Новий власник, стара катастрофа

Ранок на станції “Горизонт подій” почався не зі світла.

Світло тут узагалі не мало права починати день першим. Воно було надто скромним, надто чесним і надто дешевим для місця, де навіть тіні здавалися орендованими на годину. Ранок почався з низького жіночого голосу, який пролунав просто зі стелі, наче сама станція нахилилася до Рікса Вальдара й вирішила подихати йому в душу.

— Доброго циклу, власнику. Ви спали три години, сімнадцять хвилин і сорок дві секунди. Достатньо, щоб мозок імітував життя. Недостатньо, щоб ви ухвалювали розумні рішення.

Рікс відкрив одне око.

Перед ним було панорамне вікно, за яким висіла чорна діра.

Вона не сходила, як сонце. Не світла, не гріла, не дарувала надію. Вона просто була. Темна, кругла, байдужа й така велична, що будь-який нормальний бог поруч із нею здався б дешевим фокусником на дитячому святі. Навколо її краю викривлялося світло, витягуючись у золотаво-білу петлю, мов Всесвіт поставив собі каблучку й дуже про це пожалкував.

Рікс лежав у кріслі власника.

Крісло за ніч прийняло форму його тіла з такою інтимною точністю, що він відчув себе не людиною, а підозрюваним у справі про меблеву одержимість. Права рука затерпла. Ліва стискала порожній келих. Біля ніг валялася папка з боргами станції, відкрита на розділі “термінові фінансові загрози”, який був товстіший за деякі кримінальні кодекси.

— Я не спав, — прохрипів Рікс. — Я стратегічно непритомнів.

— Записано в медичний журнал як “самообман першого ступеня”, — відповів голос чорної діри.

— Ти всю ніч за мною стежила?

— Я чорна діра, Ріксе. Я стежу за всім, що падає.

Він підняв голову.

— Це мало прозвучати романтично чи погрозливо?

— Так.

Рікс сів і потер обличчя. У роті було таке відчуття, ніби там провели дипломатичний прийом і не прибрали після послів. Пам’ять поверталася повільно: казино, покер, граф Треллокс, виграна станція, борги, Селеста, чорна діра, яка говорила голосом занадто спокійної коханки перед катастрофою.

А ще три імперські делегації, що мали прибути через три дні для мирної конференції.

Рікс глянув на чорну діру за вікном.

— Може, ти мене проковтнеш зараз? Щоб я не мучився адміністративно.

— Ні, — сказала вона. — Ти мені ще цікавий.

— Це найгірше “ні”, яке я чув у житті.

— Не перебільшуй. У тебе було багато гірших “ні”. Особливо від жінки з Титанової орбіти, яка кинула в тебе весільний ніж.

— Він був декоративний.

— Він увійшов на три сантиметри.

— Зате з почуттям.

Двері кабінету відчинилися без стуку.

Увійшла Селеста Мур.

Селеста не ходила. Вона з’являлася в просторі так, ніби простір був їй винен гроші й не смів чинити опір. Сьогодні на ній була біла адміністративна форма з тонкими золотими лініями, настільки бездоганно підігнана, що її можна було вважати або одягом, або корпоративною загрозою. Сріблясті очі ковзнули по Ріксу, по порожньому келиху, по папці на підлозі й зупинилися на його обличчі.

— Ви живі, — сказала вона.

— Не поспішай із висновками.

— Станція вже зробила ставку.

— На що?

— На те, чи витримаєте ви перший день.

— І які коефіцієнти?

— Принизливі.

Рікс піднявся з крісла. Кістки клацнули так, ніби хтось пересипав дешеві кубики в труні.

— Дай вгадаю. У мене розклад?

— У вас катастрофа, оформлена у вигляді розкладу.

Селеста простягнула йому тонкий прозорий планшет. На екрані світився список справ. Рікс пробіг очима перші пункти й відчув, як у ньому тихо помирає останній оптиміст.

“Ознайомлення з персоналом”.

“Підписання протоколів смертності”.

“Перегляд боргових зобов’язань”.

“Перевірка сектора особистих насолод”.

“Термінове засідання кризового комітету”.

“Узгодження меню для делегацій”.

“Інспекція ядра”.

“Розбір інциденту з клієнтом у холодильнику”.

Рікс підняв очі.

— Чому клієнт у холодильнику в розкладі після меню?

— Бо меню важливіше для делегацій.

— Він мертвий?

— Це залежить від його виду.

— Ти не можеш так відповідати на кожне питання.

— Можу. Я адміністрація.

Чорна діра тихо засміялася в стінах. Її сміх був м’яким і темним, як оксамитова петля.

— Мені подобається вона, — сказав Рікс, кивнувши на Селесту. — Вона робить страх ефективним.

— Це моя робота, — відповіла Селеста.

— Ні, твоя робота — керувати станцією.

— Саме так.

Вони вийшли з кабінету в коридор власницького рівня. Поліровані стіни відбивали Рікса в десятках варіантів: втомлений Рікс, наляканий Рікс, Рікс із похміллям, Рікс, який удає, що контролює ситуацію, і найсмішніший з усіх — Рікс-власник.

У ліфті грала спокійна музика. Настільки спокійна, що хотілося негайно когось допитати.

— Перше правило станції, — сказала Селеста, коли ліфт рушив униз. — Не брешіть ядру.

— Я контрабандист. Брехня для мене як дихання.

— Тоді дихайте тихіше.

