Вечеря при світлі мертвих зірок

Після великого викриття рада директорів «Едем-Люксу» поводилася так, як і належить людям, яких упіймали на корпоративному людожерстві: вимагала вечерю.

Не адвоката. Не священника. Не останнє слово перед регуляторами. Саме вечерю.

Ліра Вей, почувши це від Нокс, кілька секунд мовчала. Це було рідкісне явище, майже таке саме небезпечне, як гравітаційний сплеск біля Мадам Нуль.

— Вони що? — нарешті спитала вона.

Сара Нокс стояла в центрі безпеки, тримаючи планшет із таким виразом обличчя, ніби особисто прочитала некролог людському розуму.

— Офіційно: члени ради директорів, до прибуття зовнішнього регулятора, мають право на харчування відповідно до статусу перебування.

— Вони затримані.

— Вони наполягають, що не затримані, а «тимчасово обмежені в пересуванні через адміністративне непорозуміння».

— Адміністративне непорозуміння — це коли хтось забув підписати форму. Вони створили програму згодовування гостей чорній дірі.

— Саме тому вони хочуть вечерю в залі «Астерія». Кажуть, що закриття їх у службовому секторі «створює атмосферу ворожості».

Ліра повільно повернула голову до панорамного екрана, за яким пульсувала Мадам Нуль.

— Атмосферу ворожості, — повторила вона. — Біля живої сингулярності, яку вони використовували як сміттєпровід для незручних людей.

— Так.

— І що вони замовили?

Нокс глянула в список.

— Дегустаційне меню з восьми подач. Морські делікатеси з Тритона. Синтетичну телятину, вирощену в нульовій гравітації. Салат із водоростей Європи. Десерт «Пил комети». І шампанське з приватного резерву.

Ліра заплющила очі.

— Звісно. Нічого так не відкриває апетит, як перспектива трибуналу.

Оро Вальд, який сидів біля технічної консолі, не піднімаючи голови, сказав:

— Якщо хочете, я можу випадково зіпсувати систему подачі, і їм принесуть стандартний пайок персоналу.

— Що в стандартному пайку?

— Щось сіре, щось клейке й щось, що колись, можливо, бачило овоч.

— Спокусливо.

Докторка Аміна Тей, яка перевіряла медичні показники гостей після гравітаційного інциденту, сухо додала:

— Я б не радила. Якщо вони скуштують пайок персоналу, у нас буде ще один пункт у списку злочинів станції.

Ліра потерла перенісся.

Викриття ради пройшло успішно. Документи вже розійшлися зовнішніми мережами, регулятор підтвердив прийняття пакета, кілька незалежних новинних каналів уже вийшли з терміновими матеріалами. На «Едем-Люксі» панувала складна суміш паніки, ейфорії, страху й того особливого збудження, яке виникає в багатих людей, коли катастрофа ще не торкнулася особисто їх, але вже обіцяє історію для коктейльної вечірки.

Гості вимагали пояснень. Персонал вимагав гарантій. Юристи вимагали доступу. Регулятори вимагали не видаляти жодного файлу. Приватна охорона ради вимагала випустити директорів, але після того, як Нокс тричі сказала «ні» і один раз поклала руку на зброю, раптом згадала про повагу до процедур.

А Мадам Нуль мовчала.

Після танцю на «Нульовій лінії» вона стала тихішою. Не зникла — ні. Ліра відчувала її в кожному великому вікні, у кожній легкій зміні тиску, у кожному дивному мерехтінні голограм. Але голос не звучав. Не жартував. Не надсилав квіти. Не передавав шоколад через ремонтних дронів.

Це мало б заспокоювати.

Не заспокоювало.

Ліра ненавиділа себе за те, що помічала її відсутність.

— Вечеря може бути корисною, — раптом сказала вона.

Нокс повільно повернулася.

— Я почула щось дуже небезпечне.

— Рада вимагає публічно поводитися як привілейовані гості. Добре. Дамо їм це. У контрольованому залі. Під сканерами. З охороною. З записом. Вони розслабляться. Почнуть говорити.

— Вони не ідіоти.

— Вони замовили шампанське після того, як їх викрили у змові з чорною дірою.

Оро підняв палець.

— Формально це схоже на ідіотизм преміум-класу.

— Саме так.

Нокс примружилася.

— Ви хочете допитати їх за вечерею.

— Ні. Я хочу, щоб вони самі допитали себе. У багатих людей є звичка: якщо посадити їх за дорогий стіл, вони починають вірити, що простір знову належить їм. Тоді з’являється самовпевненість. А самовпевненість — найкращий розчинник обережності.

Кель, який досі мовчки стояв біля стіни, нарешті сказав:

— Вони спробують використати вечерю як демонстрацію влади.

— Так.

— Запросять кількох гостей, яких ще контролюють. Можливо, зв’яжуться з юристами. Спробують створити враження, що ситуація «під управлінням».

— Чудово.

— Чудово?

Ліра подивилася на нього.

— Коли павук вважає, що павутина ще його, він перестає помічати, хто тримає сірник.

Нокс зітхнула.

