Планета, яка явно не рада гостям

Кайра Велн ніколи не любила ранки після катастроф.

Не те щоб у неї був великий вибір для порівняння — катастрофи в її житті траплялися з підозрілою регулярністю, ніби всесвіт колись образився на неї за щось дуже особисте й відтоді вирішив виховувати її через ударну терапію. Але навіть у цьому сумнівному жанрі вона мала смаки. Якщо вже прокидатися серед уламків, то хоча б у пристойному освітленні, без присмаку гару в роті й без відчуття, що твої ребра вступили в сепаратні переговори з болем.

На жаль, планета, на яку впала її “Валькірія без честі”, не збиралася дбати про естетику.

Кайра стояла біля розпанаханого борту й дивилася на сіру пустку, що тягнулася до самого горизонту, якщо це слово взагалі личило місцю, де навіть простір здавався втомленим. Небо було кольору старого попелу й поганих намірів. Вітер волік по камінню дрібний пил, сухий і впертий, наче образа, яку носять у собі роками. Скелі навколо стирчали нерівними чорними зубцями, ніби планета колись намагалася виростити собі хребет, але передумала на півдорозі.

Позаду потріскував її корабель, схожий тепер не на транспорт, а на дуже дорогий доказ того, що надмірна самовпевненість і ракети “земля-орбіта” не створені одне для одного.

— Треба було вкрасти щось скромніше, — сказала вона вголос. — Наприклад, коштовності. Або чужого чоловіка. Це хоча б легше ховати.

Вона поправила ремінь футляра з артефактом і відчула, як натягнутий м’яз у плечі відгукнувся болем. Плече нило глухо й образливо. Лівий бік теж. Коліно не заважало ходити, але всім своїм виглядом обіцяло скандал найближчим часом. Скроня пульсувала. Усе це в сумі давало приємне, домашнє відчуття, що організм ще живий, але вже почав писати на неї колективну скаргу.

Вона ще раз оглянула корабель. Без ілюзій, зате з професійною впертістю. Ілюзії Кайра не любила. Вони зазвичай коштували дорожче, ніж хороша зброя, і ламалися в найнеприємніший момент.

Кормовий сектор був розірваний майже до силового кільця. Один двигун висів так, ніби намагався прикинутися окремим видом скульптури. Лівий стабілізатор зник як поняття. Обшивка вздовж спини корабля лопнула в трьох місцях. Внутрішні канали живлення згоріли. Контур підйому був мертвий. Контур зв’язку — мертвий. Резервний енерговузол, на який вона ще вчора покладала майже подружні надії, був так безнадійно сплавлений, що навіть молитва й погрози навряд чи могли б його реанімувати.

Вона присіла біля розкритої технічної панелі й уважно роздивилася обвуглені нутрощі корабля.

— Ну, — сказала вона, — приємно, що хоч хтось із нас виглядає гірше за мене.

Корабель не відповів, чим зайвий раз підтвердив: стосунки остаточно вичерпали себе.

Кайра простягнула руку в розірвану секцію, витягла оплавлений кабель, відкинула його вбік і ще раз перевірила ядро резервної системи. Ні. Навіть не “можливо”. Просто ні. Для ремонту потрібні були запчастини, повний сервісний набір, енергоживлення, герметичний док, неушкоджені руки техніка й одне невелике диво. У неї ж був ліхтар, один пристойний ніж, кілька медпластирів, нездорова цікавість до стародавніх руїн і планета, яка дивилася на неї так, ніби давно нікого не їла й уже починала розглядати це як хобі.

Вона встала, повільно, щоб не дати запамороченню вдарити несподівано, і пройшлася вздовж уламків, знову перевіряючи те, що вже перевірила вночі. Таке трапляється з людьми після аварій: ти чудово знаєш, що дива не буде, але мозок продовжує дряпатися в двері реальності, сподіваючись, що хтось усередині раптом передумає.

Аварійний контейнер вона відкрила вдруге. Усередині лежали два водяні картриджі, три жорстких раціони, термоплащ, базовий медичний комплект, універсальний різак, шнур, два сигнальні маячки без живлення, одна енергокапсула з сумнівним зарядом і старий польовий сканер, який уже вчора дивився на неї з тією ж довірою, з якою втомлена повія дивиться на чергового поета.

— Запаси мрії, — сказала Кайра. — Ще трохи, і я почну вірити в просте життя. Землянка, грубка, город, ніяких імперських реліквій і жодного чоловіка з дипломатичною недоречністю в голосі.

