Жінка, яку не варто наймати, якщо хочеш вижити

Мертвий імператор лежав у центрі мавзолею з таким виразом обличчя, ніби навіть після смерті був незадоволений якістю обслуговування.

Це дуже личило Його Вічній Величності Корвіну Третьому, Правителю Семи Спіралей, Переможцю Трьох Повстань, Покровителю Науки, Винищувачу Невдячних Колоній і людині, яка за життя наказала спорудити собі гробницю розміром із невелику провінцію. Мабуть, щоб після смерті ніхто не сплутав його з кимось скромним.

Мавзолей Корвіна висів над мертвою планетою Лісс-Омега, у зоні, яку офіційно називали Меморіальним поясом Імперської Слави. Неофіційно — кладовищем дуже дорогих помилок. Тут, у холодній орбіті, оберталися гробниці правителів, адміралів, святих, зрадників, реформаторів і тих, хто встиг перемогти у громадянській війні достатньо рано, щоб переписати власну біографію.

Кожен мавзолей був окремим пам’ятником нарцисизму. Один мав форму кришталевого дракона. Інший — плакучої богині. Третій являв собою гігантську золоту руку, що тягнулася до зірок, хоча похований у ній монарх за життя тягнувся переважно до чужих планет, молодих коханців і податкових пільг.

Але мавзолей Корвіна Третього був найогиднішим у своїй величі.

Він нагадував чорну корону, складену з базальтових шпилів, силових арок і бронзових статуй, які зображали імператора в різних позах перемоги. Корвін на коні. Корвін із мечем. Корвін із книгою законів. Корвін благословляє дітей. Корвін милосердно приймає капітуляцію цілої цивілізації, яку за годину після цього все одно стерли з карти, бо милосердя в імперській політиці часто означало “ми вас уб’ємо, але з музикою”.

У центральній залі мавзолею панувала тиша, дорога й неприродна. Така тиша буває лише там, де люди витратили непристойну кількість грошей, щоб навіть пил боявся падати без дозволу.

На стінах рухалися голографічні фрески. Вони показували славне життя Корвіна: його коронацію, перемоги, промови, дипломатичні шлюби, церемонії милосердя, урочисті страти ворогів держави. Усі обличчя на фресках були красиві, чисті, шляхетні. Навіть ті, кого вели на смерть, виглядали так, ніби вдячні за можливість бути частиною історичного моменту.

Історія взагалі любила гарний ракурс.

Посеред зали, на підвищенні з чорного мармуру, стояв саркофаг. Сам Корвін лежав під прозорим полем стазису, не розкладаючись уже чотири століття. Його шкіра була блідою, губи тонкими, руки складені на грудях. На пальцях — персні з гравітаційними діамантами. На голові — церемоніальна корона. На шиї — маленький темний артефакт у формі ока.

Саме за ним і прийшла Еліана Рут.

Вона стояла на верхній галереї, притиснувшись спиною до холодної колони, і дивилася вниз із виразом людини, яка вже встигла образити покійного подумки й тепер підбирає формулювання для вголос.

— Непогано, — прошепотіла вона. — Навіть після смерті чоловік примудрився займати забагато місця.

Її голос ледь торкнувся повітря. Системи безпеки не відреагували. Вони були налаштовані на крики, вибухи, невірні біометричні сигнатури, незаконне наближення до саркофага й образи на адресу імператора, вимовлені на офіційних мовах. Еліана сказала фразу старим портовим діалектом із прикордоння. Охоронні протоколи, створені імперськими лінгвістами, не вважали його мовою. Швидше шкідливою звичкою.

На ній був тонкий чорний костюм із адаптивної тканини, що поглинала світло й підлаштовувалася під температуру довкілля. Він облягав тіло так щільно, ніби був не одягом, а співучасником. На стегні — плазмовий пістолет. На зап’ястях — браслети злому. У волоссі — шпилька з монониткою, якою можна було або відкрити старий замок, або розрізати артерію. Еліана цінувала речі, що мали більше одного призначення. Особливо якщо одне з них було непристойно ефективним.

Її обличчя було спокійним. Надто спокійним для людини, яка незаконно проникла в гробницю мертвого тирана, оминула дванадцять бойових дронів, три квантові пастки, одну психометричну завісу і статую, що намагалася прочитати їй лекцію про велич імперії.

Статуї вона відключила голосовий модуль.

Велич імперії стала значно приємнішою в тиші.

Еліана торкнулася браслета на зап’ясті. На її внутрішній лінзі розгорнулася схема зали. Червоні лінії охоронних променів, сині точки сенсорів, золотий контур стазисного поля, пульсуюча чорна мітка артефакту.

Око Мертвого Сонця.

Назва була драматична, як і все, що любили імператори. Насправді артефакт був стародавнім навігаційним ключем, створеним цивілізацією, яка зникла задовго до того, як люди навчилися брехати з парламентської трибуни. За легендами, він відкривав шлях до зоряних сховищ. За документами — був священною реліквією дому Корвіна. За оцінкою чорного ринку — коштував стільки, що Еліана могла б купити собі новий корабель, дві маленькі станції й, можливо, одного пристойного юриста.

Юрист був найменш реалістичним пунктом.

Вона ступила на вузьку балку над залою. Під ногами — шістдесят метрів порожнечі, мармурова підлога й саркофаг із мертвим самодержцем. Над головою — купол, за яким світили холодні зорі Меморіального поясу. Далеко внизу повільно рухався патрульний дрон, блискучий, гладкий, озброєний і, судячи з траєкторії, такий самовдоволений, наскільки може бути машина, створена людьми з бюджетом і комплексом бога.

Еліана дочекалася, поки дрон поверне сенсорний блок.

Потім стрибнула.

Вона падала мовчки, обертаючись у повітрі. За мить до удару активувала гравітаційний гак. Поле підхопило її тіло, загальмувало падіння, м’яко опустило на підлогу за колоною. Жодного звуку. Жодного сигналу. Лише легкий рух чорної тканини й тихий подих.

Вона випросталася.

— Вітаю, Корвіне, — сказала до саркофага. — Виглядаєш краще, ніж за життя. Менше говориш.

Імператор, на диво, не відповів.

Еліана підійшла до першого шару охорони. Повітря перед саркофагом мерехтіло ледве помітною сіткою — молекулярний різак. Невидимий для ока, миттєвий для тіла. Доторкнешся — і тебе наріжуть на такі акуратні частини, що судмедексперт зможе скласти з тебе естетичну мозаїку.

Вона витягла з рукава тонкий диск, кинула його в повітря. Диск завис, розгорнувся квіткою з чорних пелюсток і почав випромінювати хибні сигнали. Сітка здригнулася. На кілька секунд її контур став видимим.

— Гарна робота, — прошепотіла Еліана. — Хто б тебе не проєктував, він був параноїком, естетом і, вочевидь, самотнім чоловіком.

Вона пройшла між лініями поля, вигинаючись з точністю танцівниці й холодністю хірурга. Один промінь ковзнув біля її шиї. Інший — за кілька міліметрів від стегна. Третій мало не торкнувся грудей. Еліана зупинилася, повернула голову до сенсора в стелі й усміхнулася.

— Не нахабній.

Сенсор мовчав. Але якби мав сором, почервонів би.