— Мені не подобається, коли ваші метафори стають планом.

— Вам рідко щось подобається.

— Тому я досі жива.

Ліра повернулася до Оро.

— Зал «Астерія». Повний запис. Приховані сенсори. Підключити аналіз мікроміміки, голосового стресу, біометрії. Усі канали зв’язку — під нагляд.

— А якщо рада вимагатиме приватність?

— Скажете, що приватність тимчасово оновлюється для покращення їхнього перебування.

Оро засміявся.

— Ви швидко вчитеся у відділу сервісу.

— Я беру найгірше від усіх.

Нокс схрестила руки.

— А Мадам Нуль?

У кімнаті стало тихіше.

Ліра не одразу відповіла.

— Вона не втручатиметься.

— Ви впевнені?

— Ні.

— Дуже професійно.

— Але вона дала слово.

Кель тихо сказав:

— Ви довіряєте їй?

Ліра подивилася на чорну діру на екрані.

— Я довіряю тому, що вона не бреше про свою небезпеку. Це вже більше, ніж можна сказати про раду директорів.

Зал «Астерія» був найрозкішнішим ресторанним простором «Едем-Люксу».

Він розташовувався в верхньому кільці станції, майже під прозорим куполом, де панорамні вікна відкривали вид не тільки на Мадам Нуль, а й на мертву планету Геліос-13, розсип астероїдів, далекі навігаційні вогні й поле холодних зірок. Колись цей зал рекламували як «місце, де кожна вечеря стає космічним ритуалом».

Ліра прочитала це в старому промоматеріалі й подумала, що маркетинг станції давно заслуговував окремого кола пекла. Можливо, з комфортними кріслами, м’яким світлом і нескінченною презентацією про «емоційний потенціал небуття».

У центрі залу поставили довгий стіл із темного скла й золота. Поверхня відбивала зорі, тому здавалося, що тарілки, келихи й прибори лежать просто на нічному небі. Уздовж столу стояли крісла з білою оббивкою. Над ними плавали маленькі світлові сфери, схожі на приручені супутники.

Кухня працювала в режимі «катастрофічна елегантність». Шеф-кухар, низька жінка на ім’я Рена, зустріла Ліру біля службового входу й одразу сказала:

— Я чула, що ці люди використовували станцію як годівницю для чорної діри.

— Так.

— І тепер я маю подавати їм телятину?

— Так.

Рена подумала.

— Можу пересолити.

— Не треба.

— Можу недосмажити.

— Не треба.

— Можу зробити порції настільки малими, що вони відчують екзистенційну порожнечу.

Ліра ледь усміхнулася.

— Оце можна.

— Прийнято.

Поки персонал готував зал, Ліра пройшла вздовж вікон.

Мадам Нуль була надто близько візуально. Насправді між станцією і чорною дірою лежали безпечні відстані, поля, орбіти, технології, протоколи. Але для людського ока вона висіла майже поруч: темне коло, обгорнуте сяйвом мертвих зірок, що падали в її обійми тисячоліттями.

Світло акреційного диска було м’яким. Майже святковим. Воно лягало на стіл, келихи й срібло, перетворюючи ресторан на каплицю для багатих грішників.

Ліра торкнулася холодного скла.

— Не роби цього складнішим, ніж воно вже є, — сказала вона тихо.

Відповіді не було.

Вона не знала, до кого звернулася: до Мадам Нуль чи до самої себе.

Можливо, різниця ставала небезпечно тонкою.

Нокс увійшла до залу у формі, зібрана й похмура.

— Охорона на місцях. Директори під конвоєм. Регулятор прибуде через чотири години сорок хвилин.

— Добре.

— Ви виглядаєте так, ніби не спали.

— Я й не спала.

— Це погана стратегія.

— А вечеря з корпоративними людожерами біля чорної діри — хороша?

— Ні. Але хоча б логічна в межах вашого божевільного стилю роботи.

Ліра відійшла від скла.

— Вони мають говорити.

— А якщо мовчатимуть?

— Тоді говоритиму я.

— Це теж іноді схоже на зброю.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— Знаю. Але беру, що дають.

Нокс уважно подивилася на неї.

— Вона виходила на зв’язок?

— Ні.

— І вас це турбує.

— Мене турбує вечеря.

— Ліро.

Ліра підняла очі.

— Не зараз.

Нокс помовчала.

— Добре. Але після цього ви поспите. Під наглядом медиків. І без романтичних контактів із астрофізичними катастрофами.

— Це звучить як дуже специфічне медичне обмеження.

— Я попрошу Тей внести в протокол.

— Чудово. Нарешті моя особиста деградація стане офіційною.

До залу зайшов Кель.

Він змінив костюм. Тепер був у темно-сірому, майже чорному, без золотих деталей. Раніше він одягався як обличчя бренду. Тепер — як людина, що прийшла на похорон власної кар’єри й, можливо, вперше не шкодує.

— Вони готові, — сказав він.

— Голодні? — спитала Ліра.

— Ображені.

— Ще краще.

Кель глянув на стіл.

— Знаєте, рада часто вечеряла тут після закритих засідань.