Вона відкрила один раціон, понюхала й скривилася.

— Ні. Настільки я ще не впала.

Раціон повернувся назад у контейнер. Голод не був настільки сильним, щоб змусити її вдатися до харчового самоприниження. Поки що.

Вона ще раз спробувала активувати основний передавач. На всяк випадок. З тією холодною, беземоційною дурістю, на яку інколи здатні лише дуже розумні люди, коли обставини вже відкрито над ними знущаються.

Нічого.

Лише сухий тріск, один жалюгідний спалах індикатора і тиша.

Кайра постукала по панелі пальцем.

— Не соромся. Я ж бачила тебе в гіршому стані.

Передавач знову не відреагував.

— Гаразд. Тепер це вже особисте.

Вона відійшла на кілька кроків і подивилася на горизонт. У прологах до чужих пригод такі моменти зазвичай описують як “величну самотність”. Кайра ж називала речі своїми іменами: це був безкрайній мертвий пейзаж, настільки порожній, що на ньому міг би збожеволіти навіть вітряк, якби тут хоч колись існували вітряки.

Сканер не показував жодних активних сигналів цивілізації. Жодних маяків. Жодних регулярних трас на орбіті. Жодної радіочастоти, окрім шуму самої атмосфери, який звучав, наче планета дихає пилом крізь зламані зуби.

Вона сіла на уламок обшивки, відкрила воду й зробила кілька коротких ковтків. Пити хотілося більше, але досвід вчив не довіряти першому бажанню. Перше бажання майже завжди було тупим. Особливо в чоловіків. І, на жаль, інколи в неї самої.

Пальці ковзнули по холодному металу футляра. Артефакт усередині мовчав. Теплий чорний сфероїд, за який уже встигли вбити кількох людей, підірвати музей, підбити її корабель і викинути її до чорта на роги в місце, де навіть чорт навряд чи тримав би нерухомість. Вона відчувала його присутність майже фізично. Наче в руках була не річ, а ще один співрозмовник. Мовчазний, дорогий і, без сумніву, небезпечний. Як найкращі помилки в її житті.

— Якщо ти зараз хочеш мені щось сказати, — пробурмотіла вона, — зроби це коротко й корисно. Без метафізики. Я втомилася.

Артефакт не озвався. Можливо, дрімав. Можливо, чекав. Можливо, просто сміявся внутрішнім древнім сміхом зі смертної, яка думала, що це вона когось украла.

Кайра примружилася й знову глянула на сканер. Учора вночі вона бачила аномалію. Глибоко під поверхнею. Велику порожнисту систему. Занадто правильну, щоб бути випадковою. Занадто складну, щоб списати на геологію. Сканер і зараз показував її. Трохи глибше на південний схід. Мережа камер, тунелів, шахт або чогось дуже схожого на погано прихований архітектурний комплекс.

Найгірше в Кайрі було те, що в інші моменти життя вона вважала це своїм найкращим.

Її не лякали таємниці. Її вони дратували, збуджували й тягнули до себе приблизно з тією ж силою, з якою пристойних людей тягне від них подалі. Саме тому вона ще в підлітковому віці вирішила не шукати безпечної професії. Архіви — надто тихо. Наука — надто повільно. Політика — надто брудно навіть для неї. А от полювання на артефакти було якраз тим чудовим компромісом між інтелектом, жадібністю, театром і ризиком загинути з хорошою поставою.

Вона підвелася з уламка, потягнула плечем, вилаялася крізь зуби, бо плече відповіло різко, й пішла до відносно вцілілого відсіку спорядження. На дверях ще лишався шматок дзеркальної обшивки. Кайра машинально кинула на нього погляд.

На неї дивилася жінка років тридцяти з чимось — втомлена, бліда під шаром пилу, з подряпиною над вилицею і волоссям, яке пережило аварію приблизно так само переконливо, як і корабель. Темні хвилі сплуталися, частково вибилися зі шпильок і спадали на плечі недбалим безладом. Розірваний одяг оголював ділянку шкіри над стегном і ключицю, де вже проступала синювата смуга удару. Губи злегка набрякли, чи то від укусу, чи то від того, що вона звикла стискати їх, коли нервувала. Очі — занадто ясні для людини в її становищі, зелені з золотавим, небезпечні саме тим, що навіть зараз виглядали зацікавленими.

— Жахливо, — сказала вона відображенню. — І все одно краще, ніж у половини моїх колишніх у щасливі дні.

