Бал лицемірів

Бал почався за три години після того, як Еліана Рут почула голос мертвої матері в серці живої Зірки.

Для нормальної цивілізації цього було б достатньо, щоб скасувати всі урочистості, закрити храми, викликати вчених, священників, психологів і, можливо, когось із відром холодної води для правлячої верхівки. Але Галактична Конфедерація не була нормальною цивілізацією. Вона була політичним механізмом, який умів перетворювати будь-яку катастрофу на дрескод, будь-яку смерть — на промову, а будь-яку правду — на проблему зв’язків із громадськістю.

Тому бал не скасували.

Його зробили ще пишнішим.

Офіційно це була церемонія пам’яті сенатора Армана Декстра, який “повністю злився зі світлом”. Неофіційно — найбільший політичний ярмарок року, де всі вдавали скорботу так старанно, що навіть мертві, мабуть, соромилися за акторську майстерність живих.

Храм Світла перетворили на сцену.

Його зовнішні арки прикрасили білими квітами, вирощеними в нульовій гравітації. Квіти повільно оберталися в повітрі, скидаючи пелюстки на гостей із такою точністю, ніби навіть жалоба мала виконувати хореографію. Під куполом плавали срібні голограми: обличчя покійного сенатора, символи Конфедерації, цитати про служіння, самопожертву й моральну велич. Усі цитати належали людям, які за життя дуже рідко жертвували собою, зате охоче — іншими.

Над Храмом горіла Остання Зірка.

Після реакторного контакту Еліана вже не могла дивитися на неї як раніше. Світло більше не було просто світлом. Воно стало поглядом. Воно торкалося скла, металу, шкіри, нервів. Воно текло крізь повітря, ніби знало, кому належить кожна таємниця, кожен гріх, кожен підпис у чорному архіві.

І десь там, у глибині реактора, Міра чекала.

Еліана стояла перед дзеркалом у приватній кімнаті дому Варнів і дивилася на себе так, ніби бачила не жінку, а зброю, яку щойно відполірували для церемонії.

Сукня була чорна.

Не траурна. Занадто жива для трауру. Занадто гостра для покори.

Верх — із тонкого броньованого шовку, що щільно облягав тіло й мерехтів темно-срібними нитками. Плечі відкриті, шия підкреслена високим коміром із чорного металу, на спині — довга прозора накидка, у якій рухалися крихітні точки світла, мов зоряний пил. Розріз на сукні був достатньо високий, щоб Каель Варн, побачивши її вперше, на пів секунди забув, як дихати, і достатньо практичний, щоб Еліана могла бігти, бити, стріляти й за потреби перерізати горло без шкоди для стилю.

У браслеті — голка з паралітичним токсином.

У сережці — мікропередавач.

Під накидкою — плазмовий ніж.

На стегні — тонкий пістолет, замаскований під декоративну застібку.

У грудях — лють.

Останнє було найнадійнішим.

— Ви виглядаєте так, ніби бал сам попросить дозволу початися, — сказав Каель за її спиною.

Еліана не обернулася.

— Слабко. Але з урахуванням крововтрати вам пробачається.

Він стояв біля дверей у чорному церемоніальному костюмі. Після поранення він рухався трохи обережніше, але це не зіпсувало його вигляду. Навпаки, зробило його ще небезпечнішим. Красивий чоловік у бездоганному костюмі — проблема. Красивий чоловік у бездоганному костюмі, який нещодавно зрадив власного батька й тепер має в очах тінь катастрофи, — проблема з драматичним освітленням.

На його комірі більше не було повного герба Варнів.

Лише чорна застібка.

Еліана помітила це в дзеркалі.

— Зняли родовий знак?

— Батько відкликав моє ім’я.

— І що, герб сам відпав від сорому?

— Я вирішив йому допомогти.

— Майже зворушливо.

— Майже?

— Не тисніть. Я сьогодні щедра лише на сарказм і потенційне насильство.

Каель підійшов ближче. Не надто. Він уже знав відстані, на яких Еліана не починала думати про переломи. Це теж було небезпечно: чоловік, який учиться твоїх меж, одного дня може почати здаватися не зовсім ворогом.

— У нас мало часу, — сказав він.

— У нас завжди мало часу. Це, здається, нова форма романтики.

