Коли вмирає надія, знаходиться проблема гірша

Кайра Велн не вірила в долю.

Доля, на її думку, була вигадкою для людей, яким бракувало або сміливості визнати власну дурість, або фантазії, щоб придумати кращу відмовку. Якщо тебе зрадили — це не доля, це ти надто довірився комусь із гарними вилицями. Якщо твій корабель підбили — це не фатум, а недостатня підозріливість до ракет класу “земля-орбіта”. Якщо ти, виснажена, напівголодна, з чужим артефактом за спиною, опиняєшся в підземному комплексі мертвої цивілізації, який раптом починає тебе впізнавати, — це не містика. Це професійна деформація, помножена на погані рішення.

Але навіть Кайра мусила визнати: деякі місця занадто вже наполегливо створюють враження, ніби все йшло саме до цього.

Вона стояла посеред центральної зали, де тонкі сині лінії вже прокинулися в підлозі, на колонах, на ребрах каменю, у тріщинах і канавках, де ще хвилину тому лежала тільки тьма. Її відкрита валіза з чорним сфероїдом стояла біля ніг. Повітря стало густішим, теплішим, ніби сама печера повільно видихала щось їй у шию. З темного коридору, де вона щойно помітила присутність, тепер тягнуло чимось невизначеним — не запахом, а відчуттям, ніби за нею уважно стежать і не поспішають вирішувати, чи варто вже виходити на сцену.

Кайра повільно закрила футляр.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/mislivicya-na-ulamkah-chasu-b453677?c=5022011