За першим шаром був другий — біометричний. Він вимагав генетичного коду імператорської лінії. Еліана дістала маленьку капсулу з кров’ю. Не своєю. Один із далеких нащадків Корвіна вчора програв її в карти, не знаючи, що саме програв. Точніше, він думав, що програв лише фамільний перстень і дуже соромну ніч у приватному салоні. Еліана вважала це чесною угодою: він отримав незабутній досвід, вона — кров, доступ до мавзолею й ще одне підтвердження, що аристократів надто легко дурити, якщо дивитися їм в очі й говорити нижчим голосом.

Вона ввела кров у сканер.

Система подумала.

Потім прийняла.

— Ось бачиш, Корвіне, — сказала Еліана. — Твоя родина досі відчиняє двері незнайомим жінкам. Традиції живуть.

Стазисне поле над саркофагом тихо зашипіло й стало прозорішим.

Саме в цю мить за її спиною клацнув запобіжник.

— Руки вгору, — сказав чоловічий голос. — Повільно.

Еліана заплющила очі на одну секунду.

Не від страху.

Від роздратування.

— Справді? — спитала вона, не обертаючись. — Саме зараз?

— Я сказав руки вгору.

— Так, я чула. Просто оцінюю драматургію. Дуже банально. Пістолет у спину, наказ, пауза для напруги. Ти сам це придумав чи охоронна академія видає методичку?

— Обернися.

— А “будь ласка”?

— Обернися, будь ласка.

Еліана всміхнулася.

Голос був молодий. Надто впевнений. І не зовсім байдужий. Це добре. Байдужих важче ламати. Впевнених — приємніше.

Вона повільно підняла руки й обернулася.

Охоронець стояв за чотири кроки від неї. Високий, темноволосий, з прямими плечима й обличчям людини, яка ще вірить у правила, але вже починає підозрювати, що правила не завжди вірять у нього. На ньому була парадна броня Меморіальної варти: чорна з бронзовими вставками, з гербом імператора на грудях. У руках — імпульсна гвинтівка, направлена точно в центр її тіла.

Гарний.

Шкода.

— Новенький? — спитала Еліана.

— Це не має значення.

— Має. Досвідчений охоронець уже стріляв би або кликав підмогу. Ти робиш третю, найромантичнішу помилку.

— Яку?

— Розмовляєш зі мною.

Його щелепа напружилася.

— Ти Еліана Рут.

— Залежить від того, хто питає.

— Тебе розшукують у дванадцяти секторах.

— Наклеп. У чотирнадцяти. Дванадцять — це старі дані, і мені прикро за якість вашої розвідки.

Його очі на мить змінилися. Не страх. Цікавість. Вона завжди приходила першою. Потім обережність. Потім хтось уже лежав зв’язаний, роззброєний або закоханий, залежно від настрою Еліани.

— Ти проникла в імператорський мавзолей, — сказав він.

— Так.

— З метою крадіжки священної реліквії.

— Ні.

Він здивувався.

— Ні?

— З метою професійної реставрації ринку старожитностей. Реліквія занадто довго лежить на одному місці. Їй потрібне свіже повітря, нові власники, чорний аукціон і трохи поваги до ліквідності активів.

— Ти знущаєшся.

— Трохи. Але це природна реакція на людей, які охороняють прикраси мертвого диктатора й називають це службою високій моралі.

Охоронець зробив крок ближче.

— Руки вище.

Еліана підняла руки ще трохи. Рух натягнув тканину костюма на її тілі, і погляд охоронця мимоволі здригнувся. Дуже швидко. Майже непомітно. Але Еліана жила на таких дрібницях. Вони були щілинами в броні.

— Як тебе звати? — спитала вона.

— Мовчи.

— Невдале ім’я. Батьки тебе не любили?

— Кай.

— О, значно краще. Кай, ти виглядаєш як людина, що ще не зовсім зіпсована системою. Це тимчасово, звісно, але чарівно.

— На коліна.

Еліана повільно нахилила голову.

— Обережніше з наказами, Каю. У деяких контекстах вони звучать майже цікаво.

Він почервонів. Ледь-ледь. Досить, щоб вона вирішила: так, новенький.

— На коліна, — повторив він жорсткіше.

— Я б не радила.

— Чому?

— Бо якщо я стану на коліна, ти підійдеш ближче. Якщо ти підійдеш ближче, я заберу в тебе гвинтівку. Якщо я заберу в тебе гвинтівку, ти опинишся на підлозі. А якщо ти опинишся на підлозі, нам обом доведеться визнати, що ця сцена має набагато більш двозначний вигляд, ніж дозволяє службовий статут.

Кай затиснув гвинтівку міцніше.

— Ти багато говориш.

— Це тому, що стріляти зараз неввічливо. Ми ж у мавзолеї. Мертві люблять тишу, хоча деяким із них вона пасувала б ще за життя.

— Досить.

Він зробив ще один крок.

Еліана зітхнула.

— Я попереджала.

Її ліва рука різко впала вниз. Браслет випустив мікроімпульс, який ударив по сенсорах гвинтівки. Зброя клацнула й на пів секунди втратила стабілізацію. Кай натиснув на спуск, але постріл пішов убік, врізався в статую Корвіна з книгою законів і відбив їй голову.

— О, — сказала Еліана. — Нарешті правова реформа.

Кай кинувся на неї.

Він був швидкий. Добре тренований. Сильний. Саме настільки, щоб бути небезпечним для більшості людей і недостатньо, щоб бути небезпечним для Еліани Рут.

Вона ухилилася від першого удару, ковзнула під його рукою, ліктем ударила в ребра, коліном — у стегно, розвернулася й перехопила ремінь гвинтівки. Кай спробував втримати її, але вона вже була занадто близько. Від неї пахло озоном, металом і чимось теплим, ледь солодким. Він на мить відчув її дихання біля своєї щоки.

— Погана новина, — прошепотіла вона. — Ти справді милий.

Потім вдарила його лобом у перенісся.

Кай похитнувся. Еліана підбила йому ноги. Він упав на мармурову підлогу, гвинтівка відлетіла вбік. Вона сіла йому на груди, притиснувши ніж до горла. Її обличчя було зовсім близько. Очі темні, спокійні, смішливі.

— А тепер, Каю, ми переходимо до навчальної частини.

Він дихав важко. У носі була кров. Погляд лютий, але живий.

— Ти не втечеш.

— Усі це кажуть. Потім я тікаю, і в них починається складний період самоаналізу.

— Підмога вже йде.

— Звісно. Саме тому нам треба діяти швидко. Бачиш, як ми гарно працюємо в команді?

Вона витягла з кишені тонку стрічку. За кілька секунд руки Кая були зв’язані за спиною. Ще за кілька — він опинився прив’язаний до саркофага Корвіна Третього, сидячи на підлозі в дуже незручній, але, на думку Еліани, історично справедливій позі.

— Ти прив’язала мене до імператора, — видихнув він.

— Не дякуй. Це найближчий контакт із владою, який не закінчиться для тебе моральним розкладом. Сподіваюся.

— Ти хвора.

— Ні, просто в мене алергія на авторитарну архітектуру.

Вона повернулася до саркофага. Стазисне поле вже було достатньо слабким. Еліана нахилилася над мертвим імператором.

