зловживання, — сказала Ліра.

Кель проігнорував.

— Але станція не може просто зупинити роботу. На борту майже чотири тисячі гостей. Частина з них — люди з величезним впливом. Евакуація без підтвердженої загрози створить хаос.

— Загроза підтверджена.

— Чим? Голосом у динаміках? Зникненням людини, яка могла бути жертвою злочину? Невідомою технічною аномалією?

Ліра підвелася.

— Адріане, ви дуже стараєтеся говорити так, ніби реальність зобов’язана поважати ваші формулювання.

— А ви дуже стараєся зробити з цього містичний трилер.

— Ні. Я стараюся не дати ще комусь зникнути з халата.

Нокс втрутилася:

— Південне крило має залишатися закритим. VIP-крило — під посиленим контролем. Режим абсолютної приватності треба вимкнути.

Міріан майже задихнулася.

— Вимкнути приватність VIP-гостей?

— Так, — сказала Нокс.

— Вони нас знищать.

— Якщо Мадам Нуль продовжить, вони навіть не встигнуть залишити поганий відгук.

Оро підняв руку.

— Технічно я можу обмежити приватність, але це потребує адміністративного дозволу.

Усі подивилися на Келя.

Кель мовчав.

Ліра відчула знайоме роздратування, гостре й чисте.

— Якщо ви зараз скажете, що треба порадитися з юридичним відділом, я використаю ваш юридичний відділ як тестову групу для наступної оглядової капсули.

Кель подивився на неї довго.

Потім сказав:

— Дозволяю тимчасове обмеження режиму приватності в секторах ризику.

Міріан зблідла.

— Це спричинить скандал.

— Скажете гостям, що це преміальна функція турботи, — порадила Ліра. — Ви ж умієте продавати прірву як краєвид.

Оро вже вводив команди.

— Обмеження піде хвилями. Потрібно двадцять хвилин.

Нокс кивнула.

— Я виставлю людей.

Ліра повернулася до Келя.

— А ви покажете мені всі видалені записи за останні два місяці.

— Я не маю…

— Маєте.

— Інспекторко…

— Адріане. Я щойно говорила з чорною дірою. Не змушуйте мене вважати вас складнішою проблемою.

Він опустив очі.

— Добре.

І саме тоді станція надіслала загальний сервісний сигнал:

«Шановні гості, для покращення вашого перебування деякі функції приватності будуть тимчасово оновлені. Дякуємо за розуміння й бажаємо вам сяючого дня на межі вічності».

Оро прочитав і сказав:

— Хто це пише?

Міріан підняла руку.

— Мій відділ.

— Ваш відділ страшніший за чорну діру.

— Дякую. Ми працювали над тоном бренду.

Ліра повернулася в апартаменти Кронна одна.

Вона не сказала Нокс. Не сказала Келю. Не внесла маршрут у систему. Після розмови з Мадам Нуль вона зрозуміла одну річ: чорна діра любила аудиторію, але справжні речі казала лише тоді, коли могла зробити це майже інтимно.

Номер опечатали. Охорона стояла зовні, але Ліра мала доступ.

Усередині було темніше, ніж раніше. Офіційно світло працювало. Офіційно фільтри на панорамному вікні знижували вплив чорної діри. Офіційно все було нормально.

Неофіційно кімната чекала.

Ліра підійшла до столу. Тарілки прибрали, але сліди лишилися: круги від келихів, ледь помітний запах перцю, холодна гладкість поверхні. Халат забрали на експертизу. На підлозі, де він лежав, тканина килима була трохи прим’ята. Наче пам’ятала тіло краще, ніж сенсори.

— Я тут, — сказала Ліра.

Мовчання.

За вікном Мадам Нуль була величезною. Акреційний диск повільно обертався. Далека мертва планета Геліос-13 лежала нижче — темна, потріскана, байдужа.

— Не влаштовуй театру. У мене немає часу на загадкові паузи.

Тиша стала майже образливою.

Ліра підійшла до вікна так близько, що побачила своє відображення на склі. Чорний костюм. Втомлені очі. Зібране волосся. Тінь під вилицями. Вона виглядала так, ніби вже кілька років чекала саме цього моменту, але ніколи собі не зізнавалася.

