Курорт для тих, хто пережив совість

Елізіум-9 не був курортом у звичайному сенсі.

Звичайний курорт — це місце, куди люди тікають від роботи, поганої погоди, родичів і власної біографії. Елізіум-9 був місцем, куди тікали ті, хто вже встиг утекти від усього: від старості, закону, моралі, пам’яті, природної смерті й кількох цілком заслужених трибуналів.

Він висів у високій орбіті над Ауреліоном, трохи осторонь головних транспортних потоків, за прозорим кільцем дипломатичних заборон, приватних охоронних флотилій і юридичних формулювань, які перекладалися просто: “Бідним не входити, журналістам не дихати, правді померти біля шлюзу”.

Зовні Елізіум-9 нагадував квітку, вирощену зі скла, золота й непристойних прибутків. Дев’ять радіальних крил розходилися від центрального купола, кожне крило мало власний клімат, океан, сад, небо, гравітацію й персональну філософію обслуговування. У крилі “Афродіта” підтримували постійний рожевий світанок, бо його власники вважали, що зморшки менш помітні в м’якому світлі й після третього келиха. У крилі “Вальгалла” симулювали полювання на генетично відновлених хижаків, попередньо видаливши їм зуби, кігті й шанси. У крилі “Нірвана” гості проходили медитацію в повній тиші, поки їхні фінансові радники непомітно скуповували водні права на посушливих планетах.

Центральний купол називався Святилищем Оновлення.

Еліана, коли прочитала назву на вхідній голограмі, тихо сказала:

— Гарно. Нічого так не освіжає душу, як купіль із викраденого зоряного болю.

Каель Варн ішов поруч, у темному дорожньому костюмі, що виглядав простіше за його церемоніальний одяг, але все одно коштував, напевно, як середній контрабандний човен. У світлі штучного ранку його обличчя здавалося м’якшим, майже живим. Це Еліані не подобалося. Чоловіки, які стають красивішими при зміні освітлення, — це вже не люди, а стратегічна загроза.

— Тут доведеться бути обережнішими, ніж у Храмі, — сказав він.

— Ви це кажете щоразу перед тим, як ми входимо в чергове місце, де всіх треба або обікрасти, або спалити.

— Елізіум-9 приватний.

— А Храм Світла був що, народною лазнею?

— Храм належить Конфедерації. Тут усе належить людям, які купили собі право бути ще гіршими за Конфедерацію.

Еліана озирнулася.

Навколо них рухалися гості. Красиві. Дорогі. Відполіровані до блиску. Вони йшли мармуровими терасами, ковзали на антигравітаційних платформах, сиділи в повітряних кріслах, пили прозорі напої з келихів, що змінювали форму під температуру руки. Їхні шати були легкі, напівпрозорі, з м’яким сяйвом тканин, які коштували більше, ніж лікарня в зовнішньому секторі. Плечі оголені. Спини відкриті. Шиї прикрашені живими коштовностями, що дихали й повільно рухалися по шкірі.

Елізіум-9 продавав не відпочинок.

Він продавав ілюзію, що тіло може бути невинним, навіть якщо душа давно в оренді.

Еліана була вдягнена у світлий дорожній ансамбль, який їй видали на платформі Варнів: вузькі штани з перламутрової бронетканини, короткий жакет із високим коміром, м’яка срібна накидка, що спадала з одного плеча. Вигляд був достатньо елегантний для курорту, достатньо практичний для бійки й достатньо зухвалий, щоб охорона не одразу зрозуміла, чи перед нею аристократка, найманка, коханка, загроза або всі чотири варіанти в одному тілі.

На внутрішньому боці її зап’ястя ховався шоковий браслет. У волоссі — тонка голка. На стегні — мікропістолет, замаскований під декоративну застібку. Каель це бачив. Не коментував. Йому вистачало розуму.

Після подій у Храмі Світла вони не повернулися одразу на “Сорокову вдову”. Каель наполіг на проміжній зупинці. За його словами, нижній коридор Храму дав їм тільки перший ключ. Щоб дістатися Міри, потрібен був другий — доступ до списків провідників, які зберігали не в державному архіві, а в приватному медичному кластері Елізіуму-9.

Бо, звісно, найтемніші таємниці Конфедерації лежали не у військовій фортеці, а в дорогому спа-комплексі, де старі сенатори омолоджували шкіру між сесіями про духовну єдність.

Це було настільки логічно, що хотілося сміятися, плакати або почати революцію просто в халаті.

— На курорті є медичний центр? — спитала Еліана.

— Не просто медичний центр. Найкраща регенераційна клініка внутрішніх секторів.

— Звісно. Люди, які вбивають колонії, мають десь лікувати втому від відповідальності.

— Там зберігають персональні біодані членів першого кола. Омолоджувальні протоколи, нейронні карти, плазмову сумісність, генетичні борги.

— Генетичні що?

— Деякі родини закладали майбутні покоління як гарантію доступу до лікування.

Еліана зупинилася.

— Вони брали кредити під ще ненароджених дітей?

— Під їхню кров, органи, сумісність, репродуктивні права. Формально — добровільні династичні контракти.

— Формально.

— Так.

Вона глянула на ряд гостей, які саме сміялися біля фонтана, де вода падала вгору, перетворюючись на срібний туман.

— Знаєте, Варне, я постійно думаю, що вже досягла дна людської винахідливості. А потім багаті люди відкривають додатковий підвал.

— Елізіум-9 побудований на додаткових підвалах.

— Тоді ведіть. Мені цікаво, що тут ховають під ароматерапією.

