Гравітаційний флірт

Після зникнення Руфуса Кронна станція «Едем-Люкс» зробила те, що найкраще вміють дорогі місця, коли в них стається щось жахливе: стала ще красивішою.

Зранку коридори сяяли чистіше, ніж учора. Сервісні андроїди полірували поручні з такою зосередженістю, ніби саме на них лежала вина за поглиненого похоронного магната. У повітрі побільшало жасмину, м’яти й синтетичної морської свіжості. Після смерті, як виявилося, станція пахла не страхом, а оновленою маркетинговою стратегією.

На панорамних екранах крутили м’які заставки: спокійні хвилі, зоряний пил, усміхнені гості, келихи шампанського, масажні капсули, світло чорної діри, перетворене фільтрами на романтичний фон. Жодної згадки про Кронна. Жодної згадки про годинник, що цокав без часу. Жодної згадки про зубну коронку, яка стала найчеснішим свідком усього VIP-крила.

Офіційно гість тимчасово перебував поза зоною комунікації.

Ліра Вей прочитала це формулювання на внутрішній дошці інцидентів і відчула майже ніжність до бюрократії. Вона була дивовижною істотою: могла взяти людину, яку чорна діра, ймовірно, стиснула до стану філософської помилки, і назвати це «поза зоною комунікації».

— Гарно, — сказала Ліра. — Якщо мене коли-небудь розірве на атоми, прошу написати: «тимчасово втратила цілісність через робочі обставини».

Поруч стояла Сара Нокс. Вона переглядала оновлені маршрути охорони й не піднімала очей.

— Я запишу в особисті побажання.

— Дякую. І без квітів. Ненавиджу похоронну флористику.

— Після Кронна це звучить майже образливо.

— Після Кронна все звучить як погана реклама його бізнесу.

Вони стояли в центрі безпеки, перед великою голографічною мапою станції. Червоні точки інцидентів тепер утворювали не хаотичну пляму, а майже елегантний візерунок. Ліра дивилася на них уже двадцять хвилин. І що довше дивилася, то більше їй не подобалося побачене.

Точки лягали дугою навколо секторів із найкращим видом на Мадам Нуль.

Оглядові капсули. VIP-апартаменти. Романтичні зали. Приватні спа. Галереї для нічних прогулянок. Усе, що станція рекламувала як «зону інтимного контакту з космосом».

Ліра подумки додала: «інтимний контакт може завершитися повним зникненням, але рушники входять у вартість».

— Вона не просто тягнеться до станції, — сказала Ліра.

Нокс нарешті підняла очі.

— А що?

— Вона шукає місця, де люди розслаблені. Де вони самі знімають захист. Фізичний, емоційний, моральний. Усі види одягу, які багатії скидають тільки там, де їм дуже дорого пообіцяли приватність.

— Тобто романтичні зони не випадково найактивніші.

— Ні. Люди там відкритіші. П’яніші. Самовпевненіші. Голіші в усіх сенсах.

Нокс скривилася.

— Мені не подобається, що чорна діра має психологічний профіль хижака.

— Мені не подобається, що вона має смак.

— До чого?

Ліра не відповіла одразу.

До порожнечі. До провини. До людей, які підходять до темряви й думають, що вона — декорація.

А ще, здається, до неї.

Цю думку Ліра відкинула швидко й жорстко, як небезпечний предмет із рук дитини. Не тому, що вона була безглузда. Саме тому, що не була.

— До уваги, — сказала вона нарешті. — Мадам Нуль хоче уваги.

— У неї її достатньо. На неї дивиться вся станція.

— Ні. Це не те саме. На неї дивляться як на краєвид. Як на атракціон. Як на дорогий страх. Вона хоче, щоб хтось дивився у відповідь.

Нокс мовчала кілька секунд.

— Це ви про неї чи про себе?

Ліра повільно повернула голову.

— Сара.

— Що?

— Якщо ви почнете працювати моїм психологом, я попрошу чорну діру забрати вас першою.

— Вона мене не візьме. Я надто суха.

— Вона сама так сказала.

— От бачите. У нас уже є спільна думка.

Ліра хотіла відповісти, але в цей момент голографічна мапа станції здригнулася. Червоні точки на секунду згасли. Потім на їхньому місці з’явилася одна чорна.

У центрі її службового номера.

Нокс випросталася.

— Це що?

— Або збій, — сказала Ліра, — або дуже нахабне запрошення.

Чорна точка пульсувала.

Раз.

Другий.

Третій.

Потім на екрані з’явився рядок тексту:

ПОВЕРНИСЬ ДО ВІКНА.

У центрі безпеки стало тихо.

Нокс повільно вимовила:

— Це написала система?

Ліра дивилася на текст.

— Система не така поетично нав’язлива.

— Мадам Нуль?

— Або хтось із дуже поганим почуттям гумору.

— На цій станції це не звужує список.

Текст зник.

Голограма повернулася до нормального вигляду.

Ліра відчула легке тепло під шкірою, ніби хтось доторкнувся до неї поглядом. Неприємно. Не боляче. Надто особисто.

— Я піду, — сказала вона.

— Одна?

— Вона хоче саме цього.

— Чудова причина не йти.

— Чудова причина дізнатися, що їй потрібно.

Нокс стиснула щелепу.

— Ви впевнені, що це розумно?

— Ні.

— Приємно чути чесність.

— Але якщо вона може входити в наші системи, говорити через динаміки, впливати на гравітацію й залишати мені повідомлення, наче ревнива коханка з доступом адміністратора, мені треба знати межі.

— А якщо меж немає?

Ліра взяла зі столу пістолет, перевірила заряд і сховала під піджак.

— Тоді ми всі працюємо в дуже дорогій труні з видом на безкінечність.

