Пролог. Зірка, яка втомилася світити

У Галактичній Конфедерації казали, що світло ніколи не бреше.

Це була дуже зручна фраза для цивілізації, яка брехала майже всім: колоніям, дітям, богам, мертвим, живим, власним архівам і навіть дзеркалам у сенаторських вбиральнях. Особливо дзеркалам. Ті, бідолашні, щодня змушені були відбивати обличчя людей, які називали себе хранителями миру, хоча насправді берегли тільки три речі: владу, молодість і можливість списати будь-який геноцид на “складність історичного контексту”.

Столиця Конфедерації, планета-місто Ауреліон, сяяла в центрі відомого космосу, як коштовна пухлина на тілі Всесвіту. Її хмарочоси прорізали атмосферу золотими шпилями, орбітальні палаци оберталися над екватором у повільному танці багатства, а голографічні ангели з рекламних екранів обіцяли кожному громадянину безсмертя, духовну гармонію і знижку на омолоджувальні процедури після третьої громадянської лояльності.

Над усім цим горіла Остання Зірка.

Вона висіла не в небі, а в гігантському силовому коконі над столичним ядром, так близько до міста, що з балконів Сенатської цитаделі можна було бачити її пульсацію — повільну, глибоку, майже тілесну. Зірка дихала світлом. Її плазма здригалася, згорталася в золоті хвилі, розкривалася в багряні кільця і знову стискалася, ніби серце істоти, яку давно навчили битися за наказом.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/kohanka-ostanno-zrki-b457944?c=5093259