Частина VІІІ. Липа не суд

Фотографія надійшла від Софії о сьомій дванадцять ранку.

На старій липі висіли картонні бирки.

Не записки з іменами, не маленькі конверти й не стрічки пам’яті, які люди прив’язували до гілок у ті часи, коли ще вірили, що дерево може вислухати мовчки й не переказати сусідам.

Це були вироки.

Білі картки мали напис «ГЕРОЙ».

Чорні — «ЗРАДНИК».

Сірі — «СУМНІВНИЙ».

На кількох було «БАЯГУЗ».

На одній — «ПРОБАЧЕНИЙ».

Найнижче, майже біля самої землі, висіла картка з єдиним словом:

«ВИННА».

Без імені.

Наче той, хто прив’язав її до гілки, вирішив, що в місті й так усі зрозуміють, про яку жінку йдеться.

Юлія сиділа на кухонному столі в короткій домашній сорочці Олександра й тримала телефон так міцно, що пальці зблідли.

Олександр стояв біля плити. На ньому були сірі домашні штани, голий торс і вираз чоловіка, який лише хвилину тому збирався варити каву, а тепер морально готувався ремонтувати людство викруткою.

— Скажи, що це старе фото, — попросила Юлія.

— Не скажу.

— Ти навіть не перевірив.

— На наших іменах маркер ще не встиг вигоріти. Фото свіже.

Юлія збільшила зображення.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/lipa-shcho-pamyatala-nash-mena-b457305?c=5088659