Корвін лежав нерухомо. Його обличчя було збережене ідеально. Навіть вії. Навіть самовдоволення. Смерть забрала в нього імперію, але не змогла забрати пиху. Можливо, пиха була імплантована глибше за органи.

— Вибач, старий, — сказала Еліана. — Тобі воно вже не потрібно. А мені треба платити за пальне, ремонт, хабарі й власні погані рішення.

Вона простягнула руку до артефакту.

Око Мертвого Сонця було холодним. Чорний камінь у металевій оправі, гладкий, майже живий на дотик. Коли її пальці торкнулися його, всередині артефакту промайнув червоний вогник. Наче зіниця відкрилася.

На мить залу затопив шепіт.

Не людський.

Старий.

Далекий.

Еліана завмерла.

У шепоті не було слів, але було відчуття простору — безмежного, темного, зоряного. Вона побачила чорні ворота між туманностями. Побачила карту, викарбувану не на металі, а в самій гравітації. Побачила сонце, яке дивилося на неї з клітки.

Ні.

Не сонце.

Зірку.

Втомлену.

Живу.

Її серце вдарило сильніше.

Потім усе зникло.

— Ти це відчула? — тихо спитав Кай.

Еліана повільно стиснула артефакт у долоні.

— Я відчула, що мені варто брати більший гонорар.

У цей момент сигналізація нарешті прокинулася.

По залі вдарило червоне світло. Статуї заговорили всі разом, але через пошкоджений модуль звучали так, ніби імперія страждала від колективного заїкання. Дрони активувалися. Двері почали блокуватися.

— Незаконне вилучення священного об’єкта, — оголосила система. — Порушник буде нейтралізований.

— Священного, — фиркнула Еліана. — Як зручно. Усе, що не хочуть втратити багаті, рано чи пізно стає священним.

Вона сховала артефакт у грудний контейнер костюма. Кай подивився на неї з підлоги.

— Розв’яжи мене.

— Ні.

— Дрони мене вб’ють.

— Вони запрограмовані захищати імператорську кров і чинних службовців.

— Я службовець.

— Отже, виживеш. Бачиш? Держава вперше стала тобі корисною.

Перший дрон вилетів із бічного коридору. Еліана підняла гвинтівку Кая і вистрілила. Постріл влучив у сенсорний блок. Дрон врізався в голографічну фреску, на якій Корвін милосердно приймав капітуляцію, і вибухнув просто на його намальованому обличчі.

— Уже вдруге за вечір ти покращуєш імперське мистецтво, — сказала вона Каю. — Пишайся.

Вона побігла.

Другий дрон відкрив вогонь. Промені розрізали повітря за її спиною, випалюючи на мармурі чорні шрами. Еліана ковзнула під променем, перекинулася через уламок статуї, кинула мікрогранату в арку. Вибух був невеликий, але точний. Частина стелі обсипалася, перекривши дронам лінію вогню.

— Рут! — крикнув Кай.

Вона озирнулася.

Він сидів прив’язаний до саркофага, з кров’ю на губі й таким роздратованим обличчям, що міг би зійти за молодого чиновника після першого контакту з реальністю.

— Що? — крикнула вона.

— Лівий коридор замінований!

Еліана подивилася на лівий коридор. Саме туди вона збиралася бігти.

— Чому ти мені допомагаєш?

— Бо якщо ти там вибухнеш, артефакт можуть пошкодити!

— Романтика померла, навіть не народившись.

— Правий коридор веде до сервісного шлюзу!

Вона усміхнулася.

— Дякую, Каю. Якщо виживеш, подумай про кар’єру поза мавзолеєм. У тебе талант до поганих рішень.

— Розв’яжи мене!

— Не можу. Це зіпсує композицію.

Вона побігла праворуч.

Сервісний коридор був вузький, темний і явно не призначений для людей, які крадуть імператорські реліквії під час активної тривоги. Отже, цілком підходив. Позаду ревли дрони. Попереду блимали аварійні лампи. Зі стін вискакували старі турелі, але браслет Еліани збивав їхні протоколи швидше, ніж вони встигали вирішити, чи достатньо вона небезпечна для смерті.

Вона вбігла до технічного ліфта. Двері почали зачинятися, але між ними просунулася механічна лапа дрона. Еліана витягла шпильку з волосся, розгорнула мононитку й одним рухом відрізала лапу. Двері зімкнулися.

Ліфт рвонув униз.

Еліана притулилася спиною до стіни й нарешті дозволила собі вдихнути.

— Отже, — сказала вона до себе, — звичайна ніч. Грабниця, імператор, милий охоронець, галюцинація про живу зірку. Треба менше пити з аристократами.

Артефакт у контейнері був теплий.

Це її не потішило.

Речі, вкрадені з могил, не мали бути теплими. Теплими мали бути кава, постіль після вдалої ночі й труп ворога, якщо ти дуже поспішаєш. Стародавні реліквії повинні лежати холодно, мовчки й без натяків на космічні видіння.

Ліфт зупинився різко.

Двері відчинилися в ангар.

Її корабель стояв за прозорим силовим бар’єром — невеликий, обтічний, темно-сірий, із подряпаним корпусом і характером старої кішки, яка пережила три пожежі й тепер ненавидить усіх. Називався він “Сорокова вдова”. Назва була не романтична, зате чесна: тридцять дев’ять попередніх власників корабля померли за дивних обставин. Еліана вважала, що це не прокляття, а суворий відбір.

Біля трапа на неї чекав дроїд.

Він мав форму невеликої металевої кулі з двома маніпуляторами, одним окуляром-сенсором і голосом старого бухгалтера, якому набридло жити.

— Ви запізнилися на шість хвилин, — сказав дроїд.

— Я теж рада тебе бачити, Нокс.

— За шість хвилин вартість страхового ризику зросла на двадцять три відсотки.

— У нас немає страховки.

— Саме тому ризик такий образливий.

Позаду загуркотіли двері. У коридорі спалахнули червоні вогні.

— Запускай двигуни, — сказала Еліана.

— Вони вже запущені. Я не поділяю вашої пристрасті до героїчних затримок.

— Це не пристрасть. Це стиль.

— Стиль — це коли не стріляють.

— Нудне визначення.

Вона кинулася до корабля. Силовий бар’єр перед ангаром почав закриватися. Нокс відкрив трап. Еліана заскочила всередину саме тоді, коли перші охоронці вбігли в ангар.

— Зупиніться! — крикнув хтось.

— Оригінально, — сказала вона.

Корабель відірвався від підлоги. Промені вдарили по корпусу. “Сорокова вдова” здригнулася й ображено завила двигунами.

— Нам пробили лівий стабілізатор, — повідомив Нокс.

— Наскільки погано?

— За шкалою від “дрібна незручність” до “читати молитву” ми на рівні “пишіть заповіт, але без пафосу”.

— Я не пишу заповітів. Люди починають сваритися за мої речі ще до смерті.

Корабель рвонув крізь ангарний шлюз. Силовий бар’єр не встиг повністю відкритися. Корпус зачепив край поля, і по всій кабіні пробігла синя іскра. Еліана впала в крісло пілота, схопила кермо й повела корабель вниз, під орбітальну конструкцію.

