Голос матері в серці реактора

Після стрілянини в нижніх доках Ауреліона Еліана зробила три висновки.

Перший: охоронці дому Варнів стріляли краще, ніж більшість найманців прикордоння, але гірше, ніж люди, які справді хочуть жити.

Другий: звільнена біоістота з вантажного ліфта виявилася напрочуд корисною союзницею, якщо не звертати уваги на те, що вона мала забагато зубів, недостатньо шкіри й рухалася так, ніби її створили в лабораторії після дуже поганої наради.

Третій: Каель Варн був небезпечно красивим навіть у крові, димі й моральному краху власної родини.

Третій висновок Еліана вирішила тимчасово не визнавати офіційно.

Офіційні речі взагалі мали звичку псувати життя.

Док спалахнув біло-золотими імпульсами. Постріли били по корпусу “Сорокової вдови”, по вантажних контейнерах, по трубах із холодоагентом, по дорогих гербах Варнів на броні охоронців. Один герб відлетів від грудної пластини й покотився під ноги Еліані. Вона переступила через нього з повагою, яку зазвичай віддавала мертвим комахам.

— Ваш родовий знак лежить у бруді, — крикнула вона Каелю.

Він вистрілив у дрона, що заходив їм у фланг.

— Нарешті він у природному середовищі.

— О, Варне, — сказала вона, перезаряджаючи пістолет, — ще трохи, і я почну думати, що ваша зрада родини має стиль.

— Я намагаюся відповідати вашому високому стандарту руйнування репутацій.

— Не лестіть собі. Мій стандарт набагато вищий. Я руйную репутації так, що люди потім дякують за смерть.

Звільнена істота, яку Нокс одразу назвав “Вантажна Травма”, кинулася на двох охоронців. Вона не вбила їх. Просто зім’яла броню, як дешеву упаковку, і дуже переконливо пояснила, що краще лежати на підлозі й не псувати повітря героїзмом.

— Вона розумна? — спитав Каель.

— Достатньо, щоб не служити Конфедерації добровільно, — відповіла Еліана. — Отже, розумніша за половину Сенату.

Нокс відкрив блокувальні поля навколо корабля. Точніше, не відкрив — образив їхній керівний протокол настільки, що той завис у бюрократичному самогубстві.

— У нас є двадцять секунд, — сказав дроїд у комунікаторі. — Потім система зрозуміє, що її принизили, і спробує компенсувати це вбивством.

— Як більшість аристократів, — кинув Каель.

Еліана усміхнулася.

— Ви прогресуєте.

Вони побігли до трапа. Позаду пролунали нові постріли. Один ударив по поручню біля руки Еліани. Вона навіть не пригнулася. Втома, лють і чорний архів у кишені робили страх надто повільним.

Каель наздогнав її біля входу в корабель. На його плечі була рана — тонка, але кров текла швидко. Темна тканина вбирала її жадібно, ніби теж мала родову потребу приховувати непристойні факти.

— Вас зачепило, — сказала Еліана.

— Дрібниця.

— Чоловіки завжди називають дрібницею те, що потім гниє, вибухає або руйнує імперію.

— У мене багатий родовий досвід у всіх трьох категоріях.

— Усередину.

Вони заскочили на корабель. “Вантажна Травма” зупинилася біля трапа, подивилася на Еліану, потім на коридор доку, де вже сунули нові охоронці.

— Вона не йде, — сказав Каель.

Істота повернула голову до Еліани.

Її очі були не зовсім очима. Більше схожі на темні вологі лінзи, у яких відбивалося світло аварійних ламп. Але Еліана зрозуміла. Деякі речі не потребують мови. Особливо коли вони народжені в місці, де мову перетворювали на протоколи.

— Вона залишається, щоб затримати їх, — сказала Еліана.

— Це самогубство.

— Ні. Це вибір.

Істота видала низький звук. Не рик. Майже сміх.

Потім кинулася назад у док.

Нокс зачинив трап.