— Ти сказала, що Кронн багато говорив про смерть. Ти обрала його через це?

Голос з’явився не в динаміках.

Прямо в голові.

Він продавав смерть, але не поважав її. Це вульгарно.

— А поглинати людей — вишукано?

Залежить від людей.

— Ти звучиш як аристократка-канібалка.

Ти вмієш робити компліменти, коли злишся.

Ліра видихнула.

— Де він?

Ти справді хочеш знати?

— Так.

Ні. Ти хочеш довести, що ще контролюєш розслідування. Це інше бажання. Воно гостріше. Майже приємне на смак.

— Не лізь у мене.

Ти стоїш перед моїм обличчям, маленька орбіто. Не дивуйся тяжінню.

Ліра притулила долоню до скла. Воно було холодне.

— Я не твоя.

Пауза.

Ще ні.

Вона усміхнулася без радості.

— Самовпевненість тобі личить. Але це не згода.

Я пам’ятаю слово “згода”. Колись воно мало тіло. Тепер здебільшого юридичні додатки.

— Ти колись була людиною.

Колись ти теж була м’якшою. Не бачу, щоб ти поспішала повертатися.

Слова влучили точно.

Ліра відвела руку від скла.

— Ми не говоримо про мене.

Усі говорять про себе, навіть коли думають, що говорять про мертвих.

— Кронн мертвий?

Мадам Нуль мовчала довше.

Він не там, де може скаржитися.

— Це не відповідь.

Це милосердя.

— До нього?

До тебе.

Ліра відчула, як у грудях піднімається злість.

— Ти забрала його з номера через станцію?

Ні. Через себе. Станція лише підставила вікно.

— Як?

Ти питаєш, як двері питають вітер, як він увійшов.

— Я питаю як людина, яка не дозволить тобі зробити це знову.

Голос наблизився. Ліра майже відчула його на шкірі, хоча шкіра тут була ні до чого.

Люди завжди думають, що “знову” належить їм. Насправді повторення — це теж форма голоду.

— Мадам.

Так, Ліро?

Вперше вона вимовила її ім’я так прямо.

Не «інспекторко».

Не «маленька орбіто».

Ліра відчула, як щось усередині неї напружилося. Це було небезпечно. Ім’я в устах істоти без рота звучало надто особисто.

— Якщо ти хочеш говорити зі мною, говори зрозуміло.

Добре.

Світло в номері згасло.

Панорамне скло перестало бути склом.

На мить Ліра опинилася не в апартаментах, а в темряві.

Вона стояла серед чорного простору, де не було підлоги, стін, верху чи низу. Перед нею висів Руфус Кронн.

Не тілом. Спогадом.

Він стояв у своєму халаті біля вікна, усміхнений, п’яний, самовдоволений. У руці келих. На губах жирний блиск ікри. Він дивився на Мадам Нуль і говорив:

— Ти ж красива, чорна сучко. Знаєш, скільки можна заробити на такій смерті? Пакети прощання з видом на тебе. Елітні меморіали. «Відправте близьких у вічність із панорамним краєвидом». Люди платитимуть. Люди завжди платять, коли бояться виглядати бідними навіть у жалобі.

Ліра слухала.

Кронн зробив ковток.

— Я тебе розумію. Ти теж бізнес. Просто чесніший. Поглинаєш усіх однаково. Хоча, як на мене, преміум-клас має право падати красивіше.

Темрява навколо нього заворушилася.

Кронн не злякався. Спершу.

— О, — сказав він. — То легенди правдиві?

Жіночий голос відповів:

Деякі.

Кронн розсміявся.

— Неймовірно. Жива чорна діра. Чарівно. Слухай, ми могли б домовитися. Я маю людей, ти маєш імідж. Можемо створити ритуал. Безпечний, звісно. Символічний. Багаті обожнюють символічну близькість до смерті, якщо вона не псує шкіру.

Ти продаєш мертвих.

— Я надаю послугу сім’ям.

Ти продаєш провину живим.

Кронн посміхнувся ще ширше.