Позаду мавзолей Корвіна Третього розкрив оборонні системи. З чорних шпилів висунулися гармати.

— Вони стрілятимуть по власній святині? — спитала Еліана.

— Судячи з наведення, святиня має ширші погляди на самопошкодження, ніж ми сподівалися, — відповів Нокс.

Перший залп пройшов над кораблем. Другий ударив збоку, змусивши “Вдову” піти в неконтрольований крен. Еліана вилаялася так, що Нокс на секунду вимкнув етичний фільтр, аби не травмувати власну мовну систему.

Вона кинула корабель у мертвий уламковий пояс навколо Лісс-Омеги. Камені, старі супутники, фрагменти похоронних платформ і замерзлі частини колишніх бойових станцій закрутилися навколо. Мавзолей стріляв, але його гармати не могли вести точний вогонь крізь щільні уламки.

— Тримай курс на тінь планети, — сказала Еліана.

— З лівим стабілізатором це буде складно.

— Складно — це коли ти прокидаєшся поруч із чоловіком, який пам’ятає твоє справжнє ім’я.

— Дякую, що знову надали мені небажаний соціальний контекст.

Корабель пірнув між двома уламками. Один зачепив праве крило. Сигнали тривоги завили ще голосніше.

— Нокс.

— Так?

— Вимкни сирену.

— Але ми в небезпеці.

— Я знаю. Саме тому не хочу, щоб мені про це кричала техніка.

Сирена стихла.

Настала майже приємна тиша, якщо не рахувати тріску корпусу, далеких вибухів і того факту, що їх намагалася вбити гробниця людини, яка давно мала б обмежитися неприємним запахом історії.

Еліана вивела корабель у тінь мертвої планети. Мавзолей лишився позаду, сяючи чорним силуетом на тлі зірок. За кілька секунд “Сорокова вдова” увійшла в маскувальний режим. Світло в кабіні пригасло.

Нокс завис біля її плеча.

— Рівень переслідування знизився. Імовірність виживання зросла до сорока одного відсотка.

— Ти завжди такий щедрий після побачень?

— Якщо це було побачення, я розумію, чому органічні види вимирають.

Еліана відкинулася в кріслі й витягла артефакт.

Око Мертвого Сонця лежало на її долоні. Чорне. Гладке. Тепле. У центрі ледь тлів червоний вогник, схожий на зіницю істоти, яка удає неживу виключно з тактичних міркувань.

— Скануй, — сказала вона.

Нокс підлетів ближче. З його корпусу висунулися тонкі промені.

— Матеріал невідомий. Вік — поза стандартною шкалою. Енергетичний підпис нестабільний. Артефакт, імовірно, небезпечний.

— Ти кажеш це про все, що дорожче за наш корабель.

— Усе, що дорожче за наш корабель, зазвичай має охорону, прокляття або колишнього власника з флотом.

— Корвін мертвий.

— Його мавзолей був доволі активним для скорботної архітектури.

Еліана покрутила артефакт між пальцями. На мить їй здалося, що він пульсує в такт її серцю. Це було неприємно. Вона не любила, коли речі виявляли надмірну інтимність без переговорів.

— Знайди покупця, — сказала вона.

— У нас уже є попередній замовник.

— Я знаю. Але попередній замовник платить недостатньо.

— Він запропонував суму, достатню для купівлі малого супутника.

— Саме так. Малого. Я не ризикувала шиєю за нерухомість без атмосфери.

Нокс помовчав.

— На вашому місці я б не порушував домовленість із домом Арк-Веллор.

— На моєму місці ти б давно продав себе на запчастини, щоб уникнути емоційного навантаження.

— Це несправедливо. Я регулярно про це думаю.

Еліана всміхнулася, але усмішка швидко згасла.

Перед очима знову промайнуло видіння. Золота зірка в клітці. Жіноче обличчя в капсулі. Міра. Її сестра. Її мертва сестра.

Офіційно мертва.

Еліана ненавиділа слово “офіційно”. Воно завжди означало, що хтось впливовий уже підготував брехню, печатку й людей, які змушуватимуть тебе її прийняти.

Міра зникла сім років тому.

Тоді Еліана ще працювала дипломаткою в прикордонній місії Конфедерації. Вона носила білі костюми, говорила ввічливі фрази й намагалася переконати себе, що система гнила не вся, а лише частково, місцями, у межах історичного компромісу. Молодість має багато вад. Оптимізм — одна з найнебезпечніших.

Міра була лікаркою на транспортному вузлі Тал-Ор. Після аварії їй повідомили: вибух, розгерметизація, тіла не знайдено, співчуваємо вашій втраті, ось компенсаційний сертифікат, ось брошура про переживання горя, будь ласка, оцініть якість роботи кризового центру від одного до п’яти.

Еліана тоді ледь не вбила чиновника голими руками.

Не за смерть Міри.

За брошуру.

Потім були роки пошуків. Архіви. Хабарі. Погрози. Коханці, які мали доступ до баз даних. Вороги, які мали доступ до ще кращих баз. Сліди обривалися. Документи зникали. Свідки раптово ставали мертвими, побожними або підвищеними на посаді.

Зрештою Еліана зрозуміла просту річ: якщо Конфедерація так старається довести, що Міра померла, значить, правда дихає десь дуже глибоко під землею.

А тепер стародавній артефакт показав їй обличчя сестри.

— Нокс, — сказала вона тихо.

Дроїд завис нерухомо.

— Так?

— Перевір усі згадки про Останню Зірку, Провідників, реакторні інтерфейси й ім’я Міра Рут у закритих витоках за останні сім років.

— Це займе час і порушить щонайменше тридцять два закони.

— Я сказала щось нове?

— Ні. Просто намагаюся зберегти ілюзію, що ми іноді обговорюємо етику.

— Ми обговорюємо виживання.

— У вашому виконанні ці поняття дивно схожі на злочини.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— Усе залежить від інтонації.

Нокс підключився до тіньових мереж. Еліана тим часом задала кораблю курс на портову станцію Вельт-9 — стару торгову платформу на межі трьох юрисдикцій. Саме такі місця вона любила: достатньо законні, щоб там продавали каву, достатньо незаконні, щоб там продавали все інше.

“Сорокова вдова” увійшла в гіперстрибок.

Зорі розтягнулися в довгі білі рани.

Корабель зник.

Вельт-9 зустрів її запахом пального, дешевих спецій, перегрітих кабелів і морального занепаду середньої якості.

Станція була побудована ще за часів старих торгових війн і відтоді пережила шість облого, дві приватизації, один культ машинного спасіння та ремонт, який, судячи з усього, так і не почався. Її зовнішнє кільце оберталося нерівно. Рекламні голограми блимали. На стикувальних доках стояли кораблі контрабандистів, дипломатів, паломників, найманців, утікачів і людей, які називали себе незалежними підприємцями, бо слово “пірат” погано виглядало в податковій формі.

Еліана любила Вельт-9.

Тут ніхто не питав зайвого. А якщо питав, то швидко дізнавався, скільки коштує відповідь і чому деякі питання краще залишати у стані філософської невизначеності.

Вона зайшла до бару “Порожній німб” за годину після посадки.