— Після обговорення «неповернених сценаріїв»?

— Не знаю. Можливо.

— Ви були з ними?

— Іноді.

Ліра не сказала нічого.

Кель сам продовжив:

— Я сидів за цим столом, слухав їхні тости, бачив, як вони дивляться на Мадам Нуль. Думав, що це просто зарозумілість. Тепер розумію: вони милувалися інструментом.

— А ви?

Він ковтнув.

— Я милувався власною сліпотою. Вона була дуже зручною.

Ліра дивилася на нього кілька секунд.

— Не робіть із себе головну трагедію. Це теж форма нарцисизму.

Кель гірко усміхнувся.

— Дякую. Ви вмієте підтримати.

— Підтримка — це коли людина стоїть. Ви стоїте. Отже, достатньо.

Нокс подала сигнал охороні.

— Починаємо.

Директори увійшли в зал «Астерія» так, ніби їх не затримали, а запросили на дипломатичний прийом.

Віра Сент-Мор ішла першою. Її срібне волосся було бездоганним, костюм — бездоганним, обличчя — бездоганним. Єдине, що видавало напругу, — ледь помітна скутість пальців. Ліра помітила. Нокс теж. Мадам Нуль, напевно, помітила б навіть думку, яка стояла за цим рухом.

За Сент-Мор ішов Дам’єн Локс. Він уже встиг повернути собі частину самовпевненості. Це було майже захопливо: деякі люди можуть за кілька годин перейти від паніки до обурення тим, що їхній жах погано обслужили.

Інші члени ради трималися по-різному. Одна директорка постійно перевіряла імплант-зв’язок, хоча канали були обмежені. Інший чоловік теребив манжет і намагався не дивитися у вікно. Третій, наймолодший, навпаки, дивився на Мадам Нуль із такою сумішшю страху й зачарування, що Ліра одразу позначила його як потенційного ідіота в зоні тяжіння.

Вони сіли за стіл.

Охорона стала біля виходів. Сервісні андроїди плавно подали першу воду, перші келихи, перші малі тарілки. Світло приглушилося до теплого золотого.

За склом сяяла Мадам Нуль.

Вечеря почалася.

Сент-Мор першою взяла келих.

— Інспекторко Вей, я сподіваюся, ця театральна постановка не має на меті подальше приниження членів ради до прибуття регуляторів.

Ліра сіла навпроти неї. Не на чолі столу. Навмисно. Вона не хотіла грати роль господині. Вона була не господинею. Вона була ножем на серветці.

— Ви самі вимагали вечерю.

— Ми вимагали дотримання наших прав.

— І отримали тарілку. Еволюція цивілізації в мініатюрі.

Локс нахилився вперед.

— Ви не маєте права записувати цю розмову.

Нокс, стоячи біля стіни, сказала:

— Маємо.

— На якій підставі?

— На підставі того, що минулого разу, коли вам дали приватність, люди почали зникати.

За столом запала коротка тиша.

Першу страву подали бездоганно: маленький прозорий диск із морського желе, чорна ікра, світлий крем, три краплі золотого соусу. Порція була така мала, що Ліра подумала: Рена виконала завдання з філософською точністю.

Локс подивився на тарілку.

— Це жарт?

Ліра відповіла:

— Ні. Це дегустаційне меню. Воно створене, щоб людина відчула глибину бажання й порожнечу власних рішень.

— Я не просив поезії.

— Зате замовили ресторан біля чорної діри.

Сент-Мор поклала виделку на край тарілки.

— Давайте без дрібних уколів. Ви вже отримали свій скандал. Наші документи у мережі. Регулятори летять. Що вам ще потрібно?

— Правда.

Кілька директорів засміялися. Не голосно. Так сміються люди, які вважають правду недостатньо дорогою, щоб її поважати.

Сент-Мор нахилила голову.

— Правда? Інспекторко, правда — це сирий матеріал. Її треба обробляти. Контекстуалізувати. Інакше вона шкодить.

— Люди теж шкодять, якщо їх обробляти вашими методами.

— Ви хочете простих відповідей. Їх немає. Станція була побудована біля унікального феномену. Ми мали справу з ризиком, із попитом, із небезпекою, з бажанням людей наблизитися до неможливого.

— І з можливістю прибирати незручних клієнтів.

— Ви називаєте це прибирати. Ми називали це управлінням ризиковими траєкторіями.

Ліра відкинулася на спинку крісла.

— У вас дивовижний талант робити злочин схожим на навігацію.

— А у вас талант робити мораль схожою на зброю.

— Мораль часто і є зброєю. Просто багаті люди вважають, що вона має бути тупою.

Друга страва з’явилася майже нечутно. Мініатюрні шматочки синтетичної телятини на білому камені, поряд крихітна гілочка чогось зеленого, що коштувало, мабуть, більше за місячну зарплату техніка.

Ліра не їла. Вона спостерігала.

Сент-Мор їла повільно, без задоволення. Локс їв нервово. Один із директорів, Ренар Гліс, пив воду ковтками, наче намагався змити страх. Молода директорка, Іса Терн, не торкалася їжі. Вона весь час дивилася на чорну діру.