— Провина — найнадійніша валюта після страху. Тобі сподобалося б у бізнесі.

Мені не подобається запах твого серця.

Він нарешті перестав сміятися.

— Що?

Воно не гниле. Гниль хоча б колись була живою. Воно порожнє. Поліроване. Дуже дороге.

— Ти не маєш права…

Люди часто кажуть це за секунду до того, як право стає дрібницею.

Кронн зробив крок назад. Його халат розкрився, він судомно запахнув його, раптом смішний у своїй голій людській паніці. Еротика ситуації померла миттєво, залишивши тільки жалюгідність тіла, яке ще недавно вважало себе господарем кімнати.

— Я заплачу, — сказав він.

Чим?

— Будь-чим.

Мені не потрібні гроші. Вони погано падають.

— Я можу привести інших. Гірших. Політиків. Воєнних. Конкурентів. Ти ж хочеш справедливості?

Ні.

— Тоді чого?

Пауза.

Смаку.

Кронн закричав.

Не довго.

Простір навколо нього склався, як шовк у кулаці. Його тіло не розірвалося. Не спалахнуло. Не розсипалося. Воно стало тоншим за мить, вужчим за подих, меншим за власний страх. Годинник злетів із руки. Коронка блиснула в темряві. Халат опав.

І Кронн зник.

Темрява повернула Ліру в номер.

Вона стояла біля скла, дихаючи важко, ніби бігла.

У роті був металевий присмак.

— Ти показала мені його смерть.

Ні. Я показала тобі його правду. Смерть була коротшою.

Ліра стиснула кулаки.

— Ти не суддя.

Я знаю. Судді довше говорять і рідше бувають корисними.

— Ти вбила людину.

Я забрала людину, яка все життя заробляла на забраних. Чому ти так сердишся? Він тобі не подобався.

— Бо справа не в тому, чи подобався він мені.

О, мораль. Я пам’ятаю її. Вона часто приходить після того, як уже все сталося. Гарно вдягнена. Трохи запізніла.

— Якщо ти продовжиш, вони назвуть тебе загрозою й спробують знищити.

Вони давно так мене називають. Просто тепер роблять це з коктейлями.

— Я не вони.

Голос затих.

Коли повернувся, у ньому було менше насмішки.

Ні. Ти не вони. Саме тому я говорю з тобою.

Ліра не хотіла, щоб ці слова щось означали.

Але вони означали.

Це дратувало найсильніше.

— Чому?

Бо ти теж живеш біля власного горизонту подій. Ти ще не впала. Але вже знаєш кут.

Ліра відступила від вікна.

— Не роби вигляд, що знаєш мене.

Я не роблю вигляд. Я вчуся.

— Я не твій об’єкт дослідження.

Ні. Ти цікавіша.

У номері знову ввімкнулося світло.

Ліра стояла одна.

Але тепер на склі, саме там, де була її долоня, лишився тонкий темний слід.

Наче хтось із другого боку торкнувся у відповідь.

Після обіду офіційно оголосили, що Руфус Кронн тимчасово недоступний через приватні обставини.

Ліра прочитала повідомлення й подумала, що це прекрасний вислів для стану «поглинений живою чорною дірою після невдалого флірту з похоронним капіталізмом».

Родина Кронна вимагала роз’яснень.

Юристи Кронна вимагали доступу до записів.

Партнери Кронна вимагали конфіденційності.

Гості вимагали або евакуації, або знижок, залежно від рівня особистої жадібності.

Адміністрація вимагала від усіх «зберігати єдиний інформаційний тон».

Мадам Нуль, наскільки могла судити Ліра, нічого не вимагала.

Вона просто чекала.

Це було найгірше.

Увечері Ліра, Нокс і Кель зустрілися в центрі безпеки. На головній голограмі крутилася схема станції. Червоними точками були позначені всі попередні інциденти за два місяці.

Ліра дивилася на карту й повільно розуміла закономірність.

— Вони не випадкові.

Нокс підійшла ближче.

— Що саме?

— Збої. Дивіться. Приватні капсули, VIP-апартаменти, романтичні зони, оглядові галереї. Усі точки мають прямий або підсилений візуальний контакт із Мадам Нуль.