Бар був темний, тісний і претендував на вишуканість, хоча в кутку стояв автомат із синтетичними креветками, який одного разу намагався задушити клієнта щупальцем. Власник пояснював це “автентичністю морської атмосфери”.

За столами сиділи істоти з десятка систем. У повітрі плавали дим, музика й дрібні дрони-офіціанти. На сцені співала жінка з блакитною шкірою й голосом, схожим на ніж, загорнутий у оксамит. Її пісня була про кохання, смерть і неоплачений рахунок. Три головні сили цивілізації.

Еліана сіла в дальньому кутку.

Вона змінила костюм на темно-вишневу сукню з високим розрізом, який був достатньо пристойним для громадського місця й достатньо небезпечним для людей зі слабкою концентрацією. На плечах — коротка чорна куртка. Волосся зібране недбало. На губах — темний блиск. Пістолет — під столом, прикріплений до магнітної пластини. Ніж — у чоботі. Ще один ніж — там, де його ніхто не мав шукати без попередньої згоди й дуже серйозних намірів.

До неї підсів чоловік із синтетичним оком.

— Ти принесла товар? — спитав він.

Це був посередник дому Арк-Веллор. Звали його Сайр. Він мав обличчя людини, яка багато бачила, мало любила й занадто часто виживала. Еліана йому майже довіряла. У її системі координат це означало, що вона ще не стріляла в нього без крайньої потреби.

— Можливо, — сказала вона.

— Ти або принесла, або ні.

— Як нудно ти дивишся на Всесвіт.

— Мій клієнт чекає.

— Нехай почекає. Очікування формує характер. Аристократам це корисно, у них із характером завжди дефіцит.

Сайр нахилився ближче.

— Кажуть, ти влаштувала інцидент у мавзолеї Корвіна.

— Наклеп.

— Відбила голову статуї, викрала реліквію, пошкодила охоронний сектор і залишила вартового прив’язаним до саркофага.

— О. Тоді не наклеп. Просто неповний опис. Я ще образила імператорську архітектуру.

— Вартовий вижив.

— Я на це розраховувала.

— Він подав рапорт.

— Сподіваюся, згадав мою кращу сторону.

— Він написав, що ти “психологічно дестабілізувала його виконання службових обов’язків”.

Еліана повільно всміхнулася.

— Яка ніжна формулювання.

Сайр поклав на стіл маленький чорний кейс.

— Оплата. Як домовлялися.

— Домовленості змінюються.

Він застиг.

— Еліано.

— Сайре.

— Не роби цього.

— Ти навіть не знаєш, що саме.

— Знаю. Ти хочеш більше грошей або вже знайшла причину не продавати артефакт.

— Обидва варіанти роблять мене цікавішою.

— Обидва варіанти роблять тебе мертвою.

Вона взяла келих, який приніс дрон, і зробила ковток.

— Мене вже багато разів робили мертвою. Папери в Конфедерації, здається, досі не можуть домовитися.

Сайр знизив голос.

— Дім Арк-Веллор не любить, коли його обманюють.

— Ніхто не любить. Просто не всі можуть дозволити собі флот.

— Вони знайдуть тебе.

— Усі мене знаходять. Потім зазвичай шкодують.

— Ти не розумієш. Цей артефакт потрібен не для колекції. Навколо нього вже рухаються великі люди.

— Великі люди — це маленькі люди з кращою охороною.

— І довшою пам’яттю.

— Ні, Сайре. Довга пам’ять у тих, кого вони закопали.

Він замовк.

Еліана поставила келих на стіл.

— Я затримаю товар до уточнення ціни й призначення.

— Ти не маєш такого права.

— Мене це завжди зворушує. “Не маєш права”. Скільки трагедій починалося з цієї фрази, сказаної людям, які вже тримали ніж.

Сайр довго дивився на неї.

— Тобі треба тікати.

— Я щойно сіла.

— Не від мене.

Еліана ледь помітно змінила позу. Рука опустилася ближче до краю столу.

— Хто?

— Тут люди Конфедерації. І ще хтось. Не з прикордоння. Дуже чисті костюми, дуже дорогі обличчя, дуже мало страху.

— Найгірший тип.

— Вони питали про тебе.

— Багато хто питає про мене. Це моя проклята харизма.

— Один із них назвав Міру.

Світ навколо звузився.

Музика стала далекою. Голоси — глухими. Світло — надто різким.

Еліана не ворухнулася. Лише погляд змінився. Сайр це побачив і відсунувся на кілька сантиметрів. Розумний чоловік.

— Що саме він сказав? — спитала вона.

— Що якщо Еліана Рут хоче дізнатися правду про Міру, їй варто прийняти запрошення.

— Чиє?

Сайр кивнув у бік другого поверху бару.

На балконі, за прозорою перегородкою, сидів чоловік.

Еліана помітила його не одразу. Це вже було поганим знаком. Вона помічала небезпеку, як інші люди помічають погану погоду. А цей чоловік сидів так спокійно, ніби небезпека була не навколо нього, а в ньому самому й давно влаштувалася з келихом.

Високий. Темноволосий. У темному костюмі без жодної зайвої прикраси, але з тією непристойною якістю тканини, яка кричала про гроші голосніше за будь-яке золото. Обличчя красиве, різке, майже надто правильне. Такі обличчя мали або спадкові аристократи, або професійні вбивці, яким дуже пощастило з генетикою. Його очі були світлі, холодні й уважні.

Він підняв келих у легкому привітанні.

Еліана не відповіла.

— Хто це? — спитала вона.

— Каель Варн, — сказав Сайр.

Ім’я було знайоме.

Звісно, було.

Дім Варнів колись володів половиною військових верфей внутрішнього кільця, потім втратив офіційний вплив, потім знову його отримав, але вже через банки, шлюбні союзи й приватні армії. Каель Варн вважався тіньовим спадкоємцем родини, людиною без посади, але з доступом до дверей, які для інших навіть не існували.

Про нього говорили багато.

Що він убив старшого брата на дуелі. Що спокусив консульську радницю й витягнув із неї коди до дипломатичного архіву. Що фінансував повстанців, а потім продав їхнім ворогам зброю. Що ніколи не бреше, бо правда в його устах зазвичай завдає більшої шкоди.

Еліана ненавиділа таких чоловіків наперед.

Це економило час.

— Він красивий, — сказала вона.

Сайр кліпнув.

— І це все?

— Ні. Це перша ознака проблеми. Красиві чоловіки з родоводом зазвичай небезпечніші за бойових дронів. Дрони хоча б не вдають, що в них є душа.

— Він хоче говорити.

— Усі хочуть.

— Він знає про Міру.

Еліана подивилася на балкон.

Каель Варн дивився на неї так, ніби вони вже давно ведуть розмову, просто вона ще не почула перших слів. Його усмішка була майже непомітною. Не зухвалою. Не теплою. Радше запрошенням до гри, у якій правила напишуть кров’ю після першого раунду.

— Скажи йому, — промовила Еліана, — що якщо це пастка, я розчарована банальністю.

— Сама скажеш.

Сайр підвівся.

— Я не залишаюся?

— Ні.

— Це може бути небезпечно.

— Сайре, якщо в барі, де автомат із креветками має кримінальне минуле, на мене чекає аристократ із таємницею про мою мертву сестру, то “може бути небезпечно” — це вже не попередження. Це афіша.

