Скафандр для побачення

Після вечері при світлі мертвих зірок станція «Едем-Люкс» уперше за весь час свого існування нагадувала не курорт, а місце злочину.

Це, як не дивно, робило її чеснішою.

Раніше вона сяяла перламутром, золотом, дорогим склом і самовпевненістю людей, які вважали, що навіть кінець світу можна зробити комфортним, якщо додати м’яке освітлення, персонального андроїда й право на пізній виїзд. Тепер на блискучих підлогах стояли тимчасові бар’єри регуляторів, коридорами ходили зовнішні інспектори, у ліфтах висіли попередження про обмежений доступ, а гості нарешті навчилися дивитися на панорамні вікна не як на декорацію для селфі, а як на скло між ними й дуже голодною реальністю.

Ліра Вей вважала це маленькою перемогою цивілізації.

Маленькою, бо цивілізація все ще вимагала повернення грошей за невикористані спа-процедури.

Зранку після арешту ради директорів у головному атріумі відбулася сцена, яка заслуговувала на окремий жанр: багаті люди у халатах, піжамах, дорогих комбінезонах і післякосметичних масках стояли під штучними деревами та кричали на представників адміністрації, бо дізналися, що їх могли використовувати як «ризиковий клієнтський матеріал для гравітаційного контакту».

Один чоловік вимагав компенсацію за моральну шкоду.

Жінка поруч вимагала преміум-компенсацію, бо мала каюту з розширеним видом на Мадам Нуль.

Третій гість питав, чи можна купити копію свого токсичного індексу, бо йому було «професійно цікаво».

Ліра пройшла повз них із кавою в руці й подумала, що чорна діра, можливо, не найбільша проблема цього сектору.

Станція була під зовнішнім контролем, але не евакуйована повністю. Регулятори вирішили діяти поетапно: спершу стабілізація систем, потім допити, потім вивезення гостей, потім аудит усіх технічних рішень, які рада директорів вважала «інноваційними», а всі нормальні люди — «приводом для колективного нервового зриву».

Проблема була в тому, що технічна стабілізація не йшла за планом.

Оро Вальд знайшов у зовнішньому кільці станції щось, що він назвав «мерзенно красивою інженерною єрессю».

Це був поганий знак. Оро рідко використовував такі формулювання без причини. Зазвичай після них щось або вибухало, або ставало доказом на трибуналі.

Ліра прийшла до технічного ядра о дев’ятій тридцять. Не тому, що виспалася. Вона спала три години на службовому дивані, у чому, за словами докторки Тей, не було нічого здорового, але після минулої ночі слово «здоровий» на «Едем-Люксі» взагалі звучало як історичний термін.

Оро стояв біля великої голограми станції. Поруч були Нокс, Тей, Кель і двоє зовнішніх інженерів-регуляторів, які виглядали так, ніби вже шкодували про вибір професії.

— Кажіть, — сказала Ліра замість привітання.

Оро збільшив зовнішнє кільце.

— Рада не просто будувала «Обійми Нуля» як оглядовий комплекс. Вони вмонтували в зовнішню оболонку резонансні вузли.

— Для зв’язку з Мадам Нуль?

— Гірше. Для підсилення її відповіді.

Нокс повільно заплющила очі.

— Звісно. Бо коли біля тебе чорна діра, логічно зробити її голоснішою.

Оро кивнув.

— Саме так мислить людина, яка ніколи не тримала гайковий ключ, але тримала бюджет.

Ліра вдивилася в голограму. Уздовж зовнішнього кільця світилися шість точок. Вони утворювали дугу, спрямовану до Мадам Нуль.

— Що вони роблять зараз?

— Формально мали бути вимкнені, — сказав Оро. — Але після вчорашнього гравітаційного сплеску два вузли увійшли в пасивний резонанс. Один — нестабільний.

— Наскільки нестабільний?

Оро подивився на неї.

— Він повільно розігріває частину зовнішньої оболонки. Якщо не вимкнути вручну, через кілька годин матимемо локальну деформацію поля.

— Перекладіть із технічної на людську.

— Станція може отримати маленьку дірку там, де дірок не планували.

— Наскільки маленьку?

— Достатньо велику, щоб усі в секторі згадали Бога, страхові поліси й погані рішення молодості.

Кель тихо спитав:

— Можна вимкнути дистанційно?

Оро глянув на нього так, як інженери дивляться на менеджерів, які щойно запропонували «просто перезавантажити реактор».

— Якби можна було вимкнути дистанційно, я б зараз пив каву, а не пояснював, чому нам потрібен зовнішній вихід.

У кімнаті стало тихо.

Ліра зрозуміла раніше, ніж Оро сказав.

— Хтось має вийти на оболонку.

— Так.

— Через зовнішній шлюз південного крила.

— Так.

— У зоні прямого впливу Мадам Нуль.

— Так.

— І вручну вимкнути вузол.

— Так.

Нокс одразу сказала:

— Я піду.

— Ні, — відповіла Ліра.

— Це моя станція.

— Уже не зовсім.

— Мій сектор безпеки.

— І моя справа.

— Ліро.

Ліра не дивилася на неї. Вона дивилася на голограму, на точку нестабільного вузла, на тонку лінію, що тягнулася до чорної діри.

— Вона реагує на мене. Якщо вузол у резонансі з нею, моя присутність може або стабілізувати ситуацію, або принаймні допоможе зрозуміти, що відбувається.

— Або дасть їй чудову нагоду запросити вас на ще одне побачення, цього разу без скла.