“Сорокова вдова” рвонула вгору, відриваючись від платформи. За корпусом спалахнули постріли, вибухнули два контейнерні блоки, і нижні доки Ауреліона лишилися позаду — димні, розбиті, чесніші за всю верхню столицю разом.

Еліана стояла в проході й мовчала.

Каель теж мовчав.

Іноді мовчання було єдиною пристойною реакцією на істоту, яку люди створили як інструмент, а вона в останню мить виявилася морально вищою за своїх творців. Це було дуже низька планка, але все ж.

Нокс першим порушив тишу:

— Наші шанси вижити після сьогоднішнього дня знизилися на тридцять сім відсотків. Водночас моральна складність ситуації зросла настільки, що мої етичні модулі просять відпустку.

— Відпустки скасовано, — сказала Еліана.

— Я так і думав. Тиранія починається з малого.

— Нокс.

— Так?

— Курс до первинного реакторного вузла.

Каель різко повернувся до неї.

— Зараз?

— Ні, Варне, наступного сезону, коли ваш батько надішле нам подарунковий кошик із вибухівкою.

— Після Архіву весь нижній рівень буде перекритий.

— Тому ми не підемо нижнім рівнем.

— А яким?

Еліана витягла з кишені чорний куб.

Він лежав на її долоні холодний, матовий, без жодного сяйва. Але Око Мертвого Сонця на грудях відповіло теплом. Два артефакти, один украдений із мертвого імператора, другий вирваний із живої катівні, поводилися як старі знайомі, які зустрілися на похороні й одразу згадали, кого треба добити.

— Чорний архів знає маршрут, — сказала вона.

— Це припущення.

— Так.

— Небезпечне.

— У нас є безпечні?

Каель замовк.

— Добре, — сказав він. — Тоді спершу треба обробити мою рану.

Еліана подивилася на плече.

— Ви самі попросили медичну допомогу?

— Так.

— Дивовижно. Особистісний розвиток і крововтрата в одному пакеті.

— Я вирішив не чекати, поки почну драматично непритомніти біля ваших ніг.

— Шкода. Це могло б пожвавити вечір.

— Ви б мене підняли?

— Після короткого коментаря.

— Наскільки короткого?

— Залежить від того, як естетично ви впали б.

Вона повела його до медичного відсіку, який на “Сороковій вдові” був колишньою коморою для запасних деталей. Там стояв діагностичний стіл, шафа з препаратами, старий регенератор тканин і наклейка на стіні: “Не вмирати без попереднього запису”. Нокс стверджував, що наклейку залишив попередній власник. Еліана підозрювала, що Нокс зробив її сам у період пасивно-агресивної творчості.

Каель сів на край столу й почав розстібати верх куртки.

Еліана схрестила руки.

— Вам допомогти чи ви впораєтеся зі своєю драматичною сорочкою самі?

— Можете не насолоджуватися так відверто.

— Я насолоджуюся не вами, а тим, що родова вишивка Варнів нарешті зустріла реальність.

Він зняв куртку. Під нею була темна сорочка, розірвана біля плеча. Кров уже підсохла по краях, але рана лишалася відкритою. Еліана підійшла ближче, взяла стерильний розчин і без попередження промила її.

Каель стиснув зуби.

— Боляче?

— Ні.

— Брехня. Але благородна. Майже нудна.

— Ви б хотіли, щоб я кричав?

— Ні. У мене сьогодні й так достатньо криків у пам’яті.

Він подивився на неї.

М’яко.

Занадто м’яко.

Вона не відвела погляд одразу. Це було помилкою, маленькою, але виразною. Між ними зависло щось таке, що не мало права існувати після Архіву, після капсул, після Міри на екрані, після Едрана Варна й чорного куба. Але тіло часто має жахливо поганий смак. Воно пам’ятає тепло навіть у день, коли душа хоче бути клинком.

— Не дивіться так, — сказала вона.

— Як?

— Наче я людина.

— А ви?

— Сьогодні — не впевнена.

Каель мовчав.

