Перша мрія юності: місто розкоші й морального розкладу

Кайра Велн ще в дитинстві вирішила, що якщо вже світобудова має таку підозрілу кількість планет, імперій, заборонених архівів і міст, куди “нормальним людям краще не потикатися”, то вона, звісно ж, побачить їх усі.

У ті роки вона ще вміла називати це романтикою.

Пізніше, коли з’явилися борги, шрами, замовники з м’якими голосами й брудними намірами, а також кілька дуже дорогих суконь, у яких було зручніше брехати, ніж дихати, вона почала називати це професійним інтересом.

Ще пізніше, коли з’ясувалося, що всі найгарніші місця у всесвіті або належать виродкам, або обслуговуються виродками, або були збудовані на чиїхось чудово замаскованих кістках, Кайра знизала плечима і залишила тільки одне визначення: звичка лізти туди, де пахне катастрофою, дорогим алкоголем і дуже поганими рішеннями.

Місто, в яке її викинув перший стрибок артефакту, пахло всім одразу.

Вона йшла слідом за жінкою в перламутровому вбранні, намагаючись не видати ані того, як сильно тремтять коліна після міжпросторового удару, ані того, що десь у глибині живота вже починає крутити голод. Не шляхетний, піднесений голод пригод. А звичайний, принизливий голод живої плоті, яка хоче їжі, води й, за можливості, щоб її хоча б годину не намагалися вбити, купити чи вписати в чергову чужу легенду.

Широкі сходи вели до нижніх терас міста, і кожен рівень був витвором чиєїсь дорогої патології. Білі платформи, обрамлені басейнами з тихою водою. Арки, оповиті квітучими ліанами кольору шампанського й крові під шкірою. Прозорі мости між вежами, які висіли в повітрі так легко, ніби всесвіт раптом вирішив вибачитися за власну фізику. Фонтани, де замість води вгору здіймався тонкий перламутровий туман, а в ньому повільно оберталися золотисті іскри, як дрібні коштовні комахи.

Усе довкола було надто красиве.

А отже, майже напевно гниле.

— Ви так дивитеся, ніби хочете або вкрасти це місто, або спалити, — сказала жінка, не обертаючись.

Її голос був таким же теплим і рівним, як раніше. Ніби погрози, діагнози й флірт вона подавала одним тоном.

Кайра ковзнула по її спині поглядом. Легка тканина струменіла вздовж тіла, відкриваючи рівно стільки, щоб лишити простір для уяви й дурості. У цьому місті, подумала Кайра, навіть одяг мав вигляд речі, що чудово розуміє свою функцію: не прикривати, а керувати увагою.

— Я поки що не визначилася, — відповіла вона. — Деякі місця прекрасно горять саме тому, що надто стараються бути бездоганними.

Жінка злегка скосила голову.

— І все ж ви йдете за мною.

— Так. Але це радше симптом виснаження, ніж довіри.

— Мені лестить ваша відвертість.

— А мені — ваша впевненість, що я маю сили брехати елегантніше.

Жінка нарешті обернулася через плече й усміхнулася. У цій усмішці не було доброти. І тим вона Кайрі подобалась більше.

— Моє ім’я Ліорен, — сказала вона. — Або так мене тут називають ті, кому вистачає виховання не ставити зайвих запитань.

— Кайра Велн, — відповіла Кайра. — Або так мене називають ті, хто ще не знає, що потім доведеться проклинати.

Ліорен окинула її коротким, надто уважним поглядом.

— О, я майже впевнена, що вас уже проклинають у кількох світах одразу.

— Це лише тому, що я справляю сильне враження.

— Або руйнівне.

— У хорошому вбранні ці два варіанти часто плутають.

Ліорен тихо хмикнула й рушила далі.

Кайра спускалася слідом, дивлячись на місто, яке колись існувало для неї лише як легенда, і відчувала дуже дивне змішання емоцій: захоплення, голод, втому, недовіру й майже образливу радість. У юності вона читала про це місце в уривках старих мандрівних щоденників, які архівісти вважали апокрифами, а контрабандисти — перебільшеною рекламою. Планета Астравель. Місто Накаар. Курорт для династій, аферистів, спадкових покидьків і тих особливих створінь, яких у ввічливому товаристві називають “людьми зі смаком”, а у приватних розмовах — “дуже дорогими паразитами”.

