Архів живих експериментів

Ауреліон мав нижні доки.

Це було дивно, майже непристойно, бо столиця Конфедерації дуже старалася робити вигляд, що в неї немає нічого нижнього. Ні нижніх районів, ні нижніх інстинктів, ні нижніх моральних поверхів. У рекламних голограмах Ауреліон завжди показували згори: золоті шпилі, білі куполи, сонячні сади, Сенатська цитадель, Остання Зірка в прозорій сфері, щасливі громадяни, які усміхаються так, ніби їх щойно попросили не думати про податки.

Але кожне місто, навіть якщо воно займає цілу планету, має підошву.

І саме туди летіла “Сорокова вдова”.

Нижні доки ховалися під блискучою шкірою столиці, серед технічних кілець, ремонтних шахт, вантажних порталів і старих орбітальних кріплень, які ніхто не показував туристам, бо туристи любили золото, а не труби, що пітніли конденсатом. Тут Ауреліон уже не пахнув парфумами, святістю й владою. Тут він пахнув мастилом, перегрітою електрикою, дешевою їжею, потом працівників і страхом людей, які розуміли, що живуть під містом богів, але мають зарплату рабів.

Еліані це місце сподобалося одразу.

Не тому, що було гарним. Гарним воно не було. Воно було чесним.

Чесність у Конфедерації зустрічалася рідше за безкоштовну медицину для колоній, тому її варто було цінувати.

“Сорокова вдова” пройшла крізь технічний коридор під фальшивим кодом санітарного дрона. Нокс стверджував, що це найнадійніша легенда, бо санітарні дрони ніхто не любить, але всі бояться перевіряти, що саме вони перевозять.

— До речі, — повідомив він, коли корабель ковзав між темними платформами, — згідно з нашими документами, ми транспортуємо біологічні відходи другого класу.

Каель стояв за кріслом Еліани й дивився на екран.

— Другого?

— Перший клас вимагає додаткового погодження. Я вирішив не ображати бюрократію зайвою амбітністю.

Еліана всміхнулася.

— Біологічні відходи. Нарешті Конфедерація описала нас із Варном максимально точно.

— Я не впевнений, що мені подобається це порівняння, — сказав Каель.

— Не хвилюйтеся. У вас благородне походження. Ви, мабуть, відходи преміум-класу.

— Ваші компліменти стають теплішими.

— Це не тепло. Це плазмовий опік після Елізіуму.

Після втечі з курорту минуло трохи більше години. За цей час два приватні кораблі Варнів намагалися взяти їх у кільце, один патрульний пост Конфедерації раптово отримав повідомлення про “позапланову перевірку санітарних норм”, а Нокс проник у систему нижніх доків, переписав їхній маршрут і, за власним зізнанням, “випадково” створив заявку на дезінфекцію службового ліфта Верховного консула.

Еліана не питала подробиць.

Деякі радощі краще залишати темними й технічними.

Каель мовчав довше, ніж звичайно. Це було помітно. Він дивився на потоки нижнього Ауреліона, але бачив, очевидно, щось інше: родову печатку Варнів у файлі провідників, код його батька, тисяча дев’ятсот сорок два імені в архіві Елізіуму-9.

Провина сиділа на ньому добре. Майже елегантно.

Еліану це дратувало. Вона воліла, щоб винні виглядали огидно. Так зручніше стріляти.

— Якщо збираєтеся страждати, робіть це тихіше, — сказала вона.

Каель повернув голову.

— Я мовчав.

— Саме це й заважало. Ваше мовчання має аристократичну акустику.

— Вибачте. Я не знав, що моя внутрішня криза порушує корабельний етикет.

— На моєму кораблі дозволені лише корисні кризи.

— Моя може стати корисною.

— Чудово. Тоді скажіть, куди саме ми йдемо, перш ніж ваш батько пришле ще один сімейний корабель із бажанням поговорити ракетами.

Каель провів пальцем по голографічній карті. Над пультом розгорнулася структура нижнього сектору: технічні шахти, магістралі живлення, шлюзи, закриті лабораторні блоки, архівні вузли.

— Офіційно цього місця немає, — сказав він. — У документах воно проходить як резервний центр біоісторичного зберігання.

— Перекладіть із мови катів на людську.

— Архів живих експериментів.

Еліана не відповіла.

Нокс завис біля екрана.

— Назва неофіційна, але поширена серед технічного персоналу. Також використовуються варіанти: “підвал чудес”, “морг, який не вміє мовчати”, і “те місце, куди не треба переводитися, якщо ви любите спати”.

— Техніки мають кращу поезію, ніж сенатори, — сказала Еліана.

Каель продовжив:

— Тут зберігають людей, яких офіційно більше не існує. Свідків, донорів, провідників, експериментальні тіла, невдалі прототипи, успішні прототипи, що стали політично незручними. Частину тримають у стазисі. Частину — у свідомому режимі, якщо потрібна нейронна активність.

— Свідомому.

Це слово впало в кабіні, як металевий уламок.

— Так.

— Тобто вони лежать там і знають, що лежать.

— Не всі.

— Яка розкішна милість.

Каель не захищався. Це теж дратувало.

— Міра могла пройти через цей архів перед інтеграцією, — сказав він. — Тут можуть бути первинні записи: хто її відібрав, хто підписав переведення, хто знав про родинний маркер.

— І хто вирішив залишити мене живою як майбутню відмичку.

— Так.

Еліана опустила погляд на карту.

У центрі схеми пульсував вузол із позначкою “Блок L-17”.

— Чому L-17?

— Лабораторний сектор сімнадцять. Архів провідників.

— Міра — Провідник-17.

— Я теж це помітив.

— Чудово. Значить, нас не лише катують, а й роблять це з неприємною любов’ю до символіки.

Нокс подав сигнал.