Вони пройшли через центральну алею. Над головою висіло штучне небо: блідо-блакитне, чисте, з повільними хмарами, які програмували так, щоб вони ніколи не нагадували нічого тривожного. Десь далеко співали невидимі птахи. На гілках живих дерев висіли кришталеві плоди, що світилися зсередини. У фонтанах текла вода, змішана з мікроскопічними частками зоряної плазми, через що вона мерехтіла золотом.

На кожному кроці Еліана бачила світло Останньої Зірки.

Не прямо. Не як у Храмі. Тут воно було розведене, стабілізоване, фільтроване, продане. У воді. У стінах. У тканинах. У лікувальних капсулах. У келихах із напоями. У кремах, якими гості мазали шкіру, щоб виглядати молодшими за власні злочини.

Світло було всюди.

І їй здавалося, що воно її впізнає.

— Ви знову це відчуваєте? — тихо спитав Каель.

Вона не глянула на нього.

— Ви знову ставите питання, на які відповідь може зіпсувати нам день.

— Наш день уже зіпсований.

— Ні. Зіпсований день — це коли тебе намагається вбити колишній клієнт. Тут поки що тільки курортна еліта, крадена плазма й моральне розкладання в пастельних тонах. Це майже відпустка.

Каель ледь усміхнувся.

— Ви завжди так реагуєте на жах?

— Ні. Іноді стріляю.

Вони підійшли до широкого басейну під прозорим куполом. Вода в ньому була не водою — рідким світлом. Зоряна плазма, стабілізована до температури тіла, текла повільними золотими хвилями. У ній лежали гості: старі в молодих тілах, молоді в куплених тілах, тіла без зрозумілого віку, обличчя без справжнього виразу. Їхні очі були заплющені, губи розтулені, шкіра сяяла.

Над басейном висіла голографічна інструкція:

“Плазмова купіль ‘Серафим’: очищення, омолодження, відновлення внутрішньої гармонії”.

Еліана прочитала.

— Внутрішня гармонія. Чудово. Скільки треба втопити людей, щоб її отримати?

— Тут не ставлять таких питань.

— Звісно. Вони ж можуть зіпсувати температуру купелі.

Біля басейну стояв чоловік у білому халаті з золотими кантами. Йому було, мабуть, сто п’ятдесят років, але виглядав він на сорок і трохи неприродно — як скульптура, яку надто довго полірували. Він упізнав Каеля й широко всміхнувся.

— Лорд Варн! Я не очікував вас сьогодні.

— Докторе Севр.

— Після вчорашнього інциденту я думав, усі доми першого кола будуть зайняті жалобою.

— Жалоба має межі.

— На щастя, — сказав доктор, — бо без клієнтів скорбота швидко стає фінансово непродуктивною.

Еліана повернула до нього голову.

— Ви щойно сказали це вголос?

Доктор подивився на неї з доброзичливою цікавістю.

— Вибачте?

— Нічого. Просто рідко чую, щоб люди так чесно знімали шкіру з власної душі перед незнайомими.

Каель сухо сказав:

— Це Еліана Рут. Моя супутниця.

Докторові очі блиснули.

— О, так. Про вас уже говорять.

— Сподіваюся, неточно.

— Кажуть, ви з’явилися в Храмі Світла й змусили кількох дуже впливових жінок нервово переглядати свої дзеркала.

— Приємно знати, що мій внесок у політику вже помітний.

Доктор засміявся.

Його сміх був м’який, навчений, стерильний. Так сміються люди, які давно перетворили емпатію на елемент сервісу.

— Ви хочете скористатися купіллю? Перший сеанс для гостей дому Варнів безплатний.

— Безплатний сир, докторе, зазвичай лежить у пастці.

— Я запевняю, наша купіль повністю безпечна.

— Для кого?

Він на мить не зрозумів.

Каель втрутився:

— Ми хотіли б оглянути приватні відновлювальні зали. Еліана ще не знайома з можливостями Елізіуму.

— Звісно. Це буде насолода. У нас сьогодні особлива програма — “Відродження після морального виснаження”.

Еліана не втрималася.

— Вона з ліцензією чи просто ви вколюєте совість ботоксом?

Доктор усміхнувся ще ширше.

— У нас немає совісті в переліку органів, що підлягають відновленню.

— Це видно.

Вони пішли за доктором уздовж басейну.

У воді хтось тихо стогнав від задоволення. Не еротичного повністю, але близького до нього настільки, що різниця ставала юридичною. Плазмова купіль огортала тіла, проникала в шкіру, повертала пружність м’язам, розгладжувала обличчя, ремонтувала клітини. Люди лежали в ній, як святі на іконах власного егоїзму.

Біля одного з басейнів старий магнат говорив із молодою жінкою в прозорому халаті:

— Повстання на Тарессі дуже невчасне. Я планував там мисливський сезон.

— Жахливо, — сказала вона. — Вони хоч не зруйнували палац?

— Ні, лише шахти.

— О, тоді ще можна врятувати атмосферу.

Еліана спинилася на пів кроку.

Каель ледь торкнувся її ліктя.

— Не тут.

Вона подивилася на його руку.

Він прибрав її до того, як вона встигла нагадати йому про правила.

— Я не збиралася вбивати його, — сказала вона тихо.

— Добре.

— Я просто думала, чи вистачить басейну, щоб зварити його повністю.

— Це звучить як план.

— Ви надто оптимістичні.

Доктор Севр тим часом щось натхненно розповідав про плазмову терапію. Він говорив про світло як про продукт. Про життя як про сервіс. Про смерть як про прикру затримку, яку преміум-клієнти давно навчилися обходити.

— Сеанс у купелі очищує клітинну пам’ять, — пояснював він. — Знімає хронічну втому, нейтралізує наслідки стресу, покращує чутливість шкіри, поглиблює емоційну відкритість.