— Бал відкриє Верховний консул. Після першого танцю запустять приватний цикл доступу до нижніх залів. У цей момент ми маємо активувати чорний архів у головній мережі Храму.

— Тобто під час того, як еліта кружлятиме по залі й удаватиме, що смерть сенатора — духовний досвід, ми запустимо список їхніх злочинів у систему?

— Так.

— Гарно. Нарешті цей бал матиме культурну програму.

— Після активації архіву системи безпеки перемкнуться на кризовий режим. Це дасть нам приблизно дев’ять хвилин, щоб пройти до старої плазмової артерії.

— Дев’ять хвилин до Міри.

— До входу в реакторний шлях.

— Не виправляйте мене, коли я спрощую собі прірву.

Каель помовчав.

Потім тихо сказав:

— Едран буде там.

Еліана нарешті обернулася.

— Ваш батько?

— Так. Він знає, що ми прийдемо. Якщо не в реактор, то на бал. Він не з тих, хто пропустить власну драматичну пастку.

— Сімейна риса?

— На жаль.

— Добре.

— Добре?

— Я давно хотіла познайомитися з людиною, яка називає викрадених людей ресурсами. Візьму автограф. На його заповіті.

Каель дивився на неї без усмішки.

— Якщо дійде до нього…

— Дійде.

— Еліано.

— Каелю.

Вона вперше сказала його ім’я без отрути.

Він це почув.

Вона теж.

Це було дуже недоречно. Небезпечно. Майже інтимно. А отже, ситуація вимагала негайного удару сарказмом.

— Не робіть обличчя людини, яка щойно знайшла в собі почуття, — сказала вона. — Воно вам пасує, і це дратує.

Він ледь усміхнувся.

— Я постараюся виглядати гірше.

— Не обіцяйте неможливого. У вас і так забагато родових гріхів.

Нокс завис біля дзеркала, скануючи їх обох.

— Нагадую, що ваші емоційні переговори відбуваються за шістнадцять хвилин до початку операції, яка має приблизно тридцять один відсоток шансів не завершитися смертю, полоном або перетворенням на історичний приклад.

— Ти рахуєш тільки три варіанти? — спитала Еліана.

— Ні. Просто інші менш приємні для оголошення перед виходом.

— Турботливий.

— Я працюю над цим. Проти своєї волі.

Каель простягнув Еліані руку.

— Готові?

Вона подивилася на його долоню.

На мить перед очима спалахнуло видіння: голос матері, золотий тунель, Міра в капсулі, Остання Зірка, що називає її ножем. Потім усе зникло.

Вона поклала свою руку в його.

— Ні, — сказала вона. — Але сьогодні це, здається, офіційний дрескод.

Бал лицемірів був прекрасний.

Це була найогидніша частина.

Якби він був грубий, темний, жорстокий, його було б простіше ненавидіти. Але ні. Конфедерація вміла робити зло красивим. Вона обгортала його в музику, шовк, золото, кришталь, квіти й тонкі келихи, у яких вино мерехтіло так само, як кров у правильному освітленні.

Головна зала Храму сяяла.

Кришталевий купол відкривав вид на Останню Зірку. Вона горіла над ними, величезна й жива, а її світло переломлювалося в тисячах граней, падало на мармурову підлогу, на золоті маски гостей, на чорні траурні стрічки, на оголені плечі аристократок, на холодні очі генералів, на усмішки політиків, на меморіальну колону сенатора Декстра.

Колона стояла в центрі зали.

Усередині неї повільно оберталася урна з попелом.

Принаймні так казали.

Еліана підозрювала, що справжнього попелу там було менше, ніж політичної символіки. На табличці біля урни золотими літерами було написано: “Він став світлом”.

Еліана прочитала й тихо сказала:

— Він став попелом. Світло має кращі стандарти.

Каель нахилився ближче.

— Обережно. Тут усе записується.

— Чудово. Нехай історія хоча б раз отримає правильну редакцію.

Гості дивилися на них.

Після Елізіуму-9, нижніх доків і відкликання імені Каеля чутки вже розрослися, як грибниця в мертвому саду. Одні казали, що Каель Варн зрадив батька через жінку. Інші — що жінка зрадила Каеля, але він ще не зрозумів. Треті — що Еліана Рут насправді агентка Конфедерації. Четверті — що вона контрабандистка. П’яті — що вона коханка Каеля, вбивця, злодійка, шпигунка або чергова короткочасна катастрофа в житті дому Варнів.