— Стикування за тридцять секунд. Охорона доку очікує санітарний вантаж. Я підготував відповідний запах.

Еліана повільно повернулася до дроїда.

— Що ти зробив?

— Запустив у зовнішню вентиляцію корабля ароматичну суміш “переконливі біологічні відходи”.

Каель ледь помітно відступив на пів кроку.

— Це безпечно?

— Для організму — так, — відповів Нокс. — Для гідності — ні.

Еліана розсміялася.

Коротко, темно, щиро.

— Ноксе, якщо ми виживемо, я куплю тобі новий корпус.

— З функцією віддалення від ваших рішень?

— Не мрій.

Корабель увійшов у док.

За ілюмінатором з’явилися двоє охоронців у сірій броні. Один підніс руку до носового фільтра, другий щось сказав, явно непристойне. Нокс відкрив зовнішній шлюз, випустив ще порцію запаху, і охоронці одразу відступили.

— Документи? — крикнув перший у комунікатор.

Нокс відповів синтетичним голосом санітарного диспетчера:

— Біологічний вантаж другого класу. Термінове переведення до утилізаційної лінії. Порушення температурного режиму призведе до розриву контейнерів.

Охоронець подивився на напарника.

Напарник подивився на шлюз.

Обидва одночасно вирішили, що служба державі прекрасна, але не настільки.

— Проходьте, — сказав перший. — І швидше.

Еліана одягла сірий технічний плащ, що закривав обличчя до очей. Каель зробив те саме. Удвох вони вивезли з корабля великий контейнер на антигравітаційній платформі. Усередині контейнера не було відходів. Там лежали зброя, інструменти злому, три імпульсні гранати, один медичний набір і мініатюрний дрон Нокса, який мав провести їх через вентиляційні карти.

Запах, на жаль, був справжній.

— Ноксе, — прошепотів Каель, коли вони пройшли повз охорону, — я не забуду цього.

У навушнику почувся сухий голос:

— Ваш рід допомагав будувати клітку для живої зірки. Вважайте це скромним внеском у кармічний баланс.

Еліана ледве стримала сміх.

Вони перетнули док і зайшли в службовий коридор. Двері зачинилися за ними, відрізавши шум нижнього порту. Попереду був ліфт для технічних вантажів, стіни якого мали той самий брудно-білий колір, що й усі місця, де люди намагаються зробити жах стерильним.

Каель ввів код.

Ліфт не відреагував.

— Блоковано, — сказав він.

Еліана подивилася на нього.

— Ваше ім’я раптом перестало відчиняти двері? Як трагічно. Може, ми зараз побачимо народження особистості.

— Мій батько міг відкликати частину доступів.

— Частину?

— Я все ще живий, отже, не всі.

Нокс втрутився в панель.

— Ліфт під’єднаний до локальної мережі архіву. Старі протоколи. Дуже старі. Приємно бачити систему, яка була аморальною ще до появи сучасного дизайну.

— Відкриєш? — спитала Еліана.

— Вже.

Двері ліфта розійшлися.

Усередині було темно.

На стіні висіла стара табличка: “Біоісторичне зберігання. Рівень L”.

Під нею хтось дрібно видряпав ножем:

“Не дивись у капсули, якщо хочеш спати”

Еліана провела пальцем по подряпинах.

— Мудра порада.

— Ви дослухаєтеся? — спитав Каель.

— Ні.

— Так і думав.

Ліфт рушив униз.

Довго.

Надто довго.

Металеві стіни злегка тремтіли. Десь далеко гуділа енергія Останньої Зірки, пропущена через товщу міста, фільтри, перетворювачі, технічні канали. Тут її світло вже не було золотим і божественним. Воно стало блідим, лікарняним, майже зеленкуватим. Світло, яке втратило розкіш і показало справжню роботу: живити машини, що тримають людей між життям і смертю, бо комусь нагорі це вигідно.

Каель стояв поруч, плечем майже торкаючись Еліани.

— Не стійте так близько, — сказала вона.

— Ліфт вузький.

— А ваша здатність бути поруч у вузьких місцях підозріло регулярна.

— Якщо це спроба сказати, що вам незручно, я відступлю.

— Якщо мені буде незручно, ви не встигнете почути попередження.

— Тоді що?

Вона повернула до нього голову.

Вони стояли дуже близько. Світло ліфта різало його обличчя на золоті й сірі площини. Каель виглядав втомленим. Не слабким. Саме втомленим. Так виглядають люди, які надто довго носили чужий герб і раптом зрозуміли, що він зроблений не з золота, а з кісток.

— Мені не подобається, — сказала Еліана тихо, — що ви корисні.

— Це найтепліше, що ви мені казали.

— Не звикайте. Наступне може бути останнім.

— Я ціную послідовність.

Ліфт зупинився.

Двері відчинилися.

Архів живих експериментів зустрів їх тишею.

Не повною. Повна тиша буває лише в порожніх місцях. Тут тиша була населена. У ній гули системи життєзабезпечення, шепотіли фільтри, стікала рідина в трубах, клацали реле, дихали капсули. Це була тиша лікарні, моргу і храму одночасно. Тиша, яка не заспокоює, а попереджає: тут не кричать не тому, що не болить, а тому, що для крику немає дозволу.

Коридор тягнувся вперед, довгий, білий, стерильний. По обидва боки стояли прозорі стіни. За ними — камери.

У першій камері лежала жінка.

Вона була підвішена в прозорій рідині, з кабелями в хребті й скронях. Очі закриті. Волосся плавало навколо голови, наче темна водорість. На табличці біля камери було написано:

“Суб’єкт A-044. Регенеративна матриця. Статус: активний матеріал”.

Еліана прочитала.

Активний матеріал.

Вона пішла далі.