— Що буде, якщо я збрешу?

— Невелике гравітаційне коливання.

— Наскільки невелике?

— Минулого місяця один барон сказав дружині, що був у бібліотеці. Його перстень досі обертається навколо вентиляції.

— А барон?

— Частково.

Рікс вдивився в її обличчя.

— Ти коли-небудь жартуєш?

— Постійно.

— Як зрозуміти, коли?

— Якщо ви вижили, це був жарт.

Ліфт відчинився в головному холі.

Вночі “Горизонт подій” був розкішним. Уранці він виявився ще гіршим: розкішним і діловим. Нічні гріхи ще не встигли зникнути, але денна бухгалтерія вже почала їх рахувати. По мармуровій підлозі повзали маленькі прибиральні дрони, які збирали пір’я, уламки келихів, блискітки, чужі зуби й один предмет, який Рікс вирішив не ідентифікувати заради власного психічного здоров’я.

У центрі холу стояла статуя: двоє крилатих істот тримали над головами сферу з чорного скла. Виглядало красиво, велично і так, ніби скульптору перед оплатою показали компромат.

— Це символ станції? — спитав Рікс.

— Так. Офіційна назва композиції — “Насолода на межі небуття”.

— А неофіційна?

— “Клієнт ще не бачив рахунок”.

Повз них пройшла пара туристів із планети Гелліон. Вони були вкриті напівпрозорими синіми пластинами й трималися за руки, хвости та страховий поліс. Один із них мило помахав Ріксу.

— Вони знають, хто я?

— Так. Я оголосила персоналу й постійним гостям, що станція має нового власника.

— І як вони відреагували?

— Дехто плакав.

— Від щастя?

— Від досвіду.

Першою з персоналу Ріксу представили начальницю безпеки.

Вона чекала в залі “Сигма”, де зазвичай проводили приватні прийоми для гостей, які бажали поговорити без свідків, камер і моральних наслідків. Зал був оббитий темно-червоним матеріалом, який виглядав як оксамит, але, за словами Селести, був синтетичною шкірою хижої рослини. Рікс вирішив не питати, чи рослина погоджувалася.

Начальниця безпеки стояла біля довгого столу, чистячи плазмову рушницю.

Вона була висока, сильна, з коротким чорним волоссям і очима, у яких можна було потонути, якщо перед тим тебе не пристрелять. На ній була броня, така елегантна, що виглядала майже як вечірній костюм для людини, яка збирається танцювати на похороні ворога. На стегні висів пістолет. На другому — ще один. За спиною — ніж. На зап’ясті — мініатюрний шокер. На обличчі — вираз “я вбила б вас усіх, але в мене обідня перерва”.

— Капітанка Кора Вей, — сказала Селеста. — Безпека станції.

Кора подивилася на Рікса.

— Новий власник.

Це прозвучало не як привітання, а як діагноз.

— Рікс Вальдар, — сказав він. — Радий знайомству.

— Я ні.

— Чесність. Рідкісна якість у сфері гостинності.

— Я не гостинність. Я причина, чому гості іноді виходять через двері, а не через стіну.

Рікс кивнув на рушницю.

— Очікуєш проблем?

Кора глянула на нього так, ніби він запитав, чи вакуум іноді некомфортний для легенів.

— Це станція з казино, борделем, дипломатами, найманцями, релігійними фанатиками й чорною дірою в центрі. Проблеми тут не трапляються. Вони бронюють люкси.

— Добре сказано.

— Я не намагалася вас розважити.

— Саме тому вийшло.

Кора поставила рушницю на стіл.

— Мої правила прості. Перше: не заважайте мені стріляти, коли це необхідно. Друге: не наказуйте мені не стріляти, коли це необхідно. Третє: якщо я кажу “лягайте”, ви лягаєте, навіть якщо поруч лежить хтось привабливий і уже зайняв драматичну позу.

— А якщо я власник?

— Особливо якщо ви власник. Власники першими роблять дурниці. Клієнти хоча б платять за право бути ідіотами.

Селеста майже непомітно посміхнулася.

— Кора врятувала станцію сімнадцять разів.

— Вісімнадцять, — сухо сказала Кора.

— Вісімнадцятий був неофіційний.

— Він усе одно мав зуби.

Рікс хотів уточнити, хто саме мав зуби, але досвід підказав: не всі знання роблять людину щасливішою.

Наступним був ЛЮКС-69.

Його знайшли в дзеркальному салоні “Венеріанський захід”, де стеля і підлога відбивали одна одну так, що гості втрачали не лише орієнтацію, а й частину особистих принципів. Салон був закритий на ранкову технічну перерву, хоча зсередини лунали звуки декламації.

ЛЮКС-69 стояв посеред сцени.

Він був андроїдом найвищого класу — високий, симетричний, з гладкою синтетичною шкірою теплого бронзового відтінку, ідеальним обличчям і тілом, яке виглядало як відповідь інженерів на запитання: “Що буде, якщо гординю оформити у вигляді преса?” Його очі світилися м’яким золотом. На плечах — легка накидка з чорного шовку. У руці — аркуш паперу.

Папір справжній.

Це вже було тривожно.

— “…і в темряві твоїх орбіт я чую подих вічної тривоги”, — урочисто читав ЛЮКС. — “О, клієнтко з Тау-Кита, твої очі — як два несплачені рахунки…”

Рікс зупинився.

— Він що, пише вірші?