Вона розібрала волосся пальцями, витягла уламок шпильки, знову зібрала пасма у недбалий вузол, підправила комір плаща й наклала медпластир на плече. Автошприц шипнув, холодний знеболювальний розтікся під шкірою. Біль притупився, але не зник. І добре. Повна відсутність болю в її житті зазвичай означала або дуже хорошого коханця, або тимчасову втрату свідомості. Другий варіант останнім часом траплявся частіше.

Вона оглянула себе ще раз.

Привабливість — це теж інструмент. Кайра знала це краще за багатьох. Не тому, що любила грати роль прикраси. Навпаки. Їй подобалося, коли її недооцінювали через зовнішність. Це було схоже на те, якби тебе пускали в сховище тільки тому, що вважали квіткою у вазі, а ти в цей час уже прикидав, де саме лежить ключ від сейфа.

Навіть зараз, посеред мертвої планети, вона не могла не відзначити з іронією, що виглядала б достатньо добре для того, щоб у більш цивілізованих обставинах хтось захотів зробити про неї дурницю. На щастя, єдиним потенційним залицяльником тут був вітер, а він, судячи з усього, мав серйозні проблеми з емоційною доступністю.

Вона вивчила карту на сканері ще раз. Найближча поверхнева аномалія — у западині між трьома грядами. За прямою відстанню не надто далеко, але прямі відстані рідко враховують те, що поверхня вирішує зробити з твоїми колінами. Залишатися біля корабля не мало сенсу. Без сигналу ніхто її не знайде. А якщо навіть знайде, то не факт, що це будуть ті, кому вона рада. Люди, які полюють на артефакти, зазвичай мають дуже схожий спосіб знайомитися: спершу стріляють, потім дивляться, чи було в тебе щось цікаве в кишенях.

Загинути на поверхні вона не планувала. Це здавалося надто нудним фіналом. Повільне виснаження, нестача води, холодна ніч, пил у легенях, безглузда смерть без жодної красивої деталі. Ні, якщо вже й помирати, то бодай у печері зі стародавнім жахом, руїнами невідомої цивілізації чи на тлі величної кривавої розв’язки. Життя без смаку її не влаштовувало, і смерть без смаку теж.

— Добре, — сказала вона кораблю. — Я йду вниз. Якщо ти раптом передумаєш бути трупом, догони мене.

Вона закріпила на поясі різак, перевірила ніж, сунула в кишеню дрібний зонд, узяла воду, два раціони, сканер, ліхтар і рушила.

Перші кілька хвилин їй навіть здавалося, що становище не таке вже безнадійне. Організм слухався. Повітря, хоч і сухе, було придатним. Небо не падало. Планета не вистрілювала в неї шипами. Для її стандартів це вже тягнуло на щедрість.

Потім дорога почала нагадувати, що вона не дорога, а суцільне паскудство з каменю й попелу.

Ґрунт під ногами весь час змінювався. Десь це була тверда, вивітрена кірка. Десь сипучий пил, у якому чоботи провалювалися майже по кісточки. Десь дрібний гравій, що роз’їжджався під ногами з тією ж підступністю, з якою деякі чоловіки обіцяють вірність після хорошого вина. Вітер ніс попелясту крихту й терся нею об щоки, шию, повіки. Все навколо мало вигляд речей, яким давно набридло існувати, але вони з якоїсь дріб’язкової злості продовжували.

За спиною лишався шрам, прорізаний її кораблем у поверхні. Попереду здіймалися чорні виступи скель. Вони були химерні, ніби час стирав їх, але не зміг домовитися, з якого краю почати. Подекуди на поверхні траплялися гладкі ділянки — занадто рівні, занадто правильні. Кайра кілька разів присідала, торкалася рукою каменю, вела пальцями по ледь помітних ребрах і ризикувала припустити, що під шаром природного руйнування ховаються дуже старі сліди обробки.

— Отже, ти не просто мертва, — сказала вона планеті. — Ти ще й колись була розумною. А тепер подивися на нас обох. Прекрасний урок про довгострокові перспективи.

Вона спустилася в неглибоку улоговину, і там вітер стих. Тиша стала відчутнішою. Не як відсутність шуму, а як присутність чогось великого, що ще не вирішило, чи варто тобі показуватися.

Сканер мигнув, видав нові контури підземної порожнини, а потім раптом зафіксував невеликий тепловий сплеск праворуч. Кайра завмерла, перехопила різак і повільно повернулася.

Нічого.