У другій камері сидів чоловік без нижньої частини тіла. Не мертвий. Не зовсім живий. Його торс був під’єднаний до срібної машини, яка повільно вирощувала нові органи в прозорих контейнерах. Очі чоловіка були відкриті.

Він дивився прямо на Еліану.

Не просив допомоги.

Це було найстрашніше.

Людина, яка ще просить, ще десь вірить у відповідь. Цей чоловік не просив. Він просто дивився, ніби давно вийшов за межі надії й тепер був свідком, а не жертвою.

Каель зупинився.

— Його треба…

— Не кажіть “звільнити”, — перебила Еліана. — Це слово тут надто чисте.

Він стиснув щелепу.

Вони рушили далі.

Камери. Капсули. Тіла.

Люди з прозорою шкірою, під якою світилися імпланти. Діти, заморожені в стазисі, з табличками “генетичний резерв”. Старі, чиї мізки підтримували в активному стані, бо вони пам’ятали коди, яких не було в архівах. Жінка, чию нервову систему розділили на три паралельні контури. Чоловік, який кожні десять секунд розплющував очі й вимовляв одне й те саме слово без звуку.

На стіні між камерами висіло гасло.

Великими золотими літерами.

“Життя — найцінніший ресурс Конфедерації”.

Еліана зупинилася перед ним.

Довго дивилася.

Потім тихо сказала:

— Уперше бачу, щоб катівня сама зізнавалася в бухгалтерії.

Каель стояв поруч. Його обличчя було біле.

— Я не знав, що масштаб такий.

— Це не виправдання.

— Я знаю.

— Добре. Бо я зараз не в настрої приймати духовні декларації від спадкоємців інженерів пекла.

Він кивнув.

Нокс у навушнику сказав:

— Я під’єднався до локальної мережі. Дані частково автономні. Архів не просто зберігає інформацію — він підтримує експерименти в реальному часі.

— Тобто якщо ми вимкнемо систему…

— Частина суб’єктів помре. Частина, ймовірно, вже давно не має життєздатного тіла без машин. Частина може прокинутися. Це буде медично, юридично й етично жахливо.

Еліана глянула на чергову капсулу, де плавала маленька рука.

— У цій будівлі слово “етично” треба спочатку відмити від крові.

— Погоджуюся, — сказав Нокс. — Хоча кров тут, імовірно, теж архівована.

Каель рушив до центрального вузла.

— Нам треба знайти L-17.

Вони пройшли через перший сектор. Двері відкривалися за кодами Каеля, але неохоче, ніби система ще пам’ятала його кров, проте вже отримала від батька пасивно-агресивну записку.

У другому секторі капсули були старіші. Менше скла. Більше металу. На стінах — подряпини. Тут не показували красиву стерильність. Тут усе було грубіше, наче ранні експерименти проводили без потреби приховувати жах під дизайном.

Еліана побачила камеру з трьома кріслами. У кожному сидів скелет у сухій шкірі, під’єднаний до старих нейронних шоломів. На екрані біля дверей досі блимав напис:

“Консультативний симулятор стратегічної пам’яті. Статус: частково функціональний”.

— Вони використовували мертвих радників? — спитала вона.

Каель глянув на екран.

— Судячи з протоколів, після смерті їхні мозкові патерни підтримували для аналізу політичних сценаріїв.

— Тобто навіть смерть не звільняла від нарад.

— У Конфедерації нічого не звільняє від нарад.

— Тепер я впевнена: це найгірша цивілізація в історії.

У кутку щось клацнуло.

Еліана миттєво підняла пістолет.

Із тіні виповз маленький сервісний дрон, старий, покритий подряпинами. Він завмер перед ними, просканував, і раптом із його динаміка пролунав хрипкий голос:

— Працівник архіву, назвіть мету візиту.

Нокс відповів через портативний канал, імітуючи службовий доступ:

— Планова санітарна перевірка.

Дрон помовчав.

— Санітарна перевірка прострочена на дев’яносто два роки.

Еліана озирнулася на капсули.

— Це багато пояснює.

Дрон повернув сенсор до неї.

— Коментар не внесено до протоколу.

— А шкода. Він був найлюдянішим за останні п’ять хвилин.

Нокс тихо сказав:

— Я можу перепрограмувати його.

— Не треба, — відповіла Еліана. — Мені подобається цей маленький свідок занепаду.

Дрон раптом додав:

— Попередження. У секторі L-12 один суб’єкт самостійно прокинувся. Персонал не реагував. Персонал відсутній сорок один рік.

Каель завмер.

— Самостійно прокинувся?

— Так, — відповів дрон. — Суб’єкт просив води. Запит залишено в черзі.

Еліана заплющила очі.

На секунду.

Потім відкрила.

— Покажи.

— Це не наш маршрут, — сказав Каель тихо.

Вона повернулася до нього.

— Я сказала: покажи.

Дрон рушив боковим коридором.

Каель пішов за нею. Не сперечався. Можливо, почав навчатися. Можливо, теж хотів побачити, наскільки глибоко провалля.

Сектор L-12 був майже темним. Частина ламп не працювала. У повітрі стояв запах старої пластмаси й металу. За третьою камерою вони знайшли суб’єкта.

Це була дівчина.

Або жінка, яка колись була дівчиною. Важко сказати. Її тіло лежало в горизонтальній капсулі, але кришка була частково відкрита. Вона не могла підвестися: м’язи давно атрофувалися. Очі були відкриті. Губи сухі. Волосся біле, хоча обличчя зберегло молоді риси.

Вона повернула очі до Еліани.

— Вода, — прошепотіла.

Голос був майже беззвучний.

Каель уже шукав медичний резервуар, але Еліана випередила його. Вона дістала з контейнера маленьку ампулу з живильним розчином, активувала крапельний наконечник і обережно піднесла до губ жінки.

Та ковтнула.

Один раз.

Другий.

Її очі трохи сфокусувалися.