Вона приклала регенератор до його плеча. Пристрій зашипів, затягуючи тканину, з’єднуючи судини, зупиняючи кров. Каель не здригнувся. Його рука лежала поруч із її стегном, але не торкалася. Ця стриманість була майже образливою.

— Міра сказала не довіряти красивим чоловікам, — промовила Еліана.

— Мудра жінка.

— Вона також сказала, що ви можете ще обрати.

— І ви їй вірите?

— Я вірю Мірі більше, ніж собі.

— А собі?

Еліана вимкнула регенератор.

— Собі я довіряю зі зброєю. Це інше.

— А мені?

Вона торкнулася краю пов’язки, перевірила, чи тримається.

— Вам я довіряю бути корисним до моменту, коли доведеться вибирати між мною і вашим батьком.

— Я вже вибрав.

— Ні. Ви сказали “ні” в ліфті. Це гарна репліка, але не фінал.

— Що буде фіналом?

Вона нахилилася ближче.

Їхні обличчя опинилися зовсім близько. Запах крові, антисептика, диму й його шкіри змішався в щось недоречно живе. Каель не рухався. Не торкався. Чекав.

Це теж було небезпечно.

— Фінал буде тоді, — сказала вона тихо, — коли ваш батько стоятиме перед вами без голограми, без охорони, без гарної промови, і ви матимете шанс його зупинити.

— І якщо я не зможу?

— Тоді я зможу.

Він повільно кивнув.

— Це чесно.

— Ні, Варне. Це милосердно.

Вона відступила.

Каель натягнув чисту сорочку. На мить Еліана помітила на його грудях старий шрам — тонкий, діагональний, не схожий на бойовий. Швидше на пам’ять про урок, який хтось дав дуже близько.

— Ваш батько? — спитала вона.

Каель не одразу зрозумів, куди вона дивиться.

Потім опустив погляд на шрам.

— Так.

— Сімейне виховання?

— Перша дуель. Мені було чотирнадцять. Він сказав, що кров запам’ятовує краще за слова.

— Ваш батько — поетичний садист.

— У домі Варнів це називалося педагогікою.

— У прикордонні за таку педагогіку дітей вчили стріляти вчителям.

— Вам пощастило.

— Ні. Просто наші чудовиська були дешевші й менш освічені.

Нокс увірвався в розмову через комунікатор:

— Перепрошую, що перериваю надзвичайно тривожну інтимність, але чорний архів щойно сам активувався.

Еліана вже йшла до кабіни.

— Що значить сам?

— Те саме, що завжди, коли ви приносите на корабель стародавній або незаконний об’єкт: він не поважає межі.

У кабіні чорний куб висів над центральною панеллю.

Його ніхто не піднімав. Він просто завис, обертаючись повільно, без звуку. Навколо нього розгорталися тонкі лінії світла — не золоті, як у Зірки, а чорні з синім краєм, наче тріщини в просторі, крізь які просочувалася ніч.

Око Мертвого Сонця на грудях Еліани стало гарячим.

Вона витягла артефакт.

Чорне око відкрилося червоним вогником.

Куб відповів.

На екранах корабля з’явилася карта.

Не звичайна. Не технічна. Жива. Вона пульсувала разом із енергетичними потоками Ауреліона. Місто стало тілом: магістралі — венами, реактори — органами, Храм Світла — грудною кліткою, а Остання Зірка — серцем, вирваним із неба й підвішеним у клітці.

Під Храмом відкрився маршрут.

Дуже старий.

Дуже глибокий.

Позначений не кодом Конфедерації, а символом, схожим на око.

— Що це? — спитав Каель.

Нокс відповів:

— Дотепер я був упевнений, що цього каналу не існує. Тепер я впевнений, що він не повинен існувати.

— Конкретніше.

— Первинний реакторний хід. Доімперська технічна артерія. Ймовірно, використовувалася під час першого захоплення Зірки.

Еліана дивилася на карту.

Шлях ішов не через Храм, не через офіційні ворота, не через коридори домів-засновників. Він вів крізь старі магістралі під містом, через забуті канали плазмового охолодження, у саме серце первинного реактора.