Оро підняв руку.

— Як людина технічна, хочу зазначити: без скла звучить погано.

Кель тихо сказав:

— Це небезпечно.

Ліра повернула до нього голову.

— Я починаю втомлюватися від людей, які повідомляють очевидне.

Докторка Тей склала руки на грудях.

— Якщо ви підете, я наполягаю на повному біомоніторингу.

— Добре.

— Психонейронний бар’єр.

— Добре.

— Обмеження тривалості виходу до двадцяти хвилин.

— Ні.

— Ліро.

— Я не знаю, скільки часу знадобиться.

— Ваш мозок уже мав кілька контактів із Мадам Нуль. Ми не розуміємо наслідків.

— І саме тому я маю йти. Вона може говорити зі мною.

Нокс стиснула щелепу.

— Ви кажете це так, ніби це перевага, а не симптом.

Ліра ледь усміхнулася.

— У нашій роботі різниця часто залежить від того, чи ти ще живий.

Оро збільшив схему вузла.

— Вам доведеться пройти зовнішньою дугою приблизно сто сімдесят метрів. Магнітні черевики, страховий трос, ручний блок від’єднання. На місці треба відкрити сервісну панель і витягнути три резонансні стрижні. Якщо поле смикне, тримайтеся за поручні й не робіть героїчних рухів. Космос не любить драматичних жестів. Він їх забирає.

— Зрозуміло.

— І ще.

Оро на мить замовк.

— Що?

— Якщо Мадам Нуль почне говорити… не відповідайте надто довго.

Ліра глянула на нього.

— Чому?

— Бо вузол може зчитувати ваш нейронний патерн як частину резонансу. Грубо кажучи, якщо ви будете емоційно відкриватися чорній дірі на зовнішній оболонці, станція може вирішити, що це команда на поглиблений контакт.

Нокс сухо сказала:

— Нарешті технічне формулювання для “не фліртуйте з катастрофою під час ремонту”.

— Саме так, — сказав Оро.

Ліра кивнула.

— Я постараюся поводитися професійно.

Усі подивилися на неї.

— Що? — спитала вона.

Нокс відповіла:

— Просто згадали чорну троянду, цукерки й танець на балконі.

— Ви всі дуже веселі зранку.

— Це не ранок, — сказала Тей. — Це післятравматичний гумор.

— На цій станції іншого не подають.

Скафандр для зовнішнього виходу виявився чорним.

Ліра спершу подумала, що це жарт. Потім зрозуміла, що ні: у преміальному секторі навіть аварійне спорядження мало відповідати естетиці бренду. Глянцеві темні панелі, тонкі срібні лінії, адаптивна броня, шолом із прозорим візором, який міг затемнюватися до повної непрозорості. На плечі — невеликий знак «Едем-Люксу», який хтось уже встиг стерти.

— Хто прибрав логотип? — спитала Ліра.

Оро не підняв очей від перевірки балонів.

— Я. Якщо вас розмаже об корпус, не хочу, щоб це виглядало як реклама.

— Дякую за делікатність.

— Я інженер. У нас вона специфічна.

Нокс допомагала перевірити кріплення на спині. Її рухи були точні, майже різкі. Вона мовчала занадто довго.

— Сара.

— Що?

— Кажіть уже.

Нокс затягнула фіксатор.

— Не дайте їй зробити вам красиво.

Ліра повільно повернула голову.

— Це новий тип поради?

— Вона не просто небезпечна. Вона вміє робити небезпеку красивою. Це гірше.

— Я знаю.

— Ні. Ви думаєте, що знаєте. А потім вона говорить із вами так, ніби весь Всесвіт нарешті помітив, як ви втомилися, і хоче торкнутися саме там, де болить.

Ліра мовчала.

Нокс продовжила тихіше:

— Не всі пастки виглядають як пастки. Деякі виглядають як людина, яка нарешті розуміє.

Ці слова були надто точні.

Ліра взяла рукавицю, повільно одягла.

— Я повернуся.

— Ви не можете це обіцяти.

— Ні. Але можу сказати.

Нокс подивилася на неї довго.

— Тоді скажіть ще раз.

Ліра зустріла її погляд.

— Я повернуся.

Нокс кивнула.

— Добре. Тепер звучить достатньо вперто, щоб я тимчасово повірила.

Докторка Тей прикріпила до шиї Ліри тонкий біомонітор.

— Якщо побачите візуальні галюцинації, повідомляйте.

— Я йду лагодити резонансний вузол біля живої чорної діри, яка іноді виглядає як мертва астрофізикиня й надсилає мені шоколад. Ви хочете, щоб я класифікувала галюцинації за ступенем дивності?

— Було б ідеально.

— Медики страшніші за директорів.

— У нас кращі інструменти.

Оро подав їй шолом.

— Канал зв’язку відкритий. Я, Нокс і Тей будемо з вами. Кель теж слухатиме, але я дав йому кнопку без права говорити.

Кель, який стояв біля дверей, підняв очі.

— Це нечесно.

— Це безпечно, — сказав Оро.

Ліра взяла шолом.

На мить перед тим, як надіти його, вона подивилася через технічне вікно в бік Мадам Нуль. Звідси чорна діра була частково закрита корпусом станції, але її світло пробивалося крізь металеві конструкції. Ніжне, майже тепле. Як запрошення на вечерю, після якої тебе можуть внести в астрофізичний довідник як приклад поганого вибору.

Голос Мадам Нуль не звучав.

Це теж було запрошенням.