Він зітхнув і пішов.

Еліана допила келих, підвелася й рушила до сходів.

Дорогою вона відчула на собі погляди. Звичайні. Хижі. Цікавляться ціною, шансами, ризиками. Вона звикла. Чоловіки, жінки, істоти з більшою кількістю очей — усі дивилися на неї так, ніби намагалися вирішити, чи вона здобич, загроза або запрошення. Найрозумніші швидко розуміли: так.

На балконі було тихіше.

Каель Варн підвівся, коли вона підійшла. Гарний жест. Старомодний. Небезпечний. Чоловіки, які пам’ятали етикет, часто пам’ятали й способи вбивства, що вважалися мистецтвом.

— Еліана Рут, — сказав він.

Його голос був низький, м’який, із легкою хрипотою. Голос, створений для переговорів, погроз і фраз, після яких люди робили дурниці в напівтемряві.

— Каель Варн, — відповіла вона. — Ви виглядаєте саме так, як має виглядати погана ідея з родоводом.

Він усміхнувся.

— Мені казали, що ви пряма.

— Ні. Просто в мене немає часу на декоративну брехню.

— Сідайте.

— Я постою.

— Боїтеся?

— Оцінюю, з якого кута найзручніше стріляти.

— І?

— Ви сіли спиною до стіни, тримаєте праву руку вільною, лівою показуєте келих, але насправді прикриваєте доступ до внутрішньої кишені. Під столом, імовірно, силовий екран. На даху навпроти — стрілець. У барі внизу — ще двоє ваших. Висновок: ви або дуже обережні, або дуже хочете справити враження.

Каель нахилив голову.

— А справив?

— Я ще не позіхнула.

— Значить, маю шанс.

— Не плутайте шанс із відстрочкою.

Він показав на крісло.

— Про Міру краще говорити сидячи.

Це було влучання.

Еліана сіла.

Не тому, що він попросив. Тому, що ім’я сестри мало силу, яку вона ненавиділа в собі визнавати.

Каель теж сів. Між ними стояв низький стіл. На ньому — два келихи, графин із прозорим напоєм і маленька чорна коробка. Еліана одразу оцінила коробку як потенційну загрозу, подарунок або обидва варіанти. У багатих це часто збігалося.

— Говоріть, — сказала вона.

— Ви викрали Око Мертвого Сонця.

— Я чула, це непристойна звичка — починати розмову з обвинувачення.

— Я захоплений.

— Це гірше.

— Чому?

— Захоплені чоловіки стають або нав’язливими, або мертвими.

— А якщо я практичний?

— Тоді ще нудніший.

Каель відкинувся в кріслі.

— Я хочу найняти вас.

Еліана засміялася.

Не голосно. Коротко. Щиро.

— Ні.

— Ви ще не знаєте завдання.

— Я знаю ваш тип. Якщо ви хочете найняти мене особисто, а не через десять посередників, значить, завдання пахне державною зрадою, свіжою кров’ю й романтичною катастрофою.

— Дуже точний нюх.

— Ні.

— Оплата буде втричі вища за вашу нинішню угоду.

— Ні.

— Я можу забезпечити вам імунітет у внутрішніх секторах.

— Імунітет від Конфедерації? Це як парасоля від наднової. Теоретично приємно, практично смішно.

— Я можу дати вам інформацію.

— Усі можуть. Зазвичай вона або стара, або отруйна.

Каель відкрив чорну коробку.

Всередині лежав кристал пам’яті.

Еліана не торкнулася його.

— Це що?

— Фрагмент закритого архіву реакторного комплексу Ауреліона.

Її обличчя не змінилося.

— Продовжуйте.

— Сім років тому жінка на ім’я Міра Рут не загинула під час аварії на Тал-Ор.

Світ знову звузився.

Каель дивився уважно. Надто уважно. Він хотів побачити тріщину. Еліана не дала йому цього задоволення.

— Докази, — сказала вона.

Він активував кристал.

Над столом виникла голограма. Нечітка, пошкоджена, з білими шумами. Медична капсула. Золоті кабелі. Бліде жіноче обличчя. Закриті очі. Губи. Лінія щоки. Шрам біля лівої брови.

Міра.

Еліана перестала дихати.

Лише на мить.

Але Каель помітив.

Звісно, помітив. Красиві проблеми зазвичай уважні.

Голограма згасла.

У барі внизу хтось засміявся. Автомат із креветками глухо клацнув. Музика змінила тональність. Життя мало нахабство тривати навіть тоді, коли минуле встромляло ніж у груди.

Еліана повільно підняла погляд на Каеля.

— Де вона?

— На Ауреліоні.

— Жива?

— Формально.

— Я ненавиджу це слово.

— Ви не єдина.

— Що з нею зробили?

Каель на мить замовк.

Це був перший чесний жест за всю розмову.

— Її використали як провідник для Останньої Зірки.

Еліана дивилася на нього.

Довго.

Потім дуже тихо сказала:

— Поясніть так, щоб я не вбила вас посеред першого речення.

— Остання Зірка не просто енергетичне ядро. Вона жива. Конфедерація не може напряму керувати її потоком. Потрібен біологічний інтерфейс. Людина з рідкісною нейронною сумісністю. Ваша сестра мала таку сумісність.

— Її викрали.

— Так.

— Її смерть сфальсифікували.

— Так.

— І сім років вона лежить під столицею, під’єднана до зоряного реактора, поки сенатори гріють свої старі кістки в чужому світлі?

Каель витримав її погляд.

— Так.

Еліана всміхнулася.

Це була страшна усмішка. Без радості. Без тепла. Тільки тиша перед вибухом.

— Конфедерація завжди вміла робити сімейні трагедії масштабними.

— Саме тому я прийшов до вас.

— Ні. Ви прийшли, бо вам щось потрібно.

— Мені потрібно викрасти ядро Останньої Зірки.

Вона мовчала секунду.

Потім ще одну.

Потім нахилилася вперед.

— Ви збожеволіли.

— Можливо.

— Ні, не кокетуйте. Це не легке аристократичне безумство на кшталт “куплю місяць і назву на честь коханки”. Це повноцінне самогубство з бюджетом.

— Ви спеціалістка з неможливих крадіжок.

— Я краду реліквії, ключі, документи, іноді людей. Я не краду зірки.

— Ще ні.

— Не робіть із цього спокусливу фразу.

— А вона спокуслива?

Еліана подивилася на нього так, що слабший чоловік вибачився б перед усіма своїми предками.

— Варне, якщо ви думаєте, що можете змішати інформацію про мою сестру, державну зраду, красиві очі й натяк на небезпеку в один коктейль, а потім я його вип’ю, то ви або геніальний маніпулятор, або дуже хочете померти стильно.

— І який варіант вам більше подобається?

— Я ще вирішую.

Він посміхнувся.

— Мені потрібна людина, яка може проникнути туди, куди не заходять армії. Людина, яка не вірить у святині. Людина, яка не злякається Конфедерації.

— Ви описуєте або мене, або дуже погано виховану чуму.

— Ви ефективніша.

— Не лестіть. Це дешевий інструмент.

— У вас дорогі смаки.

— Саме тому дешеві інструменти мене ображають.

Каель нахилився ближче.