Еліана вважала, що п’яті були найближчі до істини, хоча й образливо неповні.

Вона йшла поруч із Каелем повільно, граційно, майже недбало. Його рука лежала на її талії рівно настільки, щоб усі повірили в їхню близькість, але не настільки, щоб вона захотіла зламати йому зап’ястя. Це була тонка дипломатія. Можливо, найкраща, яку вона практикувала за останні роки.

— На нас дивляться, — сказав Каель.

— Нехай. У більшості з них це остання безпечна розвага.

— Ви плануєте лякати всіх із першої хвилини?

— Ні. Спершу треба дати їм напої. Налякані тверезі багатії занадто швидко кличуть охорону.

Поруч проходила група сенаторів у срібних масках. Один із них тримав келих і говорив:

— Трагедія Декстра нагадує нам про ціну служіння.

Другий зітхнув:

— Так. І про важливість оновлення протоколів безпеки в плазмових купелях.

Третій додав:

— Його місце в комітеті треба заповнити до ранку. Держава не може чекати.

Еліана всміхнулася.

— Чудові люди. Скорбота в них триває рівно до вакансії.

Каель тихо відповів:

— У Сенаті це називається стабільністю.

— У морзі це називається чергою.

Вони підійшли до леді Ортес.

Вона була в сукні кольору місячного молока, із тонкою золотою маскою, що прикривала верхню частину обличчя. Її губи всміхалися. Очі — рахували.

— Каелю, — сказала вона. — Я не була певна, що ви прийдете.

— Я теж.

— А проте ви тут. І не самі.

Погляд леді Ортес ковзнув по Еліані.

— Пані Рут. Ви щоразу з’являєтеся в найцікавіший момент.

— Я намагаюся не марнувати входи.

— Кажуть, Елізіум-9 пережив маленький інцидент після вашого візиту.

— Маленький? Я розчарована. Треба було лишити більше враження.

— Один магнат отримав опіки третього ступеня в плазмовій купелі.

— Нарешті внутрішній стан збігся із зовнішнім.

Леді Ортес тихо засміялася.

— Ви небезпечніша, ніж виглядаєте.

— А ви виглядаєте небезпечнішою, ніж говорите. Можливо, ми обидві чемні.

— Чемність — це дуже недооцінена зброя.

— Особливо якщо нею колють у спину.

Леді Ортес підняла келих.

— За щирість.

Еліана взяла келих із таці дрона-офіціанта.

— За її рідкісну й трагічну смерть у цьому залі.

Вони випили.

Каель мовчав, але Еліана відчувала, що він уважно слухає.

Леді Ортес нахилилася ближче.

— Старий Варн тут.

— Я знаю, — відповів Каель.

— Він не виглядає батьком, який прийшов благословити сина.

— Він ніколи ним і не був.

— Обережно. Сьогодні в залі багато людей, які з радістю куплять вашу смерть як політичний сувенір.

Еліана подивилася на неї.

— А ви?

— Я купую лише перспективні речі.

— Я перспективна?

— Ви — пожежа в сукні.

— Це не відповідь.

— Це комплімент.

— Компліменти я приймаю тільки в безпечних валютах.

Леді Ортес усміхнулася.

— Тоді подарую вам інформацію. Після першого танцю Верховний консул зустрічається з Едраном Варном у закритій галереї під східною аркою. Тема — “стабілізація реакторної ситуації”.

Каель напружився ледь помітно.

Еліана помітила.

— Чому ви кажете це нам?

— Бо я втомилася від старих чоловіків, які називають катастрофу стабілізацією.

— Раптовий напад моралі?

— Ні. Мораль — це для людей без ресурсів. У мене інстинкт виживання.

— І що вам потрібно?

— Коли все почне горіти, не забудьте, хто підкинув сірник.

Еліана підняла келих.

— Якщо все почне горіти, леді Ортес, я навряд чи вестиму список подяк.

— Тоді хоча б не стріляйте в мене першою.

— Домовилися. Ви будете десь після докторів і до журналістів.

Леді Ортес виглядала майже задоволеною.

Коли вони відійшли, Каель тихо сказав:

— Вона щось знає.