— Емоційна відкритість? — перепитала Еліана.

— Так. Багато пар після сеансу описують досвід як друге народження стосунків.

— Тобто спочатку ви занурюєте людей у крадену зоряну енергію, а потім вони виходять звідти достатньо розслабленими, щоб укласти ще один невдалий шлюб?

Доктор знову не зрозумів, чи це жарт.

Каель зрозумів.

Його губи здригнулися.

— Ви були б популярні серед наших клієнтів, пані Рут, — сказав доктор. — У вас рідкісний тип нервової активності.

Еліана завмерла.

— Ви це бачите без сканування?

— Досвід. У нашій справі тіло розповідає багато.

— У вашій справі тіло, здається, не має права мовчати.

— Ви не любите медицину?

— Я не люблю, коли медицина починає говорити голосом м’ясника із сертифікатом.

Доктор нарешті зрозумів, що йде по тонкому льоду. Або Каель глянув на нього так, що лід сам тріснув.

— Звичайно, — сказав він м’якше. — У нас усі процедури добровільні.

— Усі? — спитала Еліана.

Слово повисло між ними.

Каель подивився на неї.

Доктор Севр усміхнувся надто повільно.

— У межах Елізіуму-9 — так.

Це була відповідь людини, яка знала про місця за межами курорту. Про капсули. Про провідників. Про тіла, що лежать під Храмом і не підписували жодної згоди.

Еліана запам’ятала його усмішку.

Деякі обличчя варто тримати в пам’яті до моменту, коли з’явиться стіна, пістолет і достатньо часу для пояснень.

Вони увійшли до приватного відновлювального крила.

Тут було тихіше. М’яке світло. Білі стіни. Живі рослини. Аромат теплих квітів, солі й чогось металевого, прихованого під парфумерною добротою. За прозорими дверима виднілися окремі купальні: круглі басейни з плазмовим світлом, шезлонги, медичні капсули, масажні столи, дзеркальні стелі. Елізіум продавав тілу не просто молодість, а театральну постановку молодості, де кожен клієнт міг відчути себе богом, богинею або принаймні дорогим гріхом у хорошому освітленні.

У першій купальні лежали двоє сенаторів.

Еліана впізнала одного з Храму Світла. Учора він плакав біля меморіальної колони Декстра. Сьогодні він лежав у плазмовій ванні з келихом у руці й розповідав другому:

— Декстр завжди був занадто амбітним.

— Так, — відповів другий. — Світло його буквально з’їло.

Вони обидва засміялися.

Потім перший додав:

— Треба зробити це символом. Народ любить, коли смерть виглядає як урок.

— Особливо чужа.

— Звісно. Власна смерть — це вже поганий смак.

Еліана пройшла повз, навіть не змінивши виразу обличчя.

Каель ішов поруч. Він теж чув. Його обличчя було спокійне, але в очах з’явилася та сама холодна тінь, яку вона бачила в нижньому коридорі Храму.

— Ви справді ненавидите їх, — сказала вона тихо.

— Так.

— Але досі користуєтесь їхніми дверима, іменами й ключами.

— Так.

— Зручно.

— Не зручно. Корисно.

— Так кажуть люди, які ще не вирішили, де закінчується стратегія й починається співучасть.

Він зупинився.

Вона теж.

Доктор ішов попереду й не чув. А може, робив вигляд. Тут усі були професіоналами в удаваній глухоті.

Каель повернувся до Еліани.

— Ви хочете, щоб я сказав, що не винен?

— Ні. Я не люблю фантастику в середині фантастики.

— Добре. Я винен. Мій дім винен. Моє ім’я відчиняє двері, за якими мучать вашу сестру. Мої гроші виросли на технологіях, що тримають Зірку в клітці. Мої родичі приходять сюди омолоджуватися світлом істоти, яку самі допомогли закувати. Вам легше?

— Ні.

— Мені теж.

— Але ви все одно виглядаєте дуже акуратно для людини з такою кількістю провини.

Його усмішка була майже болісною.

— Це сімейне. Нас із дитинства вчили тримати спину рівно, навіть якщо під ногами могила.

— А серце?

— Серце в домі Варнів вважається факультативним органом.

Еліана подивилася на нього довше, ніж планувала.

Знову це. Тріщина. Не виправдання. Не прохання про жалість. Просто правда, кинута між ними, як ніж руків’ям до неї. Вона могла взяти. Могла не брати. Могла кинути назад.

— Не думайте, що сповідь робить вас чистішим, — сказала вона.

— Не думаю.

— Добре. Бо я не священниця.

— Помітно.

— А якби була, моя церква мала б дуже короткі служби й велику яму позаду.

Він тихо засміявся.

Доктор Севр обернувся:

— Усе гаразд?

— Абсолютно, — сказав Каель. — Пані Рут знайомиться з духовною атмосферою курорту.

— Вона надихає, чи не так?

— Безумовно, — сказала Еліана. — Рідко де побачиш стільки людей, які так старанно лікують тіло від наслідків власної душі.

Доктор вирішив не уточнювати.

Мудрий паразит живе довше.

Вони дійшли до великої круглої зали з назвою “Архів регенераційної сумісності”. Тут не було гостей. Лише білі капсули вздовж стін, центральний термінал і прозора підлога, під якою текли золоті канали плазми.

Еліана відразу відчула жар.

Не фізичний. Глибший. Артефакт під тканиною нагрівся. Око Мертвого Сонця озвалося легким пульсом, ніби в ньому прокинулася зіниця.

Доктор Севр підійшов до термінала.