Світло знизу торкнулося його обличчя, підкреслило вилиці, губи, холодні очі. Він виглядав як людина, яку хтось створив у лабораторії для перевірки чужої самодисципліни. Еліана відзначила це суто професійно. Принаймні вона так собі сказала.

— Я можу провести вас до Міри, — сказав він. — Але лише якщо ви допоможете мені дістатися Зірки.

— А потім?

— Потім ми обоє отримаємо те, що хочемо.

— Неправда. Так говорять люди, які хочуть отримати більше.

— Звісно.

— Дякую за чесність. Вона вам не пасує, але освіжає.

— Ви теж хочете більше, ніж сестру.

— Обережно.

— Ви хочете відповідей. Хто віддав наказ. Чому її обрали. Скільки людей знали. Хто брехав вам в обличчя. Кого треба вбити першим.

Еліана не рухалася.

— Ви дуже сміливий для чоловіка, який сидить на відстані одного стола від моєї руки.

— Я розрахував ризик.

— Ні. Ви вирішили, що я хочу інформацію більше, ніж вашу смерть.

— Хіба ні?

Вона повільно поклала долоню на стіл.

— Поки що.

Між ними запала тиша.

Не порожня. Жива. Насичена. Такі тиші виникають між людьми, які або стануть союзниками, або зруйнують одне одному життя з особливим смаком. У повітрі було щось майже фізичне: напруга, недовіра, цікавість і та темна іскра, яку обидва помітили, але жоден не мав дурості назвати.

Каель першим відвів погляд. Не через слабкість. Через контроль.

— Завтра на Ауреліоні відбудеться закритий прийом еліти, — сказав він. — Після інциденту з сенатором Декстром доступ до реакторного комплексу посилять. Але під час жалобної церемонії відкриють внутрішні канали для домів першого кола. Я маю запрошення.

— І вам потрібна супутниця.

— Мені потрібна коханка.

Еліана підняла брову.

— Обережно, Варне. Я стягую додаткову плату за театральність.

— Роль. Нам доведеться грати пару.

— Я погано граю покірність.

— Я й не шукаю покірну жінку.

Це прозвучало трохи нижче, ніж треба.

Еліана помітила.

— Ви завжди так ризикуєте язиком?

— Лише коли співрозмовниця тримає ніж у чоботі.

— Ви помітили ніж?

— Один із них.

— Не зазнавайтеся.

Він усміхнувся.

— Отже?

— Ні.

Каель не здивувався.

— Ви відмовляєтесь?

— Я відмовляюся сказати “так” до того, як перевірю вашу інформацію, ваші мотиви й те, наскільки болісно ви реагуєте на зраду.

— Практично.

— Життя навчило. Переважно через спроби мене вбити.

— Я дам вам повний доступ до фрагментів архіву.

— Ви дасте мені їх зараз.

— Це було б нерозумно.

— Так. Але ви вже запропонували вкрасти зірку. Не псуйте образ обережністю.

Каель розсміявся тихо, майже щиро.

— Ви небезпечні.

— Ви тільки зараз це зрозуміли?

— Ні. Просто приємно підтверджувати гіпотези.

Унизу різко змінилася музика.

Еліана побачила, як у бар зайшли троє людей у темному цивільному одязі. Надто рівна хода. Надто чисті руки. Надто мало інтересу до алкоголю. Конфедеративна безпека. Вони не дивилися прямо на балкон, отже, точно знали, де вона.

— Ваші? — спитала вона.

Каель не обернувся.

— Ні.

— Чудово. Я вже боялася, що вечір стане передбачуваним.

Вона підвелася.

— Вихід?

— За вами.

— Неправильна відповідь.

Перший агент унизу підняв руку до комунікатора.

Каель теж встав. Рух легкий, спокійний. Його пальці торкнулися внутрішньої кишені. Еліана вже тримала пістолет під краєм куртки.

— Є службовий тунель, — сказав він. — За сценою.

— Ви планували втечу?

— Я планував розмову з вами. Це майже те саме.

— Гарно сказано. Все ще підозріло.

Вони рушили до бічного проходу.

Агенти помітили рух. Один із них крикнув наказ. У барі хтось перевернув стіл. Хтось радісно вигукнув, бо на Вельт-9 будь-яка стрілянина сприймалася як безплатна розвага, якщо не влучали саме в тебе.

Перший постріл ударив у перегородку балкона.

Каель схопив Еліану за руку й потягнув у коридор.

Вона миттєво притиснула пістолет до його ребер.

— Ще раз схопите мене без дозволу — втратите руку.

— Зараз?

— Після втечі. Я не дріб’язкова.

Вони бігли вузьким службовим проходом. Позаду гриміли кроки. Світло миготіло. Зі стіни стирчали труби, дроти й старі рекламні панелі з напівзниклими обличчями моделей, які обіцяли вічну молодість за доступною ціною. Одна панель глючила й повторювала: “Будь собою. Будь собою. Будь собою”. На станції Вельт-9 це звучало як погроза.

— Ліворуч! — сказав Каель.

— Я знаю.

— Ви тут бували?

— Я тут одного разу тікала від нареченого.

— Вашого?

— Його версія подій була саме такою.

Вони повернули ліворуч. Двоє агентів перекрили прохід попереду. Еліана вистрілила першою. Не в них — у трубу над ними. Гаряча пара вирвалася назовні. Агенти закричали й відступили.

— Нелетально, — зауважив Каель.

— Не робіть поспішних висновків. Пара тут токсична.

— Це мало мене заспокоїти?

— Ні. Але додало фактам кольору.

Вони проскочили крізь бічний люк і опинилися на технічному балконі над вантажним доком. Унизу рухалися контейнери, дрони, вантажники й один священник у золотій масці, який явно перевозив щось незаконне під виглядом реліквій. Космос був чудовий: навіть злочини тут мали гардероб.

— Ваш корабель? — спитав Каель.

— У доку сім.

— Мій ближче.

— Я не сідаю на кораблі незнайомих аристократів. Так починаються або викрадення, або шлюбні договори.

— Мій корабель швидший.

— Це найгірша фраза для довіри.

Позаду з’явилися агенти.

Еліана подивилася вниз. До контейнера — чотири метри. До підлоги — дванадцять. До смерті — залежно від везіння.

— Стрибаємо, — сказала вона.

— Куди?

Вона вже стрибнула.

Приземлилася на рухомий контейнер, перекотилася, підвелася. Каель упав поруч трохи менш елегантно, але без ганебного звуку зламаної кістки. Для аристократа непогано.

— Ви завжди попереджаєте після дії? — спитав він.

— Ви встигли.

— Ледь.

— Але ж встигли. Не будьте драматичним, це моя робота.

Контейнер рухався до зовнішнього доку. Агенти стріляли згори. Промені били в метал, залишаючи гарячі борозни. Еліана й Каель бігли по контейнерах, перестрибуючи між ними. Під ногами гуділа станція. За прозорими щитами доку висів космос — чорний, байдужий і, як завжди, значно чесніший за цивілізацію.

“Сорокова вдова” вже чекала з відкритим трапом.

Нокс завис біля входу.

— Я помітив стрілянину, — сказав він. — Припускаю, переговори пройшли добре.

— Заводь двигуни!

— Вони вже заведені. Мене лякає, наскільки передбачуваними стали ваші соціальні контакти.