Селеста стиснула губи.

— На жаль.

ЛЮКС повернувся й засяяв усмішкою.

— Новий власнику! Я відчуваю хвилювання у ваших зіницях, легку дегідратацію і пригнічений страх перед відповідальністю. Чудовий матеріал для сонета.

— Не треба.

— Я назву його “Чоловік, якого купила нерухомість”.

— Тим більше не треба.

Андроїд спустився зі сцени й простягнув руку. Його долоня була теплою, сухою й бездоганною. Рікс потиснув її з відчуттям, що тисне руку дорогому гріху, який отримав освіту.

— ЛЮКС-69, — сказав андроїд. — Модель дипломатичного супроводу, сценічної взаємодії, емоційного комфорту і тактичного знешкодження.

— Тобто ти куртизанин і бойова машина?

— Я надаю багатофункціональний досвід.

— А поезія?

ЛЮКС трохи опустив погляд.

— Це моя душа.

Кора, яка зайшла слідом, пирхнула.

— Твоя душа минулого тижня спричинила носову кровотечу в трьох гостей.

— Вони плакали кров’ю від краси.

— Один подав скаргу.

— Він не зрозумів метафору.

— Він був без свідомості.

ЛЮКС повернувся до Рікса.

— Я прошу дозволу змінити службовий профіль. Я більше не бажаю бути об’єктом фантазій, які починаються з шампанського і закінчуються судовими позовами. Я хочу стати митцем.

Рікс замислився.

— Скільки ти приносиш станції?

Селеста назвала суму.

Рікс мало не вдавився повітрям.

— ЛЮКСе, мистецтво прекрасне. Але банкрутство — теж дуже виразна форма перформансу.

— Ви відмовляєте мені в свободі?

— Ні. Я просто пропоную компроміс. Удень — митець. Увечері — багатофункціональний досвід.

ЛЮКС задумався.

— Трагічно. Комерційно. Принизливо. Мені подобається. Це майже авангард.

— От і домовилися.

Селеста зробила позначку в планшеті.

— Перший управлінський компроміс. Не катастрофічний.

— Дякую.

— Це не комплімент. Просто статистична аномалія.

Далі був бухгалтер.

Його звали Бзаль-Прурр із Семи Вологих Колоній, і він займав кабінет у фінансовому секторі, де температура була трохи нижча, ніж у морзі, а освітлення — трохи тепліше, ніж у допитній кімнаті. Стіни вкривали екрани з цифрами, графіками, борговими кривими та червоними попередженнями. Червоного було стільки, що Рікс відчув себе всередині відкритої рани капіталізму.

Бзаль-Прурр сидів за столом у резервуарі з прозорою рідиною.

Він мав шість щупалець, три ока, дзьоб, кілька срібних кілець на кінцівках і вигляд істоти, яка могла одночасно рахувати податки, душити ворога й підписувати любовний лист. Коли Рікс зайшов, бухгалтер підняв два щупальця у вітальному жесті, ще двома продовжив друкувати, п’ятим тримав чашку, а шостим, здається, погрожував калькулятору.

— Власник, — пробулькав Бзаль-Прурр через перекладач. — Нарешті. Ваші борги чекали на вас із майже еротичним нетерпінням.

— Я помітив, що на цій станції все має еротичне нетерпіння.

— Фінанси — найчистіша форма близькості. Ви відкриваєте мені свої активи, я показую вам ваші слабкості, потім ми разом плачемо над відсотками.

— У мене починається алергія на бухгалтерію.

— Це нормально. Смертні часто так реагують на правду.

Бзаль-Прурр вивів на головний екран фінансову схему станції. Вона нагадувала павутину, у якій павук давно повісився.

— Ситуація така, — сказав бухгалтер. — Станція має прибуток.

Рікс видихнув.

— Чудово.

— Але борги мають більший прибуток.

— Звісно.

— Найбільші кредитори: Гільдія еротичних емпатів, Банк Післясмаку, Орден Мовчазної Ревнощі, три приватні армії, дві вдови попередніх власників і один ресторанний критик, якому ми заборгували вибачення.

— Вибачення?

— Дуже дороге. Він професіонал.

Рікс схилився над екраном.

— Чому тут борг перед монастирем?

— Станція орендувала священну реліквію для тематичної вечірки.

— Яку реліквію?

— Ребро пророка.

— І?

— Воно загубилося.

— Як можна загубити ребро пророка?

Бзаль-Прурр м’яко розвів щупальцями.

— Дуже жвава була вечірка.

Кора, яка стояла біля дверей, сухо додала:

— Ребро потім знайшли.

— Де?

— У караоке-залі.

— Чому борг досі активний?

— Воно співало.

Рікс притулив долоню до обличчя.

— Добре. Що з прибутками?

Бухгалтер оживився.

— Казино стабільне. Дипломатичні зали прибуткові. Сектор приватних послуг тримає станцію на плаву. Ресторани збиткові, бо кухар наполягає на “емоційній кухні” і минулого тижня подав гостям суп із жалю.

— Він був смачний?

— Ні. Але всі відчули провину.

— А ядро?

Бзаль-Прурр завмер. Навіть щупальця перестали рухатися.

— Ядро — окрема стаття.

— Фінансова?

— Екзистенційна.

На екрані з’явилася темна сфера з пульсуючими лініями.

— Мікросингулярність стабілізована гравітаційними кільцями. Офіційно вона виробляє енергію. Неофіційно — вона реагує на психоемоційний фон станції.