Місто, де гроші були не просто засобом. Вони були естетикою. Позою. Запахом. Інтонацією. Світ тут, за чутками, завжди був теплим, вечори — вологими, напої — холодними, а мораль — опціональною. Тут не питали, звідки в тебе статки. Лише чи вистачить тобі стилю витратити їх так, щоб усі навколо зненавиділи тебе красиво.

У юності Кайра мріяла опинитися тут у найдорожчій сукні, з тінню скандалу на губах і з таким поглядом, щоб старі аристократи втрачали сон, а молоді спадкоємці — розум.

Зараз вона входила в це місто з пилом чужої планети на чоботях, срібними нитками невідомої технології під шкірою й після стрибка, який мало не вивернув їй хребет навиворіт.

Життя, як завжди, обирало драму замість елегантності.

Нижні тераси були люднішими. Точніше — населенішими. Бо мешканці Накаара не рухалися так, як це роблять люди, зайняті справами. Вони ковзали, зупинялися, позували, поверталися до світла правильним боком і взагалі поводились так, ніби кожен вихід із кімнати — це малий двірцевий переворот. Чоловіки в довгих, наче текучих, піджаках і плащах з нитяного металу. Жінки в сукнях, які трималися на тілі за рахунок геометрії, самоповаги й, можливо, чорної магії кравецтва. Прикраси, що світилися зсередини. Маски з тонкого скла. Візерунки на шкірі, що рухались разом із пульсом. І всюди — запах. Парфуми, квіти, вино, шкіра, басейнова волога, дим від якихось пряних смол. Місто пахло не комфортом. Воно пахло спокусою, яку хтось давно поставив на професійний потік.

Кайра ловила на собі погляди.

І майже відразу зрозуміла одну річ: у Накаарі поранена, виснажена, злегка брудна жінка з небезпечними очима й недоречною впевненістю — це не щось, чого треба цуратися. Це щось, що викликає інтерес. Тут слабкість, подана з правильним хребтом і правильним розрізом тканини, перетворювалася на стильовий жест.

Один молодий чоловік із надто красивим обличчям і надто порожнім поглядом буквально спіткнувся, витріщившись на неї. Жінка біля фонтану ковзнула очима по Кайриній руці, де під шкірою проступали срібні лінії, і в її посмішці з’явився той особливий відтінок зацікавлення, який буває або в азартних хижаків, або в дуже досвідчених колекціонерок скандалів.

Кайра випрямила спину.

Так. Ось це вже було знайомо. У світах, де владу продають через красу, гроші й чутки, зовнішність працює швидше за зброю. Тут не треба штовхати двері плечем. Треба так подивитися на ручку, щоб її вже тримали для тебе відкритою.

— Ви відразу стаєте іншою, коли на вас дивляться, — сказала Ліорен, знову не обертаючись.

— Ні, — відповіла Кайра. — Я просто згадую, як тут усе працює.

— І як же?

Кайра ковзнула поглядом по натовпу.

— Тут усі хочуть або володіти, або бути побаченими. І найчастіше плутають одне з іншим.

Ліорен коротко усміхнулася.

— Схоже, вам не знадобиться довго вчитися.

— Я починаю підозрювати, що це взаємна образа між мною й містом.

Вони звернули під довгу арку, обвиту квітами кольору блідого золота. За нею відкрився внутрішній двір із неглибоким басейном, де на поверхні води плавали металеві пелюстки, що тихо дзвеніли при найменшому русі повітря. Уздовж двору тяглися відкриті галереї з кімнатами або салонами. Ліорен повела Кайру до одних із дверей.

Всередині було прохолодніше. Напівтемрява, вузькі панелі світла під стелею, низькі дивани, стіл із прозорого каменю, кілька дзеркал, які явно коштували дорожче за невеликі кораблі, і ванна ніша з тонкою парою, що підіймалась із чорної води.

— Сідайте, — сказала Ліорен. — Або падайте. Мені байдуже, аби не на світлий килим.