Нокс похмуро всміхнулася.

— Ви вмієте підтримати команду.

— Це ще нічого. На минулій роботі мені заборонили проводити мотиваційні брифінги після фрази «помремо не всі, якщо не облажаємось групою».

Службовий номер Ліри зустрів її тишею.

Не тією звичайною тишею, яку створює шумоізоляція люксової станції. Іншою. Глибшою. Такою, у якій звук не зникає, а стає небажаним. Вона зайшла всередину, зачинила двері й одразу зрозуміла, що кімната змінилася.

Світло було приглушене. Панорамне вікно не використовувало стандартний фільтр. Мадам Нуль за склом була яскравішою, ближчою, глибшою. Її акреційний диск сяяв ніжними кольорами — білим золотом, синім льодом, фіолетовою кров’ю далеких зірок. Центр залишався абсолютно чорним.

На столі стояла чашка кави.

Ліра не залишала її там.

Вона повільно підійшла ближче. Кава була гаряча. Чорна. Без цукру.

Поряд лежала маленька срібна ложка. Вона повільно оберталася в повітрі, не торкаючись поверхні столу.

— Румсервіс від сингулярності, — сказала Ліра. — Стає все гірше й гірше.

Голос прозвучав не в кімнаті, а в ній самій:

Я помітила, що ти любиш каву без усього. Дуже принципово. Дуже сумно.

Ліра не взяла чашку.

— Ти зламала систему доступу мого номера, щоб принести мені каву?

Я не ламала. Двері самі зрозуміли, що краще не сперечатися.

— Це називається злам.

У твоєму виді все, що не підписало форму згоди, називається злочином. Навіть Всесвіт.

— Всесвіт рідко залишає каву на столі.

Він неуважний коханець.

Ліра стиснула губи.

— Ми не коханці.

Я сказала про Всесвіт. Ти дуже швидко приміряла слово на себе.

— Ти дуже швидко лізеш туди, куди тебе не кликали.

Я чорна діра, Ліро. Мене майже завжди кличуть, навіть коли кричать “ні”. Особливо тоді.

— Обережніше.

Знову межі. Як цікаво. Ти будуєш їх так ретельно, ніби знаєш, що всередині все давно горить.

Ліра підійшла до вікна. Її відображення змішалося з чорним серцем Мадам Нуль. На мить здалося, що в темряві за її плечем знову є жіночий силует. Не чіткий. Не тілесний. Лише натяк — шия, плечі, вигин, який мозок домальовував із небезпечною готовністю.

— Для чого ти покликала мене?

Ти не прийшла б просто поговорити. Довелося створити драму.

— Ти називаєш це драмою? Учора ти викрала людину.

Учора я зробила те, що станція обіцяє своїм гостям: незабутній досвід біля горизонту подій.

— Кронн не забуде, бо, ймовірно, вже не має чим.

Чорний гумор тобі личить.

— Не плутай захист із шармом.

А ти не плутай страх із професіоналізмом.

Ліра усміхнулася холодно.

— Я не боюся тебе.

Мадам Нуль мовчала.

Потім голос став нижчим, майже лагідним:

Боїшся. Просто не дозволяєш страху мати гарну поставу.

У кімнаті щось змінилося. Гравітація стала м’якшою. Не зникла, але ослабла настільки, що тканина піджака на плечах Ліри ледь піднялася. Срібна ложка оберталася швидше. Кава в чашці вигнулася маленькою темною хвилею й не пролилася.

Ліра напружилася.

— Припини.

Тобі не боляче.

— Це не аргумент.

Тобі цікаво.

— Це теж не аргумент.

Твоє тіло не погоджується з твоїм голосом.

Ліра відчула, як усередині піднімається злість — гостра, рятівна. Вона завжди любила злість за те, що та повертала контроль.

— Не смій говорити про моє тіло.

Пауза.

Гравітація нормалізувалася.

Ложка впала на стіл із тихим дзвоном.

Кава завмерла.

Вибач, сказала Мадам Нуль.

Ліра не чекала цього слова. Воно прозвучало дивно. Наче чорна діра намагалася пригадати людську мову не за словником, а за шрамом.

— Ти вмієш вибачатися?

Погано. Але я вчилася на людях. Тому могла б просто запропонувати знижку.

Ліра видихнула. Не сміх. Майже.

— Прогрес.

Мені не потрібно твоє тіло, якщо ти не хочеш.

— Дуже щедро з боку астрономічного феномену.

Мені потрібна твоя увага.

— Це теж не звучить безпечно.

Ні. Але чесніше.

Вони мовчали.

Ліра дивилася на чорну діру й раптом відчула не загрозу, а самотність. Величезну, густу, холодну. Таку, що могла викривляти простір не гірше за масу. Самотність Мадам Нуль була не людською, але впізнаваною. Ліра ненавиділа це впізнавання.

— Чому я? — спитала вона.

Бо ти не молишся. Не хочеш мене купити. Не хочеш зробити селфі. Не хочеш продати мою темряву в пакеті “преміум”.

— Я хочу тебе зупинити.

Так. Це майже інтимно.

— У тебе дуже хворе розуміння інтимності.

Я жила всередині сингулярності кілька десятиліть. Мої соціальні навички трохи постраждали.

Ліра торкнулася скла кінчиками пальців. Воно було холодне.

— Ти хочеш, щоб я бачила в тобі Еліан Ро?

Ні. Еліан померла. Або стала мною. Або я стала її похміллям після надто амбітної ночі з фізикою. Обери формулювання, яке краще ляже у звіт.

— Ти жартуєш про власну смерть.

Я пережила людство, яке назвало мене атракціоном. Жарт — це мінімальна гігієна.

— Тоді чого ти хочеш від мене?