— Усі щось знають. Тут, здається, незнання вважається ознакою бідності.

— Їй не можна довіряти.

— Варне, на цьому балу навіть гравітація працює через політичну угоду. Я нікому не довіряю.

— Навіть мені?

Вона глянула на нього збоку.

— Ви хочете романтичну відповідь чи корисну?

— Корисну.

— Ні.

— А романтична?

— Ні, але з кращим освітленням.

Він ледь усміхнувся.

— Я візьму це як прогрес.

— Ви берете забагато.

Музика змінилася.

У центрі зали утворилося коло. Перший танець мав відкрити Верховний консул із вдовою сенатора Декстра — жінкою, яка сьогодні виглядала настільки скорботно, що її коштовності ледь витримували конкуренцію.

Вдова була в чорній сукні з золотими лініями, що нагадували язики полум’я. Еліана оцінила чорний гумор вибору. Якщо це була випадковість, то Всесвіт мав непоганий смак. Якщо ні — вдова Декстра була цікавішою, ніж здавалася.

Верховний консул вийшов до неї.

У залі запала тиша.

Консул був одягнений у біле. Абсолютно біле. На тлі всіх чорних траурних тонів він виглядав як людина, яка прийшла не сумувати, а приймати власне обожнення. Його обличчя було гладким, молодим, але очі — старі, сухі й холодні.

Він підняв руку вдови.

— Сьогодні ми танцюємо не для радості, — сказав він гучно, щоб усі камери вловили кожен відтінок фальші. — Ми танцюємо, бо життя сильніше за смерть, а світло сильніше за темряву.

Еліана тихо прошепотіла:

— І бо оркестр уже оплачено.

Каель ледь нахилив голову, приховуючи усмішку.

— Ви зараз уб’єте мене сміхом.

— Не забирайте в мене приємну роботу.

Музика почалася.

Повільна, велична, майже священна.

Консул і вдова закружляли по залі. За ними до танцю приєдналися інші пари: сенатори з дружинами, генерали з коханками, аристократи з союзниками, союзники з отруйниками, отруйники з майбутніми жертвами. Усе виглядало бездоганно.

Каель повернувся до Еліани.

— Нам треба танцювати.

— Знаю.

— Ви вмієте?

Вона подивилася на нього так, ніби він щойно запитав, чи вона вміє дихати з ножем у руці.

— Я була дипломаткою.

— Це “так”?

— Це “я танцювала з людьми, яких потім хотіла здати трибуналу, і жодного разу не наступила їм на ногу без політичної причини”.

Він простягнув руку.

Вона поклала свою в його.

Вони вийшли в коло.

Перший рух був точним. Каель вів легко, не тиснучи. Еліана дозволила йому. Не повністю. Ніколи повністю. Але достатньо, щоб танець виглядав природно.

Вони рухалися серед золотого світла, під поглядами сотень людей, у серці Храму, над реактором, де Міра лежала між життям і Зіркою.

— Не дивіться на східну арку, — сказав Каель.

— Я й не дивлюся.

— Ви дивитесь кожні шість секунд.

— Отже, дивіться на мене достатньо переконливо, щоб інші дивилися на вас.

Він притягнув її трохи ближче.

Рівно настільки, щоб у кількох гостей поруч з’явилися правильні плітки.

— Так? — спитав він.

— Краще.

— Ви не проти?

— Я проти більшості речей. Але деякі корисні.

— Я корисний?

— Поки що.

— Це ваша форма ніжності?

— Ні. Моя форма ніжності — не стріляти.

— Тоді я надзвичайно розпещений.

Вони обернулися. Світло Зірки впало на їхні обличчя. На мить Еліана почула шепіт.

Не голос матері.

Не Міри.

Сотні імен.

Тисячі.

Провідники.

Архів.

Життя, які Конфедерація перетворила на дані.

Її крок збився.

Каель одразу підхопив рух, закрив помилку, повернув її назад у танець.

— Вона? — тихо спитав він.

— Не зараз.

— Ви зблідли.

— Я сказала — не зараз.

Він не сперечався.

Мабуть, саме це її й утримало.

Музика ставала глибшою. Пари кружляли. Над ними Остання Зірка світила дедалі яскравіше. Еліана відчувала, як чорний архів у прихованій кишені сукні пульсує у відповідь. Око Мертвого Сонця було заховане біля серця, і з кожним кроком ставало теплішим.