Туди, де була Міра.

Туди, де чекала Зірка.

— Вона відкрила нам шлях, — сказав Каель.

— Ні, — відповіла Еліана. — Вона показала нам ніж, яким її різали.

— І хоче, щоб ми ним скористалися?

— Або щоб ми повернули його в рану й провернули.

Куб раптом спалахнув.

Усі екрани згасли.

Кабіну заповнило світло.

Еліана не впала, але відчуття було таке, ніби підлога зникла. Каель щось сказав, Нокс вилаявся мовою діагностичних помилок, але все це відступило. Світло стало простором. Глибоким, теплим, золотим.

І в цьому світлі прозвучав голос.

— Еліано.

Вона застигла.

Цей голос вона знала.

Не розумом.

Кістками.

Шкірою.

Пам’яттю, яку роки не змогли поховати.

— Мамо, — прошепотіла вона.

Світло згусло.

Перед нею стояла жінка.

Не зовсім жінка. Образ, складений із пам’яті, плазми й болю. Темне волосся, теплі очі, втомлена усмішка. Її мати — Сара Рут. Та сама, яка колись ховала доньок під підлогою під час колоніального рейду. Та сама, яка вчила Еліану відкривати замки не для крадіжки, а щоб жодні двері ніколи не стали остаточними. Та сама, яку офіційно забрала лихоманка, а неофіційно — система, де ліки були для тих, хто мав правильний рівень доступу.

Еліана не рухалася.

— Це не вона, — сказав десь далеко Каель.

Вона хотіла відповісти різко. Сказати, що знає. Що не дурна. Що привиди не приходять у реакторному світлі з голосами мертвих матерів просто так, як добрі родичі на вечерю.

Але не змогла.

Бо образ усміхнувся так, як усміхалася Сара, коли Міра в дитинстві приносила додому поранених тварин, а Еліана казала, що їх треба або лікувати, або зварити, залежно від кількості зубів.

— Мамо, — повторила Еліана, і цього разу слово вийшло майже болючим.

Образ простягнув руку.

— Маленька моя.

Еліана зробила крок назад.

Нарешті лють урятувала її від ніжності.

— Ні. Не називай мене так.

Образ завмер.

— Ти взяла її голос, — сказала Еліана. — Її обличчя. Її усмішку. Дуже сміливо для зірки, яка хоче попросити допомоги.

Світло навколо образу стало глибшим.

Усмішка Сари змінилася. Не зникла — стала старшою, чужішою.

— Я не взяла. Я знайшла.

— У моїй голові?

— У крові. У сестрі. У пам’яті, яку вона несла до мене. Міра співала про неї. Плакала про неї. Злилася на неї. Злилася на тебе. Любила тебе. Люди дивні: вони приносять у біль тих, кого люблять, ніби це талісмани проти темряви.

— Не говори її голосом.

— Тоді я говоритиму своїм.

Образ матері розсипався світлом.

І голос змінився.

Він залишився жіночим, але вже не людським. У ньому було гудіння плазми, шепіт гравітаційних бур, тріск стародавнього льоду на кометах, спів магнітних полів, крик металу, який гнеться під жаром. Це був голос істоти, яка жила до того, як люди вигадали слово “влада”, і тепер змушена була слухати їхні промови.

— Краще, — сказала Еліана, хоча горло стисло.

Каель стояв поруч у цьому світловому просторі — чи то насправді, чи тільки як тінь її сприйняття. Він виглядав напруженим, але не втручався. Це було розумно. Або вперше справді делікатно.

— Ти хотіла говорити, — сказала Еліана. — Говори.

Зірка мовчала мить.

Потім навколо них розгорнулося видіння.

Не як голограма. Як пам’ять.

Еліана побачила порожнечу до імперій. Чорний простір, де молоді зорі народжувалися в хмарах пилу. Побачила істоту світла — не кулю газу, не машину, не божество, а щось живе, велике, самотнє, що пливло між туманностями, торкаючись простору довгими вогняними нитками.