Силует у склі наблизився. Зовсім трохи. Ліра знала, що це неможливо. Знала, що бачить лише те, що її мозок може витримати. Але все одно відчула, як спина напружилася.

Підійди ближче. Не тілом. Думкою.

— Ні.

Ти навіть не знаєш, що я прошу.

— Саме тому ні.

Силует ніби усміхнувся.

Мені подобається, що ти не довіряєш навіть красиво сформульованій катастрофі.

— Я бачила достатньо красивих катастроф у костюмах.

Адріан?

— Він і половина ради станції.

Адріан боїться мене. Але не так, як треба.

— А як треба?

З повагою. Не як до ризику для бренду.

— Тобто ти ображена на менеджмент.

Я була людиною. Образа на менеджмент — одна з базових форм свідомості.

Ліра все ж усміхнулася.

І саме тоді в комунікаторі пролунав сигнал Нокс.

— Вей, у нас проблема.

Ліра не відводила очей від скла.

— Конкретніше.

— Сервісний андроїд LUX-7 знову активувався.

— Той, що казав, що вона хоче гостя?

— Так.

— І?

— Він у вашому коридорі. Стоїть перед дверима й тримає піднос.

Ліра повільно повернулася до дверей.

— Що на підносі?

Нокс помовчала.

— Один келих. Порожній. І чорна троянда.

Мадам Нуль прошепотіла:

Я ж казала. Драма.

Андроїд LUX-7 стояв у коридорі рівно, елегантно й абсолютно не на своєму місці.

Він був сервісною моделлю преміум-класу: біла кераміка, золоті суглоби, гладка безлика голова, рухи з ідеальною дозою покори. На срібному підносі справді стояв порожній келих і лежала чорна троянда. Не темно-червона. Не фіолетова. Саме чорна, з пелюстками, які поглинали світло так само жадібно, як Мадам Нуль.

Нокс стояла за кілька метрів із двома охоронцями. Усі троє мали зброю напоготові.

— Він не реагує на команди, — сказала Нокс.

Ліра підійшла ближче.

— LUX-7, ідентифікуй завдання.

Андроїд повернув голову до неї.

— Добрий вечір, пані Вей. Ваше замовлення доставлено.

— Я нічого не замовляла.

— Ваше замовлення доставлено, — повторив він тим самим м’яким голосом.

— Хто зробив замовлення?

— Гостя без номера.

Нокс тихо вилаялася.

Ліра взяла троянду з підноса. Стебло було холодне. На ньому не було шипів.

— Що означає келих?

Андроїд нахилив голову.

— Він очікує наповнення.

— Чим?

— Відповіддю.

— Це дуже поганий сервісний скрипт.

— Дякую за відгук. Ми цінуємо вашу думку.

— Хто переписав твої протоколи?

Андроїд замовк.

Потім сказав іншим голосом. Нижчим. Тихішим. Не зовсім Мадам Нуль, але з її відлунням:

— Вона питає, чи ти прийдеш на балкон.

Нокс ступила вперед.

— Який балкон?

— Той, де гості цілують смерть заради гарних фотографій.

Ліра вже знала.

Оглядовий балкон «Нульова лінія». Найпопулярніше місце станції для нічних побачень. Напіввідкрита галерея під посиленим захисним куполом, де гості могли стояти майже над зовнішньою оболонкою станції, бачити Мадам Нуль без більшості фільтрів і відчувати легке гравітаційне тремтіння під ногами. Реклама називала це «найближчим безпечним дотиком до вічності».

Ліра називала це «майданчиком для добровільного зниження тривалості життя».

— Ні, — сказала Нокс одразу.

Ліра повернула до неї голову.

— Сара.

— Ні. Минулого разу ви пішли одна в номер, і чорна діра залишила вам каву. Тепер вона надсилає квіти через зламаного андроїда. Це вже не розслідування, це побачення з ознаками сталкінгу.

— Я знаю.

— І ви все одно підете.

— Так.

Нокс підійшла ближче й знизила голос:

— Вона маніпулює вами.

— Очевидно.

— Вона хоче вас ізолювати.

— Так.

— Вона небезпечна.

— Дуже.

— Ви чуєте себе?

— На жаль, так. Звучить як людина, якій потрібна відпустка й кращі межі з космічними аномаліями.

— Ліро.

Це було вперше, коли Нокс назвала її на ім’я так прямо.

Ліра на мить пом’якшилася.

— Я не піду без страховки. Ви будете на каналі. Оро нехай підготує гравітаційне вирівнювання. Тей — медичний моніторинг. Якщо мої показники стрибнуть або зв’язок обірветься більше ніж на двадцять секунд, блокуєте балкон і тягнете мене назад.

— А якщо вона не дозволить?

Ліра подивилася на чорну троянду в руці.

— Тоді принаймні знатимемо, що їй не подобається, коли її переривають.

Андроїд знову заговорив:

— Гостя без номера просить не брати зброю.

Ліра повільно усміхнулася.

— Передай гості без номера, що побачення без пістолета — це вже шлюбні наміри, а ми ще не настільки близькі.

Андроїд нахилив голову.

— Повідомлення прийнято.

— І ще одне.

— Слухаю.

— Якщо вона знову захоче надіслати квіти, нехай підпише листівку. Я не люблю здогадуватися, хто саме загрожує моєму життю романтичними жестами.

— Повідомлення прийнято.

LUX-7 розвернувся й плавно поїхав коридором.

Нокс дивилася йому вслід.

— Я ненавиджу цю станцію.

— Зачекайте, поки вона почне надсилати вам запрошення.

— Я звільнюся.

— Контракт?

— Підроблю власну смерть.

— Тут це вже майже буденність.