Ліра запам’ятала це.

— Руфус Кронн був у вашому чорному списку, — сказала вона.

Локс відповів швидше, ніж треба:

— Кронн становив юридичну загрозу для станції.

— Через те, що шантажував когось із вас?

Локс завмер.

Сент-Мор повільно повернула голову до нього.

— Дам’єне.

Ліра всміхнулася.

— О, це не було загальновідомо? Як незручно. Вечері корисні. Люди ковтають і правду, і телятину, але правда частіше застрягає.

Локс витер губи серветкою.

— Кронн був хижаком.

— На відміну від вас?

— Він заробляв на смерті.

— Ви теж.

— Ми не продавали похоронні пакети.

— Ні. Ви продавали краєвид на смерть і іноді давали їй перекусити.

Оро, який слухав через прихований канал, тихо прошепотів у вухо Ліри:

— Це треба буде винести на сувенірні чашки.

Ліра ледь стримала усмішку.

Сент-Мор поставила келих.

— Ви все зводите до грубості. Насправді Мадам Нуль реагувала на певних людей. Ми не створили її голод. Ми лише вивчали закономірність.

— Ви провокували її.

— Щоб зрозуміти.

— Щоб використати.

— Різниця залежить від результату.

— Ні. Різниця залежить від того, чи ви дивитеся на людину як на суб’єкт, чи як на приманку.

Сент-Мор нахилилася ближче.

— Інспекторко, ви говорите так, ніби не використовуєте її зараз.

Ліра мовчала.

— Ви уклали з нею угоду. Так? Ви використали її гравітаційний вплив, щоб зламати наші системи. Ви сказали її старе ім’я, щоб стримати. Ви вже робите те саме, що й ми: працюєте з аномалією.

Температура за столом ніби впала.

Нокс різко подивилася на Сент-Мор.

Кель застиг.

Ліра відчула, як ці слова влучили. Саме тому, що в них була частина правди.

Сент-Мор побачила це й усміхнулася.

— Бачите? Етика стає складнішою, коли руки не залишаються чистими.

Ліра повільно взяла келих із водою.

— Різниця між нами, Віро, у тому, що я знаю: мої руки вже не чисті. А ви досі замовляєте до них шампанське.

Сент-Мор не відповіла.

За вікном акреційний диск Мадам Нуль ледь помітно спалахнув.

Ліра відчула її.

Не голос. Увагу.

Вечеря стала небезпечнішою.

Третя подача була десертом до того, як мали подавати десерт.

Рена, очевидно, вирішила, що традиційна послідовність страв теж заслуговує помсти. На стіл винесли чорні сферичні тістечка, вкриті дзеркальною глазур’ю, з тонким кільцем золотого пилу довкола. Вони виглядали як маленькі їстівні чорні діри.

Ліра побачила й на секунду закрила очі.

— Рена має почуття гумору, — сказала Нокс у канал.

— Рена небезпечна жінка, — відповіла Ліра.

Локс відсунув тарілку.

— Це неприйнятно.

Сервісний андроїд чемно нахилив голову.

— Бажаєте альтернативний десерт, пане?

— Так.

— На жаль, альтернативний десерт тимчасово перебуває поза зоною комунікації.

За столом зависла тиша.

Ліра повільно повернулася до андроїда.

— Хто змінив його скрипт?

Оро в канал прошепотів:

— Не я. Але я поважаю автора.

Мадам Нуль нарешті заговорила.

Тихо.

Тільки для Ліри.

Я теж навчаюся сервісу.

Ліра не змінила виразу обличчя.

— Не зараз, — майже беззвучно сказала вона.

Вони їдять під моїм світлом. Як тоді.

— Стримуйся.

Вони пахнуть страхом і вином. Дуже старомодно.

— Еліан.

Пауза.

Акреційний диск за склом ледь тремтів.

Не кажи так за столом. Це майже непристойно.

— Тоді поводься пристойно.

Я чорна діра, люба. Пристойність у мене експериментальна.

Ліра зробила вигляд, що п’є воду.

Нокс у канал тихо спитала:

— Вона тут?

— Так.

— Проблема?

— Поки ні.

— Мені не подобається «поки».

— Мені теж.

Сент-Мор уважно спостерігала за Лірою.

— Вона говорить із вами?

Ліра поставила келих.

— Вам заздрісно?

— Мені цікаво.

— Ви вже були достатньо цікаві. Саме тому ми тут.

— Мадам Нуль не ваша союзниця.

— Я знаю.

— Вона з часом візьме те, що хоче.

Голос Мадам Нуль у голові Ліри став оксамитовим:

Вона говорить про мене так, ніби ми не сидимо в одній кімнаті. Я починаю розуміти, чому ти дратуєшся на директорів.

Ліра не відповіла.

Сент-Мор продовжила:

— Ви думаєте, що можете бути для неї якорем. Голосом совісті. Межею. Але це нарцисична фантазія рятівниці.

Ліра схилила голову.

— Ви вивчали мій профіль?

— Звісно.