— Після цього кола, — сказав Каель, — я проведу вас до східної галереї. Там буде технічний вузол для запуску архіву.

— А ваш батько?

— Буде поруч.

— Чудово. Люблю, коли план економить час.

— Якщо він спробує говорити…

— Він спробує.

— Не дайте йому затягнути вас.

Еліана посміхнулася.

— Варне, ваш батько може бути генієм катівень, але я провела роки в переговорах із губернаторами прикордоння. Мене намагалися затягнути в пастки люди, які хоча б мали харизму без спадкового капіталу.

— Він знає про вашу матір.

Еліана застигла.

Танцювальний рух на мить став гострим. Каель утримав її, але цього разу його пальці стиснули її сильніше.

— Що?

— У чорному архіві були згадки про родинний маркер. Якщо батько вивчав Міру, він міг знати й про вашу матір. Міг використати це.

— Ви кажете це зараз?

— Бо зараз ви маєте почути. Не тоді, коли він ударить.

Еліана дивилася на нього.

Гнів піднявся швидко.

А потім так само швидко став холодним.

— Добре.

— Еліано…

— Добре, — повторила вона. — Якщо він говоритиме її голосом, я все одно вб’ю його своїми руками. Це навіть спростить емоційну частину.

Каель не відповів.

Танець закінчився.

Зала вибухнула стриманими оплесками. Стриманість була обов’язковою: усе ж таки бал скорботний. Ніхто не мав виглядати надто щасливим, окрім тих, хто щойно отримав місце в комітеті Декстра.

Каель нахилився до Еліани й торкнувся губами її руки.

Жест був для залу.

Але тепло його губ на шкірі було справжнім.

Еліана подивилася на нього зверху вниз.

— Обережно, Варне. Ви починаєте зловживати роллю.

— Я намагаюся зробити її переконливою.

— Вона вже переконлива. Саме це проблема.

Він підняв очі.

І в цю мить до них підійшов Едран Варн.

Батько Каеля був високий, сухий, бездоганний. Його сиве волосся було зачесане назад, обличчя холодне, очі світлі, майже безбарвні. Він носив чорний костюм із золотим родовим знаком — повним, гордим, огидно блискучим. Поруч із ним стояли двоє охоронців, але вони були радше декорацією. Едран виглядав як людина, яка могла наказати смерті почекати в приймальні.

— Каелю, — сказав він.

— Батьку.

Слово прозвучало без тепла.

Едран перевів погляд на Еліану.

— Пані Рут. У реальності ви ще менш дисципліновані, ніж у звітах.

— А ви в реальності ще більш схожі на людину, яка називає катівню дослідницьким центром.

— Ваш язик нагадує вашу сестру.

Еліана всміхнулася.

— Добре. Значить, у нашій родині смак кращий, ніж у вашій.

— Міра була талановитою.

— Міра є талановитою.

— Формально — так.

Каель зробив крок уперед.

— Досить.

Едран навіть не глянув на нього.

— Вона дуже довго боролася. Це було неефективно, але цікаво.

Еліана не рухалася.

Саме це було погано.

Каель знав: коли вона не рухалася, це означало, що всередині вже обирається траєкторія удару.

— Ви прийшли померти на балу? — спитала вона м’яко. — Бо місце гарне. Трохи пафосне, але для чоловіка вашого типу пасує.

Едран ледь усміхнувся.

— Ви не вб’єте мене тут. Надто багато камер.

— Ви погано знаєте мої стосунки з публікою.

— Ви шукаєте сестру. Якщо вб’єте мене, втратите маршрут.

— У мене є маршрут.

Його очі на мить змінилися.

Дуже мало.

Достатньо.

— Зірка відкрила вам шлях, — сказав він.

— Не вам одному подобаються живі ресурси, Едране.

Він нахилив голову.

— Вона не союзник. Вона не мати, не богиня, не жертва в тому сенсі, у якому ви хочете її бачити. Вона істота масштабу, якого ви не розумієте.

— Це вже друга улюблена молитва чудовиськ: “ви не розумієте масштабу”.

— Якщо вона вирветься, загинуть мільярди.

— Якщо вона залишиться, ви й далі купатиметеся в людях, називаючи це стабільністю.