Вона не була Останньою.

Колись їх було багато.

Вони мандрували між галактиками, збирали пам’ять світів, гріли холодні планети, проходили повз цивілізації й не втручалися. Вони не потребували храмів. Не потребували молитов. Не потребували жертв. Вони просто були.

Потім з’явилися люди.

Спершу маленькі кораблі.

Потім більші.

Потім флоти.

Потім священники з датчиками, генерали з формулами, науковці з ножами, політики з обличчями рятівників.

— Вони назвали мене дивом, — сказала Зірка. — Це було перше попередження.

Еліана дивилася, як флоти оточують зоряну істоту. Як у простір запускають гравітаційні анкери. Як світло згинається. Як жива істота намагається вирватися, але навколо неї стискається клітка.

Каель тихо сказав:

— Анкери Варнів.

Зірка повернула до нього невидимий погляд.

Він похитнувся, ніби його вдарили.

— Так, — промовила вона. — Твої предки мали гарні руки. Точні. Терплячі. Вони вміли створювати ланцюги так, щоб називати їх архітектурою.

Каель не виправдовувався.

Еліана помітила це.

Зірка показала перші реактори. Перших провідників. Людей, підключених до її світла. Спершу добровольців — наляканих, фанатичних, обдурених. Потім боржників. Потім в’язнів. Потім тих, кого просто зручно було стерти з документів.

— Вони не могли чути мене, — сказала Зірка. — Без мосту. Без живого мозку. Без серця, яке перекладає вогонь на їхню мову.

— Провідники, — сказала Еліана.

— Мости, — відповіла Зірка. — Двері. Рани.

Видіння змінилося.

Міра.

Міра в Архіві. Міра в капсулі. Міра, яка сміється в обличчя Едрану Варну. Міра, яку ведуть до первинного реактора. Міра, що лежить під тисячами кабелів, але не ламається.

— Вона прийшла до мене не як інші, — сказала Зірка.

— Її привели.

— Тіло — так. Але всередині вона прийшла сама. Вона була налякана. Зла. Вона проклинала їх. Проклинала мене. Проклинала тебе за те, що ти не знайшла її швидше.

Еліана заплющила очі.

Це було справедливо.

Несправедливо теж.

Такі речі часто йдуть разом, як кохання й ножі в погано освітленому барі.

— Потім вона почала говорити, — продовжила Зірка. — Не просити. Не молитися. Говорити. Вона розповідала мені про тебе. Про матір. Про колонію. Про те, як люди сміються перед тим, як плачуть, бо інакше доведеться визнати, що Всесвіт не має смаку.

— Це Міра, — сказала Еліана.

— Вона навчила мене вашого сміху.

— І помсти?

Світло довкола стало темнішим.

— Помсти мене навчили ті, хто приходив після неї.

Перед ними промайнули обличчя еліти: сенатори в купелях, магнати в плазмових ваннах, жерці, що продавали благословення, генерали, які живили щити війною, діти в дорогих школах, де їм розповідали, що Остання Зірка любить Конфедерацію.

Потім — інші обличчя: провідники в капсулах, колоністи без світла, шахтарі, чиє паливо йшло на курортні купелі, жінки, продані в “династичні контракти”, діти, чия кров ставала гарантією омолодження.

— Я чула всіх, — сказала Зірка. — Через Міру. Через архів. Через їхні машини. Вони думали, пам’ять — це дані. Вони зберігали крики, щоб краще налаштовувати процедури. Вони архівували біль, щоб підвищити ефективність.

Еліана згадала чорний куб.

— Чорний архів.

— Він не просто список імен. Це суд без суддів. Пам’ять без милосердя.

— Ти хочеш, щоб я його відкрила.

— Так.

— Навіщо?

— Щоб вони побачили себе.

Еліана всміхнулася без радості.

— Люди чудово вміють дивитися на себе й бачити жертв.

— Тоді я допоможу з освітленням.

Каель тихо промовив:

— Ви хочете не втечі.

— Ні, син клітки.

