Частина Х. Темрява як акт милосердя

Темрява на Ауреліоні виявилася не порожнечею.

Вона була дзеркалом.

Коли Остання Зірка пішла, столиця Конфедерації перестала виглядати божественною. Без золотого сяйва, без нескінченного блиску куполів, без рекламних голограм про стабільність, без сакрального світла на обличчях політиків місто стало просто містом. Великим. Виснаженим. Переляканим. Занадто красивим у руїнах і занадто чесним у темряві.

Ауреліон лежав під “Сороковою вдовою”, як тіло після пишного балу, де всі гості раптом згадали, що під шовком є кістки.

У верхніх районах палаци вмикали приватні резерви. Вікна багатих кварталів спалахували холодним блакитним світлом, ніби кожен маєток хотів повідомити: “Ми не винні, у нас просто кращі батареї”. Нижні райони тонули в аварійних червоних лініях. Лікарні перемикалися на ручне живлення. Транспортні кільця зависали між вежами. На площах збиралися люди. Вони не кричали одразу. Спершу дивилися в небо.

Туди, де ще недавно була Зірка.

Тепер там залишався темний розрив, обрамлений тонкими золотими рештками світла. Схоже на слід від вирваної прикраси. Або від рани, яку хтось дуже довго називав святинею, щоб не визнавати: вона кровоточить.

Еліана стояла біля ілюмінатора й дивилася вниз.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/kohanka-ostanno-zrki-b457944?c=5102297