Оро, який приєднався до них, кивнув.

— Так і є. Ці сектори мають найтонші фільтри, щоб гості отримували «максимальну емоційну глибину».

— Хто придумав цей термін?

— Маркетинг.

— Їх треба судити окремо.

Нокс збільшила карту.

— Але не всі сектори з прямим видом постраждали.

— Бо справа не лише у виді, — сказала Ліра. — Справа в людях. Вона реагує на певний тип гостей.

Кель тихо спитав:

— Який?

Ліра згадала Кронна. Валентина Орса. Міру Саль. Інші записи. Фрази про голос. Про тепло в темряві. Про те, що вона знала імена.

— Порожні, — сказала вона. — Винні. Жадібні. Ті, хто самі тягнуться до неї. Ті, кому здається, що вони можуть використати навіть чорну діру.

Оро хмикнув.

— Тоді в VIP-крилі краще одразу ставити сітку.

Кель потер обличчя.

— Це неможливо контролювати.

— Можливо, — сказала Ліра. — Якщо знати, кого вона обирає.

Нокс глянула на неї.

— Ви хочете скласти список потенційних жертв?

— Ні. Потенційних приманок.

Кель різко підняв голову.

— Ні.

— Я ще нічого не запропонувала.

— Уже бачу, куди це йде.

— Тоді ви не такий марний, як виглядаєте.

— Ми не будемо використовувати гостей як приманку.

Ліра посміхнулася.

— Цікаво чути це від людини, яка продає їм номери з видом на смерть.

— Це різне.

— Так. У моєму варіанті вони хоча б знатимуть, що в небезпеці.

Нокс втрутилася:

— Ліро, це ризиковано.

— Усе тут ризиковано. Навіть сніданок, якщо його подають біля горизонту подій.

Оро підняв палець.

— Технічно можна створити фальшивий профіль гостя. Поведінковий шум, приватна капсула, біометрична імітація, голосовий пакет, тепловий підпис. Якщо вона реагує на патерни…

— Вона не дурна, — сказала Ліра.

Усі подивилися на неї.

Вона сама здивувалася тому, як швидко це сказала.

— Вона не система, — додала Ліра. — Не алгоритм. Вона істота. Якщо ми поставимо приманку, вона зрозуміє.

Кель тихо сказав:

— Ви говорите про неї так, ніби захищаєте.

— Я говорю так, ніби не хочу недооцінити ворога.

— Ворога?

Ліра не відповіла відразу.

За склом центру безпеки чорна діра була видна лише частково, через технічні фільтри. Але Ліра все одно відчувала її присутність.

— Поки що не знаю, — сказала вона.

І це було найчесніше, що вона могла сказати.

Пізно вночі Ліра нарешті повернулася до свого номера.

Вона зняла піджак, кинула його на крісло й довго стояла перед вікном. Станція навколо жила далі. У ресторанах подавали пізні вечері. У спа парували басейни. У коридорах сміялися гості, які вирішили, що чутки про зникнення — частина екстремального шарму. Людство було надзвичайно витривалим, коли йшлося про здатність ігнорувати очевидне заради задоволення.

Мадам Нуль мовчала.

Ліра налила собі вермут, понюхала, згадала смак парфумів, які втратили роботу, і все одно випила.

— Ти знаєш, що це не закінчиться добре? — сказала вона до вікна.

Темрява мовчала.

— Для тебе. Для мене. Для станції. Для всіх цих блискучих паразитів у дизайнерських костюмах.

Мовчання.

— Кронн був мерзотником. Я бачила. Але якщо ти почнеш забирати всіх мерзотників, у нас дуже швидко спорожніє VIP-крило.

Пауза.

Потім голос:

Це звучить як аргумент за.

Ліра заплющила очі.

— Я знала, що тобі сподобається.

Ти втомилася.

— Я працюю.

Ти тремтиш.

— Це вермут. Він, здається, вступив у конфлікт із моєю повагою до себе.

Ні. Це я.

Ліра відкрила очі.

У склі, за її відображенням, на мить з’явився інший силует.

Жіночий.