Ліра наділа шолом.

Внутрішній інтерфейс ожив: кисень, тиск, температура, серцевий ритм, гравітаційний фон, маршрут, відстань до вузла.

Оро постукав по шолому рукавицею.

— Пам’ятайте: якщо щось виглядає романтично, перевірте, чи не падаєте ви в безодню.

— Це правило для космосу чи для життя?

— Так.

Зовнішній шлюз південного крила відкрився з сухим механічним шипінням.

За ним не було нічого.

Лише космос.

Навіть після багатьох років роботи на орбітальних об’єктах Ліра не звикла до першого погляду в порожнечу. Усередині станцій людина може переконати себе, що космос — це краєвид. Скло, фільтри, м’яке світло, поручні, кава, чужий голос у коридорі — усе це створює ілюзію, що Всесвіт за вікном просто велика темна кімната.

Зовнішній шлюз цю брехню вбивав одразу.

Космос не був кімнатою.

Він був відсутністю кімнати.

Ліра зробила перший крок на оболонку станції. Магнітні черевики клацнули, фіксуючись на чорному металевому покритті. Перед нею простягалася зовнішня дуга — вузька сервісна доріжка вздовж корпусу, поручні, кабелі, світлові маркери, далеко попереду — червоний сигнал нестабільного вузла.

А справа — Мадам Нуль.

Без скла.

Без фільтрів.

Без курортної брехні.

Ліра зупинилася.

Чорна діра висіла в просторі так велично, що навіть слово «велично» здавалося дешевою брошурою. Акреційний диск був не просто світлом — він був смертю матерії, розтягнутою в сяючий шовк. Золото, фіолет, блакить, білий жар, тіні, які не відбивали нічого. Центр був абсолютним. Не чорним кольором, а відмовою від кольору.

Ліра відчула, як її власне тіло стає крихітним.

Скафандр, зброя, протоколи, сарказм — усе це раптом зменшилося до смішних людських аксесуарів. Вона стояла на зовнішній шкірі станції, а перед нею була істота, яка могла зламати траєкторію світла.

— Не витріщайтеся, — сказав Оро в навушниках. — Люди роблять це перед дурними рішеннями.

Ліра видихнула.

— Я йду.

— Біопоказники підвищені, — сказала Тей.

— Бо я за межами станції біля чорної діри.

— Медично це прийнятне пояснення.

Нокс додала:

— Маршрут чистий. Перші п’ятдесят метрів без відхилень.

Ліра рушила.

Кожен крок був важким і легким водночас. Магнітні черевики тримали її на корпусі, але тіло знало, що під ним немає землі. Лише тонка оболонка станції, штучна гравітація, страховий трос і дуже багато байдужого вакууму.

Під ногами «Едем-Люкс» уже не виглядав розкішним. Зовні він був складною машиною: панелі, радіатори, кабельні канали, антени, сенсорні блоки, шви, ремонтні люки. Уся перламутрова брехня залишилася всередині. Тут була інженерія. Місцями красива, місцями брудна, місцями схожа на поспішно замаскований злочин.

— Ліро, — сказав Кель у канал, порушивши заборону Оро.

Оро одразу обурився:

— Я ж відключив йому можливість говорити.

— Я директор станції, — відповів Кель.

— Тимчасово.

— Що? — спитав Кель.

— Нічого, продовжуйте свою емоційну паузу.

Кель тихо сказав:

— Будьте обережні.

Ліра майже всміхнулася.

— Ось бачите, Оро. Саме тому ви й хотіли йому заборонити говорити. Цінна інформація.

— Я страждаю як технік і як слухач, — відповів Оро.

На шістдесятому метрі корпус під ногами здригнувся.

Ліра миттєво вчепилася в поручень.

— Поле смикнуло, — сказав Оро. — Несильно. Продовжуйте, але повільніше.

— Біопоказники? — спитала Нокс.

— У нормі, якщо нормою вважати впертість із киснем, — сказала Тей.

Ліра знову рушила.

І тоді почула голос.

Не в каналі. Не в шоломі. Всередині.

Скафандр тобі личить.

Ліра зупинилася.

— Вона тут.

У каналі запала тиша.

Нокс сказала:

— Не відповідайте довго.

— Я пам’ятаю.

Ліра подивилася на Мадам Нуль.

— Ти обрала цікавий момент для компліменту.

У мене обмежені можливості залицяння. Квіти ти приймаєш із підозрою, шоколад із сарказмом, а танцюєш так, ніби в кожному русі є службова інструкція.

— Це називається самозбереження.

Це називається страх у гарній поставі.

— Не заважай.

Я не заважаю. Я тримаю поле рівним.

Ліра завмерла.

— Це ти?

Частково. Резонансний вузол кричить мені в кістки, яких у мене немає. Дуже неприємно. Нагадує корпоративні презентації.

Оро почув лише її відповіді.

— Що вона каже?

— Що вузол у резонансі з нею.

— Так, це ми вже знали. Щось корисніше?

Мадам Нуль сказала:

Скажи йому, що третій стрижень застрягне. Вони встановили його під неправильним кутом. Бо хтось вирішив, що дизайнерська панель важливіша за сервісний доступ.

Ліра передала.

Оро на секунду замовк.

— Це… на жаль, звучить правдоподібно.

Нокс сухо сказала:

— Чорна діра тепер консультує ремонт?

— Не просто консультує, — сказав Оро. — Вона щойно образила дизайнерів. Я починаю її поважати.

Ліра продовжила шлях.