Лише купа темних каменів, тінь і тонкий шлейф пилу, що тягнувся вздовж землі.

Вона не любила, коли техніка бачить щось раніше за неї. У більшості випадків це закінчується бігом, стріляниною або незапланованими роздумами про посмертну репутацію.

Вона зробила кілька кроків до теплової плями, обережно, злегка зігнувши коліна. Пісок хруснув під чоботом. І саме тоді з-під каменя вискочило щось невелике, тонке, багатоноге й блискуче, як уламок чорного скла. Істота метнулася вбік з такою швидкістю, що її можна було б сплутати з тріщиною, яка раптом вирішила жити власним життям.

Кайра рефлекторно вистрелила коротким електричним імпульсом. Промінь шурхнув по повітрю, вдарив у камінь, посипалися іскри. Істота зникла в щілині.

— Перепрошую, — сказала Кайра в порожнечу. — Просто в мене проблеми з довірою. І з усім, що має більше чотирьох кінцівок.

Вона присіла біля щілини, посвітило ліхтарем. Усередині блимнули крихітні віддзеркалення — мабуть, очі або якісь мінеральні включення. Потім усе стихло.

Отже, життя на планеті все-таки було. Чудово. Це означало, що вона ще не на найгіршому курорті у своїй кар’єрі. Водночас це означало, що якщо маленьке вже виглядає так, ніби хоче проколоти тобі палець із релігійного обов’язку, то велике, ймовірно, теж не вирізняється привітністю.

Вона рушила далі.

Час розтягувався. Кайра не мала бажання дивитися на хронометр. Години після аварії краще не рахувати. Вони надто швидко перетворюються на бухгалтерію виживання, а вона ненавиділа будь-яку бухгалтерію, в якій результатом могла стати її смерть.

Через якийсь час вона зупинилася перепочити біля виступу скелі. Сіла, спершись спиною на холодний камінь, і дозволила собі кілька хвилин спокою. Спокій був відносним. Боліло плече. Нили ноги. Тягнуло в ребрах. На язиці стояв смак пилу. Але хоча б тут не треба було посміхатися нікому, крім власної дурості.

Вона зробила ковток води й заплющила очі на секунду.

Перед внутрішнім зором одразу спливли уламки вчорашнього вечора. Іллар-9. Золоте світло, келихи, коштовності, запах дорогих парфумів і влади. Погляди, якими її ковзали чоловіки, котрі звикли купувати все, що можна торкнутися. Погляди жінок, які одразу зрозуміли, що Кайра — не прикраса, а загроза в красивій упаковці. Раель Тарн із тією зухвалою, майже акуратною усмішкою. Його голос. Те, як він нахилився ближче, ніби мав право входити в її особистий простір тільки тому, що був добре вбраний.

“Ви завжди так дивитесь на чужі скарби?”

“Лише якщо вони самі просяться в руки.”

Вона тоді спеціально тримала його на відстані півкроку. Близько enough, щоб він відчував шкіру, тепло, парфум, натяк. Далеко enough, щоб він не вирішив, ніби щось контролює. Це теж було мистецтвом. Правильна дистанція. Правильний поворот голови. Правильна посмішка. І чоловік уже сам відкриває перед тобою двері, коди, сховища і, якщо дуже пощастить, власні слабкі місця.

Раель майже напевно був частиною проблеми. І це, дратувало Кайру більше, ніж біль у плечі. Вона не любила, коли її використовували тими ж методами, якими вона сама любила користуватись.

— Якщо я виберуся звідси, — пробурмотіла вона сама до себе, — когось дуже елегантно принизять. Можливо, кількох.

Вона відкрила очі й одразу помітила ще одну аномалію.

На поверхні скелі навпроти, майже прихованій у тіні, проступав рельєф. Не випадковий. Не природний. Кайра підвелася й підійшла ближче. Пил осів у канавках тонких ліній. Вона доторкнулася до каменю, стерла долонею верхній шар бруду, і під ним відкрився візерунок — хвилясті спіралі, перетини, тонкі ребра, що сходилися в центр, де був вирізаний знак, схожий одночасно на око, сонце і механізм.

— Ну звісно, — тихо сказала вона. — Куди ж без символів, які виглядають так, ніби щойно закликали щось огидне.

Сканер не зміг розпізнати мову або систему маркування. Але він показав незначний залишковий відгук. Наче камінь колись проводив енергію. Дуже давно. Настільки давно, що будь-яка датировка перетворювалася на ввічливу брехню.