Балкон «Нульова лінія» був закритий для гостей після нічного інциденту, але станція все одно підсвітила його так, ніби чекала на урочисту церемонію. Прозорий купол над галереєю відкривав вид на чорну діру без м’яких романтичних фільтрів. Мадам Нуль займала пів неба.

Зблизька вона була не просто красивою. Вона була образливо красивою. Такою, що робила людські слова маленькими й вульгарними. Її сяйво текло по краях темряви, наче розпечений шовк. Зірки за нею викривлялися в тонкі дуги. Мертва планета Геліос-13 повільно оберталася нижче, потріскана й темна, як старе серце, яке забуло, навіщо билося.

Ліра вийшла на балкон сама.

Формально сама.

У вусі був прихований канал Нокс.

— Зв’язок стабільний, — сказала Нокс.

— Чудово.

— Біопоказники в нормі.

— Не озвучуйте мій пульс, якщо він раптом вирішить мене зрадити.

— Уже вирішив.

— Сара.

— Мовчу.

На дальньому кінці балкона стояв столик.

На ньому — два келихи.

Один порожній.

Другий наповнений темною рідиною, яка не відбивала світла.

Ліра підійшла ближче.

— Мадам.

Голос відповів одразу:

Ліро.

— У тебе нездоровий інтерес до сервірування.

Я довго спостерігала за людьми. Ви майже все важливе робите за столом, у ліжку або в суді. Іноді одне плавно переходить в інше.

— Дуже точне антропологічне спостереження від об’єкта G-13-S.

Не називай мене так.

Уперше в голосі промайнуло щось гостре.

Ліра завмерла.

— Не любиш інвентарні номери?

Тебе б теж дратувало, якби після смерті тебе назвали “втрата персоналу номер сімнадцять”.

— Еліан.

Тиша.

Акреційний диск пульснув.

Нокс у вусі прошепотіла:

— Біопоказники ростуть. Що ви сказали?

Ліра не відповіла.

Мадам Нуль заговорила тихо:

Це ім’я не для всіх.

— Я не всі.

Ні. Саме це й небезпечно.

Ліра стояла перед столиком. Два келихи. Чорна рідина. Чорна троянда в її руці. Абсурдність сцени була майже досконалою. Десь у станційних архівах, напевно, існував рекламний ролик: жінка на балконі, чорна діра, келихи, шовковий голос диктора — «Едем-Люкс: навіть катастрофа хоче запросити вас на вечерю».

— Чого ти хочеш показати? — спитала Ліра.

Себе. Трохи. Стільки, скільки ти витримаєш і не втечеш у протоколи.

— Протоколи іноді рятують життя.

А іноді просто красиво оформлюють смерть.

— Твоя правда.

Моя правда важка. Обережно.

Гравітація змінилася.

Не різко. Ніжно. Саме це й налякало Ліру найбільше.

Під ногами зникла частина ваги. Волосся на потилиці піднялося, кілька пасом торкнулися щоки. Піджак ледь відірвався від плечей. Келихи на столику повільно піднялися в повітря. Чорна рідина в одному з них розгорнулася сферою, темною й блискучою.

— Мадам, — сказала Ліра.

Я тримаю тебе.

— Я не просила.

Знаю. Тому й не відпускаю.

— Це поганий аргумент на користь довіри.

Я не прошу довіри. Я прошу одну мить без зброї в голосі.

Ліра хотіла відповісти різко.

Не змогла.

Бо в цій м’якості було щось дивно знайоме. Не романтичне. Не безпечне. Але знайоме так, як знайомий біль у старому шрамі перед дощем.

— Одна мить, — сказала вона. — І якщо ти спробуєш залізти мені в голову…

Я вже там краєм пальця.

— Тоді забери палець.

Пауза.

Добре.

І простір розкрився.

Ліра не знепритомніла. Не побачила видіння в звичному сенсі. Вона просто раптом відчула, що стоїть не тільки на балконі, а ще десь — у пам’яті, яка не мала стін.

Вона побачила лабораторію «Лазар-Омеги».

Біле світло. Чорні кільця двигуна. Обличчя Еліан Ро в відблиску консолі. Втомлене, різке, прекрасне не красою реклами, а красою людини, яка надто довго тримала в руках неможливе. Еліан стояла перед запуском. Її пальці тремтіли, але голос був рівний.

Потім Ліра відчула не картинку, а самотність.

Не свою.

Еліан.

Жінка серед чоловіків у дорогих костюмах. Учена серед інвесторів. Людина, яка створила двері до зірок, а навколо неї вже рахували прибутки з квитків. Вона хотіла врятувати далекі колонії. Хотіла довести, що простір можна не завойовувати, а зрозуміти. Хотіла, щоб хтось хоч раз спитав не «скільки це принесе», а «що це з тобою зробило».

Ніхто не спитав.

Ліра побачила Марека Сола — усмішка, костюм, голос, схожий на підписаний наказ. Побачила його наказ заблокувати аварійне від’єднання. Побачила секунду, коли Еліан зрозуміла: її двигун став пасткою, а пастку закрили люди, які ніколи не торкалися рівнянь, але дуже любили торкатися влади.

Потім був запуск.

Голод.

Світло, яке падало всередину.

Тіло, що перестало бути тілом.

Крик без горла.

І перший смак людини, яка вважала себе власником катастрофи.

Марек Сол.

Ліра відчула чужу огиду. Чужу насолоду. Чужий жах від того, що насолода існує. Це було найстрашніше: не голод, не біль, не смерть, а мить, коли Еліан зрозуміла, що частина нової істоти в ній хотіла ще.

Видіння зникло.

Ліра стояла на балконі, тримаючись за край столика. Її дихання збилося. Долоні були холодні.

Нокс у вусі говорила різко:

— Вей! Відповідайте! У вас стрибок пульсу. Що відбувається?

— Я тут, — прошепотіла Ліра.