Кайра глянула на килим. Той був витканий з тонких перламутрових ниток і справді не заслуговував на чужу кров.

— Ваша турбота зворушує.

— Я не люблю плям, яких не обирала сама.

Кайра опустилася на край дивана. Ноги миттєво стали ватяними. Адреналін, схоже, вирішив, що досить цирку на сьогодні, й почав іти геть, залишаючи після себе голод, виснаження і те неприємне тремтіння, яке приходить після великої дози болю.

Ліорен підійшла ближче й сіла навпроти. Зблизька вона була ще небезпечніше красивою. Обличчя — не м’яке, не солодке, а зібране з точних ліній. Темні очі. Високі вилиці. Шкіра, по якій світло ковзало так, ніби має на неї власні плани. У цьому місті всі ніби проходили якийсь додатковий відбір на естетику, але в Ліорен було щось більше за вроду. Присутність. Та сама якість, через яку люди відсуваються на півкроку або, навпаки, роблять власну дурість дуже впевнено.

— Руку, — сказала вона.

Кайра підняла брову.

— Ось так одразу?

— Не лестіть собі. Я хочу подивитися на слід вузла.

— Ви дуже неввічливо називаєте те, що інші могли б вважати прелюдією.

— Якщо це вас заспокоїть, — сухо сказала Ліорен, — зазвичай після подібного або помирають, або сходять з розуму.

— О. Тоді це майже як мої кращі романи.

Вона простягнула руку.

Ліорен взяла її зап’ястя обережно, але без вагання. Пальці в неї були прохолодні. І дотик — занадто точний, щоб бути випадковим. Кайра мимоволі затримала подих. Срібні лінії під шкірою ледь спалахнули. Ліорен нахилилася ближче, роздивляючись їх. Її волосся торкнулося Кайриного передпліччя легко, майже невагомо, але цього вистачило, щоб тіло у відповідь згадало: воно виснажене, налякане, живе і все ще чудово здатне реагувати на непотрібні речі.

— Ви ще тут, — тихо сказала Ліорен. — Дивно.

— Я теж чарівна, коли тримаюся за життя з суто образи.

Ліорен провела пальцем уздовж однієї срібної лінії.

Кайра стиснула зуби.

— Болить? — спитала Ліорен.

— Ні. Просто ваше місто викликає в мене складні почуття.

— Це нормально. Воно для цього й існує.

Ліорен відпустила її руку, встала й підійшла до столу, де стояли дві пляшки з темного скла. Вона налила у вузький келих рідину кольору бурштину з рожевим відливом і простягнула Кайрі.

— Пийте.

Кайра взяла келих, понюхала, підозріло примружилася.

— Отруєно?

— Не настільки, щоб псувати вечір.

— Втішили.

Вона зробила ковток і на секунду заплющила очі.

Напій був холодний, м’який і підступний. Спершу солодкуватий, майже квітковий, потім — гіркуватий, з теплом, що розходилося по стравоходу й шлунку, як дуже вихована пожежа. Тіло вдячно здригнулося. Свідомість трохи прояснилась.

— Що це? — спитала Кайра.

— Щось між ліками, алкоголем і соціальним клеєм. У Накаарі всі важливі речі мають приємний смак.

— Звісно. У вас навіть деградація, мабуть, подається з гарніром.

Ліорен сіла знову.

— Ви дійсно не знаєте, куди потрапили?

— Я знаю, куди хотіла потрапити років так у шістнадцять. І якщо це воно, то в мене є кілька претензій до логістики.

— Це Накаар.

Кайра знову зробила ковток, уже повільніше.

— Я так і подумала.

— І ви не здивовані?

Кайра всміхнулася в край келиха.

— Ліорен, я сьогодні впала на мертву планету, залізла в печери, розбудила стародавній механізм, дозволила артефакту запхнутись мені під шкіру і мене вирвало в місто, про яке я колись мріяла як про вершину розкоші. На цьому етапі здивування — вже не емоція. Це бухгалтерська помилка.

Ліорен дивилася на неї трохи довше, ніж потрібно.

— Ви дивні.

— Так. Але я гарно вдягаюся, коли обставини дають шанс.