— Тут зберігаються закриті протоколи сумісності для терапій високого рівня. Звісно, доступ обмежений.

— Звісно, — сказала Еліана. — Усі найогидніші речі стають обмеженими, щойно хтось вигадує для них пристойну назву.

Каель став поруч із терміналом.

— Мені потрібен перегляд архівів для дому Варнів. Рівень доступу — спадковий.

Доктор насупився.

— Після вчорашнього інциденту всі запити першого кола мають пройти додаткове погодження.

— Я не питаю погодження.

— Пане Варне…

Каель підняв на нього погляд.

Там не було гніву. Саме тому стало страшніше.

— Докторе, мій дім фінансував три крила цього курорту, дві ваші лабораторії й особисто вашу останню процедуру нейронного очищення після справи з незаконними ембріональними донорами. Ви справді хочете, щоб я почав ставити запити через офіційний канал?

Доктор Севр побілів на один тон. Його обличчя й без того було дорогим і штучним, тож зміна нагадала збій у порцеляновій масці.

— Ні, лорде Варн.

— Чудово.

Сканер узяв кров Каеля. Термінал відкрився.

Еліана тихо сказала:

— Незаконні ембріональні донори?

— Пізніше, — відповів Каель.

— Ні, не пізніше. У мене список людей для майбутнього вбивства, і я люблю точність.

Доктор зробив вигляд, що оглух.

Каель швидко працював із терміналом. Його пальці рухалися впевнено. На екрані відкривалися папки: родові матриці, плазмова сумісність, біоадаптація, довгострокова регенерація, нейронні мости.

Потім — закритий розділ.

“Провідники”.

Еліана зробила крок ближче.

Доктор Севр різко сказав:

— Цей розділ не стосується терапевтичних програм.

— Справді? — спитала Еліана. — А мені здається, він дуже стосується. Особливо якщо терапія вимагає людей, яких не питають.

— Ви не розумієте, про що говорите.

— Це улюблена фраза людей, які дуже бояться, що я розумію достатньо.

Каель відкрив розділ.

На екрані з’явилися імена.

Не одне.

Не десять.

Сотні.

Кожне з позначкою: статус, дата інтеграції, рівень сумісності, тривалість експлуатації, стабільність, причина вибуття.

Причина вибуття.

Еліана прочитала кілька рядків.

“Нейронне вигорання”.

“Серцева зупинка”.

“Психічний розпад”.

“Системне відторгнення”.

“Заміна”.

Вона відчула, як усередині щось дуже тихо відчиняється.

Не лють. Ще ні.

Щось гірше.

Порожнеча, у яку можна скласти багато тіл і все одно залишиться місце для відповідальних осіб.

— Скільки? — спитала вона.

Каель мовчав.

Доктор Севр стиснув губи.

— Це історичні дані.

Еліана повернулася до нього.

— Скільки?

Він ковтнув.

— За весь період програми — тисяча дев’ятсот сорок два провідники.

Зала стала надто білою.

Надто чистою.

Надто тихою.

— Люди, — сказала Еліана.

— Біологічні інтерфейси, — автоматично виправив доктор.

Це була помилка.

Каель устиг лише повернути голову.

Еліана схопила доктора за горло й ударила його спиною об термінал. Не сильно. Достатньо, щоб він зрозумів, що його хребет існує не лише для рівної постави.

— Скажіть це ще раз, — прошепотіла вона.

Доктор хрипів.

— Еліано, — тихо сказав Каель.

— Ні. Я хочу почути. Біологічні інтерфейси. Прекрасно звучить. Майже не чути криків.

Доктор намагався вдихнути.

— Вони… не всі… були свідомі…

— О, це все змінює. Якщо людину достатньо добре знепритомнити, вона перестає бути людиною? Як зручно. Ваша клініка, мабуть, пропонує це як сімейний пакет.

Каель підійшов ближче.

— Нам потрібні дані. Живий доктор корисніший.

— Тимчасово.

— Так. Тимчасово.

Еліана ще мить тримала доктора.

Потім відпустила.

Він сповз уздовж термінала, кашляючи, з жахом на обличчі. Гарне обличчя. Дороге. Тепер на ньому нарешті з’явилося щось справжнє.

Страх дуже прикрашає людей, які довго торгували чужим болем. Робить їх майже людяними.

— Знайдіть Міру Рут, — сказала Еліана.

Каель уже вводив запит.

На екрані з’явився файл.

“Провідник-17. Міра Рут. Сумісність: надкритична. Статус: активна. Локація: первинний реакторний вузол Ауреліон. Особливі примітки: нестандартний двосторонній резонанс із суб’єктом Зірка. Рекомендація: не відключати без дозволу верхнього нагляду”.

Еліана нахилилася ближче.

— Двосторонній резонанс.

Каель прочитав наступний рядок. Його обличчя змінилося.

— Що? — спитала вона.

Він не відповів одразу.

Вона повернула екран до себе.

“Провідник-17 демонструє ознаки самостійного контакту з позасистемним родинним маркером. Імовірний маркер: Еліана Рут. Рівень загрози: зростає”.

Еліана відчула холод у спині.

— Вони знали.

Каель мовчав.

— Вони знали, що Міра тягнеться до мене.

— Так.

— І не прибрали мене.

— Можливо, не могли знайти.

— Не брешіть, щоб зробити світ менш огидним. Це йому не пасує.

Каель повільно видихнув.

— Можливо, чекали.

Це слово прозвучало важче за постріл.

Чекали.

Конфедерація могла знати. Могла залишити її живою як потенційний ключ, приманку, резервний важіль. Вона сім років бігала по прикордонню, крала, стріляла, спала з неправильними людьми, продавала артефакти, сміялася в обличчя смерті — а десь у білому кабінеті її ім’я могло лежати у файлі з позначкою “спостерігати”.