— Стабільність завжди коштує.

— Так. Але чомусь рахунок завжди приходить не вам.

Едран подивився на Каеля.

— Ти дозволяєш їй говорити?

Каель повільно посміхнувся.

— Це найсмішніше, що ти сказав за все життя.

— Вона використовує тебе.

— Знаю.

Еліана кинула на нього короткий погляд.

Каель не відвів очей від батька.

— Різниця в тому, що вона не вдає протилежне.

Едран зітхнув.

— Ти завжди плутав непокору з характером.

— А ти завжди плутав контроль із любов’ю.

— Любов — це слабка валюта.

Еліана сказала:

— Ні. Просто ви банкрут.

Едран нарешті подивився на неї з відвертою холодною ненавистю.

— Ваша мати теж думала, що любов щось змінює.

Каель різко повернув голову до Еліани.

Вона не здригнулася.

— Продовжуйте, — сказала вона. — Я хочу знати, наскільки глибоко ви готові копати собі могилу.

— Сара Рут була розумною жінкою. Непрактичною. Вона відмовилася від медичного контракту, який міг урятувати її. Бо контракт вимагав генетичного маркування дітей.

Еліана мовчала.

Світ навколо став тихішим.

Едран продовжив:

— Вона знала, що ваші лінії мають рідкісну нейронну сумісність. Вона знала, що Конфедерація шукає такі родини. Вона ховала вас. Обидвох. Дуже зворушливо. Дуже неефективно.

Еліана відчула, як Око Мертвого Сонця біля серця нагрілося.

— Ви знали її?

— Я знав про неї.

— Різниця важлива.

— Для сентиментальних людей — можливо.

Каель тихо сказав:

— Батьку, зупинись.

— Нарешті хвилюєшся не за себе?

Еліана зробила крок ближче до Едрана.

Охоронці напружилися.

Каель не зупинив її.

— Скажіть мені, — промовила вона дуже тихо, — хто віддав наказ забрати Міру.

Едран дивився на неї.

— Я.

Пауза.

Одне слово.

Просте.

Без виправдання.

Без жалю.

Еліана відчула, як у ній щось клацнуло.

Не зламалося.

Стало на місце.

— Дякую, — сказала вона.

Едран трохи насупився.

— За що?

— За ясність. Вона економить час.

У цей момент Нокс у її сережці прошепотів:

— Технічний вузол за вами праворуч. Доступ відкритий на сімдесят секунд. Якщо ви плануєте робити щось драматичне, зараз вдалий момент.

Еліана всміхнулася Едрану.

— Передайте Верховному консулу, що його бал стане незабутнім.

— Що ви зробили?

— Ще нічого.

Вона повернулася до Каеля й раптово поцілувала його.

Зала цього не очікувала.

Каель теж.

Поцілунок був коротким, але достатньо гарячим, щоб усі довкола побачили саме те, що мали побачити: скандальну пристрасть, виклик, аристократичну непристойність посеред траурного балу. Леді Ортес десь збоку, ймовірно, усміхнулася. Кілька гостей ахнули. Один сенатор упустив келих. Вдова Декстра оцінювально підняла брову, ніби прикидала, чи можна використати такий жест у власному п’ятому шлюбі.

А Еліана тим часом просунула чорний куб у руку Каеля.

Він зрозумів миттєво.

Його пальці зімкнулися на кубі.

Вона відступила від його губ і сказала так тихо, що чув лише він:

— Вузол праворуч. Сімдесят секунд.

Каель подивився на неї.

У його очах було все: здивування, вогонь, страх, захват і та небезпечна річ, яку вони обоє відкладали до після реактора.

— Ви щойно використали мене як ширму, — прошепотів він.

— І як актора. Не скаржтеся, сцена вийшла переконлива.

— Дуже.

— Не відволікайтеся.

Каель рушив праворуч, прикритий хвилею пліток.

Едран зрозумів запізно.

— Зупинити його.

Охоронці рушили.

Еліана стала між ними.

— Панове, — сказала вона, витягуючи з браслета тонку голку, — сьогоднішня програма включає танець, брехню, родинну драму й легкий параліч.

Перший охоронець спробував обійти її.

Вона вколола його в зап’ястя.