Ліорен усміхнулася вдруге. Цього разу відкритіше.

— Звідки ви?

— Звідти, де хороші питання ставлять лише після того, як переконалися, що співрозмовник не має ножа.

— Маєте?

— Звісно.

— Добре.

Кайра відпила ще і дозволила собі трохи розслабитися. Лише зовні. Внутрішньо вона, навпаки, починала працювати швидше. Якщо це справді Накаар, значить, вона в місті, де інформація дорожча за шкіру, а чутки — це валюта, зброя і форма мистецтва одночасно. Тут не виживають наївні. Тут виживають ті, хто вміє вчасно подивитися на людину так, щоб вона сама зізналася в слабкості, ще й вважала це компліментом.

— Хто ви така, Ліорен? — спитала Кайра.

— Та, хто підібрала вас раніше, ніж це зробив хтось інший.

— У вашому голосі чомусь не чути альтруїзму.

— Бо я не принижую себе такими казками.

— Це вже краще.

Ліорен схилила голову.

— Я займаюся делікатними речами. Домовленостями. Доступом. Зникненням деяких проблем і появою інших.

Кайра тихо засміялася.

— Отже, місцевий ангел етикету для багатих покидьків.

— А ви, схоже, професійно вгадуєте непристойні формулювання.

— Я просто люблю точність.

Ліорен відкинулася на спинку дивана.

— Тоді скажу точно: якщо інші дізнаються, що ви пройшли через вузол і вижили, вас захочуть або купити, або розрізати, або запросити на вечерю. Накаар часто поєднує ці варіанти.

— Звучить обнадійливо.

— У вас дивовижний спокій для людини, яка опинилася в чужому місті без грошей, без статусу і з технологією за межами розуміння у власній крові.

Кайра поставила келих на стіл.

— Я не без статусу. Я просто ще не обрала, який саме тут зіграю.

У погляді Ліорен щось спалахнуло. Можливо, цікавість. Можливо, попередження.

— І який же?

Кайра перевела подих. Голод трохи відступив. Тіло все ще було втомлене, але свідомість уже входила в улюблений режим: гра почалася.

— Поки що? — сказала вона. — Таємнича жінка з поганою репутацією, яку ще не встигли правильно оцінити. Ця роль майже завжди окупається.

Ліорен всміхнулася кутиком рота.

— У вас справді немає грошей?

— Після мого дня це найсумніше питання з усіх можливих.

— Значить, доведеться заробити.

— О, тепер я майже вдома.

Ліорен підвелася.

— Тут можна вижити й без грошей. Але лише якщо в вас є щось цінніше.

— Мозок?

— Рідко.

— Красиве обличчя?

— Тимчасово.

— Неприємна харизма?

— Ось це вже ближче.

Кайра відчула, як усередині розливається майже фізичне задоволення. Так. Ось так це і працює. Даєш місту кілька хвилин, і воно або відкидає тебе, або починає торгуватися. Накаар, схоже, вже придивлявся до неї як до цікавої проблеми. А Кайра обожнювала бути проблемою в дорогих інтер’єрах.

Після ванни, їжі та нової одежі місто стало ще небезпечніше прекрасним.

Ванна виявилася не водяною, а якоюсь мінеральною суспензією з теплом і запахом пряних квітів. Вона зняла запилений одяг і занурилася туди з відчуттям, ніби її нарешті перестали бити об простір. Срібні лінії під шкірою лівої руки ледь засвітилися в теплій рідині, і на мить Кайра знову відчула той нездоровий відгук артефакту десь у кістках. Це не зникло. Не могло зникнути. Тепер воно жило в ній, як надто красивий шрам, який одного дня виявиться ще й замком, ключем, вироком або залежністю.

Коли вона вийшла, на ложі вже лежав одяг, явно підібраний не без умислу. Темна сукня з живої тканини, що підлаштовувалася під тіло, обіймаючи його м’яко й підступно. Високий розріз на стегні. Відкрита спина. Комір, який можна було трактувати як витонченість або як чесне зізнання в поганих намірах. До сукні додавалися тонкі браслети й м’які чоботи з матового чорного матеріалу.