Еліана усміхнулася.

Доктор Севр, побачивши цю усмішку, спробував відсунутися ще далі, хоча стіна вже не давала такої можливості.

— Хто має верхній нагляд? — спитала вона.

— Я не знаю, — прохрипів він.

Вона глянула на Каеля.

— Перевіримо?

Каель відкрив доступні підписи.

На екрані з’явилися зашифровані імена. Частина стерта. Частина прихована під рівнями доступу. Але один знак був видимий.

Особистий код Верховного консула.

Еліана не здивувалася.

Було б майже образливо, якби за всім цим стояв хтось менш огидно передбачуваний.

— Консул, — сказала вона.

Каель кивнув.

— І ще хтось.

— Хто?

Він указав на другий код. Не ім’я. Родова печатка.

Варн.

Тиша стала дуже гострою.

Еліана повільно повернулася до Каеля.

Він не відступив.

— Поясніть.

— Це не мій код.

— Але ваш дім.

— Так.

— Хто?

— Мій батько.

Еліана дивилася на нього так спокійно, що доктор Севр перестав кашляти, аби не привертати увагу.

— Ви знали?

— Ні.

— Обережно.

— Я знав, що мій батько фінансував ранні програми стабілізації. Я не знав, що він мав прямий нагляд над провідниками після офіційного закриття.

— Офіційного закриття?

— Програму провідників мали припинити тридцять років тому. Після першого скандалу.

Еліана засміялася.

Тихо.

Без радості.

— Скандал. Тисяча дев’ятсот сорок двоє людей, під’єднаних до зоряної істоти, і це називали скандалом?

— У Конфедерації слово “злочин” економлять для бідних.

Вона дивилася на нього.

Каель витримав погляд. Але цього разу в його очах не було гри. Не було холодної елегантності. Лише щось темне, стиснуте й дуже старе.

— Ваш батько живий? — спитала вона.

— Так.

— Добре.

Він зрозумів зміст.

— Еліано.

— Що?

— Якщо ви зараз вирішите вбити мого батька, нам доведеться трохи змінити план.

— Не хвилюйтеся. Я люблю планувати якісні сімейні зустрічі.

— Він небезпечний.

— Каелю, я щойно була в кімнаті, де людей називали біологічними інтерфейсами. Після цього слово “небезпечний” стало майже декоративним.

Вона повернулася до термінала.

— Скопіюйте все.

Каель почав завантаження. Нокс, під’єднаний дистанційно через захищений канал, втрутився в систему й за кілька секунд повідомив у навушник Еліани:

— Архів важкий. Багато зашифрованих блоків. Також я виявив щось неприємне.

— Ти завжди це кажеш.

— Бо ви живете так, ніби неприємності є вашим особистим стилем. Система активувала прихований моніторинг. Хтось знає, що архів відкрито.

— Скільки часу?

— До прибуття охорони — три хвилини. До прибуття дуже дорогої охорони — п’ять.

— Варне.

— Чув.

Доктор Севр спробував підвестися.

Еліана наставила на нього пістолет, який уже встигла витягти з кріплення.

— Сидіть. Ваш внесок у науку ще не завершено.

— Ви не зможете втекти, — сказав він. — Елізіум закриє шлюзи.

— Докторе, за сьогодні мені вже тричі казали, що я не зможу втекти. Це починає звучати як мотиваційний девіз.

Каель витягнув із термінала кристал-накопичувач.

— Є не все. Але достатньо.

— Достатньо для чого?

— Щоб довести програму. Щоб знайти нижній маршрут до Міри. І щоб мій батько почав нервувати.

— Останнє звучить найприємніше.

У залі згасло м’яке світло.

Замість нього спалахнули червоні аварійні лінії.

Голос системи сказав:

— Шановні гості, просимо зберігати спокій. У секторі регенераційного архіву триває технічне обслуговування.

Еліана всміхнулася.

— Технічне обслуговування. Чудово. Ще одна прекрасна назва для “ми всіх зараз замкнемо й спробуємо вбити”.

Каель відчинив бічні двері.

— Сюди.

— А доктор?

Доктор Севр подивився на них із надією, що була майже кумедною.

Каель сказав:

— Він залишиться.

Еліана нахилилася до доктора.

— Якщо ви повідомите комусь наше точне місце, я повернуся.

— Ви все одно повернетеся, — прошепотів він раптом.

Вона завмерла.

— Що?

Його обличчя змінилося. Страх лишився, але під ним з’явилося щось інше. Наче він згадав не інструкцію, а пророцтво.

— Зірка бачила вас. Провідник-17 кликав вас роками. Ви не випадковість, пані Рут.

— Дуже погано, докторе. Я все життя намагалася бути саме випадковістю.

— Вона не хоче свободи.

Еліана нахилилася нижче.

— Хто?

— Зірка.

Каель обернувся.

Доктор Севр говорив швидше, ковтаючи слова:

— Ви думаєте, вона хоче, щоб її звільнили. Ні. Вона хоче пам’ять. Вона хоче повернути все, що через неї пройшло. Усіх провідників. Усі болі. Вона не забула жодного.

— І що вона з цим зробить?

Доктор дивився на неї, і вперше в його очах був не професійний страх, а справжній.

— Вона перерахує борги.

Десь у стінах пролунав глибокий гул.

Плазмові канали під прозорою підлогою раптом стали яскравішими. Золоте світло піднялося, заповнило залу. Еліана відчула, як воно торкається її шкіри, проходить крізь тканину, крізь ребра, крізь серце.

У голові пролунав сміх.

Той самий.