— І що там?

— Ви маєте патологічну схильність брати відповідальність там, де система вже прогнила. Ви входите в кризу, стаєте незамінною, створюєте особистий кодекс, а потім дивуєтеся, що всі довкола намагаються ним скористатися.

Нокс тихо сказала в канал:

— Я можу її вдарити. Дуже точно.

Ліра відповіла так само тихо:

— Ні.

Сент-Мор усміхнулася.

— Бачите? Ви навіть зараз себе стримуєте. Бо вам потрібно бути кращою за нас.

Ліра дивилася на неї спокійно.

— Не потрібно. Це дуже низька планка.

Дехто з персоналу біля стіни опустив очі, ховаючи усмішку.

Сент-Мор змінила тактику.

— Добре. Тоді поговорімо не про вас. Поговорімо про неї. Ви знаєте, скільки енергії вона видала під час останнього гравітаційного сплеску? Знаєте, що її активність росте? Знаєте, що станція не просто біля неї, а вже частково в зоні її резонансного впливу?

Кель різко підняв очі.

— Що?

Сент-Мор повільно повернулася до нього.

— О, Адріане. Ви справді думали, що ми побудували «Едем-Люкс» тільки як курорт?

У залі стало холодно.

Ліра нахилилася вперед.

— Поясніть.

— Станція — це не просто готель. Це кільце спостереження, резонансний підсилювач і експериментальна платформа. Курортна функція фінансувала дослідження.

Оро в канал сказав дуже тихо:

— Я це підозрював. Але чути все одно огидно.

Кель прошепотів:

— Ви використовували станцію як пастку?

Сент-Мор знизала плечима.

— Як інтерфейс.

Мадам Нуль замовкла.

Ліра відчула це як провал тиску.

— Інтерфейс для чого? — спитала вона.

Сент-Мор знову взяла келих.

— Для контакту. Для керування. Для використання гравітаційних імпульсів. Об’єкт G-13-S — не лише небезпека. Це джерело енергії, навігаційний вузол, потенційний військовий актив, можливо, навіть шлях до міжгалактичного переходу, який докторка Ро так невдало започаткувала.

Слова докторка Ро прозвучали як ножем по склу.

Світло в залі мигнуло.

Один келих піднявся над столом на кілька сантиметрів.

Нокс миттєво напружилася.

Ліра сказала:

— Еліан.

Мадам Нуль не відповіла.

Келих завис.

Директори дивилися на нього.

Сент-Мор, дурна або занадто самовпевнена, усміхнулася.

— Бачите? Вона реагує на ім’я. Ми теж це виявили.

Гравітація в залі ледь посилилася.

Столові прибори задзвеніли.

Ліра повільно повернула голову до Сент-Мор.

— Ви її кликали цим іменем?

— У контрольованих умовах.

— Ви використовували її людське ім’я як стимул.

— Як якір.

Ліра відчула, як холодна лють знову стає чистою.

— Ви не знали, що це робить із нею.

— Навпаки. Реакція була дуже показова.

Мадам Нуль нарешті заговорила.

Не тільки з Лірою.

З усіма.

— Ви вимовляли моє ім’я через динаміки. У порожніх капсулах. Уночі. Голосами мертвих. Голосом Марека. Голосом Кая. Ви хотіли знати, чи я здригнуся.

Сент-Мор не втратила обличчя.

— Ми тестували пам’ять феномену.

— Ви колупали рану й називали це наукою.

— Наука завжди входить туди, де болить.

Ліра встала.

— Ні. Садизм теж. Різниця — у згоді.

Сент-Мор теж підвелася.

— Згода? Ви досі застосовуєте людські категорії до того, що давно перестало бути людиною.

Мадам Нуль засміялася.

Цього разу без тепла.

Вікна залу вкрилися тонким тремтінням світла.

— А як зручно. Коли я людина — мене можна зламати. Коли я не людина — можна не питати дозволу. Етика для людожерів справді гнучка.

Один із директорів, Ренар Гліс, раптом схопився за груди.

— Припиніть, — прошепотів він. — Вона сердиться.

Ліра дивилася на Мадам Нуль за склом.

— Еліан. Дивися на мене.

Голос відповів:

— Вони використовували мертвих.

— Знаю.

— Вони вдягали голоси в чужі горла.

— Знаю.

— Вони кликали мене назад у тіло, якого більше немає.

— Я знаю.

— Ні. Не знаєш.

Гравітація смикнула стіл.

Келихи піднялися. Десерти відлетіли від тарілок маленькими чорними сферами. Золотий пил завис у повітрі, наче похоронне конфеті. Один із директорів закричав, коли його крісло відсунулося до скла.

Нокс крикнула:

— Евакуаційний режим!

Двері залу відчинилися, персонал почав виходити. Охорона виводила тих директорів, які ще могли рухатися. Але Сент-Мор залишилася стояти, тримаючись за край столу.

— Ви бачите? — сказала вона Лірі. — Вона неконтрольована. Ми мали рацію.

Ліра обернулася до неї.

— Ні. Ви створили пожежу, а тепер пишаєтеся тим, що в кімнаті гаряче.