Кайра вдяглася, подивилася на себе в дзеркало і тихо видихнула.

— Ну, ось тепер ти схожа на проблему, яка коштує дорого.

Дзеркало, на щастя, не сперечалося.

Коли вона вийшла до зовнішньої галереї, Ліорен уже чекала. В її руках був келих. В очах — той самий легкий вираз людини, яка надто добре знає, яке враження справляє.

Вона ковзнула поглядом по Кайрі згори вниз і ледь підняла брову.

— Небезпечно.

— Дякую, — сказала Кайра. — Я намагалась не виглядати як той, кого щойно викинуло крізь міжпросторову діру.

— Вам це вдалось. Тепер ви виглядаєте як та, хто сама створює міжпросторові діри для розваги.

— Це майже професійний комплімент.

Ліорен подала їй другий келих.

— Сьогодні ввечері є прийом у домі Варен-Тіс.

Кайра зробила ковток.

— Я так розумію, це місцевий різновид моральної інфекції?

— Старий рід. Гроші, спадковий смак, приватні вади, колекція політичних боргів. У них збираються всі, хто тут щось важить.

— А ще ті, хто вдає, що важить.

— Це майже ті самі люди.

Кайра подивилася вбік, на місто, яке починало світитися вечірнім сяйвом. Басейни ставали темнішими. Мости — золотішими. Повітря — густішим від музики, голосів, парфумів і повільного розкладу самоповаги.

— І навіщо ви ведете мене туди? — спитала вона.

Ліорен сперлася ліктем на балюстраду.

— Бо вам потрібен доступ до інформації. А мені цікаво, як довго ви зможете лишатися невідомою, перш ніж половина цього міста вирішить вас привласнити.

— О, у вас тут спорт.

— У нас тут економіка.

Кайра всміхнулася.

— Домовились. Але якщо мене там спробують купити, я хочу почути суму. Хоча б для самооцінки.

— Тут вас не купуватимуть прямо. Тут усе подають через погляди, танці, жарти, подарунки, шепіт і доступ. А потім одного ранку ви виявляєте, що стали чиєюсь власністю просто тому, що вчасно не розпізнали правильну ціну.

— Як нудно. Я віддаю перевагу відкритій нещирості.

— Тоді вам сподобається.

Будинок Варен-Тіс був схожий не на дім, а на самозакохане твердження. Комплекс світлих павільйонів, арок і внутрішніх садів, у яких, здавалось, не існувало жодного кута, що не був би спроєктований для чужої заздрості. На вході гостей зустрічали не слуги, а люди, настільки бездоганно вбрані, що слуги, певно, виглядали б поруч із ними надто чесно. Музика звучала скрізь. Повільна. Чуттєва. Лінива. Саме така, щоб слова ставали менш точними, а рішення — менш оборонними.

Кайра ввійшла під руку з Ліорен і відразу відчула на собі той особливий колективний поворот уваги, який означає: хто це, звідки, чому я ще не знаю її історію і чи не буде ганьбою, якщо дізнаюся останнім.

О, так.

Ось тепер вона справді потрапила в місто своєї юності.

Вони повільно пройшли через головну залу. Під скляним куполом коливалися золоті світлові нитки, немов павутиння дуже багатого павука. На диванах розташувалися жінки в сукнях, що виглядали як скандал, покроєний кутюр’є. Чоловіки тримали келихи з тією недбалістю, яку можна купити лише після третього покоління грошей. Дехто вже танцював. Дехто фліртував із тією показною втомою, що означає не байдужість, а звичку до надто великого вибору.

— Не дивіться довго на одних і тих самих людей, — тихо сказала Ліорен. — Тут це сприймають як намір.

— А якщо це й є намір?

— Тоді зробіть так, щоб інші теж це помітили.

Кайра ковзнула поглядом по залі так, як уміла найкраще: не поспішаючи, але точно. Вона бачила одразу багато. Хто насправді боїться постаріти. Хто розорений, але добре грає розкіш. Хто хижак. Хто жертва. Хто думає, що він хижак, а насправді давно став інструментом. Один літній чоловік із бездоганно сивим волоссям уже дивився на неї з інтересом колекціонера рідкісних помилок. Молода жінка в платиновій сукні занадто уважно стежила за реакціями інших — значить, ще не повністю належала цьому середовищу, хоч дуже хотіла. Троє чоловіків біля прозорої стіни сміялися над чимось занадто тихо й занадто синхронно — отже, вже обговорювали когось, кого збиралися продати, зрадити або запросити на дуже специфічну вечерю.