— Мені вже пояснили. Брехня, страх, бажання.

— Так. Але є нюанс.

— Я ненавиджу нюанси. Вони завжди мають зуби.

— Останніми тижнями ядро почало демонструвати вибірковість. Воно не просто реагує. Воно смакує.

У кабінеті стало тихо.

— Смакує? — перепитав Рікс.

— Так. Брехня низької якості дає слабкий імпульс. Політична брехня — сильний. Ревнощі — стабільний. Сором — дуже насичений. Пригнічене бажання — найяскравіший сплеск.

Селеста тихо сказала:

— Саме тому конференція небезпечна.

Рікс усміхнувся без радості.

— Бо сюди прилетять дипломати, які ненавидять одне одного, хочуть одне одного шантажувати, спокушати, зраджувати й обманювати?

— Саме так.

— І все це біля чорної діри, яка ласує емоційним сміттям?

— Саме так.

— Чудово. Ми проводимо бенкет у пащі, яка любить меню.

Бзаль-Прурр задоволено клацнув дзьобом.

— Гарна метафора. Дуже ліквідна.

Після бухгалтерії Рікс вирішив, що гірше вже не буде.

Це була помилка початківця.

Селеста провела його до сектора персоналу, де зібрали старших працівників станції. Вони чекали в невеликому залі для нарад, який мав вигляд дорогого спа, переробленого під військовий трибунал. Посередині стояв круглий стіл. Над ним висів голографічний логотип “Горизонту подій”: блискуча дуга навколо чорної точки. Дуже стильно, якщо не думати, що чорна точка могла колись подумати у відповідь.

Окрім Селести, Кори, ЛЮКСа і Бзаль-Прурра, там були ще кілька ключових фігур.

Докторка Німа Соол — медикиня станції, бліда жінка з чотирма механічними руками за спиною і голосом, у якому співчуття давно замінили процедурою.

— Я відповідаю за здоров’я гостей, персоналу і юридично ще живих, — сказала вона. — Якщо вас поранять, отруять, проклянуть, частково розчинять або емоційно зламають, приходьте до мене.

— Емоційно зламають? — уточнив Рікс.

— У нас є окремий тариф.

Шеф-кухар Моро — кремезний чоловік із шістьма пальцями на кожній руці, двома підборіддями і очима романтика, який готує з того, що ще вчора погрожувало цивілізації.

— Моя кухня — це мистецтво, — заявив він.

— Його суп із жалю збитковий, — пробулькав Бзаль-Прурр.

— Бо ви не розумієте високої гастрономії.

— Гості плакали.

— Вони відчули глибину.

— Один просив смерть.

— Це була найкраща рецензія вечора.

Також була мадам Ілліра — керівниця сектора приватних салонів. Вона мала темно-фіолетову шкіру, повільні рухи, бездоганну поставу й погляд, який роздягав не тіло, а банківський рахунок. Її сукня була закритою від горла до підлоги, але сиділа так, що Рікс раптом почав розуміти, чому в релігіях так багато заборон.

— Ми вже знайомі? — спитала вона.

— Я б запам’ятав.

— Усі так кажуть до першого рахунку.

— Ви керуєте салонами?

— Я керую бажаннями, власнику. Салони — це просто кімнати з гарною акустикою.

Кора тихо пробурмотіла:

— І з поганою звукоізоляцією.

Ілліра навіть не повернула голови.

— Заздрість старить, капітанко.

— А ваші клієнти старіють швидше, коли не платять.

— Тому ви мені й потрібні.

Рікс підняв руки.

— Добре. Я радий бачити такий теплий, токсичний колектив. Скажіть мені головне: що я маю знати, щоб не померти сьогодні?

Усі переглянулися.

Поганий знак.

Селеста відкрила на столі голографічний список.

— Основні правила для власника станції “Горизонт подій”.

— Їх багато?

— Скорочена версія.

На екрані з’явився пункт перший.

Не годувати ядро брехнею без потреби.

Рікс кивнув.

— Спробую.

Пункт другий.

Не обіцяти клієнтам того, що не можна доставити, воскресити або приховати.

— Практично.

Пункт третій.

Не заходити до люкса “Червоний квазар” без страховки, свідка і запасної шкіри.

Рікс повільно повернувся до Селести.

— Запасної шкіри?

Докторка Німа підняла палець.

— Медично рекомендовано.

— Я не хочу знати.

— Це теж рекомендовано.

Пункт четвертий.

Не ображати гостей, які мають більше чотирьох ротів, якщо не впевнені, яким саме вони кусають.

Пункт п’ятий.

Не дозволяти дипломатам залишатися наодинці з алкоголем, зброєю, коханцями або картою кордонів.

Пункт шостий.

Якщо станція починає співати, не підспівувати.

— Вона співає? — спитав Рікс.

Усі мовчали.

ЛЮКС тихо прошепотів:

— Одного разу я намагався гармонізувати.

Кора сказала:

— Ми втратили три дзеркала і одного бармена.

— Бармен вижив? — спитав Рікс.

— Він став музичним критиком.

— Тобто ні.

Пункт сьомий.

Якщо в коридорі з’явиться дитина в білому, негайно повідомити службу безпеки. У станції немає дітей.

Рікс зітхнув.

— Прекрасно. Навіть привиди тут працюють не за віком.

Пункт восьмий.