Темний.

Без обличчя, але з відчуттям погляду. Тонка лінія шиї, натяк на плечі, рух, схожий на нахил голови. Наче Мадам Нуль приміряла форму, яку Ліра могла витримати.

— Не треба, — тихо сказала Ліра.

Чого?

— Прикидатися людиною.

А тобі не цікаво, якою я була?

— Цікаво.

І ти все одно кажеш “не треба”.

— Бо цікавість — не запрошення.

Силует у склі ледь змінився. Можливо, усміхнувся.

Ти дуже добре знаєш межі.

— Це моя робота.

Ні. Це твій страх.

Ліра зробила ще ковток.

— Сьогодні всі вирішили аналізувати мене. Чудовий сервіс. Психотерапія від чорної діри й менеджменту.

Я можу мовчати.

— Не віриш у такі дива.

Я можу мовчати поруч.

Це було гірше.

Ліра подивилася на темний силует у відображенні.

— Чому ти залишила годинник і коронку?

Щоб ти прийшла.

— Ти знала, що я розслідуватиму.

Ти не вмієш не розслідувати. Навіть коли йдеться про себе. Особливо тоді.

— Ти хочеш, щоб я тебе зрозуміла?

Ні.

— Тоді що?

Голос став тихішим.

Щоб ти не відвернулася.

Ліра не знайшла відповіді відразу.

Це було не схоже на погрозу. Не схоже на флірт. Не схоже на гру.

І саме тому вдарило сильніше.

За всіма саркастичними фразами, за голодом, за жорстокістю, за космічною величчю ховалося щось дуже просте й майже нестерпне: істота, на яку всі дивилися, але ніхто не бачив.

Ліра зненавиділа себе за співчуття.

Співчуття до чорної діри — це вже не моральна складність, а професійна хвороба.

— Якщо ти знову когось забереш, — сказала вона, — я стану проти тебе.

Я знаю.

— І це тебе не зупиняє?

Ні. Але робить цікавішим падіння.

Силует зник.

За склом лишилася тільки Мадам Нуль.

Холодна. Далека. Неможлива.

Ліра поставила склянку на стіл і торкнулася комунікатора.

— Нокс.

Голос начальниці безпеки відповів майже одразу:

— Так?

— Завтра зранку починаємо повний аудит усіх VIP-гостей. Фінансові зв’язки, скарги, кримінальні тіні, приховані конфлікти. Усе.

— Шукаємо наступну ціль?

Ліра дивилася на чорну діру.

— Ні. Шукаємо, хто з них сам уже нахилився над прірвою.

— А якщо їх багато?

Ліра ледь усміхнулася.

— Тоді попросимо адміністрацію підготувати групову знижку на похоронні послуги.

Нокс мовчала секунду.

— Чорний гумор?

— Профілактика божевілля.

— Спрацює?

— Ні. Але звучить професійно.

Вона вимкнула зв’язок.

За вікном Мадам Нуль мовчала.

На столі поруч із недопитим вермутом лежав звіт про Руфуса Кронна. У графі «Статус» досі стояло: тимчасово відсутній.

Ліра взяла стилус і змінила запис.

Статус: зниклий. Ймовірно поглинутий. Причина: жадібність, дурість, контакт із аномалією. Додатково: мінібар оплачено.

Вона зберегла файл.

Система на мить зависла, ніби не знала, чи приймати таку правду.

Потім прийняла.

Ліра вимкнула світло.

У темряві панорамне вікно стало єдиним джерелом сяйва. Чорна діра дивилася на станцію. Станція крутилася навколо неї, як дорога прикраса на шиї смерті. Десь у VIP-крилі гості замикали двері, вмикали приватність, цілували одне одного, брехали, пили, бажали, боялися й думали, що люксова постіль захищає від вічності.

А Мадам Нуль чекала.

Ліра теж.

І вперше з моменту прибуття вона зрозуміла: це не просто розслідування.

Це запрошення.

На побачення, де замість квітів залишають зубну коронку, замість листа — зупинений годинник, а замість першого поцілунку — зникнення людини, яка продавала смерть, поки смерть не замовила обслуговування в номер.