І так. Вона могла тут жити.

Певний час.

Дуже розкішно.

Дуже небезпечно.

— Ви посміхаєтеся, — тихо зауважила Ліорен.

— Я просто згадала, що в деяких місцях людська низькість виглядає майже мистецтвом.

— У Накаарі це і є мистецтво.

За першу годину вечора Кайра встигла:

відбити дві спроби познайомитись так, щоб співрозмовники залишилися зачарованими, але злегка приниженими;

отримати запрошення на приватний аукціон від чоловіка, чий рот був значно менш цікавим за годинник на його зап’ясті;

примусити одну спадкову аристократку визнати, що та бреше про походження свого намиста;

і майже без зусиль витягти з п’яного колекціонера ім’я дилера, який спеціалізувався на “неіснуючих” реліквіях дорейського походження.

Її зовнішність тут справді відкривала двері. Але не сама по собі. У Накаарі красивих було багато. Майже всі. Тут працювало інше: те, як вона носила власну втому, ніби це була деталь стилю; те, як дивилась в очі, не віддаючи в них себе повністю; те, як усмішка затримувалась на губах на півсекунди довше, ніж слід. Вона не просто приваблювала. Вона створювала враження людини, з якою або трапиться пригода, або катастрофа, а краще — обидва варіанти одразу.

Саме це люди й купували.

Після третього келиха Кайра дозволила вести себе в танець якомусь неймовірно красивому негіднику з родини, назву якої не запам’ятала, бо брехуни такого сорту завжди звучать однаково. Він був високий, гладкий у рухах, пахнув холодним цитрусом, старими грошима й самовпевненістю. Танцював добре. Говорив ще краще. Саме тому Кайра майже відразу вирішила, що він або шпигун, або спадковий паразит.

— Ви тут нова, — сказав він, ведучи її повільним колом між іншими парами.

— Це робить мене екзотичною чи вразливою?

— У Накаарі ці слова часто плутають.

— Я вже помітила.

Його долоня на її спині лежала коректно. Тобто рівно настільки низько, щоб нагадати: всі кордони тут умовні. Кайра дозволила це. І трохи подалась ближче, бо інколи найшвидший спосіб обеззброїти людину — дати їй рівно стільки надії, щоб вона сама все зіпсувала.

— Вас привела Ліорен, — сказав він.

— А вас, бачу, привів хронічний брак обережності.

— Ви завжди така гостра?

— Лише коли мене погано тримають.

Він усміхнувся. Очима — ні. Отже, звик носити вираз обличчя як аксесуар.

— Чого ви хочете від Накаара?

Кайра поклала йому руку на плече і нахилилася трохи ближче, ніби збиралася сказати щось дуже особисте.

— Побачити, чи він такий же розкішний зблизька, як про нього брешуть здалеку.

Його пальці на її спині ледь напружились.

— І який вердикт?

Кайра усміхнулася повільно.

— Поки що надто багато блиску для місця, де так виразно пахне гниттям.

На мить його маска похитнулася. Ледь-ледь. Але цього вистачило, щоб Кайра відчула задоволення.

О так. Вона знову була у грі.

Проблема в тому, що що довше тривала ця гра, то виразніше проступала підкладка міста.

Накаар справді був прекрасний. І саме тому його гниль світилася яскравіше.

За фасадом музики, вина, шовку і тонких зап’ясть тут усе працювало на купівлі та продажу. Любов — товар. Вірність — оренда. Репутація — аукціон. Скандал — соціальний ліфт. Тут можна було загубити себе не в пороці, а в його гламурній версії, де ніхто не називає речі брудними, якщо вони достатньо дорого оздоблені.