Мадам Нуль мовчала кілька секунд, потім заговорила м’якше:

Ти вперше так близько без скла.

— Це не побачення.

Назва твоєї частини історії не погоджується.

Ліра спіткнулася майже непомітно.

— Ти читаєш структуру реальності чи просто маєш погане почуття гумору?

Так.

— Чудово.

Ти нервуєш.

— Я за межами станції.

Ні. Не через це.

Ліра стиснула поручень.

— Я сказала: не зараз.

Пауза.

Добре.

І вона справді замовкла.

Це налякало сильніше, ніж флірт.

Резонансний вузол виглядав як чорний металевий наріст на зовнішній оболонці станції.

Не технічно. Не чисто. Не так, як мала б виглядати сертифікована система вартістю кілька мільярдів кредитів. Він був схожий на щось, що вмонтували пізніше, поспіхом і з надмірною вірою в те, що дорогий корпус пробачить усе.

На панелі світився червоний індикатор. Навколо нього дрібно тремтіло світло. Простір над вузлом здавався трохи викривленим — ніби хтось поклав на реальність гаряче скло.

— Я на місці, — сказала Ліра.

Оро одразу відповів:

— Закріпіть трос на правому кільці. Потім відкрийте верхню панель. Обережно, там може бути накопичений заряд.

— “Може бути” — це технічний оптимізм?

— Це юридична невизначеність.

Ліра закріпила трос і дістала інструмент. Рукавиці були товсті, але слухняні. Вона відкрутила перший фіксатор. Потім другий. Панель піддалася не одразу. Довелося вдарити по краю ключем.

— Я бачила делікатніші методи, — сказала Нокс.

— Це космос, не балет.

Мадам Нуль тихо прошепотіла:

Я бачила, як ти танцюєш. Ти б образила балет. Але красиво.

Ліра стиснула зуби.

— Мадам.

Мовчу. Майже.

Панель відскочила.

Усередині було три резонансні стрижні — тонкі чорні циліндри з золотистими прожилками, що світилися в такт пульсації Мадам Нуль. Перший стрижень вийшов легко. Другий — із опором. Коли Ліра витягнула його, корпус під ногами здригнувся сильніше.

— Поле росте! — сказав Оро. — Повільно, але росте. Третій стрижень швидко.

Ліра взялася за третій.

Він не зрушив.

— Застряг.

— Я ж казав, — пробурмотів Оро. — Тобто вона казала. Ненавиджу, коли чорна діра має рацію.

— Що робити?

— Поверніть його на двадцять градусів проти годинникової. Потім витягніть із натиском вниз.

Ліра спробувала.

Стрижень не рухався.

— Не йде.

— Сильніше.

— Я не відкриваю банку з маринованими огірками.

— Було б добре, якби так. Огірки рідко спричиняють гравітаційний колапс.

Корпус знову здригнувся.

Цього разу страховий трос натягнувся.

Ліра відчула, як її тягне не вниз, а вбік.

До Мадам Нуль.

Не сильно. Але достатньо, щоб тіло зрозуміло напрямок смерті.

— Гравітаційний зсув, — сказала Тей. — Пульс росте.

— Ліро, відходьте, — сказала Нокс.

— Ні.

— Це наказ.

— Ви не мій начальник.

— Тоді це прохання з погрозою.

Ліра вперлася черевиками, обома руками взялася за стрижень і потягнула.

Нічого.

Мадам Нуль сказала:

Він заклинений не металом. Полем.

— Можеш прибрати?

Можу спробувати. Але тоді ти відчуєш мене ближче.

— Наскільки ближче?

Пауза.

Наскільки дозволиш.

Ліра заплющила очі на одну секунду.

Нокс у каналі різко сказала:

— Що вона пропонує?

— Допомогти.

— Ні.

Оро сказав:

— Технічно, якщо вона справді може стабілізувати поле, це може спрацювати.

— Оро! — обурилася Нокс.

— Я сказав технічно, не емоційно. Емоційно я зараз хочу сховатися в шафу.

Тей додала:

— Ліро, будь-який прямий вплив може викликати неврологічну реакцію.

— У мене немає варіантів.

Нокс сказала дуже тихо:

— Варіант — повернутися живою.

Ліра дивилася на чорний стрижень. Він пульсував, як темний нерв.

Якщо вона піде, вузол може розірвати частину оболонки. Якщо залишиться, Мадам Нуль торкнеться поля навколо неї. Можливо, тільки поля. Можливо, не тільки.

— Мадам, — сказала Ліра. — Тільки поле. Не мене.

Ти завжди так чітко формулюєш межі. Це майже зворушливо.

— Мадам.

Добре. Тільки поле.

Світло довкола змінилося.

Не потемніло. Навпаки — стало надто яскравим, надто чітким. Зірки здалися ближчими. Корпус станції — тоншим. Акреційний диск Мадам Нуль розгорнувся в просторі, як величезне око без повіки.

Ліра відчула дотик.

Не до шкіри. Не до думок.

До простору навколо неї.

Наче хтось невидимий поклав долоні по обидва боки її тіла, не торкаючись, але змінюючи все. Гравітаційний тиск став рівнішим. Трос ослаб. Стрижень у руці ледь здригнувся.

Тягни, сказала Мадам Нуль.

Ліра потягнула.

Стрижень зрушив.

Корпус завібрував.

— Є рух! — крикнув Оро. — Ще трохи!

Ліра тягнула, відчуваючи, як опір поля рветься шар за шаром. Стрижень вийшов на кілька сантиметрів. Потім ще. Потім раптом заклинив знову.