— Що сталося?

— Вона показала мені запуск.

Мадам Нуль мовчала.

Ліра підняла очі до чорної діри.

— Ти хотіла, щоб я пожаліла тебе?

Ні.

— Тоді навіщо?

Щоб ти знала: я не народилася голодною з власної волі. Але тепер голод — це я.

— Це не виправдання Кронна.

Я знаю.

— Справді?

Так. Саме тому я покликала тебе, а не просто забрала наступного.

Ліра відчула, як усередині знову щось небезпечно пом’якшується.

Вона ненавиділа це.

— Ти хочеш, щоб я стала твоєю совістю?

Голос Мадам Нуль став майже нечутним.

Можливо, я хочу, щоб хтось пам’ятав, що вона в мене була.

Це було несправедливо.

Ліра могла протистояти погрозам. Могла протистояти маніпуляціям. Могла протистояти флірту, навіть якщо флірт виходив із чорної діри й торкався нервів краще, ніж будь-яка людина мала право вміти.

Але протистояти такій фразі було важче.

Вона змусила себе випрямитися.

— Я не твоя терапія.

А я не твій ворог.

— Ти вбила людину.

А ти захищаєш станцію, яка поставила людей переді мною як десертне меню.

— Я захищаю тих, хто ще живий.

І мене?

Ліра мовчала.

Це питання було занадто точним.

Нокс у вусі:

— Ліро, що вона сказала?

Ліра вимкнула мікрофон на секунду.

— Не знаю, — сказала вона Мадам Нуль. — Поки що не знаю.

Чесність тобі личить більше, ніж холод.

— Не звикай.

Пізно.

Гравітація повернулася.

Келихи м’яко опустилися на столик. Чорна рідина знову стала нерухомою.

Ліра взяла порожній келих.

— Що це мало означати?

Люди завжди наливають щось, коли хочуть говорити про важке. Я адаптуюся.

— Ти не налила мені.

Ти не п’єш із рук незнайомок.

— Особливо якщо в них немає рук.

Деталі.

Ліра поставила келих назад.

— Мені треба знати, чи Кронн був першим, кого ти забрала.

Мовчання.

У цьому мовчанні відповідь уже була.

Ліра відчула, як усе в ній холоне.

— Скільки?

Не всі померли.

— Це не відповідь.

Троє до нього. Один повернувся порожнім. Одна не пам’ятає. Один просив мене не відпускати.

— І ти?

Відпустила.

— Чому?

Він був надто сумний. Сумних краще не їсти. Вони не насичують, лише роблять темряву липкою.

Ліра заплющила очі.

— Ти говориш про людей як про смаки.

Я намагаюся говорити мовою, яка мені залишилася. Не подобається? Навчи іншої.

— Я не вчителька.

Ти інспекторка. Ви всі вважаєте, що знаєте, як має працювати небезпечне.

— Бо небезпечне часто вбиває.

А безпечне часто продає смерть у красивій упаковці. Чому ти сердишся тільки на мене?

— Я серджуся не тільки на тебе.

Добре. Сердися на всіх. Це робить твої очі живими.

Ліра знову ввімкнула мікрофон.

— Нокс, я повертаюся.

— Нарешті.

Мадам Нуль прошепотіла:

Вже?

— У нас робочі стосунки.

Я надіслала троянду. Це вже перевищує стандартний пакет.

— Наступного разу надсилай докази.

Як неромантично.

— Я така.

Ні. Але дозволю тобі в це вірити.

Ліра розвернулася до виходу.

Коли вона вже майже дійшла до дверей, голос зупинив її:

Ліро.

Вона не обернулася.

— Що?

Сьогодні ти бачила мій перший голод. Наступного разу я покажу тобі першу самотність. Вона страшніша.

Ліра відчула, як шкіра на руках вкривається холодом.

— Я не просила наступного разу.

Але ти прийдеш.

Вона вийшла з балкона, не відповівши.

Це було єдине, що ще скидалося на перемогу.

У центрі безпеки її зустріли так, ніби вона повернулася не з розмови, а з похорону власного здорового глузду.

Нокс стояла першою. Поруч — Оро Вальд із планшетом, докторка Тей із медичним сканером і Адріан Кель із обличчям людини, яка дуже хоче контролювати ситуацію, але ситуація вже подала документи на незалежність.

— Сідайте, — сказала Тей.

— Я стою.

— Це не запит.

Ліра сіла.

Тей приклала сканер до її шиї, потім до зап’ястя. На екрані забігали показники.

— Нейронна активність підвищена. Серцевий ритм нестабільний. Рівень адреналіну високий. Ще є дивний гравітаційний слід у тканинах.

— У тканинах? — перепитав Кель.

— Так. Дуже слабкий. Наче її на кілька секунд торкнуло поле, яке не мало б торкатися живої людини без наслідків.

Оро нахилився до екрана.

— Гарно. Жахливо, але гарно.

— Дякую за наукову підтримку, — сказала Ліра.

Нокс дивилася прямо на неї.

— Що сталося?

Ліра розповіла.

Не все.

Вона сказала про видіння запуску. Про Еліан. Про Марека. Про голод. Про те, що Кронн не був першим. Про трьох інших. Не сказала про фразу «я хочу, щоб хтось пам’ятав, що совість у мене була». Не сказала про те, як голос Мадам Нуль обережно вибачився. Не сказала, як легко на мить було повірити, що чудовисько теж може бути пораненим.

Деякі речі небезпечно вимовляти вголос. Вони стають реальнішими.

Кель слухав мовчки. Коли вона закінчила, він відійшов до вікна.

— Це катастрофа.

Оро хмикнув.

— Ми на станції біля чорної діри. Треба уточнювати, яка саме.