Кайра озирнулася навколо уважніше. І побачила ще кілька подібних місць. Виступ, який міг бути уламком колони. Напівзасипаний поріг. Кам’яний блок з надто прямим ребром. Поверхня планети вже не здавалася випадковою. Вона була не пусткою, а кладовищем. Просто дуже великим, дуже старим і надто добре вивітреним, щоб одразу зізнатися.

— Ти мені подобаєшся все менше, — сказала Кайра планеті. — А це, на жаль, найнадійніша ознака того, що я піду до самого кінця.

Вона рушила далі, й пейзаж поступово змінився. Скелі стали вищими, ближчими одна до одної. Простір звузився, ніби її непомітно затягували в кам’яне горло. Тут уже майже не було вітру. Тиша тиснула на вуха. Кроки звучали сухо й коротко. І весь цей час десь попереду, під ногами, сканер показував складну систему порожнин.

Одного разу вона мало не зірвалася в тріщину, заховану під попелястим шаром. Зупинилася в останню секунду. Край під ногами посипався вниз, і кілька секунд вона слухала, як дрібне каміння летить у темряву. Дуже довго. Надто довго для простої тріщини.

Вона повільно відступила.

— Чудово, — сказала вона. — Це місце активно заохочує саморефлексію через провалля.

Ще трохи далі вона натрапила на щось, що спершу здалося мертвим кущем — чорні, скручені “гілки” стирчали з каменю півсферою. Але коли вона присвітила ближче, виявилося, що це не рослина. Тонкі мінеральні трубки або колись металеві жили, які зрослися зі скелею в щось моторошно органічне. Вони тягнулися з тріщини вглиб і ледь вібрували, коли до них торкнутися.

Вона торкнулася.

Гілки видали сухий хрускіт і ледь помітно засвітилися зсередини темно-синім.

Кайра відсмикнула руку.

— Ні, дякую. Я вже мала достатньо дивних дотиків за одне життя.

Сканер блимнув сильніше. Порожнини були близько. Дуже близько.

Вона звернула вбік між двох високих чорних брил і нарешті побачила западину, яку при першому огляді вважала просто тінню від скель. Насправді це була ніша, напівкругла, глибока, захована від вітру. Усередині стіна йшла вниз нерівним зламом. Саме там показники підземної аномалії підскакували найсильніше.

Кайра спустилася нижче, обережно, спираючись рукою на камінь. Під ногами стало прохолодніше. Повітря змінилося. Сухість зменшилася, і в ній з’явився слабкий мінеральний запах. Мов стара вода в кам’яній цистерні. Або забута електрика.

У ніші було темніше, ніж надворі. Коли очі звикли, вона побачила отвір. Не величезний. Але достатній, щоб протиснутися. Верхня частина була обвалена, а краї — дивно гладкі. Всередині чорніла щілина, з якої тягнуло холодком.

Сканер одразу підтвердив: вхід у систему підземних порожнин.

Кайра завмерла біля краю й усміхнулася без радості.

— Ну ось ми й зустрілися, моя темна діро під землею.

Вона сіла на камінь біля входу й якийсь час просто дивилася в темряву. Після довгого шляху крізь пустку рішення раптом стало занадто простим, а прості рішення вона не любила. Просте рішення часто виявляється способом, яким доля економить на декораціях перед тим, як зробити тобі особливо боляче.

Лишатися на поверхні означало чекати. Чекати виснаження, холоду, можливої бурі, можливої голодної місцевої фауни, можливої команди переслідувачів, якщо хтось усе ж відстежив її падіння. Йти вниз означало невідомість. Старі тунелі. Нестабільні породи. Пастки. Отруйне повітря. Хижаки. Руїни. Культова маячня. З її досвіду руїни майже завжди мали якийсь еротичний підтекст для любителів небезпеки: темрява, шепіт, тісні проходи, древня сила, що чекає на дотик. І майже завжди після цього хтось або вмирав, або закохувався в когось абсолютно непридатного до життя.

Кайра не збиралася цього разу робити ні те, ні інше.

Але печери принаймні пропонували щось, крім повільного вмирання на голому камені. Уже тільки за це їм можна було дати шанс.

Вона дістала раціон, зламала його навпіл, змусила себе з’їсти кілька шматків і запила водою. Їжа на смак нагадувала спресовану провину й соєву байдужість, але тіло прийняло її з практичним мовчанням.

Потім Кайра перевірила спорядження ще раз.

Ліхтар — працює.

Сканер — працює, але любить драму.

Різак — заряд середній.

Ніж — на місці.