— Хто ти? — спитала Еліана.

— Ліна… — прошепотіла вона. — Ліна Сор.

Нокс у навушнику швидко сказав:

— Знаходжу запис. Ліна Сор. Колишня навігаторка колоніального флоту. Офіційно загинула під час аварії на Тал-Ор сім років тому.

Еліана застигла.

Тал-Ор.

Там, де зникла Міра.

— Ти знала Міру Рут? — спитала вона.

Очі Ліни здригнулися.

— Міра… співала.

Каель нахилився ближче.

— Що?

— Вона співала… коли вони везли нас… щоб не кричали інші.

Еліана відчула, як під ребрами щось дуже повільно ламається.

— Куди вас везли?

Ліна Сор дивилася на стелю.

— Спочатку сюди. Потім нижче. До світла. Вони казали… ми обрані. Казали, життя — ресурс. Казали, ми допоможемо мільярдам.

— Хто казав?

— Білий лікар. Жінка з золотими очима. Старий Варн.

Каель не ворухнувся.

Еліана теж.

— Старий Варн, — повторила вона.

Ліна ледь повернула очі до Каеля. На її обличчі з’явилося щось схоже на страх.

— Його голос… як двері, що зачиняються.

Каель відступив на крок.

Цього разу провина на ньому була не елегантна. Вона була гола.

Еліана тримала ампулу біля губ Ліни.

— Міра була тут?

— Так.

— Довго?

— Ні. Вона… не ламалася.

Ліна спробувала посміхнутися, але вийшло болісно.

— Вони не любили це. Вона сміялася з них. Казала, якщо вже роблять із людей деталі, хай хоч навчаться читати інструкції.

Еліана не втрималася.

Сміх вирвався тихо, зламано.

— Так. Це вона.

Ліна повільно кліпнула.

— Ти Еліана.

Це не було питання.

У камері стало холодніше.

— Звідки ти знаєш?

— Вона казала. Вона чекала. Казала, ти прийдеш і всіх образиш перед тим, як почати стріляти.

Каель дуже тихо промовив:

— Схоже на точний прогноз.

Еліана навіть не глянула на нього.

— Що з нею зробили?

Ліна заплющила очі. Коли заговорила знову, голос став ще тихішим:

— Її під’єднали. Але Зірка… Зірка не з’їла її. Зірка слухала. Вони боялися. Казали, Міра — не провідник. Міра — двері.

Еліана нахилилася ближче.

— Двері куди?

Ліна відкрила очі.

І сказала:

— До пам’яті.

Потім її тіло затремтіло.

Монітор біля капсули, який досі ледве працював, спалахнув червоним. Нокс швидко заговорив:

— Її системи нестабільні. Капсула тримає мінімальну функцію. Будь-яке втручання…

— Врятуй її, — сказала Еліана.

— Я не лікар.

— Ти розумніший за більшість лікарів у цьому місці.

— Це низька планка.

Каель уже під’єднав медичний набір. Його рухи були точні, але обличчя — напружене.

Ліна схопила Еліану за зап’ястя. Її пальці були холодні й слабкі, але хватка раптом стала майже відчайдушною.

— Не залишай… інших.

Еліана мовчала.

— Обіцяй.

Це було найжорстокіше прохання, яке тут можна було почути.

Бо Еліана знала: врятувати всіх зараз неможливо. Вимкнути архів — убити частину. Залишити — приректи. Розбудити — створити хаос, біль, смерть і, можливо, милість, але дуже криваву. Ця система була побудована так, щоб навіть порятунок став злочином.

Вона ненавиділа архітекторів цього пекла ще більше за те, що вони змусили її рахувати.

— Я повернуся, — сказала Еліана.

Ліна дивилася на неї.

— Усі так кажуть.

Еліана нахилилася ближче.

— Я не всі.

Ліна ледь усміхнулася.

— Міра казала… ти саме так відповідаєш.

Її рука розслабилася.

Монітор вирівнявся. Не добре. Просто не мертво.

Нокс сказав:

— Я стабілізував капсулу на кілька годин. Можливо, більше, якщо система не вирішить, що людяність є помилкою протоколу.

Каель стояв біля дверей. Він дивився не на Ліну, а на підлогу.

— Вона згадала мого батька.

— Так.

— Я знайду його.

— Ми знайдемо його, — сказала Еліана. — Різниця в тому, що ви хочете відповідей, а я вже починаю складати список інструментів.

— Я не заважатиму.

— Це звучить добре. Але зазвичай родини заважають саме тоді, коли треба натискати на спуск.

Каель підняв на неї погляд.

— Якщо дійде до цього, я не зупиню вас.

— Не давайте обіцянок у темних коридорах. Вони звучать красивіше, ніж виконуються.

— Тоді я скажу простіше. Я хочу знати правду. Якщо мій батько зробив це, він має заплатити.

— Має? — Еліана всміхнулася. — Варне, “має” — це слово для судів, де злочинці сидять у перших рядах і фінансують ремонт будівлі. Ми говоримо не про “має”. Ми говоримо про “заплатить”.

Його очі потемніли.

— Добре.

Вони повернулися до основного маршруту.

Тепер архів уже не був просто місцем. Він став списком голосів, які прокидалися в темряві. Ліна Сор залишилася позаду, але її слова йшли за Еліаною:

Міра — двері.

До пам’яті.

У секторі L-17 двері були важчими.

Не фізично. Фізично це була звичайна броньована конструкція з чорного металу, без прикрас, без гасел, без золота. Саме це робило її страшнішою. У Конфедерації, якщо злочин прикрашали, значить, його ще збиралися комусь продати. Якщо ні — значить, його навіть не намагалися виправдати.

Каель приклав руку до сканера.

Червоне світло.

“Доступ відкликано”.

Він спробував другий код.

“Доступ відкликано”.

Третій.