Кайра бачила, як літній меценат підбирає собі “супутника” на вечір з тим самим виразом, з яким купують рідкісну вазу. Як жінка в чорному сміхом прикриває приниження молодшої суперниці, що ще не навчилася приховувати біль під правильним кутом підборіддя. Як двоє дипломатів із сусідніх систем обмінюються компліментами, за якими чути вже не сталь, а бухгалтерію майбутньої зради.

Тут навіть краса не була невинною. Вона була інструментом. Обліковим записом. Правом на доступ.

І найгірше в усьому цьому було те, що Кайра працювала так само.

Можливо, грубіше. Можливо, чесніше у своїй нечесності. Але так само.

Це усвідомлення не приносило сорому. Сором — дорога й марна розкіш. Ні, воно приносило інший, більш неприємний осад: відчуття, ніби юнацька мрія виявилася дзеркалом, яке просто показало її професію в святковому освітленні.

Пізніше, коли музика стала ще лінивішою, а розмови — ще ближчими до шкіри, Ліорен знайшла її на відкритій терасі біля нічного басейну.

Кайра стояла біля води, тримаючи келих і дивлячись на місто. Вогні текли вздовж мостів. У небі пливли повільні яхти. Знизу долинали сміх, скло, музика і те солодке, липке відчуття, що хтось десь саме зараз продає когось дуже красиво.

— Ви розчаровані, — сказала Ліорен.

Кайра не озирнулась.

— Ні. Розчарування буває, коли реальність виявляється гіршою, ніж ти думав. Тут реальність просто виявилася точнішою.

Ліорен стала поруч.

— І що ви тепер думаєте про свою мрію?

Кайра повільно повела пальцем по ніжці келиха.

— Що вона була дитиною. І дуже красивою дурепою.

— Це не найгірший вид мрій.

— Ні. Найгірший — коли вони справджуються.

Ліорен мовчала кілька секунд.

— І все ж ви не тікаєте.

Кайра нарешті обернулася до неї.

— Ліорен, це місто — блискуча клоака. Красиве, так. Але все одно клоака. І саме тому воно корисне. У таких місцях завжди збирається надто багато речей, які людям нібито соромно хотіти, але вони все одно хочуть. А де є заборонені бажання, там є артефакти, борги, канали, ринки й інформація.

— Отже, ви залишитеся?

Кайра зробила ковток.

— Певний час. Рівно настільки, щоб або витягти звідси те, що мені потрібно, або зіпсувати комусь прекрасний вечір до невпізнаваності.

Ліорен дивилася на неї довше, ніж треба.

— Ви справді схожі на людину, яка може стати тут катастрофою.

Кайра всміхнулася.

— Це вже другий найкращий комплімент за сьогодні.

— А перший?

— Що я не мала з’явитися тут живою.

Ліорен не відповіла усмішкою цього разу. Вона просто нахилилася ближче, забрала з Кайриного плеча крихітну золоту нитку — мабуть, залишок якогось декоративного пилу з залу — і відпустила її в повітря.

— Накаар любить красиві руйнування, — сказала вона тихо. — Але не завжди переживає їх.

Кайра відчула на шкірі ледь помітний слід від її пальців.

— Це дуже схоже на запрошення.

— Це було попередження.

— У вас дивовижно схожі інтонації для обох варіантів.

Ліорен відійшла на півкроку.

— Ви навчитесь.

— О, я завжди швидко навчаюся. Особливо на помилках інших.

Вона ще трохи постояла на терасі сама, дивлячись вниз на місто, яке колись було її мрією, а тепер ставало робочим полем. У глибині лівої руки ледь пульсували срібні лінії. Артефакт мовчав, але не зникав. Він просто чекав. Накаар теж чекав. На помилку, на слабкість, на момент, коли вона захоче більшого, ніж може дозволити собі контролювати.

І Кайра чудово розуміла, що це місто їй підходить.

Саме тому воно викликало таку сильну відразу.

Бо красиві місця, де все продається м’яко, з ароматом квітів і музикою на тлі, завжди особливо небезпечні для тих, хто вже вміє бути зброєю в правильному освітленні.

Вона підняла келих до нічних вогнів.

— За тебе, Накааре, — тихо сказала Кайра. — Ти все, про що я колись мріяла. І, як виявилося, майже все, що варто пограбувати.