Еліана заскочила на трап. Каель — за нею.

Вона розвернулася й уперла пістолет йому в груди.

— А ви куди?

— З вами.

— Запрошення не пригадую.

— У мене дані про Міру.

— У мене пістолет.

— Тоді в нас обох є аргументи.

Позаду агенти вже спускалися до доку. Один встановлював переносний блокіратор запуску.

Еліана вилаялася.

— Нокс, зліт!

— А сторонній аристократ?

— Тимчасово не викидай.

— Шкода. Я вже підготував внутрішній протокол радості.

Трап зачинився. “Сорокова вдова” рвонула з доку саме тоді, коли блокіратор активувався. Поле зачепило хвіст корабля, але Нокс скинув фальшивий тепловий модуль. Той вибухнув у доку, створивши достатньо хаосу, щоб система вирішила: порушник або зник, або дуже переконливо розлетівся на частини.

Корабель вирвався у відкритий космос.

У кабіні Еліана штовхнула Каеля до стіни й притиснула передпліччя до його горла. Він не опирався. Лише дивився на неї зблизька, з тією своєю майже усмішкою, яка просила удару або поцілунку, залежно від темпераменту співрозмовниці.

— Дайте мені одну причину не викинути вас у шлюз, — сказала вона.

— Міра.

— Це не причина. Це заручниця.

— Це правда.

— Правда в устах аристократа — це просто брехня в дорогому пальті.

— Перевірте кристал.

— Перевірю.

— І тоді приймете мою пропозицію.

Вона притиснула сильніше.

— Ви дуже впевнені.

— Ні. Просто я бачив, як ви дивилися на її обличчя.

На мить у кабіні стало дуже тихо.

Нокс делікатно відлетів убік. Навіть дроїд іноді розумів, коли не варто коментувати наближення насильства.

Еліана дивилася Каелю в очі.

— Ще раз використаєте мою сестру як важіль, — прошепотіла вона, — і я покажу вам, чому деякі роди згасають без спадкоємців.

— Прийнято.

— Не думайте, що я вам довіряю.

— Я б розчарувався, якби довіряли.

— Не фліртуйте, коли я погрожую.

— Важко втриматися. Ви робите це з дивовижною переконливістю.

Вона відпустила його так різко, що він ударився плечем об стіну.

— Нокс, перевір кристал.

— Уже перевіряю. Також перевіряю, чи пан Варн не має маячків, отрути, прихованих вибухових пристроїв або особливо заразних політичних амбіцій.

Каель поправив комір.

— І?

— Перші три варіанти поки не підтверджені. Четвертий очевидний без сканування.

Еліана хмикнула.

Каель подивився на дроїда.

— У вас чарівна машина.

— Він не чарівний. Він дорогий у ремонті й пасивно-агресивний.

— Я вважаю це частиною шарму.

— Не лестіть дроїду. Він і так нестерпний.

Нокс видав звук, схожий на ображене клацання.

На головному екрані з’явилися дані кристала. Фрагменти відео. Архівні позначки. Медичні схеми. Слово “Провідник-17”. Дата, що збігалася зі зникненням Міри. Підпис допуску високого рівня. Ім’я одного з консульських департаментів.

Еліана читала мовчки.

Кожен рядок був цвяхом.

Міра не померла.

Міру взяли.

Міру списали.

Міру під’єднали до Останньої Зірки.

Еліана відчувала, як усередині неї щось холоне. Не лють. Лють прийде пізніше, гаряча й корисна. Зараз було інше. Чиста, тверда ясність. Та сама, з якою вона колись зрозуміла, що дипломатія — це мистецтво красиво тримати двері, поки за ними когось душать.

Вона повернулася до Каеля.

— Ви хочете викрасти ядро Останньої Зірки.

— Так.

— Мені потрібна Міра.

— Я знаю.

— Якщо ви збрехали бодай в одному пункті, я не вб’ю вас одразу.

— Це має мене лякати?

— Так. Я творча.

Він кивнув.

— То ви погоджуєтеся?

Еліана підійшла до ілюмінатора.

За склом лежав космос. Холодний. Безмежний. Усипаний зорями, кожна з яких могла бути богом, вогнищем, могилою або просто гарячою кулею газу, залежно від того, хто пише підручник і хто платить за храм.

Десь там, у центрі Конфедерації, горіла Остання Зірка.

Десь під нею лежала Міра.

Десь між ними стояли сенатори, жерці, солдати, аристократи, системи безпеки, реактори, брехня й Каель Варн із надто гарним обличчям.

Еліана усміхнулася.

Небезпечно.

— Ні, — сказала вона.

Каель завмер.

— Ні?

— Я не погоджуюся працювати на вас.

— Але…

— Я погоджуюся використати вас.

Його усмішка повернулася повільно.

— Справедливо.

— Не радійте. Люди, яких я використовую, часто погано закінчують.

— А люди, яких ви не використовуєте?

— Ще гірше. Вони стають непотрібними.

Нокс вивів на екран курс.

— Куди летимо?

Еліана подивилася на Каеля.

— Ауреліон.

Каель трохи нахилив голову.

— Ви розумієте, що після цього дороги назад не буде?

— Варне, я сьогодні пограбувала мертвого імператора, образила його мавзолей, прив’язала охоронця до саркофага, зрадила замовника, втекла від Конфедерації й пустила на корабель чоловіка, якому не можна довіряти навіть у темряві.

Вона сіла в крісло пілота.

— Дорога назад подала заяву на звільнення ще кілька годин тому.

“Сорокова вдова” розвернулася до внутрішніх секторів.

Двигуни загули глибше.

Каель став позаду, на безпечній відстані. Або майже безпечній. Еліана відчувала його присутність спиною. Це її дратувало. Трохи тому, що він був небезпечний. Трохи тому, що не настільки неприємний, як мав би бути. Найгірші чоловіки завжди приходять не з рогами й отрутою, а з правильними словами в неправильний момент.

— Еліано, — сказав він.

— Що?

— На прийомі нам доведеться виглядати переконливо.

— Як коханці?

— Так.

Вона не озирнулася.

— Варне, якщо ви торкнетеся мене без дозволу, роль стане трагічною.

— А якщо з дозволу?

Вона повільно повернула голову.

У її погляді було стільки темного сміху, що навіть Нокс удав, ніби зайнятий навігацією.

— Тоді, — сказала Еліана, — вам варто буде боятися ще більше.

Корабель увійшов у гіперстрибок.

Зорі розтягнулися в білі лінії, мов шрами на шкірі ночі.

Попереду чекав Ауреліон — столиця світла, храм брехні, клітка живої зірки й могила всього, у що Еліана колись намагалася вірити.

Вона торкнулася артефакту в контейнері.

Око Мертвого Сонця було теплим.

І десь далеко, за тисячами світлових переходів, Остання Зірка, замкнена в золотій клітці над столицею, наче відчула цей дотик.

Світло здригнулося.

У реакторній глибині Міра Рут усміхнулася уві сні.

А Галактична Конфедерація, ще не знаючи, що найняла власну катастрофу через чужі руки, продовжувала спокійно святкувати стабільність.

Це було мило.

Майже зворушливо.

Як тост на борту корабля, що вже горить.