Він устиг зробити ще два кроки, після чого дуже елегантно впав обличчям у вазу з меморіальними квітами.

— О, — сказала Еліана. — Він став флористикою.

Другий потягнувся до зброї.

Вона вдарила його ліктем у горло, вихопила його власний пістолет і притиснула до ребер.

— Не псуйте жалобу, любий. Вона й так погано тримається.

Навколо піднявся шум.

Музика не зупинилася одразу. Оркестр був навчений продовжувати під час політичних конфузів, пожеж, дуелей і, ймовірно, кінця світу. Це було майже професійно.

Каель дістався технічного вузла — декоративної колони біля східної арки. Зовні вона виглядала як кришталевий елемент храмової архітектури. Усередині — доступ до центральної мережі Храму. Він приклав чорний куб до прихованої панелі.

Куб відкрився.

Світло в залі здригнулося.

Остання Зірка над куполом спалахнула.

Нокс сказав у вухо Еліани:

— Архів інтегровано. Поширення в мережі Храму. Доступ до головних екранів через п’ять, чотири, три…

Верховний консул, який саме говорив із вдовою Декстра, підняв голову.

Він зрозумів.

Надто пізно.

Усі голограми в залі згасли.

Обличчя сенатора Декстра зникло.

Символ Конфедерації розсипався на чорні пікселі.

Потім у повітрі з’явився перший файл.

Ім’я.

Дата.

Підпис.

Смерть.

“Провідник-01. Добровільний статус сфальсифіковано. Нейронне вигорання через 11 годин. Підпис: Реакторний нагляд Конфедерації.”

Зала завмерла.

Другий файл.

“Провідник-02. Боргове вилучення. Родина не повідомлена. Смерть через 3 дні.”

Третій.

Четвертий.

П’ятий.

Імена почали падати в повітря, як чорний дощ.

Люди читали.

Спочатку не розуміли.

Потім розуміли.

Потім починали шукати власні прізвища.

Це було прекрасно.

Не красиво. Ні.

Справедливо прекрасно.

Еліана стояла посеред зали з пістолетом у руці й дивилася, як обличчя еліти втрачають колір. Сенатори, які щойно говорили про жертву, тепер бачили жертв із номерами, іменами, записами болю. Генерали бачили підписи під охоронними операціями. Жерці — платежі за “ритуальну стабілізацію”. Аристократи — генетичні контракти. Лікарі — процедури. Курорти — поставки плазми.

Хтось прошепотів:

— Це фальшивка.

На екрані одразу відкрився відеофайл із цим самим чоловіком, молодшим на десять років, який підписує переведення колоніальних дітей до “генетичного резерву”.

Еліана всміхнулася.

— Архів має почуття драматургії.

Каель повернувся до неї.

Між ними була зала, паніка й десятки людей, які раптом зрозуміли, що святло більше не працює на них.

Верховний консул підняв руку.

— Вимкнути трансляцію!

Ніхто не зміг.

Остання Зірка горіла дедалі яскравіше.

Її світло проходило крізь купол і падало на обличчя гостей. Цього разу воно не прикрашало. Воно викривало.

Еліана почула голос.

“Вони бачать”

— Недостатньо, — прошепотіла вона.

“Поки що”

Едран Варн підійшов до неї крізь хаос.

Його обличчя лишалося спокійним, але в очах була лють.

— Ви не розумієте, що зробили.

— Ви повторюєтесь. Це старість чи брак аргументів?

— Ви розхитали систему, яка тримає мільярди.

— Ні. Я просто показала, на кому вона стоїть.

— Ви думаєте, народ повірить у архів? Люди не хочуть правди. Вони хочуть стабільного світла, теплої їжі й когось, кого можна звинуватити.

— Тоді вам буде важко. Сьогодні винних забагато навіть для вашої пресслужби.

Едран нахилився ближче.

— Міра помре, якщо ви підете далі.

Еліана не здригнулася.

— А якщо не піду?

— Вона житиме.

— Як ключ? Як міст? Як ресурс?

— Як необхідність.

— Тоді це не життя. Це ваша улюблена форма полону з хорошою назвою.

Позаду Едрана з’явився Каель.

Батько це відчув, але не обернувся.

— Сину, — сказав він, — останній шанс.

Каель тримав пістолет.

Рука не тремтіла.

— Для тебе?

Едран усміхнувся.