Нокс сказала:

— Троє до Кронна. Нам треба знайти їх.

— Одного повернула порожнім, — нагадала Ліра. — Одну без пам’яті. Один просив не відпускати.

Тей зблідла.

— Це можуть бути пацієнти з нашого блоку.

Вона швидко відкрила архів.

— За останні два місяці було кілька випадків психоемоційного колапсу. Але троє підходять. Міра Саль — артдилерка, втратила пам’ять на сорок дві хвилини. Евен Гросс — консультант із біоетики, після інциденту став кататонічним на шість годин. І третій…

Вона зупинилася.

Ліра глянула на неї.

— Хто?

Тей підняла очі.

— Себастіан Вейл. Гість із південного крила. Офіційно — добровільно перервав перебування після нічного нервового зриву.

Нокс уже вводила ім’я в систему.

— Його немає на борту.

— Куди вилетів? — спитала Ліра.

Нокс мовчала.

— Сара.

— Нікуди.

Оро нахилився до голограми.

— Його транспортна капсула ніколи не відстикувалася.

Кель різко повернувся.

— Це неможливо.

Ліра втомлено подивилася на нього.

— Адріане, якщо ви ще раз скажете це слово, я попрошу Оро зробити табличку й повісити вам на шию.

Нокс відкрила особисту картку Себастіана Вейла.

Чоловік сорока років. Гарний, доглянутий, із сумними очима. Професія: композитор гравітаційної музики. Прибув на «Едем-Люкс» шість тижнів тому. Оплатив сім ночей. На четверту ніч стався «нервовий зрив». Після цього — запис про достроковий виїзд. Але жодного підтвердження посадки, жодного стикування, жодного реального маршруту.

— Його стерли, — сказала Нокс.

Оро переглянув системні шари.

— Не повністю. Є залишки. Хтось вручну змінив статус, але не зачистив низькорівневі логи. Аматьори.

Кель тихо сказав:

— Або поспішали.

Усі подивилися на нього.

Ліра встала.

— Ви знали?

— Ні.

— Обережно.

— Я не знав про Вейла. Але… були чутки. Гість, який чув музику від Мадам Нуль. Після цього служба клієнтського досвіду отримала наказ закрити справу.

— Від кого?

Кель мовчав надто довго.

— Від ради директорів станції.

Нокс тихо сказала:

— Адріане.

Він провів рукою по обличчю.

— Я не власник «Едем-Люксу». Я директор на місці. Рада бачить цифри, ризики й прибутки. Я подаю звіти. Вони редагують реальність.

— І ви дозволили.

— Я намагався втримати станцію відкритою.

— Скільки людей має зникнути, щоб ви визнали, що це не відкриття, а повільне годування? — спитала Ліра.

Кель не відповів.

Бо відповіді не було.

Або була, але виглядала надто потворно для людини в дорогому костюмі.

Оро порушив тишу:

— Я знайшов останній маршрут Вейла. Перед зникненням він був у музичному атріумі південного крила.

— Тому самому, що закритий? — спитала Нокс.

— Так.

Ліра взяла пістолет зі столу.

— Ідемо.

Тей підняла руку.

— Після вашого контакту з Мадам Нуль вам бажано відпочити.

— Докторко, на цій станції відпочинок звучить як передсмертне хобі.

— Я серйозно.

— Я теж. Якщо Мадам Нуль уже забирала людей, а рада це приховала, ми не маємо часу.

Нокс кивнула.

— Я з вами.

Оро підняв свій планшет.

— Я теж. Хтось має сваритися з дверима.

Кель зробив крок уперед.

— І я.

Ліра подивилася на нього.

— Ви впевнені? Там може бути правда. Вона погано впливає на директорів.

— Можливо, саме час отримати побічні ефекти.

Південне крило було порожнім.

Після закриття його відключили від більшості гостьових маршрутів, але освітлення залишалося. Довгі коридори світилися м’яким молочним світлом. За прозорими стінами тягнулися зали, приватні капсули, малі ресторани, салони релаксації. Усе виглядало так, ніби гості просто вийшли на хвилину й ось-ось повернуться до недопитих келихів, напівзавершених розмов і дрібних гріхів за завищеним тарифом.

Тиша тут була інакшою, ніж у номері Ліри.

Вона була не очікуванням.

Вона була післясмаком.

— Тут холодніше, — сказала Нокс.

Оро перевірив показники.

— Температура стабільна.

— Я не про температуру.

— Тоді так, холодніше.

Вони дійшли до музичного атріуму.

Це був круглий зал із прозорою стелею й підлогою, під якою видно було зовнішню оболонку станції, далекі вогні технічних платформ і чорне небо. У центрі стояв інструмент Вейла — гравіарфа. Не арфа в звичайному сенсі. Скоріше система тонких світлових струн, натягнутих між двома антигравітаційними кільцями. Музикант торкався не струн, а полів, і вони створювали звук через мікроколивання простору.

Інструмент мав бути вимкнений.

Він грав.

Тихо.

Низько.

Мелодія була майже нечутна, але Ліра відчула її в кістках. Вона не була сумною. Не була красивою. Вона була самотньою так, що краса ставала зайвою.

Кель прошепотів:

— Це композиція Вейла.

— Звідки знаєте? — спитала Ліра.

— Її використовували в рекламі південного крила. Називалася «Падіння без страху».

Оро скривився.

— Хто називає рекламу станції біля чорної діри «Падіння без страху»?

— Маркетинг, — одночасно сказали Ліра, Нокс і Кель.

Гравіарфа спалахнула.

Над інструментом з’явилася голограма. Не чітка. Зламана. Чоловік із сумними очима — Себастіан Вейл. Він сидів біля інструмента, пальці рухалися крізь світлові струни.