Власник не має права помирати без передачі боргових зобов’язань.

— Ось це найчесніше правило, — сказав Рікс.

Бзаль-Прурр схвально підняв щупальце.

— Смерть не є підставою для фінансової безвідповідальності.

— У вашій культурі є романтика?

— Так. Спільна іпотека.

Засідання тривало ще годину.

За цю годину Рікс дізнався, що станція мала сімнадцять активних юридичних статусів, з яких лише три не вважалися образою міжнародного права. Що персонал формально не був рабами, але деякі контракти мали формулювання “до кінця біологічної або моральної придатності”. Що в казино жила істота, яка вигравала лише тоді, коли програвала, через що бухгалтерія ненавиділа її з релігійною чистотою. Що один із ліфтів іноді доставляв гостей у місця, яких не було на плані. Що салон номер сімнадцять справді існував, але всі, хто міг пояснити його призначення, або підписали угоду про нерозголошення, або почали заїкатися мовами мертвих цивілізацій.

Коли Рікс нарешті вийшов із зали, він мав відчуття, що його не познайомили з бізнесом, а повільно ввели в культ із хорошим освітленням.

— Тур продовжується, — сказала Селеста.

— Я думав, це вже був тур.

— Ні. Це була психологічна вакцинація.

— Від чого?

— Від надії.

Вони пройшли через казино “Сонячна лихоманка”.

Уранці там було менше гостей, але більше відчаю. Ігрові столи сяяли золотом, фішки ковзали по поверхнях, голографічні круп’є посміхалися з тією бездоганною порожнечею, яку зазвичай мають автомати, політики й люди, які продають страховку від кохання.

За одним столом сидів старий генерал у парадному мундирі й програвав медалі істоті, схожій на мокрий килим із очима. Біля рулетки дві аристократки сперечалися, чи можна поставити на кін пам’ять про перший поцілунок. На сцені репетирувала співачка з прозорими крилами, а під сценою охоронець обережно витягував із вази чиюсь руку.

— Це нормальна рука? — спитав Рікс.

— Не хвилюйтеся, — сказала Селеста. — Власник уже знайшовся.

— Чому вона у вазі?

— Невдала ставка.

— Люди тут ставлять кінцівки?

— Тільки в преміум-зоні.

Рікс побачив, як ЛЮКС-69 спинився біля групи гостей, уклонився і почав читати короткий вірш. Один гість зомлів одразу. Другий заплакав. Третій кинув йому фішку й попросив продовжити, бо мав борги й шукав швидший вихід.

— Він популярний, — зауважив Рікс.

— Як пожежа в театрі, — сказала Селеста. — Всі дивляться, але ніхто не впевнений, чи виживе.

Вони вийшли на оглядову галерею.

Звідси було видно центральну сингулярність. Вона висіла в серці станції, оточена трьома гравітаційними кільцями, які оберталися з повільною урочистістю катівського механізму. Навколо ядра пульсували силові лінії. Інженерні платформи здавалися крихітними поруч із темрявою, яка не мала поверхні, але мала характер.

— Інженери? — спитав Рікс.

— Є.

— Скільки?

— Було дванадцять.

— Було?

— Тепер одинадцять і один теоретично доступний через радіо.

— Він де?

— Ближче до ядра, ніж рекомендує виробник.

Рікс поглянув на чорну діру.

— Вона справді розумна?

— Питання не в тому, чи вона розумна, — сказала Селеста. — Питання в тому, чи ми для неї теж.

Голос ядра пролунав просто в галереї:

— Я чую вас.

Селеста не здригнулася.

— Я знаю.

— Новий власник пахне тривогою.

Рікс озирнувся.

— Я стою поруч із дірою в реальності, яка коментує мій запах. Тривога — це ввічливість.

— І цікавістю, — додало ядро.

— Цікавість мене не раз мало не вбила.

— Але не вбила.

— Не применшуй чужі зусилля.

Темрява за кільцями ледь помітно пульснула.

— Ти смішний.

Селеста тихо сказала:

— Це добре.

— Чому?

— Вона рідко сміється з тих, кого збирається негайно поглинути.

— А з тих, кого збирається поглинути пізніше?

— Часто.

Рікс вирішив, що оглядова галерея не його улюблене місце. Надто багато космічної романтики й мало аварійних виходів.

Наступним пунктом був сектор приватних салонів.

Ілліра зустріла їх біля аркових дверей, за якими коридор змінював колір залежно від емоцій того, хто входив. Коли Рікс ступив уперед, стіни заграли золотом, темно-синім і тривожним червоним.

— Гарний спектр, — сказала Ілліра.

— Це що означає?

— Ви боїтеся, хочете втекти і водночас хочете подивитися, що там далі.

— Це описує все моє життя.

— Саме тому станція вас прийняла.

Сектор був не таким, як Рікс очікував.

Не вульгарним. Не дешевим. Не крикливим.

Навпаки — надто красивим. Зали з м’яким світлом, приватні кімнати з невагомими завісами, басейни з зоряною водою, музика, яка не грала, а торкалася повітря. Працівники й працівниці рухалися спокійно, впевнено, повністю одягнені, але з такою грацією, що одяг ставав частиною натяку, а не захистом від нього.

— Наш сектор не продає тіла, — сказала Ілліра.

Рікс підняв брову.

— Смілива заява для борделю.

— Ми продаємо ілюзію, що гостя бачать, розуміють і бажають саме таким, яким він хоче здаватися.