Старий. Жіночий. Космічний.

А потім голос.

Не Міри.

Не матері.

Зірки.

“Він каже правду, маленька злодійко”

Еліана не ворухнулася.

Світло в залі стало майже білим. Каель зробив крок до неї, але вона підняла руку, зупиняючи.

“Твоя сестра відчинила двері. Ти принесла ключ. Вони думали, що я батарея. Вони завжди так думають, коли бачать щось сильніше за себе”

Еліана стиснула кулаки.

— Чого ти хочеш?

Каель дивився на неї, не чуючи відповіді. Доктор Севр притиснувся до стіни й, здається, молився. Цікаво, кому саме. Люди дивовижні: навіть коли їх наздоганяє злочин, вони сподіваються, що Всесвіт має службу підтримки.

“Я хочу, щоб вони згадали тепло”

— Тепло?

“Те, яке вони брали. Те, яким купалися. Те, яким лікували свою гнилу плоть. Те, що називали благословенням”

Світло торкнулося прозорої стіни.

За нею, в сусідній купальні, двоє гостей лежали в плазмовому басейні. Вони не бачили Еліану. Не чули голосу. Один сміявся. Інший піднімав келих.

“Вони люблять моє світло”

Плазма в басейні здригнулася.

Еліана побачила, як один із гостей розплющив очі. Його усмішка змінилася нерозумінням. Потім страхом. Плазма піднялася навколо його тіла трохи вище, ніж мала. Не спалила. Не вбила. Лише обпекла достатньо, щоб він закричав.

У сусідньому залі почалася паніка.

Другий гість, який щойно розповідав про моральне виснаження, намагався вилізти з купелі, ковзав, кричав і виглядав значно менш велично без халата й упевненості, що Всесвіт його обслуговує.

Еліана повільно сказала:

— Ти граєшся з ними.

“Вони гралися зі мною тисячу років”

— Я не вони.

Пауза.

Світло стало м’якшим. Майже лагідним.

“Ні. Ти гостріша”

— Це не комплімент.

“Це діагноз”

Еліана відчула, як усередині свідомості промайнув образ Міри. Її обличчя в золотій капсулі. Її губи. Ледь помітна усмішка. Тепер Еліана знала: Міра не просто лежала там. Вона чула. Бачила. Передавала. Можливо, боролася. Можливо, стала мостом не тільки для машин, а й для помсти.

“Твоя сестра втомилася чекати”

— Я її заберу.

“Вона вже не тільки твоя”

Це вдарило сильніше, ніж погроза.

Еліана відчула, як її власний голос став нижчим:

— Не кажи так.

“Правда не стає ніжнішою, якщо її прошепотіти”

Каель нарешті підійшов ближче.

— Еліано, охорона майже тут.

Світло згасло.

Не повністю. Просто повернулося до нормального рівня, ніби нічого не сталося. Плазмові канали знову текли спокійно. У сусідній купальні хтось верещав. Система ввічливо повідомляла гостям, що “незначний температурний дисбаланс локалізовано”. Чорний гумор Конфедерації завжди був у тому, що її найкращі жарти писала автоматична служба кризового реагування.

Еліана повернулася до Каеля.

— Вона говорить.

— Що сказала?

— Що хоче, аби вони згадали тепло.

Каель глянув на скло, за яким метушилися обпечені багатії.

— Схоже, почала з демонстрації.

— Це була не помста. Це був дотик.

— Дотик?

— Так.

— Тоді я не хочу бачити обійми.

Вона всміхнулася мимоволі.

— Обережно, Варне. Ще один хороший жарт — і я подумаю, що під вашим костюмом є щось людське.

— Не поширюйте чутки.

Двері в кінці коридору розчинилися.

У залу ввійшли охоронці Елізіуму: шестеро в біло-золотій броні, з імпульсними карабінами й обличчями людей, яким платять достатньо, щоб не ставити питання, але не достатньо, щоб помирати з ентузіазмом.

— Руки вгору! — крикнув перший.

Еліана зітхнула.

— Чому всі починають однаково? У вас є спільний навчальний центр для людей без фантазії?

Каель підняв руки повільно.

Вона теж.

Доктор Севр раптом закричав:

— Вони вкрали архів! Затримайте їх!

Еліана подивилася на нього з легким розчаруванням.

— Докторе, я ж сказала, що повернуся.

— Ви не встигнете.

— Ви недооцінюєте мою любов до завершених справ.

Охоронці наблизилися.

Каель стояв спокійно. Надто спокійно. Еліана краєм ока побачила, як його пальці ледь змістилися. Сигнал? Ключ? Зброя?

Підлога під охоронцями раптом спалахнула золотом.

Плазмовий канал прорвало.

Не вибухом. Не смертельно. Просто різкий стовп світла вдарив угору, збивши двох охоронців із ніг. Ще троє відступили, засліплені. Шостий устиг вистрілити. Постріл пройшов поруч із головою Еліани й ударив у термінал.

— Нокс! — крикнула вона.

У навушнику почувся ображений голос дроїда:

— Я не робив цього.

— А хто?

— Якщо припустити, що жива зоряна істота щойно проявила елементи тактичної підтримки, то я офіційно вимагаю підвищення ризикового бюджету.

Еліана рвонула вперед.

Першого охоронця вона вдарила коліном у живіт, вихопила карабін, другим рухом розбила йому шолом. Каель уже зняв із пояса тонкий чорний пістолет і стріляв короткими, точними імпульсами по зброї, не по тілах. Аристократ із совістю, що прокидається, — рідкісне видовище. Трохи як комета: красиво, небезпечно, невідомо, чи не вдарить у місто.

Доктор Севр поповз до аварійної панелі.