Він здригнувся, але витримав.

— Тоді чого?

Світло сконцентрувалося навколо них, стискаючись у пульсуюче серце.

— Ключ.

Еліана відчула, як у грудях похололо.

— Міра.

— Міра — міст. Міра — замок. Міра — двері. Вони зробили її такою, щоб тримати мене. Але кожен замок має дві сторони.

— Якщо я її витягну?

— Клітка ослабне.

— Вона виживе?

Пауза.

Найстрашніша пауза.

— Скажи, — наказала Еліана.

— Вона вже змінилася.

— Це не відповідь.

— Це єдина чесна.

Еліана зробила крок уперед, хоча не знала, чи в цьому просторі є підлога.

— Я не прийшла за метафорами, зоряне божество з травмою. Я прийшла за сестрою. Вона виживе?

Світло стало різким.

Каель зробив крок до неї, але зупинився.

Зірка відповіла:

— Якщо витягнути її грубо — ні. Якщо розірвати зв’язок — ні. Якщо залишити — її тіло житиме, доки вони не використають її до кінця. Якщо відчинити зв’язок через тебе — можливо.

— Через мене?

— Родинний маркер. Кров. Пам’ять. Любов. Ненависть. У людей усе змішане так неохайно, що іноді стає корисним.

— Що ти хочеш зробити зі мною?

— Дати їй шлях назад.

Каель різко сказав:

— Ціна?

Зірка мовчала.

Еліана не дивилася на нього.

— Ціна? — повторила вона.

— Ти почуєш мене повністю, — сказала Зірка. — Не шепіт. Не образ. Не голос матері. Мене. Усю пам’ять, яку вони в мене влили. Усіх провідників. Усі болі. Усі імена.

— Вона цього не витримає, — сказав Каель.

— Вона може.

— Ніхто не може.

— Міра змогла.

— І подивіться, що з нею зробилося.

Світло обернулося до Каеля.

— Ти боїшся за неї.

Каель мовчав.

Еліана повернула голову.

— Варне?

Його обличчя було напружене. Занадто відкрите. Занадто чесне для чоловіка, вихованого в домі, де серце вважали факультативним органом.

— Так, — сказав він. — Боюся.

Це було настільки недоречно, що Еліана майже розсердилася.

Майже.

— Не треба.

— Пізно.

— Це дуже невчасно.

— Я помітив.

— Я можу використати це проти вас.

— Ви вже використовуєте все, що бачите.

— Це не жарт.

— Я теж.

Тиша між ними стала гарячішою за світло.

Зірка засміялася.

— Люди. Навіть перед реактором ви примудряєтеся торгуватися серцем, ніби це контрабандний товар.

Еліана різко повернулася до світла.

— Не коментуй моє особисте життя. Воно й без космічного втручання схоже на аварію з жертвами.

— У тебе немає особистого життя, — сказала Зірка голосом, у якому раптом знову промайнула інтонація її матері. — У тебе є список втеч.

Еліана зблідла.

— Не смій.

— Це сказала б вона.

— Саме тому не смій.

Світло пом’якшало.

— Ти хочеш сестру. Я хочу ключ. Міра хоче, щоб ви обидві перестали поводитися так, ніби біль — це доказ любові.

Еліана заплющила очі.

Це теж було схоже на Міру.

Занадто схоже.

— Де первинний вхід? — спитала вона.

— Під Храмом. Через стару плазмову артерію. Вона відкриється тільки там, де чорний архів торкнеться Ока Мертвого Сонця.

— Чому Око?

— Це не імперська реліквія. Це уламок мого першого ланцюга.

Еліана подивилася на артефакт у руці.

Чорне око палало червоним.

— Корвін носив шматок твоєї клітки як прикрасу?

— Люди люблять носити злочини ближче до серця. Так вони здаються коштовностями.

— Це пояснює більшість аристократичної моди, — пробурмотіла Еліана.

Каель, попри все, тихо засміявся.