І в цю мить Мадам Нуль не витримала межі.

Не навмисно.

Ліра відчула це одразу.

Контакт прослизнув крізь поле й торкнувся її свідомості.

Світ зник.

Вона стояла в лабораторії.

Не фізично. Не тілом. Але настільки ясно, що серце — її справжнє серце, десь у скафандрі на оболонці станції — забилося швидше.

Лабораторія «Лазар-Омеги».

Біле світло. Чорні кільця двигуна. Тремтіння перед запуском. Еліан Ро стояла біля консолі в чорному науковому комбінезоні. Молодша, ніж Мадам Нуль у голосі. Жива. Втомлена. Прекрасна тією небезпечною красою, яка виникає в людях, коли вони надто близько до власної мрії.

Поруч із нею був Кай Дорн.

Рудуватий, худий, нервовий.

Він тримав планшет і говорив:

— Еліан, якщо ми сьогодні помремо, я хочу, щоб ти знала: я завжди вважав твій смак у каві огидним.

Еліан не підняла очей.

— Це твоє останнє зізнання?

— Ні. Я ще хотів сказати, що ти найрозумніша людина, яку я знаю, і саме тому зараз поводишся як ідіотка.

— О, романтика.

— Я практикую в умовах неминучої смерті.

Вона все ж усміхнулася.

У цьому було щось ніжне. Не кохання в простому сенсі. Глибша близькість — двох людей, які надто довго працювали поруч із неможливим і навчилися жартувати, щоб не кричати.

Ліра відчула чужий біль.

Мадам Нуль не просто показувала спогад.

Вона віддавала його.

Еліан торкнулася консолі.

— Якщо все вийде, колонії на краю сектора отримають ліки за години, а не місяці.

Кай зітхнув.

— Якщо все вийде, Марек Сол продасть перші квитки мільярдерам і назве це гуманітарною революцією.

— Теж правда.

— То чому ми це робимо?

Еліан мовчала.

Потім сказала:

— Бо якщо не ми, це зробить хтось гірший.

Кай подивився на неї.

— Це найстрашніший аргумент науки.

— Я знаю.

Лабораторія здригнулася.

Спогад стрибнув.

Ліра побачила інший момент.

Еліан сама у своїй каюті. До запуску кілька годин. Вона сидить на підлозі біля ліжка, тримаючи в руках стару паперову фотографію. На ній — бідна колонія, пил, маленька дівчинка з темним волоссям, жінка, що тримає її за плечі, і чоловік, який сміється в камеру.

Батьки.

Еліан торкається фотографії великим пальцем.

— Я відкрию шлях, — шепоче вона. — Щоб ніхто більше не чекав допомоги так довго, що допомога стає некрологом.

Спогад знову змінився.

Запуск.

Крик.

Світло.

Темрява.

Тіло Еліан розсипається не на шматки, а на значення. Руки стають тяжінням. Кров — орбітами. Голос — хвилею. Біль такий великий, що перестає бути болем і стає простором.

А потім — перша самотність.

Не голод.

Самотність.

Вона страшніша.

Еліан більше не має тіла. Не має повік, щоб заплющити очі. Не має шкіри, щоб відчути ковдру. Не має горла, щоб сказати «досить». Вона чує станцію, що вмирає. Чує людей, яких не встигла врятувати. Чує, як її ім’я зникає з живих ротів і переходить у документи.

Об’єкт.
Аномалія.
Загроза.
G-13-S.

Спершу вона кричить.

Потім крик стає гравітаційною хвилею.

Потім хвиля стихає.

Потім лишається тільки голод.

І пам’ять.

І тиша, така велика, що в ній можна збожеволіти, навіть якщо ти вже перестала бути людиною.

Ліра задихнулася.

— Досить.

Спогад не відпускав.

Вона побачила перші зонди, які прилетіли до Мадам Нуль. Холодні машини з емблемами корпорацій. Вони оберталися навколо неї, сканували, посилали сигнали. Жоден не сказав її імені.

Потім перші люди.

Дослідники.

Військові.

Журналісти.

Сектанти.

Туристи.

Усі дивилися.

Ніхто не бачив.

Потім станція «Едем-Люкс» — біла, золота, блискуча. Як прикраса, підвішена перед обличчям жінки, яку вбили й назвали явищем.

Ліра відчула, як самотність Мадам Нуль входить у неї не як думка, а як холод.

— Зупинись, — сказала вона.

Цього разу Мадам Нуль почула.

Спогад зник.

Ліра знову була на оболонці станції.

Перед нею — вузол.

У руках — третій стрижень, наполовину витягнутий.

У каналі кричали.

— Вей! Відповідайте! — Нокс.

— Нейронний сплеск! — Тей.

— Ліро, тягніть! Поле падає! — Оро.

Ліра втягнула повітря.

Кисень шурхнув у шоломі.

Вона відчула, що плаче. Сльози збиралися в куточках очей, але скафандр утримував вологу, не даючи їм впасти. Навіть плач у космосі поводився як технічна проблема.

— Я тут, — сказала вона хрипко.

— Що сталося? — спитала Нокс.

— Пізніше.

Мадам Нуль прошепотіла:

Я не хотіла.

Уперше в її голосі не було гри.

Ліра стиснула стрижень.

— Допоможи закінчити.

Ліро…

— Тільки поле. І цього разу тримай межу.

Пауза.

Так.

Світ знову став чітким.

Ліра потягнула.