— Якщо хтось це бачить, — сказав запис, — значить, я або мертвий, або нарешті знайшов місце, де мене не просять писати музику для реклами елітного страху.

Оро тихо сказав:

— Мені він уже подобається.

Запис продовжив:

— Вона говорить через паузи між нотами. Спершу я думав, що це психоз. Потім — натхнення. Потім зрозумів, що різниця здебільшого бухгалтерська: за натхнення платять, за психоз лікують.

Вейл засміявся. Сухо.

— Мадам Нуль не така, як вони кажуть. Не краєвид. Не монстр. Не богиня. Вона… слухає. І коли вона слухає, ти раптом чуєш себе без усіх прикрас. Це жахливо. Я завжди підозрював, що всередині мене порожньо, але не думав, що там така добра акустика.

Ліра завмерла.

Запис мерехтів.

— Вона запропонувала мені залишитися. Не тілом. Не душею. Музикою. Сказала, що всередині неї немає часу, а отже, жодна нота не закінчується. Звучить як реклама післясмертного пакета, знаю. Але, Господи, як же я втомився від завершень.

Нокс тихо вилаялася.

— Себастіан, — сказав Вейл сам до себе на записі, — якщо ти це переглядаєш, не будь ідіотом. Якщо це переглядає хтось інший, скажіть моєму агенту, що останній альбом він може видати тільки після смерті. Тобто, мабуть, уже може. Нехай хоча б цього разу не поставить на обкладинку моє обличчя. Я його терпіти не міг.

Голограма затремтіла.

Потім Вейл підняв очі.

Наче дивився просто на Ліру.

— Якщо прийде інспекторка… вона прийде, правда? Вона любить тих, кого не змогла врятувати ще до знайомства. Передайте їй: Мадам Нуль не бреше, коли говорить ніжно. Саме тому вона найнебезпечніша.

Запис обірвався.

У залі залишилася тільки музика.

Ліра стояла нерухомо.

Кель тихо сказав:

— Він пішов добровільно?

— Ніхто не йде добровільно, коли істота сильніша за твою волю говорить саме ті слова, яких тобі не вистачало все життя, — сказала Ліра.

Мадам Нуль заговорила в темряві залу:

Він просив.

Нокс підняла зброю.

Оро застиг із планшетом.

Кель зблід.

Ліра повільно повернулася до прозорої стіни, за якою світилося далеке кільце чорної діри.

— Ти слухала весь час?

Я завжди слухаю там, де звучить моя самотність.

— Ти забрала його.

Він хотів не закінчуватися. Я дала йому це.

— Ти не мала права.

Право. Знову це слово. Ви тримаєте його, як рушник після душу, прикриваючи все найсоромніше.

— Він був у розпачі.

Так. А люди навколо продавали його музику для романтичних вечерь біля мене. Я була не найогиднішою істотою в залі.

Кель опустив голову.

Ліра сказала:

— Поверни його.

Не можу.

Цього разу в голосі не було гри.

— Чому?

Бо він уже став звуком. А звук, який упав за горизонт, не повертається нотою.

Музика гравіарфи стала голоснішою.

Нокс прошепотіла:

— Вей…

Ліра зробила крок до інструмента.

— Вимкни це.

Не я граю.

— А хто?

Те, що залишилося.

На світлових струнах з’явилися краплі темряви. Вони рухалися, мов пальці. Мелодія змінилася. Стала майже ніжною. Майже запрошенням.

Ліра відчула, як музика торкається її. Не слуху — пам’яті. Вона витягувала з неї втомлені вечори, порожні каюти, людей, яких не вдалося врятувати, голоси в доповідях, обличчя в архівах. Усе, що вона зазвичай ховала за сарказмом, піднялося ближче до поверхні.

Це було небезпечно.

Бо біль, як і чорна діра, має тяжіння.

— Оро, — сказала Ліра крізь зуби. — Вимкни живлення інструмента.

— Уже.

Він кинувся до панелі.

Гравіарфа спалахнула яскравіше.

Мадам Нуль сказала:

Не треба. Це все, що від нього лишилося.

— Саме тому треба, — відповіла Ліра. — Бо він не дав згоду бути твоїм музичним сувеніром.

Ти не знаєш.

— Ніхто не може дати згоду, коли хоче зникнути.

Тиша.

Музика здригнулася.

Оро відключив живлення.

Гравіарфа погасла.

Зал поринув у тишу.

На мить Лірі здалося, що вся станція видихнула.

Потім Мадам Нуль прошепотіла:

Ти жорстока.

Ліра дивилася на темряву за склом.

— Так. Але я принаймні не називаю це ніжністю.

Голос не відповів.

І чомусь саме це боліло найбільше.

Після південного крила Ліра не повернулася в номер.

Вона пішла в найнижчий технічний сектор, де не було панорамних вікон, золотих поручнів і ароматизованого повітря. Там пахло металом, мастилом і потом живих людей. Це був чесний запах. Не дуже приємний, зате без претензій на духовний досвід.

Вона сіла на підлогу біля старої сервісної труби, сперлася спиною на стіну й нарешті дозволила собі закрити очі.

Втома накрила її одразу.

Не сон. Щось гірше. Такий стан, коли тіло хоче вимкнутися, а мозок продовжує перебирати докази, голоси, погляди, помилки й ті слова, які не слід було брати близько до серця.

“Ти жорстока.”

Вона не хотіла, щоб це зачепило.

Зачепило.

— Прекрасно, — сказала Ліра сама до себе. — Тепер мене емоційно шантажує чорна діра. Кар’єрний ріст.

Поруч щось клацнуло.

Вона миттєво відкрила очі й підняла пістолет.

Перед нею стояв маленький ремонтний дрон. На верхній панелі в нього лежала цукерка в срібній обгортці.