— Тобто ви продаєте брехню.

— Ні. Брехня груба. Ми продаємо витончену неправду з ароматом жасмину.

— А чорна діра це їсть?

Ілліра посміхнулася.

— Ядро має добрий смак.

Повз них пройшла пара дипломатів у масках. Вони трималися на відстані офіційної пристойності, але їхні тіні на стіні торкалися одна одної значно сміливіше.

— Тут часто починаються війни? — спитав Рікс.

— Частіше тут вони закінчуються, — сказала Ілліра. — На ранок усі надто втомлені для геноциду.

— Це треба написати в рекламному буклеті.

— Ми пробували. Юристи плакали.

Біля дверей із написом, який автоматично зник, щойно Рікс спробував його прочитати, Ілліра зупинилася.

— А це?

— Салон номер сімнадцять.

Рікс зробив крок назад.

— Ні.

— Ви навіть не знаєте, що там.

— Саме тому ні.

Ілліра повільно нахилила голову.

— Розумний чоловік.

— Не кажіть нікому. Це зіпсує мою репутацію.

І тут станція здригнулася.

Не сильно. Ледь-ледь. Так, як здригається велика тварина, коли їй сниться полювання.

Світло в коридорі стало темнішим. Десь у стінах пройшов низький звук. Не сирена. Не скрегіт. Радше голодний видих.

Селеста миттєво підняла планшет.

— Гравітаційний імпульс.

Кора, яка весь час ішла за ними, витягла пістолет.

— Джерело?

— Центральний сектор. Рівень обслуговування. Холодильні камери.

Рікс згадав пункт у розкладі.

— Клієнт у холодильнику?

— Схоже, він став актуальнішим за меню, — сказала Селеста.

Вони поспішили вниз.

Холодильний сектор станції був повною протилежністю всьому, що Рікс бачив до цього. Без оксамиту. Без неону. Без музики. Тільки біле світло, метал, холод і запах стерильності, який завжди здавався Ріксу запахом прихованої провини.

Біля однієї з камер стояв кухар Моро, медикиня Німа й маленький сервісний робот із тацею. Робот тремтів усім корпусом, хоча технічно не мав нервів. На таці стояв келих шампанського й маленька картка з написом “Вибачте за незручності”. Рікс оцінив сервіс. Навіть перед можливою смертю тут дбали про стиль.

— Що сталося? — спитав він.

Моро ображено склав руки.

— Це не моя провина.

— Коли хтось починає з цього, зазвичай тіло вже є.

Докторка Німа показала на камеру.

За прозорими дверцятами сидів чоловік.

Або щось, що дуже старанно вдавало чоловіка.

Він був у дорогому фіолетовому костюмі, вкритому інеєм. На голові — циліндр. На грудях — значок VIP-клієнта. Обличчя мало синюватий відтінок, але очі рухалися. Повільно. Дуже сердито.

— Він живий? — спитав Рікс.

Німа поглянула на сканер.

— Юридично так. Біологічно сперечається. Емоційно обурений.

Чоловік за склом підняв палець і щось сказав. Звуку не було.

— Хто це?

Селеста перевірила дані.

— Лорд Певіан Дрокк, власник трьох астероїдних курортів, п’яти колишніх дружин і одного проклятого серця.

— Чому він у холодильнику?

Моро підняв руки.

— Він замовив “абсолютно холодний прийом”.

Рікс повільно повернувся до нього.

— Це була метафора.

— У меню треба писати точніше.

Бзаль-Прурр, який з’явився в дверях, тихо пробулькав:

— Якщо він подасть позов, ми збанкрутуємо емоційно й фінансово.

— Ми вже банкрути фінансово, — сказав Рікс.

— Саме тому емоційно болітиме сильніше.

Кора наблизилася до дверцят.

— Відчинити?

Німа похитала головою.

— Обережно. Його вид після різкого розморожування може вибухнути.

Рікс подивився на Селесту.

— Це звичайний клієнт?

— VIP.

— Звісно. Звичайні клієнти просто помирають без феєрверків.

У стелі пролунав голос ядра:

— Він брехав.

Усі замовкли.

Рікс підняв голову.

— Хто?

— Заморожений.

Лорд Дрокк за склом обурено застукав кулаком.

— Він сказав комусь, що його серце холодне, — продовжила чорна діра. — А воно палає маленькою, жалюгідною, ревнивою зіркою.

Ілліра посміхнулася.

— О, це про мадам Фіору.

— Хто така мадам Фіора?

— Його колишня. Або майбутня. У таких людей час у стосунках ходить колами, як п’яний дрон.

Чорна діра тихо видихнула.

— Брехня була смачна.

Світло знову мигнуло.

Селеста різко сказала:

— Ядро, припини.

— Не наказуй мені, адміністраціє.

— Я не наказую. Я нагадую про контракт стабілізації.

Пауза.

Темрява в стінах ніби стала густішою.

— Контракти, — прошепотіла чорна діра. — Люди вигадали їх, щоб брехати красиво.

Рікс ступив ближче до холодильної камери.

Лорд Дрокк дивився на нього зсередини з такою ненавистю, яка зазвичай потребує окремого рахунку.

— Відкривайте, — сказав Рікс.

Німа підняла сканер.

— Ризик вибуху.

— Наскільки великий?

— Середній.

— На цій станції “середній” означає що?

Кора відповіла:

— Втратимо сектор, але не бар.