Сент-Мор різко сказала:

— Вона поглине нас усіх.

— Можливо. Але перша причина буде не в її голоді. А у вашій впевненості, що будь-який голод можна монетизувати.

Стіл знову здригнувся.

Ліра зробила крок до скла.

Вона знала, що Нокс кричить їй у комунікатор. Знала, що Оро, мабуть, намагається стабілізувати гравітаційні поля. Знала, що Кель виводить людей. Але все це стало далеким.

Перед нею була Мадам Нуль.

І її лють.

Ліра поклала долоню на скло.

— Еліан.

Темрява за вікном пульсувала.

— Не роби цього ніжним.

— Я не можу інакше, якщо хочу, щоб ти почула.

— Я хочу їх розчавити.

— Знаю.

— Я хочу, щоб їхні кістки зрозуміли моє ім’я.

— Кістки погано вчаться.

— Ліро.

Уперше її ім’я прозвучало не фліртом і не жартом.

А проханням.

Ліра відчула, як щось у ній ледь не зламалося.

— Я тут.

— Я не хочу бути їхнім інструментом.

— Тоді не будь.

— Я не хочу бути твоєю зброєю теж.

— Тоді не будь.

— А чим?

Питання зависло між ними.

За спиною Ліри кричали люди. Дзвеніло скло. Сент-Мор стояла біля столу, бліда, але вперта. Нокс тягнула останніх гостей до виходу. Кель закривав собою одного з молодших офіціантів. Оро матюкався в канал так, що навіть станція мала б почервоніти.

А Ліра стояла перед живою чорною дірою, яка питала, ким їй бути.

— Свідком, — сказала Ліра. — Не суддею. Не катом. Не зброєю. Свідком.

— Свідки безсилі.

— Ні. Свідки роблять злочин неможливим для забуття.

Мадам Нуль мовчала.

Гравітація ще тремтіла, але не росла.

— Вони хочуть, щоб ти зірвалася, — сказала Ліра. — Тоді вся історія стане про монстра. Не про них. Не про документи. Не про експерименти. Про тебе.

— Я монстр.

— Так.

Пауза.

— Ти могла б заперечити.

— Навіщо брехати? Ти монстр. І вони монстри. І я, можливо, теж не така вже світла фігура в цій казці. Але ти можеш обрати, яким саме монстром бути.

Світло акреційного диска стало м’якшим.

— Ти дуже погана в заспокоєнні.

— Я попереджала.

— І дуже добра в правді. Це значно гірше.

Гравітація почала спадати.

Келихи повільно опустилися на стіл. Десерти впали на тарілки. Золотий пил осів на скатертину, на рукави директорів, на волосся Сент-Мор. Вона виглядала так, ніби її обсипали дорогим попелом.

Ліра відступила від скла.

Мадам Нуль сказала на весь зал:

— Я буду свідком. Але не мовчазним.

На центральних голограмах раптом з’явилися нові файли.

Не з архіву станції.

З пам’яті Мадам Нуль.

Голосові записи. Фрагменти експериментів. Виклики її імені голосами мертвих. Розмови директорів, які ніколи не зберігалися в офіційних системах, але, очевидно, були почуті станцією, полем, металом, нею.

Сент-Мор побачила перший запис і нарешті втратила обличчя.

— Ні, — прошепотіла вона.

Мадам Нуль відповіла:

— Так.

Запис запустився.

Голос Сент-Мор, холодний і чіткий:

— Якщо Об’єкт реагує на людське ім’я, ми маємо використати його частіше. Емоційна реакція — це канал. Канал — це контроль.

Другий голос, Локса:

— А якщо вона страждає?

Сент-Мор:

— Страждання — це теж реакція.

У залі стало так тихо, що Ліра чула власне дихання.

Нокс повернулася й подивилася на екран.

Кель прошепотів:

— Господи.

Сент-Мор стояла нерухомо.

Ліра сказала:

— Ось тепер вечеря стала корисною.

Мадам Нуль тихо додала:

— Десерт подано.

Після цього рада більше не вимагала шампанського.

Це було маленьке, але приємне покращення вечора.

Коли регуляторний шатл нарешті прибув, зал «Астерія» виглядав як поле битви після дуже дорогої оргії моралі: розкидані келихи, чорні десерти на підлозі, голограми доказів, золотий пил у повітрі, директори з обличчями людей, які щойно зрозуміли, що навіть їхні найкращі юристи не вміють судитися з пам’яттю чорної діри.

Сент-Мор мовчала. Локс не дивився ні на кого. Інші директори давали хаотичні пояснення, які розсипалися ще до того, як доходили до кінця речення. Зовнішні інспектори, холодні й офіційні, швидко взяли контроль над залом. Уперше за час перебування на «Едем-Люксі» Ліра відчула, що не мусить тримати все сама.

Це було неприємно незвично.

Нокс підійшла до неї з двома чашками кави.

— Справжня, — сказала вона. — Я забрала з кухні до того, як регулятори опечатали холодильник.

Ліра взяла чашку.

— Ви рятуєте цивілізацію.