Вода — мало.

Раціони — смішно.

Артефакт — теплий навіть крізь футляр.

Самооцінка — стабільно надмірна.

— Ну, — сказала вона сама до себе, — це майже військова готовність.

Вона піднялася, струснула пил із коліна й нахилилася до входу. Звідти тягнуло не лише холодком. Звідти тягнуло простором. Таке відчуття буває біля великих внутрішніх об’ємів — шахт, залів, підземних озер. Повітря в щілині рухалося дуже слабо, але рухалося. Отже, всередині система не замкнена. Можливо, є ще виходи. Можливо, навіть вода. Можливо, щось гірше за воду.

— Печери, — тихо сказала Кайра. — Ви звучите романтичніше, ніж повільна смерть на поверхні. Принаймні для некролога.

Вона втиснулася в отвір, ліхтарем освітивши перші метри. Прохід ішов вниз під кутом. Довелося спертися долонями об стіни. Камінь був холодний і дивно гладкий на окремих ділянках, ніби тисячі років тому його шліфували або вода, або руки, або якийсь інший, значно менш заспокійливий процес.

Коли вона остаточно опинилася всередині, світ поверхні лишився за спиною як тонка сіра смуга. Кайра зупинилася на мить і озирнулася. Повернутися ще можна було легко. Пізніше — не факт.

Вона згадала корабель, мертве небо, пустку, в якій навіть смерть виглядала нудьгуючою. Згадала тріщину під ногами, символи на камені, темні мінеральні нерви під поверхнею. І відчула, як усередині повільно прокидається те саме почуття, яке колись зробило її тим, ким вона стала. Не відвага. Не безумство. Не жага золота. Радше непристойно інтимне тяжіння до забороненого. До дверей, на яких треба було б писати не “вхід заборонено”, а “сюди заходять лише ті, хто вже давно не дорожить спокоєм”.

Вона усміхнулась темряві.

— Гаразд, люба, — сказала Кайра печері. — Веди себе пристойно, і, можливо, я не назву тебе найгіршим побаченням у своєму житті.

Темрява попереду не заперечила.

Прохід повів її нижче. Крок за кроком, повільно. Стеля подекуди звужувалася, змушуючи нахиляти голову. В інших місцях навпаки розходилася, відкриваючи чорні внутрішні порожнини, куди світло ліхтаря не діставало. Під ногами хрустіло дрібне каміння. Сканер показував кілька розгалужень попереду. Температура тут була стабільнішою. Дихати — легше. Це вже саме собою робило підземелля приємнішим за поверхню, що, м’яко кажучи, не було компліментом планеті.

Кайра йшла все глибше, аж поки прохід не вивів її на невеликий уступ, за яким раптом відкрилася перша велика зала.

Вона зупинилася.

Серце вдарилося сильніше. Не від страху. Від того чистого, майже тілесного захвату, який відчуваєш, коли реальність раптом виявляється більш дивною, ніж ти сподівався.

Зала була величезна. Її стеля губилася в тіні високо вгорі. Уздовж стін звисали чорні мінеральні нарости, схожі на застиглі хвилі диму. Між ними проступало тьмяне синювате світло — тонкі прожилки в породі, грибоподібні напливи, кристалічні вени, що ледь-ледь світилися зсередини. Далеко внизу щось блищало, наче вода або полірований камінь. І десь у глибині зали стояли форми, занадто правильні для природи.

Колони.

Або їхні скелети.

Кайра зробила крок уперед. Її власне дихання озвалося слабким відлунням. У повітрі відчувався присмак вологи, пилу, каменю і чогось старого, майже солодкого. Не запах. Радше відгомін чогось, що колись тут жило. Або чекало.

— От тепер, — прошепотіла вона, — стало цікаво.

Десь унизу, з темряви, долинув тихий, майже делікатний звук. Наче крапля впала у воду.

Кайра злегка підняла ліхтар.

— Звісно, — сказала вона сухо. — Бо якщо вже провалюватися під землю на мертвій планеті, то тільки в місце, яке виглядає так, ніби його проєктував одержимий архітектор з еротичним потягом до катакомб.

Вона стояла на межі уступу й дивилася вниз, де починалася темрява, що вже не скидалася на порожнечу. Вона скидалася на запрошення.

А Кайра Велн, як давно з’ясувалося, мала одну фатальну рису: вона майже ніколи не відмовлялася від запрошень, якщо від них пахло стародавньою таємницею, небезпекою і дуже поганими рішеннями.