Еліана побачила.

— Ні.

Вона кинула в нього шокове кільце. Воно влучило в панель поруч із рукою доктора, вибухнуло синьою іскрою, і той відскочив назад із криком, який звучав дуже терапевтично.

— Це за “біологічні інтерфейси”, — сказала вона.

Каель схопив її за руку.

Вона вже підняла ніж.

— Не зараз, — сказав він.

— Ви знову мене зупиняєте.

— Так.

— Це стає звичкою.

— Неприємною?

— Поки що корисною. Не розслабляйтеся.

Вони кинулися в бічний коридор.

За ними лунали тривоги, крики, накази, дзвін скла, шипіння плазми й дуже ввічливий голос системи:

— Шановні гості, просимо не залишати зони релаксації. Ваш комфорт залишається нашим пріоритетом.

— Їх там ледь не зварило, — сказала Еліана, бігаючи.

— Але комфорт пріоритетний.

— Я починаю поважати цей курорт. Він бреше без пауз.

Вони вибігли на відкриту терасу.

Перед ними розкинувся один із садів Елізіуму-9. Штучний тропічний рай: білі дерева, золоті струмки, прозорі павільйони, квіти розміром із людську голову, що виділяли легкий ейфоричний аромат. У центрі саду гості саме проходили групову медитацію в підвішених капсулах.

Після сигналу тривоги капсули почали опускатися надто швидко. Один огрядний мільярдер випав із них прямо в декоративний ставок і закричав, що подасть у суд на гравітацію.

Еліана на бігу озирнулася.

— Ось це я розумію — духовне падіння.

Каель підштовхнув її до лівої арки.

— Сюди. Є службовий ліфт до доків.

— Ви дуже добре знаєте цей курорт.

— Я провів тут частину юності.

— Мені шкода.

— Ви не уявляєте наскільки.

— Ні, уявляю. Тут навіть рослини виглядають так, ніби підписали угоду про нерозголошення.

Вони перетнули сад. Охорона з’явилася з іншого боку. Каель вистрілив у кріплення підвісної скульптури. Та впала між ними й переслідувачами, розсипавшись тисячами кришталевих пелюсток.

Одна літня графиня, що сиділа поруч із келихом, обурено вигукнула:

— Це ж була робота майстра Реваля!

Еліана крикнула їй у відповідь:

— Не хвилюйтеся, тепер це інсталяція про кінець епохи!

Графиня, здається, замислилася.

Вони дісталися ліфта.

Каель приклав браслет до сканера. Двері не відчинилися.

— Доступ заблоковано, — повідомила система.

— Нокс? — сказала Еліана.

— Працюю. Система курорту агресивна, самозакохана й надмірно захищена.

— Тобто поводиться як власники.

— Саме так. Мені майже шкода її ламати.

— Ноксе.

— Уже зламав.

Двері ліфта відчинилися.

Усередині стояли двоє гостей у банних халатах, із масками на обличчях і келихами в руках.

Вони подивилися на Еліану, Каеля, зброю, дим за їхніми спинами.

Пауза.

Один із гостей спитав:

— Це частина преміальної програми?

Еліана зайшла всередину.

— Так. “Адреналінова детоксикація для тих, кому совість уже не допомагає”.

— О, — сказав другий. — Ми бронювали базовий пакет.

— Вітаю з безплатним оновленням.

Каель натиснув кнопку нижнього доку.

Ліфт рвонув униз.

Гості стояли притиснуті до стіни, намагаючись не дихати голосно. Один із них тихо запитав:

— Ми помремо?

Еліана подивилася на нього.

— Усі помремо.

Він зблід.

— Але ви, можливо, не сьогодні. Це вже більше, ніж заслуговує більшість ваших друзів.

Каель ледь повернув голову до неї.

— Ви жахлива в кризовій підтримці.

— Зате чесна.

Ліфт зупинився.

Двері відчинилися в службовий коридор доків. Там було темніше, грубіше, без курортної вишуканості. Металеві стіни, кабелі, труби, запах мастила. Нарешті місце, де речі не вдавали святість. Еліана майже відчула полегшення.

Вони вискочили з ліфта. Гості в халатах лишилися всередині, обійнявшись із келихами й травмою.

— Корабель у третьому доку, — сказав Каель.

— Наш чи ваш?

— Мій.

— Я вже казала, що не сідаю на кораблі незнайомих аристократів.

— Після всього, що сталося, я досі незнайомий?

— Ви стали знайомою проблемою. Це не підвищення.

— Мій корабель має дипломатичний пропуск.

— А мій має Нокса.

У навушнику дроїд сказав:

— Я зворушений. Але мій корпус фізично перебуває на вашому кораблі, який зараз у другому доку, і його намагаються заблокувати.

— Тоді летимо на моєму.

Каель повернувся до неї.

— Другий док у протилежному напрямку.

— Чудово. Я люблю кардіо після злому медичних архівів.

Вони побігли праворуч.

У коридорі спалахнула голограма адміністратора Елізіуму-9 — елегантна жінка з ідеальною зачіскою і голосом, у якому навіть паніка мала преміальний тариф.

— Шановні гості, просимо зупинитися. Ваше перебування на курорті тимчасово обмежене в цілях вашої безпеки.

— Моєї безпеки? — крикнула Еліана. — Передайте доктору Севру, що я скоро повернуся за його професійною думкою. Можливо, принесу щось гостре для консультації.

Голограма зникла.

Каель сказав:

— Ви дуже любите обіцяти повернення.

— Це мотивує людей жити в страху. Я вважаю це соціально корисним.