— Малими дозами.

Вони стояли біля бічного вікна. Мадам Нуль була трохи далі в полі зору, частково закрита конструкціями станції. Але її світло все ще лягало на зал.

— Ви знову її втримали, — сказала Нокс.

— Вона втримала себе.

— Ви їй допомогли.

— Не робіть це красивішим, ніж воно є.

— Чому?

Ліра зробила ковток кави.

— Бо якщо зробити це красивим, можна забути, що поруч досі небезпека.

Нокс подивилася на неї уважно.

— А якщо зробити це тільки небезпекою, можна забути, що поруч хтось живий.

Ліра не відповіла.

Їй не подобалося, коли Нокс мала рацію. Це псувало зручну структуру роздратування.

Кель стояв трохи далі, розмовляючи з регуляторами. Його, очевидно, теж чекали допити. Можливо, звинувачення. Можливо, відсторонення. Він не був невинним. Але він перестав бути корисним гвинтиком у чужій машині. Іноді це не спокута. Але початок.

Оро підійшов до них, тримаючи тарілку з одним чорним десертом.

Ліра глянула на нього.

— Ви серйозно?

— Що? Вони все одно пропадуть як речові докази з вичерпаним терміном придатності.

Нокс сказала:

— Це десерт, який подали на вечері корпоративних людожерів біля чорної діри.

Оро понюхав.

— Пахне дорого.

— Це не аргумент.

— Для кухні цієї станції — головний.

Він відкусив шматочок, подумав і сказав:

— Несправедливо смачно.

Ліра похитала головою.

— Людство приречене.

— Так, але з гарною глазур’ю.

Нокс несподівано засміялася.

Навіть Ліра усміхнулася.

І саме в цю мить у її голові пролунав голос Мадам Нуль.

Ти смієшся.

Ліра завмерла на секунду.

— Так, — сказала вона подумки, не знаючи, чи це працює.

Працює.

— Не підслуховуй.

Ти стоїш біля мого неба. Це складно.

— Ти добре втрималася.

Пауза.

Ти сказала “добре” чорній дірі. Це новий рівень професійного вигорання?

— Не зловживай.

Я стараюся. Це жахливо виснажує. Тепер розумію, чому люди так часто обирають бути негідниками. Це легше.

Ліра подивилася у вікно.

— Дякую за записи.

Я не зробила це для них.

— Знаю.

І не тільки для тебе.

— А для кого?

Пауза.

Для Еліан.

Ліра відчула, як у грудях стало тихіше.

— Вона б хотіла, щоб це побачили.

Вона хотіла б, щоб цього ніколи не сталося. Але ми працюємо з тим, що лишилось. Так кажуть професіонали?

— Приблизно.

Тоді я теж професіоналка. Дуже голодна, травмована, гравітаційно нестабільна професіоналка.

Ліра майже всміхнулася.

— Чудове резюме.

Додай “пунктуальна на вечерях”.

— Не перебільшуй.

Голос став м’якшим.

Сьогодні ти покликала мене свідком.

— Так.

Це краще, ніж об’єкт.

— Значно.

Гірше, ніж коханка.

Ліра різко кашлянула кавою.

Нокс повернулася.

— Ви в порядку?

— Так.

Оро подивився з підозрою.

— Вона знову щось сказала?

— Ні.

Брешеш погано, але все ще мило.

Ліра поставила чашку.

— Я ненавиджу цю станцію.

Ні. Ти ненавидиш, що вона дала нам місце зустрічі. Це інше.

— Не романтизуй злочинну інфраструктуру.

Ти така сувора після вечері.

— Я не вечеряла.

Я помітила. Знову.

— Не надсилай дрона з цукеркою.

Пізно.

Десь у коридорі тихо пискнув ремонтний дрон.

Ліра закрила очі.

— Я справді викину його у шлюз.

Він маленький.

— Це не аргумент.

Він не член ради директорів.

— Це вже краще.

Голос засміявся й зник.

Ліра повернулася до Нокс і Оро, які дивилися на неї з різними ступенями підозри.

— Що? — спитала вона.

Нокс сказала:

— У вас обличчя людини, якій чорна діра щойно сказала щось непристойне.

— Це дуже специфічний вираз обличчя.

— Я швидко вчуся.

Оро доїв десерт.

— Якщо буде весілля, я не хочу сидіти поруч із горизонтом подій.

Ліра подивилася на нього так, що він підняв руки.

— Мовчу. Але десерти лишіть Рені.

Ніч після вечері була довгою.

Регулятори опечатали архівне ядро, центр «Обійми Нуля», медичні записи й приватні канали ради. Директорів перевели в ізольований адміністративний блок під наглядом зовнішньої охорони. Частину гостей почали готувати до планової евакуації. Персонал отримав тимчасові гарантії захисту. Кель дав перше офіційне свідчення. Нокс організувала охорону так чітко, що навіть регулятори виглядали враженими, хоча намагалися приховати це бюрократичною сухістю.

Ліра нарешті залишилася сама в маленькій службовій кімнаті без панорамних вікон.