“Доступ відкликано”.

Еліана подивилася на нього.

— Народження особистості відкладається?

— Мій батько закрив сектор.

— Яка турбота. Не хоче, щоб син бачив сімейний альбом.

Нокс просканував замок.

— Система автономна. Можна зламати, але це активує тривогу.

— Скільки часу до охорони?

— Якщо не активувати тривогу — ймовірно, десять хвилин. Якщо активувати — дві.

— А зламати скільки?

— Три.

Еліана дістала імпульсну гранату.

Каель глянув на неї.

— Це точно активує тривогу.

— Зате заощадить хвилину.

— І може знищити дані.

Вона сховала гранату назад.

— Ненавиджу, коли ви маєте рацію. Це псує романтичну напругу.

— У нас є романтична напруга?

— Ні. У нас є взаємна підозра з гарним освітленням.

— Тоді я радий, що освітлення на рівні.

Нокс тим часом працював із замком.

— Хочу нагадати, що флірт біля дверей архіву катувань — це дуже специфічна форма психологічного захисту.

— Ноксе, зламай двері.

— Вже. І я не засуджую. Лише архівую для майбутнього шантажу.

Замок клацнув.

Двері відчинилися.

Сектор L-17 був круглою залою.

У центрі стояв великий чорний термінал. Навколо — сімнадцять вертикальних капсул. Більшість порожні. Деякі розбиті. Дві все ще світилися слабким золотом. На кожній капсулі — номер.

Провідник-01.

Провідник-02.

Провідник-03.

І так далі.

Сімнадцята капсула стояла окремо, в дальньому кінці зали.

Порожня.

Еліана підійшла до неї повільно.

На склі лишилися тонкі сліди долонь. Старі. Майже стерті. Але вони були.

Хтось торкався скла зсередини.

На табличці:

“Провідник-17. Міра Рут. Переведено до первинного реакторного вузла. Статус: активна. Категорія: ключовий резонатор”.

Еліана поклала долоню на скло.

Холодне.

За її спиною Каель активував центральний термінал. Над ним відкрилася голограма. Записи. Відео. Протоколи.

Перший файл запустився автоматично.

Зображення було зернисте, але достатньо чітке.

Міра сиділа на кріслі в цій самій залі. Руки зафіксовані. На скронях датчики. Обличчя втомлене, але очі живі. Перед нею стояв чоловік із білим волоссям і суворими рисами.

Старший Варн.

Каель скам’янів.

Чоловік на записі говорив спокійно:

— Суб’єкт Міра Рут демонструє небажаний опір інтеграції. Сумісність надкритична. Психологічне придушення неефективне.

Міра дивилася на нього.

— Ви називаєте це психологічним придушенням? А я думала, це у вас просто невдалий стиль спілкування.

Еліана ледь усміхнулася.

Старший Варн не відреагував.

— Суб’єкт зберігає саркастичну активність.

Міра повернула голову до камери.

— Запишіть ще: суб’єкт вважає вас групою садистів із дипломами, комплексами й катастрофічним дефіцитом нормального сексу.

Каель тихо видихнув.

Еліана прошепотіла:

— Це вона.

На записі старший Варн підійшов ближче.

— Ви допоможете Конфедерації.

— Я б радше допомогла вашому обличчю познайомитися з підлогою, але руки зафіксовані. Несправедлива перевага.

— Ваше тіло має рідкісну сумісність із Останньою Зіркою.

— А ваша душа має рідкісну сумісність зі сміттєвим баком. Ми всі особливі.

Старший Варн нахилився.

— Ваша сестра жива.

Міра завмерла.

Еліана теж.

— Еліана Рут, — сказав він. — Колишня дипломатка. Зараз у прикордонних секторах. Вона шукає вас.

Міра мовчала.

— Якщо ви співпрацюватимете, вона житиме.

Міра повільно усміхнулася.

— Ви щойно зробили помилку.

— Справді?

— Так. Ви думаєте, вона моя слабкість.

— А хіба ні?

— Ні. Вона причина, через яку одного дня хтось прийде сюди й зіпсує вам усю стерильність.

Запис обірвався.

У залі було тихо.

Еліана не рухалася.

Каель теж.

Нокс тихо сказав:

— У файлі є ще записи.

— Відкрий, — сказала Еліана.

Другий файл.

Міра вже лежала в сімнадцятій капсулі. Навколо неї — кабелі, лікарі, техніки. На склі з’являвся іній. Вона дивилася крізь нього прямо в камеру.

— Провідник-17 готовий до транспортування, — сказав голос за кадром. — Резонанс із суб’єктом Зірка нестабільний, але зростає.

Міра раптом засміялася.

Технік здригнувся.

— Суб’єкт сміється, — сказав хтось.

Міра ледь повернула голову.

— Вона теж сміється.

— Хто?

— Зірка.

Пауза на записі.

— Чому?

Міра дивилася в камеру, але, здавалось, бачила щось за нею.

— Бо ви думаєте, що навчилися тримати сонце на повідку.

Її усмішка стала майже ніжною.

— Вона каже, повідки теж горять.

Запис обірвався.

Еліана повільно вдихнула.

Око Мертвого Сонця під її одягом стало гарячим.

Світло в секторі L-17 здригнулося.

Каель повернувся до неї.

— Вона знала.

— Міра?

— І Зірка.

Еліана глянула на порожню капсулу.

— Вони чекали.

На центральному терміналі раптом самостійно відкрився третій файл.

Нокс різко сказав:

— Я цього не робив.

Зображення було іншим. Не архівним. Схожим на живий канал, але спотворений золотими перешкодами.

На екрані з’явилося обличчя.

Міра.

Старша, блідіша, з золотими лініями під шкірою. Очі відкриті. У зіницях — світло Зірки.

Еліана зробила крок уперед.

— Міро.