Ліра подивилася на дрона.

— Ні.

Дрон тихо пискнув.

— Я сказала ні.

Він під’їхав ближче на два сантиметри.

— Передай їй, що це не працює.

Дрон пискнув ще раз.

На його маленькому екрані з’явився текст:

ТИ НЕ ЇЛА ДЕВ’ЯТЬ ГОДИН.

Ліра втупилася в напис.

— Вона тепер рахує мої прийоми їжі?

Дрон показав новий текст:

ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЛЮДСЬКОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ.

Ліра не витримала й засміялася.

Сміх вийшов короткий, хрипкий, майже злий.

— Чорна діра, яка викрадає людей, хвилюється за мій рівень цукру. Всесвіт остаточно зламав жанр.

Дрон чекав.

Ліра взяла цукерку, розгорнула й поклала до рота.

Смак був гіркий шоколад із сіллю.

Її улюблений.

Вона завмерла.

— Звідки?

Дрон мовчав.

У глибині технічного сектора пройшов ледь чутний шепіт:

Я вчуся.

Ліра заплющила очі.

— Не треба.

Що саме?

— Бути уважною.

Чому?

— Бо тоді складніше тебе ненавидіти.

Тиша.

Потім голос, дуже тихий:

А тобі потрібно мене ненавидіти?

Ліра ковтнула шоколад. Він здався надто солодким, хоча був гіркий.

— Так простіше.

Я знаю.

Вона відкрила очі. Дрон уже поїхав.

У технічному секторі знову було тихо.

Але тепер ця тиша не була порожньою.

Це дратувало.

Це лякало.

Це, найгірше з усього, трохи гріло.

Коли Ліра нарешті повернулася до центру безпеки, там панував контрольований хаос. Оро витягував приховані журнали. Нокс складала список гостей із високим ризиком контакту. Тей порівнювала медичні записи. Кель говорив із кимось із ради директорів і мав вигляд людини, яку повільно душать ввічливими фразами.

Ліра зупинилася біля дверей.

Вона знала, що третя частина цієї історії вже стала гіршою, ніж перші дві.

Кронн був не випадковістю.

Вейл був не жертвою в простому сенсі.

Мадам Нуль не просто полювала. Вона спокушала, слухала, карала, просила, пам’ятала, ображалася, вибачалася й надсилала шоколад через ремонтні дрони.

Це було найгірше поєднання небезпек: чудовисько з манерами, катастрофа з болем, голод із почуттям гумору.

Нокс підняла очі.

— Ви як?

Ліра подумала.

— Я щойно їла цукерку від чорної діри в технічному коридорі.

— Це відповідь?

— Це діагноз.

Оро підняв планшет.

— Ми знайшли ще два стерті інциденти.

Ліра кивнула.

— Покажете.

Кель завершив розмову й підійшов до них. Обличчя в нього було сіре.

— Рада директорів вимагає відновити роботу південного крила до завтрашнього вечора.

Нокс повільно сказала:

— Вони збожеволіли?

— Вони кажуть, що закриття створює репутаційний ризик.

Ліра подивилася на панорамний екран, де вдалині сяяла Мадам Нуль.

— Передайте їм, що репутаційний ризик — це коли тебе згадують у новинах. А коли тебе ковтає чорна діра, це вже ребрендинг у небуття.

— Вони не послухають.

— Тоді ми змусимо.

Кель глянув на неї.

— Як?

Ліра взяла чорну троянду, яку принесла з собою з балкона, і поклала на стіл.

Пелюстки досі поглинали світло.

— Мадам Нуль хоче уваги. Рада хоче грошей. Гості хочуть видовищ. Усі тут хочуть щось отримати від темряви.

— І?

Ліра подивилася на троянду.

— Тоді ми дамо їм шоу.

Нокс примружилася.

— Ви ж не пропонуєте використати себе як приманку?

Ліра мовчала.

Оро тихо сказав:

— О, це погана ідея. Дуже елегантна, але погана.

Кель похитав головою.

— Ні.

— Саме це, — сказала Ліра, — я й пропоную.

Нокс різко встала.

— Ні.

— Сара…

— Ні. Вона вже обрала вас. Вона реагує на вас, говорить із вами, надсилає вам подарунки, показує спогади. Якщо ви вийдете до неї ще раз, вона може не відпустити.

Ліра подивилася на чорну троянду.

— Може.

— І ви все одно хочете?

— Я не хочу. Я бачу варіант.

Кель сказав:

— Це самогубство.

— Ні. Самогубство — це далі вдавати, що станція може працювати за графіком.

Оро повільно потер механічну руку.

— Що саме ви плануєте?

Ліра підняла очі.

— Відкрити контрольований канал контакту. Не в приватному номері. Не на балконі. У центральному атріумі, під усіма сканерами, з повним технічним контролем і присутністю свідків.

Нокс гірко засміялася.

— Публічне побачення з чорною дірою.

— Якщо рада хоче шоу, отримає шоу. Але не за їхнім сценарієм.

Кель прошепотів:

— Вона погодиться?

Ліра згадала голос у темряві.

“Ти прийдеш.”

Вона взяла троянду й відчула холод пелюсток.

— Так, — сказала Ліра. — Погодиться.

Нокс дивилася на неї довго.

— А якщо вона попросить ціну?

Ліра глянула на вікно.

Десь за ним Мадам Нуль висіла в космосі — жива, голодна, самотня, прекрасна, небезпечна до непристойності.

— Тоді будемо торгуватися, — сказала Ліра. — Я працювала з корпораціями. Чорна діра мене не налякає.

У глибині станції ледь помітно здригнулося світло.

Ніхто, крім Ліри, здається, не почув тихого сміху.

Він був оксамитовий.

Темний.

Задоволений.

І майже ніжний.