Вона сіла на вузький диван, зняла піджак і вперше за багато годин дозволила собі відчути втому повністю.

Тіло боліло. Голова гуділа. У грудях було порожньо й гаряче водночас. Вона думала про Сент-Мор, про голоси мертвих, якими кликали Мадам Нуль. Про Себастіана Вейла. Про Кронна. Про Еліан. Про те, що справедливість іноді приходить не з мечем, а з архівною копією і дуже злим техніком.

На маленький стіл перед нею заїхав ремонтний дрон.

На його панелі лежала цукерка.

Цього разу — дві.

Ліра дивилася на нього довго.

— Ти ж розумієш, що це не здорові межі?

Дрон пискнув.

На екрані з’явився напис:

ТИ НЕ ВЕЧЕРЯЛА.

— І це твоя проблема?

Новий напис:

ТЕПЕР ТРОХИ ТАК.

Ліра відкинула голову на спинку дивана.

— Чудово. Мене опікує сингулярність.

Дрон під’їхав ближче.

Вона взяла одну цукерку.

— Тільки одну.

Дрон пискнув обурено.

— Не починай. Я щойно пережила вечерю з корпоративними людожерами, ревнивою чорною дірою і десертом у формі смерті. Я маю право на харчову автономію.

На екрані дрона з’явилося:

ДРУГА НА ПОТІМ.

Ліра не втрималася й засміялася.

Сміх був тихий. Втомлений. Але справжній.

Дрон залишив другу цукерку й поїхав.

Ліра розгорнула першу. Гіркий шоколад із сіллю.

Звісно.

Вона з’їла її повільно.

У кімнаті не було вікна. Не було виду на Мадам Нуль. Не було її сяйва. Але голос усе одно прийшов — тихий, дуже далекий, ніби через багато шарів металу, вакууму й обережності.

Я не буду говорити довго. Ти втомилася.

— Дякую.

Це теж нове. Мені подобається.

— Не звикай.

Пізно.

Ліра заплющила очі.

— Ти сьогодні не зірвалася.

Майже.

— Майже — це не зірвалася.

Для чорної діри “майже” іноді вимірюється тисячами тонн.

— Але ти втрималась.

Пауза.

Бо ти сказала, що я можу бути свідком.

— І ти була.

Мені все ще хочеться бути катом.

— Це мине?

Не знаю. У мене мало досвіду з небути катом.

— У всіх мало.

Голос став м’якшим.

Ти завтра прийдеш до скла?

Ліра відкрила очі.

— Навіщо?

Просто.

— У чорних дір буває “просто”?

Я експериментую.

Ліра подумала про межі. Про небезпеку. Про те, як легко голос Мадам Нуль стає теплим. Про те, як тепло біля чорної діри — це завжди попередження, а не комфорт.

— Можливо, — сказала вона.

Це майже так.

— Це саме “можливо”.

Я вчитимусь терпіти людську невизначеність. Вона огидна.

— Ласкаво просимо.

Тиша.

Потім Мадам Нуль сказала:

Ліро.

— Так?

Сьогодні, коли вони вимовили моє ім’я, я хотіла перестати бути кимось. Хотіла стати лише голодом. Це легше.

Ліра мовчала.

А потім ти сказала його інакше. Не чисто. Не без страху. Але так, ніби ім’я ще може бути не гачком, а рукою.

Ліра відчула, як горло стискається.

— Не роби мене кращою, ніж я є.

Не роблю. Ти колюча, вперта, виснажена, саркастична й небезпечно схильна говорити “ні” істотам, які можуть зламати простір.

— Ось це вже схоже на правду.

І все одно ти сказала моє ім’я так, що я не впала.

Вона не знала, що відповісти.

Деякі речі не потребують відповіді. Або потребують такої, яку краще не вимовляти в кімнаті, де тебе може чути чорна діра.

— Спи, Ліро, — сказала Мадам Нуль.

— Ти тепер даєш мені накази?

Ні. Прохання. Я тренуюся.

— Погано.

Знаю. Але ти теж погано відпочиваєш. Ми квити.

Голос зник.

Ліра сиділа в тиші ще кілька хвилин.

Потім взяла другу цукерку.

— На потім, — пробурмотіла вона.

Але з’їла одразу.

Десь далеко, за шарами металу й скла, Мадам Нуль, можливо, усміхнулася.

А може, це просто станція здригнулася від чергової хвилі гравітаційного шуму.

Ліра вже не була впевнена, що різниця така велика.

Вона лягла на вузький диван, не роздягаючись, поклала руку під голову й уперше за багато днів заснула без зброї в долоні.

За межами станції мертві зорі продовжували падати в темряву.

У залі «Астерія» регулятори збирали докази з розбитих келихів.

У адміністративному блоці рада директорів мовчала, бо навіть багаті люди іноді розуміють: є моменти, коли будь-яке слово тільки погіршує посмертний імідж.

А Мадам Нуль висіла в космосі — жива, голодна, свідок і чудовисько, жінка без тіла, яка сьогодні не стала катом.

Поки що.

І це, на тлі всього людського прогресу, було майже дивом.