Обличчя на екрані здригнулося, ніби почуло її крізь багато стін, машин і років.

— Еліано, — сказала Міра.

Голос був її.

І не зовсім її.

У ньому було щось глибше. Вогонь під льодом. Шепіт сонячної бурі. Втома істоти, що пам’ятає надто багато смертей.

Еліана відчула, як світ у ній став дуже вузьким.

— Я йду по тебе.

Міра усміхнулася.

— Я знаю.

— Де ти?

— Нижче світла. Вище темряви. У місці, де вони моляться тому, що катують.

— Говори нормально, — прошепотіла Еліана. — Будь ласка.

Це “будь ласка” вирвалося саме. І було страшніше за крик.

Міра на екрані ледь нахилила голову.

— Первинний реакторний вузол. Але не йди через храм. Там чекають.

Каель підійшов ближче.

— Хто чекає?

Погляд Міри повільно перейшов на нього.

На мить її обличчя змінилося. Не ненависть. Щось старіше. Зірка дивилася крізь неї на кров Варнів.

— Син клітки, — сказала вона.

Каель не відступив.

— Я допоможу їй.

Міра усміхнулася.

— Допомагати — це коли можна піти. Ти прийшов платити.

Це влучило.

Еліана побачила.

Міра знову подивилася на неї.

— Архів не можна залишити.

— Я знаю.

— Ні, — сказала Міра. — Не знаєш. Тут не тільки тіла. Тут пам’ять. Вони зберегли все. Крики. сни. останні думки. Вони думали, це дані.

Зображення затремтіло.

— Зірка їх чує.

Еліана стиснула кулаки.

— Що вона зробить?

Міра довго мовчала.

Потім сказала:

— Те, чого її навчили.

Світло на екрані спалахнуло.

Міра раптом скривилася від болю.

— Часу мало. Вони знають, що ти тут. Старий Варн відкрив мисливський протокол.

Каель різко повернувся до термінала.

— Мисливський протокол?

Нокс відповів майже одразу:

— Активується охоронна система архіву. Внутрішні дрони, газові шлюзи, нейронне придушення. Також я бачу підключення зовнішнього командного каналу. Підпис: лорд Едран Варн.

Каель тихо сказав:

— Батько.

На екрані Міра дивилася на Еліану.

— Не довіряй красивим чоловікам.

Еліана, попри все, засміялася.

— Я вже чула цю пораду від власного здорового глузду. Він, щоправда, часто запізнюється.

— Цей може ще обрати.

Міра глянула на Каеля.

— Але вибір — це не слово. Це кров.

Каель мовчав.

Світло навколо екрана стало нестабільним.

— Еліано, — сказала Міра швидше. — У центральному вузлі є чорний архів. Забери його. Там імена всіх. Не тільки провідників. Усіх, хто підписував. Усіх, хто купував. Усіх, хто дивився.

— Де?

— Під гаслом.

Зв’язок почав рватися.

— Міро!

— І не дай їй торкнутися тебе повністю.

— Кому?

Міра майже прошепотіла:

— Зірці.

Екран згас.

У залі лишилося бліде світло.

Потім завили сирени.

Не ввічливі, як на Елізіумі. Не курортні, не заспокійливі. Справжні. Низькі. Червоні. Злі.

Нокс сказав:

— Охорона буде через дев’яносто секунд. Дрони — через сорок.

Еліана розвернулася до стіни з гаслом, яке повторювалося навіть тут, у секторі провідників:

“Життя — найцінніший ресурс Конфедерації”.

Вона підійшла до нього, провела пальцями по золотих літерах.

— Під гаслом, — сказала вона.

Каель уже сканував стіну.

— Тут порожнина.

— Відкривай.

— Потрібен код.

— У нас немає часу на коди.

Вона дістала імпульсну гранату й прикріпила її просто під словом “цінніший”.

Каель глянув на неї.

— Це може пошкодити архів.

— Я поставила на низьку потужність.

— Ви вмієте ставити гранати на низьку потужність?

— Варне, жінка може бути красивою, озброєною й технічно освіченою. Спробуйте пережити цю думку.

Вибух був короткий і точний.

Гасло тріснуло. Золота літера “ж” відлетіла вбік і впала на підлогу.

Еліана подивилася на уламок.

— Символічно. Життя втратило першу літеру.

За стіною відкрився чорний сейф.

Каель вставив у нього кристал із Елізіуму. Нокс під’єднався дистанційно. Система опиралася. Секунди текли швидше за кров.

У коридорі вже гули дрони.

— Нокс, — сказала Еліана.

— Майже.

— Нокс.

— Якщо будете вимовляти моє ім’я з наростаючою драматичністю, швидкість злому не збільшиться.

— А якщо пообіцяю новий корпус?

— Відкрито.

Сейф клацнув.

Усередині лежав маленький чорний куб.

Не блискучий. Не прикрашений. Простий. Матово-чорний. Наче шматок ночі, вирізаний із простору.

Еліана взяла його.

Куб був холодний.

Око Мертвого Сонця на її грудях стало гарячим у відповідь.

Каель сказав:

— Нам треба йти.

Перший дрон влетів у залу.

Він був не схожий на охоронні машини мавзолею. Цей був білий, тонкий, майже хірургічний. Створений не для бою, а для точного вилучення небажаних тіл. У нього були маніпулятори, голки, електрошокові петлі й камера, яка дивилася на Еліану так, ніби вже розрахувала, у яку капсулу її краще покласти.

— О, — сказала вона. — Медичний персонал.

Дрон кинувся вперед.

Каель вистрілив у його сенсор, але машина ухилилася. Еліана впала на коліно, пустила імпульс під корпус. Дрон здригнувся, але не впав. Його маніпулятор розкрився й випустив тонку петлю, що мало не зачепила її шию.