— Ти не вистрілиш.

Еліана подивилася на Каеля.

Ось він.

Момент.

Не промова. Не поцілунок. Не гучне “ні” в ліфті.

Вибір.

Каель підняв пістолет і вистрілив.

Не в батька.

У родовий знак на його грудях.

Золота емблема Варнів розлетілася іскрами.

Едран відступив на крок.

У залі хтось скрикнув.

Каель сказав:

— Наступний буде не символічний.

Еліана відчула дивну, темну, майже недоречну гордість.

— Оце, — сказала вона, — вже було сексуально.

Каель не усміхнувся.

— Пізніше.

— Обіцяєте?

— Якщо виживемо.

— Нудна умова, але приймається.

Сирени Храму завили.

Нарешті оркестр замовк.

Гості почали бігти. Хтось кричав. Хтось намагався видалити з голограми власне ім’я руками, що було настільки безглуздо, що Еліана майже оцінила поетичність. Леді Ортес стояла біля колони, пила вино й дивилася на хаос із виразом жінки, яка нарешті отримала якісну розвагу за свої податки.

Верховний консул рушив до східної арки в оточенні гвардії.

Едран Варн відступив до нього.

Каель хотів кинутися за батьком, але Еліана схопила його за руку.

— Ні. Міра.

— Він піде до реактора.

— Значить, зустрінемося там. Але не граємо за його маршрутом.

Каель кивнув.

Вони побігли до східної галереї.

Нокс відкривав двері попереду, ламаючи системи Храму з дедалі більшим задоволенням.

— Хочу повідомити, — сказав він у комунікаторі, — що чорний архів уже пішов у зовнішню мережу. Його копії вийшли за межі Храму. Видалити повністю буде складно навіть для Конфедерації.

— Наскільки складно?

— Приблизно як пояснити мораль сенатору.

— Тобто неможливо.

— Саме так.

Вони увірвалися в приватний коридор.

Позаду бал лицемірів розсипався на крики, імена, докази й розбитий фасад священної брехні. Над ними Зірка сміялася світлом. Не голосно. Не людськи. Але Еліана відчувала цей сміх у кістках.

Попереду чекала плазмова артерія.

Реактор.

Міра.

І старі чоловіки, які все ще думали, що можуть утримати сонце на повідку, якщо достатньо красиво назвуть ланцюг.

Каель біг поруч.

— Еліано.

— Що?

— Поцілунок був тільки прикриттям?

Вона не сповільнилася.

— Варне, зараз Храм Світла в режимі повстання, чорний архів зливає злочини еліти в галактичну мережу, ваш батько хоче нас убити, Верховний консул біжить до реактора, а моя сестра досі під’єднана до живої Зірки.

— Це не відповідь.

Вона глянула на нього.

У коридорі миготіло аварійне світло. Його обличчя було в крові, тіні й золоті. Її серце, цей зрадницький орган із поганим почуттям часу, зробило щось непрактичне.

— Ні, — сказала вона.

— Ні?

— Не тільки прикриттям.

Каель на мить забув крок.

Майже.

— Тоді я точно мушу вижити.

— Не робіть із цього героїчну мотивацію. Це псує атмосферу.

— Я постараюся вижити цинічно.

— Ось так краще.

Вони дісталися старих чорних дверей під Храмом.

Око Мертвого Сонця спалахнуло в руках Еліани.

Чорний архів, тепер уже відкритий, пульсував у мережах Конфедерації, вивертаючи назовні століття злочинів. Бал лицемірів перетворився на суд без суддів, на похорон репутацій, на перший справжній тріск у золотій клітці.

Еліана приклала Око до дверей.

Десь глибоко під ними Міра, можливо, усміхнулася.

Десь над ними Зірка, точно, чекала.

Двері почали відкриватися.

Жар ударив у обличчя.

Каель став поруч.

— Готові?

Еліана подивилася в золоту темряву реакторного шляху.

— Ні.

Вона всміхнулася.

— Але бал уже зіпсовано. Було б неввічливо не довести вечір до катастрофи.

Вони ступили всередину.

А позаду, у залі, де ще годину тому танцювали люди з чистими руками й чорними архівами в біографіях, світло Останньої Зірки вперше за тисячу років не прикрашало Конфедерацію.

Воно її викривало.