Стрижень вийшов.

Вузол спалахнув білим, потім фіолетовим, потім згас.

Корпус станції перестав тремтіти.

Оро в каналі видав звук, схожий на молитву, лайку й технічний звіт одночасно.

— Вузол відключено. Поле стабілізується. Ліро, ви це зробили.

Нокс сказала:

— Повертайтеся. Негайно.

Ліра закріпила стрижень у контейнері.

— Повертаюся.

Але коли вона зробила перший крок назад, простір перед нею змінився.

Не поле.

Не вузол.

Мадам Нуль.

Акреційний диск спалахнув м’яко, майже лагідно. Перед Лірою, прямо в космосі, між нею і чорною дірою, з’явився силует Еліан Ро.

Не повністю. Не тілесно. Світлова фігура з темрявою в серці. Обличчя нечітке, але очі — живіші, ніж будь-що в цьому секторі.

Ліра завмерла.

— Усі показники знову ростуть, — сказала Тей.

Нокс різко:

— Ліро, рухайтесь.

Ліра не могла.

Еліан — Мадам Нуль — стояла перед нею без скла.

Неможлива.

Прекрасна.

Страшна.

Самотня.

— Я порушила межу, сказала вона.

— Так.

— Пробач.

Ліра відчула, як це слово проходить крізь неї важче за будь-який гравітаційний сплеск.

— Ти показала мені занадто багато.

— Я знаю. Коли я торкаюся, пам’ять теж голодна.

— Це не виправдання.

— Ні.

Ліра хотіла сказати щось різке. Щось захисне. Щось професійне.

Але перед нею була не тільки чорна діра.

Перед нею була жінка, яку розірвало на космос і яка досі намагалася навчитися не знищувати все, до чого тягнеться.

— Ти не просто голод, — сказала Ліра.

Силует здригнувся.

— Не роби це ніжним.

— Це не ніжність. Це факт.

— Факти можуть бути небезпечнішими за ніжність.

Ліра видихнула.

— Я бачила твою самотність.

— Тоді ти розумієш, чому я не хочу, щоб ти йшла.

У каналі Нокс сказала:

— Ліро, що вона каже?

Ліра не відповіла.

Вона дивилася на силует.

— Я повернуся на станцію.

— Знаю.

— І ти мене не зупиниш.

— Я обіцяла.

— Добре.

Силует наблизився на пів кроку. У космосі не мало бути кроків. Але вона зробила саме це.

— Якби я мала тіло, я б зараз торкнулася твоєї руки.

Ліра відчула, як пальці всередині рукавиці стискаються.

— Не маєш.

— Так. Це, мабуть, добре. Ти б ударила мене.

— Можливо.

— А потім?

У голосі з’явився тіньовий усміх.

Ліра майже розсердилася на себе за реакцію.

— Не фліртуй на зовнішній оболонці.

— Назва частини знову проти тебе.

— Я серйозно.

— Я теж. Це найгірше.

Силует повільно розчинився.

Перед тим як зникнути, Мадам Нуль сказала:

— Повертайся жива, маленька орбіто. Я ще не навчилася втрачати обережно.

І вона зникла.

Космос знову став космосом.

Ліра стояла на корпусі станції, тримаючись за поручень, і кілька секунд не могла змусити себе рухатися.

Потім у каналі пролунав голос Нокс:

— Ліро. Один крок. Зараз.

Цей голос повернув її краще за будь-який протокол.

Ліра зробила крок.

Потім ще один.

І пішла назад до шлюзу.

Повернення в станцію було схоже на народження в дуже погано організованій лікарні.

Шлюз зачинився. Повітря повернулося. Тиск вирівнявся. Магнітні замки відпустили. Ліра стояла нерухомо, поки системи знімали зовнішнє випромінювання, пил, мікрочастинки й усе інше, що могло вбити людину вже після того, як вона вижила в основній дурості.

Коли внутрішні двері відчинилися, Нокс увійшла першою.

Вона не сказала нічого.

Просто підійшла й почала знімати фіксатори шолома.

— Сара…

— Мовчіть.

— Це наказ?

— Це прохання з погрозою. Ви вже знаєте формат.

Оро стояв за нею, дивлячись на контейнер зі стрижнями.

— Ви принесли всі три.

— Я старалася.

— Третій справді був під неправильним кутом. Я ненавиджу дизайнерів ще сильніше.

Докторка Тей підключила сканер.

— Сідайте.

— Я можу стояти.

— Мені байдуже, що ви можете. Мені цікаво, що ви не повинні.

Ліра сіла на лаву.

Шолом зняли.

Повітря станції здалося теплим, густим і надто людським. Вона раптом відчула запах металу, стерильного пластику, кави з чийогось термокухля й власного поту. Ніколи ще запах живого тіла не здавався таким принизливо прекрасним.

Тей світила їй у очі.

— Реакція зіниць нормальна. Нейронна активність підвищена. Гравітаційний слід є, але слабший, ніж після попереднього контакту. Ви плакали?

— У скафандрі? Технічно.

— Це відповідь “так”?

— Це відповідь “не починайте”.

Тей нічого не сказала, але позначила щось у планшеті.

Нокс стояла перед Лірою, схрестивши руки.

— Що сталося там?

Ліра подивилася на всіх.

Оро. Тей. Нокс. Кель біля дверей, блідий і мовчазний.

— Вона показала мені Лазар-Омегу. Більше, ніж раніше. Кая. Її каюту. Запуск. Першу самотність.

