Пролог. Ключ, який відчинив дерево

Скринька приїхала до Києва в четвер о сьомій двадцять ранку, коли нормальні люди ще спали, ненормальні вже читали новини, а Юлія перебувала в проміжному стані між цими двома формами саморуйнування.

Вона сиділа на кухні в розтягнутій футболці Олександра, пила каву, яку сама зварила надто міцною, і дивилася на екран ноутбука так, ніби той особисто відповідав за всі війни, дедлайни й коментарі незнайомців із фотографіями квітів замість облич.

За вікном липневий ранок намагався бути світлим. Йому заважали хмари, сирі київські дахи й загальна репутація останніх років.

Фікус Степан стояв на підвіконні, демонструючи новий листок і старе презирство. Після тривалого періоду ревнощів до молодої липи у дворі він перейшов у стадію холодного співіснування. Це означало, що він більше не скидав листя при згадці про дерево, але щоразу повертав один із пагонів до стіни, ніби не бажав бачити конкурентку навіть ботанічним боковим зором.

Юлія перечитувала вступ до нового внутрішнього регламенту архіву.

На екрані великими літерами було написано:

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/lipa-shcho-pamyatala-nash-mena-b457305?c=5081875