Частина ІV. Архів живих експериментів

Ауреліон мав нижні доки.

Це було дивно, майже непристойно, бо столиця Конфедерації дуже старалася робити вигляд, що в неї немає нічого нижнього. Ні нижніх районів, ні нижніх інстинктів, ні нижніх моральних поверхів. У рекламних голограмах Ауреліон завжди показували згори: золоті шпилі, білі куполи, сонячні сади, Сенатська цитадель, Остання Зірка в прозорій сфері, щасливі громадяни, які усміхаються так, ніби їх щойно попросили не думати про податки.

Але кожне місто, навіть якщо воно займає цілу планету, має підошву.

І саме туди летіла “Сорокова вдова”.

Нижні доки ховалися під блискучою шкірою столиці, серед технічних кілець, ремонтних шахт, вантажних порталів і старих орбітальних кріплень, які ніхто не показував туристам, бо туристи любили золото, а не труби, що пітніли конденсатом. Тут Ауреліон уже не пахнув парфумами, святістю й владою. Тут він пахнув мастилом, перегрітою електрикою, дешевою їжею, потом працівників і страхом людей, які розуміли, що живуть під містом богів, але мають зарплату рабів.

Еліані це місце сподобалося одразу.

Не тому, що було гарним. Гарним воно не було. Воно було чесним.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/kohanka-ostanno-zrki-b457944?c=5096754