Оро тихо сказав:

— Першу самотність?

Ліра кивнула.

— Голод був потім. Спершу вона була сама. Без тіла. Без голосу. Без можливості перестати чути все, що сталося.

Кель опустив очі.

— І ми побудували біля неї курорт.

— Так.

Ніхто не пожартував.

Це було показово.

Нокс сіла поруч із Лірою.

— Вона порушила межу?

— Так.

— Навмисно?

Ліра довго мовчала.

— Ні. Але порушила.

— Це важливо.

— Знаю.

— Ви не зможете продовжувати, якщо вона не контролюватиме контакт.

— Знаю.

— І все одно ви її захищаєте в голосі.

Ліра повернула до неї голову.

— Я не захищаю. Я описую.

Нокс подивилася на неї так, ніби обидві знали, що це не вся правда.

Оро розірвав тишу:

— Вузол вимкнено. Щонайменше на цю добу ми не вибухнемо в цьому місці.

— Чудові новини, — сказала Ліра. — Дуже вузька, але приємна категорія.

Кель зробив крок ближче.

— Регулятори хочуть бачити стрижні.

Оро притис контейнер до грудей.

— Спершу я. Вони вчора ледь не забрали мій інструментальний набір як речовий доказ. Я більше їм не довіряю.

— Це офіційна відмова?

— Це інженерна образа.

Тей закрила сканер.

— Ліро, вам потрібен відпочинок. Справжній. Не три години на дивані. Не кава. Не шоколад від аномалії.

— Вона вже знає і про шоколад? — спитав Кель.

Нокс сухо сказала:

— На жаль, це стало частиною справи.

Оро підняв брову.

— Я досі вважаю, що це найменш тривожна форма залицяння з усіх, які були на станції. Один гість учора пропонував Мадам Нуль коштовності, щоб вона “захистила його інвестиції”.

Ліра повільно подивилася на нього.

— І?

— Ми евакуювали його подалі від вікон. І від здорового глузду, хоча це було складніше.

Нокс сказала:

— Ліро, йдіть у медичний блок.

— Через десять хвилин.

— Зараз.

— Мені треба поговорити з нею.

Усі замовкли.

Нокс дуже тихо сказала:

— Ні.

— Так.

— Вона щойно порушила межу.

— Саме тому.

Тей похитала головою.

— З медичного погляду це погана ідея.

— З усіх інших теж, — додала Нокс.

Ліра підвелася.

— Я не піду до скла. Не на балкон. Не на зовнішню оболонку. Просто залишусь тут. Якщо вона чує — відповість.

Оро пробурмотів:

— Люблю, коли люди кажуть “просто” перед дуже складними речами.

Ліра відійшла до маленького технічного вікна шлюзової зони. Через нього було видно лише вузьку смугу космосу й частину акреційного світла.

— Мадам.

Тиша.

— Еліан.

Світло за вікном ледь тремтнуло.

Нокс напружилася.

Ліра сказала:

— Ти порушила межу.

Голос Мадам Нуль прийшов не одразу.

Так.

— Більше так не роби.

Я не хотіла.

— Це не відповідь.

Пауза.

Більше так не зроблю без дозволу.

— Навіть якщо поле рветься. Навіть якщо тобі страшно. Навіть якщо пам’ять голодна.

Так.

Ліра відчула, як щось у ній повільно відпускає.

— Добре.

Ти сердишся.

— Так.

Але не пішла мовчки.

— Це не комплімент тобі. Це дисципліна конфлікту.

У тебе навіть образа має службовий протокол.

— А в тебе навіть вибачення має гравітаційні наслідки.

Мадам Нуль тихо засміялася.

Не весело.

Втомлено.

Я чекатиму, поки ти сама захочеш побачити решту.

— Можливо, я не захочу.

Захочеш. Але я чекатиму, щоб це було твоє.

Ліра не відповіла відразу.

Це було важливіше, ніж усі її жарти.

— Дякую.

Обережно, Ліро. Ти вдруге дякуєш чорній дірі. Це вже звичка.

— Не звикай до звички.

Пізно.

Голос зник.

Світло за вікном стабілізувалося.

Нокс підійшла до Ліри.

— Ви домовилися?

— Так.

— І ви їй вірите?

Ліра дивилася в космос.

— Я вірю, що вона старається.

— Це не те саме.

— Знаю.

— Але для вас зараз достатньо?

Ліра повернулася.

— Ні. Але це початок.

Нокс зітхнула.

— Ненавиджу початки. Вони завжди виглядають як проблема, яка ще не набрала повний зріст.

Оро підняв контейнер зі стрижнями.

— А я ненавиджу стрижні, встановлені під неправильним кутом. У кожного свої травми.

Тей вказала на двері.

— Медичний блок. Усі філософські травми обговорите після сканування.

Ліра здалася.

— Добре.

— Це було легко, — сказала Тей з підозрою.

— Я втомилася.

— Нарешті медичне диво.

У медичному блоці Ліру вклали в діагностичну капсулу й просканували так ретельно, ніби шукали не травми, а докази того, що вона все ще належить до людського виду.

Поки апарати тихо гули, вона дивилася на білу стелю й намагалася не думати.

Не виходило.

Перед очима знову й знову з’являлася Еліан у каюті з фотографією. Кай біля консолі. Світло запуску. Перша самотність. Не пафосна, не красива, не космічно-романтична, а жахливо проста: бути свідомою без рук, без шкіри, без можливості сказати «я тут» так, щоб хтось почув людину, а не аномалію.