Зірка продовжила:

— Коли ти принесеш уламок до первинної артерії, шлях відкриється. Але вони вже знають. Едран Варн і Верховний консул зійдуться біля реактора. Вони не дозволять тобі торкнутися Міри.

— Вони можуть спробувати.

— Вони спробують.

— Тоді матимуть насичений день.

— Ти смієшся перед прірвою.

— Ні. Я сміюся з поганого сервісу. Прірва тут, здається, працює цілодобово.

Світло навколо почало слабшати.

Образ матері на мить повернувся.

Тепер він стояв далеко, у золотій імлі. Сара Рут дивилася на Еліану з сумом, якого не могла мати Зірка, але який жила в пам’яті її доньок.

— Еліано, — сказала вона голосом матері.

Еліана стиснула зуби.

— Я сказала…

— Не тікай від того, що любиш, тільки тому, що колись не змогла врятувати.

Це вдарило точно.

Жорстоко.

По-материнськи.

Еліана зробила крок уперед, але образ уже розсипався.

Світло згасло.

Кабіна “Сорокової вдови” повернулася.

Екрани знову ожили. Нокс завис над пультом. Каель стояв поруч із Еліаною, рука напівпіднята, ніби він хотів торкнутися її, але зупинився на межі дозволу.

Вона дихала важко.

На долоні в неї лежало Око Мертвого Сонця.

Поруч у повітрі висів чорний куб.

На центральному екрані світився маршрут до первинної плазмової артерії.

Нокс першим подав голос:

— Я не хочу применшувати значення вашого містичного досвіду, але під час нього ми отримали три запити на капітуляцію, два попередження про незаконний маршрут і один рахунок за пошкодження докового майна.

— Ігноруй усе, крім маршруту.

— З радістю. Капітуляція вам не пасує.

Каель тихо сказав:

— Ви чули її голос.

— Так.

— Матері.

Еліана прибрала артефакт у контейнер.

— Не починайте розмову, де вам можуть зламати щелепу за співчуття.

— Я не співчуваю.

— Добре.

— Я розумію.

Вона повільно повернулася.

— Ні, Варне. Ви не розумієте. У цьому й краса. Кожен із нас має свою приватну катівню, де іншим гостям не видають ключі.

Він кивнув.

— Тоді я стоятиму біля дверей.

Вона хотіла відповісти сарказмом.

Щось на кшталт: “Як романтично, сторож біля травми”. Або: “Не забудьте взяти номерок”. Або: “Ви вже достатньо стояли біля дверей, які ваша родина зачиняла на людях”.

Але не сказала.

Це теж було небезпечно.

— Нам треба йти, — промовила вона.

— До первинної артерії.

— Так.

Нокс вивів на екран схему.

— Є технічна проблема. Первинна артерія проходить крізь зону активного плазмового охолодження. Органічні тіла без захисту там стануть дуже красивим спогадом.

— Захист?

— Потрібні реакторні оболонки. Вони є в старій ремонтній станції під Храмом, але доступ контролює Конфедерація.

— Звісно. До пекла без форми не пускають.

Каель подивився на карту.

— Я знаю цю станцію.

Еліана глянула на нього.

— Ваша родина будувала й її?

— Так.

— Ви коли-небудь жили в будинку, який не був частиною катівні?

— Коротко — так. Але він належав моїй матері.

Це було нове.

Еліана помітила, але не стала питати. Не зараз.

Каель провів пальцем по схемі.

— Тут є старий сервісний підхід. Колись його використовували для приватних оглядів реакторної оболонки. Після першої аварії його закрили, але фізично він мав залишитися.

— Перша аварія?

— Перший провідник згорів разом із трьома інженерами й одним членом Сенату.

— І вони не зупинили програму?

Каель подивився на неї.

Еліана зітхнула.

— Так. Дурне питання. Смерть одного сенатора вони, мабуть, назвали прототипом ефективності.

Нокс додав:

— Архіви вказують, що інцидент було описано як “оптимізаційний прорив із кадровими втратами”.

— Я ненавиджу, коли жарт не встигає за реальністю, — сказала Еліана.