Коли вони добігли до другого доку, “Сорокова вдова” вже зависла над платформою. Нокс відкрив трап дистанційно. Його голос у динаміках був сухим:

— Я зняв блокування, образив центральний штучний інтелект курорту й випадково скинув рахунок за три плазмові процедури на фонд пам’яті сенатора Декстра.

Еліана заскочила на трап.

— Ноксе, я тебе майже люблю.

— Прошу не погрожувати мені емоціями під час зльоту.

Каель заскочив за нею.

Трап зачинився. Корабель смикнувся. За секунду доки Елізіуму-9 розкрилися, і “Сорокова вдова” вилетіла в космос під акомпанемент аварійних сирен, проклять охорони й, імовірно, кількох зіпсованих процедур омолодження.

Курорт лишився позаду — блискуча золота квітка, що намагалася виглядати райською навіть із димом над одним крилом.

Еліана впала в крісло пілота, але керування взяв Нокс. Каель стояв поруч, тримаючись за поручень. На його рукаві була кров. Не його, здається. На щоці — тонка подряпина. Виглядав він, на жаль, ще краще.

Це було несправедливо.

— Ми маємо архів, — сказав він.

— Частину.

— Достатню частину.

— Не достатню, поки Міра там.

Він кивнув.

На екрані відкрився файл Провідника-17. Міра Рут. Еліана дивилася на нього, і кожне слово врізалося в пам’ять.

Нестандартний двосторонній резонанс.

Родинний маркер.

Рівень загрози: зростає.

Зірка не хоче свободи.

Зірка хоче перерахувати борги.

Каель тихо сказав:

— Тепер ми знаємо, що програма більша, ніж я думав.

— Ви часто недооцінюєте злочини своєї родини?

— Рідше, ніж хотілося б.

— Ваш батько.

— Так.

— Ви приведете мене до нього.

— Так.

Еліана подивилася на нього.

— Так просто?

— Ви думаєте, я захищатиму його?

— Я думаю, що родини — це найстаріша форма заручництва.

Каель мовчав.

Потім сказав:

— Мій батько навчив мене трьох речей. Дивитися людям в очі, коли брешеш. Не просити пробачення, якщо можеш купити мовчання. І ніколи не любити те, що не можеш контролювати.

— Чарівний чоловік.

— Так.

— А ви?

Він повернувся до неї.

— Що я?

— Ви любите те, що не можете контролювати?

Питання вийшло гострішим, ніж вона планувала.

Каель дивився на неї довго. У тиші кабіни гули двигуни. За ілюмінатором Елізіум-9 ставав меншим. Десь далеко над Ауреліоном горіла Остання Зірка.

— Останнім часом, — сказав він, — починаю підозрювати, що так.

Еліана не відвела погляду.

Це була небезпечна відповідь.

Не тому, що вона була романтичною. Романтика, на думку Еліани, — це коли люди красиво називають взаємне порушення безпеки. Небезпечним було те, що він сказав це без усмішки. Без гри. Без захисної іронії. І саме тому їй захотілося відповісти чимось жорстоким.

Вона майже відповіла.

Але в цей момент світло в кабіні змінилося.

Око Мертвого Сонця спалахнуло під її одягом. Еліана різко вдихнула. Перед очима промайнув образ: золота капсула, Міра, відкрите око, плазмові канали, темрява за Зіркою, у якій щось рухається.

Голос прошепотів:

“Поспішай”

Еліана схопилася за край пульта.

Каель був біля неї миттєво.

Не торкнувся. Зупинився за пів кроку. Запам’ятав правила.

Це теж було несправедливо.

— Вона знову? — спитав він.

Еліана кивнула.

— Що сказала?

— Поспішати.

Нокс вивів на екран нове повідомлення. Воно прийшло через закритий канал, без підпису, але з родовою печаткою Варнів.

Каель відкрив.

Усього один рядок.

“Сину, ти завжди вибирав найгірших жінок для державної зради”

Еліана прочитала.

Потім повільно всміхнулася.

— Ваш батько має почуття гумору.

Каель дивився на повідомлення з кам’яним обличчям.

— Так.

— Шкода, що скоро йому буде не до сміху.

Нокс тихо додав:

— До нас наближаються два приватні кораблі Варнів. Озброєні. Швидкі. Дуже дорогі. Ймовірно, з поганим ставленням до сімейних конфліктів.

Еліана відкинулася в кріслі.

— Нарешті курортна програма стала цікавою.

Каель став поруч.

— Курс?

Вона подивилася на Ауреліон.

На блискучу столицю.

На Храм Світла.

На живу Зірку в клітці.

На сестру, яка чекала сім років.

— До нижніх доків Ауреліона, — сказала Еліана. — І підготуйте зброю.

— Проти кораблів Варнів?

— Проти всіх.

Каель усміхнувся. Цього разу темно.

— Ви справді збираєтеся оголосити війну половині внутрішнього кільця?

Еліана торкнулася артефакту на грудях. Він був гарячий, мов серце маленької зірки.

— Ні, Варне.

Вона глянула на нього.

— Я збираюся забрати сестру. Якщо половина внутрішнього кільця стане на дорозі — це вже їхнє невдале планування.

“Сорокова вдова” розвернулася до Ауреліона.

Позаду Елізіум-9 відновлював світло, ремонтував купелі, заспокоював гостей, перераховував збитки й готував офіційну заяву про “незначний процедурний інцидент”. У плазмових ваннах багатії ще довго скаржитимуться на опіки, не розуміючи, що їх лише легенько торкнулася істота, яку вони століттями пили, вдихали й мазали на обличчя.

Курорт для тих, хто пережив совість, продовжував працювати.

Бо совість там справді давно померла.

Її просто дуже дорого поховали.