Ліра зрозуміла, чому Мадам Нуль тягнулася до неї.

Це не робило її безпечною.

Не виправдовувало Кронна, Вейла, експерименти, зникнення, погрози, вторгнення.

Але пояснювало те, що найважче було визнати: чудовисько не завжди починається з бажання пожирати. Іноді воно починається з того, що тебе ніхто не почув, коли ти ще просив не про їжу, а про руку.

Докторка Тей стояла поруч із планшетом.

— Ви знову думаєте занадто голосно.

— Це медичний термін?

— Ні. Але я бачу ваш пульс.

— Що зі мною?

— Фізично — виснаження, мікрострес судин очей, підвищена нейронна активність, легке гравітаційне навантаження на вестибулярну систему. Нічого незворотного.

— А нефізично?

Тей подивилася на неї поверх планшета.

— Нефізично я лікарка, а не священниця. Але якщо коротко: вам треба перестати дозволяти космічним катастрофам ставати вашою особистою відповідальністю.

— Запишіть таблетками.

— Якби такі таблетки існували, людство було б значно менш драматичним.

Нокс сиділа в кутку. Вона не пішла, хоча робота чекала. Просто сиділа, пила каву й дивилася на двері так, ніби вони могли зрадити.

— Сара, — сказала Ліра.

— Що?

— Вам не треба мене охороняти в медичному блоці.

— Знаю.

— І?

— І я все одно тут.

Ліра ледь усміхнулася.

— Це теж дисципліна конфлікту?

— Ні. Це дружба. Не робіть із неї протокол, бо я пошкодую.

Ліра замовкла.

Слово «дружба» лягло між ними незручно й тепло. Ліра не любила такі слова. Вони створювали зобов’язання, які не можна було закрити звітом. Але сьогодні, після космосу без скла, воно звучало не загрозливо.

Просто незвично.

— Добре, — сказала вона.

Нокс глянула на неї.

— І це все?

— Я виснажена. Більше емоцій завтра.

— Приймається.

Тей завершила сканування.

— Вам потрібно спати щонайменше шість годин.

— Неможливо.

— Це не побажання.

— На станції досі регулятори, директори, нестабільні системи й чорна діра з проблемами меж.

— Саме тому.

Нокс піднялася.

— Я проконтролюю.

— Ви всі змовилися.

— Так, — сказала Нокс. — Без згоди ради директорів. Це робить змову етичною.

Ліра не втрималася й засміялася.

Цього разу сміх був легшим.

Не зовсім радісним. Але живим.

Її поселили не в службовому номері з панорамним вікном, а в маленькій медичній каюті без виду на Мадам Нуль.

Це було правильно.

І трохи образливо.

Ліра лежала на вузькому ліжку, вкрившись термоковдрою, і слухала тихий гул станції. Після зовнішньої оболонки навіть цей гул здавався інтимним. Доказом того, що навколо є стіни, повітря, люди, дурні правила й можливість комусь поскаржитися.

На столику біля ліжка стояла вода.

І одна цукерка.

Ліра довго дивилася на неї.

— Сара? — покликала вона.

З динаміка відповіла Нокс:

— Так?

— Ви залишили цукерку?

— Ні.

Пауза.

— Оро?

— Він би залишив записку з технічним жартом.

— Тей?

— Вона б залишила вітаміни й докір.

Ліра взяла цукерку.

На срібній обгортці не було напису.

Але вона знала.

— Вона обіцяла не лізти в голову, — сказала Нокс. — Не обіцяла не користуватися дронами.

— Це треба буде прописати в наступній угоді.

— У вас не буде наступної угоди.

Ліра мовчала.

Нокс зітхнула в динаміку.

— Ліро.

— Спіть, Саро.

— Це мала сказати я.

— Тоді скажіть.

— Спіть.

— Слухаюсь.

— Брехня.

— Професійна.

Нокс вимкнула зв’язок.

Ліра розгорнула цукерку.

Гіркий шоколад із сіллю.

Знову.

Вона з’їла половину. Другу половину поклала на столик. Це було дрібне, майже смішне рішення, але їй раптом стало важливо залишити щось не з’їденим одразу. Не прийняти повністю. Не відкинути повністю.

Межа.

Навіть у шоколаді.

Перед тим як заснути, вона почула голос Мадам Нуль. Дуже тихий. Такий, що міг бути сном.

Добраніч, маленька орбіто.

Ліра не відкрила очей.

— Без вторгнень.

Без.

— Без подарунків до ранку.

Жорстоко.

— Так.

Добре.

Пауза.

— Еліан?

Голос повернувся не одразу.

Так?

— Дякую, що відпустила.

Довга тиша.

Потім:

Дякую, що повернулася.

Ліра заснула.

За стінами медичної каюти станція продовжувала гудіти. Регулятори працювали з доказами. Нокс сварилася з охороною ради. Оро розбирав резонансні стрижні й, найімовірніше, ображав дизайнерів у трьох технічних діалектах. Кель давав свідчення. Тей писала медичний висновок, у якому, можливо, вперше в історії з’явилася фраза «пацієнтка потребує обмеження контактів із гравітаційно-свідомою аномалією».

А зовні, за шарами металу, скла, вакууму й невимовлених речей, Мадам Нуль висіла в темряві.

Вона була голодна.

Вона була небезпечна.

Вона була самотня.

Але цієї ночі вона не тягнулася до станції.

Вона чекала.

І для чорної діри, яка ще недавно плутала увагу з поглинанням, це було майже ніжністю.