Частина ІХ. Коли світло вирішило піти

Ауреліон уперше за тисячу років побачив ніч.

Не штучну ніч, яку в дорогих житлових куполах вмикали за розкладом, щоб втомлені сенатори могли переконати свої тіла, що вони ще належать природі. Не театральну ніч у садах Елізіуму-9, де зорі програмували так, щоб вони падали рівно під поцілунок або вигідну політичну розмову. Не ніч прикордонних планет, де темрява була чесною, холодною і часом голодною.

Це була справжня ніч.

Вона прийшла не з космосу.

Вона вийшла з самого світла.

Спершу згасли верхні шпилі Сенатської цитаделі. Один за одним, немов хтось невидимий проходив по небу й видував дорогі свічки на торті цивілізації, яку давно пора було забрати зі столу. Потім потемніли мости. Потім — рекламні голограми, де усміхнені обличчя обіцяли стабільність, молодість, чисту енергію й інші форми красиво упакованої брехні. Потім згасли сади, фонтани, мармурові алеї, приватні купальні, церемоніальні арки, золоті фасади міністерств.

Храм Світла залишився останнім.

Він світився над столицею, як хворе серце, яке ще намагається довести, що живе.

А над ним тріскалася сфера Останньої Зірки.

На борту “Сорокової вдови” всі мовчали.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/kohanka-ostanno-zrki-b457944?c=5101349