Каель ударив ножем у боковий шарнір. Еліана добила дрона пострілом у центр.

Машина впала на підлогу, смикаючись.

— Навіть дрони тут поводяться як лікарі з комплексом бога, — сказала вона.

— Ще три, — повідомив Каель.

— Чудово. У нас групова терапія.

Вони прорвалися в коридор.

Дрони йшли з двох боків. Нокс вимкнув частину світла, Каель кинув димову гранату, Еліана стріляла короткими імпульсами по суглобах. У тісних коридорах архіву кожен постріл відбивався від скла камер, кожен спалах висвітлював обличчя тих, хто лежав усередині.

Еліана ненавиділа це.

Не бій. Бій був простим. Ненавиділа те, що доводилося бігти повз них.

Ліна Сор сказала: не залишай інших.

Міра сказала: архів не можна залишити.

А Нокс казав у вухо:

— Якщо ми не прискоримося, залишимося тут як експонати.

Раптом попереду опустилася броньована перегородка.

Каель ударив по панелі доступу. Червоне світло.

— Заблоковано.

Позаду наближалися дрони.

Еліана подивилася на бокову камеру. Усередині стояв старий технічний люк.

— Через камеру.

— Там суб’єкт, — сказав Каель.

Вона глянула.

У камері сидів чоловік у стазисному кріслі, з відкритими очима. Він дивився на них. На мить Еліані здалося, що він розуміє.

— Нокс?

— Суб’єкт B-203. Нейронна активність низька, але стабільна. Люк веде в обхідний коридор.

Еліана відкрила камеру.

Повітря всередині було холодним. Чоловік у кріслі повільно повернув очі.

— Пробач, — сказала вона.

Він ледь ворухнув губами.

Звуку не було.

Але вона прочитала слово.

“Іди”.

Вони пройшли через камеру, відкрили люк і вибралися в низький технічний тунель. Каель ішов позаду, закрив люк саме перед тим, як дрони увірвалися в камеру.

— Він нас пропустив, — сказав Каель.

— Він не двері, — різко відповіла Еліана.

— Я не це мав на увазі.

— Тут усі когось через себе пропускають. Світло. Дані. Владу. Біль. Мені вже нудно від метафор.

Вона повзла вперед по вузькому тунелю, чорний куб бився об ребра в прихованій кишені, Око Мертвого Сонця пекло шкіру, а десь далеко гуділа Остання Зірка.

І раптом тунель наповнився світлом.

Еліана зупинилася.

Не фізичним світлом. Видінням.

Вона побачила сотні облич. Провідники. Ліна. Чоловік у камері. Діти в стазисі. Міра. Усі вони стояли в золотій темряві, а над ними горіла Зірка. Не як сонце. Як око.

Голос прошепотів:

“Вони записали їх. Я пам’ятаю їх”

Еліана стиснула зуби.

— Не зараз.

Каель позаду завмер.

— Вона?

— Так.

“Ти несеш чорний архів. Імена. Борги. Двері відчиняються”

— Я сказала, не зараз.

“Твоя сестра — міст. Ти — ніж”

— А ти хто?

Сміх.

Далекий, теплий і страшний.

“Я — те, що вони називали ресурсом”

Світло зникло.

Еліана знову була в тісному тунелі, долоні на холодному металі, подих швидкий, Каель поруч.

— Що вона сказала? — спитав він.

— Що я ніж.

— Це образно?

— З її тоном — ні.

— Ви в порядку?

Еліана повернула голову настільки, наскільки дозволяв тунель.

— Варне, ми повземо крізь вентиляцію архіву, де ваша цивілізація зберігає людей як старі документи, за нами женуться медичні дрони, у мене в кишені список злочинців, моя сестра говорить через реактор, а жива зірка називає мене ножем. Як ви думаєте?

— Думаю, питання було невдале.

— Нарешті ви вчитеся.

Вони вибралися з тунелю в стару насосну кімнату. Звідти вів технічний коридор до ліфта. Нокс уже відкрив шлях, але попередив:

— У головному ліфті охорона. У сервісному — газове блокування. У вантажному — невідомий біологічний об’єкт.

Еліана й Каель одночасно сказали:

— Вантажний.

Потім подивилися одне на одного.

— Це не означає, що ми сумісні, — сказала вона.

— Звісно. Просто обидва маємо проблеми з самозбереженням.

Вантажний ліфт був старий, широкий і напівтемний. Усередині щось тихо дихало.

Каель підняв зброю.

Еліана ввімкнула ліхтар.

У кутку сиділа істота, схожа на переплетення м’язів, металу й кісткових пластин. Колись вона, можливо, була людиною. Тепер — результатом експерименту, який хтось дуже освічений, напевно, назвав “адаптивною біоформою”.

Істота підняла голову.

На її шиї висів старий жетон.

“Вантажний супровід. Не годувати після опівночі”.

Еліана прочитала.

— Ну хоч хтось у цьому місці має почуття гумору.

Істота заричала.

Не агресивно. Радше втомлено.

Нокс сказав:

— Вона прикута до ліфтової платформи. Біосигнали нестабільні. Ймовірно, охоронний організм старого покоління.

Каель повільно опустив зброю.

— Вона нападе?

Істота дивилася на них, а потім на двері.

Еліана помітила, що її кайдани врізалися в живу тканину. Давно. Дуже давно.

Вона підійшла ближче.

— Еліано, — сказав Каель.

— Не починайте.

Істота не рухалася.

Еліана присіла перед нею. Дістала ніж. Повільно, щоб не спровокувати. Кайдан був старий, але міцний. Вона піднесла клинок до замка.

— Якщо ти мене з’їси, — сказала вона істоті, — я буду дуже розчарована в нашому емоційному зв’язку.

Каель тихо додав:

— І я теж.

Вона перерізала замок.

Кайдан упав.