Корабель пірнув нижче, у тінь технічних кілець під Храмом Світла. Над ними сяяла столиця: бали, храми, палаци, курорти, меморіали, купелі, красиві промови, чисті обличчя. Під ними — старі плазмові тунелі, забуті входи, кров у архівах, сестра в реакторі й зірка, яка говорила голосом матері.

Ауреліон був не містом.

Він був багатошаровою брехнею з освітленням.

Вони приземлилися на закинутій ремонтній платформі за двадцять хвилин.

Там не було мармуру.

Не було золота.

Лише чорний метал, старі труби, краплі конденсату, напівтемрява й вібрація, яка йшла крізь підлогу прямо в кістки. Далеко вгорі гуділа Остання Зірка. Тут її голос не був голосом. Тут він був тиском. Пульсом. Нагадуванням, що вони стоять не під будівлею, а під серцем полоненої істоти.

Еліана й Каель увійшли в станцію.

Реакторні оболонки висіли в шафах уздовж стіни: білі, срібні, щільні, із прозорими масками й плазмовими ущільнювачами. Не елегантні. Не красиві. Суто функціональні.

— О, — сказала Еліана. — Нарешті одяг, який не намагається мене спокусити або продати.

Каель зняв одну оболонку.

— Не впевнений. У вас дивні стосунки з небезпекою.

— Не ревнуйте до костюма.

— Я ревную лише до речей, які мають шанс вижити поруч із вами.

Вона повернулася до нього.

— Це був флірт?

— Схоже.

— У реакторній станції?

— Ви ж самі казали, що романтична напруга — це взаємна підозра з гарним освітленням. Освітлення тут погане, але підозра чудова.

Еліана засміялася.

Цього разу не зламана.

Коротка, але справжня.

Каель дивився на неї.

— Що? — спитала вона.

— Нічого.

— Варне.

— Я просто подумав, що після всього цього ви все ще смієтеся.

— Це не оптимізм. Це зневага до реальності.

— Мені подобається ваша зневага.

— Обережно. Вона заразна.

Вони вдягнули оболонки. Маски лишили відкритими до входу в артерію. Еліана перевірила зброю, чорний архів, Око Мертвого Сонця. Каель перевірив реакторний ключ і власний пістолет.

У дальньому кінці станції були двері.

Старі. Чорні. Без позначок.

Під ними пульсувало слабке золоте світло.

Еліана підійшла й приклала Око до заглиблення в центрі.

Артефакт увійшов, наче завжди там був.

Чорний куб у її руці спалахнув.

Двері почали відкриватися.

З-за них вирвався жар.

Не фізичний — оболонка стримала температуру. Але психічний. Емоційний. Світло, насичене пам’яттю, болем, криками й чимось майже ніжним, що було ще страшніше.

За дверима тягнувся тунель.

Стіни його були живими від плазми. Золото текло в прозорих каналах, червоні імпульси бігли вглиб, темрява між ними ворушилася, ніби сама клітка дихала.

Каель став поруч.

— Після цього ми вже не зможемо повернутися до гри в удаваних коханців.

Еліана надягла маску.

— Варне, після всього, що було, удаваними залишилися тільки наші шанси вижити.

— А коханці?

Вона подивилася на нього крізь прозору маску.

Очі темні.

Усмішка тонка.

— Доживіть до кінця реактора — і, можливо, я дозволю вам поставити менш самогубне питання.

Каель надягнув маску.

— Це майже надія.

— Ні. Це відстрочка вироку.

Вони ступили в первинну плазмову артерію.

Двері за ними зачинилися.

У тунелі світло Останньої Зірки стало голосом.

І цього разу воно не було схоже на матір.

Воно було собою.

Воно шепотіло тисячами імен.

А десь попереду, у серці реактора, Міра Рут чекала між життям, світлом і тією правдою, яка могла спалити імперію краще за будь-яку зброю.

Еліана йшла вперед.

Не тому, що не боялася.

А тому, що страх давно йшов поруч і вже втомився просити її бути розумною.