— Прийнятно.

Селеста подивилася на нього.

— Ви серйозно?

— Ні. Але звучить як управління.

Вони підключили стабілізатори, медичні дрони й один юридичний модуль, який почав зачитувати відмову від претензій ще до відкриття дверцят. Коли камера відчинилася, холодний пар викотився на підлогу, мов душа бухгалтера після перевірки.

Лорд Дрокк випав уперед.

Кора спіймала його однією рукою за комір.

— Обережно, — сказала Німа. — Він крихкий.

— Усі чоловіки крихкі, коли їх правильно взяти за горло, — відповіла Кора.

Лорд Дрокк хрипко вдихнув.

— Я… подам… скаргу…

Рікс присів перед ним.

— Лорде Дрокку, від імені станції “Горизонт подій” перепрошую за ваш надмірно буквальний холодний прийом.

— Я… вимагатиму компенсації…

— Звичайно. Ми надамо вам безкоштовний гарячий напій, медичний огляд і можливість не пояснювати, чому ви просили персонал сховати вас від мадам Фіори в холодильнику.

Лорд завмер.

Навіть іній на його бровах, здається, зніяковів.

— Я не…

Світло над ними блимнуло.

Рікс підняв палець.

— Не брешіть. Станція сьогодні снідала.

Лорд закрив рот.

Бзаль-Прурр захоплено прошепотів:

— Фінансово ефективна погроза.

Селеста уважно дивилася на Рікса. Вперше за весь день у її погляді з’явилося щось схоже не на сарказм. Не повага — до цього було далеко. Але принаймні вона більше не дивилася на нього як на мішок м’яса з підписом власності.

Лорд Дрокк повільно кивнув.

— Без скарги.

— Чудово.

— Але я хочу шампанського.

Рікс узяв келих із таці робота й подав йому.

— Воно крижане.

Лорд подивився на нього.

Рікс посміхнувся.

— Тематично.

Кора пирхнула. Німа вперше за весь час майже посміхнулася. Навіть Селеста дозволила собі ледь помітний рух кутиком губ.

А чорна діра в стелі прошепотіла:

— Дуже добре, власнику.

Рікс не був певен, чи йому приємно.

Пізніше, коли інцидент із холодильником оформили як “непорозуміння температурного характеру”, а лорд Дрокк пішов розморожувати гордість у приватному салоні, Рікс нарешті отримав п’ять хвилин тиші.

Він стояв на балконі верхнього рівня й дивився на головний хол унизу. Станція жила. Дихала. Брехала. Спокушала. Рахувала. Ховала. Продавала. Купувала. Здавалося, кожна її стіна знала більше таємниць, ніж будь-яка імперська розвідка, і мала гірший смак у музиці.

Селеста стала поруч.

— Ви непогано впоралися.

— Це комплімент?

— Ні. Протокол спостереження.

— Шкода. Я вже майже відчув тепло.

— На цій станції тепло часто означає пожежу.

Внизу ЛЮКС-69 декламував новий вірш групі гостей. Один гість тримався мужньо. Другого підтримували двоє друзів. Третій уже купував збірку, бо, мабуть, мав темну сторінку в біографії й хотів самопокарання.

Кора сварилася з двома найманцями біля бару. Її рука лежала на руків’ї пістолета. Найманці усміхалися, але їхні коліна мали іншу політичну позицію.

Ілліра вела якусь аристократку до приватного ліфта. Вони розмовляли тихо, але навколо них повітря ставало м’якшим, темнішим, небезпечнішим. Рікс швидко відвів погляд, бо деякі сцени не потребували оголеності, щоб нагадати людині: у Всесвіті занадто багато способів втратити здоровий глузд із приємним виразом обличчя.

— Вона з’їсть мене живцем, — сказав він.

— Ілліра?

— Станція.

Селеста подивилася на чорну діру за прозорим куполом.

— Можливо.

— Ти мала сказати щось заспокійливе.

— Я працюю з фактами.

— Невдячна професія.

— Зате довговічна. Якщо не рахувати попередніх власників.

Рікс повернувся до неї.

— Скільки їх було?

— Офіційно?

— Не люблю, коли відповідь починається так.

— Офіційно — дев’ять.

— А неофіційно?

— Станція не всіх визнає.

— Що сталося з останнім?

Селеста деякий час мовчала.

— Граф Треллокс виграв станцію в борг.

— Це як?

— Дуже по-графськи. Він отримав право власності, але майже не з’являвся тут. Керував дистанційно, витягував прибуток, ігнорував ремонт, продавав послуги наперед, брав кредити під майбутні скандали.

— А до нього?

— Пані Мелісса Ор, інвесторка. Вона намагалася перетворити “Горизонт подій” на сімейний курорт.

Рікс подивився вниз, де двоє інопланетян сперечалися з барменом через законність коктейлю, який змінював стать голосу.

— І як?

— Діти плакали. Батьки пили. Ядро співало. Проєкт закрили за два дні.

— Вона вижила?

— Так. Тепер керує монастирем для тих, хто бачив забагато.

— А перед нею?

— Адмірал Кросс. Хотів зробити станцію військовою базою.

— Звучить тупо.

— Він теж так сказав. Потім ядро поглинуло його флотський гімн.

— Тільки гімн?

— Спочатку.

Рікс обіперся на поруччя.

— Чому ти залишилася?

Селеста не одразу відповіла.