Істота повільно підвелася. Вона була вища за них обох. Масивна. Страшна. І дуже тиха.

На мить Каель і Еліана завмерли.

Потім істота відійшла вбік і натиснула лапою на кнопку ліфта.

Двері зачинилися.

Ліфт рушив угору.

— Вітаю, — сказав Нокс. — Ви щойно встановили дипломатичні відносини з вантажним жахіттям.

— Принаймні воно не читало промов про світло, — сказала Еліана.

Каель дивився на неї.

— Що?

— Ви звільнили її.

— Я відчинила замок.

— Це не те саме?

— Не тут.

Істота сиділа в кутку, дивилася на них і дихала. Десь унизу сирени ставали тихішими. Ліфт підіймався до доків.

На півдорозі комунікатор Каеля ожив.

У повітрі з’явилася голограма старшого чоловіка.

Едран Варн.

Біле волосся. Гострі риси. Той самий голос, який Ліна назвала дверима, що зачиняються.

Каель напружився.

Еліана підняла пістолет, але голограма лише усміхнулася.

— Сину, — сказав Едран. — Ти завжди мав огидну звичку лізти в сімейні справи з погано підібраними жінками.

Еліана зробила крок уперед.

— А ви завжди мали звичку красти людей чи це прийшло з віком?

Едран перевів погляд на неї.

— Еліана Рут. Нарешті.

— Не кажіть так, ніби чекали побачення. Мені й так вистачає причин вас убити.

— Ваша сестра говорила схоже.

— Вона розумніша за мене. Я говорю менше перед тим, як стріляти.

Едран усміхнувся.

— Ви вкрали чорний архів. Нерозумно.

— Я краду багато нерозумних речей. Іноді вони виявляються корисними. Наприклад, докази.

— Докази потрібні тим, хто вірить у суд.

— Ні. Докази потрібні тим, хто хоче, щоб перед стратою було що зачитати.

Каель тихо сказав:

— Батьку, що ви зробили з Мірою?

Едран подивився на сина майже з жалем.

— Те, що було необхідно.

Еліана засміялася.

— Ось вона. Головна молитва всіх чудовиськ із хорошою освітою.

Едран її проігнорував.

— Остання Зірка — основа Конфедерації. Без неї впадуть енергетичні системи, оборонні щити, медичні мережі, транспортні ядра. Мільярди життів залежать від її стабільності.

— І тому ви викрадали людей, — сказав Каель.

— Ми використовували рідкісні ресурси.

— Людей.

— Ресурси.

Каель зробив крок до голограми.

— Ви перетворили мій дім на частину катівні.

Едран став холоднішим.

— Я зберіг твій дім живим. Я зберіг Конфедерацію. Я зробив те, на що слабкі люди дивляться з огидою, а потім користуються результатом.

Еліана підняла руку.

— Перепрошую, можна уточнення? Ви зараз у фазі “я лиходій, але з інфраструктурною аргументацією”?

Едран уперше подивився на неї з роздратуванням.

— Ви не розумієте масштабу.

— Я розумію чудово. Масштаб — це коли вбивця купує більший стіл, щоб на ньому помістилися карти всіх жертв.

— Ваша сестра стала частиною чогось величного.

Пістолет Еліани піднявся сам собою.

Звісно, голограму не можна застрелити.

Але бажання було виховним.

— Якщо ще раз скажете про мою сестру так, ніби вона деталь у вашій машині, я знайду ваше справжнє тіло й покажу вам, як виглядає велич без анестезії.

Едран повернувся до Каеля.

— Віддай архів. Віддай жінку. Я дозволю тобі повернутися.

Каель мовчав.

Еліана не дивилася на нього.

Це був його момент.

Не її.

Міра сказала: вибір — це кров.

Каель повільно випростався.

— Ні.

Одне слово.

Просте.

Без красивої промови.

Еліана майже була ним задоволена. Це небезпечне відчуття вона негайно відклала на потім, у папку “помилки, які можуть погано закінчитися”.

Едран Варн дивився на сина.

— Ти обираєш її?

Каель не глянув на Еліану.

— Я обираю не вас.

Це було краще.

Едранові очі стали крижаними.

— Тоді я відкликаю твоє ім’я.

Каель усміхнувся.

Сумно, але спокійно.

— Воно й так давно смерділо.

Еліана не втрималася.

— Оце було майже сексуально.

Каель нарешті глянув на неї.

— Майже?

— Не псуйте момент.

Голограма Едрана згасла.

Ліфт зупинився.

Двері відчинилися в службовому доку.

Перед ними стояли охоронці Варнів.

Багато.

За їхніми спинами — “Сорокова вдова”, оточена блокувальними полями.

Нокс у навушнику сказав:

— У мене дві новини. Погана: нас оточили. Дуже погана: я не встиг завершити план із вибуховою дезінфекцією.

Еліана подивилася на Каеля.

Каель подивився на Еліану.

Істота в кутку ліфта піднялася.

Вона заричала.

Охоронці Варнів на мить розгубилися. Це була дуже коротка мить. Але Еліана жила на таких митях.

— Знаєте, Варне, — сказала вона, дістаючи другий пістолет, — ваш батько точно пережив совість.

— Чому?

— Бо жодна жива совість не витримала б такої родини.

Каель витягнув зброю.

— Готові?

Еліана всміхнулася.

Попереду були охоронці, блокування, сирени, чорний архів, порожня капсула Міри, голос Зірки в крові й істота, яку вона щойно звільнила з кайданів. Позаду — архів живих експериментів, який не можна було залишити назавжди.

Вона не врятувала їх усіх.

Поки що.

Але вона забрала імена.

Імена — це початок пожежі.

— Ні, — сказала Еліана. — Але це ніколи мене не зупиняло.

Вона вистрілила першою.

І доки Ауреліона спалахнули світлом, яке вже не здавалося святим.