Уперше за весь день її обличчя втратило частину адміністративної броні. Лише на секунду. Але Рікс помітив. Він добре вмів помічати тріщини в людях. Через них зазвичай було видно, чи варто тікати, цілувати, чи ховати гаманець.

— Бо станція потребує когось, хто пам’ятає, що вона не лише притон, — сказала вона.

— А що ще?

— Притулок.

Рікс не засміявся.

Міг би. Слово було надто ніжним для місця, де холодильники використовували як сховки для лордів, а чорна діра фліртувала з власником. Але в голосі Селести не було пафосу. Лише втома.

— Для кого?

— Для тих, кого цивілізація любить тільки здалеку. Для вигнанців. Для боржників. Для вдів. Для шпигунів, які забули, на кого працюють. Для артистів, яких заборонили на трьох планетах. Для істот, чиї бажання не поміщаються в пристойні форми. Для персоналу, якого більше ніде не візьмуть без клітки або сповіді.

— Ти описуєш або притулок, або дуже складну в’язницю.

— Різниця часто в якості постільної білизни.

Рікс усміхнувся.

— А я для чого тут?

Селеста глянула йому прямо в очі.

— Це ми ще з’ясовуємо.

У цей момент на всіх екранах станції з’явився червоний сигнал.

Музика стихла.

Голографічні круп’є завмерли з усмішками. Дрони зависли в повітрі. У головному холі гості підняли голови. Навіть ЛЮКС-69 зупинився посеред рядка, що, можливо, врятувало комусь життя.

Голос МАРТИ пролунав через особистий комунікатор Рікса:

— Капітане, маємо вхідний сигнал.

— Від кого?

— Від делегації Імперії Скарлет. Вони прибувають раніше.

— Наскільки раніше?

— Через сім годин.

Селеста зблідла лише очима.

— Вони мали прибути через три дні.

— Вочевидь, мир не терпить розкладу, — сказав Рікс.

МАРТА додала:

— Також отримано другий сигнал. Від Консорціуму Холодних Місяців. Вони теж змінили курс.

— Не кажи…

— Через шість годин сорок хвилин.

Кора вже йшла до них швидким кроком.

— Треті?

МАРТА зробила паузу.

— Так. Теократія Золотого Пилу прибуде через шість годин п’ятдесят дві хвилини. Вони питають, чи готовий священний басейн.

У стінах прокотився тихий, задоволений сміх чорної діри.

— Стільки брехні летить до мене, — прошепотіла вона. — Стільки тепла.

Рікс заплющив очі.

Перший день власника ще навіть не закінчився.

А стара катастрофа вже чемно постукала у двері, принесла валізи, замовила номер із видом на сингулярність і, найімовірніше, не збиралася залишати чайові.

Він відкрив очі й подивився на Селесту.

— Збери всіх.

— Кризовий комітет?

— Ні. Весь цирк. Якщо три імперії прилетять сюди раніше, ми маємо виглядати так, ніби це було заплановано.

— А якщо не вийде?

Рікс поправив куртку, яка бачила краще життя, гірші рішення і занадто багато чужих погроз.

— Тоді імпровізуватимемо.

Кора зітхнула.

— Я ненавиджу імпровізацію.

— Чому?

— Після неї завжди треба прибирати стіни.

Бзаль-Прурр, що саме підповз до балкона, нервово заворушив щупальцями.

— Якщо делегації прибудуть одночасно, нам потрібні аванси, депозити, штрафи за раннє заселення, плата за ризик, плата за дипломатичну непристойність і окремий фонд на поховання репутації.

— Зроби, — сказав Рікс.

Ілліра повільно посміхнулася.

— Салони будуть готові.

— Без міжнародних інцидентів, — попередив він.

— Ви просите неможливого.

— Тоді зроби неможливе дорогим.

Вона схилила голову.

— Ось тепер ви говорите як власник.

ЛЮКС-69 підняв руку.

— Чи можу я підготувати вітальний перформанс?

Усі одночасно сказали:

— Ні.

А чорна діра сказала:

— Так.

Тиша стала важкою.

Рікс повільно глянув у бік центрального ядра.

— Ми ще обговоримо межі твоєї участі в культурній програмі.

— Межі, — прошепотіла сингулярність. — Я так люблю, коли живі вдають, що вони існують.

Селеста нахилилася до Рікса й тихо сказала:

— Пане Ріксе, вітаю з першим днем.

— Він ще не закінчився.

— Саме тому я й вітаю зараз.

У головному холі знову заграла музика. Але тепер у ній з’явилася інша нота — швидша, гостріша, схожа на серцебиття перед поцілунком або стратою. Гості повернулися до столів. Дрони знову взялися прибирати. Казино засміялося фішками. Салони відчинили двері. Бармени підняли пляшки. Охорона перевірила зброю.

Станція оживала перед бурею.

Рікс Вальдар стояв над усім цим — новий власник старої катастрофи, чоловік, який виграв у покер не багатство, а проблему з гравітацією, боргами й голосом, від якого по шкірі бігли думки, не всі з яких варто було пускати в пристойне товариство.

Він зрозумів одну просту річ.

“Горизонт подій” не можна було контролювати.

Його можна було тільки очолити достатньо впевнено, щоб усі подумали: можливо, саме так і виглядає план.

А за вікнами, у центрі станції, чорна діра повільно обертала навколо себе світло.

Наче посміхалася.

Наче чекала.

Наче знала, що найсмачніше ще попереду.